З життя славетних

Віддячив

Великий поет Тарас Шевченко не цурався гумору і при нагоді вдавався до нього. Якось Костомаров мав необережність не прийняти Тараса Григоровича, зіславшись на зайнятість. Шевченко зайшов до ресторану і попросив безперестанку грати йому арії з опер Верді. Невдовзі прибіг Костомаров, який жив за стіною ресторану, і заходився благати припинити музику. Шевченко ж, не подавши виду, звернувся до музик, мовляв, ще зіграйте арії з "Трубадура", "Ріголетто", "Травіати", бо я їх дуже люблю. Вже аж потім "змилостивився" над Костомаровим.

Ликеру не пригадує

Актор М. Щепкін на одному з організованих ним вечорів читав уривки з повісті. Були там такі слова: "Чи бували ви в Калузі? Чи знаєте ви там Ликеру Олексіївну?"

У першому ряду сидів генерал-губернатор А. Щербатов. Коли Щепкін, ніби звертаючись до нього, вимовив цю фразу, Щербатов відповів:

— У Калузі я бував, але Ликеру Олексіївну щось не пригадую.

Непогана посада

Імператор Наполеон мав звичку іноді прогулюватись уночі тихими й безлюдними вулицями Парижа. Одного разу почув вигуки п’яного чоловіка:
— Я найбільша знаменитість Парижа! До мене всі звертаються!
Наполеон підійшов до чоловіка і запитав:
— А хто ж ти такий?
— Я найкращий кондитер Парижа. Мене всі знають і поважають. Мої торти й печиво їдять навіть міністри. А ви хто?
— Наполеон, імператор Франції.
Кондитер якусь хвильку подумав і сказав:
— Ну що ж, посада теж нічого, підходяща.

Знайшов спосіб

Свого часу великий хімік Д. Менделєєв прийняв під свою опіку Депо зразкових мір та ваги. Для нього потрібне було дороге обладнання, а коштів не виділяли. Якось Менделєєв дізнався, що Депо хоче відвідати великий князь Михайло, тож наказав і без того тісні лабораторії завалити різним хламом. Особливо постарались, щоб чимало його було під ногами.
Коли приїхав великий князь, Менделєєв повів його по лабораторіях, весь час застерігаючи:
— Не туди, будь ласка! Прошу, ліворуч! Не спіткніться... Тісно у нас.
Після тих відвідин гроші були негайно виділені.

Заради компанії

В одній компанії, де був присутній Марк Твен, велася розмова про загробне життя, рай, пекло. Елегантна дама запитала письменника:
— Куди б ви хотіли потрапити — до раю чи до пекла?
— Ваше запитання збило мене з пантелику, — відповів Марк Твен. — Я, може, віддав би перевагу раю заради клімату. А взагалі мені краще було б у пеклі... Заради компанії.

Не признали

В Америці часто влаштовували конкурси на кращого імітатора Чарлі Чапліна. Якось на такий конкурс у Голівуді таємно з’явився особисто й Чаплін, аби перевірити, яке він справить враження. І страшенно здивувався, коли конкурсна комісія присудила йому лише третю премію за імітацію Чарлі Чапліна.

А вона ж існує

Один приятель славетного художника Пікассо, оглянувши кілька його нових картин, щиро признався:

— Ти мені пробач, але я не можу зрозуміти зображеного. Подібні речі не існують.
— А ти китайську мову розумієш? — запитав Пікассо.
— Ні.
— А проте ж вона існує.

Забув

Остап Вишня виступав на одному з літературно-молодіжних вечорів. Молодь жваво брала участь в обговоренні. Дівчинка запитала:
— Павле Михайловичу, що таке любов?
Остап Вишня подумав і сказав:
— Забув.
А через хвильку додав:
— Але пам’ятаю, що це щось дуже приємне.

Закон відносності

Якось кореспонденти запитали Ейнштейна:
— Що являє собою закон відносності? Мабуть, ви його вигадали.
Учений пояснив:
— Коли у вас на колінах цілу годину сидить гарна дівчина, то вам здається, що це тільки одна хвилина. Коли ж ви посидите на гарячій сковорідці одну хвилину, то вам це видасться цілою годиною. Це і є відносність.

