Євген ДУДАР
ХОТІВ ПОРАДИТИСЯ...

У нас у будинку з’явився новий сусід. Іван Балалайка. Такий собі зовні непримітний чоловічок.
Скромно зодягнений і з виду не дуже бойовий. А підходить якось до мене. Трішки напідпитку.
— Вас я тут ніби найбільше знаю. Хотів порадитися.
— Радьтеся.
— Генерала хочуть дати. Що робити?
— Брати.
— Брати то брати, — зітхнув він. — Але ж то клопотів скільки буде. Всі під твоєю рукою, всіма командуй, за всіма дивися. А в мене троє дітей...
— Ну, то не беріть.
— Мабуть, таки не буду брати...
Балкони наші поруч. Вийшов я увечері на балкон. Стоїть сусід. Слово за словом.
— «Волгу», — каже, — пропонують. Державну. Чорну. І водія. Що його робити?
— Мені б, — кажу, — Іване, твої клопоти. Дають — то бери.
— Брати то брати, — розмірковує сусід. — Не люблю я ото їздити. Люблю ходити. Людей бачити. Відчувати їх подих і плече... Певне, таки відмовлюся...
Сиджу у дворі на лавочці. Читаю книжку. Підійшов Іван. Попросив закурити.
— Орден хочуть дати, — ніби між іншим зауважив.
— Ну так чого?
— Чого? — передражнив. — Думаю: що робити? Це ж потім всі на тебе рівняються, всі на тебе дивляться. Усе життя як на параді. Мабуть, я відмовлюся...
Якось у дворі ріжемо «козла». Вийшов Іван. Присів.
— Посилають, — шепнув таємниче.
— Куди? — спитав я.
— Туди, — кивнув загадково. — В одну країну. Та не
знаю, що робити?
— Раз посилають, треба їхати.
— Небезпечно. А в мене жінка. Троє дітей. Мабуть, відмовлюся.
Жінка Івана вибігла з будинку із віником у руці:
— Я тебе, клятий опришку, куди послала?..
І віником Івана, віником. А перед людьми ніби виправдовує свою жорстокість:
— Годину тому послала його по олію. Чекаю, чекаю, а він «козла» ріже...
— А де він у вас працює? — спитав хтось.
— Як де? Вахтером на заводі...