Валентин Чемерис
ЯРЛИК НА КНЯЗІВСТВО

Гуморески, фентезі, веселі придибенції

Томик І

ЦАРСЬКА ОХОТА

БАЛАКЛАВА — МІСТО РИМСЬКОЇ СЛАВИ?

Як тільки до італійської столиці надійшли сенсаційні вісті з України про те, що в Балаклаві (до 1957 року місто Кримської області УРСР), нині — міський район Севастополя), співробітниками археологічної експедиції Національного заповідника “Херсонес Таврійський” віднайдено сліди перебування там римських легіонерів, муніципалітет Рима в повному складі зібрався на екстрене засідання.
Не дихаючи, майже позавмиравши, присутні слухали повідомлення 1-го найголовнішого і найвідповідальнішого радника:
— Цитую з української преси: “Якщо раніше вчені припускали, що на території Балаклави стояв римський військовий гарнізон, то тепер можна стверджувати, що тут протягом другої половини II — першої половини III століття дислокувався досить численний римський гарнізон, а розкопаний храм Юпітера Доліхена був його святинею”.
— Але ж це свідчить… свідчить, — закричав хтось фальцетом, — що Балаклава споконвіку була святою римською землею! Віват!…
— Цілком з вами погоджуюсь, — був на піднесенні 1-й найголовніший і найвідповідальніший радник. — Українські вчені при розкопці храму Юпітера Доліхена знайшли і переклали латинські написи, і вони все підтвердили. Як відомо з херсонеських декретів на честь Аврелія Кальпурнія та дружини його Павлини, що датується 174 роком, невдовзі перед тим до Херсонесу прибув римський прокуратор на чолі військового загону римлян, силами якого було ліквідовано загрозу Херсонесові під час Сарматської війни!
Слухаючи це повідомлення, всі, як і перше, перебували в шоковому стані. Довелося викликати пожежну команду, аби декого відливати водою.
— Отже, — схопився 2-й найголовніший і найвідповідальніший радник, — про що це свідчить? А про те, що…
— …Що Балаклава є містом римської слави! — вигукнув хтось із приведених до тями брандспойтами членів муніципалітету. — Римські легіонери захищали Балаклаву від сарматів та інших ворогів! Кров свою проливали там!
— Вони вкрили себе немеркнучою славою! — вигукнув …надцятий заступник найголовнішого радника. — Балаклава — це іконно римська
земля! За єдіную і нєдєлімую Італію! Віват!..
В єдиному пориві, одноголосно й одностайно, на найбільшому в тих краях піднесенні, що дорівнює …надцяти децибелам (шум-гам найбільшого в світі міжнародного летовища), члени муніципалітету рівно о третій сорок п’ять нарешті прийняли історичне рішення: у світлі нових фактів, виконаних українськими археологами, оголосити Балаклаву містом римської слави!
Та не встигли розчулені члени римського самоврядування і сльози радощів повитирати, як хтось зненацька злякано вигукнув:
— Але ж… Росія…
— А при чім тут… Росія?
— А при тім, що вона оголосила Севастополь, частиною якого є теперішня Балаклава, ісконно руським городом, городом руської слави.
Пауза. Німа сцена, що межувала з панікою, ніби до римського муніципалітету увірвалися завойовники.
1-й радник, як йому й годилося по службі, отямився першим.
— Але ж… сеньйори… Коли Росія захопила Балаклаву? Та де, врешті, наші вчені? Пригадуйте… Що, у 1783 році? А коли римські, тобто наші доблесні легіонери там стояли і Балаклаву захищали? Згідно з розкопками у 174 році? Отже…
— Отже, — схопився 2-й радник, теж відповідальний, — наші, себто римські доблесні вояки, з’явилися у Балаклаві раніше руських аж на цілих 1609 років!
— Ур-ра!!! — чисто по-руському закричали члени римського муніципалітету. — Віват! Наша взяла! Балаклава — іконно римська земля!
Не гаючи часу, укинулись приливати історичне рішення історичними італійськими винами. Подавали напій з Лаціо — віні деї кастеллі, тосканське к’янті, сардинське нурагус, але тільки налягли на закусенцію (різні там спагеті та піца), як хтось, так і не встигнувши до пуття захмеліти,
вмить протверезів.
— Д-дозвольте… А що як… т-таври…
— Які ще таври?
— А ті, що в середині I тисячоліття ще до нашої… е-е… ери жили на території сучасної Балаклави?
— Хі-і-і… І справді. А що, як вони поперед нас оголосять Балаклаву містом… е-е… таврійської слави?
Пауза. Німа сцена на грані паніки.
— Та як вони… сміють?! — заволав хтось.
— Геть таврів! — почали вигукувати найнетерпеливіші радикали.
— Таврів проженемо, а як же візантійці, га? Вони теж там жили віками! І теж можуть проголосити Балаклаву містом візантійської слави…
— А за ними й… ге… ге…
— Які ще — ге?
— Генуезці, які в 1357 році завоювали ті краї і створили там свою колонію. І навіть… навіть збудували фортецю Чембало. Раніше і за наших доблесних легіонерів, і за російських завойовників.
— Пропа-али! Завтра генуезці візьмуть і проголосять Балаклаву містом генуезької слави. Що тоді робити, га?
Якщо об’єктивно, то в силу історичних причин Балаклава є містом таврійсько-візантійсько-генуезько-римсько-руської слави.
— А ще ж кримські татари пред’являть свої претензії…
— Постривайте, — заперечив дуже ерудований радник. — Пропустили.
— Кого?
— Україну. Це ж її місто.
— І справді. Тоді Балаклава — місто таврійсько-візантійсько-генуезько-римсько-кримськотатарсько-русько-української слави?
— Е-е, чи не забагато слави для якоїсь там, вибачайте, Балаклави?
Але швидко виявилося, що навпаки — мало.
— Ми ж іще пропустили… Оцих самих… кроманьйонців. Потім неандертальців.
— А ще раніше були оті… як їх? Піте… піте…
— Пітекантропи? — обурливо зашуміли. — Ще тільки цих тут не вистачало! Женіть їх до дідька!
Неандертальців та пітекантропів гуртом відігнали — так їм і треба!
Аж тут дзвінок. На дроті — головний італійський порт на Тірренському морі, головні морські ворота, Чівітавєккья.
Представник Чівітавєккьї чистою мовою вантажників, що разом з державною італійською є офіційною мовою у порту, смачно почав:
— Так-перетак… Вимагаємо, туди його! Одностайно, ать-ать! Балаклава — так-перетак, місто тільки римської слави! Інакше — страйкуємо, ать-ать-ать… — На чотири поверхи.
Підтримка італійського пролетаріату виявилася вирішальною. Витерпівши офіційну портову мову вантажників (на деяких темпераментних висловах, щоправда, затуляючи вуха), члени муніципалітету оголосили міський район Севастополя Балаклаву — містом тільки римської слави. А різних там Росій, ухвалили, туди й на гарматний постріл не підпускати!
Потім від імені найдемократичніших лібералів виступив їхній лідер сеньйор Макаронський (син юриста і римлянки) і заявив, що Балаклава повинна мати:
а) статус римського міста-героя;
б) бути римською військовою базою;
в) пам’ятником слави Риму;
г) мер Рима мусить негайно вилетіти в Балаклаву, в самих лише плавках спуститися з гелікоптера посеред Балаклави і проголосити Балаклаву …надцятою префектурою Риму.
На тому й… прокинулися. В залі засідань муніципалітету було тихо.
— Ху-х!.. Ну й приверзлося ж! “Балаклава — місто римської слави”! Хоча там і справді колись стояли та воювали римські легіонери… Та все ж… І ніби ж небагато випили, а бач… треба негайно вибачитись перед Україною за такі сни.
— А як там Росія? — поцікавився хтось. — Теж уже прокинулася?
— На жаль, усе ще ні…

РЕВЕ, ГУДЕ НЕГОДОНЬКА…

До питання про причини виникнення
російсько-українського гідрометеорологічного протистояння

А втім, дехто в сусідній державі (і таких там переважна більшість) затято вважає, що саме Україна першою розпочала вище згадане непорозуміння, а тому, мовляв, треба писати навпаки: українсько-російське протистояння.
Так воно і трішечки, як казав ще незабутній Шельменко, не так. Річ у тім, що Київ (визнаємо, було таке) всього лише вжив нетрадиційну фразу у традиційному зведенні погоди, заявивши, що “за даними Укргідрометеоцентру сьогодні погода по всій Україні обіцяє бути далебі кращою, як, наприклад, в Росії”.
І цього виявилося досить, адже в Росії таку фразу відразу ж було класифіковано і поціновано, як вияв недружнього акту — так в ноті й було заявлено українському послу в Москві, рішуче й жорстко. Ба, навіть, як вияв махрового і, звичайно ж, буржуазного українського націоналізму! В галузі так би мовити, атмосферно-грозових та інших їм подібних явищ і
випадів. Себто опадів.
Що тут зчинилося! Відразу ж в білокам’яній Дума спішно провела позачергове своє засідання (на чергове забракло часу), на якому архіпатріот Мериновський, обливаючи з трибуни всіх і вся мінералкою (з поквапу лише своїх, адже хлюпанням із склянки — та ще й маючи короткі руки — до України він дістати не міг), громоподібно заявив, що на знак протесту негайно ж позбавляє себе депутатства аж на один день і стільки ж не вживатиме “Московської”, себто на добу оголошує сухий закон у власному горлі. Доки не буде нарешті хохлів закликано до порядку! І битий день не сходячи з трибуни і не пускаючи на неї нікого, вимагав, аби негайно розігнали російський гідрометеоцентр — за халатне ставлення до своїх обов’язків, адже він поперед хохлів не оголосив руську погоду
кращою не лише за українську, а й взагалі — за будь-яку!
Каменем спотикання виявились деякі мовно-стилістичні нюанси: річ у тім, що в Україні споконвіку негода, а в Росії — ненастьє. Тож українські патріоти, гаряче підтримавши свій гідрометеоцентр, оголосили, що українська негода є, безперечно, кращою за руське хвалене ненастьє!
Це підлило масло в огонь, адже російські патріоти не залишилися в боргу і в спішно-пожежному плані оголосили руське ненастьє найкращим у світі ненастьєм, а за хохляцьку негоду так і поготів! Тож руки геть, хохли, від руського ненастья! “Не дозволимо хохлам знущатися з руського ненастья, яке є одним з найкращих у світі!”. У природи взагалі. А руське ненастьє — так взагалі… розпрекрасне! Куди там теплим краям з їхніми хваленими субтропіками! То в Америці, яка напала на Ірак, погана погода. Ну, може, ще в Чечні…
Українська Спілка імені Петлюри відповіла в тому ж дусі, що це груба провокація шовіністів, адже насправді найкращою у світі є українська негода! Ще українська поетеса колись писала: “Реве, гуде негодонька”. А щодо того, що, мовляв, руське ненастьє є найкращим, то це ще, казала Настя, як удасться!
І тоді відомий в Росії шоумен, бард, шансон і талановитий на грані бренду й бодуна скандаліст Кролик Філіпппок (неодмінно з трьома “п”, два у нього законні, а третє він отримав від уряду як найвищу нагороду) в піку “зарвавшимся петлюровцам, мазепинцам и вообще самостийникам” заспівав-закричав:
Вот тебе, барышня, мой ответ:
Всех милей ты, спору нет.
Но тебя прекрасней, Настя,
Все же русское, русское ненастье!
Шлягер став неймовірно популярним, національно-патріотичним хітон і всі його співаючи, гордилися, що руське ненастьє справді краще якоїсь там іноземки Насті!
І тут перевага залишилася за північною сусідкою, бо нічого подібного
цьому хіту українці так і не спромоглися придумати.
Тож і далі, як писала Поетеса: “Реве, гуде негодонька”.
І просвітку все ще покищо не видно. І не тільки в гідрометеорологічному протистоянні. На жаль. І це при тій очевидній істині, що все ж таки українська негода, погодьтеся, далебі краща за руське ненастьє!

ПЕРЕСМІШНИК, ЯКИЙ ЛЮБИВ КІЛЬКУ

В ТОМАТНОМУ СОУСІ…

Пересмішник — той, хто любить висміювати

 або смішити кого-небудь.
З тлумачного словника.

