З життя славетних українців

Віддячив

Великий поет Тарас Шевченко не цурався гумору і при нагоді вдавався до нього. Якось Костомаров мав необережність не прийняти Тараса Григоровича, зіславшись на зайнятість. Шевченко зайшов до ресторану і попросив безперестанку грати йому арії з опер Верді. Невдовзі прибіг Костомаров, який жив за стіною ресторану, і заходився благати припинити музику. Шевченко ж, не подавши виду, звернувся до музик, мовляв, ще зіграйте арії з "Трубадура", "Ріголетто", "Травіати", бо я їх дуже люблю. Вже аж потім "змилостивився" над Костомаровим.

Забув

Остап Вишня виступав на одному з літературно-молодіжних вечорів. Молодь жваво брала участь в обговоренні. Дівчинка запитала:
— Павле Михайловичу, що таке любов?
Остап Вишня подумав і сказав:
— Забув.
А через хвильку додав:
— Але пам’ятаю, що це щось дуже приємне.

Яке маю

Письменник Василь Стефаник мав сусіда — здоровенного дідугана, котрий, як тільки нап’ється, починав лупцювати жінку. Стефаникові стало жаль її і він заходився всовіщати сусіда:

— Куме Семене, як вам не сором? Ви ж такі кремезні, що мур розбити можете. А ваша жінка — маленька, тільки пучка духу в ній. Колись по-п’яному ви можете нехотя забити її.

На те кум Семен розвів руками:
— А що робити? Яке маю — таке б’ю.

Все ясно без слів

Відомий артист Амвросій Бучма грав роль старого візника у фільмі "Нічний візник". Поміж найпалкіших прихильників цього фільму були одеські візники.

Одного разу вранці Бучма вийшов з готелю, в якому спинився, прибувши до Одеси на зйомки нового фільму. Він побачив, що з кінця в кінець бульвару вишикувались візники. Усі вони були в найкращих своїх костюмах. Їхні коні прикрашені квітами й стрічками. Ще не здогадуючись, чим викликане таке скупчення візників на Приморському бульварі перед готелем, Амвросій Максиміліанович звернув на Пушкінську вулицю. І тут уся процесія рушила з місця. Він ішов, а візники повільно й урочисто, мов на параді, їхали за ним.

— Поясни мені, друже, — звернувся артист до одного з них, — що сталося і чи довго це триватиме?

Замість відповіді візник широким жестом запросив артиста: "Сідайте! Повезу!..".

Сковорода і цариця

Катерина II багато чула про Григорія Сковороду і захотіла його побачити. Міністри привезли філософа до царського палацу і завели його до золотої зали. Усі стоять, не дихаючи, ждуть царицю. Ось з’являється і вона. Присутні низько-низько вклоняються їй. Один тільки Сковорода стоїть рівно.

— Чого ти не вклоняєшся мені? — запитала його Катерина II.

Сковорода спокійно відповів:

— Не я бажав тебе бачити, а ти сама захотіла на мене подивитись. Як же ти роздивишся мене, коли я перед тобою удвоє зігнусь?

Розповідають, що вдруге Сковорода зустрівся з царицею, коли вона 1788 року подорожувала по Україні. Катерина II поцікавилася, чому він такий чорний. Дотепна відповідь містила глибокий смисл:

— Е, вельможна мати, хіба ж ти де бачила, щоб сковорода була біла, коли на ній печуть та жарять, і вона все у вогні.

А Вишню бачив?

На початку колективізації в один із районів Харківщини виїхала група працівників літератури й мистецтва. Був серед них і Остап Вишня.

Село прикрашене червоними прапорами. До машини підходить дядько з цигаркою.

— Прикурити, — каже без зайвих слів.

Остап Вишня аж стрепенувся: його типаж!

Самокрутка з качалку завтовшки, мабуть, жінка вигнала з хати, щоб не чадив махрою.

— Чи не скажете, для чого це викинули хлаги? — питає.

Молодий поет охоче пояснив:

— Письменники і артисти приїхали. Чули такого, Остапа Вишню?

Дядько нарешті припалив сірниками, що дав Остап Вишня, напустив повну вулицю диму і вже після цього, і то не зразу, відказав:

— А чого б же не чув. І про Тараса Бульбу чув! У нас тут один чолов’яга при совєтській власті состояв і, сказати б, неправильну лінію повів, ну його, значить, на збори. Кочевряжиться: я такий, я й сякий, самого Будьонного бачив! «А Вишню, — питають, — бачив?» Так і скис чоловік. «Простіть, — каже, — більше не буду!»

Артист і візники

Бучма грав роль старого візника Ярощука у фільмі «Нічний візник». Поміж найпалкіших прихильників цього фільму були одеські візники.

Якось вранці Амвросій Бучма вийшов з готелю, в якому спинився, прибувши до Одеси на зйомки нового фільму. Він побачив, що з кінця в кінець бульвару вишикувались візники. Усі вони були в найкращих своїх костюмах, їх коні прикрашені квітами й стрічками. Ще не здогадуючись, чим викликане таке скупчення візників на Приморському бульварі перед готелем, Амвросій Максиміліанович завернув на Пушкінську вулицю, і тут уся процесія рушила з місця. Він ішов, а візники повільно й урочисто, мов на параді, їхали за ним.
— Поясни мені, друже, — звернувся артист до одного з них, — що сталося і чи довго це триватиме?