Яке маю

Письменник Василь Стефаник мав сусіда — здоровенного дідугана, котрий, як тільки нап’ється, починав лупцювати жінку. Стефаникові стало жаль її і він заходився всовіщати сусіда:

— Куме Семене, як вам не сором? Ви ж такі кремезні, що мур розбити можете. А ваша жінка — маленька, тільки пучка духу в ній. Колись по-п’яному ви можете нехотя забити її.

На те кум Семен розвів руками:
— А що робити? Яке маю — таке б’ю.

Чогось пече

Якось на яхті під час шторму Хемінгуей посковзнувся, вдарився головою об якусь залізяку і пошкодив череп. Присутній на яхті лікар, друг письменника, вирішив накласти шов без наркозу. Він запропонував добре ковтнути віскі і сидіти нерухомо. Хемінгуей так і зробив. Довгенько сидів нерухомо, а потім досить спокійно сказав:

— Чи не можна згасити отой вогонь на моїй нозі?

Виявилося, що хтось ненароком поставив паяльник, яким дезінфікували голки, біля ноги письменника, вогонь обсмалював на ній волосся.

Не хвилюйтеся даремно

Чемпіон світу з шахів Альохін проводив сеанс одночасної гри в Аргентині. Один із учасників змагань раптом радісно вигукнув:

— Маестро, вам мат через три ходи!

Альохін посміхнувся:

— Добре, добре, тільки не хвилюйтеся даремно, поки що я вам ставлю мат через два ходи.

Все ясно без слів

Відомий артист Амвросій Бучма грав роль старого візника у фільмі "Нічний візник". Поміж найпалкіших прихильників цього фільму були одеські візники.

Одного разу вранці Бучма вийшов з готелю, в якому спинився, прибувши до Одеси на зйомки нового фільму. Він побачив, що з кінця в кінець бульвару вишикувались візники. Усі вони були в найкращих своїх костюмах. Їхні коні прикрашені квітами й стрічками. Ще не здогадуючись, чим викликане таке скупчення візників на Приморському бульварі перед готелем, Амвросій Максиміліанович звернув на Пушкінську вулицю. І тут уся процесія рушила з місця. Він ішов, а візники повільно й урочисто, мов на параді, їхали за ним.

— Поясни мені, друже, — звернувся артист до одного з них, — що сталося і чи довго це триватиме?

Замість відповіді візник широким жестом запросив артиста: "Сідайте! Повезу!..".

Оса на погань не кинеться

Свого часу американська преса дуже нападала на великого майстра комедії Чарлі Чапліна. Але Чарлі залишався спокійним, і це дивувало репортерів.
Коли один із них запитав, як йому це вдається, Чарлі відповів:
— Коли мене вкусить жало наклепу, я завжди думаю, що оси ніколи не кидаються на погані плоди.

Переливає

Одного разу запитали куховарку видатного шведського хіміка Йєнса Берцеуліса, чим він займається.

— Не можу достеменно сказати, — знизала та плечима. — Спочатку він бере велику пляшку з якоюсь рідиною і наливає з неї в маленьку, струшує, ллє в ще меншу, знову струшує, перемішує й виливає в зовсім маленьку.

— Ну, а потім?

— А потім виливає все геть.

Щомісячно обідаючі

У вісімдесятих роках позаминулого століття російські белетристи запровадили традиційні "щомісячні обіди письменників". На одному з них присутні вирішили послати вітальну телеграму Салтикову-Щедріну, який тяжко хворів. Скласти текст доручили якомусь Головачову, який погано володів стилем. Він написав: "Щомісячно обідаючі вітають тебе..." і так далі. Сатирик відповів: "Вдячний тобі і всім щомісячно обідаючим. Щоденно обідаючий Салтиков".

Поважна причина

Коли Льва Толстого запитали, чому він не дозволяє викликати лікаря, він відповів:

— Хочу померти своєю смертю.

Заслуговує

Якось Марк Твен у редагованій ним газеті вмістив досить гостру статтю на відомого шахрая і спекулянта. Вона закінчувалася словами: "Містер Н. не заслуговує й того, щоб йому плюнути в обличчя".

