Євген ДУДАР
ЕЛІКСИР МОЛОДОСТІ

Приходжу до своїх ровесників. Сімдесятилітніх хлопців і дівчат. А вони заздрісно:
— Щось ти, Ільку, все молодієш. Он Варвара з тобою до школи ходила, а поглянь на неї. Зігнулася в дві погибелі. Ти ж — ніби огірочок свіженький.
— Еліксир молодості,— кажу.— У мене є онук. Чотири роки. Як ртуть. Всі на роботу йдуть, мене з ним вдома лишають. Для прикладу хоча б учорашній день. Тільки схопився з ліжечка, вже кричить:
— Діду! Ставай на руки і на ноги! Будеш кінь...
Я навкарачки. Він дав мені в зуби ремінець від штанів, виліз мені на спину, шльопнув кописткою по тому місцю, де має бути хвіст:
— Вйо-о-о, коню! Брикай! Брикай! Підкидай ногами! Фицай, іржи! Добрикався я до того, що на підлозі простягнувся. А він:
— Діду, ти вже здох?
— Здох,— кажу.
— Тоді давай будемо лупити з тебе шкіру...
Скинув з мене сорочку. Почав відтягувати шкіру. Такий масаж зробив, що досі вся спина горить. Добре, що я ницьма лежав. Набридло йому це заняття. Каже:
— Давай у перукарню гратися.
Посадив мене на свій дитячий стільчик. Окутав рушником навколо шиї. Почав за бороду і за вуса смикати. Стриже, значить. У мене з очей вже сльози течуть, а він:
— Не плач. Ти ж мужчина. Герой...
Не встиг я витерти заплакані очі, він бовсьнув мені на голову чашку холодної води:
— Освіжимо трохи...
Поки я рушником витирав голову, він встиг притягти і включити пилосос.
— Завивку будемо робити...
Тоді надів мені на голову каструлю:
— Висушити треба...
Але раптом йому стрільнула інша думка:
— Діду, давай будемо робити весілля. Ти — барабан... І затарабанив ложками по каструлі на моїй голові.
— Грай! Грай! — кричить.— Отак губами грай: «Ту-ру-ру-ру! Ту-ру-ру-ру!» Ніби труба...
Сиджу. Турурукаю. Він тарабанить ложками по каструлі. І наспівує:
Тиша навкруги,
Сплять гаї й луги...
— Яка там, дитино, тиша,— говорю.— Вліз би ти під оцю каструлю...
— Діду, не говори! Грай!.. Після цього вигукнув:
— Діду! Цирк! Давай будемо робити цирк. Ставай на руки, підніми догори ноги і ходи...
Видно, йому не дуже сподобався мій номер. Бо як я тільки гепнувся на підлогу, переробив мене на місяцехід. Прив’язав мені до ноги шнур від пилососа, клацає вмикачем і командує:
— Старт! Лізь на софу і джуми, як машина. Отак: джу-у-у... Я джумлю. Рачки лізу на софу, тоді на стіл.
— На шафу! Діду, лізь на шафу! І джуми голосніше!
На шафу я зопалу видряпався. Але джуміти перестав. Бо бачу, що злізти мені буде набагато важче.
— Що ти бачиш, діду? — питає онук знизу.
— Кратери. Давай,— кажу,— стели біля шафи ковдру, перину. Тоді подушки. Спробуємо зробити м’яку посадку.
На щастя, прийшла на обід невістка. Від здивування рот розкрила:
— А ви чого на шафу залізли?
— Я не на шафі,— кажу.— Я на Місяці. У космос мене запускав. Підтягуй стола. Будемо якось приземлятися...
Отаке-о. А ви заздрите, що я моложавий. Варварою дорікаєте. Та якби Варварі таке ось випробування, вона ще на танці бігала б...