Замість відповіді візник широким жестом запросив артиста:

— Сідайте, підвезу!

«Свинська конституція»

У жовтні 1896 року Іван Франко виступав у Збаражі на передвиборному народному вічі. Говорив вільно, невимушено. Кожна думка, слово були зрозумілі.

Опісля слово попросив худенький дідусь. Він попередив громаду, що не вміє читати, але сьогодні говоритиме по-писаному. Це викликало загальне схвалення. Старому знайшли якусь газету, він удав, що читає. Зміст його оповіді такий.

Віз чоловік свиню на торг, зв’язавши її на возі мотузками за передні й задні ноги. Помітили це два міських стражники й накинулись на селянина: мовляв, збиткуєшся над божим створінням. Перерізали мотузки, і свиня втекла. З допомогою людей її вдалося впіймати. Знову поклали свиню на віз, але вже тримали руками. Коли бачить селянин — жандарми женуть чотирьох арештантів, зв’язаних попарно. От, думає, зараз їм стражники всиплять. Але ті лише вклонилися жандармам.

— То яка у нас тепер конституція? — запитав дід.
— Свинська! — загуділа громада.

Іван Франко разом з усіма аплодував промовцеві, а потім довго з ним бесідував. А за два тижні вийшла окремою брошурою його знаменита «Свинська конституція».

Жіноче питання

Авторка сентиментальних романів, дуже наївна К. Г., звернулася до Леся Мартовича:

— Кажуть, що ви запеклий соціаліст. А я цьому не вірю. Скажіть мені, як соціалісти вирішують жіноче питання?

— Для нас, соціалістів, жінки — це не питання, а клас. Тільки досі ми не дійшли згоди щодо того, який це клас: гноблених чи гнобителів.

Чому не одружується

— Лесю, чому ви, до ста чортів, так довго не женитесь? — запитали Мартовича.

— Поки що не можу.

— Чому?

— Я нещасливо закоханий у доньку одного спекулянта, який обіцяв видати мою книжку. Я переконаний, що коли він видасть мою книжку, то зробить кращий інтерес, ніж коли видасть за мене свою дочку.

Довгий язик

Дехто боявся дотепів і соковитих епітетів Мартовича, хоча той не мав злісного наміру осміяти будь-кого. Смішні люди та їхні звички пробуджували у нього сміх тому, що він розпізнавав їх із першого погляду.

— Кажуть, що Мартович має занадто довгий язик, — кепкував він, маючи на увазі самого себе, — та хто ж мусить його мати, як не галицький адвокат, який меле ним з ранку до ночі?!.

Як доїхали

У перший післявоєнний рік Володимир Сосюра і Остап Вишня приїхали на літературний виступ до Чернівців. Письменників запитали про їхнє здоров’я та про те, як вони доїхали. Поїзди тоді ходили переповненими, і Остап Вишня відповів:
— Між народом.


81 бабі — дякую!
(Лист до редакції)

Шановний тов. редакторе! Сьогодні я дістав «Виписку» з протоколу № 11 загальних зборів жінок села Манжелії і Пісок (на Кременчуччині) такого змісту:
«Заслухавши читання фейлетонів письменника Остапа Вишні «Профос», «Земля обработки требуєть» і «Селотехніка», ухвалили надіслати привітну телеграму Остапові Вишні від старих і блідих облич жінок-селянок за те, що він уміє так гарно вникати в наше селянське життя.
З пошаною до Вас 81 баба».
Не маючи змоги особисто обійняти зразу 81 дорогу для мене «бабу»-селянку за їхнє привітання, дозвольте це зробити з допомогою Вашої поважної газети.
Вісімдесят одне сердечне спасибі.
Хай живуть українські «баби»-селянки!
Я ніколи не забуваю, що я так само від «баби».
Остап Вишня.

Заважає жити

Леонід Глібов учителював у Ніжині.
Якось він навідався до Чернігова, де раніше працював. Його друг розповів йому про пристава, який, будучи напідпитку, схвально відгукнувся про вчителів. Вони, мовляв, і розумні, і культурні, й усе знають, і дітей розуму навчають. Лише одного вчителя пристав ненавидить.
— Кого? — усміхаючись, запитав Леонід Іванович.
— Тебе.
— Мене? А за що?
— За твої байки. Каже, читає їх в газетах і тепер озирається та бачить себе то Вовком, то Левом, або Щукою чи Свинею... Лається, чому цей Глібов заважає йому жити на білому світі.

Вишня відповів...

26 грудня 1933 року Остапа Вишню заарештували органи. І звинуватили в тому, ніби він — організатор терористичного акту проти секретаря ЦК Постишева. На запитання слідчого, в якому саме приміщенні він хотів убити Постишева, Вишня відповів:
— Вождів я люблю убивати на свіжому повітрі.

Не догодив генералам

За підрахунками Юрія Кругляка, Степан Олійник свого часу опублікував у «Правді» 115 сатиричних фейлетонів. Коли ж Степан Іванович помер, ця «найсправедливіша» газета не дала некролог на кончину відомого сатирика. Великий «маршал» Леонід Ілліч заборонив, сказавши:
— Он обідєл моіх генералов!