Спочатку про кільку. Певне ж, знаєте, кілька — це маленька промислова рибка з родини оселедцевих. Власне, збірна назва, бо “героїня” нашої придибенції належить до двох родів: тюльки і шпрот. Ну, якщо остання ніби й панська рибка, то кілька-тюлька — таки наша, всенародна, далеко не аристократична, а швидше плебейська (в кращому значенні цього слова). Але хто з нас не куштував консервів “Кілька в томатному соусі”? Вона ж таки найдешевша (і, до речі, смачна, як на наш не розбещений “баксами” смак). Я й тепер частенько купую баночку-другу за якусь там гривню двадцять чи тридцять копійок — що за ці гроші дешевше знайдеш? А вечеряючи баночкою кільки (про борщ з кількою в томаті вже й не кажу — смакота!), іноді згадую своє далеке та голодне повоєнне дитинство, коли ось така кілечка в томаті нас тільки й виручала.
Так ось — даруйте цей відступ.— Пересмішник (а він і справді всіх висміював і всіх смішив, не чули його виступів у ті часи хіба що сліпі й глухі; нині одні його називають “незабутнім”, інші все ще докоряють за вкраплення в рідну мову нерідного суржика — що було, те було, алое це вже інша тема), дуже любив кільку в томаті — і про це всі знали. Але ж коли те було — в його далекому дитинстві, неблизькому вже студентстві та хіба що в роки війни. Бо вже по війні він, здобуваючи популярність, почав добре заробляти, і на той час, про який піде мова, був багатим чоловіком. Тож ніхто навіть уявити не міг, що у свій день народження Пересмішник пригощатиме гостей ще й кількою в томаті…
Ось ті іменини. Зібралося друзів, мабуть, із півсотні (чи й більше) — здебільшого естрадники, хоча й не такого рівня, як іменинник. Уже й столи накрили (легше сказати, чого не було, аніж перераховувати, що там стояло!), гості й притомлюватися почали в чеканні запрошення до трапези, а самого винуватця все нема й нема. Дружина почала явно нервувати.
Та ось нарешті й він — вихором! Високий, вродливий, рвійний, з посмішкою, відомою мільйонам, з найновішим анекдотом на устах і, звісно ж, знаменитим: “Здоровенькі були!,,” Вибачившись за свою затримку, мигцем оглянув стіл.
— Так, так... Добре, дуже добре.— І раптом: — А де ж… кілька? Не бачу кільки на столах.
— Яка… кі-кілька? — розгубилася дружина.
— Звичайна, в томатному соусі. Моя улюблена кілечка,— ще оглянув столи.— Е-е, без кілечки в томатному соусі й застілля не застілля. Біжу в гастроном, він ще працює, а кілечка там, бачив, є. Звиняйте, це займе хвилин десять — гастроном під вікнами, тільки на тім боці вулиці…
— Яка… кі-кілечка?— вже стогне дружина. — На столі осетрина… А ти… кілечка!
— Серденько, — лагідно до неї чоловік,— хіба ж ти забула, що твій чоловік над усе любить кілечку в томаті? Не хвилюйся, я хутенько: одна нога тут, друга там.
Хапає господарську сітку, звану в просторіччі “авоською”, і зникає, не давши нікому отямитись.
Гості майже шоковані. Справді: на столах чого тільки немає — чи й поїси-поп’єш усе, — а цей знаменитий дивак забаг кільки… Примха? Забаганка великої дитини? Чи хоче ще й заощадити? Так, усі знали, що Пересмішник із своїм партнером по виступах в Укрконцертах заробляє чи не найбільше: якщо у всіх концертні ставки 10—15 карбованців за виступ, то в нього — 60! Три виступи за день — 180 маєш. Солідна місячна зарплата. (Розповідали, що коли в день зарплати й гонорарів біля каси Укрконцерту вишиковувалась черга, то Пересмішник із своїм напарником завжди йшли туди з “чорного” ходу, після чого касирка, висунувши голову у віконечко, звично оголошувала: “Все, дєнєг уже нема, приходьте завтра!..”). І ось вам — кілька в томаті, яка коштує трохи більше полтиника за баночку. Та й хто до неї доторкнеться, коли на столі — царська риба! Ну й дивацтва у цих знаменитостей…
Та ось з’являється захеканий іменинник і вивалює з “авоськи” просто на стіл десяток баночок кільок. Протирає руки, а очі аж сяють.
— Встиг у гастроном перед самим закриттям. Кілечка є, тепер починаємо, братці. Як кажуть: здоровенькі були!..
Власноручно відкриває першу баночку, а в ній… ніяка не банально-плебейська кілька в такому ж банально-плебейському томаті, а… ікра! Натуральна! Зерниста! Чорна!
Пересмішник аж відсахнувся й відкривачку з рук випустив.
— Фюу-уть!.. Навіть не кабачкова, а — лососева…
Гості вражено загукали: справді, у баночці з етикеткою “Кілька в томатному соусі” справжня чорна ікра! Делікатес! Дефіцит! Та й коштує — дай Боже, а тут за копійки дісталася…
Господар тим часом відкриває другу баночку.
— Тю! І ця з чорною ікрою. Та чи вони показилися, чи з великого
похмілля випускали ці консерви на своїй фабриці?
І вже в азарті — з’явився спортивний інтерес, — відкриває одну по одній всі баночки — і в кожній з них виявляється чорна ікра!
— Оце так дарунок, оце так сюрпризик мені на іменини! А платив як за кільку в томаті. Шкода, що мало взяв, кільки цієї в магазині навалом! Якби ж знаття…
— А гастроном навіть не підозрює, яку “кільку продає”,— висловлює хтось припущення.— Бо винувата консервна фабрика.
— Жаль, що гастроном уже зачинився,— зітхає господар.— А то б ще нагріб. Та й цієї нам вистачить, сідаймо за столи. Не понесу ж я назад у магазин цю ікру, як вона вже відкрита. Наливайте, будемо закушувати чорною ікрою — не пропадати ж добру! Шкода, що мало взяв…
Гості виголошували тости за іменинника, бажали йому “многая літа”, щастя, здоров’я й нових успіхів на естраді (хоча якраз на естраді Пересмішник мав такі успіхи, що іншим вони й не снилися!) і, звичайно ж, не забували налягати на яства й питія. Смакували вишуканими коньяками (де ще такі скуштуєш!) і бралися за “дармову”, як не забував нагадувати господар, ікру. На млинці накладали її стільки, що й тих млинців не було видно, а згодом транспортували її до власних ротів десертними ложками. Налягали й на інші страви. А господар ні-ні, та й зітхав:
— Се добре, але шкода, що немає кілечки в томатному соусі! Не пощастило мені цього разу з іменинами. Без кілечки і застілля не те. Але нічого, іншим разом надолужимо…
Чаркували й веселилися гості довго і розійшлися, ситі й захмелілі, далеко за північ. На ночівлю в іменинника залишився тільки його напарник по веселих інтермедіях. Погомоніли ще трохи, перехилили по чарці та й лягли спати.
А десь перед восьмою ранку Пересмішник навіщось розбудив свого напарника, хоча нікуди й не треба було спішити.
— Зараз таке побачиш… таке,— загадково казав, запрошуючи партнера до вікна. — Поглянь, що ти бачиш?
— Ну-у… вулиця… По той бік гастроном, де ти вчора купив консерви “Кілька в томатному соусі”, у яких виявилася чорна ікра.
— Хоч і на похмілля, а — соображаєш,— вдався артист до свого звичного суржика. — Дивись іще… Що ти бачиш від дверима гастроному?
— Якихось людей із сумками…
— Протри очі й придивися: що то за покупці?
Той придивився (певно, остаточно прокинувшись):
— Та це ж твої вчорашні гості! Чого вони збилися під дверима?
Пересмішник хитро посміхається — задоволений, аж сяє.
— Захотілося їм моєї улюбленої кілечки в томаті…
— Себто чорної ікри, що в баночках з-під кільки?
— Атож… зараз ми поприсутствуємо на безплатній виставці —
вперше не виконавцями, а глядачами.
Гастроном відчинився, і вчорашні гості Пересмішника з сумками один за одним протиснулися в двері… Ще по якомусь часі вони — теж один за одним, але вже з повними сумками, — почимчикували по домівках.
Напарник Пересмішника вже почав здогадуватися.
— То це ти?.. Твоя робота?
— Я, — Пересмішник сяяв знайомою мільйонам глядачів посмішкою. — Вважай, що це моє найдотепніше… ба навіть геніальне розігрування! Я аж росту у власних очах.
Що ж виявилося? Пересмішник за кілька днів до своїх іменин поїхав — не полінувався ж! — на консервну фабрику й про все домовився з директором. Заплатив у касу чималі гроші за ікру, що її тут же, дотримуючись усіх правил технології, закатали в консервні баночки, а на них поналіплювали етикетки “Кілька в томатному соусі”. Замовник забрав товар, привіз його у той гастроном (у ньому якраз були ці консерви в продажу) і залишив у кабінеті знайомого директора, застерігши, що забере їх у день свого народження за 15 хвилин до закриття магазину — щоб гості не встигли того ж дня туди побігти. Ну, а далі все відбулося за сценарієм…
Ще через кілька хвилин Пересмішнику подзвонив директор того гастроному.
— Від імені трудового колективу і дирекції виношу вам подяку: ви допомогли нам за кілька хвилин реалізувати увесь запас кільки в томатному соусі, що вже було затоварила магазин…
— Чи не надто гострий розиграш?— обережно поспитав напарник.
— А де ти бачив тупий гумор чи сатиру?— у відповідь Пересмішник.— У нас із тобою його, здається, немає, не було і, певен, не буде. Хай буде їм наука… І взагалі не хвилюйся, жодних претензій до мене не буде — ось побачиш!
Так воно й сталося. Жоден з тих, хто попався Пересмішнику га гачок, так ніколи й не заїкнувся, що нагріб добрячу сумку “Кільки в томатному соусі”. Всі вони не помилилися: в консервних баночках з етикетками “Кілька в томатному соусі” і справді виявилася кілька в томатному соусі. Все, як кажуть, відповідало прейскурантові. Кілька була натуральна, без обману — які ще претензії можуть бути? Ота сама, що називається “маленька промислова рибка з родини оселедцевих”. Та, яку так любив — таки справді любив, та ще за доброю чаркою і в доброму товаристві, хоч і мав змогу купувати осетрину,— незабутній Пересмішник.

ШАНСОНИ МИ ТЕПЕР, ШАНСОНИ…

Був колись у мене приятель на прізвище Співак, Кирило Співак. (Відрекомендовуючись, він — чоловік, взагалі, з прибамбасами, — любив ввернути: Співак, або ж, по-модному, по-руському — Пєвєць).
Працювали ми в одній фірмі. Вже тоді Співак (він же Пєвєць) у всьому перед вів. Ініціативним був, маленька голова його завжди переповнювалася ідеями, пропозиціями тощо. На зборах одним з перших виступав — штовхав у маси ідеї та задуми. Завжди був попереду, як сам казав: в авангарді. Ініціатор-раціоналізатор. Активіст громадського життя. У передовиках, зачинателях різних починів — тоді вельми модних — ходив. Але згодом наші дороги розійшлися, і він зник з моїх обріїв. Років з дванадцять не бачились. Я вже й забув його. А це якось здибую Кирила на Хрещатику, біжить кудись притьмом (він завжди не ходив, а — бігав — з ідеями та пропозиціями), аж поли плаща метляються, капелюх на потилицю збився, в руках незастебнутий портфель, з якого папери вивалюються. Активіст наш колишній! Ініціатор! Постарів, щоправда. Але ж час. Я теж звідтоді не помолодів.
— Співак?— кричу. — Постривай! Скільки літ, скільки зим! Як живеш, Співаче? — ми його здебільшого не прізвище звали.
А він погордливо:
— Ви обізналися, добродію. Я не Співак, я — Шансон, до вашого відома!.. Кирило Шансон.
— Тю! Який ти, вибачай, Шансон, Кириле? Чого це ти себе обзиваєш? Ти ж з діда-прадіда Співак.
— Був Співаком, але настали нові часи і віяння. Шансони ми тепер.
— І за які ж це гріхи?
— Та не за гріхи, турок ти! Прізвище я поміняв. Суть та ж сама залишилась, тільки вийшло облагороджено. По-французькому і культурно. Адже шансон і є по-їхньому, по-французькому — співак. Виконавець шансонів. Себто, пісень.
— Так то ж у французів. А по-нашому ти — Співак. З діда-прадіда.
— От іменно, з діда-прадіда. А сьогодні, щоб ти знав, це вже не модно. Бо то колись у нас були співаки, а тепер — шансони. Ми в Європу йдемо. Ось і Миколу Гнатюка недавно обіз.. пардон, назвали “популярним виконавцем ліричного українського шансону”. І нічого, не злиняв Гнатюк, як шансоном став. Може, й навпаки, облагородився. До Європи наблизився. А разом з ним і ми. Ось чому тепер у нас не співаки, а — шансони. Як і у всіх порядних. Тож вирішив я в унісон новим віянням Шансоном стати.
— Та для чого?
— Тю! Здрасті, я ваша тьотя! Про що я тобі торочу? Прізвище Співак уже явно застаріле, це поза-позавчорашній день. Воно вже не відповідає духу третього тисячоліття. Кажу ж, у нас тепер не співаки, а — шансони. Чи шансонетки. А що таке шансон? Ось,— видобуває він записника, — слухай, що культурні люди в газетах пишуть: “Шансон — это не просто песни. Это взгляд на мир и на себя, восприятие себя и окрущающих, отношение к себе и к окружающим, способ жизни”. Во! А наші терміни — співак, пісня — це вже не спосіб жизні, а чорті й що! Або візьмемо слово “пісня”. Та це ж… це ж первісно-общинний лад. Дідівщина! Село! Ніякого руху вперед. Наче ми викопні які. У всіх шансонетки та шансони, а ми — співаки, пісні! От візьмемо фразу: “Лунає пісня жайворонка”. Пхе! Так і сто, і тисячу літ тому указали. А тепер: “лунає веселий шансон жайворонка!” Вловлюєш різницю? Не той коленкор. Зразу видно, що ми передові, і жайвори наші теж не з відсталих. Цивілізовані. Або взяти лебедів…
— Маєш на увазі їхню лебедину пісню?
— Во, во! Сьогодні “лебедина пісня” не звучить. Застаріло. Лебединий шансон — це вже інша річ! Європа!
— А якщо лебедям не сподобається той… шансон?
— Сподобається! Їх і питати ніхто не буде… Слухай, — схопив мене за рукав. — Є одна ідея. Тільки не знаю, куди з нею. Чому б нам не осучаснити “Лісову пісню” Лесі Українки, га? Перейменувати її відповідно до вимог нового часу. Зрештою, облагородити. Га? На “Лісовий шансон”. Або “Лісова шансонетка”. Звучить? І, головне, в дусі нових віянь. Леся Українка, якби була живою, погодилася б на осучаснення її твору, га?
— Звідки я знаю…
— Ех ти, немає у тебе фантазії! Творчого пориву!
— Та чого там. Є і в мене одна ідея. Можу тобі її за так дати. Раджу звернутися до німців. Запропонуй їм, хай вони свою “Пісню про Нібелунгів” осучаснять на “Шансонетку про Нібелунгів”.
— А чого? — загорівся Співак, чи то, пак, тепер вже Шансон. — годиться. З мене могорич.
— А заодно й до французів звернися. Вони чомусь вперто свій героїчний епос про Роланда називають традиційно: пісня. А це вже, сам знаєш — пережиток, патріархальщина. Село! Краще буде “Шансон про Роланда”.
— О-о, мерсі боку! Запропоную. Штовхну ідею. Пора й мені на міжнародний рівень виходити. Бо вдома нема пророка. Народ у нас, сам знаєш… Ще відсталий темнота! Відрекомендувався одному: Шансон. А він не второпав, чорті й що подумав, та як визвіриться на мене: від такого чую! Сам ти… кричить, шансоняка! Га? Як тобі? Спробуй культури в маси рухати з таким відсталим народонаселенням. Ніякого прогресу! Вчити його ще треба та вчити. Але — навчимо. Ми такі! Бувай, побіг, у мене повний портфель нових ідей. Чи й устигну їх проштовхати в маси. А заодно й Україну до Європи притягти. Але не я буду, як не притягну. Шансони ж ми тепер, чи хто?..

НАРОДНИЙ ЯКОВЧЕНКО

Він був характерним і неперевершеним комедійним актором з характерною — яковченківською, теж по-своєму симпатичному — зовнішністю і таким же характерним, яковченківським, наче трохи надтріснутим, але теж своєрідним і по-своєму симпатичним голосом.
До речі, про його зовнішність.
Юрій Васильович Шумський, теж знаменитий артист, одного разу, коли вони удвох мали виступати перед якоюсь аудиторією, раптом попрохав Яковченка:
— Миколо, цього разу я буду першим виходити, а ти — після мене.
— Послухай, Шомін (справжнє прізвище Шумського), якщо ти думаєш, що коли ти орденоносець, народний артист СРСР, а я всього лише заслужений республіки, так тобі й першому на кін виходити?
— Не того, Миколо, не того. Досить тобі тільки вийти, показати свою фізію, слово мовити, посміхнутися, як уже й регіт у залі — дуже трудно потім після тебе виступати,— зізнався Шумський.
Та й не тільки він. Першими поперед Яковченка вийти на сцену просилися й інші актори, добре знаючи, що тільки він там з’явиться, то їм уже на сцені буде нічого робити.
Ще розповідають, як одна сердита (а, може, просто не в настрої) жінка, глянувши на Яковченка, пишну губу закопилила:
— Ну й фізіономія, даруйте, у вас!..
— Фізіономія? Беріть вище — пика! — добродушно сказав артист і погладив себе по щоці. — Але вона мене, голубонька, й годує…
Посміхнувся по-яковченківському, слово-друге мовив, жінка враз заусміхалася, аж розквітла.
— Вибачайте,— каже,— я спершу не роздивилася. Фізіономія у вас і справді така симпатична й весела, що, маючи її, ви з голоду не помрете…

Його не треба було представляти: заслужений, народний… Він виходив, починав творити образ, і всі бачили, що він і справді народний.
Його часто називали українським Чарлі Чапліном — не знаю, може, це й почесно — як для кого, — але він був і залишився Яковченком, неперевершеним коміком, рівного якому в українському театрі не знайти, і цим все сказано.
І хоч він був від Бога комедійним артистом, але особисте життя його було трагічним. Рано став удівцем. Передчасна смерть коханої красуні-дружини підрубала його під корінь, він почав топити горе своє в чарці, а вона, як відомо, бездонна… А тут ще й горе з дочкою Іриною (хто знав її, кажуть, що була вона красунею) — її рано забрав рак. У нього стався інфаркт, і його ледве-ледве відволодали. Та він і далі топив своє, вже подвійне, горе у чарці.
Правда, рятувала його робота на сцені, в кіно. Сорок сім років, майже піввіку, віддав він театру ім. Івана Франка, де зіграв ролі Миколи (“Наталка Полтавка”), Пеньожка (“Мартин Боруля”), Ляща (“Останні”), Довгоносика — знаменитого у його виконанні, яким захоплювалася вся Україна,— з комедії О. Корнійчука “В степах України”, а ще ж 50 фільмів, у яких він знявся, і серед них такі популярні, як “Ніч перед різдвом” чи “За двома зайцями”, де скільки не дивися на нього, народного Яковченка, все мало буде, але так багато буде доброї посмішки.

