На першу сторінку

Євген ДУДАР

Українці мої, українці... 

Україно моя, Україно...

До батька

До кого і за кого дозволено молитися українцеві...

«Не туди б'єш, Іване...» 

Наша ментальність?

“... А ви, люди, чуйте і... думайте!..” “Волга, Волга!.. мать родная!..”
Аналогії Сатирка Лист запорожців ханам  
Архітектори химерних "мостів", чи "Прораби" чужинецьких "спецбудів"? “Заливний “язык” з протухлою “лапшою”
"А хто тут тимчасовий?.." Лист запорожців яничарам
Винна цивілізація “Воплі і соплі” Відкритий лист В. Путіну ( приватний)
Демагогічні шоу“ключових фегур” Если бы выставить в музее...
Дерзай, Іване! Московсько-Кримське хамство
Живу, як усі... "Не вчіть яблуню родити яблука..."
Зона відчуження Щоб добра доля нас не цуралась >
Закон i дишло... "Чи потрібні українцям емоції?
З ким поведешся, від того наберешся "Сволокайтесь" і не вертайтесь!..
Задовбали Платформа
Закон є закон... "Пособніков к стєнкє.."
«Єрундити» i «Єрундиції» Проста ситуація
"Крокуємо в ногу" "Пужалуста, говорите на жлобском.."
Квітневі тези Рефлекси
Ми є такі? Чия б мичала, а чия б мовчала..
Криза є криза Як брататися, так брататися...
“Любовь до гроба....” "Какось нє такось..."
Гуллівери і ліліпути Московитський імперський педикульоз i
його хохлуйські гниди
Еліксир молодості “Народ не візьмеш на макуху...”
І Богу свічка, і чорту кочерга Шалом!
“Вздохи старої Явдохи” “Не вимагайте із хруща м’яса”
Смердюча «отрижка» імперського «зловонія» Ще терпеливо...
На руїнах совістіІ То, може,торкнемо?..
Не хмуртеся “Перли”, що з декого перли
Проста ситуація

"Чёрные шляпы " і брудні душі...

Хотів порадитися...

Чума в Україні

Слон і мухи Казка про Червоного Барана
Треба Лісова казка (Для дорослих)
Треба знати жанри... Червона Шапочка (Стара казка на новий лад)
Чолобитна Реанімовані яйця, або ж Ті самі гості в ту саму хату
Щедрий напарник Якби ми вчились так, як треба...
Новорічне звернення громадськості хутора «Мозамбік» до всієї громадськості України

 

 

Ольга ДУБОВИК
ДУДАРБАЧЕННЯ — 2005

«Галерея чудотворців» — це компакт-диск у прозі. Простіше — двотомник відомого українського сатирика Євгена ДУДАРЯ. Вийшов, на жаль, таким смішним тиражем, що тільки твори наших сатириків на те спроможні: одна тисяча примірників.

Спробуймо зрозуміти, чому так сталося та що це за книга.

Дудар — сатирик і в житті, і в творчості. Про таких в народі кажуть: «вродись та вдайся». Гострий, гордий, добрий і колючий. Скаже, як зав'яже. На екрани не пнеться. Перед сильними світу цього ковриком не стелиться. Премій не випрошує. Він їх давно має. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературної премії імені Остапа Вишні, міжнародної премії імені Пилипа Орлика, премії імені Петра Сагайдачного тощо. За те, що боровся своїми творами проти тоталітаризму від Австралійської Спілки визволення України отримав «Золоту медаль Тараса Шевченка». Та згадаймо ми, українці, коли останній раз бачили і чи бачили взагалі ми цю доволі непересічну особистість на наших телеекранах з їх постійним засиллям своєрідного російського сатиричного експорту?

Пише Дудар скрізь, окрім парканів. Що у невеличкій київській квартирі, що на своєму «хуторі Мозамбік«. Що на шпальтах газет. Дуже артистично читає українцям власні сатиричні перлини зі сцени на Тернопіллі, Франківщині чи у Києві. Одне слово, ходячий мікс: сатирик-артист.

Сам себе називає «залізним міліметром»: дається взнаки природжена українська скромність. Насправді Дудар — твердий метр. Залізний, срібний, золотий, платиновий — це вже вирішувати читачу. А ще ж, кажуть, біоенергетики довели: твори Євгена Дударя мають надзвичайно життєдайну ауру. Сприяють не лише профілактиці розуму і совісті, а й підвищують громадянську потенцію.

