Євген ДУДАР
ТРЕБА

Сиджу за столом, як прикутий. Копирсаюся ложкою в тарілці. Бр-р-р! Як я ненавиджу цю кляту кашу!
— Їж! — крикнула мама. — Не бабрай!
Несу ложку до рота. Несу довго. Щоб вона бачила. Тільки вона відвертається — я ложку від рота. Тільки повертається — я знову несу до рота.
Дивлюсь у вікно. Там хлопці футбол ганяють. Якби Володька м’ячем у вікно врізав. Мама кинулася б на подвір’я. Я б у той час кашу через дірку у вікні висипав.
— Ні, це не дитина, а чортзна-що! — знову сердиться мати.— Він майже нічого не з’їв! Скажи йому що-небудь.
Це вона татові.
Тато підходить до мене.
— Ти їстимеш чи не їстимеш? Може, дати понюхати оце? — показує на пояс.
Поясом тато тільки лякає. Він переважно тільки читає мораль.
Коли я не хочу йти до школи, тато каже:
— Ти думаєш, мені хочеться працювати? Але треба.
Як мені не хочеться робити уроки, він навчає:
— Треба! Розумієш, треба! Думаєш, мені хочеться ремонтувати ці холодильники? Я й без цього прожив би...
Буває, що тато мені співчуває:
— Я розумію, що тобі задають багато всякого непотребу. Але школа є школа. І я колись ходив до школи. Хоча з того, що вчив, нічого не пам’ятаю. Але для бумажки треба...
— Ти таки не їси? — відірвав мене від спогадів суворий голос тата.
— Їм! — кажу.
І ледве ворушу щелепами. Бо ця клята каша ніби склеїла їх. Тато дивиться на мене співчутливо. І вже лагідніше:
— Їж. Я розумію, що ця каша — як січка. Думаєш, я не розумію, що мама не вміє готувати? Думаєш, мені хочеться їсти те, що вона дає? Але треба...