До речі, про фільми. Його охоче запрошували, бо знали: зіграє Яковченко — образ той стане народним, успіх картині гарантований.
Але ж ота чарка, у яку він так часом недоречно любив заглядати — частенько й під час зйомок.
Тож доводилося іноді за ним на знімальному майданчику встановлювати препильний нагляд, ревно стежачи, що він не приклався бува… Навіть у тормозок його, що він брав собі на обід, заглядали й ревізували там усе… Ну, день за ним так стежать, два контролюють… Яковченку те, звісно, не дуже подобається, щось його муляє.
Скаржитися почав, що ніби його знаменитий голос сідає… Тож якось сів він обідати, дістав свій тормозок і каже:
— Взяв оце яйця, голос свій підлікувати.
Заглянули в тормозок — справді там двоє яєць, шматок ковбаси. Випив Микола Федорович яйця, закусив ковбасою і… заспівав.
Виявляється, він шприцом через голку повитягував з яєць вміст, а туди увів спирт…
Доводилося Миколі Федоровичу і на лавочці у скверику навпроти рідного театру ночувати. Власне, доночовувати. А глупої ночі та ще на лавочці, як місто вже спить і бачить якісь там сни, самі знаєте, все може трапитись. Ось одна з таких бувальщин.
Якось, повертаючись з дружніх посиденьок у колі друзів, Микола Федорович присів на лавочці — звичайно ж, перепочити на свіжому повітрі та й далі з новими силами путь до рідних пенатів, що вже були недалечко, продовжити.
Ну, присів, поті приліг — ніч темна, тиха і тепла. Десь навіть соловейко затьохкав — чи мо’ вчулося? Микола Федорович не зчувся, як і
розмріявся — про се, те, про смисл життя-буття. Та непомітно й задрімав.
А десь так під ранок квапно цокотять каблучки мимо лавочки — дві запізнілі дамочки поспіхом з гульок поверталися додому, ясна річ, кваплячись. Глянули, хто ж це на лавочці, я у себе вдома на дивані, розлягся. Ба, знайомий. Придивилися.
— Та це ж… це ж сам Яковченко, — вигукнула одна. — Як завжди, набрався і лежить, а вдома, мабуть, бідна жінка вже у вікна всі очі продивилася, виглядаючи свого ненаглядного, а він… Отакі вони, чоловіки, вірити їм не можна!
Друга обурено:
— А ще заслужений артист!
Тут Яковченко трохи зводить голову, розплющує одне око і каже навіть дещо аж хвальковито:
— Беріть вище. Вже представлений до народного!
І вдався до свого традиційного прохання:
— Чи не позичите, дамочки, троячку, бо відчуваю, що визріває в мені потреба купити мерзавчика для поправки здоров’я.
Пом’явшись, дамочки тицьнули йому троячку і далі зацокотіли каблучками, порадивши на прощання артисту все-таки ночувати удома, біля “рідної жінки”.
— Красно дякую,— услід їм Яковченко.— Ви мене виручили, виручу і я вас… Не ходіть, дамочки, тією дорогою.
— Чого?— аж злякалися ті.
— Дуже то небезпечна дорога. Там курвочок (він вжив, правда, солоніше слівце), які з гульок пізно повертаються, ловлять. Ідіть праворуч, там безпечніше.
— Ой, спасибочки, — подякували дамочки і спішно повернули праворуч…

Вискочив того недільного ранку Микола Федорович з під’їзду свого будинку з наміром гайнути в магазин, що навпроти, за чверткою, яку він лагідно називав “мерзавчиком”. Ні, ні, пити він не збирався (та й хто так рано п’є?), просто після вчорашніх посиденьок у колі друзів Микола Федорович відчув аврально-пожежну потребу негайно похмелитися, а давно відомо: кращих в такому випадку ліків, ніж “мерзавчик”, годі й шукати.
Незважаючи на те, що Микола Федорович працював у престижному театрі І. Франка і вже був досить відомим, власне, знаменитим, на плечах у нього, що мерзлякувато пересмикувались, був халатик байковий, вже добре витертий, поверх нього накинутий тонюсінький, ледь чи не літній плащик на “комариному хутрі”, на шиї замість шарфа якийсь рушничок (квапився чоловік), а на ногах — домашні капці.
Якщо не брати до уваги естетики й престижу (заслужений артист), така екіпіровка явно не відповідала сезону — в Києві того ранку був січень, а на градуснику —27?. Отож знаменитий артист, очікуючи, доки дорогою пройдуть машини, стояв у позі чорногуза — на одній нозі, а другу, підняту, тим часом відігрівав. Аж гульк — Дальський Володимир Михайлович, народний артист СРСР, суне вальяжною ходою. Вельможний, опасисто-представницький, він поважно ніс своє пещене, панське тіло, наче дорогу здобу. На ньому розкішна хутряна шапка, на плечах — ледь чи не боярська шуба, з-під якої аж парувало дорідне тіло.
— День до-обрий,— загледівши колегу, зарокотав Дальський
соковитим баском.
— Здрасті, здрасті, — скоромовкою Яковченко, а сам подумав: який він добрий, коли ще й “мерзавчика” не придбав.
— То як воно… е-е… життя?— Дальський був явно налаштований на неквапливу бесіду і розстебнув якийсь там гачечок на шубі — хоч і —27?, а в такій шубі відчувався перегрів його дорідного тіла: — Які творчі плани?..
— Потім, потім, — зацокотів зубами Яковченко, готуючись перебігти дорогу до магазину. — Влітку про це поговоримо, влітку…

Для Яковченка головною була не випивка (хоч на цю тему про нього існують десятки різних придибенцій), а сам процес цього дійства, його урочистість чи що. Не просто банальне чаркування, а — спілкування під час цього… гм-гм… процесу. (Спілкування, будучи надзвичайно товариським, він постійно потребував, бо то була віддушина в його трагічному житті). Тож на першому місці в нього була компанія однодумців, люди, яких він шанував і яких хотів бачити. А починалася проблема з троячки, яку десь треба було доконче знайти (гроші в нього ніколи не водилися, бо — не трималися). Та ось вкрай необхідна троячка нарешті знайдена…Наприклад, у молодого тоді поета і друга Миколи Сома.
— Йдемо бульваром Шевченка,— розповідає Микола Сом,— спускаємось до бессарабки. Микола Федорович, заклавши руки за спину, простує попереду, а я з його улюбленцем Фанфаном позаду. Настрій в артиста — потрібна троячка є! — пречудовий. У передчутті дійства. Аж піднесений. Йде він неквапом і сам з собою вголос міркує:
— От у нас, Микольцю, є троячечка… До речі, Фанфане, — звертається до свого чотириногого друга.— Подякуй Микольці Сому, другу моєму, за троячку…
Розумний песик Фанфан повертає до мене голову.
— Гав! Гав!..
— Молодець,— хвалить його господар.— Прийми, Микольцю, і мою дяку. Отже,— бадьоро, майже натхненно продовжує артист. — Перша проблема — троячка — у нас благополучно вирішена. Тепер, — голос його звучить вже майже врочисто,— до питейної точки прямуємо, але головне не в цьому. Нам треба знайти… Кого? Правильно, добірне товариство!
Оте — “добірне товариство” в його устах звучить колоритно, душевно і, звичайно ж, піднесено. Це була його щоденна мрія: троячка, чарка і — чи не на першому плані — добірне, неодмінно добірне товариство. Себто коли він вип’є чарочку, йому вкрай будуть потрібні розумні, уважні і вдячні слухачі, яким нічого не треба розжовувати і які вміють поцінувати дотеп і взагалі бути вдячними слухачами. Після чарки з Миколи Федоровича заб’є фонтан красномовства, дотепів, різних цікавих історій, бувальщин, байок і придибенцій, розповідатиме він артистично, талановито, по-яковченківському неповторно, тож йому потрібні не які-небудь слухачі, а своєрідні майстри слухання, які могли б належно оцінити його неперевершений дар оповідача… Себто за талантом і вмінням слухати вони мусять бути йому рівнею, його таланту, достойні його неперевершених монологів.
Тож він і клопотався (після того, як, врешті-решт, знаходилася вкрай необхідна троячка):
— Микольцю, нам зараз вкрай потрібне добірне товариство, адже без нього випивка буде всього лише випивкою. А я випивки заради випивки терпіти не можу…

На сцені він був Бог і цар, поза сценою, в побуті, в особистому життя — звичайною людиною, якій були притаманні й слабкості. Але вони його не принижували, навпаки, підкреслювали, що він і в побуті, як казав Шельменко, такий, та трішечки не такий. Бо і в слабкості своїй він був великим Артистом Коміком (всюди, де він з’являвся, неодмінно його оточували, і там уже лунав сміх), хоч глибоко в його чутливій душі бриніла й бриніла трагічна струна…
Його не стане в 1974 році — апендицит. А швидке приїде запізно. Невдовзі піде зі світу цього і друга, остання його дочка Юна, тепер усі вони — дружина, дві дочки й він — на Байковому кладовищі.
Цього року йому виповнилося б 100 років. До цієї дати у скверику біля театру ім. І. Франка встановлено знаменитому коміку (скульптори Володимир та Сергій Чепелики) пам’ятник — оригінальний, як і сам артист: бронзовий Яковченко сидить на лавочці, а біля нього вірний друг його — пес Фанфан.
Той Фанфан, якого знав увесь мистецький (та й не тільки) Київ. Микола Федорович його любив і всюди брав із собою. І часто розказував
про нього різні придибенції. Ось одна з них:
— Поїхав я з Фанфаном на полювання до Десни… Йдемо луками до пречудового озерця, а там — дичини та дичини!
Я й кажу Фанфану: дивись, мовляв, скільки качок!
Він оглянувся, сюди-туди подивився, повернув морду до мене, й здивовано питає:
— Де?
І нічого дивного, що не побачив, уже тоді песик мій любий на зір почав потроху слабувати…

“А ТО Я ТОБІ ОДІРВУ ГОЛОВУ,
 А ТОДІ СКАЖУ, ЩО ТАК І БУЛО”