«Сюди — лап, туди — гульк!»
(Із спогадів Сергія Воскрекасенка)

Остап Вишня розповідав безліч веселих історій із власного життя. Якось розповів смішну новелу з серії «Як я працюю».
— Сидю, пишу. На столі дерев’яна миска з самосадом... Кручу-верчу одну «ковпаківку» за другою. Повна хата диму. Полапки дійшов до третьої сторінки. А потім сюди — лап, туди — гульк! А де ж дві перші? Виявляється, я скурив їх, поки писав третю. Ось що таке справжнє натхнення!.. — і сміється по-дитячому чистим заливчастим сміхом.
На читацьких конференціях його завжди просили:
— Розкажіть, як ви пишете.
— Отак і пишу. Сідаю до столу, розгладжую руками папір, щоб гладенький був... Ставлю під певним градусом ручку-самописку, а вона вже сама... та таке виробляє, що я від реготу аж за боки беруся...
У залі веселий дружний сміх перекочується хвилями з передніх лав до гальорки.
— Ось так і пишу, — вдавано серйозно закінчує письменник.

Недочув

Олександр Довженко розповідав іноді друзям про деякі епізоди, пов’язані зі зйомками його фільмів. Під час роботи над стрічкою «Земля» він не раз виїздив у села в пошуках героїв своєї майбутньої картини. Якось йому порадили поїхати до Гостомеля: там біля колгоспних коней ходить майже столітній дідок. Проживши все життя недалеко від Києва, він ніколи в ньому не був.
Довженко зацікавився, поїхав. Познайомився.
— Так чого ж це ви, діду, не спромоглися побувати у нашому славетному Києві? — питає старого Довженко.
— А бачте, за старих часів не було грошей, батракував усе життя. Коли ж прийшла революція, то було не до Києва. А там уже постарів, а старому їхати нема чого.
— Кажуть, ви тепер біля коней ходите. Не важко?
— Замолоду був я конюхом у поміщика. А тепер хочу послужити громаді.
— Покажете мені ваших колгоспних коней?
— Це можна. Тільки скажіть, чому вони вас цікавлять? Де ви працюєте?
— Та в Києві. Є така кінофабрика.
— О! Кінна фабрика! Це добре. Ото, мабуть, коні у вас добрі. Та ви чи не ветеринар?
— Еге, трохи є.
— Чого ж вас цікавлять наші прості ломовики?
— Та, бачите, у нас таких немає.
— Хіба? От тобі й кінна фабрика! От тобі й Київ!


«А листування не було!»

У червні 1920 року до Полтави приїздив нарком освіти А. Луначарський, котрий за дорученням Голови Раднаркому мав зустрітися з В. Короленком. Ленін знав, що Короленко не схвалював «рішучої» боротьби диктатури пролетаріату з експлуататорськими класами, називаючи її «зайвою жорстокістю». Отже, треба поговорити з письменником, якого знали у світі, якого називали «совістю епохи».
Зміст їхньої бесіди не зафіксований. Лише пізніше Луначарський згадував, що Короленко обіцяв надіслати йому кілька листів, у яких одверто викладе свою точку зору на тогочасні події.
І Короленко виклав. У своїх шести листах письменник на кожній сторінці писав про жорстокість і свавілля більшовиків. Звірства чинили посадовці високого рангу, починаючи від Троцького і закінчуючи головою сільради, якому було досить тільки підозри, щоб убити людину.
Вперше ці листи побачили світ у Парижі 1922 року, у видавництві «Задруга». У СРСР про них, звичайно, мовчали. Лише 1988 року часопис «Новый мир» у 10-му числі опублікував короленківські листи, посилаючись на паризьке видання. У 8-томному зібранні творів Короленка їх, зрозуміло, не було.
... Колись А. Луначарського запитували, що він може сказати про своє листування з В. Короленком. Нарком хитро відкараскався від слизької теми:
— А листування не було! Я ж йому листів не писав!

Чу-чу, свинота!

Під час переїзду з одного міста до іншого артисти на чолі з П. К. Саксаганським, чекаючи поїзда, почали в пасажирській залі, де не було, крім них, майже нікого, репетирувати якусь п’єсу.
На це наскочив несамовитий жандармик і став кричати, що він «не допустить шуму в публічному місці». Накричавшись уволю, жандармик почав виходити із зали.
— Чу-чу, свинота! — на весь голос крикнув йому навздогін Панас Карпович репліку Івана з третьої дії п’єси «Суєта».
Жандармик чи не дочув, чи тільки вдав, що не дочув, але більше не з’являвся в залі, поки поїзд з артистами не відійшов зі станції.

Мужицька мова і хліб

Багата волинська поміщиця графиня Колонно-Чосновська одного разу спитала Лесю Українку:
— Чому це ви, Ларисо Петрівно, майже завжди вживаєте мужицьку мову?
— А чому ви, графине, — відповіла, усміхнувшись, поетеса, — вживаєте мужицький хліб та все інше, придбане мужицьким трудом?

Народження дуету

Їдучи якось з риболовлі, композитор Георгій Майборода, поринувши в спогади, звернув увагу на один із будиночків на околиці Лук'янівки:
— Отут, в низенькій цій хатині, моя любов жила колись.
— Ой як здорово сказано, Георгію, ці рядки просяться в пісню, — зворушливо промовив Андрій Малишко, і там же, в автомобілі, а потім на квартирі поета одночасно імпровізувалися слова і музика на цю тему. Через день з'явився дует, що дістав назву "Ти ждеш мене", де поет зберіг і слова, сказані Майбородою:

Отут, в низенькій цій хатині,
Моя любов жила колись.

