Євген ДУДАР

"ПОСОБНІКОВ К СТЄНКЄ?.."

Де-юре - ми вільні. Де-факто - окуповані.

За балакаючими і пишучими джерелами - понад дев'яносто відсотків нашої промисловості уже в руках "старшого родича". Отже економічно сидимо в калюжі Москви. Нас "замочили." Полюбовно.

Мілітарне "мочать" Чорноморським флотом. Та своїми "гаспадамі офітцерами" в нашій армії. Поки наші "миротворчі батальйони" розблоковують джунглі, їхні стратеги роблять джунглі з України.

Чотирнадцята армія Росії зоставила у Придністров'ї гори амуніції. І все це старе, іржаве, н е б е з п е ч н е. І все це, хоч не хоч, треба прибрати. З чужого подвір'я. Перевезти до себе. Якщо тягати по ешелону в день, за рік не справишся. Та й знову ж таки, транспортувати необхідно через чиюсь територію.

І вирішили... пустити ці смертоносні ешелони через джунглі України. З аборигенами, звісно, ніхто нічого не узгоджував. Дозволу їх не питав. Референдумів не проводив. Десь колись, при галстуках, чи без галстуків, високодержавні мужі глушили коньяк і все вирішили. Не сказали навіть аборигенам, якою буде оплата.
За страх, за ризик, за ущерб екологіний та експлуатацію залізниці...
Аборигени не мовчать. Аборигени обурюються... Тихенько, по кущах. Щоб не образити родича. Тане почув хтось із боку. На більше не спроможуться. Навіть дулю в кишені не зсучать. Бо нема ні кишені, ні штанів...

Але... аборигени не мовчать. Вони шушукаються (державною мовою) про окупацію України. Економічну, духовну. Російською мовою, російською ерзацкультурою, ерзацлітературою. І рядові аборигени шушукаються. І, прихильні, до них чиновники шушукаються, і обрані ними депутати шушукаються.

А "русское радіо" в Україні горлопанить, "українські" телеканали пруть продукцію російської, чи американської каналізації, на поверхню "украінской культури" піднялося бульварно-паркове сміття, рекламуються "вишукані" по смітниках вірші графоманів, а заброди-кавеенщики, окупувавши Україну, у найпрестижнішому її Палаці, на "кубці Президента" ніби українського), видають "шедеври":

"Які чудові на вкраїні вечори: цибуля, шкварки і з олієй картоплина,
Петро з Параскою у лісі роблять сина... Які чудові на Вкраїні вечори.
Село поснуло тільки мукає теля. Піду до клуба та й на кобзі там заграю.
Багато раз на тому світі я згадаю, як на городі ми впіймали москаля.
Ой, як гарно на Вкраїні уночі, сховавшись від людей, хрустіть кусочком сала.
І відшукати, де горілку ти сховала, ой, як гарно, якби ви знали, паничі..."

Українські державні керівні "паничі" сидять у залі, слухають цю смердючу галіматью, плещуть в долоні, тоді піднімаються на сцену і "щиро" дякують...

Оце і є інтелектуальний рівень нашої керівної еліти. І вона вирішує нашу долю і волю...

Навчені історією, знаємо, що окупант сам по собі не страшний. Бо розуміш, з ким маєш справу. Чекати від нього справедливості, честі, совісті, чи гуманізму, все одно, що сподіватися від цапа молока. Страшні ті, що ведуть на свою землю окупанта. Оті "пособнікі " окупанта... Страшні і підлі...

В радянські часи "пособніков окупанта" ставили "к стєнкє".

Історія поставить "наших" до стіни СОРОМУ І ВІЧНОЇ ГАНЬБИ.
А перед тією стіною збере їхніх нащадків... І скаже:

- Оце вся ваша духовна спадщина...