Євген ДУДАР
Реанімовані яйця, або ж
Ті самі гості в ту саму хату

„Україна буде сильною тоді, коли ми будемо готові не лише один за одного померти, а й один з одним жити..."
З промови Вані Молдавана на Всеукраїнському форумі патріотів

У сусідському імперському інкубаторі — інвентаризація. Перевіряють яйця. Прикидають: яке куди підкласти? Бо на минулих президентських виборах в Україні, як зізнався один депутат Держдуми, „...в украинское гнездо подложили не то яйцо"...
„Яйцо" дістало яйцем. І з нього, замість запрограмованого „руководящого пєтуха", кажучи інкубаторською термінологією, вилупився політичний задохлик. Дарма що тодішній начальник інкубатора „путі-пут" двічі вітав задохлика з перемогою. Реанімувати його не вдалося...
Тепер, судячи із заяви думдепа, керівництво інкубатора готує для „українського гнізда" нові яйця... А якщо проаналізувати хамувату епістолярію сучасного кремлівського дворового на адресу нашого Президента, то підсуватимуть уже й готових вилупків. „Дефективний лідер", який з телеекрана та „бик-мордів" запевняє, що „почує кожного" (перед виборами слух повертається), уже й почав відвішувати „його благородію" благодатні поклони. Уявив, що отримав ярлик васала. Інші „лідери" з тих же телеекранів і таких же „бик-мордів", розмахуючи не знаючими праці рученятами, нахваляються „сильною рукою", повертають „народу — народовладдя", „підвищують" зарплати й пенсії, без’язиким гарантують „двуязичіє", а обкраденим обіцяють усе, що вкрадено, — повернути... Словом, мелють... Усі „знатоки", усі специ, усі знають, як „розбудовувати державу", „долати кризу", „наповнювати корзину"... Усі знаходять мільярди на пустопорожні політичні тусовки, а на книжку для школярика, таблетку для пенсіонера — „не хвата"... Ні ума. Ні совісті. Ні...грошей...

Отаке в нашому „українському гнізді". А над ним постійно сновигають московитські двоглаві стерв’ятники. Підгодовують ворожих Україні та всьому українському вилупків. Яких, на жаль, у нас також достобіса. У наше гніздо століттями підкидали яйця, з яких виплоджувалася твань без роду, без племені. З ненаситною утробою і „плоскостопієм" у голові. Тож до поголів’я великої рогатої худоби, свиней та баранів в Україні додалося ще й поголів’я манкуртів — унікальна „інтернаціональна" худоба... Воно і є стратегічним резервом сусідського імперського інкубатора.

Як видно з листа його хамської величності російського президента Медведєва до Президента Ющенка, московській імперській банді Ющенко дуже заважає. Бо він найбільше ідентифікується з незалежною Україною, вільною від будь-якого поневолювача, не дає повернути її в імперське рабство...

Ющенка намагалися знищити фізично. Господь уберіг.
Почали нищити морально. Ще задовго до президентства. Ще коли був прем’єром.

Пригадаймо, як зграя мас-медійних словоблудів — курвчинських, ляпайкурв, попіховшеків та іншої прижурналістської твані — методично обливала його помиями з кремлівських сортирів. Як зграї політичних шакалів, підгодованих Москвою, оскаженіло дзявкотіли, що „Ющенко — націоналіст, фашист", „слуга американських хазяїв", а „його дружина — полковник ЦРУ"...

Задебілювали маси. На великі ослячі вуха обивателя вішали пропліснявілу й прокислу ще в імперських кадебістських казанах „лапшу". І обиватель переносив заразу з язика до язика. Яка (за аналогією), може, й нічого спільного не має зі „свинячим грипом", але свинства приносить ще більше. Бо руйнує мораль...

А зболеній, вимученій віками колоніального рабства Україні потрібен був Президент — носій українства. Подвижник національної ідеї, розумний і виважений політик, патріот своєї держави, безкомпромісний син свого народу. І там, у мартенах імперських шпигунських справ, добре розуміли, що серед усіх кандидатів у Президенти цим критеріям найбільше відповідає Віктор Ющенко. Тому й кинули проти нього все. Аби знищити, дискредитувати, спаплюжити.

Та, як пише прекрасний український поет Борис Олійник:

Народ не візьмеш на макуху,
Він звіддаля розрізнить чин:
І хто є син його по духу,
І хто по духу — сучий син.