Це він так багатьом охоче й щедро обіцяв (майстер, як кажуть, на всі руки): я тобі, мовляв, голову одірву, а потів скажу, що так і було…
Взагалі, дивно. Чоловік написав з десяток чи й більше книг (оповідання, повісті, комедії, навіть роман) з десятками персонажів, які впереваж на ті часи були архіправильними, ідейними, зображеними чи не методом іконопису, сиріч соціалістичного реалізму, і всі вони забулися одразу ж по смерті свого творця (більшість ще й за його життя), і лише один з них — якийсь комічно-пришелепкуватий дивак з когорти швейків (власне, бандит за тодішньою термінологією) — не просто вцілів у пам’яті читачів та в історії літератури, а й навіть став зразковим сатиричним типажем. Принаймні, його ім’я стало прозивним, як у Гашека Швейк, хоч персонажі ці за масштабом і талантом їхніх авторів не порівняти. І завдяки цьому бандитові письменник уцілів в історії літератури, залишившись автором одного-єдиного образу (навіть не твору), на який він, мабуть, і надій не покладав…
Мова про Леоніда Юхвіда, харківського письменника, сьогодні добряче забутого творця красного (без іронії) письменства. Народився він 1909 року в с. Гуляйполі на Запоріжжі, помер у Харкові в 1968-му. Український радянський письменник (тоді неодмінно з таким майже сакральним доважком), член КПРС, учасник Другої світової, нагороджений орденом. Літературну творчість розпочав у 1927 році. Автор збірок оповідань “На життя” (1931), повістей “Мишко Конюшенко” (1946), “Вояка” (1953), “Оля” (1967), роману “Вибух” (1932), збірок п’єс “Комедії” (1954) та “Маленькі комедії”. (Як розповідав авторові цих рядків один із старійшин нашої поезії (і гумору теж) Олекса Ющенко, був Юхвід товариським, вдатним до гумору, тож і сипав у компанії серіями анекдотів, з ним завжди було весело й просто — душа компанії, природжений гуморист). Ще видав у 1964 році книжечку “До побачення в травні”. Оце, здається, й усе. Хоча й немало. За кількістю…
З усіх комедій Юхвіда випробування асом витримала лише одна. Та й то завдяки лише одному її персонажеві. Отож мова йде про “Весілля в Малинівці”, героїчну, як визначено жанр, комедію.
Є на Харківщині селище міського типу з поетичним найменням Малинівка. Не відаю, чи вона стала прообразом Юхвідової Малинівки (мабуть, просто збіг у назвах), але сьогодні друга Малинівка — комедійна — відоміша за першу, реальну. Та Малинівка (Юхвідова), у якій влаштував останнє своє весілля отаман Гриціан Тавричеський. “Отаман, як ідіот, кожної суботи жениться і п’є спиртноє, а я повинен тут стояти, як на виставці животних”, — це із скарги його ад’ютанта. Отого, що: “А то я
тобі одірву голову, а потім скажу, що так і було…”, або “Стій, стріляти будемо!..”
Але жодної голови він не відірвав (принаймні, в комедії) і ні в кого так жодного разу й не вистрілив, т й сам не любив, щоб і в нього стріляли (“Для чого стріляти? Ще в око попадеш. Краще розійдемося красиво…”). Це він, Попандопуло, ад’ютант отамана Гриціана Тавричеського, чий загін захопив Малинівку.
Відомо, що він з Одеси, із знаменитої Молдаванки, хизувався червоним галіфе. В Червоній Армії такими штанами особливого крою, саме червоного, ідейного кольору, нагороджували найкращих командирів (революційна, так би мовити, відзнака), а він їх виміняв за один із семи кулеметів отамана Грицька, чи то пак, Гриціана Тавричеського, чиє воїнство, за словами всезнаючого ад’ютанта, складається “з абсолютно мирових хлопців — це факт. Щоб я пропав! Коні, правда, трохи гірші, а хлопці — форменні звірі, вроді мене”. А загалом вояків “морд півтораста набереться”. Але у зв’язку з тим, що “зараз у отамана нема золотого запасу, то деякі розбігаються. І правильно! Якщо так далі буде, я й сам розбіжуся в різні сторони. Хай Гриша сам жениться і сам весілля справляє. У минулому Попандопуло “служив на губернській виставці животних”, а тепер не просто ад’ютант отамана, а й навіть його касир у ранзі міністра фінансів. “Плачу контрибуцію. Ось на. Що ти, що ти, справжні гроші, асигнації, сам робив. Ось підпис: ад’ютант і головний касир з фінансових справ”.
Героїчна комедія (до неї краще підійшло б визначення: бутафорська) “Весілля в Малинівці” має аж 14 дійових осіб, але тільки він один. Попандопуло з Одеси, вийшов з-під пера автора не просто живим, колоритним — справжнім сатиричним образом. Решта героїв — ходульно-плакатні, мертвонароджені. Це просто маски, носії певних ідей, бліді тіні реальних людей.
“Весілля…” написане в жахливому 37-му — пік кривавих репресій, коли переможці бандитів Гриціана Тавричеського залили кров’ю захоплену країну, але бандитами чомусь не вважалися, навпаки — народною владою. Тож писати в той час комедію було нонсенсом, таким собі банкетом під час чуми. Друге її народження, цього разу успішніше, відбудеться через 30 літ, за рік до смерті автора, коли Москва екранізує “героїчну комедію”, і вона почне тріумфальну ходу на кіно- й телеекранах. Дивляться її із задоволенням і сьогодні. Весела. А втім, стрижнем її все одно лишається він, Попандопуло з Одеси, що його так блискуче зіграв знаменитий Михайло Водяний — теж з Одеси, комік, народний артист СРСР, з 1954 року — актор одеського театру музичної комедії. В його доробку і Мишко Япончик (“На світанку” О. Сандлера), і Галушка (“Кому посміхаються зорі” Б. Александрова), і Яша Буксир (“Біла акація” І. Дунаєвського), і… І чимало інших, не менш блискучих ролей. Але вершиною в його доробку все-таки став Попандопуло з музичної комедії “Весілля в Малинівці” концертмейстера, диригента і композитора Олексія Рябова, який ще року 1938-го створив веселу однойменну оперету, яка потім і лягла в основу московської екранізації. Попандопуло Михайла Водяного став еталонним, хоч бурлеск в екранній версії “Весілля в Малинівці” (як і в однойменній опереті) доведено до крайнощів. І не вина актора, який блискуче впорався зі своєю роллю, що загалом стрічка далека від досконалості. Це, власне, лубок, у якому плакатні персонажі діляться на два протилежні табори: праведників і грішників, чистих і нечистих, янголів та бісів, іконописних героїв і покидьків. Перші — це ті, хто, звичайно ж, за радянську владу (янголи), другі — ті, хто проти неї (негативи). Перші вийшли схематичними у своїй архіправильності, ходячими проповідниками прописних істин і чеснот, другі — живіші, цікавіші, але й вони шаржовані до невпізнанності. Загальна біда тодішньої літератури в тому й полягала, що “свої” — золото (такі собі ісусики), супротивники — паскуди з паскуд. Перші — вмістилища всіх чеснот, другі — карикатурні дурні; свої, зрештою, святі герої, другі — традиційні бандити. (Словникова цитата: “Бандит: про того, хто належить до контрреволюційної банди, ворожого війська, або про шпигуна, диверсанта і т. ін.”). Цікаво, що свої шпигуни та диверсанти такими не є, вони — благородні розвідники, ну ще — народні месники.
Першими в комедії (також в опереті та екранній комедії) виступають котовці. Це тепер ми знаємо, що червоні — та ще в роки розбурханої ними громадянської війни — були далеко не святими, не такими янголами, як їх заведено було зображувати в підцензурній радянській літературі. Це Попандопуло — бандит за тодішнім табелем про героїв — який тільки що, так і вигукує: “Стій! Стріляти будемо!”, але ніколи не стріляє (взагалі, невідомо, чи він хоч тямив стріляти? Мабуть, таки ні, а червоні стріляли своїх (своїх чи не в першу чергу), хіба ж так — в ім’я р-революційної законності! Їхній ватаг Котовський, по суті, теж отаман з великої дороги, той же Гриціан Тавричеський, тільки по другий бік барикад. До сімнадцятого Гришка Котовський — розбійник, бандит, грабував (даруйте, реквізував) і вбивав не гірше за Грицька Тавричеського. В його офіційній біографії це соромливо прикривається рядком “підтримував боротьбу бессарабських наймитів”, але, вчасно перекинувшись на бік червоних, з бандита й розбійника (недавно його син засвідчив у пресі: “Отец грабил исключительно по идейным соображениям”. Але — грабував) став героєм громадянської війни, “видатним полководцем”. На чолі 17-ї кавдивізії боровся з махновцями в Україні, з антоновцями в Росії, там і там жорстоко придушував селянські виступи, заливаючи кров’ю все на своєму шляху та устеляючи його трупами хліборобів — так він і долав кар’єрні висоти. У 1925 році в місті Бірзулі (Молдова, нині Котовськ) був, зрештою, вбитий своїми.
Ото був бандит і розбійник — чи то пак, експропріатор, борець за світле царство соціалізму, за правду і народу владу. Куди тому Гриціану Тавричеському з його наївними придурками (принаймні, так вони в тодішній літературі зображувалися), не кажучи вже про Попандопула. Останній порівняно з червоними героями — янгол. Ну, може, трохи пришелепкуватий. Безпритульна взагалі людина. Займався здебільшого дрібними крадіжками. Та й то не завжди вдало.
Якщо червоні ешелонами забирали в селян хліб, худобу, коней, а їх самих у кращому разі викидали з хат на мороз (з малими дітьми), а в гіршому — заганяли все тими ж ешелонами в “Сибір неісходиму” і ще далі, то Попандопуло зробив спробу в одного селянина стягнути чоботи (“Скидай!.. Скидай — раз, скидай — два. А то я тобі одірву голову, а потім скажу, що так і було”), але голови не одірвав і чоботи так і не зумів стягнути, себто експропріювати. Та ще з другого спробував стягнути “спинджак”: “Сам поносив — дай поносить другому”, бо ж босий був та без піджака. Але й тут його чекало фіаско, тож бандитування його насправді виявилося геть дилетантським.
У Малинівці, де мало відбутися чергове весілля Гриціана Тавричеського (бутафорське), Попандопуло похизувався кольтом і навіть трохи пофілософствував: “Поспішайте жити, дорогий хлопчику. Ловіть момент! Як казав один мій знайомий король — апре ну хоть потоп!”
Він і поспішав жити, хоч у нього — як той поспіх, так і саме життя — виходило комічно, карикатурно. Як точно визначилася одна героїня комедії, селянка Комариха, коли котовець Яшка вчив її якомусь несусвітному танцю (“Сільвупляйте, місьє і мадам…”): “Хіба ж це танець? Це ж просто страм!..” Ось таким танцем було й саме життя Попандопула. Але в його стилі і дусі — по-іншому він жити не вмів і не міг. Був ніби бандитом, але нікого не зачепив, сам усіх боявся. Хоча й невтомно радив: “Хапайте щастя в обидві жмені!” Проте сам, як кажуть, ухопив шилом патоки, спіймавши, звичайно ж, облизня. Коли запахло смаленим (“Мені щось не подобається тутешній режим” — а кому він і коли подобався?), спробував було взяти ноги в руки, та потрапив у полон до котовців і був ними поставлений до стінки. Але, розстріляний, він ожив назавжди на сторінках Юхвідової комедії, щоб уже більше ніколи н вмирати. Сам жив і свого не вельми відомого (пізніше й просто забутого) творця оживив. Бо коли б не він, безпритульний бомж, невдаха Попандопуло — тепер один з найкращих сатиричних образів української комедії — хто нині пам’ятав би, що був такий письменник Леонід Юхвід? Виходить, що й один-єдиний персонаж, вдало створений, може порятувати свого творця, бодай і середніх здібностей, від забуття.

“У ЦІЙ ПЕЧЕРІ ЖИВ ЗМІЙ ГОРИНИЧ…”

Якщо Батьківщина Дракона (міфологічного крилатого й вогнедишного змія, у християнських легендах йому відповідає злий дух) — Японія, Китай, Корея та деякі інші східні країни, то Змія (Горинича та інших його товаришів з подібного поріддя) — Київська Русь.

Отож, у рік Дракона годилося б поговорити про… руських Зміїв. Бо на Слов’ян-Русі-Україні Дракони, слава Богу, ніколи не водилися (хіба що двоногі — цього добра й нині до гибелі! — але це вже, як кажуть, слова з іншої пісні), тож русичі їх у живі очі й не бачили, але, щоб не відставати від, так би мовити, віянь часу, створили собі щось подібне — крилатого змія.
Що ми сьогодні знаємо про це — істинно руське — поріддя гадів? Одне з пояснень до терміну “змій” гласить: казкова істота з крилами і зміїним тулубом, наділена надзвичайною силою, “замінник” драконів на Русі. Як свідчить один давній український переказ, змій сім год живе гадиною, другі сім год — полозом (рід неотруйних змій, родини вужевих завдовжки метрів з чотири), а треті сім год (увага!) — змієм (ось він, г-голубчик!) з крилами. Та не якимись там, а — завбільшки з вітрякові! Навіть відомо (все з тих же прадавніх переказів), що головний Змій русі жив, як йому й належить по чину, в столиці. Де саме — спробуємо розібратися.
Оповідка “Кирило Кожум’яка” починається рядком, що “…був коло Києва змій, і кожного разу посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину”. Правда, є ще легенда про те, що “колись недалечко од Сквири (містечко Київської області, райцентр на річці Сквирці. — В. Ч.) жила люта змія; робила вона багацько лиха людям, — кажуть, що вона буцімто тільки і їла, що хлопців та дівчат молодих. Що не робили, щоб врятуватися від цієї лютої змії — так ні! Нічого не пособляє!” Але ми в своїй оповідці сквирську змію — цур їй та пек! — чіпати не будемо, з нас вистачить і київського Змія. А родовід його (званого ще Гориничем) сягає в середину XI століття, а точніше — в рік 1055-1, коли в степах лівобережжя Дніпра з’явилося, витіснивши звідти печенігів, нове лихо русі — половці. Правда, перша зустріч з войовничими кочівниками закінчилася миром, але вже через п’ять чи шість років розпочалися безконечні війни (“Се бысть первое зло на Руську землю от поганых безбожных враг”), що тривали — з переміннім успіхом і незначними перервами на замирення — майже 200 років.
Серед войовничих половецьких ханів, що затято шарпали Русь (згадаймо бодай таких, як Боняк, Шарукан, Ітлар, Кітан, Атрак, Куря, Котян, Белука, Кончак та Коб’як), особливо відзначився розбійними нападами Тугоркан — недарма русичі і в своїх літописах згадували його чи не найчастіше — щось із п’ять разів! Удостоївся за свої набіги. Був він, до всього, ще й тестем київського князя Святополка Ізяславича (руські князі охоче одружувалися з дочками своїх віковічних ворогів, хоча своїх дочок за ханських синів не віддавали ніколи).
“У рік 6602 (1094) учинив Святополк Ізяславич мир з половцями і взяв собі за жону дочку Тугоркана, князя половецького”. (Його онука пізніше стане жоною князя Андрія Володимировича).
Але й родичання з войовничим і непримиренним ханом триклятої Куманї не порятувало Русь від нових набігів степовиків. Ставши тестем руського князя, невгамовний (і треба віддати йому належне, відважний та метикований, хитрий та підступний) Тугоркан не припиняв набігів на вотчини свого тестя (хоч ми й родичі, мовляв, але діло є діло), аж доки ті набіги доконали і його самого. У травні 1096 р. під Переяславом, куди “прийшов Тугоркан, тесть Святополків… місяця травня у тридцять перший день і став довкола города…” Врешті-решт “учинив у той день Господь, — повідомляє далі “Літопис руський”, — спасіння велике: місяця червня, у дев’ятнадцятий день переможені були іноплемінники. І князь їхній Тугоркан убитий був, і син його, і інші князі многі тут упали. А назавтра знайшли Тугоркана мертвого, і взяв його Святополк яко тестя свого і яко ворога. І привізши його до Києва, погребли його на Берестовім на могилі, межи дорогою, що йде на Берестове, і другою, що йде в монастир (Печерський)”.
Там десь і досі тліють —як ще не зотліли кістки лютого Тугоркана. Він так дозолив за свого ханства нашим прапращурам, що вони Святополкового тестя інакше, як Змієвичем, і не прозивали. З цим “титулом” і в новій личині й увійшов Тугоркан до руського народного епосу, ставши разом з іншими своїми ханами уособленням лихих сил під іменням Тугарина. (Зрештою, тугоркани таке тоді чинили, що на Русі їхні спустошливі набіги сприймали як Божу кару за гріхи). В народному епосі (билинах, казках) цей Тугарин Змієвич (син змія) — високий, яко дуб, між плечима у нього навкісний сажень (приблизно 216—248 см), між очима можна стрілу покласти (десь 70—90 см); свистів він по-зміїному, а з пащеки його то іскри снопами вилітали, то полум’я шугало, а з вух дим валив — страховисько, одне слово! Спробуй з таким злом поборотися. Але нічого, наші славні прапращури і не з такими билися!
Відтоді й почало половецьке лихо виступати в руських літописах в личині змія. (Про перемогу у 1103 р. Володимира Мономаха над степовиками сказано, що він “сокруши глави змієвыя”). Як став половецький хан Тугоркан по своїй загибелі в руських билинах та переказах Тугарином Змієвичем, так і започаткувалися на Русі крилаті вогнедишні змії. Тоді нашими прапращурами й був створений цикл народних казок про Зміїв з однією, трьома, п’ятьма, сімома, дев’ятьма і навіть дванадцятьма головами, що пожирали людей, а найлютіший серед них — поруч з Тугарином — став нині добре нам відомий Горинич (Горинич — від горя), ворог руських богатирів і, як справедливо зазначає один з істориків, збірний образ половців.
Отож, багатоголовий крилатий Горинич як з’являвся в небі — грім тоді гримів (навіть при ясній погоді), блискавиці спалахували. Крила він мав здоровенні, тож, входячи до хати, знімав їх. У цей час і треба було його перехрестити — тоді буцімто зникала його сила. Рецепт ніби й надійний, але сьогодні “гориничів” стільки розвелося, що й не нахрестишся на всіх!
Отож, як з’явилися на Русі такі змії, то їх треба було десь і поселяти. Але де? Та, ясна річ, у печерах, вже ж не в княжих теремах. Печер у Києві, як запевняють спеціалісти, сотні й сотні, але для відвідування відкриті лише Лаврські, Китаєвські та Звіринецькі. За даними Музею історії Києва (власне, його сектора спелеоархеологічних досліджень відділу “Київ-підземний”) вже зібрано дані про 300 печер (є де змієвому кодлу розгулятися!) в надрах української столиці. Творцями печер вважають ченців, які заривалися вглиб землі, аби сховатися там від суєти гріховного світу і молитися за спасіння своєї душі. Тож київські ченці створили грандіозні підземні комплекси, яким — так вважають спеціалісти — немає у світі аналогів (ґрунти київських гір для цього добре підходять). Тепер печери досліджують, поступово вивчаючи їх, а то й відкриваючи нові. Так, на Лук’янівці (історична місцевість у Шевченківському районі нашої столиці) знайшли одну прадавню печеру, яка буцімто — якщо вірити історикам — є найдавнішою за часом у Європі. Зветься вона Змієвою. А що, коли там і жив Змій, званий на Русі Гориничем? А втім, за переказами він таки там і жив, адреса, як кажуть, точна.
До речі, хоч Змій, а до жіночої вроди і він був небайдужим (а втім, хто до неї може бути байдужим?). Зрештою, жінка його й згубила — стара, як світ історія, що не раз потім повторювалась і ще буде повторюватись та множитись. Пригадуєте переказ “Кирила Кожум’яка”? Горинич необачно закохався в княжу дочку, яку кияни привели йому на чергове снідання. А захопившись, обмовився: подолати його може лише одна людина у всьому тодішньому світові — Кирило Кожум’яка, який у Дніпрі мне шкури… Зрештою, Кирило Кожум’яка і вгепав булавою триклятого Горинича! Щоб знав, як довіряти красуням!
Так ось, цей спокусник жіноцтва (вважалося, що Змій дуже любив літати до тих вірних дружин, які сумували в розлуці за чоловіками), душогуб і руйнівник, мешкав на Лук’янівці в печері — недарма ж вона звідтоді зветься Змієвою. Отож і думається: чи не час уже на вході до Лук’янівської печери пригамселити табличку: що так, мовляв, і так, у цій печері жив Змій Горинич? Певні, що туристи (та й просто цікаві) так і повалять подивитися на підземні Змієві апартаменти. І кожен з острахом подумає: а раптом Горинич і досі там живе? Га? І Кирило Кожум’яка досі з ним змагається?..
До речі, про Кирила. Що не кажіть, а таки колоритний був чоловік, отой змієборець, такого нині ще треба пошукати, та чи й знайдеш подібного? Бо якщо Зміїв і нині чимало (не перевелося ще подібне гаддя в Україні), то на Кожум’як у нас постійний і гострий дефіцит — вседержавний. Тож годилося б поставити біля печери на Лук’янівці (чи, може, в урочищі Кожум’яки) скульптурне зображення цього відважного змієборця, захисника простого люду. А чому б і ні? Тим більше, коли стільки різних гориничів і тугаринів розвелося. Правда, живуть вони нині не в печерах, але це вже, як кажуть, інша тема…

ТО ЩО Ж ВОНО ТАКЕ — ЩАСТЯ?

