Євген ДУДАР
ГУЛЛІВЕРИ І ЛІЛІПУТИ

Гулліверами народжуються. Всі.
Ліліпутами стають. Не всі.
З філософських роздумів Вані Молдавана.

Люди народжуються людьми. А стають?..
Придивіться одне до одного. Загляньте одне одному в очі.
Бог дав людині лице, щоб воно відображало її душу.
Чорт спокушає людську душу, щоб лице людини уподібнювалося до його пики.
Від твого лиця залежить твоє здоров’я. Посміхнешся ти — посміхнуться тобі. Або ж... Пророхкають:
— Чйо шкіриш кусачки?
— Бо я знаю те, чого не знаєш ти.
— Чо-чо ти знаєш?
— Що сміх — це здоров’я.
«Сміх — це людина, — сказав великий письменник. — Скотина не сміється...»
І починають з’ясовувати людино-скотячі стосунки. Після яких людина робить висновок:
Не посміхатися дурневі. Бо він тебе не зрозуміє.
Не посміхатися начальникові. Бо він зрозуміє не так.
Не посміхатися мертвому. Бо тебе не зрозуміють інші.
Хто втратив душу, тому посмішка не потрібна.
Посмішка — імпульс. Душі. Здорова душа посилає здоровий імпульс. Іншій душі. Щоб її опромінити. Зогріти. Воскресити.
Але хто втрачає душу, у того твердіє лоб. У голові — броня, її не пробиває найпотужніший імпульс.
Стоять два унікуми. Один з-під Броварів, другий — з-під Глевахи. Стоять у серці України, на Хрещатику. І галасливо, демонстративно глаголять чужою мовою:
— Я биль вчера у тєбья...
— А меня вчера нєбильо...
(Господи! Яке плюгаве і гидке видовище!..)
Підійшла до них людина:
— Хлопці! А вас взагалі немає... Стоять оце два манекени... Опудала два... Що відірвалися від рідного коріння...
— А в чом дєльо?
— У гольовє, хлопці. У гольовє...
Імпульс броню не пробив. Душі не торкнувся. А може, її там уже й немає. Може, вона уже протрухлявіла, зогнила...
Ще плюгавіше явище.
«Надодний обданєц з шахтадского дегігона». На політичному олімпі України. За парламентською трибуною. Суперплаский бичачий лоб. Суперчервоні бичачі очі. Замість душі — марксистсько-ленінські випари. І шипить ця каламуть з «ротового отверстия» «обданца». І псує чисте повітря у верховній державній залі. В усій Державі.
Тут уже не вилікує найпотужніший імпульс. Тут уже не проб’є й шахтарський вибійний молоток.
Але сидить за керівним «пультом» керівний головний «диспетчер». Йому б поворухнути вказівним пальчиком. Перекрити отой брудоносний «кранчик». Вистачає у нього влади. Вистачає розуму. Навіть гумору вистачає. А рішучості... Бо є власношкірий розрахунок. Душа «диспетчера» живиться отими випарами. І двоїться. Правою рукою Конституцію Держави приймає. Лівою — її порушує.
Ліліпути Верховної Ради не прийняли присяги. Не визнають державу Україну державою, тайно і явно воюють проти неї. Але в державних чиновниках ходять, державні гроші беруть, у державних квартирах розкошують, на державних машинах катаються. Від них чекати іншого нелогічно. Людина, яка втратила національну душу, втрачає людську совість і людську подобу.
Та є Конституція України. Найвищий Закон. Є ті, хто будь-яких порушників закону мав би поставити на місце. Мовляв, братва, якщо вам з нами не по дорозі, злазьте з нашого державного воза — і на всі чотири сторони.
Проте ніхто нікого на місце не ставить. Чи не тому, що й самі сидять не на своїх місцях?
А де ж ті, хто ще не загубив своєї душі? Хто ще не змалів нею? Хто ще не осквернив її чистоти?
Може, й вони вже пригрілися, придрімали у затишку за-владдя? Може, вже й їхні душі бояться втратити тепле гніздечко? Вилетіти на потоки стрімкого вітру? Може, й вони помаленьку стають ліліпутами?..
Людина народжується маленькою тілом і великою душею. Чистою душею. Доброю душею. Запрограмованою допомогти людині стати будівничим, а не руйнатором. Добротворцем, а не злочинцем.
Тіло людини росте. А душа... часто маліє. Якщо її торкнулася облуда. Якщо її заразили бацилою заздрощів. Чорної злоби і ненависті. Бацилою байдужості і лінивства.
Придивімося одне до одного. Загляньмо одне одному в очі... Задумаймось на хвилину, Не даймо маліти своїй душі. Не руйнуймо душі іншого. Оберігаймо велику і чисту душу свого народу. То ніколи не змаліємо. Не зліліпутимося.