Євген ДУДАР

Хто ми і що ми?
Ми є дуже всякі. Ми є такі, що за волю кістьми поляжемо. І ту ж волю в солодкій дрімоті проспимо.
Ми є такі. Ми будь-якого ворога у нерівній борні здолаємо.
Або ж ... наречемо його "воріженьком".
І переконаємо себе, що він "згине, як роса на сонці".
А "воріженько" не роса. І він сам не гине. Він хоче, щоб загинули ми. І все для цього робить.
Ми є дуже хлібосольні. Тому й сидимо без хліба. У житниці Європи... Сіль маємо. У наших спинах стільки солі, що півсвіту просолити можемо. Комусь наробляли хліб, собі наробляли сіль...
Світ працював на себе. Аби щось мати. Ми ж все життя працювали на "визволителів". Які нашою кров'ю і нашим потом "визволяли" нашу землю один від одного. А нас "визволяли" від волі.
Світ торгував. А наша торгівля людей "отоварювала".
Тепер дивуємося, чого світ дивиться на нас, як на худобу.
Ми ж дивимося на світ, як теля на мальовані ворота. І тішимося, що ті ворота ведуть до ринку.
Так, ринок - це рятівний круг. Але не кожен має можливість його придбати. І тому різнобій. Тому паніка. Ті, що забезпечені "плавзасобами" - стали "бізнесменами". Намагаються використати кожну хвилинку і кожну шпаринку. Щоб нажитися. Ті, що не мають "рятівного круга", стають помаленько люмпенменами. І думають, як вижити. І панічно бояться потопу. І чекають Ноя.
Ноїв у нас вже було. Чимало. Але кожен брав у свій рятівний човен лише своєї "тварі по парі". А решта тонули.
Отже банальна фраза: "Порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих" - не така вже й банальна. Треба вчитися плавати.
Он той вже вміє. Обладнав "шхуну". З візочка з-під пиріжків. Понакладав жуйки, цигарок. Написав: "Фіодор фром корпорейшен". І пливе.
Де він цього навчився? І де бере товар?
Де він цього навчився, сказати важко. Дід - ударник комуністичної праці заводу "Більшовик". Баба - востаннє Леніна бачила. В гробу. Батько - ударник комуністичної праці заводу "Комуніст". Мама вихована на кращих традиціях піонерок "Артека". А воно - "фром корпорейшен".Так що це? "Происки" акул імперіалізму? Чи промахи акул соціалізму?
Реальна дійсність. Звичайне життя. І трохи данина моді. Вчора іменувався спекулянт. Сьогодні - бізнесмен. Вчора називалося "махнуть не глядя". Сьогодні - "обмінятися по бартеру". Вчора був звичайний шулєр. Сьогодні - брокер.
Де отой Фіодор бере свій товар? Сказати ще важче. Мабуть, там, де інші його кладуть. Найгуманніше правило епохи розвиненого соціалізму: не проходьте мимо... того, що не так лежить.
Зараз майже кожен репетує, стогне, ниє: "Недавно було усе.
А де воно поділося?!"
А де воно має взятися? З неба впасти?
Всі страйкують. Всі хочуть великої зарплати, а маленької роботи. Кожен хоче жити, як у Америці, а працювати, як у Росії.
Он Гришка. Тридцять років пропікетував п'яний у кукурудзі. А тепер пікетує під дверима районного керівника. Також вимагає соціального захисту.
"Зачем мені та незавісіма Україна, зачем мені та приватизація! Цілий день крутиш баранку. Нічого не хвата. Горучого не хвата..."
Совісті також "не хвата". Цілий день "крутить баранку" до свого двору. Там у нього що - диспетчерський пункт?
А скільки таких "віртуозів" в Україні? А скільки в них у руках "баранок"? У звичайних автомобільних, і державних керівних? Де те "горуче" набереться? Воно з неба не падає. Навіщо Їм приватизація? Навіщо їм незалежність? Та вони за отакий ось злодійсько-соціалістичний лад від Зачепилівки до Кремля на черевах проповзуть. Вони зі шкіри вилізуть, аби шкурницькі інтереси відстояти.
Воно й не дивно. Стільки років вбивали людям у голови, що рай - це "соціалізм плюс електрифікація". І, як каже Вітя Царапкін, вийшло "короткеє замыкание". Закоротило. Мозок на кишку. Усі думки тягне в утробу. Утробна хвороба. І на очі дає. Крім корита, нічого не бачить. І на вуха. Крім "на", нічого не чує.
І пам'ять вишибає. Не тямить, якого він племені, якого роду. Якби ще не оте характерне полтавсько-черкаське м'яке "ель", то присягався б на Біблії, що він не "хохоль", а Агафія Ликова з "Таежного тупика".
Буває, що національна свідомість прокидається. Коли промиє сивухою контакти в голові. Тоді зареве відчайдушної "По-го-сі-яга-ла го-гі-рочки". Але не вище "гогірочків". Щоб не запідозрили у націоналізмі...
З національного духу лише перегар зостався. Горілчаний. І півколіна гопака.
Гопакувати ми вміємо. Бутафорні шаровари, бутафорна шабля, бутафорне "засвистали козаченьки". Тільки шкура натуральна. Труситься при кожному слові "Україна".
"Козаченьки" від старої кози. Хребта розігнути не можуть.
Тіні своєї випростаної бояться. Національна гордість - лише у шароварах...
Такі ми є.
Маємо національних рабів з королівськими апетитами Але маємо й національних лицарів. З рабськими болячками .. Ще не об'єдналися, а вже роз'єднуємося. Ще не збудували державу, а вже шматуємо її на державки. Ще не зайняли надійну позицію, а вже створюємо опозицію. Маємо достобіса крикливих і амбітних отаманів, але мало тихих і сумлінних воїнів.
Такі ми є...
Усе вляжеться. Аби тільки ми не влягалися передчасно. Тільки б раба із себе вичавити Раба чужого пана. Раба власного черева. Раба власних амбіцій.
І щоб совість у нас не була бутафорною.
І щоб не були ми так; сердешні. Не затішилися національними прапорами. Не намилувалися національними піснями, не задрімали у національним шароварах Бо комори наші, душі наші вже допотрошують шулери із великих світових доріг.
А по степах наших, по селах і містах наших, по святих місцях, понівечених скіфських баб, ще стоїть сатанинський кремлівський дід з простягнутою рукою... І чигає на нашу свободу...