Отже, том перший «Галереї чудотворців» називається чітко: «Профілактика розуму», а другий — ще чіткіше: «Профілактика совісті». Основоположною віссю сатиричного пера Дударя була й залишається патріотична українська константа. Причому, сатира його має суворе обличчя. Окреслюється також кредо: «сміх заради життя, а не життя заради сміху».

Немає тієї болючої житейської занози, яку сатирик не поклав би на лопатки & рамках своїх «профілактик». Ставлення до жінки, як до тяглової сили /Рятуймо жінку», «Біля клітки»/. Культивація жлобства у масовій культурі / «Матильда», «Не плач, Марічко, не плач»/. Вічні перетягування канату на осі «начальник-підлеглий» /«Запах хліба», «Стружка»/. Сімейні баталії як приклад для нащадків /«Стривайте, виросту я», «Уроки виховання»/. Лабіринти кохання і самотності /«Що скажуть люди?», «Додаткові фактори», «Жити — значить боротися», «Експеримент»/. Антиреалії пострадянської медицини / «Крива лікування», «Дихайте, дихайте», «Карма»/ та торгівлі. / «Сила усмішки»/.

Кожен читач помічає характерну рису сатиричного пера Євгена Дударя — афористичність. Тож усяк має можливість назбирати свій кошик афоризмів-дудариків. Наприклад: «Інтелект людини довжиною хребта не вимірюється», «Воно лізе. А я — йду», «Давайте будемо плести гамаки. Щоб мотузка не пропадала», «Апогей пролетарського щастя», «З гумором ти запізнився. Верховну Раду не переплюнеш», «Треба щось робити, бо треба щось їсти», «Тепер кожен робить, що хоче, а їсть, що вкраде», «Співати нікому. Усі прагнуть диригувати», «Цілий рік смітили, щоб за одну суботу прибрати», «Утробний рабський страх — небезпечніший за кулемети на сторожових вишках», «Кохання — це подарунок, за який треба воювати».

І якщо до першого тому увійшли сатири здебільшого суспільно-житейської спрямованості, то другий том — «Профілактика совісті» — має яскраво виражене громадсько-політичне звучання. А все через те, що Дударю — не байдуже. Він тримається власної позиції. Не з тих, «которії не проти». Суспільні перипетії України та українців то радістю, то біллю відлунюють у серці письменника та виливаються у злободенні рядки, які почасти не втрачають актуальності роками та десятиліттями. І також суціль пересипані афоризмами. «Наша Верховна Рада сприймається як «поле чудес», «Безпартійному босу від босого партійця», «Людині притаманна любов до людей, нелюду — ненависть», «Ті, що вчора боролися за свободу, сьогодні дають свободу не здоровому глуздові, а емоціям та амбіціям», «Свободу набагато важче втримати, ніж здобути», «Шукають кістки у молоці», «Коли черв'як виріс у хроні, йому здається, що хрін — найсолодший у світі», «Страшно визволяти раба... Бо завтра він стане твоїм ворогом»...

Двотомник «галерея чудотворців» — найновіший доробок письменника. А доти була ціла творча бібліотека. І жодної з його книг днем з вогнем не знайдеш на столичних розкладках. Як і творів, приміром, Ліни Костенко. Ну, немає пророка у своїй Вітчизні! Що вдієш? Коельо є, а свої таланти сприймаємо як буденність.
Під своїм словом до читача у двотомнику Євген Михайлович підписався «Вічно твій Євген Дудар». Що наш, то наш. Це та еліта, що не відокремлює себе нічим від народу. Виживає також за допомогою присадибної грядки. Заходить також до розтрощеного ліфта. Теж з готовністю їде на зустріч зі звичайним сільським учителем.