Кумові коні

У будь-якому товаристві Іван Нечуй-Левицький поводився завжди невимушено, привітно, з легкою добродушною іронією.
Одного разу, гостюючи влітку в свого брата у Стеблеві, він поїхав зі знайомим його підводою на іменини. Коли прибули на місце, приятель письменника, долучившись до розмови присутніх, почав розповідати якусь неймовірну історію і викликав у всіх недовір'я. Тоді він став звертатися за підтвердженням до Івана Семеновича. Той щоразу кивав головою, мовляв так воно і є. Але як тільки оповідач закінчив, Нечуй-Левицький мовив до гурту:
— А тепер дозвольте розказати вам про двох кумів, котрі поїхали в гості разом на конях одного з них. Той кум, який мав підводу, почав плести за столом таку нісенітницю, що ніхто й віри не йняв. Тоді брехун звернувся до кума: "Так же ж було, дорогенький мій, правда?" — "Правда, правда", — відповів йому кум, бо побоювався, що назад піде пішки.
— Ну, а ви, Іване Семеновичу, на чиїх же конях приїхали? — спитав хтось.
— Та на кумових же! — під загальний регіт показав Нечуй-Левицький на свого приятеля.

Надумала пересвідчитись

Якось Марія Заньковецька завітала в гості до Панаса Саксаганського. Той не повірив своїм очам: знаменита актриса ледь пересувала ноги.
— Що сталося, Маріє?
— Та ось, п’яна в дим, — хрипко відказала вона.
— Хіба ж можна? Добре ще, сьогодні не граєте. Зараз дам краплі, враз полегшає.
Саксаганський налив у склянку води, старанно відрахував краплини, подав гості. Склянка трусилася в її руці, і він мусив сам узяти ліки, щоб випила з його рук. Та вона вмить перемінилася.
— Пийте самі, Карповичу, я обійдуся, — й голосно засміялася.
— А що ж це таке?
— Надумала пересвідчитися, чи можу грати п’яничку. А ви й повірили. Виходить, можу.

«Повертайтесь до своїх криниць!»

Пізньої осені 1943 року майор Андрій Малишко із бойовими побратимами завітав до оселі батьків. Мати залилася слізьми:
— Андрійку, соколику мій!
Батько, чоловік загалом суворий, теж змахнув сльозу.
— Ми знали, що ти живий. Звідки? Мені приносили лагодити чоботи, і я знаходив у них вірші і листівки, підписані нашим прізвищем.
Уранці вони від’їздили. Ще йшла війна, і далі стелилася їм дорога у вогонь-полум’я. Андрій Самійлович набрав у баклажку криничної води, поклав у речмішок.
— Повертайтеся ж, сини, до своїх криниць! — благословила і свого Андрійка, і його товаришів Ївга Остапівна.

Підніжка пролетарського поета

Довженкову картину «Земля» одним із перших переглянув Сталін. Вона йому наче сподобалася. Та шептуни-мистецтвознавці сказали: «Це ж куркульський фільм і т. п.». Сталін переглянув удруге і сказав лише одне слово: «Філософи».
Про цю фразу-слово з десятих вуст довідався пролетарський поет Дем’ян Бєдний. І він розміркував: якщо вождь так відгукнувся, отже... отже...
І невдовзі газета «Известия ВЦИК» опублікувала віршований памфлет Бєдного «Філософи», в якому він добряче потоптався по Довженковій «Землі».
... Минуло 15 років. І Довженко у своєму щоденнику 15 березня 1945 року робить запис: «Недавно в кремлівській лікарні престарілий жебрак Дем’ян Бєдний зустрів мене й каже: «Не знаю, забыл уже, за что я обругал вашу «Землю». Но скажу вам — ни до, ни после я такой картины не видел; это было произведение подлинного великого искусства». Я промовчав... Своєю «критикою» продажного хама... він привів мене на край могили, відібрав десять років життя й надовго залишив мене гнаним і нещасним».
... Однак правда перемогла: 1958 року на Всесвітній виставці в Брюсселі фільм «Земля» був визнаний одним із найкращих фільмів усіх часів і народів.

Розумна комаха — бджола

Коли Довженків сад біля кінофабрики вже цвів, Олександрові Петровичу спало на думку завести ще й пасіку.
Перший узяток був щедрим. Довженко особисто ділив мед. Одержав кожний, крім заступника директора з господарських питань. Саме він чинив шалений опір пасіці, не хотів зайвої мороки. Тому й прибіг до Довженка:
— Ви обійшли мене... Справа не в тій банці меду, всі тепер сміються з мене. Що мені робити? Подавати заяву?
Довженко лише руками розвів, а господарник-бюрократ не витримав глузування колективу — пішов з кінофабрики.
— Бджола, — жартували довженківці, — вижила чиновника.

Краще, ніж в оригіналі

М. Павлик давно мріяв перекласти українською мовою «Селян» В. С. Реймонта. Йому вдалося домовитися з редакцією «Діла» про те, що вони надрукують переклад у газеті.
Великою несподіванкою було зізнання самого Реймонта:
— Щойно прочитавши свій роман українською мовою, я побачив, що він набирає кращого звучання, ніж в оригіналі.

