Євген ДУДАР
ЧУМА В УКРАЇНІ
Замість фейлетону

“Комсомольская правда в Украине” зробила світове відкриття: “Вот мы удивляемся, почему современные дети так рано приобретают всевозможные вредные привычки. А причина, оказывается, лежит на поверхности! Не надо далеко ходить: в учебнике по украинской литературе имеется пародия современного юмориста Евгения Дударя на “Красную шапочку”. В его варианте героиня употребляет вино, курит и перебивает аппетит у Волка страшным перегаром. А еще забирает у несчастной бабушки пенсию и, судя по всему, “даже идет на мокрое дело... ”

Отже, все “на поверхности”. Три найбільші біди сьогодні в Україні: світова фінансова криза, російський газовий сморід і пародія Дударя на “Червону шапочку”... Яка нав’язує дітям “всевозможные вредные привычки”. І “какая шумиха в прессе... КАКАЯ ШУМИХА”...

Слід відзначити, що “шумиха в прессе” переважно проповідує “братолюбіє”. Де заголовки, чи окремі “братські“ вислови свідчать самі за себе: “Пьяная красная шапочка у хохлов”, “Для украинского “Минбыдлообразования” пьяная красная шапочка — это нормально“, “Сказка написана еще и на мове. Что и сказать, уровень интелекта, что автора, что минобразования”... І далі у цьому ж “братсько-інтелектуальному” дусі.

Великий Пушкін, у якого деяким сучасникам “інтелектуалам” варто було б дечого повчитися, писав: “...и не оспаривай глупца”. Суть не в пародії на “Червону шапочку”, і не в Дудареві. Хоча деяким інтернет-дебілам треба було підказати, що сатира малює не героїв, яких варто наслідувати. А, як вчили у “світлі совкові часи” — антиподів комуністичної моралі“. До речі, цю пародію я написав ще у 1985-му. І ніхто мене не питав, чому Червона Шапочка співає блатненьку пісеньку російською, не звинувачував у русофобії. Навпаки, казали, що в цьому — “...нотки интернационализма”. І була вміщена “шапочка” у збірнику, який вийшов у ті роки в перекладі на російську в “Советском писателе”... І ніхто мені не ліпив, що вона розбещує дітей. Хоч такого рівня розбещеності, як сьогодні, світ ще тоді не знав.

То ж “смотри в корень”, як казав Козьма Прутков... А корінь-то географічно сягає туди, поза Хутір Михайлівський, історично ж — до костей валуєвих і кагановичів, а політично — в сучасні імперські московські “сортири”. І до вирощених у тих “cортирах” сучасних кагановичів в Україні.

У часи “холодної війни“ совкова пропаганда активно засуджувала бактеріологічну війну “янкі” в Кореї. А деякі поети констатували, як американський імперіалізм “… самольотами в Корею закидає чумних бліх, наказавши Ріджуею зачислить до війська їх... ”

Радянські “чумні лабораторії” також не дрімали. Вони виводили кузьку духовної чуми. Це завдяки їхнім старанням маємо зараз в Україні стільки “професорів”, “докторів”, “академіків“, які сіють чуму розбрату, шматують нашу землю на “регіони”, баламутять людей страшилками про “нашествие галичан”, чи про “русскопринадлежность востока и юга”... Відробляючи “юдин гріш”, ця паразитарна твань готова пожертвувати навіть долею своїх дітей та онуків.

Чума найбільше активізується в часи перемін. Тоді ослаблений імунітет. Чумні блохи дуже чутливі до політичних вітрів... їм здається, що вони ті вітри змінюють. Насправді ж вони — всього-навсього блохи. Паразити. Перенощики зарази...

Це з “теорії чумознавства та блохознавства”.

Тепер з практики боротьби проти “шапочок”. Хоч, правду кажучи, “шапочка” — маленька штучна кісточка, кинута в пащеки імперським щенюкам, аби тренувати їхні зуби та голосніше дзявкотіння. Насправді ж боротьба спрямована... Але сконцентруймо увагу на “бесчестии” однієї “чесноти”“, яку виверг на свої шпальти постійнокип’ячий “вулкан” українофобської брудомазії...

“Ющенко создал в Украине квази-государство тоталитарного аморализма, вполне достойное таких предшественников, как полпотовская Кампучия или Гаити времен правлення семейства Дювалье” — це пише “історик” з сімейства табачників, роздаючи “права”... любити й поважати “Екатерину Великую”, благодаря которой сейчас в составе Украины находятся Новороссия и Крым, основаны Одесса, Николаев, Херсон, Днепропетровск...” І вчить, як поборювати “...тотальную националистическую пропаганду”.