Можливо, тому є у Дударя кілька постійних «персонажів з народу», які супроводжують його сатиру. Особливо впізнавані з-поміж них — Ваня Молдаван, Гаврило з хутора Мозамбік, буфетниця Клава, свинарка Астраущенко, Ізя Чачкес, баба Груня. Це дає можливість скористатися доволі вдалими жанровими композиціями, як, приміром, «Звернення Гаврила з хутора Мозамбік до племінних вождів партійних племен України», «Лист запорожців, волелюбних хлопців, яничарам, і в Україні, і не в Україні сущим», «Розмова Ізі Чачкеса із Шоломом Алейхемом», «Звернення Гаврила із хутора Мозамбік до головного психіатра Верховної Ради», «Автобіографія Гниди Калюжного, заготовлена на прийдешнє», «Заява Віті Царапкіна з приводу авантюризму російського парламенту щодо Севастополя та інших приводів», «Інтерв’ю Гаврила з Мозамбіка», «Звернення баби Груні до верховного головнокомандувача».

Отже, у своєму діалозі з читачами та суспільством сатирик Євген Дудар застосовує літературний прийом «свого хлопця», що на сто відсотків себе виправдовує. Адже так простіше і коротше скажеш гірку правду, почасти високопоса-довцям, які не дуже полюбляють її чути. Поруч задіяно прийом авторського осібного звернення. Теж вельми благодатний спосіб донести сатиричну думку не тільки до «пересічного» читача, а й до високопоставленого та територіально чи ментально віддаленого.

Такі звернення зазвичай чітко окреслюють адресата і водночас мету: «Великому «русскоязичнику» з Малої Гарбузівки Іванові Ціпов'язу /що став Цеповязовим/ на чужих і своїх землях сущому», «Одній зоологічно вченій мадам, яка категорично заявила, що українська мова для науки не годиться», «Пам'ятка для склеротиків», «Відкритий лист моєму польському товаришеві у м. Лодзь Єжи Дударю» тощо.

І попри те, що маємо справу з серйозною сатирою, однак, як влучно висловився Орест Сливинський, «а таки насмієшся, бува, аж боки рвеш».

Євгена Дударя треба берегти, як зіницю ока. Адже на сучасному етапі поле української сатири залишилось неораним і незасіяним. А Дудар — стоїть. Такий собі Стоїк. Один у полі воїн. Росте. Цвіте і пахне. Просто є. Усупереч обставинам і завдяки таланту.

«Шлях Перемоги», 19 жовтня 2005 р.

Євген Дудар: «Українцеві набагато важче, ніж Прометеєві, — його печінку клював лише один орел, та й то одноголовий»

Він — «народився, як усі. Ріс, як усі. Спав менше, як усі. Вчився більше, ніж усі. Працював більше. Тому й став сатириком». Додам: відомим українським письменником-сатириком, публіцистом, громадським діячем, до того ж неперевершеним артистом розмовного жанру. І це — Євген Дудар. 
Однієї січневої днини кількадесят років тому він з’явився на білий світ у селі Озерна, що тепер у Зборівському районі на Тернопіллі. Нещодавно знову постав перед своїми краянами, аби представити їм свою чергову книжку «Роздуми легковажного», яку видав у тернопільському видавництві «Богдан». Ще перед репрезентацією домовився про інтерв’ю з Євгеном Михайловичем.

Зізнаюся: спочатку хотілося, аби наша розмова про його життя-буття, творчі верховини була легкою, з іскрою гумору й навіть, може, трохи дошкульною. Проте окупація Росією українського Криму, подальша агресія північного сусіда зробила крен у розмові з письменником радше на політичні, історичні аспекти, злободенну тему.

