Валентин Чемерис
ЯРЛИК НА КНЯЗІВСТВО

Гуморески, фентезі, веселі придибенції

Томик І

ЦАРСЬКА ОХОТА

…І ТОМУ В МЕНЕ ЗАВЖДИ СВІЖІ ДРУЗІ, А В ТАТА МІНІСТРИ

Сьогодні ми писали в класі твір на задану тему: “Мої бідні батьки”.
— Діти, увага!— звернулась до нас вчителька.— Як ви, напевне, знаєте, у нашій Україні, крім українців та представників інших нацменшин, живуть також і бідні.
— А якої вони національності?— запитав Вовочка “Енергоносій” (його батько очолює якусь енергокомпанію) і всі засміялись, бо й так зрозуміло, що бідні належать до бідної національності, що в нас найбільша.
— Діти, не треба сміятися,— казала далі вчителька. — Адже бідність, це не вада, а сувора необхідність для багатьох наших громадян. Зрештою, хтось же повинен бути голотою чорномозольною. Якщо не вони — то хто ж? Не ми ж. Але повернемось до теми уроку. Твір пишуть всі, у кого бідні батьки. Ті ж, у кого предки маєтні, можуть погуляти 45 хвилин.
Я теж хотіла було йти гуляти, але наразі згадала, як мій тато часто каже: “Що ви хочете од мене, як я всього лише бідний мільярдер” і тому сіла писати твір — разом з тими кількома нашими учнями, чиї батьки є бідними мільйонерами.
А мій тато хоч і мільярдер, але теж бідний, а тому вся наша прислуга теж бідна-бідна: і шофер бідний, і шеф-кухар теж бідний, і покоївки бідні, і мамині перукар та манікюрниця теж бідні, і наш лікар бідний, і моя няня бідна, і дворецький наш бідний, і адвокат та юрист теж бідні-бідні… Всі, всі у нас бідні.
Газети люблять називати мого тата оліграфом , хоч він і простого роду та — новим українцем”. І це правда, що він — новий. Спершу в нас був старий тато, але мамі він набрид зі своєю маленькою зарплатою інженера і мама вийшла заміж за нового тата, хоч у нього золото не жовте, як у всіх, а — чорне. Так називають якусь нахту, що її продає тато. Оскільки він злиденний мільярдер, то в нас геть нічого немає свого. Так, наприклад, коли мені треба було йти у школу у перший клас, ув нас не знайшлося своєї школи і тато змушений був купити мені школу-ліцей в центрі міста, куди мене й возить на мерсі один з татових охоронців дядя Костя.
З-за нашої бідності у нас немає навіть свого кінотеатру. Якщо ми збираємось у кіно (мама це називає культпоходом у кіно), тато змушений купувати на день нам той кінотеатр, де саме крутять фільм, який ми з мамою захотіли подивитися. А коли тато, бува, захворіє (грип чи нежить), то завжди зітхає:
— Ну, ось… доведеться ще й лікарню брати…
І посилає свого юриста купити для нього пристойну лікарню. Такі ми бідні, а тому в нас немає нічого свого.
А ще тато дуже хоче, аби я виросла не ледачою. Щоб я змалку звикала до праці й уміла трудитися в поті чола свого, тато купив газету “Плюс труд” з усією редакцією, яку й зобов’язав аби вона виховала з мене “трудящу людину”. “Труд, — любить казати тато, — зробив нас із мавп людьми”. Але чому той труд з решти мавп, що їх ми бачимо в зоопарках, не зробив людей, я не знаю.
Немає у нас і своєї природи, тож коли ми їдемо на уїк-енд, тато заздалегідь купує природу, річку, щоб купатися і пляж, щоб загорати, а в Криму та на Канарах санаторії, а в Альпах, де він катається на лижах, котедж з канатною дорогою в гори.
А взагалі, атові доводиться нелегко. Оскільки він бідний, то не має своїх чиновників і тому їх кожний раз доводиться купувати, як і різних там адвокатів, суддів, правоохоронців і тих, кого тато зазвичай зве урядовцями. Часто він купує ще й міністрів, бо свої у нього теж не водяться.
І друзів у нас немає. А як же без друзів жити? Але тато втішає: не плач. У мене самого ніц друзів, я їх наймаю за бакси, якщо вони мені стають потрібними. А тому й тобі придбаю пару-другу друзяків.