Спалили сміх

1863 рік був для Глібова сумним, бо його звільнили з посади учителя як неблагонадійного. Та ось влітку цього ж року в серії книжок для народного читання київський навчальний округ видав окремою книжкою «Байки Леоніда Глібова», до якої увійшло майже все те, що публікувалося на сторінках періодики. Ця перша збірка сприяла популярності українського байкаря. Але наступного року новий попечитель навчального корпусу Ширинський-Шахматов, керуючись горезвісним валуєвським циркуляром про заборону українського друкованого слова, наказав спалити майже п’ятсот книжок байок Глібова, призначених для шкіл, як «шкідливе видання, яке не повинне мати місце в народному училищі». Наказ виконали.

Непідписаний контракт

У листуванні Г. Р. Державіна є цікаві свідчення про учня Сковороди — Василя Томару, що походив із села Ковраї. Під час другої російсько-турецької війни Томара брав участь у морських операціях на Середземному морі і зустрічався з молодим Наполеоном. Майбутній імператор Франції був тоді у чині підполковника і висловив бажання найнятися на службу до російської армії. Цим питанням займався Томара. Йому здалося, що французький офіцер вимагає для себе надто високого чину, — російське ж командування пропонувало йому лише майорське звання.

Це не влаштовувало Наполеона, і контракт, який міг повернути європейську історію у зовсім інше русло, не був підписаний.

Чому захворіла

Тарасові Шевченку стало відомо, що в знатного пана занедужала одна старенька кріпачка. Ця бабуся була землячкою поета, і він поспішив її відвідати.
— Може, Тарасе, я тому хворію, що в святу п’ятницю двічі молочка з глечика ковтнула? — запитала з деяким острахом бабця.
Шевченко усміхнувся:
— Тому ви, голубонько, і нездужаєте, що лише двічі молочка ковтнули, випили б увесь глечик — не хворіли б.

 

Світ не без добрих людей

Наприкінці 1917 року І. С. Нечуй-Левицький, який жив тоді у Києві на Лук’янівці, повертався десь о восьмій вечора додому. Раптом до нього наблизилося двоє:
— Ану, давай гроші!
— Їй-богу, нема ні копійки.
— Брешеш, ми знаємо, що ти відомий письменник, а значить, і грошовитий.
— Колись був. А тепер у Києві такий час, що треба мотузкою живіт підв’язувати.
— І все ж ми тебе обшукаємо.
Обмацали кишені, знайшли гаманця, але порожнього. А його власник жартома зауважив:
— Ви, мабуть, нині багатші за «відомого письменника», то чи не подаруєте щось на прожиток.
Грабіжники подивилися один на одного й мовчки витягли по кілька карбованців.
Пізніше Нечуй-Левицький згадував:
— Правду кажуть, світ не без добрих людей...

Начитаний собака

Максим Тадейович Рильський часто запрошував до себе на дачу в Голосіїв гостей. Бувало, після обіду, щоб розважити друзів, він підкликав до себе свого шотландського сетера, гладив рукою по шиї й казав:
— Поет Х пише слабенькі вірші...
Собака мовчав.
— Поет Х — геній! — гукав Тадейович.
— Гав-гав-гав! — гнівався собака.

Який дурень?

Усім відомо, що Максим Тадейович Рильський був людиною дотепною і кмітливою. Це не раз виручало письменника у важкі і лиховісні роки комуністичного режиму, особливо тоді, коли Україною правив секретар ЦК товариш Каганович. Вірний сталініст та ще й сіоніст люто ненавидів усіх українських письменників.
Одного разу Лазар Каганович наказав розбудити Максима Тадейовича серед глупої ночі і негайно доставити в ЦК. Узурпатору і держиморді тієї ночі не спалося, бо звечора йому висловив своє недовір’я «батько всіх народів», «геній людства» Сталін. Тож треба було проявити якусь недремну вірнопідданість. Каганович одразу ж накинувся на українського поета, почав його ображати та називати «буржуазним націоналістом» і «поміщиком». Він так гарчав, що навіть задихався. І раптом запитав: «Какой дурак дал тебе рекомендацию в нашу родную партию?» Максим Тадейович не розгубився і спокійно відповів: «Йосиф Віссаріонович Сталін...» Настала мертва пауза.
Певно, що «батько всіх народів» рекомендацій до партії комуністів не давав нікому. І Рильському — теж. Але ж як перевірити твердження авторитетного письменника? Та ще серед ночі? Все може бути... А дзвонити в Кремль — небезпечно і страшно. Товариш Каганович так злякався, що йому заціпило. Він спромігся лише крикнути: «Іди геть!»
Тієї ночі Максим Рильський щасливо вернувся додому.

А як п’є!

Якийсь час у квартирі Максима Рильського проживав в окремій кімнаті письменник Михайло Стельмах. Щоб не викликати підозри у своєї дружини, Максим Тадейович весь час порожні пляшки з-під вина клав під ліжко Михайла Панасовича. Прибираючи ту кімнату, господиня Катерина Миколаївна злякано вигукнула:
— Максиме, поглянь, скільки тут пляшок під ліжком у Стельмаха!
З удаваним подивом Максим Тадейович похитав головою:

— Ще молодий чоловік, а як п’є!..

«Пусти косичку!»