„Син по духу" став Президентом України. Взявся за облаштування держави. А найперше, що найбільш перепудило московитських інкубаторників: за відродження української духовності, національної свідомості. За повернення українця до його історії, мови, культури. За те, що робить із зденаціоналізованого раба, із чужинецького наймита — достойного господаря своєї землі, гідного сина свого народу.

Тоді сусідські інкубаторники почали активізувати „сучих синів". І своїх, і наших. Генетичних, спадкових. І тих, що осучилися в процесі „розбудови держави".

Одні „пхали палки в колеса". Інші розносили „зловоніє", що „Ющенко нічого не може", що „він — слабовольний", що „потрібна сильна рука"... І, аби руку Президента остаточно обезсилити, руками й ногами проголосували за зміни до Конституції... Обивателя, тих, кому „...нічого нє нада, ліш би нє било войни", лякали НАТО. Тих, чия шия приросла до московського ярма, — „американським ярмом"... Тих, що „кальоним желєзом випікали націоналізм", — націоналізмом. Тих, що насаджували комуно-кадебістський фашизм, — фашизмом... І закон — „чим дурніше сказано, тим довірливіше сприйнято" — спрацював. Раб, який звик до „сильної руки" Сталіна, Гітлера, гестапо, НКВД та інших мерзотників, сам став мерзотником...

Примерзотіли й ті, що ходили в „патріотах". Так звані „ситуативні патріоти". У часовому вимірі: „коли вигідно"...

Ті, що стояли поруч з Ющенком на Майдані, чекали на чиновні лапсердаки. Ті, що були трохи далі, — на те, що їх помітять. А непомітний обиватель — чекав на манну небесну. Бо раз „голосував за Ющенка, то він має дати..." Лапсердаків на всіх не вистачило. Хоч у нас на душу населення стільки чиновників, що вже не вистачає й душ. Помічені — непомічені. На жаль, переважно помічають не тих, що працюють, а тих, що стовбичать перед носом. А з небес ніщо не падало, не падає і падати не буде. Навіть якби Президентом став „імператор русского православ’я" Кирило...

До речі, про патріарха Кирила. І його загадковий візит в Україну. Святійший, виявляється, також „розкладав яйця"... І реанімував учорашніх задохликів.

Наївному вірянину московського православного напрямку начіпляли на вуха підсолодженої локшини: пастор удостоїв високим візитом свою паству, щоб помолитися за неї, благословити її на висока святі діла, вислухати немічних та упосліджених, допомогти їм...

Але одкровення патріарха на телеканалі „Інтер", його промови й дії у місцях відвідин примусили засумніватися в цих благородних намірах.

Правду кажучи, якби я своїм єдиним голосом мав можливість обрати патріарха Кирила Президентом, обрав би не задумуючись. Але... Президентом Росії. Думаю, що тоді не було б таких дурних і листів на адреси інших як було „посланіє" Медведєва Ющенкові. Політичні ліліпути не принижували б добрий і мудрий російський народ. Бо, якщо брати за складом розуму, ерудиції, красномовністю, то, правди ніде діти, Кирило — Гуллівер.

На жаль, я своїм єдиним голосом не можу обирати Президента, тим більше в чужій державі. А ще більше жаль, що ліліпути використали Гуллівера для своїх імперських зазіхань.

Хтось може мені заперечити: розумний ніколи не виконуватиме вказівок дурня. А статус? Якщо за державним статусом дурень сидить вище?

Ще хтось може категорично заперечити, що патріарх жодних імперських поштовхів не проявляв.

Проявляй — не проявляй. Воно, коли є, то само вилазить... Патріарх Кирило заявив категорично, що церква не бере участі в політичній боротьбі. В неї, мовляв, нема політичних амбіцій. Церква не повинна і не може обслуговувати політичні клани...

Політичний клан Путіна-Медведєва постійно трубить — не приведи Господи переглядати історію...

Звісно, історія Росії, скомпонована за наказом Катерини II з древньої української історії, потім дотворювана комуністичними „мислителями", новій імперії дуже підходить. Завдяки цій, краденій, історії Московія стала Руссю, московити — росіянами, а київські князі — їхніми славними предками... Без цієї історії Росія — не Росія, „старший брат" „молодшому" — родич через дорогу навприсядки. І дуже сумнівний слов’янин...

Таке ж саме путінсько-медведєвське „не приведи Господи" глаголив в Україні патріарх Кирило. Склалося враження, що він приїхав в Україну проводити лінію партії „Єдіная Росія"...