І справді, коли мені раптом захочеться дружити, тато одразу ж купує мені друзів — вірних та найвірніших. Навіть не рахується з тим, що вірні друзі коштують дорожче. І я тоді з ними дружу й дружу — коли аж цілий день, а коли й довше. А тільки вони мені набриднуть, тато перепродує їх і купує нових. А собі — подруг, бо він теж час од часу хоче дружити, та ще міністрів. І тому в мене завжди свіжі друзі, а в тата свіжі міністри. А ще тато — ледь не забула, — купив собі тюрму, що продавалася на аукціоні. Так, на всяк випадок. “В хазяйстві, — каже він, — все знадобиться”.
Ось так ми й живемо з нашим татом.
І я не соромлюся того, що він бідний і ми з ним теж бідні. Адже тато завжди підкреслює, що бідність справді є не вада, а наше найбільше національне багатство. А тому й наша Україна — найбагатша у всьому світі. Навіть і серед африканців.
Ельвіна Скоробагатько,
учениця 5 класу власної школи-ліцею, теж бідна-бідна.

КОРУПЦІЯ НА ГРАНІ БАНКРУТСТВА

Під таким тривожним гаслом, що пролунало як набат, на планеті Ялмез відбувся надзвичайний, позачерговий з’їзд тамтешніх високо-поставлених берунів, на якому чиновнича еліта всіх державних рівнів і рангів вдарила в тулумбаси: ще вчора всемогутня і, здавалося б, монолітна, вічна й непохитна корупція ступила однією ногою на межу банкрутства!
“Якщо ситуація не зміниться на краще, не з’явиться світло в кінці тунелю, корумповані структури вимруть, як ще раніше повимирали динозаври та мамонти”, — повідомляється у зверненні учасників з’їзду до урядових структур взагалі і до трудящих зокрема.
Вище чиновництво Ялмезу провело своє надзвичайне зібрання з єдиним питанням черги денної: як врятуватися? Як далі жити й виживати? Як, зрештою, брати, якщо вже ніхто нічого не дає?
Ситуація справді тупикова, тож питання на з’їзді ставили руба:
“Не бере лише той, кому не дають!”
“Не продається лише той, кого не купують!”
“Сьогодні у нас склалася парадоксальна ситуація, коли, на щастя, є кому продаватися, але, на жаль, уже немає покупців, є кому брати, але вже немає тих, хто дає. Точніше — у них уже немає що давати — народ Ялмезу збіднів геть до краю. І, як наслідок, гине корупція. Які кадри вимирають! Які беруни! То з ким же тоді залишиться многостраждальний ялмезний народ?”
Отож у зв’язку з різким зменшенням тих, хто дає (ялмезькою мовою — даван, на відміну від беруна — того, хто бере), дозволено в першу чергу брати лише заслуженим чиновникам, достойним із достойних, але навіть для них уже не вистачає даванів.
“Невже в нас чиновників більше, ніж народу?”— з тривогою запитували оратори.— Якщо це так (а це таки так!), то треба спішно збільшувати кількість даванів, себто трудящих. Бо що ж тоді нам робити? Вимирати? Бідувати? Але ж у нас сім’ї, діти…”
Промовці запитували з усією відповідальністю: куди дивиться верховна влада? До чого вона довела народ, який уже не спроможний “на лапу” (ялмезький сленг, не перекладається) давати?! Ось чому з’їзд наголосив: треба негайно допомагати народові, аби він мав що давати, аби рука давальна ніколи не збідніла. Справедливо ж бо сказано: дай і тоді воздасться! “Зрештою,— вигукували запальні оратори,— у нас демократія, і кожен має право давати, як кожен має право брати!..”
Є на Ялмезі почесне звання “Кращий берун року”, тож треба увести, наголошували оратори, і його антипод: “Кращий даван року”. І таких людей варто оберігати законом як релікт, підтримувати їх, надихати на все нові й нові давання (бажано було б давати чиновникам і наперед, авансом, на всякий, як кажуть, пожежний випадок, бо якщо ти сьогодні не гориш синім полум’ям, то це ще не означає, що завтра не будеш горіти!). Але, на превеликий жаль, нині на Ялмезі якщо й дають, то лише певної категорії ялмезки, але беруть у них здебільшого чиновники нижчого рангу, себто молодші, бо високопоставлені, перебуваючи в літах почесних, на таке давання вже не реагують...
Дбаючи про добробут трудящих, надзвичайний з’їзд берунів одноголосно ухвалив: “Рятуючи народ — врятуємося самі!”