Містер Н. образився і подав на Марка Твена в суд, який постановив, щоб газета опублікувала відповідне спростування. Марк Твен надрукував таку заяву: "Щодо статті про містера Н., вміщеній у нашій газеті, то ми змінили наше твердження і заявляємо: "Неправда, що містер Н. не заслуговує того, щоб плюнути йому в обличчя, навпаки, містер Н. заслуговує того, щоб плюнути в обличчя".

Коротко і ясно

Коли вийшла в світ нова книга Віктора Гюго, він, аби дізнатися, як вона розпродується, надіслав видавцеві листівку з єдиним знаком: "?". Видавець відповів теж стисло: "!".

Неграмотний, а письменник

Гомер вважається найвидатнішим письменником усіх часів, хоча він не написав жодного рядка. Усі свої твори Гомер тримав у пам’яті, оскільки не вмів ні читати, ні писати.

Навіщо переводити папірус

Одного разу запитали Сократа, чому він не пише.

— Бо вважаю, що аркуші папірусу набагато дорожчі за те, що на них можна написати, — відповів Сократ.

Він так само, як і Гомер, не знав грамоти.

Кому довіряти

Великий філософ і вчений Арістотель порадив Олександрові Македонському:

— Свої таємниці ніколи не довіряй двом. Якщо таємниця буде розголошена, ти не зможеш встановити, хто це зробив. Коли ти покараєш обох, то образиш того, хто уміє берегти таємницю. Якщо пробачиш обом — знову ж образиш невинного, бо йому не потрібне твоє пробачення.

Хто небезпечніший

Грецького філософа Діогена запитали, яка тварина, на його думку, найнебезпечніше кусається.

— З хижаків — наклепник, а з ручних звірів — облесник, — відповів Діоген.

Друг і ворог

Існує кілька легенд про перебування Езопа у філософа Ксанфа. Вражений мудрістю байкаря, Ксанф купив його на торгах. Запросивши якось гостей на бенкет, він наказав Езопові почастувати їх найкращими стравами.
Раб-мудрець купив кілька свинячих язиків і приготував їх.
— Чому ти приготував страви з язиків? — запитав Ксанф.
— А що може бути краще? — відповів той. — Адже язик єднає людей, він є ключем до знань, він вчить, переконує, наставляє.
Здивований Ксанф наказав Езопові приготувати наступного дня страву з найгірших продуктів, і знову Езоп почастував гостей свинячими язиками.
На запитання розгніваного Ксанфа він відповів:
— Але ж язик — найгірша у світі річ! Це причина усіх чвар, судових процесів, джерело воєн і міжусобиць.

Сковорода і цариця

Катерина II багато чула про Григорія Сковороду і захотіла його побачити. Міністри привезли філософа до царського палацу і завели його до золотої зали. Усі стоять, не дихаючи, ждуть царицю. Ось з’являється і вона. Присутні низько-низько вклоняються їй. Один тільки Сковорода стоїть рівно.

— Чого ти не вклоняєшся мені? — запитала його Катерина II.

Сковорода спокійно відповів:

— Не я бажав тебе бачити, а ти сама захотіла на мене подивитись. Як же ти роздивишся мене, коли я перед тобою удвоє зігнусь?

Розповідають, що вдруге Сковорода зустрівся з царицею, коли вона 1788 року подорожувала по Україні. Катерина II поцікавилася, чому він такий чорний. Дотепна відповідь містила глибокий смисл:

— Е, вельможна мати, хіба ж ти де бачила, щоб сковорода була біла, коли на ній печуть та жарять, і вона все у вогні.

Відома особа

Видавець Карлтон колись повернув Марку Твену його перший рукопис. Минуло 20 років. Марка Твена вже знали в усьому світі. І якось йому знову зустрівся Карлтон, який сказав:

— Дорогий Твен! Є людина, що більш відома, ніж ви. Це — я. Я не видатна особа, однак одна з моїх операцій принесла мені світову славу. Колись я повернув Вам рукопис, а сьогодні мене вважають найбільшим ослом століття!

Графологія

Свого часу Бальзак цікавився графологією. Одного разу до нього прийшла літня вчителька і показала письменникові старий списаний аркуш із учнівського зошита.

— Скажіть, будь ласка, яка доля чекає цього учня?

— Він вам не родич?