Виявляється, це всього лише “стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення й безмежної радості, яких зазнає хто-небудь”.
І як усе просто! Встав ти, приміром, одного ранку, потягнувся, кави попив, ще збадьорився і знічев’я сказав собі: а годі мені нидіти й скніти! Починаю відчувати “глибоке задоволення та безмежну радість від життя” — пора й мені щасливим ставати.
Дай Боже!
Щоправда, і Поте був правий, коли писав:
Спочивають добрі люде.
Що кого втомило:
Кого — щастя, кого — сльози,
Всіх нічка покрила…
Щодо першого покриття — щастям — ми нічого не маємо, а ось щодо сліз… Доведеться їх вигнати з нашого буття.
Хіба що залишити їх для одного випадку — сміху. Щоб вони тільки від нього, голубчика, набігали. Від сміху.
А втім маємо ще й добродіїв-антагоністів — песимістів та оптимістів. У перших світобачення “сповнене тільки безнадії” та ще й “недовіри до майбутнього”, тому вони мають схильність “бачити у всьому тільки погане”; у других — життєрадісне світобачення, що спирається на віру в щасливе майбутнє, успіх, тож у них “схильність у всьому бачити позитивне, світле”.
І від такого поділу — на песимістів-оптимістів, — людству ніде подітися. Бо це — як ніч і день. Хочеш ти цього чи ні, а ніч неодмінно
змінюється днем і навпаки.
Але ж є і просвіток. Вперше за роки незалежності у нашій країні оптимістів з’явилося аж втричі більше, ніж запеклих песимістів.
Такі дані соціологічного опитування, що його провів у 110 населених пунктах всіх областей України і Криму (було опитано 2000 чоловік) Київський міжнародний інститут соціології.
І ось — увага! — його результати: 22,9% респондентів на запитання, чи вважають вони себе щасливими, відповіли “так”. Та ще 26% — “швидше так, ніж ні”.
І лише 10,4% вважають себе нещасливими.
А число задоволених життям людей зросло за останні 5 років з 6.6% аж до 32% і майже зрівнялося з числом незадоволених. Останніх — 34%.
То хто ж ми такі, українці?
Щасливі чи нещасливі — як навзагал? Песимісти чи оптимісти?
Оскільки оптимістів стало більше аж втричі, то це вселяє… оптимізм. Білі й справді вже перемагають темних. Але й останніх ще чимало — біля сорока відсотків невдоволених життям. І з ними щось треба робити, адже вони всю бадьору звітність нам тягнуть униз. Очевидно найкраще (і — найрадикальніше) — ощасливити їх. Поголовно! Цим і має зайнятися наш уряд. Себто, нарешті й для уряду нашого знайдеться робота.
Ось тільки як їх, нещасливих, ощасливити? Як песимістів перевести в ранг оптимістів?
Підвищувати, скажете ви, якість життя в Україні. Можна. В деяких країнах так і роблять тамтешні уряди, але, звісно, на жаль, роблять лише для своїх громадян. А втім, підвищувати якість життя в Україні, це аж надто складно й морочливо. Простіше прийняти постанову: з такого-то числа місяця біжучого року всіх громадян України вважати такими, що не обділені щастям-таланом. А тому провести з усіма виховну роботу і переконати кожного громадянина в тому, що удачливим все ж таки краще бути, ніж навпаки.
А якщо деякі й після цього впруться на своєму (закоренілі песимісти) — що тоді робити? Правильно, проявити рішучість. В ощасливленні безталанних.
Слава Богу, маємо й приклад для наслідування.
У 1918 році більшовики Росії, побувши щось із рік біля захопленої ними влади, вирішили ні багато, ні мало, а всіх… ощасливити. Одним махом. Тож прийняли таку доленосну і разом з тим архірадикальну ухвалу:
“Железной рукой загоним человечество к счастью!”
І правильно. Так з ним і треба, з людством! Саме воно й не додумається попертися до щастя. Щоправда, чим все це закінчилося — відомо. Але ж не треба опускати руки. Що з того, що в більшовиків перший млинець пригорів. (Як, до речі, й решта). Можна й нам спробувати. Ось тільки залізної руки в нас, на жаль, немає. А без неї — чим поженеш інертне людство до примусових гараздів?
Хіба що до широкої — як колись любили апелювати — громадськості звернутися.
А вже вона знає (завжди знала), як діяти і що робити.
“Ми, мешканці такого-то будинку по такій-то вулиці такого-то міста, на загальному зібранні обговоривши ситуацію з ощасливленням нашого міста, підтримуючи таку вкрай необхідну нашому народові ініціативу уряду, ухвалили:
а) з 1-го числа біжучого місяця вважати себе щасливими!
б) Тих же несвідомих мешканців, які відмовляться себе такими вважати, негайно відселити з нашого будинку й, можливо, з самого міста, аби вони своїм безталанним нидінням не псували всенародної кампанії по ощасливленню нашого народу!”
За все тим же, вище згадуваним, опитуванням, 40% українців сподіваються, що 2003 рік буде кращим для них особисто і для їхніх сімей. 32% вважають, що рік буде кращим і для всієї України. Проте погіршення для держави чекає кожен п’ятий (20%), а 13% готуються до найгіршого.
Отже, загалом 33 відсотки населення треба спішно оздоровлювати — всього тільки й клопотів для нашого уряду.
А тому, за роботу, товариші, панове-братове і добродії, по ощасливленню рідного народу!
Не забуваймо: щастя — це те, без чого людство поки що не може обійтися. Принаймні, нам, люди добрі, все ж таки бажано хоч іноді, а бути щасливими.

СКАНДАЛ

У БЛАГОРОДНОМУ АНТАРКТИЧНОМУ ЦАРСТВІ

І спалахнув скандали за морями-океанами, за тридев’ять земель, у тридесятому Антарктичному царстві.
Щоправда, спершу Гарнесеньку звинуватили в подружній невірності. Не розібравшись, ясна річ. Гарнесенька була заміжнею і мала свого Єдиного, якому віддалася на все життя, а не так, як дехто — на один сезон. А втім, у них в Антарктиді, як і у всьому цивілізованому світі, — моногамія. Тож мусиш вік вікувати з одним.
І віддалася Гарнесенька тому Єдиному не просто так, а — з любові. А ось іншим вона віддавалася всього лише за камінці — ні про яку любов у другому випадку і мови не могло бути. То яка ж це подружня зрада? Любов свою вона ніколи не зраджувала — це вже точно. Старалася лише для сімейного гніздечка. А в світі пінгвінів вважається (і, що характерно, геть справедливо): затишне, надійне, і, головне, кам’яне гніздо — це сім’я. А міцне гніздо — міцна сім’я. А міцна сім’я — міцна колонія. А міцна колонія — міцне благородне Антарктичне царство. Що ж тут невтямки?
Отож гарнесенька, зміцнюючи гніздечко, зміцнювала сім’ю. Бо спробуйте без камінців-голишів облаштувати затишне сімейне гніздечко! В Антарктиді камінці, щоб ви знали, дефіцит із дефіцитів! У Антарктиді всюди лід і сніг, і вся вона врита льодовиковим щитом. Найсуворіша частина Землі, полярна пустеля! Взимку — мінус 30—40. Вітриська дмуть із швидкістю від 30 до 90 м/сек. Особливо лютують “шалені п’ятдесяті широти”. Спробуй там без гнізда знести яйце і висидіти з нього пташат! У їхніх краях лише де-де надибаєш місцину без криги-льоду. А там — жодного камінчика! Все вже визбирали. А без камінців (себто без гнізда) і любові немає. Як дме з усіх боків — яка любов! Куди відкладати яйця, де висиджувати малят? В імператорських та королівських пінгвінів, правда, самці висиджують яйця й переносять їх на лапах, вигрівають під шкірною складкою черева, а от простим, не титулованим пінгвінам без гнізда не обійтися, їх прості пінгвіни викладають тільки з гальки, з камінців-голишів. А їх — обмаль. За кожний камінець — бійка. А чи винувата Гарнесенька, що її Єдиний — тюха-матюха? День походить-потиняється — хоч би тобі щось приніс! Спробуй з таким викласти гніздо і відповідно створити міцну сім’ю.
Але Гарнесеньку недарма так звуть, вона й справді Гарнесенька та звабливенька — у світі пінгвінів, звичайно. Чорна спина, коричнева манишка з переливом, білосніжно-еротичний живіт — картинка! Як пройде колонією перевальцем — рідко який пінгвін на неї не витріщиться! А захоче котрийсь (а він неодмінно захоче, як того захоче Гарнесенька) з нею шури-мури покрутити — будь ласка, крути! Такса відома й твердо-незмінна: камінець. Не знаєш де його знайти? Із власного гніздечка виколупай, то й
матимеш любов.
Швидко чи ні, а невдовзі Гарнесенька перетворила своє гніздечко на найзатишніше і найміцніше у всій їхній колонії. Не гніздо, а фортечне укріплення! І Єдиний її задоволений, бо сам він не спромігся дістати будівельного матеріалу. То яка ж це зрада, пінгвіни добрі? За так Гарнесенька ще нікому не віддавалася (крім Єдиного, звичайно), бо за таке — це розпуста. До всього ж, додому несла той заробіток свій, до сім’ї. І пташата її тепер у надійному затишку ростуть здорові. У сусідів, щоправда, гнізда чомусь як решета поставали, але що їй до того? Рада була, що в неї все благополучно.
Аж тут — скандал. На всю колонію. Ба навіть на все благородне Антарктичне царство! Гарнесенька подала позов на свого Єдиного, якому досі вірила та вірила! А що виявилося? Таке надійне, таке міцне, тепле й затишне їхнє гніздечко, з такими зусиллями і з такою… любов’ю створене Гарнесенькою, само почало перетворюватися на решето — дірка на дірці! Бо що виявилося? Доки Гарнесенька ходила до моря з малятами ловити рибу, її Єдиний тим часом тишком-нишком виколупував по камінчику з гнізда і розплачувався ними за шури-мури з пінгвінячими шльондрами!
Тепер на пронизливих антарктичних вітрах невдаха-донжуан, обскублений по саме нікуди, гнеться майже голяка — хай знає, як дружину зраджувати! От і спробуй з такими невірними та зрадливими жити в благородному Антарктичному цапрстві, побивається Гарнесенька.
Але Гарнесенькій від того, ясна річ, утіха мала. Адже знову доведеться їй лагодити сімейне гніздо, зруйноване тим аморальним, тим… тим безсоромним розпусником, зрадливим її Єдиним!

ПАЛІННЯ В ЛІЖКУ. І ЩЕ ДЕЩО...

З коханцями Вені не таланило — все з шкідливими звичками попадалися. Себто курці. Після забавки такі відразу ж — ще в ліжкові — хапалися за сигарету. Кайфу їм, бачте, замало! А Веня (хоча їй кайфу та нірвани ф так вистачало!)( теж, буває, не стримається і за компанію задимить. Одне слово, з ким поведешся… Так і знадили її коханці, прилюбилися їй сигарети.