Ще більшим гріхом, застерігав святець, є порівняння радянського тоталітаризму з німецьким фашизмом, а Сталіна — з Гітлером. Бо, мовляв, гітлерівський фашизм — режим „человєконєнавістнічєскій". А сталінський тоталітаризм — режим просто репресивний. І між ними — велика різниця...

Що різниця велика, я, правду кажучи, переконався сам.

Коли гітлерівські „визволителі" прийшли у моє село, вони того ж дня розстріляли Володимира Ульчака — хлопця, який очолював молодіжне крило ОУН. Побачили, що в нього в кишені пістолет. Ховали юнака всім селом, з почестями. Посіпаки не заважали, батьків убитого не чіпали.

У 1952 році в бою зі „сталінськими соколами" загинув мій дев’ятнадцятирічний побратим Мар’ян Дубицький. Оточені червоною саранчею, троє молодих підпільників у безвиході останні набої зоставили для себе. Служителі не „человєконєнавістніческого", а просто репресивного режиму привели Мар’янову матір, спочатку знущалися з неї, катували. Тоді примусили сісти на тіло мертвого сина і так везли до райцентру. Дорогою мати посивіла. Потім, звісно, її закинули в людинолюбні сталінські табори...

На початку сорокових гітлерівці спалили село Молотків на Тернопільщині. Майже половину жителів розстріляли. Напередодні до села навідувалися червоні партизани. Після цього на околиці знайшли вбитого німця. Кажуть, що це була провокація. Бо жителі села підтримували УПА. Звісно, розстрілювати невинних людей могли тільки людиноненависники.

Капітан Матвєєв, „людинолюб" із сталінського концтабору Сандармох, за одну добу особисто розстріляв понад тисячу моїх земляків. Ув’язнених лише за те, що одні вміли читати, другі — молилися Богу, а треті — утримували корівчину...

Про Голодомор уже говорити не варто. Патріарх Кирило й сам із ним добре обізнаний. Оповідав, що в них, у Поволжі, також був голод. І якби хтось не підкинув його бабусі в хату мішок муки, сказавши „приймай товар", то, очевидно, й патріарх не народився б.

Різниця лиш у тому, що в Поволжі підкидали мішки з мукою, а в Україні сталінські людинолюбці розтоптували останню картоплину разом із ротом голодної дитини... За три колоски, знайдені на стерні, розстрілювали...

Мабуть, історичних випадків більше описувати не варто. Хіба що згадаю ще один штрих із найновішої історії „російського православ’я".

У вісімдесятих роках приїжджаю у своє село Озерну, що на Тернопіллі. Голова сільради каже: „Маю клопіт. Поступило розпорядження зверху, щоб на цвинтарі, на могилах, де на хрестах ноги Ісуса — ступня на ступню і прибиті одним цвяхом, — відбивати. Бо це розп’яття уніатське, нехай люди потім роблять, щоб ноги були паралельно, кожна прибита окремим цвяхом..."

Чого ж це атеїстична влада розщедрилася ще на один цвях для Ісуса Христа? Аби — надійніше? Тим більше, коли уже в буйних головах гуляв дебільно-заощадливий лозунг: „Економіка повинна бути економною!" Розпорядження дурне, дикунське, але не таке собі безневинне. Оті „паралельні" ноги Христа і отой зайвий цвяшок були розраховані на корегування історії мого краю. Відтепер і могили мали служити доказом, що ці землі споконвіку були заселені людом православним.

А тепер подивимося з позицій сьогодення на деякі „проекти" патріарха Кирила. І не лише його.

Богомільний люд України, за душевним потягом та активною дією „душпастирів," поділений на багато конфесій. Кожна церква має свої громади, а кожна громада має або хоче мати свій храм. На нашій, звісно, українській землі. І вже добивається приватизації цієї землі. І вже дехто із-під шкаралупи отих, підкинутих у наше гніздо кандидатських яєць, піпікає, що коли стане Президентом України, то церквам землю віддасть у приватну власність... Особливо це стосується монастирів і лавр. І хоч у деяких із них уже сьогодні контингент монахів більше скидається на контингент спецназу сусідньої країни, але завтра може бути гірше. Тим „богомольцям" кинуть підкріплення. І вони не лише будуть очумлювати душі наших мирян чужою ідеологією, а й стрілятимуть у голови.