Одночасно із з’їздом берунів у тій самій будівлі, тільки поверхом вище, відбувалося — теж позачергове і теж надзвичайне — зібрання тамтешньої Верховної Окуратури (термін, що з ялмезької не перекладається), покликаної боротися з берунами на державному рівні.
Дізнавшись про таке, ваш кор кинувся поверхом вище до високого чиновника Верховної Окуратури.
— Ви — боретесь? З берунамиґ? Це — правда?
— Стопроцентна,— твердо відповів високий чин Окуратури.— У нас демократія: одні мають право брати, інші мають право з ними боротися. І ми боремося з берунами, ми їх викорінюємо і будемо нещадно виполювати з ниви нашого життя. Щоправда, у нас брак бензину, тому вже кілька років не маємо змоги виїжджати на боротьбу з берунами. До всього ж, аби якісно й рішуче з ними боротися, треба мати надійну не лише матеріальну, а й фінансову базу. Держава нас хоч і фінансує, але… Вже сто й один рік, як нам не виплачують зарплати.
— То як борються з берунами і як, зрештою, живуть ваші підлеглі?
— Бог допомагає,— скромно відповів чиновник. — Ну й ті, хто хоче аби ми… е-е… боролися з берунами. Ви ж самі розумієте: аби боротися з корупцією, треба мати оце саме… — чиновник потер пучку об пучку. — Втямили?
— Утямив,— зітхнув ваш кор і приречено запитав: — Скільки?
— Не скільки, а спершу розберемося, скільком, — поправив чиновник з боротьби з берунами.— Кому? Потрібним людям. Другому-третьому, п’ятому-десятому, аби вони змогли ефективно виконувати свої службові обов’язки, покладені на них Конституцією.
“Плакали мої відряджувальні”, — зітхнув ваш кор. Але довелося давати… Кому? Ну… другому-третьому, п’ятому-десятому, на святу справу.
— Тільки ж як із корупцією боротися?— зітхнув високий чин, беручи у вашого кора “гуманітарну допомогу”,— Якщо вона на Ялмезі вже перебуває на грані банкрутства… А не стане берунів, — ще тяжче зітхнув чин,— хто ж тоді нам даватиме на священну боротьбу з берунами?..

А ВИ ЧОГО БОЇТЕСЯ, ГРОМАДЯНИ?
Ніхто ще не бачив грому і не чув блискавки, але вони, як кажуть, в наявності — грім можна почути, а блискавку побачити. Тому й бо­яться їх — і не тільки діти. А ось, приміром, страх — ні побачити, /хоча, як запевняють бувалі, у нього превеликі очі і це, мабуть, так/, ні почути. Його можна лише відчути. Переживати почуттями. Але й цього досить, бо цим він — своєю невидимою сутністю — ще острашкуватіший. Бо ж відчуєш його, як надійде йому час, всіма фібрами душі, кожною клітиною тіла і; навіть, волоссям на голові — сторч, капосне, стає! Страх безликий, не має своєї парсуни-мармизи чи, да­руйте, банальної пики-морди — то як його впізнати? Проте впізнає­мо. Ще і як! А вже позбутися його, знайомого незнайомця, невидимки по-суті, ой не просто! /Навіть, чорт, нащо вже...чорт, а й той страхопудиться — наприклад, ладану, хреста, свяченої води/,
Отож і виходить, що з усіх почуттів людини найстійкішим і найвірнішим є почуття страху, що не залишає людину від дитинства й до старості. Ї людство в цілому — від первісних / чи яких там?/ часів і до наших днів, до епохи підкорення космосу, а втім, кос­монавти теж бояться/, Одне слово, страх — вічний і незрадливий супутник, друг хомосапієнса на всіх етапах його життя —особисто­го й суспільного,—за всіх формацій, що були, є і ще будуть. Тут вже хоч феодалізм, хоч соціалізм в купі з так і не збудованим в окремо взятій країні комунізмом, хоч демократія, а люди боялися, бояться і будуть боятися. Навіть за світлого майбутнього, якщо во­но коли-небудь настане. Це радість-щастя можуть бути, а можуть і не бути, а ляк-переляк відчувають усі, тільки не кожен може зіз­натися в тому. Безстрашних — хоч і є таке слово,— героїв немає. Принаймні, серед нормальних людей, а не серед фанатиків чи мумій. /А втім. героєм легко бути, а ти спробуй все життя бути простим трудівником, наприклад. хліборобом!/ Ї дарма пишуть, що "страх являє собою певні фізіологічні симптоми, які в людей з дужою нерво­вою системою або зовсім не з"являються /тільки де ж ти у нас час їх здибаєш — з дужою нервовою системою?— В.Ч./, приглушуються або ж швидко зникають". І все ж не бояться за даними соціологічних опитувань ледь-ледь 6 відсотків. Але з одним суттєвим уточненням: на даний момент. Себто тоді, коли їм ніщо не загрожує.