— Ні.

— То скажу, що це — лінивий учень. Він нічим не цікавиться. Пороху, на жаль, не винайде.

— Пане Бальзак, невже ви не впізнали своєї вчительки? Невже ви не впізнали свій почерк? Адже цей аркуш з вашого учнівського зошита.

А Вишню бачив?

На початку колективізації в один із районів Харківщини виїхала група працівників літератури й мистецтва. Був серед них і Остап Вишня.

Село прикрашене червоними прапорами. До машини підходить дядько з цигаркою.

— Прикурити, — каже без зайвих слів.

Остап Вишня аж стрепенувся: його типаж!

Самокрутка з качалку завтовшки, мабуть, жінка вигнала з хати, щоб не чадив махрою.

— Чи не скажете, для чого це викинули хлаги? — питає.

Молодий поет охоче пояснив:

— Письменники і артисти приїхали. Чули такого, Остапа Вишню?

Дядько нарешті припалив сірниками, що дав Остап Вишня, напустив повну вулицю диму і вже після цього, і то не зразу, відказав:

— А чого б же не чув. І про Тараса Бульбу чув! У нас тут один чолов’яга при совєтській власті состояв і, сказати б, неправильну лінію повів, ну його, значить, на збори. Кочевряжиться: я такий, я й сякий, самого Будьонного бачив! «А Вишню, — питають, — бачив?» Так і скис чоловік. «Простіть, — каже, — більше не буду!»

Краватка і книжка

В одному з американських магазинів продавалися гарні краватки. Їх носили майже всі чоловіки цього міста. Дирекція магазину хотіла, щоб Хемінгуей теж став їхнім клієнтом, тому надіслала йому одну краватку і невеличку записку:

«Усі з задоволенням носять наші краватки. Ми сподіваємося, що ви теж будете нашим клієнтом і надішлете нам за неї два долари».

За кілька днів магазин одержав пакет, у якому був лист:

«Усі з задоволенням читають мої твори. Я сподіваюся, що й ви їх читатимете і купите мою останню книжечку, яку вам надсилаю. Вона коштує 2 долари і 80 центів. Отже, ви винні мені ще 80 центів».

* * *

Якось запитали в Россіні, чи має він друзів.
— Аякже! Це Ротшільд і Агуадо.
— Та це ж перші капіталісти! Ви, мабуть, стали їхнім другом, маючи надію позичати в них гроші на вигідних умовах?
— Зовсім ні, — відповів Россіні,—я називаю їх друзями тому, що вони ніколи не беруть у мене в борг.

* * *

Марк Твен зайшов у купе, в якому сидів єдиний пасажир, хоча поїзд був переповнений. Пасажир сказав Твену:
— Я повинен вас попередити, щоб ви не сідали в це купе. У мене скарлатина і дифтерія.
— Нічого, — сказав Твен, зручно влаштовуючись, — я однаково вирішив покінчити життя самогубством у наступному тунелі.

* * *

Бернард Шоу зустрівся з надзвичайно товстою людиною. Поглянувши на худого Шоу, товстун сказав:
— Ви маєте вигляд такий, що можна подумати, ніби Англія голодує.
— А подивившись на вас, — відповів Шоу, — можна подумати, що ви є причиною цього лиха.

* * *

Бернарда Шоу запитали:
— Скажіть, будь ласка, яким способом вам вдається придумувати ваші чудові дотепні фрази?
— Це дуже просто, — відповів Шоу. — Я думаю про щось нерозумне і тут же говорю зовсім протилежне.

* * *

Гете прогулювався в парку міста Веймара. На стежці, де могла пройти лише одна людина, йому зустрівся критик, який гостро відгукувався на його твори. Коли вони наблизилися один до одного, критик пихато промовив:
— Я ніколи не даю дороги дурням!
— А я навпаки, — відповів Гете і, посміхаючись, відійшов убік.