А вдома чоловік, ніжно цілуючи дружиноньку свою, скривиться, як середа на п’ятницю:
— Ти ж слово давала більше не курити, — почне її совістити.
Вені й справді тоді совісно стає, що вона — в принципі порядна — так безпардонно обманює чоловіка.
— В останній раз, любий, — щораз ніжніше щебетала. — Що вдієш, як і кожна женщина, я теж слабка. Але даю слово честі більше не буду палити.
Останній раз Веня поклялася найнайстрашнішою клятвою, навіть слово честі дала (останнє-преостаннє!) не вживати тютюну та берегти своє здоров’я, а що з того? Знову трапився їй курець — от невезуха! Як і попередній, він теж після любощів у ліжку задимів, пускаючи кільця диму до стелі — кайфував, гад! Веня не стрималась і собі в нього сигарету стрельнула, теж з насолодою задиміла.
— Хороше лежимо. — перефразував коханець чийсь вислів і Веня, жадібно затягуючись, підтвердила: так, хороше!
А тоді раптом засміялась.
— Ти… чого? — подивувався він.
— Уявила свого… єдиного, — після сміху, щоправда, ледь не схлипнула. — Я ж його оце нахабною обманюю — давала слово не палити і… Ой, розлютився б він, якби побачив мене в твоєму ліжкові… Із сигаретою в зубах.
Коханець заходився заспокоювати Веню, але Веня вже не могла заспокоїтися — совість їй муляла.
— Бідолашний, він уже стомився боротися з моєю триклятою пристрастю до тютюну. Звісно, він правий, це — шкідлива звичка, але ж іноді, — посміхнулась крізь сльози, — так хочеться… шкодничати. Тим більше, я ж богиня.
Повне ім’я її було досить рідкісним як для слов’янського вуха: Венера і Веня (так вона себе звала і так її звали) навіть десь чула, що в якомусь там Римі — все ліньки дізнатися, де ж він, у яких краях той Рим? — так, буцімто, звалася колись богиня кохання та вроди.
Того вечора Веня прийшла додому дещо пізнувато, правда, перед тим подзвонила чоловікові, аби не хвилювався: затримується на роботі, надурочна, а це — заспокоїла його — подвійна оплата (тут Веня не кривила душею, плату вона й справді брала подвійну), роздяглася і тільки-но хотіла було в самих трусиках шмигнути у ванну, аж глядь, а на ній — ЖАХ! — чоловічі труси… Т-туди!.. (бідна жінка в екстремальних умовах іноді дозволяла собі й не такі вислови) — Веня й обімліла. А єдиний, як на гріх, витріщився на ті, явно чужі, труси на її звабливих тілесах, як баран на нові ворота. (Якби ж то був чемним та вихованим джентльменом, міг би й очі відвести!)
“Дідько б забрав тих електриків! — вилаялася подумки Веня. — Взяли моду енергію ночами, коли й так темно, заощаджувати, світло вимикати”.
Одягалася вона в темряві, не дивно, що й переплутала…
“Треба подати на електриків до суду, — подумала Веня в розпачі. — Хай компенсують мені моральні збитки…”
Чоловік її, все ще витріщаючись на чужі труси на тілесах своєї половини (кращої притому), ніяк не міг оговтатись.Ні, таки треба подати на електриків до суду — ач до чого довели чоловіка!
Чим би воно закінчилося — невідомо, якби Веня, напружено думаючи, як з гідністю й честю вийти з ситуації, що склалася, чисто механічно не дістала з сумочки пачку сигарет та запальничку і таки механічно задиміла…
— Хі-і-і… — нарешті почав отямлюватись нещасний чоловік. — Ти, — йому явно забракло повітря. — ти… П-палиш? Себто куриш?
Тільки тут Веня нарешті збагнула, що вона — мало їй чужих трусів! — натворила. Ой, що ж тепер буде?.. Скандал? Ураган?
— Як ти… посміла?! — не на жарт розійшовся чоловік. — Ти ж слово мені давала!..
— Яке? — безневинно прощебетала Веня, бо й справді в ту мить не пам’ятала, коли кому вона… теє… До всього ж слів честі у неї було багато, на кожний день, на кожну пригодоньку, і вона їх завжди легко давала-роздавала і так же легко про них забувала.
— Не курити! — кричав чоловік: — Давала?
— Ну… давала, — думаючи про своє, змушена була щиросердно зізнатися дружина.
— І ти… не дотримуєшся свого слова? — вкрай був подивований чоловік. — Тихцем од мене смокчеш цю гидоту?
— Я-яку? — жахнулась дружина і подумала: невже він і про це знає?
— А ці… сигарети. Зрештою, скільки разів тобі товкмачити: куріння шкідливе для організму! Востаннє застерігаю: дала слово — тримай його! Ще раз спіймаю з цигаркою в зубах — ображайся на себе!
Чоловік виголосив — доки Веня у ванні міняла труси, чужі на свої — добрячу лекцію, актуальну й животрепетну, про шкоду від куріння, і Веня мусила дати йому найостанніше чесне-пречесне слово більше не вживати тютюну.
Тільки тоді чоловік нарешті заспокоївся і ніби повірив — теж, мабуть, востаннє — своїй ненаглядній.
Другодні Веня з роботи подзвонила коханцеві, говорила коротко й рішуче, все перед тим добре зваживши:
— Значить так, г-голубчику! Затям: все! Що все? Та з курінням. Я вирішила по-справжньому взятися за свої шкідливі звички. Віднині ніяких сигарет у постелі! Ні, ні! І не спокушуй! Слово честі, що його я дала своєму єдиному, — а я його шаную і ціную, бо кращого за нього у світі немає! — я врешті-решт мушу дотриматися. Інакше, чого я тоді варта? І ще одне. Придбай свічки. Із запасом. Бо ті… — тут вона вжила таке слівце, що автор, будучи цивілізованим, не наважується його вжити, — ті… знову економлячи енергію, можуть вирубати світло, а я знову в постелі переплутаю труси… До завтра, мій любий! І пам’ятай: із сигаретами — зав’язую. І свого чоловіка коханого більше підводити не збираюся! Дала йому слово честі — буду його тримати!

ПРО БІКІНІ
та ще… гм - гм… про дещо, та про те,
що треба щодня милуватися чарівними принадами дружини. Своєї!..

— Своєї??? — ледь чи не в розпачі вигукнув мій приятель, як у нас зайшла мова на цю делікатну тему. — Ну ти, вибачай, і даєш! Своєї! Хоча… Воно і в своєї, якщо об’єктивно, то дещо… гм-гм… є. Не сперечаюсь. Згоден. Але в чужої… гм-гм… тих чарівних зваб-принад ще більше. Чому так? Не знаю. Мовби ж і порода одна й та ж, що твоя жінка, що чужа, а бач… В чужої завжди більше… Ну, отих самих… принад. Так воно чогось заведено. А може, я помиляюся, га? Може, і в своєї отих самих… принад не менше, га?
Зрештою, ми зійшлися з приятелем на тому, що чарівних принад у своєї дружини ще більше — просто не кожному чоловікові їх дано бачити. Себто, кожному чоловікові їх треба заново відкривати. У своєї, ясна річ. Бо в чужої (чужих)… А втім, до суті.
Тобто про бікіні. (Для тих, хто не знає: бікіні, це така… гм-гм… інтимна частина жіночого туалету, яка… Але — не буду, не буду, бо таких, хто б не знав, що це таке, думаю, нема).
так ось про одного 52-річного австралійця, якого бікіні ледь було не відправили на той світ. Збирав він на пляжах свого містечка (курортного!) черепашечки. Безневинне, скажу вам, зайняття. Корисне, бо — на свіжому повіті. Та й нервову систему добре заспокоює. Але… Але на тих пляжах курортниць! Черепашечок з-за них не видно. Та ще й у бікіні… Не черпашечки, а — курортниці! А бікіні на них!.. Тільки й того, що назва. А насправді — ніякого бікіні, лише якісь там поворозочки. Та ще клаптик спереду — трохи більший за ніготь великого пальця путнього чоловіка. Спробуй на таких бікіні та не погоріти!
На свою біду, той збирач черепашечок, забувши про обережність, так надивився на ті бікіні на розкішних, звичайно, тілесах представниць прекрасної половини роду людського, та на їхні загорілі сіднички і ще на дещо, що з ним таке сталося, таке… Одне слово, схопив чоловік інфаркт! Хоча сам і винуватий! Щоб знав, як витріщатися на бікіні, коли збирав оті самі черепашечки.
Сяк-так оговтавшись аж у лікарні, бідолаха почав вимагати, аби лікарі видали йому довідку, що інфаркт у нього стався він… Так, так, від “надміру збуджуючих моментів”. Що, мовляв, до того у нього ніколи не було подібного із серцем. “Хіба що, — зізнався, — перехоплювало подих, як дивився на напівроздягнених дівиць”.
Найняв потерпілий адвоката і подав позов у суд. На місцеву мерію. При чім тут мерія, запитаєте ви? Хіба вона ходить у бікіні?
ПА при тім, що вона не слідкує, у яких бікіні розгулюють а пляжах різні там дівиці. Виявляється, ту модель бікіні, що його ледь не довела до ручки, заборонено носити на відкритих пляжах Іспанії, Португалії та США. В Австралії ж дозволено, ось чому бідолаха й опинився на межі життя і смерті — через ті бікіні.
Тож або хай мерія виплатить йому компенсацію, або хай заборонить різним фіфочкам ходити у тих бікіні там, де він збирає черепашечки…
Що ж, шкода чоловіка. Справді, дівиці таке зодягають, що й залізного можуть до чого завгодно довести!
За рятунком мерія звернулася до різних, значить, спеців з цього… е-е… профілю. А вже ті, закоренілі в своїй науці типи, заявили, що
а) з медичної точки зору молоде (оголене!) жіноче тіло, це, мовляв, здоров’я всього чоловічого населення планети Земля;
б) що наука вже випробувала вплив голих жіночих тіл на стан здоров’я добровольців (під час експерименту) і виявила, що
в) сексуальне збудження прискорює серцевий ритм і значно покращує кровообіг, що
г) десятихвилинне милування голими цицечками (чи стегнами, сідничками) виявляється (виявляється!) за цілющими властивостями для бідних чоловіків рівнозначно півгодинним акробатичним тренуванням…
І що взагалі, той, хто щодня милується (бодай і по 5 хвилин!) голим жіночим тілом, довше живе. Адже у нього удвічі менший ризик схопити інфаркт чи інсульт. Але головне, застерігає всезнаюча наука — регулярність! Не раз там на рік подивитися, а кожний чоловік, вважає наука, мусить привчити себе щодня в один і той же час кілька хвилин милуватися принадами жінок (це ж треба ще мати те, що ним милуються!), і все буде добре. Чи по-їхньому о’кей!
І чоловіки довго-довго тоді житимуть. Разом, до речі, із жінками.
Тож суд ухвалив:
Перше: якщо ти йдеш на пляж збирати черепашечки, так збирай їх на здоров’я, нічого на бікіні витріщатися! Логіка є? Є!
А якщо вже й витріщаєшся, так радій, як тобі й належить радіти, коли ти бачиш голе жіноче тіло, бо для чоловіків — це саме здоров’я!
Друге: якщо вже тобі так небезпечно дивитися на те… бікіні (на голому жіночому тілі, звичайно), то нічого тоді пертися на пляж. Купи бікіні для своєї дружини і милуйся ними стільки, скільки захочеш — без шкоди для власного здоров’я. Як впевнений високоповажний суд, — най здоровим він буде! — ніякі інфаркт, якщо, звичайно, чоловік милуватиметься бікіні на тілесах своєї дружини, йому в такому випадку не загрожують.
Спробуйте, шановні чоловіки! І на бікіні надивитесь, і на різні принади своїх дружин (своїх!) заодно надивитесь і, головне, — ніяких тобі інфарктів!

ЩОБ УСЕ У НАС БУЛО “ДУЗЕ-ДУЗЕ ХОЛОСО”

Нарешті й Урана посіла… Ні, ні, не одне з перших, а таки точно перше-щонайперше місце. У світі.
Покищо, правда, лише по сексу. На жаль.
Тобто, пардон, на щастя. Бо хіба ми не козаки? Чи нам звикати до інтимно-оздоровчих стрибків у гречку? Адже всі ми Бубки з цього виду стрибання.
Та й не все ж нам і задніх пасти. Серед африканських країн. Коли можемо й першими бути. Серед європейських. І взагалі — будь яких. Що з того, що по любощах? А хай вони, високорозвинені країни в цій, так би мовити галузі та позмагаються з нами! На виробництві й дурень, даруйте, може трудитися, а ви спробуйте в іншому місці достойно потрудитися. В інтимі. В любострастях. Тож бо!
А ми перші не по якомусь там… високому рівню життя (кого цим нині подивуєш?), а по любощах-милуваннях попереду світу усього. Що не кажіть, а нам і самим невтямки, з якого дива нас аж на перше місце у світі виперло. Чи в нас сексуалізм підвищений? Хтивість? Досі спільнота світова була переконана, що ми в Україні тільки тим і зайняті, що гадаємо, як нам вижити та ридма ридаємо, що бідні, а ми тим часом ще й хтиві. На здоров’я!
Так що ми, українці, нарешті, можемо й носа позадирати, кирпу свою викирпити. І що з того, що в 11-томному Словнику української мови до слова секс наводиться лише один-єдиний приклад. До речі, звідки б ви думали, його взято? З “Комуніста України” (№ 4, 1968 р., стор. 83). А то розпатякались: комуністи, мовляв, проти сексу! А якщо й виступають за любов, то лише до їхньої рідної комуністичної партії та її вождів-керманичів. А вони й про секс писали. Ось приклад:
“Буржуазія, що погрузла в пороці, посилено тягне за собою і молоде покоління, заражаючи його паталогічним сексом”. А ви — комуністи… секс і не згадують. Згадують, та ще і як! Що, спіймали облизня? Так вам і треба!
Та й ми хороші. Валили, валили все на кляту буржуазію, а самі тим часом тишком-нишком перше місце у світі! По все тому ж сексу! А ніби ж зовсім недавно за пріснопам’ятної есесесерії (а ми ж були її частиною. Та ще й якою. Друге місце займали в тім кагалі народів!) заявляли: в СРСР немає сексу.
І ось вам…
Справді, немає. Але — СРСРа, а в нас перше місце по все тому ж сексу. Метаморфоза та й годі!
А зробила це нечувано-разюче (ледь чи не карколомне) відкриття американська соціологічна агенція “Рупер старч”. Виясняючи, громадяни яких країн задоволені любощами, а яких — не задоволені, агенція опитала в 30 державах світу (розвинуті країни і т. зв. країни третього світу) 20 тисяч чоловіків та жінок віком від 21 до 50 літ і ось що виявилось.
В число лідерів країн, чиїх громадяни і громадянки, виявляється, сексуально задоволені аж-аж, Україна не просто увійшла, а зайняла серед них перше місце!
За нею — Аргентина, потім Бразилія та Угорщина. А ось групу сексневдах склали — і хто б міг подумати — Німеччина та Італія.
Але ось що цікаво. І — симптоматично. За даними соціологів “Рупер старч”, чим вище сексуальне благополуччя країни (себто її громадян та громадянок), тим нижче у тій країні матеріальне благополуччя. І — навпаки. Чим вищий рівень економічного розвитку, чим заможніше в країні живуть люди, тим більше в тій країні сексуально… незадоволених. Диво та й годі! Благополуччя в тебе є, а сексу немає. Секс у тебе є, а ось благополуччя катма! Виходить якесь зачароване коло: погано живеш — добре в сексі, добре живеш — із сексом кепсько. Як кажуть: Клим дома, Хоми нема, Хома дома — Клима чортма! У світлі цих фактів напрошується мало престижний для нас висновок: мабуть, ми тому й зайняли перше місце по любострастях, що ми чи не найгірше в Європі живемо. Одне слово, не було б щастя, так нещастя допомогло. Отож і виходить, як у тому анекдоті, що за есесесерівських часів був у нас вельми популярним.
На передовий завод прибула японська делегація. Їй показали все — від цехів до заводського дитячого садка. Японці кивали і ввічливо посміхалися. Коли ж їх запитали, що їм найбільше сподобалося, відповіли посміхаючись:
— Діти у вас дузе-дузе холосі.
— Ну, а в цехах, що вам запам’яталося?
— Діти у вас дузе-дуза холосі.
— А що ви скажете про нашу продукцію?
— Діти у вас дузе-дузе холосі, а все, що ви робите руками, знацно хузе...
Громадяни України! Брати і сестри! Парубоцтво і дівоцтво! Чоловіцтво та жіноцтво! Дорогі співвітчизники! Вітаючи вас із першим місцем у світі по любощах, закликаємо і далі докладати всіх зусиль, аби втримати його і в наступні роки. Не ликом же ми врешті-решт шиті! А тому давайте з любов’ю трудитися на любовній ниві, щоб у нас у цій… гм-гм… галузі і надалі все було “дузе-дузе холосо” (приклад тому — наші чудові дітки, а вони в нас і справді чудові!). Уміємо ж ми ударно трудитися на інтимному фронті, чого ж пасуємо на інших, менш романтичніших та приємніших? Тож давайте так трудитися, аби і те, що ми робимо руками, у нас було не гірше за те, що ми робимо іншими… гм-гм… своїми органами.
Зайняли перше місце по любові, давайте займемо таке ж місце і в інших галузях (не сексуальних) життя нашого. Наприклад, у сільському господарстві, на виробництві тощо. Ось тоді нам і справді буде кругом “дузе-дузе холосо”.

ХВОРОБА ПІД НАЗВОЮ ЛЮБОВ

“В муках любові стою край вікна”.
В. Сосюра.

