Євген ДУДАР

"ЧЕРНЫЕ ШЛЯПЫ" І БРУДНІ ДУШІ...

Нещодавно на Харківщині проходили дні української преси та книги. До речі, розумним і чесним уболівальникам за "русскоязычное население" в Україні варто задуматися, чого це в Українській державі виникає потреба захищати українське слово? Підлі й так знають чого. І все робитимуть, аби цього слова не було

У готелі ввімкнув телевізор. "Редакция телевизионных известий" годувала харківського обивателя новоспеченими "вутками". Тим, що "... в обласном обществе "Просвіта", оплоте ярого национализма", пройшли збори. Тим, як українські "закони о гражданстве" ображають "бабушку". Старенька жінка переїхала з Білгорода до сина в Харків. І "...учит она не русский, а украинский. И не из уважения к разгаваривающим на нем людям, а только потому, что необходимо сдать экзамен в средней школе. Без которого она, увы" не может получить гражданство й паспорт..."

Словом, "увы!" "Известия" "наизвещали", які ті українці жорстокі. Син пенсіонерки пішов до школи взяти довідку, Не дали. Сказали, хай прийде бабуся. Хоч побесідує. "Причем нарочито говорили по-украински..." І ось бабуся, яка після війни в "Ровно спасала людей от тифа" (бо працювала там у шпиталі МВД), не може отримати паспорт і поїхати в гості до дочки...

Подумки аналізуєш це "увы". Якщо бабуся не може за кількасот метрів приїхати до школи, то як же вона поїде за кількасот кілометрів "у гості"? Як це, працюючи у Рівному, вона не засвоїла "братского украинского" "на бытовом уровне"? Хоча б кілька слів. Хоча б "из уважения к разгаваривающим на нем людям". Чи за відсутності елементарної кмітливості, чи "нарочито"? Іще одне: "чому "нарочито" говорити російською в Україні можна, а українською заборонено?

Я так детально зупинився на цій телемаячні, не для того, щоб смакувати фактами. Треба, щоб читач бачив, як "телеінформатори", що випасаються на нашому городі, безпардонно плюють у цей город.

А скільки бруду виливають щодня на нас, на наші святині, на нашу державу годовані і пригріті нами ж паршуки! Скільки злоби й ненависті до всього українського у деяких, з дозволу сказати, "граждан Украины". І представників першої влади. І четвертої. І позавладних.

Подивімося, яке розмаїття газет і журналів антиукраїнського спрямування наплодили вони в Україні. Скільки сумнівного чтива понавозили. Скільки аудіо- та відеосміття. А про телеекрани вже й говорити нічого. Як у гоголівських "Вечорах..." з кожного вікна висувалося свиняче рило, так і тут то з тієї, то з іншої програми висунеться бородатенька чи пейсатенька пичка. І що-небудь "да с-юморит" про тупуватого "хохла", чи "национальное сало..."

Кому ж це вигідно?

У якійсь мірі відповідь почув знову ж таки з телеекрана. Інтерв'ю кореспондентові давав Едуард Ходос. Голова іудейської общини ліберального напряму. Наведу кілька уривків:

"...Надо трезво надходить и понимать, что присутствует... еврейский фашизм. Лицо у него - в черной шляпе, в сюртуке. А оружие - это доллар".

"Это оружие дало возможность сделать определенную расстановку сил в структурах власти..."

"...Ситуация на информационном поле (это момент архиважности) - захватить информационное поле. И тогда можно править ту духовную роботу, и аморальную, и безнравственную, которая сегодня решается с помощью жрана. Это, кстати, при обнищавших массах является наиболее действенным способом..."

"...Эти силы далеко не представляют еврейский народ, а подставляют свой еврейский народ... Теперь на фоне экономических бед обостряется ситуация и, естественно, я вижу суровую необходимость всем осознать зту опасность нацизма. Который может, как это не парадосально, быть в черных шляпах, а не в черных касках... И, осознав эту опасность, проанализировать, с чьей помощью определенные структуры здесь взрастили зтот клан, паразитируемый на сегодняшней ситуации..."