Про удачу

Афінянин Тимофій серед полководців вважався удачливим, і заздрісники намалювали картину, як він спить, а Удача сама його ловить сіттю міста. Тимофій сказав: "Якщо стільки міст я беру уві сні, то скільки ж, по-вашому, візьму, коли прокинуся?". Про ворожнечу

Одного разу давньогрецького полководця Арістіда Справедливого було відправлено у посольство разом із полководцем Фемістоклом, хоча вони й ворогували. "Давай, Фемістокле, — сказав він, — залишимо нашу ворожнечу на кордоні, а коли будемо повертатися, тоді, якщо хочеш, підберемо її знову". Про дисципліну

Давньоримський консул і політичний діяч Катон Старший, спонукаючи магістратів бути суворими до проступків, казав, що хто може перешкодити злу, і не перешкоджає, — той йому підбурювач.

Загадковий мовчун

Мудрець Феофраст (IV ст. до н. е.) сказав гостю, котрий не вимовив під час застілля ані слова: "Якщо ти неук, то поводишся розумно, а якщо розумний, то безглуздо".

Зайва метушня

Давньогрецький філософ Стратон (IV ст. до н. в.) повчав: "Ледь почавши жити, ми помираємо, тому немає нічого більш марного, ніж гонитва за славою".

Реквієм державі

Філософ Антисфен (V ст. до н. е.) казав: "Держави гинуть тоді, коли вони більше не в змозі відрізнити хороших людей від поганих".

Найкраще змагання

Дивак-філософ Діоген (IV ст. до н. е.) обурювався тим, що люди змагаються, хто кого зіштовхне стусаном у канаву, але ніхто не змагається у мистецтві бути прекрасним і добрим.

Кращий аргумент

Коли один софіст став переконувати мудреця Діогена (IV ст. до н.е.), що ніякого руху немає, той піднявся і почав перед ним швидко ходити, а потім спитав: "Тепер ти пересвідчився, що не правий"?

Беззахисні

Давньогрецький філософ Кратет (IV ст. до н.е.) говорив: "Той, хто оточений підлабузниками, подібний до теляти серед вовків: він самотній, ні в кому сприяння і в усіх ворожнеча".

Межа мудрості

Філософ Меніпп (V ст. до н.е.) говорив, що філософією необхідно займатися доти, доки не зрозумієш, що немає ніякої різниці між вождем військ і погоничем ослів.

Мертві й живі

Мудрець Зенон із Кітія звернувся до оракула із запитанням: "Як жити найкращим чином?". Оракул відповів: "Бери приклад із небіжчиків!". Зенон правильно зрозумів, що це означає, і узявся читати давніх письменників.

***

Звичай голити бороду вперше запровадив Олександр Македонський. Під час рукопашного бою вороги хапали його воїнів за бороди, через це Олександр наказав їм голитися.

***

Франческо Петрарку запитали, чому він не одружиться з Лаурою, якій присвятив уже чимало ніжних пісень.
— Де ж я тоді братиму матеріал для своїх ніжних пісень? — відповів поет.

***

Письменнику доби Відродження Еразмові Роттердамському не раз дорікали, що він їсть у піст скоромне і п’є.
— Що робити? — відповідав він. — Сам я католик, та мій шлунок — лютеранин.

***

Галілей наповнював винайдені ним термометри не ртуттю і не спиртом, а вином.
Якось один із таких приладів великий італієць надіслав своєму другові-вченому в Англію. Разом із термометром послав записку, в якій пояснив призначення приладу. В дорозі записка, мабуть, загубилася, а можливо, друг Галілея не зрозумів її змісту. Через деякий час Галілей одержав таку відповідь: "Вино було справді чудове. Будь ласка, надішліть мені ще один такий прилад".

***

Якось при нагоді король запитав Мольєра, чи задоволений він своїм домашнім лікарем.
— Чому б ні? — сказав Мольєр.
— Ми часто гомонимо про всякі всячини, він прописує мені ліки, я не приймаю їх, і завжди здоровий.

***

Ньютона за наукові заслуги вшанували званням лорда. Двадцять шість років нудьгував він на засіданнях палати лордів. Тільки одного разу великий фізик
попросив слова, чим дуже здивував присутніх.
— Панове, — урочисто звернувся він до зборів, — якщо ви не заперечуєте, я попросив би зачинити вікно. Дуже дме, а я боюся протягів.
І з гідністю сів на своє місце.