Євген Дудар

«Мій Майдан —  це письмовий стіл»
— Пане Євгене, ваша нова книжка є не лише новою за змістом, а й за жанром. Скажіть, будьте ласкаві, чому назва «Роздуми легковажного»? Адже йдеться в ній про речі дуже серйозні й навіть трагічні?
— Ви, очевидно, звернули увагу, що підзаголовок книжки «Фрагменти з життя маленького українця». Це — епізоди з мого життя чи ж якоюсь мірою дотичні до мене. А нас, сатириків, читачі, а часто й колеги, вважають письменниками легковажними. Таким собі інтелекто-звеселяючим десертом.
— Епізоди в книжці, де описуєте боротьбу ОУН-УПА, рясніють конкретними іменами зрадників, убивць. А в когось із них залишилися діти, внуки, родичі. Чи не боїтеся обструкції? Може, стоїте на тій позиції, що архіви з часів боротьби ОУН-УПА мають бути розсекречені? І чи не викличе це протистояння у суспільстві?
— Гадаю, суспільство не має бути тихим, застояним болотом. Із притаманною йому гниллю, пліснявою та отруйним гадюччям. Здорове суспільство — це оаза, омита цілющими небесними дощами справедливості та очищена свіжими вітрами правди. Обструкції родових нащадків тих, про кого йдеться у книжці, не боюся. Бо не вважаю, що вони мають відповідати за злочини своїх предків. І не осуджую їх. Я виявляю негативне, недоброзичливе ставлення до нащадків політичних і практичних. Які й надалі чинять підлу справу нищення мого народу…
Задумайтеся, з часу подій, які частково описую у цій книжці, проминуло майже 70 років. Розсипався Четвертий рейх — «Советский Союз». Але порочне його основне гниле імперське болото зосталося. І живе у цьому болоті отруйне гадюччя, панує гниль і пліснява, пускає у світ імперський сморід, брехню, провокації, терор, насильство. І доки там, у мавзолеї на головній московській площі, догниватиме труп першого найбільшого терориста світу Владіміра Ульянова, а у тронних сідалах кремля маячітимуть його привиди, — сучасні терористи зразка Владіміра Путіна, світ спокою не знатиме.

— Чи бували ви на Майдані? Ваш погляд на революційні події в Україні та антидержавне збурення у східних областях?
— Мій Майдан — це письмовий стіл. Але на Майдани велелюдні я ходжу почерпнути творчу енергію або ж поділитися з людьми оптимізмом. Так було і в час революції гідності. Тим більше, що роками у своїх творах я молив Господа: «Дай моєму народові гідності й самоповаги. Бо поважати інших ми вміємо. Та так ревно й запопадливо, що в цій запопадливості губимо свою честь і гідність… Дай моєму народові кибети у своїй господі відчути себе господарем. Бо отой вічний наймит, що живе у ньому, остаточно споганить долю і погубить волю…» (твір «До батька...» — Авт.). Ця молитва і сповідь до Шевченка написана ще 23 роки тому. І сто разів читана перед різними аудиторіями. У тому числі й на Майдані…
Та ось… Майдан сіяв світлом пробудження власної гідності, самоповаги. Нині на сході країни вишкірив зуби «вічний наймит». Його знову розбудили запахом тухлого оселедця й сивухи, його знову купили за тридцять срібняків, які у нього ж украли… Аби він убивав того, хто хоче бути господарем у своїй хаті…

