Євген ДУДАР

ДО КОГО І ЗА КОГО ДОЗВОЛЕНО МОЛИТИСЯ УКРАЇНЦЕВІ...

Ми, українці, дуже шануємо народну мудрість. Часто й домудровуємо: "Богові - Богове, кесареві - кесареве, сусідові - наше, гостеві - усе, собі... - та якось воно буде..."

І "якось" є.

Сусід господарює у нашій каті. Гості - хаміють і плюють нам у вічі. Ми витираємося і... шукаємо пояснення у Біблії: "Якщо тебе вдарили по одній щоці, підстав другу...". Та й шкодуємо, що у людини лише дві щоки... Це ж скільки задоволення можна було б доставити і зайшлим, і осілим...

А зайшлі і осілі набирають апетиту. Поїдають не лише наше, а й нас самих...

Розумні й врівноважені гуцули кажуть: "Покажи мені свою отару, і я скажу тобі, який ти пастух".

Одного "агнця" з великого стада "патріарха всія Росії" я зустрів у Печорській лаврі. Київській. Українській. Дуже молодий. Дуже симпатичний. І я дуже втішився: як добре, що на Господню стезю ступає молодь.

І захотілося мені щось приємне зробити цій "Божій людині".
- Слава Ісусу Христу! - кажу. - Так мило на вас дивитися... Його, щойно лагідні очі, запалали вогнем ненависті. Він інтенсивно клав на себе хресне знамення і слав на мене прокляття:

- Ізгинь, сатана! Ізгинь, сатана!

Я лапнув себе рукою за голову - рогів нема. За те місце, де мав би бути хвіст, - нема... "У чому ж справа?" - думаю.

Якась жіночка дивиться на мене поганьбленого й розгубленого:

- Це він тому, що ви українською мовою...

- Так я ж в Україні... У її серці - в столиці. На своїй землі... - чогось пояснюю сам собі. Бо ні "агнця", ні жінки поруч вже не було.

Дивлюся на святі хрести. Не можу втямити: як у тій Господній обителі, де має витати дух добра й злагоди, з'явився отой чорносутанний і чорнодуший шовіністичний сказ? Та розрадив себе народною мудрістю: "У кожному стаді є паршива вівця..." За Господньою порадою пробачив цій "вівці" її пархи - може воно хворе на голову чи на совість...

Але незадовго після цього випадку почув роздуми "пастуха" православної пастви "всія Росії" Алексія II... І все прояснилося. Виявляється, я живу не у своїй незалежній державі, ймення якій Україна, а "... на территории русской православной церкви". Яка разом з президентом Путіним "пытается сохранить вертикаль власти". Бо "...не может на территории русской православной церкви возникнуть 15 независимых автокефальных церквей...".

Бачте, разом з президентом Путіним, "вертикаль власти"... І головне - "сохранить!" Не дати тій "вертикали" похитнутися... Ні вліво, ні вправо.... Те, що імперія розпалася, - ще нічого не означає. Головне - втримати релігійну імперію. З її "вертикалью власти"... Всі, хто відхиляється від "вертикали" - "раскольники". І їм оголошується анафема. Тобто прокляття... На мене, бачте, також посипалися прокляття отого приблудного московитського барана лише за те, що заговорив до нього не на "вертикальном языке"...

Вихований у релігійній сім'ї, не можу уявити, як церква чи її служителі можуть проклинати? Коли я перший раз пішов до сповіді, то священик питав: "Чи не проклинав ти когось, хлопчику? Бо це найстрашніший гріх...".

І з того часу я міцно втямив, що проклинати не можна. Бо прокльони шлють лише погані люди, сатанинці й упирі. Церква, будь-яка (крім сатанинської), призвана прокляття знімати і від них оберігати, церква, яка кляне?.. Хіба вона служить Богові? Добру? Злагоді? Вона служить... "вертикали власти...".

Коли з'явився фільм Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу", російські шовіністичні
гавкуни та й "наші" притолочені "академіки" зняли лемент. Мовляв, за кого молитесь? За зрадника?.. А міністр культури Росії пан Швидкой, виходець з української "территории русской православной церкви", швиденько поспішив заявити, що цей фільм показувати в Росії "не желательно"... Та й, виявляється, у багатьох храмах московського патріархату й досі проклинають Мазепу... Не клянуть "Ірода" - Петра І, що наказав вирізати батуринців.
Не клянуть тих головорізів, що розбивали батуринських дітей головами об колоди. Не клянуть царицю-повію Катерину II, яка зруйнувала Січ і остаточно додушила Україну. Навіть Леніна й Сталіна не клянуть. Які вже й самі храми поруйнували... Мазепу клянуть. Того, що храми споруджував.,.

Звісно, як гласить народна мудрість: "Бог - не дитина і не послухає дурного галатина..." Навіть у священницькій рясі... Але сам факт, що церква проклинає - не робить цій церкві честі... Бо тільки Всевишньому дано право визначати, хто грішний, а хто праведний...