Реванш

Пікассо мав гарного пса. Якось той захворів на ангіну. Художник, не довіряючи ветеринарії, викликав до свого улюбленця видатного професора ларинголога. Оглянувши пса, професор призначив йому ліки... Пікассо сердечно подякував, а на прощання сказав:

— Знаєте, хотілось звернутися до найвідомішого у цій галузі спеціаліста. Мій пес вартий цього.

За кілька днів художник був запрошений до цього ж лікаря ларинголога.

— Я хотів би, — сказав професор, — розмалювати свою кухню. Ви могли б виконати це замовлення?

Коли Пікассо трохи охолонув після такої пропозиції, ларинголог додав:

— Бачите, хотілось звернутися до найобізнанішого з цією справою фахівця, адже моя кухня варта того.

Чарлi спiває

На вечорі в день свого народження Чарлі Чаплін розважав гостей, імітуючи знайомих чоловіків, жінок і дітей. Нарешті проспівав арію з італійської опери, причому виконав її чудово.

— Я не знав, що ви вмієте так добре співати, — зауважив хтось із слухачів.

— Я зовсім не вмію співати! — заперечив Чаплін. — Я тільки імітував Карузо.

Артист і візники

Бучма грав роль старого візника Ярощука у фільмі «Нічний візник». Поміж найпалкіших прихильників цього фільму були одеські візники.

Якось вранці Амвросій Бучма вийшов з готелю, в якому спинився, прибувши до Одеси на зйомки нового фільму. Він побачив, що з кінця в кінець бульвару вишикувались візники. Усі вони були в найкращих своїх костюмах, їх коні прикрашені квітами й стрічками. Ще не здогадуючись, чим викликане таке скупчення візників на Приморському бульварі перед готелем, Амвросій Максиміліанович завернув на Пушкінську вулицю, і тут уся процесія рушила з місця. Він ішов, а візники повільно й урочисто, мов на параді, їхали за ним.
— Поясни мені, друже, — звернувся артист до одного з них, — що сталося і чи довго це триватиме?

Замість відповіді візник широким жестом запросив артиста:

— Сідайте, підвезу!

Розібрався!

Перебуваючи у Венеції, Хемінгуей одержав від одного приятеля-лікаря запрошення, яке при всьому своєму бажанні не міг прочитати. Тоді він звернувся по допомогу до аптекаря, відомого своїм умінням читати незрозумілі почерки лікарів. Той кинув погляд на рядки, вихопив пляшечку з ліками і передав їх Хемінгуею:

— Прошу: чотириста лір, сеньйоре!

«Свинська конституція»

У жовтні 1896 року Іван Франко виступав у Збаражі на передвиборному народному вічі. Говорив вільно, невимушено. Кожна думка, слово були зрозумілі.

Опісля слово попросив худенький дідусь. Він попередив громаду, що не вміє читати, але сьогодні говоритиме по-писаному. Це викликало загальне схвалення. Старому знайшли якусь газету, він удав, що читає. Зміст його оповіді такий.

Віз чоловік свиню на торг, зв’язавши її на возі мотузками за передні й задні ноги. Помітили це два міських стражники й накинулись на селянина: мовляв, збиткуєшся над божим створінням. Перерізали мотузки, і свиня втекла. З допомогою людей її вдалося впіймати. Знову поклали свиню на віз, але вже тримали руками. Коли бачить селянин — жандарми женуть чотирьох арештантів, зв’язаних попарно. От, думає, зараз їм стражники всиплять. Але ті лише вклонилися жандармам.

— То яка у нас тепер конституція? — запитав дід.
— Свинська! — загуділа громада.

Іван Франко разом з усіма аплодував промовцеві, а потім довго з ним бесідував. А за два тижні вийшла окремою брошурою його знаменита «Свинська конституція».

Не в своєму товаристві

Негритянський актор Айра Олдрідж несподівано помер під час гастролей у Лодзі 1867 року. Під враженням від його смерті місцевий фабрикант дозволив поховати уславленого майстра сцени в своєму родинному склепі.

Минуло кілька років, фабрикант сам захворів, але, вмираючи, наказав нізащо не ховати його в склепі поруч із «чорношкірим». Дізнавшись про це, Іван Франко сказав:

— Це й зрозуміло — свині бояться лежати не в своєму товаристві.