«Загарбника  не зупиниш молитвами»
— Факти доводять, що «будильників», так би мовити, «конструюють» на сусідській території. А це вже порушення міжнародних норм. Як гадаєте, яка вигода сусідові воювати проти сусіда? Адже нормальні сусіди завжди шукають злагоди.
— Словом «нормальні» ви частково відповіли на запитання. Бо розбудити в людині можна лише те, що в ній дрімає. Якщо ницості й підлості немає, її нічим не розбудиш. Щодо самих «будильників». Це архаїчні ходики, які в московитському імперському болоті цокають ще із часів, коли поет писав: «А судьи кто? За древностию лет к свободной жизни их вражда непримирима».
У добу боротьби ОУН-УПА за волю й незалежність московитський імперський «акваріум» підготував 150 диверсійних груп «бандерівців», яких закинули у західні області України. І ці диверсійники (під виглядом борців за незалежну Україну) мародерствували, жорстоко вбивали невинних людей, особливо прибулих зі сходу. Щоб у такий спосіб скомпрометувати підпілля, не дати східнякові усвідомити мотивів справжньої боротьби західняка, видати його кровожерливим бандитом, катом, садистом.
У часи «мочения в сортире» тодішній ГРУшник Степашин зізнається, що у Чечні Москва застосовувала ті самі диверсійні провокативні методи, що й свого часу в Західній Україні. А тепер у Криму, на сході вони знову використали імперський провокативний сморід і згадали про «бендеровцев». На жаль, отруйний сопух ще із совкових часів паморочить не одну голову нашого співвітчизника. Взяти хоча б той епізод з моєї книжки про випадок у Сватівському краєзнавчому музеї на Луганщині. Висять там три портрети дівчат. Зайшли школярки. Запитують завідуючу, хто ці дівчата? Вона каже: «Це молоді вчительки, яких у Західній Україні вбили бандерівці за те, що вони зі Східної України». Запитую цю завідуючу, колишню вчительку історії: «У вас є якісь документи?». «Ні, — каже, — це в газетах писали ще в ті часи». Потім з’ясувалося, що одна загинула від німецької бомби, іншу знайшли замордованою невідомо ким, можливо, тими ж псевдобандерівцями, біля лісу.
— Світ засуджує агресію Росії проти України, вводить санкції. На вашу думку, це зупинить Путіна? І чого він прагне?
— Читанням моралі хама не перевиховаєш, злодія не відівчиш красти присоромленням, а загарбника не зупиниш молитвами. Чого прагне Путін і що його зупинить? Пригадайте притчу, як Господь роздавав людям землю. «Хай кожен з вас, — каже, — відміряє собі кроками, скільки йому треба». Один відміряв сто кроків й мовить: «Досить, Господи! Дякую тобі! І дай мені сили її не запаскудити!». Другий відміряв двісті кроків і каже: «Вибач мені, Господи, у мене велика сім’я. Але цього вистачить!». Третій ступає крок за кроком і дедалі пришвидшує хід, тоді почав бігти, аби ще більше вхопити, а тоді упав безсилий, простягнув руки вперед, бо хотілося ще шматка, і… протягнув ноги. За своє існування сучасна держава Росія 130 разів розширювала свою територію методом «покорєнія»… Колись має настати кінець. Або на Землі не вистачить територій, або ж у людства не вистачить терпіння.
— Дехто з політиків вважає, що в ситуації, яка склалася, найнадійніший та найрозумніший вихід — «круглий стіл». Як до цього ставитеся?
— Перевірена життям та історією істина гласить, що один дурень при великому керівному столі (престольний дурень) може нав’язати стільки гордієвих вузлів, що сотні світових мудреців за десятками «круглих столів» віками їх не розплутають.
Та й за «круглими столами» мають зустрічатися люди чесні й порядні. І говорити однією мовою — мовою правди. Тим часом з російського боку — пліснява совкової брехливої «дипломатії», яка покликана не «виясняти», а «затемнювати». Такої нахабної брехні, цинізму, лукавства, яким одурманює свій народ та світову громадськість Путін і його кліка, не сягнув навіть сумнозвісний Геббельс. Для цивілізованого світу правда — те, що є. Для Путіна і його кліки — те, що їм вигідно.
Найм’якший варіант виходу із ситуації: запросити міжнародні миротворчі сили. Поза участю країни-загарбника. Росія себе дискредитувала.

«Не брехати й  не продаватися!»
— Ви закінчували факультет журналістики, тривалий час працювали у пресі, зокрема лише в журналі «Перець» — 15 років. Який принцип як журналіст сповідували? Що, на ваш погляд, не варто журналістові робити?
— І як журналіст, і як сатирик, і як людина принцип позичив у народу: «Сім разів відмір, а один раз відріж». Але переробив його у свій, можна сказати приватний, хоч дозволяю іншим журналістам його переприватизовувати: «Сімдесят сім разів відмір і не спіши різати».
Що не варто журналістові робити? І журналістові й не журналістові — кожній нормальній людині — не брехати й не продаватися! Але журналістові не можна навіть підбріхувати. Бо його продукт постійно на виду.
— З вашого доробку гумору та дошкульної сатири світом пішли гуляти чимало крилатих висловів. Які вас тішать найбільше або ж, навпаки, — спокою не дають?
— Нині, мабуть, найзлободенніший: «Українцеві набагато важче, ніж Прометеєві — його печінку клював лише один орел та й то одноголовий». Але сподіватимемося, що й у двоголового мутанта дзьоби повідриває.

Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»
Євген ДУДАР. Народився 1933 року в селі Озерна на Тернопіллі. Закінчив факультет журналістики Львівського державного (нині — національного) університету ім. Івана Франка. Працював у всеукраїнських газетах, журналі «Перець». Відомий український письменник-сатирик, артист розмовного жанру, публіцист.

Автор понад 20 книг, а також численних публікацій у пресі. У творчому доробку — понад 10 тисяч публічних виступів, творчих вечорів, радіо-  та телезустрічей. Лауреат багатьох літературних премій. Заслужений діяч мистецтв України.


Мапа сайту

Куштуйте на здоров'я!

Намалював —Валентин ІВАНОВ.
Ідея та наповнення — Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ©, 2007—2012.