Зрідка Марко Лукич Кропивницький виступав у водевілі «Бувальщина, або На чужий коровай очей не поривай», де грав роль дяка. Коли його запитували, чому він так рідко ставить цю веселу п’єсу, відповідав:
— Надто вже дурний дяк, якого я граю, та й взагалі водевіль посередній. Але це ще так-сяк. Біда в іншому — після кожної вистави дітлахи на вулиці проходу не дають. Просто дивує, як це вони потрапляють увечері на вистави.
А річ у тому, що найбільший сміх викликала одна сценка з дяком. Цей божий слуга вчащав до своєї знайомої, здебільшого, коли чоловіка вдома не було. Про це дізналася дочка господарів та її коханий. От цей хлопець підгледів одного разу, як дяк обіймав молодицю, й перебив їм побачення. Жінка втекла, а хлопець міцно вхопив дяка ззаду за косу. Той не бачить, хто це до нього причепився, й кричить:
— Пусти косичку!
Хлопець не пускає. Так минає зо дві хвилини під загальний регіт глядачів. Зрештою жартівник пустив дяка, та він ще з хвилину стоїть нерухомо й тільки раз у раз вигукує:
— Пусти косичку!
Коли Кропивницький уперше грав цю роль у Полтаві, наступного ж дня не мав проходу від хлопчаків. Вони бігли за ним і кричали:
— Пусти косичку!

Чорт із копитом

Відбувалася репетиція нової опери Миколи Лисенка «Утоплена». Пригоди, що трапилися в українському селі однієї травневої ночі, захопили акторів. Музика розкривала переповнені коханням серця Ганни і Левка. У ту чарівну хвилину, коли під світлом місяця русалки заводили свою ніжну і неспокійну пісню, по сцені проскрипіли ковані чоботи. То жандарм приніс розпорядження, яким Тобілевичу Іванові Карповичу, «що криється під театральним прізвищем Карпенко-Карий», заборонялося проживати в Україні та в центральних областях Росії. Він повинен був негайно виїхати в якесь позаштатне місто в східній Росії.
— А правильно написав батько Гоголь на початку своєї «Утопленої»: «Тільки куди чорт уплететься, то верть хвостиком — так де воно й візьметься, неначе з неба!» — невесело всміхнувся Іван Карпович.

Приорав книжку

1876 року В.Г.Короленко був заарештований. Покарання відбував у слободі Амга Якутської області.
Тут з товаришами він організував невеличке господарство. Робота кипіла у нього в руках, але бувало й таке: замислиться і що-небудь загубить.
Якось поїхав він у поле орати. Прихопив з собою їжу та ще книжку. Думав, напевне, під час обіду трохи почитати. Чи вдалося Володимирові Галактіоновичу почитати — невідомо. Але книжку він приорав. Сміялися друзі з цього приводу.
— Орав землю і посіяв книжку.

Де той Мацепура?

З 1953 року Степан Олійник почав постійно співробітничати в газеті «Правда».
— А було це так, — розповідав поет. — Якось дзвонить мені додому завідуючий відділом фейлетонів газети «Правда» С. Нариньяні.
— Степане Івановичу,— говорить він, — ми читаємо ваші чудові твори в «Перці», «Крокодиле», в республіканських газетах. А чому ви нічого не пишете нам, у «Правду»?
— Не знаю,— відповідаю. — Можливо, для «Правды» це не підходить. Можливо, дрібно чи вузько...
— А ви пишіть і надсилайте.
— Спасибі, — дякую. — Писатиму.
А що ж його написати? І згадалася тема, яка вже давно непокоїла мене. Напишу, думаю, про такого незамінимого, а насправді нікудишнього працівника районного чи обласного масштабу, якого «перекидають» з однієї високої посади на іншу тільки тому, що він потрапив у номенклатуру. Написав і десь за тиждень з’явився мій «Номенклатурний Мацепура» в «Правде», в перекладі Бориса Палійчука. На другий день телефонний дзвінок.
— Вас турбують з прокуратури. Скажіть, будь ласка, це ваш фейлетон в «Правде»?
— Мій.
— Просимо вас дати адресу Мацепури... Ми повинні реагувати... А у фейлетоні адресу не вказано...
— Це узагальнений тип, образ, — відповідаю. — Такі конкретні Мацепури є в кожному районі.
— Тип?! Ну добре, — сказав працівник правосуддя. — Ми так і запишемо.