В слов"янській міфології Страх — фантастична істота, що з’явля­ється з вітром суховієм в центрі вихора — своєрідне язичеське боже­ство, радше демон. А загалом — страхіття, страховище, страховидло, страхота, страховисько, страховіття, страховина, страхополох, стра­шило, страшило... Це все він - демон страху, фантастична істота, страхопудна й жахна! А ще — ляк-переляк. І тривога, і неспокій, і... Оніміння /побіління, пополотніння, заціпеніння,/ це все від нього, від страху. Превелике в нашій мові синонімічне гніздо на оз­начення понять страху, бо люди постійно і стійко бояться. Наші пра-пра... слов’яни завжди були великими дітьми, тож страхалися всього: відьом, зміїів-гориничів. потвор, солов’їв—розбійників, песиголов­ців, різних дідьків, чудиськ, домовиків, лісовиків, польовиків, во­дяників. русалок, дідьків, чортів та бісів, упирів, перевертні в, демо­нів, мерців, вовкулаків, карачунів, чарівників... І, зрештою, недолі. А ще ж неврожаїв, засухи, злиднів, хворої грому-блискавки, каліцтва, смерті, баби з косою і взагалі, чи не всього того, чого й ми сьо­годні у наш прагматичний вік боїмося.
Людині властиво боятися.
Страх — її вічний супутник, хоче вона того чи не хоче. За дани­ми соціологічних опитувань, проведених серед різних верств населе­ння — за віком, професіями та соціальними станами,— бояться сього­дні від малого до великого: маля впасти /як починає ходити/, зали­шитися без мами, боїться темряви чи виття вітру вночі, сусідського собаки, пізні ще —поганої оцінки, мами—тата, старшого брата, героїв мультиків чи казок, батькового паска...
А вже після десяти і далі; діти починають замислюватися над су­ттю життя і смерті, бояться приниження, втрати близьких, невідомо­сті, контрольних робіт, іспитів, служби в армії...
Від сорока років і далі бояться смерті рідних і близьких. особ­ливо дітей, безвиході, злодіїв, аварій, непотрібності: каліцтва, хвороб, дорожнечі, інфляцій. сніду, гніву начальства, втратити за­соби до існування. Люди літнього віку, ті, що вже йдуть з ярмарку найбільше бояться /а розважити їх вже неможливо/ хвороб, каліцтва інвалідності, непотрібності, несправедливості, пожеж і звичайно ж, смерті, що в них уже не за горами...
У такому віці всяк час страх у вічі лізе і в душу лізе, хоч йо­го ніхто й ніколи не бачив — як уже згадуваного грому чи блискавки. не чув, але незалежно від того, бачимо його чи ні, а він існує-гримить... І мова йде не про якихось там полохливих, не про фобії /нав’язливі страхи, що виникають всупереч волі хворого чи й здорового, наприклад, страх висоти/, що їм несть числа. От я, наприклад, теж боюся. Виходу на пенсію, що її ледве вистачить — я ж не депу­тат і не держчиновник,- оплатити квартиру, хвороби /а втім, якщо хвороба й помилує, то ліки залишать без їжі й засобів до е" існування. За що ж тоді жити? І бодай хоч раз на день їсти — є такий пережиток в людей — їм ще й їсти треба бо дай раз на день і у щось зодягатися.
Так і живемо, постійно чогось боячись. От, наприклад, моя сусідка боїться зморщок, що так і сіються в неї на личку, наче там хто щоночі плугом оре, її кицька боїться сусідського псяюри, який у свою чергу боїться ветерана з нижнього поверху, бо той має звичкуходити з ґерлиґою і пускає її в хід, адже терпить собачого гавкоту, її чоловік — втратити потенцію, бо тоді рідна жіночка іншого знайде, а ще більше — роботу, тож перед начальством рота не роз­криває і, ходять чутки, що його будуть скорочувати — за безініці­ативність...
А ви чого боїтеся, громадяни?