Ні, ні, мова у нас піде не про ту любов, що її так палко й самовіддано оспівав колись (чи змушений був?) Максим Рильський (“І в дійсність радісну, як юність і любов, Він (Комсомол) учнем Партії коханим увійшов”)., і не про ту любов, що за свідченням Олеся Гончара “рухає наші арії вперед” (“Гаряча братерська любов до всіх трудящих людей на землі”), — ні і ні.
А піде у нас мова-розмова про ту любов, що прозаїчно, але точно тлумачиться як “почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, кохання”. (“Поранив козак серце не в хороброму бою, а в нещасливому коханні; замутили любощі та ревнощі йому голову” — І. Волошин). Одне слово, про “стосунки між чоловіком і жінкою, викликані сердечною прихильністю…”
Стривай! Сердечні? Хіба сердечні, хоч традиційно так споконвіку і вважається, а тому всі пертурбації стійко валять на бідне серденько? Адже у світлі нових даних науки любов — це щось трохи інше, аніж звичайна сердечна прихильність. Ось новітнє (най-найточніше!) визначення учених спеців: “Стан прострації, незбагненна ейфорія — все це чіткі ознаки хвороби під назвою любов”.
А далі — більше. Британські біологи дійшли висновку, що любов — це не що інше, як специфічна активність головного мозку.
А як же тоді з порадою Поета: “Кохайтеся ж, любітеся. Як серденько знає”. Виходить, серденько якраз і не знає, бо воно у цій справі взагалі ні при чім. А що ж тоді (чи хто?) при чім?
Під час експериментів піддослідним показували фотографії їхніх коханих. І миттєво в них (при погляді на фото своїх симпатій) активізовувалися чотири ділянки головного мозку, які залишалися у спокої при погляді на фотографії із зображенням просто друзів, знайомих. І пожвавлювалися ті ділянки в частині мозку, яка зазвичай активізовується при вживанні “веселеньких таблеток”.
На основі цих даних специ з антропології дійшли висновку, що любов ділиться на три етапи: хтивість (жадоба володіти), романтизм, симпатія (прихильність). На першому етапі задіяні гормони, подібні до тестостерону. Романтичні відносини пов’язані з такими хімічними реакціями в головному мозку: сфокусуй свою енергію на одній людині. Третій етап зумовлюється речовиною скитосином. Досить його штучно ввести в організм, як піддослідний, котрий до того і думати про любов і не думав (та й предмета для любові не мав), відразу ж відчує, що він… закохався. Якщо ж речовину
блокувати, піддослідному краще стає, коли він самотній.
А тепер щодо “вічного кохання”. Один професор Корнельського університету запевняє (досліди його в цьому переконали): коли з’являється любов, у головному мозку спостерігається різке збільшення концентрації трьох хімічних речовин: допаміну, фентилтиламіну і скитосину. Цитуємо: “Під час спостереження за кількома тисячами пар вдалося з’ясувати, що концентрація цих речовин досягає свого максимуму протягом 18—30 місяців знайомства. А потім… зменшується. Любов, з хімічної точки зору, стає просто звичкою”. От вам і “вічне кохання”.
Ще цитата (слабосилих просимо не читати): “Але існує ще більш вражаючий результат досліджень, встановлений вченими: характеристика любовних емоцій ідентична найсильнішому психічному… розладові”. Недарма ж про закоханих кажуть: “Сходять з розуму від любові”. (*Згадаймо Котляревського: “Енея так вона любила, Що аж сама себе спалила”, — оце любов, цур їй, пек!). Ще цитата: “Справді зійдеш (з розуму), якщо кров закоханої людини втрачає до 40 відсотків протеїну — необхідного препарату, що допомагає другій хімічній речовині — серотоніну забезпечувати обмін інформацією в нервових клітинах”. (А без такого обміну вони працюють не в загальному злагодженому “оркестрі”, а кожне по-своєму, що й веде до розладу психіки”. Виявляється, серотонін у роботі головного мозку відповідає за багато аспектів його діяльності: регулювання сну, сприймання болю, врівноважує емоційну та сексуальну поведінку. “Нестача серотоніну викликає в закоханих безсоння, готовність до фізичних і психічних болів. А це веде до дисфункції, тобто порушення нормальної роботи головного мозку, що згодом переростає в захворювання”.
Ух! Проте італійські вчені пішли ще далі. (Хоча куди вже далі?) Отже — досить взяти лише краплю крові, і якщо в результаті аналізу виявиться нестача відповідних протеїнів, то ви вже точно закохані. І можна навіть встановити, до якого ступеня.
То, виходить, любов — бодай і най-найпалкіша — це всього лише хімія?
Чи не тому І. Франко колись “скаржився” на нерадісну свою любов? (“Я теж люблю. Палка, важка, нерадісна моя любов; Вона, мов слабкість десь яка, Ввійшла мені вже в кість і кров”).
Жах, жах! То що ж нам (вам) робити, якщо любов виявляється лише хімією, реакцією її речовин у головному мозку? Наявністю різних там протеїнів (фентилтиламінів, допамінів, скитосинів тощо). А те, що радив Поет: “Кохайтеся ж, любітеся. Як серденько знає”. Перевірено (хоча міни —можуть бути). Доведено: інших порад людство поки що не знає.
Не беріть прикладу з героя І. П. Котляревського, який “жінок любов’ю не морив”. Моріть! Це далебі краще, ніж не морити взагалі.
Як казала одна з практичних героїнь Ю. Яновського: Любилася я з
моїм так, що швидко вже почала сподіватися на вагітність”.
На здоров’я! Бо якщо любов це й справді хімія і, взагалі, хвороба, то хвороба, смію вас запевнити, одна з най-найкращих, та хвороба, від якої Боже вас борони видужувати.
Хворійте собі на щастя, на радість, на світлу днину у вашому житті!

КОЛИ ТЬОХКАЛИ СОЛОВЕЙКИ І ЧОЛОВІКИ КОХАЛИ ЖІНОК…

Полюбив якось один класик української (тоді — радянської) літератури та просту селянську жінку… Ні, ні, ви не думайте, що, мовляв, якщо він класик, так уже йому й до жінок — бодай і до чужих — зась?.. Хе! Не на того натрапили! Від простого народу класик ніколи не відривався — особливо, від того, що в спідницях.
Та й що з того, що він класик? Вона, може, теж молодичка — клас!
Звали її Настею. Проста-простісінька жінка, а бач… Самого класика рідної літератури полонила. Чоловік її, правда, на той час кудись завіявся — до Росії подався на лісорозробки чи що? І доки він там за довгим рублем ганявся, Настя його тим часом і влаштувалася до того класика покоївкою — прибирати там, постіль йому стелити тощо. Та, зрештою, треба ж було і їй гроші заробляти — підробіток для сім’ї ніколи не зайвий. А дача того класика була неподалік їхнього села — скільки там ходу! Як кажуть, і дома, і замужем.
Ну, стелить вона йому постіль, стелить місяць, другий. І одержує не менше, як її чоловік на клятих лісорозробках. Платив їй класик (хоч і казали, що він взагалі скупий) добре — спершу, правда, самими лише грошима. Він добряче заробляв, серед письменників України вважався багатієм. Мабуть, так воно й було. До всього ж класик і з себе вдатним був. Можна сказати, навіть гарним, п’ятдесяти з чимось літ, а на вигляд ) ледь за тридцять. Одне слово, в розквіті — і слави, і всього іншого. Зжавши відзначався елегантністю та галантністю, завжди гарно зодягнений — як надіне білий костюм, так жінки й липли до нього. А був він тоді удівцем, тож скаржився на самотність, що постіль у нього, мовляв, холодна…
Ну, постеле йому Настя постіль, він коньячок поставить імпортний, французький чи що? — ще дещо виставить і запрошує її “розділити з ним його скромну удівцеву трапезу”. Настя й ділила — а що бідна жінка мала робити? Шкода було класика української (тоді ще й радянської) літератури з його самотністю. Тим більше й вона була тоді самотньою. Та й класик, незважаючи на те, що вона проста селянська жінка соловейком поетичним біля неї заливався. Розливаючи дорогий коньячок, яких тільки класиків їй не цитував. Починав неодмінно з Панька Куліша:
Уродилася Настуся —
Любо подивитись.
Із личенька рум’яного
       Хоч води напитись…
А вона ж не дерев’яна була, душу мала (крім усього іншого) чуйну і до поетичної класики вразливу. А Панько Куліш наче про неї колись написав. Та й Максим Рильський від нього не відставав:
В кімнаті білій спить Настуся.
Світанок стукає у скло
Рожевим пальцем…
Світанок часто і застукував їх за тим… гм-гм… поетичним зайняттям. До всього ж класик вдавався ще й до народної поетичної творчості, а вже народ, як відомо, скаже — як зав’яже:
Ой як будеш ти, Настушко,
Покірненька. Буде твоя голівонька
Спокійненька…
Настіна голівонька від такої поезії та ще коньячку завжди була хмільненькою і світ їй тоді справді здавався чарівним. Тим більше, чоловік її ніколи не був здатним до таких ніжностей поетичних…
І все було б добре, і Настя була задоволена своєю роботою. (та й стільки там того діла — постелити класику рідної літератури постіль та розділити з ним скромну його вдівцеву трапезу), як десь через півроку (Ой леле! Коли ж вони пролетіли — півроку?) негадана вість: повертається із заробітків чоловік, про існування якого вона, правду кажучи, за тим стелінням постелі вже й забувати почала.
А чоловік повернувся як пес приблудний — з опущеним хвостом. Що заробив в Сибіру на лісорозробках, те там і пропив. Тож мучається чоловік, як про те ненаглядній своїй повідати, аби не вразити її наповал? Аж тут йому кажуть: доки ти, кажуть, позауманню тинявся, твоя Настя справно стелила постіль класику української літератури. Надихала, так би мовити, його на подальші шедеври. Додому поверталася завжди під ранок, городами, лисицею крадучись (та хіба від сусідів сховаєшся?)
Що бідному чоловікові в такій ситуації робити — відомо. Як кажуть, не він перший, не він останній. Побіг невдаха до сільмагу, на останню десятку білого міцного набрав і сам добряче набрався. А тоді до жінки: ага, кричить, доки я Родінє ліс валив, ти класику української радянської літератури постіль стелила?..
Бідна жінка втекла з хати (а що їй лишалося робити?), а чоловік, допивши рештки біоміцину, взяв замашну довбню і подався на дачу до того класика, якому його жіночка, стелила, значить, постіль…
Була друга чи тертя година чудової української ночі, коли невгамовно тьохкали соловейки, а чоловіки кохали своїх жінок.
Тієї ночі класику не було кого кохати, тож він, згадуючи Настю, покачався-покачався самотнім та якось і заснув, нічого лихого не підозрюючи.
От прийшов ревнивець до пишних дачних пенатів класика української літератури, а металеві ворота із середини заперті. От він, не довго думаючи, розмахнувся довбнею та з усього маху — г-га-ах по тих воротах! Аж загуло навколо. Передихнув, розмахнувся довбнею та знову — т-тр-рах!.. І пішов молотити довбнею по воротах
Проснувся класик від того гармидеру, все збагнув, крутиться-вертиться в ліжку, а гахкання й не затихає. Він, бідолашний, вже було й вуха спробував заткнути — де там! От влип, думає. І взагалі, інтересна виходить картина. Він — визнаний класик української і радянської літератури, людина відома на увесь Союз, творчість його в школах та вузах вивчають, в історії літератури він зайняв солідне місце, ще й Спілку письменників очолює, депутат не одного скликання, член президії КПУ і самої КПРС, академік, лауреат багатьох державних премій. Відомий громадський діяч. Одних орденів Леніна в нього щось більше півдесятка, видав кілька багатотомників. Член Всесвітньої Ради миру і… І тут раптом таке…
Ну, викличе він міліцію, до нього вона примчить не забарившись. Якщо вже не мчить — ач яке бахкання здійняв той некультурний тип. А далі що? Міліція складе протокола, вранці його викличуть в ЦК-а на розмову до першого… Мда-а… Треба якось миром зам’ята скандали, токи той ревнивець не зґвалтував усі дачі, а з ними й село. Ну й підібрала ж Настя собі чоловіка!..
Отож, вийшов класик із своїх пенатів (нічка, місячна та гарна — як на замовлення!), спинився зі свого боку воріт на безпечній відстані, аби той… нервенний і його довбнею не шарахнув.
— Здрасті… — обережно і чемно так почав. — Ви, шановний, здається, щось хотіли мені сказати?
А чоловік шановний — нуль уваги, знає своє робить — трах і трах у ворота. Ну, це вже занадто. Класик аж дозволив свобі трохи розсердитись.
— Чого це ви, шановний, трахкаєте серед ночі у мої ворота?
А той як гаркне ледь чи не на все село:
— Ти мою жінку ночами трахкав і тобі нічого, а мені у твої ворота трахнути не можна?
“Взагалі — логічно”, — змушений був зізнатися класик.
— Можна, бодай трохи тихіше, — попрохав. — Люди сплять, ви їх побудите.
— А я це й хочу зробити…
Еге-ге, занепокоївся і без того занепокоєний класик, таки побудить, довбня в нього важенна, а сам він… безкультурний… Доведеться… рублів п’ятсот йому відкупного дати…”
— Я згоден компенсувати деякі… е-е… моральні збитки…
У відповідь — трах-бах!
Бідні ворота! Шкода було воріт.
“Кепські справи, — занепокоївся кавалер більш як півдесятка самих
лише орденів Леніна.— Була не була — запропоную тисячу…”
— Послухайте…
— Та ні, це вже ти с-слухай! — тр-рах! — Ледь ворота втримались.
“Дві, — поспішно вирішив про себе член ЦК-а керівної і спрямовуючої. — Шкода воріт. Ворота ж не винні…”
— Послухайте…
— Я вже наслухався, що ти тут із моєю жінкою видєлував, доки я в Сибіряці вкалував!..
“Дам три тисячі”,— поспішно подумав член президії Всесвітньої Ради миру.
— Ти мою жінку…
— Та чув уже, не глухий, — поспішно вигукнув класик і, озирнувшись, поспішно перейшов на шепіт: — Чого кричати? Кожний конфлікт можна тихо та мирно владнати.
У відповідь теж саме трахкання. Ворота (шкода було воріт) вже ось-ось репнуть. Ні, ворота треба було рятувати, ворота, принаймні, не винні… І вирішив запропонувати чотири тисячі відкупного.
Тр-ра-ах!..
“Рознесе ворота й село зґвалтує, — занепокоївся класик, загледівши кілька вже освітлених вікон. — Дам чотири п’ятсот!..”
Тр-р-ах!!!
“Діло — швах! — в розпачі класик. — доведеться давати п’ять…”
— Послухайте, шановний, ворота ж не винні…
— Впораюся з воротами, до тебе доберуся…
“Шість, — твердо вирішив класик (воріт було шкода, не винні ж ворота) і аж жахнувся своєї щедрості нечуваної — це ж ціла машина! Потрахкав довбнею і заробив…”
— Скільки? — нарешті запитав ревнивець, але довбню над головою все ще тримав напоготові, ворота вже була перехняблені… — Кажи швидше, бо зараз твоїм воротам — амбець! (Він, правда, вжив інше, більш популярніше слівце, яке автор, будучи цивілізованим, не зважується навести).
Класик уже хотів було назвати “шість п’ятсот…” (гроші він мав), але в останню мить його наче щось за рукав смикнуло: не квапся, поцікався його ціною…
— А на вашу думку, скільки? — запитав з острахом — раптом назве тисяч десять? І нічого не зробиш, доведеться платити.
— Давай… — чоловік, певно, напруживши всі свої мозкові звивини, щось таки звідти видобув: — Давай… півлітру!
— Тобто… чого? — вкрай розгубився класик.
— Та вже ж не пива і не білого міцного, — аж розгнівався чоловік. — Настя моя — не остання баба, гони півлітру горілки!
Незважаючи на свою солідність, класик метеором метнувся до будинку і тим же макаром назад повернувся, несучи в кожній руці по пляшці. Та не горілки, а — коньяку імпортного.
— Ось… прошу.
— Обидві? — аж подивувався чоловік.
— Обидві. Для доброї людини і двох пляшок не шкода.
— Так би відразу, — вже подобрів чоловік. — А то… воріт йому шкода. Не за ворота беру, за Анастасію…
— Настіньку? — не второпав класик і миттєво прикусив язика.
Жінку того чоловіка, як вона стелила йому постіль, він називив не інакше, як Настусенькою, Натонькою і навіть Стасею, Стасунькою. І навіть — Тусею, Тусенькою… Але в даній ситуації вирішив не вдаватися до зайвої лірики. Та й чоловік не став чекати од нього лірики, схопив дві пляшки (ще передумає класик, щедро відвалив!) і наче розтанув в пітьмі ночі, лишивши класику на згадку про себе свою розчудесну довбоньку…
Майже до рану не міг заснути тієї ночі розтривожений класик. Качався самотній в холодній, якійсь аж неприкаяній постелі, відчуваючи, як йому поруч не вистачає покоївки Настусеньки…
Уявив її тепле, покірне тіло з усіма звабами, пристрасні обійми і геть прогнав сон. Правда, на душі в нього навіть від спогадів зробилося гарно так, гарно…
“Дурень, — зрештою подумав він на адресу Настиного чоловіка. — У якусь там пляшку якоїсь там горілки оцінив свою Настусю… Неборака навіть не підозрює, що його Настуся варта всіх скарбів світу…”
У відчинене вікно долинало ніжно-завзяте соловейкове тьохкання.
“Напевне ж своїй пернатій Настусеньці витьохкує, — подумав він не без заздрощів. — Щасливий… А тут спробуй потьохкати, як деякі бігають з довбнею…”

