Євген ДУДАР

Низи вже не можуть. Так жити. Верхи ще не вміють. Інакше керувати.
Партій багато. Вождя нема. Нормального...
Чого я?
А чого питають мене:
— Доки так буде?..
— Коли Президент наведе порядок?..
— Чому Верховна Рада не зніме депутатську недоторканість?..
— Чого комуністи брешуть?..
— Чому демократи не єднаються?..
— Чому найбільшому дурневі Верховної Ради дали орден Ярослава Мудрого? Він же від цього не порозумнішає...
— Чому наші ліві у Верховній Раді, як та кобила, що Будьонного возила: до роботи не здатна, а здатна лише хвицати копитами. Дико іржати, крутити хвостом і... псувати повітря?
І ще багато «чого?»...
Питають на базарі. Питають на вулиці. Питають на сцені.
Отже, коли питають мене, питаю я. Себе. Коли не я, то хто ж?
Ще вчора ми одне одного застерігали: «Люди! Будьте пильними! Кандидати по квартирах ходять!»
А сунула їх тьма-тьмуща. Масове вождевиявлення. На 450 парламентських стільців претендувало біля семи тисяч кандидатських сідниць. Були й такі, що в одне крісло не втиснеш.
Особливо ті, що вже у парламенті не один термін. Особливо ті, що репетують про «жирних котов», про «зашиту трудящихся».
А які унікуми. Які промови. Які уми:
«Два мої прадіди були депутатами царської думи. І їх розстріляли. Діда розкуркулили і вивезли до Сибіру. Вся родина вимерла в роки голодомору. Я виховувався у дитячому будинку.
Але я — комуніст! І дякую радянській владі за щасливе дитинство!..»
Або ж: «Ну, так, паперу туалетного за радянської влади бракувало.
Але ж кожна сім'я виписувала газету «Правда»...»
Сунула їх тьма-тьмуща.
І кожен «знав як». І кожен обіцяв «вивести народ із «нищеты». І кожен був готовим померти за «неньку Україну»...
В одного африканського племені є закон: хочеш бути вождем, хочеш послужити громаді, маєш до цього здібності і громадянську совість, присягай: «Якщо я за чотири роки вождювання не поліпшу життя громади, мене мають... стратити...»
Наші «державотворці» вже двічі по чотири страчують народ і державу. І полізли втретє. Аби остаточно добити.
А народ?
Ті, кому до вісімнадцяти, — крутили сексуальні «відіки»...
Ті, кому до двадцяти восьми, — займалися реальним сексом...
Ті, кому до п'ятдесяти восьми,—кружляли сивуху і матюкали Президента...
А ті, що сімдесят років займалися сексом політичним, тепер вже не плодяться — виплодили нам верховну абракадабру. І вона знову танцює лівозбочений карапет: «Шаг вперед, два шага назад...»
Завдання моменту. З чого почати? Що робити? І чим закінчити?
Починати треба було не з присяги в парламенті. Як чорт не молитиметься, чортом зостанеться. Починати треба було з хрещення їх у Дніпрі. Виганяти злого духа. Відмивати чорні душі.
Відмивати липкі руки. Відмивати брудну совість. Щоб перед народом вони стали голенькими і чистенькими...
Що робити? Оскільки вони прикриваються недоторканістю, не знімають її, народ мав би познімати з них штани. І торкнути.
Та так, щоб оте їхнє «народовластьє» набрало кольору їхніх «революционных флагов». Отим і закінчити. Назавжди!