А НАС УСЕ ЩЕ ПОСИЛАЮТЬ
ДО "ЧИЄЇСЬ МАТЕРІ"

Ну, що б, здавалося, мат?
Ні, ні, не мат у значенні половин /мата/, і не той мат, що нас­тає в партії в шаховій грі, при якому король під ударом фігури суп­ротивника не може захиститись, і партія вважається програною. Мов­ляв, пардон, вам — мат! Це, як кажуть, культурний мат, хоч декому щось там і нагадує.
І не той мат /матовість/ маємо на увазі,про який писав ще Я. Щоголів: "Темні коси, сині очі, Мат любастрових плечей". А той мат, найуживаніша частина якого складається із сакраментальних трьох літер, на широко відому в народі адресу яких частіше всього й посила­ють. Чи як за словниками: матюкатися - лаяти когось матюками. А ма­тюк /за все тими ж делікатними словниками/ - вульгарна лайка /зви­чайно, з образливо вжитим словом мати/.
Пригадуєте, у М.Коцюбинського: "Скажу тільки, що лаялись страше­нно... тут кляли й матіркували у все, в що хочете: в хрест, віру, богородицю, душу. ворота і навіть свічку..."
Ось такий, значить, МАТріархат виникає при тому матіркуванні. Ос­кільки ж матріархат це є форма первісного родового суспільства, то й матіркування справді первісне /майже печерне/. Але — живуче! Тися­
чоліттями з наших ротів горобцями випурхує.
Якось мати питає сина:
—Що батько сказав, як упав з драбини?
—Лайку пропустити?— питає син.
—Звичайно.
—Тоді нічого не сказав.
І таких однобоких "мовознавців" у нас — ой-ой-ой! Але тут хоч привід наяву /для вживання ненормативної лексики/ — гепнувся чоло­вік з драбини! І хай через власну необачність, але під гарячу руку чого тільки не на вигукуєш не відомо на чию адресу, поми­наючи "матір" - хіба що драбини?
Як і в тому випадку, коли чоловік, забиваючи цвяха, садонув молотком по власному пальцю — ну, як тут не вдатися до все тієї ж ненормативної народної лексики?
Чи коли із сусідом /сусідкою/ за межу посваришся, чи як у міському транспорті хтось тебе ненароком штовхнув, чи на улюблену мозолю гаспид, наступить — ненормативна лексика для таких випадків за переконанням більшості просто життєво необхідна. Не для всіх, звіс­но, але для переважної більшості. Хоча до тієї ненормативної лексики часом вдаються і просто так. Особливо начальство перед підлег­лими. Мабуть, для того, аби показати, що й воно з простого народу і не цурається його часом вражаючих мовних багатств. /Любив таким способом підкреслювати свій зв"язок з трудящим людом-пролетаріа­том М.С.Хрущов, коли керував однією шостої земної кулі!/ Пребагацько таких скарбів має "вєлікій і могучій" — усім вистачить, був би тільки рот поширший та горлові зв’язки поміцніші!
Для іноземців, наприклад, такі "багатства" руського язика просто незбагненні. Ось типовий приклад. Двоє іноземців випадково стали свідками явно гарячої і архітемпераментної розмови двох руських. Послухавши, один з чужоземців і питає другого:
—Ти вчив російську: про що туземці так емоційно розмовляють?
—Вони спілкуються якось незбагненною мені мовою, яку я чомусь не вчив, відповів той.— Часто згадують чиюсь мать — через слово-друге. і до тієї...е-е... матінки один одного для чогось посилають.
Так на Московській Русі ще з часів татарщини розмовляли і нині розмовляють, посилаючи один одного до "чиєїсь матері". /Варіант: на три букви/, і спину тому немає. І — не передбачається. Більше того, із знищенням комуністичної цензури /а, ви знаєте, вона, дра­конівська, щось таки мала й позитивне!/ матірщина вже перейшла і на сторінки художньої /якої - то.- вже інша річ!/ літератури. Більше того /хоча куди вже більше!/ з"явилися письменники, герої і героїні у творах яких, крім нецензурщини, здається, і не знають іншого "вєлікого та могучого". Один з таких творців красного, даруйте, пи­сьменства, в чиїх писаннях всуціль і постійно посилають до "чиє­їсь матері". В інтерв’ю вельми солідній і респектабельній московській газеті, котра старається і в Україні сіяти вічне, добре, заявив:
—Використовував у своїх романах мат і буду його використовува­ти. Це теж — велікій і могучій руський язик! Літ через двадцять в Росії всі будуть тільки таким і розмовляти!
