Євген ДУДАР

Королі правлять державами, блазні — королями.
З політичних нотаток Вані Молдавани

На наше політичне небо викотилася «звезда». В. Б. Гриньов. Новоявлений месія. Вийшла у світ його своєрідна «Майн кампф» — «Новая Украина: какой я ее вижу».
Хто такий «Я», автор не акцентує. У короткій анотації, правда, зазначено: «...председатель партии «Межрегиональный блок реформ», советник Президента Украины...» Отаке велике «Я».
І як же воно, те «Я», «видит» «новую Украину»?
Спитаєте, а чому «новую»? Держава ж — не лапсердак. Поносив, викинув, зодягнув новий. З таким же успіхом можна сказати «новая мать»... Але так воно, оте велике «Я», бачить. І нічого не вдієш.
Щось подібне в історії вже було. «Мы наш, мы новый мир построим, кто был никем, тог станет всем...» Все починалося з порожнечі. І порожнечею закінчилося.
До речі, у «бестселері» «господина» Гриньова багато спільного з програмами отих «строителей». І тодішніх, і сьогоднішніх. Хоч «курс» він взяв ніби й абсолютно протилежний. На капіталізм: «...Только зкономическая свобода й самостоятельность могут принести большинству людей благосостояние...» І тому «...государственный сектор нужно не защищать, а энергично приватизировать».
Істина не нова. Банальна. Але — істина. Нове лише оте «энергично». І коли дочитуєш «труд» В. Гриньова до кінця, то ще більше переконуєшся, що в Україні є сили, які роблять усе, аби «знергично» приватизировать не лише державний сектор, а й саму державу. І нас з вами. І наше право бути нацією, бути
народом, господарем у своїй хаті. Ці сили дуже бояться нашої національної самосвідомості, нашої людської гідності. Бо самосвідомість і власна гідність — це духовний імунітет людини, нації, народу. Це самозахист від політичної тифозної кузьки, яка обсідає тіло народу, п'є його кров і розносить смертельну заразу розбрату й руйнації. Тому ці «чорні лицарі» діють дуже «энергично».
На перший погляд, вони різношерсті: комуністи, соціалісти, члени «селянської партії», «союзу робочих», борці за «реформи», «за славянское единство», за «федеративнеє устройство», за «единое пространство»... А глянеш уважніше — в тих «партіях», у тих «союзах», як у «троянських кобилах», — одна й та ж братія. «П'ята колона». Борці за Україну — вільну від українців.
Чим відрізняється «господин» Гриньов від «таваріща» Сіманєнка? Кольором. І підходом до корита. Один — з правого боку, інший — з лівого.
А єднає їх!..
Насамперед українофобство. Зоологічне.
Один сидить у соціалістичній печері, на стінах якої ще не висохла кров жертв комунізму, і репетує про «пещерний национализм». Український, звичайно.
Другого ж пече українська національна «ідея». І він таврує «идеологов национал-«патриотизма». За те, що «эти мессии» хочуть допомогти народові повернути втрачену національну самосвідомість... «Месія»-Гриньов цинічно лукавить, що «...на призывы возрождения национального самосознания в современном обществе прежде всего откликаются люмпенизированные слои населения, беспринципные карьеристы и посредственности...» Мабуть, за ознаку «люмпенизированности» рафінований «населенец» України бере те, що «слои населения» говорять українською мовою, відстоюють українську культуру, традиції, історію свого народу. Очевидно, спеціально для «люмпенизированных слоев населения» «чистопорідний» аристократ «соизволили» подбати, щоб «бестселер» був перекладений українською мовою і в одній книжці з російським текстом надрукований. Тільки... «догори ногами». Як жартують дотепники: «Книжка — перевертень». Коли читаєш російський текст, то український — перекинутий. Натяк на «равенство»?
Та повернімося до змісту книжки. Зденаціоналізований «патриот» української держави, яких тільки «здохлих котів» не вішає на «национал-патриотов». То вони, «апологети национал-государственной идеологии» (як це нагадує стиль доносів!) хочуть, щоб держава насамперед дбала про українську культуру.
То вони прийняли закон про мови, який «...направлен не на зашиту украинского языка, а на дискриминацию русского...» І цим викликають національну ворожнечу, проводять політику «изоляционизма»...
Хочеться спитати «нелюмпенизированного» чиновничка: хто ж повинен насамперед дбати про українську культуру, як не українська держава? Японія? Чи Об'єднані Арабські Емірати? Може, Росія передусім дбає про українську культуру? Що ж до «дискриминации русского языка», політики «изоляционизма», то «политик» Гриньов дуже «изолировался» від дійсності. Може, саме тому в нього така деформована логіка. А може, саме така логіка йому, чи комусь іншому потрібна. Бо якщо «бестселер» з погляду політичного, економічного, державотворчого написаний на рівні «посредственности», то з погляду зору авантюризму, інтриганства — заслуговує на увагу. Навіть складається враження, що писав не «советник» президента України, а агент розвідувального управління сусідньої держави. Особливо це враження посилюється, коли читаєш рядки, в яких «советник» для «консолидации общества» закликає до федералізму, до впровадження російської мови як другої державної. Коли він «доводить», що Україна й Росія мусять утворити спільний митний і прикордонний союз, що до СНД наша держава має увійти повноправним членом.
Нещодавно секретар СНД Короченя сказав: «Шаг в сторону Украины от СНГ — зто трагедия для СНГ»...
Мабуть, це трагедія не для всього СНД, а для головного есендюшника — Росії. Бо саме з боку її державних, політичних, пресових чиновників, з боку її «п'ятої колони» в нашій державі робиться усе, аби не дати Україні ступити навіть півкроку «в сторону». І чиниться це під істеричний вереск своїх і чужих фарисеїв, що «Украина не проживет без России»... Дикунський гуманізм...