ВИДЕЛКА ПІД СТОЛОМ

Етикет — французьке слівце, що означає усталені правила поведінки в товаристві, що можна робити (наприклад, за столом), а що й зась! І немає в етикеті дрібничок, тут усе важливе. Якщо етикет велить поводитись так і так, то й поводься, будь добрий, так і так, бо інакше можеш вклепатись аж-аж! Як ось і сталося з одним нашим вельми респектабельним і солідним паном Півняком. Зразковим, до речі, сім’янином, який, виявляється, на свою біду не знав елементарних азів етикету.
Зустрічали ми нещодавно Новий рік. Ну, сіли за стіл, тост проголосили, випили, на закусь налягли. І тут у пана Півняка випадає з рук виделка. І летить, клята, аж під стіл. Що говорять правила етикету з цього приводу? А те, що діставати в подібному випадку виделку з-під столу не рекомендується. Не треба й вибачатися — ах, який я, мовляв, незграба тощо, — а всього лише з посмішкою попросити у господині нове знаряддя для їди. А що пан Півняк утнув? Зігнорувавши правила етикету (а може, він їх і не знав, бідолаха?), поліз під стіл діставати злощасну виделку. А там тіснота — не повернутися. Та все ноги, ноги, ноги… Чоловічі і, що небезпечно, жіночі. А вони — як міни, підірватися на них дуже легко. Тим більше, й виделка впала за чиюсь ніжку в дуже коротенькій спідничці. Щоб дістати пропажу, пану Півняку треба однією рукою за щось ухопитися. Ніжки стола далеко од нього, а чиясь ніжка — як швидко виявиться, пані Соболевської, — поруч. Не довго думаючи, пан Півняк і вхопився своєю п’ятірнею за колінце пані Соболевської. Взявся, правда, не з якоюсь там, прости Господи, грішною метою, бо ж не сексуальний він вар’ят, а виключно для того, щоб обіпертися і дістати нарешті кляту виделку. Та лихо в тім, що пані Соболевська не знала доброго наміру пана Півняка. Як потім пояснюватиме, вона з гарячу було подумала, що якийсь нахаба всього лише після першої чарки вже “мацає її за стегно”. Себто, додасть вона обурливо, “займається піратством на суверенній території моїх стегон”. А пан Півняк пізніше божитиметься й присягатиметься, що під столом взагалі було напівтемно, що він і не збирався браконьєрствувати на чиїхось стегнах. Він просто обіперся об колінце, але рука його сковзнула по нозі значно вище коліна — в напрямку стегна, аж до якоїсь там, звиняйте, границі…
Так воно було чи інакше, хто тепер точно встановить, але пані Соболевська на оте “безпардонне мацання її стегон на границі допустимого” заверещала не своїм голосом. І так заверещала, що бідний пан Півняк, злякавшись, (виделку він все ж таки встиг схопити), спробував схопитися на ноги. І — врізався головою та спиною в днище стола, з якого полетів посуд з наїдками… Здійснявся, звісно, ґвалт, хто був хоробріший із чоловіків, похапали кухонні та десертні ножі і, озброєні ними, гуртом витягли з-під стола пана Півняка, який уже пік раків, не випускаючи, звісно, з руки виделку… Котрась із дам старшого покоління обурливо прокоментувала Півнякову вилазку під стіл так: сивина в голову (у пана Півняка благородна сивина), а біс у ребро? Хтось ще додав щось про сексуального вар’ята, який, мовляв, лазив попід столами (де більше всього було жіночих ніг) ледве чи не кілька років, доки міліція, влаштувавши засідки під усіма столами того міста, врешті-решт його спіймала, що він буцімто був схожий на пана Півняка… Отямившись, втрутилась і дружина пана Півняка, вельми порядна й інтелігента добродійка. Процитувавши щось із народної мудрості (“Ах ти, кобель, проклятий”), видно, ображена тим, що чоловік зігнорував її ніжки й заходився шукати під столом чужі, врізала йому гучного ляпаса. З виховною, звісно, метою. Але, певно, перестаралася у своєму благородному пориві і вибила чоловіку золоту коронку… І так взагалі розійшлася, що не пустила свого благовірного у рідні пенати, і він змушений був новорічну ніч провести на сходовому майданчику, в кутку біля сміттєпроводу. І всю ніч йому там снилося чиєсь
колінце, об яке він намагався обіпертися…
А вранці пан Півняк, обтрусившись, забіг до перукарні, поголився і почимчикував з коронкою в кулаці до найближчого дантиста. Відчиняє від двері кабінету і бачить там… Кого б ви думали? Пані Соболевську, об чиє коліно він обпирався під час своєї мандрівки під стіл!
Пані Соболевська, угледівши типа, який новорічної ночі “піратствував на території її суверенних стегон”, з переляку заверещала так, що пан Півняк змушений був вискочити з кабінету. І так розгубився, що десь посіяв коронку. Обнишпорив лікарняний коридор — немає. Набравшись сміливості, повернувся до кабінету пані Соболевської, щоб запитати, що ж тепер робити. І раптом загледів свою коронку. Де б ви думали? Та під столом дантистки! Ну, й поліз він туди хутчій — за коронкою, ясна річ. А пані Соболевська стрибнула на стілець і — в крик:
— Міліція! Омон! “Беркут”!..
Думала, що він і справді той, схиблений, що фобія у нього така — під столами лазити. Та коли нарешті втямила, в чому річ, хутенько посадила дивного клієнта в крісло й заходилася йому ставити коронку на місце… Та так гарно поставила, що пан Півняк, дякуючи їй, незчувся, як і запросив її — аби віддячити — в кафе-бар. Несподівано для самого себе. А пані Соболевська погодилась — теж несподівано для самої себе. Буває таке з жінками, стрес на них діє, чи що?
Ще як вони в кафе-барі сиділи й невимушено про те про се теревенили та зі сміхом згадували, як пан Півняк лазив під стіл за виделкою, потерпілий раптом поскаржився, що дружина вигнала його з дому (це була чистісінька правда), і йому ніде, на жаль, і голови прихилити…
— Не ночувати ж вам на вулиці, — співчутливо зітхнула пані Соболевська.Вранці пан Півняк (який до того був таким зразково-показовим сім’янином) примчав додому на таксі, збуджений, помолоділий, зібрав свої речі і перебрався жити до пані Соболевської…
Ось до чого, шановні громадяни і громадянки, може довести
елементарне незнання етикету, який ясно говорить: впустив знаряддя для їди — не лізь за ним під стіл. А коли вже й поліз — пхе, моветон! — так не обпирайся об чужі колінця…
Залишається додати, що злощасну виделку пан Півняк і пані Соболевська звідтоді зберігають, наче вона й не мельхіорова, а з чистого золота. І гостям своїм її показують, наголошуючи на тому, що правила етикету іноді корисно й не знати. Взагалі, це подружжя звідтоді переконане, що падіння виделки під стіл — це на щастя. За народними, мовляв, прикметами. Але ви їх не слухайте. Та й колишня дружина пана Півняка з цього приводу зовсім іншої думки. Більше того, вона тепер просто терпіти не може виделок. Але це теж крайність. Бо це моветон — обходитись без виделок. Адже правила етикету що говорять? Правильно, виделкою все ж таки треба користуватися. Тільки вона має бути не під столом, а – на столі.
АПОКРИФ СТАРЦЯ ЗОСИМА

Зайшла якось у нас мова-розмова суто чоловіча, звісно, про жінок. Бо про кого ж іще й поговорити в пристойному чоловічому товаристві, та ще гарного недільного дня біля сільмагу, як не про них, чарівних представниць прекрасної половини роду людського.
Отож, гомонимо, гомонимо, але… Один добре слово скаже, другий ось-ось вже ніби зав’яже, проте сокровенного, як кажуть, аби розібратися, хто ж вони врешті-решт такі, жіночки наші і не виходить. Чогось не вистачає, щоби риску підвести. Ходимо біля теми, кружляємо навколо неї, мордуємось, як кіт біля гарячої каші, то з того боку зайдемо, то з того, а воно… Ніби ж те і ніби ж іще не те… Крапку ніхто не в змозі поставити і винести жінкам остаточний присуд.
Найстаршому серед нас за сто літ було, всього зазнав той чоловік на довгому віку. Житіє його — хоч пригодницькі книжки пиши. Кажуть, навіть каторжанином в далекій молодості встиг побувати.
Ймення йому, дідугану-старигану, який уже більше, за власним зізнанням, не старіє (бо куди ж іще старіти?) було Зосим. Довгожитель нашого села. Хоча сам запевняє, що він не так старий, як давезний. Ну, може, старовинний. А так — козак козаком…
Так ось… Слухав він нас, слухав, сивий вус крутячи та вишневу люлечку свою смокчучи, а тоді не втерпів і собі встряв.
— От ви… гала-бала… Жінки, мовляв, і такі, жінки, мовляв, і сякі… Ех, молоде-зелене! Вам би мої пригодоньки. Горобчики сіренькі, мало вас на полові круг пальця обводили? Півники ще не оперені… (А ми в тій компанії всі були вже передпенсійного віку). Пасталакаєте! Що ви про жінок знаєте, га? Про справжніх… Учені і ті не все тямлять, що то за народ у спідницях. Заглянув оце до тлумачного словника. Читаю: жінка — особа жіночої статі… Га? Як вам? Або: протилежне — чоловік… Га? Писаки! Да ми й без вас, любомудрів, знаємо, ви скажіть нам таке, чого ми ні сном, ні духом… Про любощі. Про справжніх, значить… Хоча, даруйте, жінки всі справжні. Несправжні серед них не водяться. Це ми, козаки у штанях, не всі ще буваємо лицарями, а вони… всі такі…Себто — неповторні. Кожна в єдиному, так би мовити, примірнику… так ось… Будучи на каторзі, познайомився я з однією…
— Де? Де? — загуло подивоване товариство.
— Та кажу ж, на каторзі. Не в санаторії ж… хоча і в санаторії мені доводилося бувати. З дружиною на пару їздив. Хоча парою туди якраз і не потикайся… Клятий профком аж дві путівки на мою сім’ю відвалив. Що ти будеш робити? Ума в тих профкомівців не стачило. Довелося їхати. Удвох із законною… А це все одно, що в райський сад із своїми яблуками пертися. В Едем зі своєю Євою прицурганити. Тільки розстройство одне — яка вже там поправка здоровля! То що я вам скажу? Хоч і санаторій, а витримати можна. Особливо, коли здоровий. Витримав і я. Досі, як бачите, живий-здоровий. Але ворогу свому такого не побажаю. Та й сам зарікся: ані ногою більше! З половиною своєю в санаторій… Еге ж… Дак про що я? Ага, згадав. Про каторгу почав. Довелося й мені — р-революційні гріхи молодості — з кайлом та ломом повколювати. Так ото я там і зазнайомився з однією перепеличкою… Ох, і не питайте, і душ мені не ятріть — досі не можу забути її.
— Каторгу?
— Тю! Ви знову за своє. Кажу ж вам, пасію там надибав. Ось після того й не можу забути каторги, хоч уже більше як піввіку звідтоді мекнуло! Та і як забути? Уста її вишневі — солоднеча! А поцілунки, а всілякі інші чари-зваби! І солодкомовна була — як ліра. А сама така — здобна, така… умммм! Пряник медовий. Солодкий сон. Не життя у мене тоді настало — малина. Не жінка — рахат-лукум. Халва і мед в придачу!
— Де — рахат-лукум? Де малина? — ми в один голос. — Де халва і мед в придачу?
— Та де ж іще? — подивувався оповідач.— Кажу ж — на каторзі. Була вона просто чарівною Та не каторга, а та любка-голубка, що я її там нагледів. А каторга як каторга — що тут згадувати. А дщерь та, як яблучко наливне була. Та і я тоді ще був — ого-го. Це тепер я на покуті віку, а тоді був ще першого наливу. Здоровий, і до любові снагу мав. То й була в нас любава!.. Уммм!.. З такою і на каторзі можна розкошувати. І я любенько розкошував — як на сьомому небі. От що таке справжня жінка!.. Любо-любо було, найлюбіше.
— Та невже ж на каторзі й каторги не було?— дивуємось.
— Чому не було? Хто вам таке дурне змолов?— аж розсердився
Зосим. — Була. Ще і яка! Це як моя приїхала. Законна супруженція. Уявила, що я — новітній декабрист. І вирішала, значить, собою пожертвувати та мені долю полегшити. Ну, і приніс її дідько! Морально мене, значить, підтримувати. Еге, скис я… Раз, думаю, поталанило, як у Сибіряку потрапив, але й там знайшла. І зіпсувала мені каторгу. Ось тоді я вперше й дізнався, що це таке — каторга. Тож довелося й каторжанином побути. Ледве дотягнув строк. А та… Рахат-лукум мій, любаска моя, з досади заміж вийшла. І теж, ходили чутки, влаштувала свому каторгу. Отакі вони, жінки. На все здатні заради нас, чоловіків. І каторгу в рай перетворити, і рай на каторгу обернути. Все їм під силу, все по плечу! Бо самі вони і є, як писав один поет, рай і пекло разом узяті. Але ж який рай? Усім раям рай! А пекло… Помріяти можна про таке пекло, про каторгу таку! От що таке справжня жінка, а вони, до речі, усі такі. Справжні — з глибоко вірою у своїй правоті, — закінчив старець Зосим свій апокриф, патріарх, апостол і святий в одній особі.