Гм-гм...можливо. Принаймні, до того йдеться у нашої північної сусідки. Але Росія - суверенна держава і це її внутрішня справа яким велікім і могучим Їй розмовляти — нормативним чи ненорматив­ним. Ми, боронь нас Боже, у її внутрішні справи не втручаємось. Гірше, що ця пошесть повзе й до нас і в нас успішно здобуває право вільного вживання-використання... Ні, ні, цитувати сьогоднішній роз­гул "вєлікого і могучего" — в тім числі і в Україні — у сфері вжи­вання ненормативної лексики не буду. А ти часом наша респектабель­на /мовби ж респектабельна!/ преса ще й рада цьому. Представляючи одного московського кутюр’є, який виступав у Києві, вона захоплено писала: "...особенно потрясли собравшихся шокообразные изречения московського гостя, который явно балдеет от нецензурной лексики... В частности метр причесок й визажа вызвал бурю восторга /почему-то в основном среди женщин/ несколько раз произнеся слово парикма-ХЕР, смачно выделяя последний слог", Очевидно, любитель отих трьох літер в російському слові "парикмаХЕР" з насолодою повторюватиме назву одного південного українського міста, що починається на ці три сакраментальні літери.
Звичайно, і в нас воно так, але, як казав незабутній Шельменко так і трішечки не так. Ось про оце "трішечки" і слід пам’ятати. А полягає воно ось у чому: "Через мить вода вирвала.. у нього лю­льку із зубів і змила з голови бриля. "Переймай!" — загорлав він, вигрібаючись із води, кленучи дідів, прадідів і прапращурів таким матюком, що аж верби поприщулювалися" /Г.Тютюнник. Вир/.
"Таким матюком"... Слава Богу, наші творці красного пи­сьменства хоч і згадують слово "матюк", самих матюків при цьому (вистачає такту. Чи цивілізованості, культури) не цитують. і на тім спасибі. А ось із "зореносної" експортують до нас і друковану нецензурщину — перш за все маємо на увазі словники мату, що їх білокам’яна охоче видає масовими тиражами — для всіх охочих по­силати ближніх до "чиєїсь матері", і купують словники, аби корис­туватися невичерпним запасом "великого і могучого". Хоча б як "Блуд на Руси.. Составитель А. Манаков". /Хотілося б отут...гм-гм.. пом’янути меткого "составителя" — якої вражої матері він лається та ще таким товстелезним томом і таким значним тиражем?!.- та, на жаль — чи на щастя — в українській мові нема свого рідного мату. З лай­ки наші "відсталі" предки /до того, як запізналися зі своїми півні­чними сусідами/ вживали хіба що "сучий ти сину!" та "біс тобі в ре- бро!" /Пардон, іноді й матір згадували: "Трясця його матері!" А втім, ніде правди діти, маємо й патріархальний варіант матріархальної лайки: " Біс батька знає що...". "На бісового батька..."- Але хіба це мат? Хіба таким "матом" далеко й "смачно" пошлеш кого? Ні, це не мат. Бодай у порівнянні з виданим у Москві том-томищем "Русский мат. Толковый словарь". Уявляєте? Мало того, що нецензурний, так ще й, виявляється. "толковый —а, бий тебе коцюба! /Теж од на з найвищих українських лайок!/
Ось так і тлумачать те. що колись, ховаючись, на парканах писа­ли. А тепер вже пишуть і на папері, очевидно, діючи за все тим же відомим принципом: папір все стерпить! Невже ж таки все? і допоки ж він, бідолашний, терпітиме таких, явно тенденційних "мовознавців" ,які все ще звично посилають нас /а буває, що й ми когось/ до "чиєїсь матері".
А вона ж у нас, якщо мене не зраджує пам’ять, у кожного лише одна. І — свята. Принаймні, такою має бути. Одне слово, як писав поет:
Цього разу "старший брат"
Нам дарує "Руський мат",
Порадій, дніпровський люд,
Подарунку "Русский блуд"".
"Ніжну" маючи натуру,
Нам несе Москва культуру.
"Бачите? Ми вас не нищим –
Ділимось багатством вищим!
Вчіться блуду! Вчіться мату!
Нате
 МАТУ
 в кожну хату!
Вчіться, мату, вчіться блуду –
Буде жити вам не худо!"
Воїстину!