Чому я сказав, що відповідь почув "в якійсь мірі".
Бо здається мені, що суть не так в "черных шляпах", як у брудних душах. А вони є не тільки під чорними капелюхами, а й під сірими, і під червоними.

Наприкінці сорокових років Ілля Еренбург сказав Голді Мейїр:
"Ненавижу евреев, родившихся в России, разговаривающих на английском языке".

Сказати, що люблю євреїв, які народилися в Україні, живуть в Україні, розмовляють російською мовою і нищать українську, було б лицемірством. Але я так само, а може ще й більше "люблю" українців, які живуть в Україні, а стали "русскоязычниками". Отже суть і в тій чорній душі авантюриста, яка "стріляє" доларом, і в тій брудній душі пігмея, яка продається.

Юда за тридцять срібляників продав Христа. Наші домашні юди за тридцять срібляників продають себе, своїх дітей, онуків. І завтра ті на своїй землі виявляться чужинцями. Якщо не вимруть від духовного та фізичного каліцтва. Отака може відбутися "расстановка сил".

Та повернемося до "черных шляп", саме до них, а не до євреїв взагалі.

Хоч, правду кажучи, у нас уже виробився комплекс. Ми можемо говорити про молдаван, росіян, німців, гагаузів. Лаяти румуна, поляка, білоруса. Тільки не дай. Боже, щось погане сказати про єврея! Створюємо навколо нього "заповітну зону". І тим самим робимо і йому, і собі ведмежу послугу. Бо як би ми (чи євреї) по-страусячому не ховали голову в пісок, голий зад, вибачте, все одно видно. Чи він прикритий "черной шляпой", чи козацькою шапкою. Таке враження, ніби ми збираємося щось "перечекати". Один одного перехитрити, а тоді роз'їхатися.

Принаймні я зі своєї землі нікуди не збираюся. І не виганяю представників інших націй, які є громадянами моєї держави. Отже нам жити разом. Нам треба навчитися бути одвертими, дивитися один одному чесно в очі. І чесно поступати стосовно один одного. Не підставляти ніжку, а підставляти плече. І говорити один одному правду. Навіть гірку, навіть неприємну. Не для того, щоб дорікати. А для того, щоб та гірка правда більше не творилася.

Мене дивує, чого деякі євреї так за "Слов'янський союз"?

Один мій приятель з Харкова видає слов'янофільського пошибу часопис. Звісно, це не з поваги до мене як до слов'янина. І я запитав: "Юро! Тобі навіщо "Слов'янський союз"? Аби тебе, як єврея, з нього вигнали?... "

Образився.

Я ж не маю права ображатися. Коли ось по московському телеканалу на моєму хатньому екрані з'являється отака маячня. Якась композиторка Лора Квінт розповідає, що їй привидівся "згусток енергії". З нього появився український Кобзар Тарас Шевченко, "з довгою бородою" (мабуть фантазерка переплутала з Карпом Марксом) - і сказав: "Пришел к тебе я, Лора, с серйозной миссией. Ошибался я, когда писал: "Кохайтеся чорноброві, та не з москалями". Ты должна это исправить. Напиши песню. А дух мой я вселил у поэта Юрия Энтина..."
А вранці Лорі телефонує Ентін. І читає вірш.

"...Неужель наставлю пушку,
На жену свою, хахлушку?...
Буду лучше я ее любить... "

Зверніть увагу, що "дух" слов'янський Шевченка не продиктував Ентіну ні "жену-жидушку", ні "жену-кацапушку", а тільки "жену-хахлушку". Може й тому народилося в Ентіна: "Эй, славяне! Эй, славяне! Москвичи й киевляне!
Нам ли с вами родину делить?"... Правда Ентін не конкретизував, яку "Родину"? Чи Україну? Чи Росію? Чи Ізраїль?...