Жіноче питання

Авторка сентиментальних романів, дуже наївна К. Г., звернулася до Леся Мартовича:

— Кажуть, що ви запеклий соціаліст. А я цьому не вірю. Скажіть мені, як соціалісти вирішують жіноче питання?

— Для нас, соціалістів, жінки — це не питання, а клас. Тільки досі ми не дійшли згоди щодо того, який це клас: гноблених чи гнобителів.

Чому не одружується

— Лесю, чому ви, до ста чортів, так довго не женитесь? — запитали Мартовича.

— Поки що не можу.

— Чому?

— Я нещасливо закоханий у доньку одного спекулянта, який обіцяв видати мою книжку. Я переконаний, що коли він видасть мою книжку, то зробить кращий інтерес, ніж коли видасть за мене свою дочку.

Довгий язик

Дехто боявся дотепів і соковитих епітетів Мартовича, хоча той не мав злісного наміру осміяти будь-кого. Смішні люди та їхні звички пробуджували у нього сміх тому, що він розпізнавав їх із першого погляду.

— Кажуть, що Мартович має занадто довгий язик, — кепкував він, маючи на увазі самого себе, — та хто ж мусить його мати, як не галицький адвокат, який меле ним з ранку до ночі?!.

Як доїхали

У перший післявоєнний рік Володимир Сосюра і Остап Вишня приїхали на літературний виступ до Чернівців. Письменників запитали про їхнє здоров’я та про те, як вони доїхали. Поїзди тоді ходили переповненими, і Остап Вишня відповів:
— Між народом.


81 бабі — дякую!
(Лист до редакції)

Шановний тов. редакторе! Сьогодні я дістав «Виписку» з протоколу № 11 загальних зборів жінок села Манжелії і Пісок (на Кременчуччині) такого змісту:
«Заслухавши читання фейлетонів письменника Остапа Вишні «Профос», «Земля обработки требуєть» і «Селотехніка», ухвалили надіслати привітну телеграму Остапові Вишні від старих і блідих облич жінок-селянок за те, що він уміє так гарно вникати в наше селянське життя.
З пошаною до Вас 81 баба».
Не маючи змоги особисто обійняти зразу 81 дорогу для мене «бабу»-селянку за їхнє привітання, дозвольте це зробити з допомогою Вашої поважної газети.
Вісімдесят одне сердечне спасибі.
Хай живуть українські «баби»-селянки!
Я ніколи не забуваю, що я так само від «баби».
Остап Вишня.

Заважає жити

Леонід Глібов учителював у Ніжині.
Якось він навідався до Чернігова, де раніше працював. Його друг розповів йому про пристава, який, будучи напідпитку, схвально відгукнувся про вчителів. Вони, мовляв, і розумні, і культурні, й усе знають, і дітей розуму навчають. Лише одного вчителя пристав ненавидить.
— Кого? — усміхаючись, запитав Леонід Іванович.
— Тебе.
— Мене? А за що?
— За твої байки. Каже, читає їх в газетах і тепер озирається та бачить себе то Вовком, то Левом, або Щукою чи Свинею... Лається, чому цей Глібов заважає йому жити на білому світі.

Вишня відповів...

26 грудня 1933 року Остапа Вишню заарештували органи. І звинуватили в тому, ніби він — організатор терористичного акту проти секретаря ЦК Постишева. На запитання слідчого, в якому саме приміщенні він хотів убити Постишева, Вишня відповів:
— Вождів я люблю убивати на свіжому повітрі.

Не догодив генералам

За підрахунками Юрія Кругляка, Степан Олійник свого часу опублікував у «Правді» 115 сатиричних фейлетонів. Коли ж Степан Іванович помер, ця «найсправедливіша» газета не дала некролог на кончину відомого сатирика. Великий «маршал» Леонід Ілліч заборонив, сказавши:
— Он обідєл моіх генералов!