МИША В ОЖЕРЕДІ

... Взагалі, то він при народженні був наречений Михайлом. /Ім.’я в принципі, нічогеньке, первісне значення — він якось ціка­вився, так, на всяк
випадок,— рівний Богові/. Батько його звав коли як — Михайликом, Михайлоньком. Михалком, мати — Михасиком, Михаськом, Мишунею, сільські однолітки — Мишком, у місті, куди во­ни згодом переберуться, —Мішею. А по вуличному ще дражнили /і в селі, і в місті теж/ Мишею. Спершу мовби з великої букви, а зго­дом, придивившись до нього і — з малої.
Він не ображався: миша то й миша. /Гризун той не знищувальни й то
вже цим викликає до себе повагу/.
А коли його зіркасті та спостережливі і язикаті /за словом до кишені не лазять, як і за образними порівняннями)сільські доморощені філософи /а їх. де не сій і там вродять!/ прозвали ще й ми­шею в ожереді, то взагалі, потай гордився, адже таке попадання бу­ло попаданням в яблучко, в центральну, як кажуть, частину мішені.
Що таке ожеред /хоч більшу частину життя він провів у місті, але —пам’ятав/? Це — велика, відповідним чином укладена купа со­ломи, сіна або немолоченого хліба, скирта, врешті. У ній завжди су­хо, затишно — не дме й за шию не капає. Одне слово, тепло, темно і ворогів немає, а зерна в кожнім ожереді для миші знайдеться — те­реби його, хрумай і живи, попискуючи, в своє задоволення. В безпеці й при дармових харчах.
Ні, обачливим мишам в ожереді він навіть потай заздрив. Біль­ше того, навіть вважав себе теж мишею в ожереді. А тому, що все Миття кеи остерігався /як остерігається миша поза своїм рятівним ожередом/ чи взагалі, поза норою, поза різним запільям/ аби раптом чого не сталося. Жив обережно, передбачливо, не наражаючись на мо­жливу небезпеку, що — був певний — чигала на нього повсюдно. По­за ожередом. Тож все робив обдумано, обачливо, всюди придивляючись та принюхуючись: чи немає де часом якої пастки? Ще й постійно, не стомлюючись, повторював: обережність ніколи не зайва — това­риші й товаришочки, братове й панове. Вона, мовляв, грошей на своє утримання не просить, їсти теж і притримуватись її чоловікові не обтяжливе. Зате на випадок чого — як виручає! Тож проявляв розум­ну, як вважав, обережність, адже життя є життя — тим паче, поза ожередом — і в ньому все може трапитись. А тому, як і кожен запільник жив майже потайки, чи не інкогніто, всі справи здійснював лише через підставних осіб, або /як не виявлялося таки/ під псевдо­німами /для подібних випадків їх у нього було декілька/. І взага­лі, тримався, як в окупованій ворогом країні, наче в глибоко зако­нспірованому схроні. / В цьому теж була своя логіка: а раптом в країні зміниться політичний режим? Га? Режими, як відомо, завжди змінюються лише в одному напрямку - від гіршого до ще гіршого. І тоді зазвичай почнуть хапати... За прикладами далеко не треба бу­ло ходити - вже подібне траплялося в тій країні, у якій він тиш­ком-нишком жив собі, як та миша в ожереді. То чому воно не може по вторитися? Тим більше, бажаючі поставати "батьками народу" /нині новомодніше - президентами/ ніколи в країні не переводилися/. Ні, краще поберегтися, мишею пересидіти лихо в ожереді. Не дарма ка­жуть: береженного і Бог береже. Але, не забуваймо: береже то він, береже, але в першу чергу тих, хто сам себе... береже! Жив так, ніби ж він був і ніби ж його не було. Ім’я своє, досягнувши паспортного віку, переінакшив, був Михай­лом, а став Митрофаном /хоч обидва ймення на "м", але ж різні/, і не тому, що його чимось не влаштовувало ім"я, дане батьками, а нове — Митрофан — більше вабило, ні і ні. Все пояснювалося глибше
А раптом батьки на старості — таке трапляється в роду людськім—почнуть вимагати з нього, як з рідного синочка, аліменти, га? А так — і я не я, й ім’я в мене інше. Шо з того, що прізвище збі­гається, але ж ваш синок Михайло, якого ви в дитинстві звали Михайликом, Михасиком, Мишунею, його й шукайте, хай він вам .сякий-такий, і утримує, а я - Митрофан.