Та дивлюся знову ж таки на своєму телеекрані, і знову ж таки з Москви "круглий стіл". Питання українсько-російського договору і Севастополя. Сидять там уже не "сочинители" ентіни і квінти, а ніби поважні мужі російської держави: бабуріни, толкачови, митрофанови та іже з ними...

І чого вони тільки не кидають у наш український город. Ну те, що "Севастополь был, єсть и будет городом русским..." - не новина. Те, що "...все северное Причерноморье, аж по Молдавию, всегда было русским..." - також не новина. Те, що кричали, погрожували - також не новина. Докричалися до того, що забули про "маскировку". Призналися, що суть не в Севастополі. А в тому, що "Украину и Россию разрывать нельзя! Ибо это две руки..." Не сказали, правда, чиї? І хто тими "руками" жар загрібати збирається.

Але справжньою новиною було "откровение" депутата Думи Олексія Митрофанова. Він признався, що в українських урядових колах, на дуже відповідальній посаді, працює його свояк. Тому він, Митрофанов, добре знає настрої в Україні. Незалежності хоче лише "еліта", "інтелігенція". А "народ" хоче "воссоединения с Россией". Бо Україна і Росія, виявляється, "обрубки одного государства". І ось "...надо с одной сторони - обрабатывать элиту, а с другой - настраивать протав элити народ...". І якщо "...элита не пожелает воссоединения, то народ ее сметет..."

Отже всі оці "русскоязычнне" фокуси-мокуси - не такі вже й безневинні забави.

"Народ" настраивают. Народу вбивають у голову, що ніякої української еліти в Україні нема, не було і бути не може. А "еліту" "обрабатывают".

Правда, коли у наших урядових колах на високих посадах - "свояки" московських митрофанових, то "обработка" ще інтенсивніше проводиться тим, що вчителі, лікарі, науковці, працівники культури не отримують зарплату. І "еліта" вже сама стає люмпеном. І нема потреби її "сметать"...

Отже застереження Едуарда Ходоса про ведення "аморальной, безнравственной работы" через засоби масової інформації небезпідставне. Як небезпідставне твердження про "расстановку сил в структурах власти". Бо коли в наших "структурах власти" - московські агенти, коли безпеку української незалежної держави "оберігають" українофоби типу "пирожковых", значить, на кривавій імперській кухні хазяйнують "повара", які пройшли не лише "кулинарные техникумы", а й деякі інші вишколи.

Тому мене не дивує, що єврей, який в Росії терпить від російського шовінізму, в Україні допомагає тому російському шовіністові нищити все українське. І хоч вони, "чорношляпочники", як каже Едуард Ходос, не представляють весь єврейський народ, українцеві від цього не легше. "Чорношляпные" агенти отих імперських "пекарів" включаються у сатанинські походи проти української мови, української історії, української культури. Для цього мобілізуються вчорашні "массовики-затейники", недовчені "зкспромтеры" смердючки, новоспечені "народные" невизначеного народу, "писатели", які не написали жодного художнього твору. Печуться телепрограми, замішані на брудному суржикові. Засвічуються білягумористичні та біляестрадні "звезды". Які українця бачать тільки "у двух национальных цветах - белое й черное". "Белое сало и черная зависть". Новоспечені "юмористы" то пришелепкувато кривляються на екрані, то розповідають бородаті "всеукраинские анекдоты", об'єктом висміювання у яких часто є той же "хохол" і те ж "сало". Пройшовши через продажні "структуры власти", навіть символ своєї сатанинської святості - злодія і пройду Паніковського - поставили у центрі нашої столиці.

Чому ж прислужників московських імперських баринів раптом так нахилило до гумору?

А тому, що гумор - найкоротша стежка до серця людини. Тому, що пісня і гумор найживучіші елементи у генетичному коді нації. І ось народну пісню треба затовкти металевим бацанням об лису голову недоросля. А український гумор, який стоїть на фундаменті неповторних народних усмішок, який має свої витоки від Котляревського, Гоголя, Вишні, в царині якого працювали і працюють сотні талановитих письменників, акторів, визнаних світовою критикою, - "обанекдотить", "охохмить", "охохлить" і взагалі витіснити з ужитку українця. Натомість вбити людям у голови, що вони, оті "хохмачі" - "самые талантливые", "самые остроумные" - словом, "короли", "князья", "человеки года" і взагалі "суперчеловеки"...