Одкровення класика

Що не кажіть, але відривний календар — річ аж надто хороша, хоча й відлічує дні, яких не вернути. Зате ж і в минуле повертає, в романтичну молодість. Як оце й мене. Гортаючи «Календар селянина» за цьогорічний липень, довідався, що 175 років тому в Києві було відкрито університет Святого Володимира (нині Національний університет імені Тараса Шевченка). І мені, колишньому студентові цього «вишу», враз згадалися незабутні студентські роки. Нинішнього ж липня минуло 45 років, як відійшов у вічність славетний поет, учений, громадський діяч Максим Тадейович Рильський. Із цією особистістю несподівано звела мене доля.
А було ось як. У пору мого навчання Україна готувалася широко відзначити 150-річчя від дня народження Великого Кобзаря. На той рік припадало й 130-річчя Кобзаревого університету. Заздалегідь готуючись до цих дат, у КДУ, серед іншого, було вирішено створити документальну кінострічку, сценарій якої готував викладач факультету журналістики, студентський улюбленець і правдоборець Матвій Михайлович Шестопал.
Був у тому сценарії сюжет і про видатного вихованця КДУ, поета-академіка М.Т. Рильського. І ось одного весняного дня на початку шістдесятих років минулого століття М.М. Шестопал «знімає» з занять групу студентів-журналістів і філологів, а серед них і мене, й запрошує взяти участь у зустрічі Поета біля східців «жовтого» корпусу університету. Яким же було моє здивування, коли мені, ну зовсім «не кіношному» хлопчині, як тепер заведено казати, з далекої сільської глибинки, Матвій Михайлович запропонував узяти під ліву руку Максима Тадейовича (за праву поета-академіка тримала студентка-філологиня) й повільно вести його кованими східцями на другий поверх, у музей (кабінет) шевченкознавства. Від такої пропозиції мене геть знітило, але наказ є наказ. Одне слово — ведемо...
Із душевним трепетом привели ми Максима Тадейовича в невеликий музей, посадили в крісло, самі всілися побіля нього. Колишній студент Тарасового університету обвів зором обвішані експонатами стіни, вікна, що позирали на Шевченківський парк, і, мабуть, полинув гадкою у свою студентську юність. Довго про щось роздумував. А потім відкрився нам усією своєю доброю душею: закликав пишатися тим, що ми народилися в країні такого Генія, можемо любити свій народ Тарасовою любов’ю. І знову на хвильку примовк. М.М. Шестопал напівпошепки натякає студентському братству: «Не мовчіть, щось запитуйте в гостя». І тоді хтось поцікавився, чи знає Максим Тадейович про творчу діяльність університетської літературної студії, а якщо так, то чи доводилося йому читати вірші студента-журналіста Дмитра Онковича. (Принагідно зазначу, що нинішнього грудня, як свідчить усе той же календар, Дмитру Юліановичу — талановитому майстрові поетичного слова виповнюється 75). О цих словах М.Рильському дали багатотиражку КДУ, де було опубліковано добірку нових віршів нашого студентського побратима. Пробігши їх своїми мудрими очима, почесний гість добродушним голосом сказав: «Славного ростите поета...» І далі повів мову про те, як важливо підтримувати молоді таланти, що тільки так із них виростуть знані майстри. Потім згадав про те, як сам входив у літературу... Відчувалося, що спілкування з молодим поколінням вихованців Тарасового університету давало йому душевну втіху.
Матвій Михайлович жестами заохочував нас і далі «вести діалог», але боязнь перед класиком сковувала нас. Ще б пак: перед нами сидів сам Рильський! А тим часом прожектори зусібіч освітлювали Генія Поезії, від чого він час від часу витирав хустинкою спітніле чоло. В яскраво освітленому кабінеті-музеї, переповненому людом, стало жаркувато. На чолі нашого шановного гостя прочитувалася втома. Праглося на свіже повітря. І тут прозвучав басок мого щирого друга, однокурсника й однокімнатника по гуртожитку, згодом знаного журналіста Якова Грицая: «Максиме Тадейовичу, про що ви зараз думаєте?» Усі застигли в чеканні якоїсь іскрометної відповіді, зрідні афористиці класиків античної літератури: Гомера, Софокла, Еврипіда, Гесіода та ін., твори яких ми ще зовсім недавно «штурмували», готуючись до здачі екзамену. Але наш високий гість, продовжуючи витирати чоло, відповів аж надто приземлено: «Знаєте, дітки, про що я зараз думаю? Я думаю, як би пошвидше звідси чкурнути...»
Ця проста відповідь була для нас найщирішим одкровенням класика, якщо хочете — новітньою афористикою високої проби. Воістину, що величне — те завше просте.

Живий Хлестаков

ГАЗЕТА «Харьковские губернские ведомости» за 1895 рік повідомляла про такий випадок.
«Персонаж гоголівського «Ревізора» Хлестаков живий. Нещодавно він був у Дергачах під Харковом. Приїхав сюди й назвався податковим інспектором поручиком Подольським. У волосному правлінні ревізував податкові книги і знайшов хиби. Складав акти, брав штрафи. У чайній Голенкова ревізор обідав і теж наклав штраф, але з сімнадцяти карбованців забрав лише три. Решту наказав привезти до Харкова разом із торговельними документами. Наступного дня Голенков приїхав у Харків, та ніякого поручика Подольського не знайшов. У Дергачах справді був сам Хлестаков».

Як у Персії «арештували» Гоголя

1910 РОКУ тегеранський театр вперше в Персії поставив «Ревізора» М. Гоголя. На прем’єрі були присутні перський шах і міністр двору. Після першої дії ображений шах утік, наказавши міністрові додивитися виставу до кінця і доповісти, що там далі буде.
Наступного дня міністр доповів шахові, що вороги його величності навмисне запросили з Росії письменника Гоголя, щоб той написав п’єсу нібито про Росію, а фактично про... Персію і порядки в країні найяснішого шаха. Шах розлютувався і наказав негайно заарештувати Гоголя.
Два дні тегеранська поліція розшукувала Миколу Васильовича.
Нарешті звернулася до російського посольства по допомогу.
Звідти присоромленим шахові та його міністрові відповіли, що М. В. Гоголь помер ще 1852 року.