Преподобні прислужники московської "вертикали"! Розумію, що "центральную власть" ви зобов'язані підтримувати. "Вертикаль" є "вертикаль". Але давайте помізкуємо: кого "зрадив" гетьман Мазепа? Україну, якою тоді правив? Ні. Народ український, що прагнув визволитися? Ні. "Зрадив" загарбника України - російського царя. Пішов проти нього як проти поневолювача й деспота.

Дивує, чого це у церкви, яка "відділена від держави", болять так справи самодержавні? Хоч її "душпастирі" категорично твердять, що російське православ'я не має жодного стосунку до російської імперії. Ні петровської, ні путінської...

Скажіть, а який стосунок має до "святих справ" шарлатан і розпусник Гришка Распутін? Якого "центральная власть" вашої церкви намагається возвести у святі? Чим святим відзначився Іван Грозний, якого теж хочуть канонізувати? Тим. що убив рідного сина? Чи тим, що по "завойованих територіях", убиваючи батьків, "сволокал мальчиков", а потім, говорячи путінською термінологією, у "спецподразделениях" виховував з них "сволочь" - тобто яничарів?

Сучасний російський історик Геннадій Лісічкін стверджує: "...Православная церковь, окончательно превратившаяся после Петра І в своеобразный департамент государственного аппарата, целиком сросшаяся с самодержавием, а не с народом, вернее, вставшая на сторону его угнетателей, тоже не безгрешна..."

Ну, гріхи нехай визначає Господь. А ми звернемося до фактів. Влітку 1983 року я приїхав у рідне село на Тернопільщину. Зустрів голову сільради. Він бідкається: "Маю клопіт. Поступила вказівка зробити "ревізію" на цвинтарі. На хрестах, де Ісус розіп'ятий трьома цвяхами, тобто ступня на ступні, наказано повідбивати ноги... Бо це розп'яття католицьке, уніатське. І переробити на православне - ноги паралельно. Кожна прибита окремо... - потім з іронією додав: - Видно, що Москва розжилася на зайві цвяхи...".

Слава Богу, голові, як владі сільській, вистачило розуму й совісті. До вандалізму не вдався. І "вічний спокій" зостався у спокої.

Але отаким чином тодішні найвищі московські "батюшки" разом з компартійними "паханами" і "советской властью" розширювали "территорию русской православной церкви".

А сучасні найвищі московські "батюшки" вже б'ють тривогу, що "на территорию русской православной церкви наступает католицизм..."

Можна наводити чимало фактів, як на "территорию" Західної України наступало "русское православие". Священиків католиків та греко-католиків садили в тюрми, кидали в концтабори, вивозили до Сибіру, їх парафії займали "православні", яким люди боялися сповідатися. Бо сьогодні підеш до сповіді, а завтра - до тюрми...

Але Україна - "территория", яка так потрібна Росії, це не лише західні області. Тож не дивно, що світська й "духовна" Москва будь-яким чином намагається втримати "вертикаль власти". Починаючи з того, що служителі "української" церкви московського патріархату зомбують парафіян баєчками про "екуманістичні території", і закінчуючи бандитськими нападами чорносутанних "святенників" на служителів інших конфесій. Як це було на Конотопщині під час посвячення-знака, де має бути каплиця в пам'ять перемоги лід Конотопом..

Вірю щиро, що не всі українські священики московського патріархату за надані їм парафії, а ще може й ті гроші, які російська дума виділяє щоквартально на проросійську роботу "на территории бывшего Союза", готові віддати сусідові українські землі та українські душі. Як і не всі російські священики тих земель потребують. Є патріоти серед своїх, і є порядні серед чужих.

Але... На Різдво Христове слухав по радіо розмову настоятеля одного з російських храмів отця Сергія Правдолюбова. Розумний, толерантний, врівноважений. Здавалося, навіть щирий і справедливий. "Здавалося", бо коли питання торкнулося сув'язі церкви і влади та благословіння російських воїнів на "зачистки" в Чечні, він дещо злукавив. Проте і його можна зрозуміти. Над ним також "вертикаль власти". Та коли питання торкнулося міжконфесійних стосунків, то й він не втримався від спокуси кинути камінчик у город католиків. Мовляв, надто активізуються у Західній Україні... Ну тут вже воістину справедливо твердив В. Винниченко, що російський демократ закінчується там, де починається українське питання...

Нещодавно російська судова влада визнала полковника Буданова, що зґвалтував і задушив чеченську дівчину, психічно хворим. А ще задовго до цього показували по телевізору, як російські священики благословляли російське воїнство на війну в Чечні. Думаю, чи відчувають провину й на собі ті, що хресним знаменням благословили руки ката? А чи, може, дякують йому, що відстоював "территорию русской православной церкви...".

Свого ж, зазомбованого українського агнця, хочу спитати: чи розумів він, які "пастухи" його пасуть і куди його можуть загнати?

Молитва - дійство інтимне. Розмова людської душі з Богом. З Творцем цієї душі, Творцем самої людини. Людина має звертатися до свого Творця як дитина до вітця свого. Мовою тією, що дав їй отець. Зі щирістю і чесністю тією, яку виховали у ній змалечку.