Ніби Україну хтось відшматовує і переносить на інший континент чи на іншу планету. Сусідами були й сусідами зостанемося. Але сусідами. Не «старшими» і «молодшими» родичами, як це було упродовж століть. І не «жителями социалистической комуналки», як цього хочуть збочені вліво. Добрі сусіди завжди будуть добрими, коли не залазитимуть у чуже подвір'я, не зазіхатимуть на чуже добро, не встановлюватимуть своїх порядків у чужій хаті. І триматимуть під замком своїх свиней.
Але «п'ята колона» для того й «п'ята колона», щоб нібито й закликаючи до ладу, сіяти розладдя. І лицемірити, лукавити, брехати.
Придивіться, що витворяють злочинці «в законі» — агресивні депутати-комуністи? Чи ті, хто йде під їхніми знаменами?
Парадокс? Члени найвищого законодавчого органу держави — проти своєї держави, проти мови свого народу, його історії.
Прислухайтеся, як вищі чини «української армії» по-хамськи обривають підлеглих, коли ті звернуться до них українською мовою.
Зауважте, той чи інший міністр українського уряду в українському парламенті з якою улесливістю перескакує з української на «общепонятну», коли якийсь «народний избранник» лише заїкнеться російською.
Підрахуйте, скільки в Україні російськомовних періодичних видань (а скільки з них антиукраїнського спрямування), скільки російськомовної літератури (далекої від належного художнього та естетичного рівня), скільки аудіо- та відеопродукції...
Прислухайтеся до мови чиновників і чиновничків, продавців магазинів і кіосків, вчителів і вихователів, просто перехожих...
i зіставте з тим, «как видит» державний чиновник України В. Гриньов: «В связи с зтим ярким проявлением духа унитаризма стало административное рвение «украинизаторов», приобретающее все более агрессивный характер в образовании, культуре и языковой политике, обьективно усугубляющее трудности, связанные со становлением государственности».
Ось тобі й «рвение...» «строителя государственности»...
Дід Тимоха із хутора «Мозамбік» з цього приводі сказав би:
— Або ж сліпе, або ж глухе, або ж страшенно підле...
Якщо ж урахувати, що сам В. Гриньов розуміє: «...национальная языковая политика— отнюдь не мелочь...», то очевидно, задум його таки «страшенно підлий». І аж ніяк не сприяє «становленню государственности». Принаймні української.
Здавалося б, чого вимагати із хруща м'яса? Чого можна чекати від «строителя государственности», який заявляє: «...Национальная принадлежность является личным делом каждого. То єсть каждый человек, исходя из своего собственного самоощущения, может себя относить к той или иной национальности, к нескольким национальностям одновременно или ни к какой конкретной национальности». І застерігає: «Естественно, зтот выбор не должен фиксироваться ни в каких официальных документах...»
Звісно, «не должен». Бо яка офіційна особа з нормальним «самоощущением» такий «вьібор» зафіксує? Ну захотів би, припустимо, «господин» Гриньов, «исходя из своего собственного самоощущения» «зафиксировать», що він одночасно: і циган, і єврей, і росіянин, і українець, і француз, і турок... В яку установу послав би його той, хто мав би усе це «фиксировать»?
Що ж до «ни к какой конкретно национальности», то може бути. Ось у нашому будинку — багато котів. Коли надходить весна — що вони виробляють! Природа. А Ольчиному котові Боніфацію байдуже. Лежить ліниво, дивиться на котячу братію і не може второпати, чого вони нявчать? Виявляється, Олька, як ветеринарний лікар, позбавила свого улюбленця природи.
Вискоблила. Чи, як кажуть по-вченому, каструвала. І нема тепер у Боніфація жодного «самоощущения»...
Прочитавши «бестселер» В. Гриньова «Новая Украина: какой я ее вижу», я думав: писати цей «відгук» чи не писати? У кого «природа» втрачена, її не повернеш. Але у багатьох вона просто притолочена. Отакими «відкриттями», яке зробив академік Петро Толочко: «...А Галичина, по сути, только после войны стала Украиной. Галичину населяли русины...»
Не беруся аналізувати що, коли і за яких обставин «населяє» голову академіка. Але, очевидно, щось не дуже прозоре. Бо, «русиньї» —це ті ж самі українці. Поляки називали галичан — русинами, як московити українців — малоросами. Коли академік, який заявляє, що «...единственый Бог для историка — правда», такої простої істини не знає, то який же він академік?
А якщо він ту правду перекручує, то чий же він «історик»?
А може, академікові Толочку щось ту правду затьмарює?
Може, запаморочення? Від боротьби з національною ідеєю? А може... віце-президент Національної академії наук України Петро Толочко бачить себе президентом академії? Коли «советник» президента України Володимир Гриньов стане президентом «Нового общеславянского государства»? «Межрегионального»...
З «населениєм», яке буде «исходить из собственного самоощущения опредеяения национальности». Може, саме тому вони так «знергично» поспішають потолочити національну ідею?
Придушити національну свідомість?..
У росіянина є Росія. Щоб зберегти свою національну гідність, він може повернутися до неї. Коли там, де він живе, хтось її принижуватиме. Єврей може виїхати до Ізраїлю, болгарин — до Болгарії. А мені, українцеві, куди тікати зі своєї землі? Як кожна нормальна людина, я хочу мати свою мову, свою історію, свої традиції. Пошановувати предків, які віддали життя за цю землю і за мою волю. Як чесний син своєї нації, я маю захистити її честь і гідність від чужого та свого потолоччя. Щоб діти мої, мої онуки і правнуки почували себе людьми, господарями у своїй хаті.
Та чи можуть зрозуміти це «позбавлені природи»?