Щодо “квазигосударства тоталитарного”, то, видно, Ющенко ще не зовсім “создал”, якщо “п’ята колона” в Україні веде себе так розперезано. Але щось у квазівченого не зовсім ладиться з наукою та логікою. “Квазі” — означає несправжній, фальшивий... Отже, виходить, несправжнього, фальшивого, табачниківського “тоталитарного аморализма”. Виходить, те, що насправді моральне, для квазіісторика — аморальне. Та якщо квазіісторик упевнений, що вже таки “создал”, то чого тобі, чоловіче, тут мучитися? Як казав один “глашатай свободи“: “Чемодан, вокзал, Москва”. Там не “полпотовская Кампучия”, а путінські райські сади. Нема “оголтелого национализма”, “дикого фашизма”, “пещерной ксенофобии”. Там ніхто не натякає на “москальско-жидовскую мафию”. Ні в кого “в глубинах мозга” не “дремлет синдром варварства”. Там нема нашестя “галичан“ і ненависних “оранжевих“. Самі тобі голубі. Не життя, а голуба мрія. Але на біса ти там кому здався? Навіть якщо ти запопадливий “історик”. Читай Гітлера — розумій Путіна: провокатори потрібні імперіям в “зонах жизненно важных интересов”...

Квазіісторик прочитав “Бесы“ Достоєвського. І загорівся патріотичним поривом: звільнити Україну від тих, “...кем бесы все-таки завладели”. Та коли ти вже відчув себе “освободителем” від цих “бесов”, то починай із себе. Але ж ні. Свого шкода. Вирішив вигнати їх із “ксенофоба” Вовкуна і “последователя геббельсовской педагогики” Вакарчука. Для яких “главным критерием профессионализма” є “владение галичанским диалектом”. Ось тут вишколений компілятор знайшов “место и потрясающему воображение шедевру галичанского “юмориста”, где Красная Шапочка курит, пьет, проводит ночь с волком”. Та не у цьому основна вада “бессмертного творення”. А в тому, “что идя по лесу, девочка поет шансон на русском языке. Вот, дети, смотрите, до чего русский язык доводит”. Я ж хочу сказати: діти, дивіться, до чого доводить “науковця” лінь або ж тупість. Він моєї “Червоної шапочки” не читав або не зрозумів. У пародії не написано “проводит ночь с волком”. У моїй казці Вовк служить як “транспортний засіб”. І ні Вовк, ні я, ні Червона Шапочка не винні, що збочений читач, навіть з науковим ступенем, сприймає усе “в меру своей испорченности”. Та й немає там “мокрого дела”, як мариться газеті... Тут згадуєш істинно російське: “Дуракам закон не писан, если писан, то не читан, если читан, то не понят, если понят, то не так”. Але в потрібній політичній ситуації, особливо перед виборами, принюхавшись до вигод і баришів, принауковий шулер може використати будь-яку невинну деталь для “классовой борьбы” за повне корито. Завтра його від цього корита відженуть. І він буде “клеймить” тих, кого зараз так ревно захищає, і прославляти тих, кого сьогодні опльовує. Така порода...

Можна здогадатися, звідкіля у “вченого-бесоведа” так багато рис Іудушки Головльова, Чічікова і Собакевича. Чи не тому, що, вивчаючи у школі сатиру Салтикова-Щедріна та Гоголя, він недотумкав, що сатиричні персонажі змальовуються для того, щоб застерегти читача таким не бути. Або ці риси настільки рідні його натурі, що він не мав сил і бажання їх позбутися... То ж не дивуймося, що для хамовитих собакевичів, які возсідають у парламенті держави України і жирують на праці українського народу, навіть української нації не існує. За їхніми “понятіями”, в українську націю Ющенко “хочет превратить неразрывно связанный с Россией украинский этнос”.

До речі, у тому ж шкільному підручнику, поруч із “Червоною шапочкою”, є невеличка баєчка у прозі “Слон і Мухи“. Де ось такі “вчені” Мухи сидять на спині Слона, п’ють його кров і запевняють, що Слона взагалі нема. Чи не впізнає себе квазіісторик в одній із тих гидотних мух? Звичайно, у демократичній державі навіть депутат має “право на бесчестие”. Та, за словами Конрада Лоренца, “брезгливость к злому, безобразному — важнейшее условие сохранения homо sapiens як вида”... Видно, що “вчений-історик” дуже прагне сягнути рівня цього “вида”.

Тож дай, Боже, нашому теляті та вовка впіймати. Може, тоді брехогенної зачумленості в Україні поменшає...

Літературна Україна, 12 березня 2009 р.