Патріарх Кирило, порівнюючи імперії світу та російську імперію, з пієтетом відзначив, що російська імперія ніколи не мала колоній. Чи то „по нєзнанію", чи з хитрості оратор не уточнив, що колонія — це лише напіввласність. Оце сьогоднішня російська православна церква має свої колонії в Україні... Поки що вона з тих колоній стриже купони, через них „перековує паству" і... готує бази для остаточної приватизації України... Для витіснення з України української мови, культури, традицій, звичаїв. Що вже сьогодні спостерігається в монастирях та лаврах. То чи випадково Патріарх Кирило заговорив про „новий Єрусалим"? Чи випадково провів засідання синоду не в метрополії, як було досі, а на території колонії?

Російська імперія ніколи не мала колоній, бо вона усе „приватизувала" — загарбувала. За роки свого існування — від Московського царства до Радянського Союзу — російська імперія збільшила свою територію більш ніж у сто тридцять разів. І завжди одним робом — методом підкидання своїх яєць у чужі гнізда.

Та й сьогодні, аби не було протидії цьому новому яйцепідкиданню, аби народ не мав сили ті підступні яйця зі свого гнізда викинути, гніздо очистити, його святість своїм глаголом намагається запропонувати нам ще один „рятівний" проект. Звісно, вироблений не святим синодом. «Людей, вышедших из Киевской купели крещения» він закликав до національної чи то пак релігійної гідності. Мовляв, жодна країна не називала себе Святою. А Київська святая Русь — була. Де святість була національним ідеалом, домінантою життя нашого народу... То чи варто втрачати своє первородство духовне, з таким захопленням дивитися на Захід, з такою легкістю вступати туди в ролі „вєдомих"? Бо, мовляв, діалог Заходу з Україною — це діалог вершника з конем...

Отже, єдино вірний шлях — це „проект огромной сіли..." — „єдінство нашего духовного пространства, пространства святой Русі — Кієвской Русі..."

Як кажуть у народі: „Злізайте, приїхали!"... Повертайся, коню, до вершника, який на тобі їздив півтисячоліття. Твоя земля — для нього не лише „зона жізнєнно важних інтєрєсов", а й „єдінство духовного пространства"... Нові „Єрусалими" проектуються для того, щоб повернути народи у старі тюрми.

Уявляю, як після отого пасторського „нравоучєнія" у церквах Московського патріархату в Україні, які „не обслуговують політичні клани," а „зобов’язані нести слово істини", попливуть „духовні" проповіді за „єдінство пространства"...

В отому „телешоу" Патріарх сказав ще одну, розумну, фразу: „Якщо ми практикуємо подавлювання у собі голосу совісті, то вбиваємо людське начало"... Не знаю лише, це стосується усіх, чи тільки пастви?..

Аби не подавляти голосу совісті в собі й допомогти іншим не втрачати людське начало, повернуся до передвиборчого „українського гнізда".

З усього видно, що „яєць" у ньому буде багато. Яке і ким підкинуте, з’ясувати буде важко не лише простому виборцеві, а й експертам з яйцезнавства. Хто поведе Україну в яке „пространство", може визначити лише післявиборча дійсність. Але тоді вже буде пізно... Я як українець, християнин, що сповідує всі конфесії, які моляться за мою свободу і незалежність, хочу, щоб моє українське „пространство", тобто моя рідна земля, належала мені, моїм нащадкам. За Господніми законами і законами цивілізованого світу, на своїй землі я маю бути не „конем" і не „вершником", а — господарем...

І я певен, що мою землю не продасть, не поверне у вчорашнє „пространство", не здасть в „аренду" ні Сходу, ні Заходу лише Син України по духу... Той, якого так не можуть терпіти мої захланні сусіди... Той, який стоїть поперек горла всім запроданцям. Той, який навертає українця до українства, до його славетної і мудрої історії. Той, на якого криво косяться „патріотизовані" часом дурні, що розмахують дерев’яними булавами кожен під своїм кущиком і ніяк не спроможуться вийти на широкий Майдан Єдності... Той, якому ймення — Віктор ЮЩЕНКО...

Вибори Президента — не просто вибори. Це тест для народу, який показує, чи він більше любить волю, чи ковбасу. Чи він хоче бути народом, чи наймитом.

Вірю, що й у цей, може, найвідповідальніший для України час, мій народ „...не візьмеш на макуху"... Навіть якщо та макуха дуже солодка на вуха...

«Літературна Україна», 19 листопада 2009 року