Гоголь-артист

КОЛИ в Ніжинському ліцеї було створено драматичний гурток, Гоголь став його першим учасником. Він шукав п’єси для постановки, малював декорації, шив костюми, навіть писав з товаришами п’єси. Прекрасно виконував роль Простакової в комедії Фонвізіна «Недоросток». Жодній актрисі не вдавалося в той час грати цю роль так, як грав її шістнадцятирічний Гоголь.

Портрет
За народними переказами

Коли Тарас Григорович жив у Києві, то малював картини. Він був відомий художник. Якось до нього зайшов один великий пан і просить, щоб Шевченко змалював його. Балакаючи з ним, Тарас Григорович швиденько накидав олівцем портрет того пана. От пан став питати Тараса Григоровича:
— Скільки буде коштувать, коли змалювати з мене портрет?
Тарас Григорович запросив сто п’ятдесят карбованців. А пан йому каже:
— Що це ви так дорого хочете?
— Дорого? Тоді це буде коштувати триста карбованців.
Пан розсердився й пішов од нього. А Тарас Григорович узяв портрет, що накидав олівцем з того пана, домалював до нього ослячі вуха, поніс у магазин і сказав продавцеві:
— Постав цей портрет у вітрині, а хто купить, нехай заплатить п’ятсот карбованців.
От іде пан тією ж вулицею, дивиться — у вітрині стоїть його портрет, тільки з ослячими вухами. Він до продавця, а там покупець стоїть і питає:
— Скільки коштує осел, що на вітрині?
— П’ятсот карбованців.
Пан підійшов і каже:
— Цей портрет я заберу.
Вийняв п’ятсот карбованців і заплатив. А покупець стоїть і каже:
— Гарний осел, та не мені дістався.

Стара відьма

У Криворівні не могли не помітити, як живо Коцюбинський цікавиться побутом. Один гуцул заходить до нього в неділю, чемно кланяється і питається:
— А чи це правда, що ви хочете нас у книжках розписати?
— Правда.
— Не тільки людей, а й усяку нечисту силу?
— І нечисту силу.
— То я прийду до вас із своєю жінкою. Ви такої старої відьми ні в нас, ні в околиці не побачите.

Знайшов генія

1837 року М. І. Глінка, який був призначений капельмейстером хорової капели при царському дворі, вирушив у пісенний край, в Україну, шукати хлопчиків-співаків, аби поповнити капелу. Найціннішою знахідкою був, однак, не хлопчик, а 25-річний київський бурсак Семен Гулак-Артемовський, який мав чудесний баритон. Хоч як важко було, але Глінці все ж пощастило ошукати Семенове духовне начальство: місцеві можновладці були змушені відпустити «хлопчика» в столичну капелу.

Директорові ж капели Глінка «забув» своєчасно доповісти про свою знахідку, бо вирішив з талановитого українського хлопця зробити оперного співака. Багато перешкод довелося ще подолати на цьому шляху, але врешті-решт церква втратила, та Петербурзька опера збагатилася чудовим співаком. А мистецька скарбниця — творцем безсмертної опери «Запорожець за Дунаєм».

Взаємна шана

Композитор П. І. Чайковський приїхав до Одеси, де вперше було поставлено його оперу «Пікова дама». В цей час у театрі драми виступали українські актори, і серед них М. К. Заньковецька, давнім прихильником якої був композитор. Коли закінчилася вистава «Пікової дами», Заньковецька піднесла Чайковському лавровий вінок з написом: «Безсмертному від смертної». Другого дня Петро Ілліч відвідав виставу за участю Заньковецької. Після вистави теж підніс їй лавровий вінок — з написом: «Безсмертній від смертного».

Тупиці не страшні

Вчителя Івана Нечуя-Левицького призначили до Кишинівської гімназії викладати російську мову. Учні, здебільшого діти навколишніх українських поміщиків, мали пройти тут курс русифікації — така була директива царського міністерства освіти, і її мусив виконувати передусім учитель російської мови. Однак робив це він своєрідно, російські тексти читав з книжки, а пояснення давав українською мовою, якою взагалі завжди говорив з учнями.

Чим скінчилося таке викладання, розповів письменник у повісті «Над Чорним морем». Директор гімназії з підозрою ставився до героя твору Комашка, який багато чим скидався на самого Нечуя-Левицького. Усуваючи його від викладання, директор мотивує свій вчинок так: «Ви прочитали в однім класі уривок з української думи про Хмельницького, ви пишете в галицькі журнали... Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на північ, а як ні, то вас силою переведуть над Біле море... Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви небезпечні. Якби ви були тупий чоловік, ми б вас ще держали: тупиці не страшні...»

Генеральна репетиція

У 1948 році Остап Вишня, який тоді жив і працював у Ірпінському будинку творчості письменників, тяжко захворів. До машини «швидкої допомоги» його винесли на ношах. Хтось у розпачі вигукнув:
— Що ж це?
— Нічого. Це тільки генеральна репетиція, — відповів Остап Вишня.

Наче зуб вирвали

Якось Остапу Вишні вирвали зуб. Коли він вийшов із кабінету дантиста з кислою міною, його дружина Варвара Олексіївна стурбовано запитала:
— Як ти почуваєшся?
— Та так, наче в мене зуб вирвали.

З життя античних славетних

З життя славетних українців

З життя славетних іноземців

По желанию клиента ремонт в новостройке на любых условиях.