І тут посередництво, надто чужомовне й абсолютно чужорідне, що сповідує чужинецькі "вертикали власти", шкодить щирому спілкуванню людини з Богом і самій людині...

Та повернімося до "величі" "Петра великого". Якого "зрадив" український гетьман Мазепа. Чого йому ніяк не може простити московська церква.

Геніальний російський письменник Лев Толстой, якого ніяк не можна запідозрити в українському націоналізмі чи у мазепинстві, дав Петрові I вичерпну характеристику: "С Петра Iначинаются особенно поразительные й особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории, Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь ? столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живих в землю, заточает жену, распутничает, ездит с подобием хреста из чубуков в виде детородных членов и подобиями Евангелий - ящиком с водкой коронует блядь свою и своего любовника, разоряет Россию и казнит сина... и не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблестей зтого чудовища, и нет конца всякого рода памятников ему". (ПСС. М., 1936, т. 26. С. 568).

Якщо ви "великі преподобники" проклинаєте лицаря, що мав честь і гідність відступитися від цього чудовиська, намагався визволити з його неволі свій народ, то за кого ви молитеся? І кому служите?

Російська імперія у формі Радянського Союзу потерпіла крах. Але зосталася Імперська церква. І тільки дурна "вертикальная власть", яка хоче зліпити імперію нового типу, може відмовитися від такої "п'ятої колони" на "территории" інших незалежних держав. Які будь-що треба узалежнити. Це вигоди політичні. А є ж іще економічні. На "территории" України більше приходів "русской православной церкви", ніж у самій Росії. Вони і підгодовують свою "центральную власть". Отже і вершителів новоімперської центральної влади, і церковної - можна зрозуміти... Не можна зрозуміти лише отого нашого хохла-годувальника... Його тупої щедрості й вічної безпринципності. Бо чому нашим батюшкам, які так підгодовують оту "вертикальную власть" коштами української пастви, не віддати б ці кошти на створення дитячих притулків? І погодувати безпритульних дітей, зогріти їх, повернути до світла?.. Чи, може, вони, як і ті "повоєнні", що в Галичині служили "органам власти", також служать вірою і правдою чужій державі?.. Її інтересам? І задовольняють її імперські апетити?.. Тим самим плюючи у вічі своєму народові, витоптуючи його національні і духовні святині...

Почаївська лавра. Тернопілля. Край, де імперія витолочила фізично чи не найбільше свідомого українського люду. Московська церква і тут дотолочуе українські душі. Не кажу вже про те, що все тут зросійщене. Намагаються зрусифікувати й тих, хто відвідує цю святиню землі української.

Кажу екскурсоводові:

- Вибачте, ми приїхали з Києва, а не Пензи, чи Вятки. Прошу спілкуватися з нами та вести екскурсію українською мовою...

І цей жовторотий попик нагло, цинічно:

- А я не знаю украінского язика...

І кажуть мені на те почаївці з тривогою і болем, що Лавру вже ніби Москва збирається приватизувати...

І я думаю, хіба вона давно не приватизована Москвою? Ще тоді, коли нас "визволили". Хіба ця святиня землі української, яка віками була бастіоном українського духу, оберігала його від спольщення, сьогодні не допомагав тому пухові зросійщуватися?..

"Территория русской православной церкви..." Завтра ця церква й "Отче наш" приватизує. І координати неба. І буде по "вертикали власти" розподіляти, кому, як, скільки і за скільки молитися...

Кажуть, що в Росії побутує найдрібніша одиниця виміру демократи - "Один пукін". У дипломатичній копах України - "один черномирдик" - означає найдрібнішу одиницю виміру дипломатичної етики.

Говорять, що, в колах російського православ'я е також свої, найдрібніші одиниці виміру. Не знаю, чи вони побутують пише в Москві, чи й у нас, в Україні. Тобто "на территории русской православной церкви...". Та з приводу "территории" розкажу притчу.

Прийшли до бога троє чоловіків:
- Господи! Дай нам землі, щоб господарювати, дітей годувати!
- Добре, - каже Господь. - Кожен візьміть стільки, скільки кому треба. Відміряйте кроками. Хоч гектар, хоч два, а хоч і десять...
Один відміряв шмат нивки, лісочок, ставочок і каже:
- Дякую тобі. Боже! Досить із мене... Другий каже:
- Вибач мені, Господи, що я взяв трішки більше. Але у мене - більша дітей...
А третій... Йде і йде. Побачив, що сонце клониться до заходу, перейшов на біг. Думав: "Іще б шмат встигнути відміряти..." Та виснажився, упав, але викинув уперед руки А сказав останні слова: "І це, Боже, моя територія..."
Дриґнув ногами і... околів...
Господь ускресив його і питає:
- Чи вже, тобі, чоловіче, досить цього?
- Трішки, Господоньку, перепочину і побіжу далі...
Кажуть, бігає досі... Ніде не може зупинитися. Бо земля, на яку ступав, горить під його ногами...

Столиця №4, 2003 р.