«Сюди — лап, туди — гульк!»
(Із спогадів Сергія Воскрекасенка)

Остап Вишня розповідав безліч веселих історій із власного життя. Якось розповів смішну новелу з серії «Як я працюю».
— Сидю, пишу. На столі дерев’яна миска з самосадом... Кручу-верчу одну «ковпаківку» за другою. Повна хата диму. Полапки дійшов до третьої сторінки. А потім сюди — лап, туди — гульк! А де ж дві перші? Виявляється, я скурив їх, поки писав третю. Ось що таке справжнє натхнення!.. — і сміється по-дитячому чистим заливчастим сміхом.
На читацьких конференціях його завжди просили:
— Розкажіть, як ви пишете.
— Отак і пишу. Сідаю до столу, розгладжую руками папір, щоб гладенький був... Ставлю під певним градусом ручку-самописку, а вона вже сама... та таке виробляє, що я від реготу аж за боки беруся...
У залі веселий дружний сміх перекочується хвилями з передніх лав до гальорки.
— Ось так і пишу, — вдавано серйозно закінчує письменник.

Недочув

Олександр Довженко розповідав іноді друзям про деякі епізоди, пов’язані зі зйомками його фільмів. Під час роботи над стрічкою «Земля» він не раз виїздив у села в пошуках героїв своєї майбутньої картини. Якось йому порадили поїхати до Гостомеля: там біля колгоспних коней ходить майже столітній дідок. Проживши все життя недалеко від Києва, він ніколи в ньому не був.
Довженко зацікавився, поїхав. Познайомився.
— Так чого ж це ви, діду, не спромоглися побувати у нашому славетному Києві? — питає старого Довженко.
— А бачте, за старих часів не було грошей, батракував усе життя. Коли ж прийшла революція, то було не до Києва. А там уже постарів, а старому їхати нема чого.
— Кажуть, ви тепер біля коней ходите. Не важко?
— Замолоду був я конюхом у поміщика. А тепер хочу послужити громаді.
— Покажете мені ваших колгоспних коней?
— Це можна. Тільки скажіть, чому вони вас цікавлять? Де ви працюєте?
— Та в Києві. Є така кінофабрика.
— О! Кінна фабрика! Це добре. Ото, мабуть, коні у вас добрі. Та ви чи не ветеринар?
— Еге, трохи є.
— Чого ж вас цікавлять наші прості ломовики?
— Та, бачите, у нас таких немає.
— Хіба? От тобі й кінна фабрика! От тобі й Київ!


«А листування не було!»

У червні 1920 року до Полтави приїздив нарком освіти А. Луначарський, котрий за дорученням Голови Раднаркому мав зустрітися з В. Короленком. Ленін знав, що Короленко не схвалював «рішучої» боротьби диктатури пролетаріату з експлуататорськими класами, називаючи її «зайвою жорстокістю». Отже, треба поговорити з письменником, якого знали у світі, якого називали «совістю епохи».
Зміст їхньої бесіди не зафіксований. Лише пізніше Луначарський згадував, що Короленко обіцяв надіслати йому кілька листів, у яких одверто викладе свою точку зору на тогочасні події.
І Короленко виклав. У своїх шести листах письменник на кожній сторінці писав про жорстокість і свавілля більшовиків. Звірства чинили посадовці високого рангу, починаючи від Троцького і закінчуючи головою сільради, якому було досить тільки підозри, щоб убити людину.
Вперше ці листи побачили світ у Парижі 1922 року, у видавництві «Задруга». У СРСР про них, звичайно, мовчали. Лише 1988 року часопис «Новый мир» у 10-му числі опублікував короленківські листи, посилаючись на паризьке видання. У 8-томному зібранні творів Короленка їх, зрозуміло, не було.
... Колись А. Луначарського запитували, що він може сказати про своє листування з В. Короленком. Нарком хитро відкараскався від слизької теми:
— А листування не було! Я ж йому листів не писав!

Чу-чу, свинота!

Під час переїзду з одного міста до іншого артисти на чолі з П. К. Саксаганським, чекаючи поїзда, почали в пасажирській залі, де не було, крім них, майже нікого, репетирувати якусь п’єсу.
На це наскочив несамовитий жандармик і став кричати, що він «не допустить шуму в публічному місці». Накричавшись уволю, жандармик почав виходити із зали.
— Чу-чу, свинота! — на весь голос крикнув йому навздогін Панас Карпович репліку Івана з третьої дії п’єси «Суєта».
Жандармик чи не дочув, чи тільки вдав, що не дочув, але більше не з’являвся в залі, поки поїзд з артистами не відійшов зі станції.