В українському варіанті це звучить: "Хвали мене мій ротику, бо тя розірву". А у фашистському варіанті, визначеному Геббельсом, приблизно так: якщо брехню повторювати постійно, то люди починають вірити у неї, як у правду.

І та "правда", як бачимо, працює на філософію винятковості. А фактор винятковості ще ніде не приносив користі, ні у сім'ї, ні в колективі, ні у суспільстві. У сім'ї він породжує чвари, у колективі - інтриги. У суспільстві - фашизм, однією з характерних рис якого є боротьба за нові простори. І тут єврейський фашизм, що про нього говорить Едуард Ходос, поєднує свої сили з російським. Правда, єврейський поки що відвойовує інформаційні простори. Чим допомагає російському "обрабатывать" маси...

Колись один з одеських кавеенщиків мені заявив:
- Адесса никогда не заговорит на украинском!..

Я тоді пожартував, що все залежатиме від "корита". У чиїх руках воно буде.

На жаль, "корито" поки що не в наших руках. На жаль, воно поки ще в руках українофобів. Але за суспільними законами, за тверезою логікою і навіть за прогнозами того ж Едуарда Ходоса, таке становище довго утримуватися не може...

Моїм добрим приятелем з-поміж російських сатириків був Леонід Ленч. Єврей за походженням, рафінований російський інтелігент, чесна і талановита людина. З Леонідом Сергійовичем ми часто вояжували просторами "Союзу", бували разом і на Габровських фестивалях гумору у Болгарії.

Якось я запитав Ленча:
- Леоніде Сергійовичу! Розумію, чому ваші єдиновірці, які часто організовують вечори гумору на центральному телебаченні, не запрошують українців, білорусів, узбеків, латишів... Але чому вони ігнорують вас?

Ленч посміхнувся:
- Женю! Євреї, як і українці, бувають різні. Є чесні, а є пройди - оті, що скрізь проходять... Мене вони не запрошують, тому, що бояться конкуренції. У моїх творах - сатиричне зерно, а в їхніх - естрадна полова. При тому, з антисанітарними домішками...

Часто пригадую слова Ленча, коли отою "половою" засипають наші телеекрани.

Звісно, не можна вимагати з хруща м'яса. Скільки кому вділила природа. Проте, хоч, як дехто вважає, дурість також дар Божий, але нею не можна зловживати. А ще більше не можна зловживати терпінням людей...

Я шаную як митця Михайла Жванецького. Але дивує мене, що така талановита, розумна людина, яка вміє підмітити всі тонкощі життя, не може підмітити однієї страшної вади отих "черношляпников" - прислужувати поневолювачам інших народів. Бути знаряддям, інструментом у руках колонізатора.

Я не був в Ізраїлі. Там, розповідали, є цілі райони, де євреї розмовляють лише російською мовою. Ніхто мені тільки не відповів, чи ці євреї-"русскоязнчники" вимагають від уряду Ізраїлю визнати російську мову за другу державну???

Як українець, як сатирик, як громадянин своєї Держави, я хотів би, щоб кожен громадянин моєї держави, якому Господь виділив хоча б крихітку талану, служив своїм мистецтвом моїй, тобто своїй Державі. І своїй нації. Але ніколи, нічим ні на йоту не образив іншу націю. Принижують інших лише нікчеми. Які самі не можуть піднятися до висоти нормальної людини.

Я хотів би, щоб усі талановиті митці моєї держави об'єднувалися не за кольором "шляп", а за професійною потребою боротися зі злом, сіяти добро, за потребою створення суспільної гармонії. Хто ж сіє вітер, рано, чи пізно пожинає відомо що.