Далі — більше. Аби не потрапити в пастку, аби на серці миші не шкреблися, квартиру оформив на тещу, мерседес — на дружину, дачу — на тестя. А все чому? Та тому ж...
Раптом за рішенням суду /в житті все може трапитись, він же бізнесмен, не бідний при тому/ — конфіскація? Будь ласка. У нього й конфісковувати катма! Бідний, як...як церковна миша. /Церкву, до речі, обминав десятою дорогою. За розгулу антирелігійної боротьби, за якої він виріс, це було б вельми небезпечно/.
І,навіть, батьківство сина оформив на сусіда /потай,звісно, від сусіда/ а раптом...
Раптом розлучення з дружиною? Га? Доведеться тоді платити аліменти. А так — не моя дитина. З усіма претензіями до нього, до сусіда... /Дружина, на щастя, не заперечувала,їй,як кажуть, видніше/.
Фірму оформив на підставну особу, діючи за все тим же принци­пом: а раптом налетить ревізія? КРУ? Хай ревізує, він, сказано ж, бідний як церковна миша.
А як помирав, то наказував – строго - настрого:
— Не забудьте мою могилу оформити на... Ну, скажімо, на шуряка. Чи на свата.
— О, а це для чого?
—А ви хочете, аби мене й там податкова знайшла? Чи, приміром, хтось захоче за мої борги — а їх залишаю ого-го!— конфіскувати стелу? Чи надмогильну плиту? Ні, ні, хочу не лише благополучно по­мерти, а й благополучно лежати в могилі, як мишка в ожереді — су­хо, тепло, затишно і ворогів немає.
Як і розраховував, помер загалом благополучно. І благополучно лежить у могилі, над якою в свою чергу лежить плита, завбачливо оформлена на шуряка, а той нікому і нічого не винен і навіть з податковою інспекцією вас-вас. Надійний, одне слово.
Дружина його, ставши удовою, за сусіда вийшла. /"Крутивус він, правда, великий, все за собою слідкує, чепуриться франтом, тож жінок ніколи не обминає, прудивус клятий, але нічого — з ним жити можна. Тож і живе. Як покійний чоловік і наказував:
—Щоб, на випадок чого, до мене не чіплялися. Я — мишка в ожере­ді. Хай сусід викручується...
А сусідові — не вперше. В тім числі й за Мишка викручуватися.
Підміняти його, чи що. Небіжчик за свого подружнього життя так ні­коли й
не спав зі своєю дружиною — аби раптом чого такого...розтакого... м-м… не лучилося. /Жінки вони такі, на все здатні. Потім і не розхльобаєш. Навіть, на тім світі/, тож сусідові, як кажуть, не звикати...
...Ні, ні, та й думаєш. Мовби ж і ожередів у нас не багацько, а стільки ж мишви у них водиться — не переводиться. Прямо страх!

І Я МІГ БИ ЗАГРИМІТИ ДО БІЛИХ ВЕДВМЕДІВ
Тепер всі кинулися в дисиденти. В жертви колишнього режиму. Прямо черги утворюють. Так і хочеться підійти й запитати чемненько: а хто тут, панове, крайній? В дисиденти записуються навіть ті, хто за того самого режиму отих самих дисидентів в кутузку відправляв! Таке віяння часу. Демократія, так би мовити. От мій сусіда, коли­шній генерал... А що нині виявилося? А те, що він не просто один з кращих генералів карального режиму, а й навіть рідний батько отих самих дисидентів, як і на його допитах просто душею відпочива­ли. І кажуть, що сьогодні такого генерала, як той генерал, який са­довив демократів, ніде більше у світі не знайдеш!
А я що — гірший за сусіда? Тим більше і я у свій час міг зап­росто загриміти до білих ведмедів. Бо ризикував.
Пішов я в комісію - сусіда-генерал порадив. Так і так, кажу, граждани демократи, перед вами значить, круглий...е-е... кругла жерт­ва тоталітаризму проклятого! А посвідчення дисидента, борця з ре­жимом чомусь не маю. Куди це годиться? Я, щоб ви знали, не сидів склавши руки та чекаючи доки народ проголосує І грудня 1991 року за незалежність, а прискорював той референдум. Тому Й не сидів... Е-е, тобто сидів. Фігурально кажучи... Що? Сидів чи не сидів я врешті-решт? У якому таборі?.. У нас, баришня, табір тоді був один, спільний на всіх —соціалістичний. І в ньому я сидів...Хоч і за різними столами у різних кабінетах, але ж — сидів. Від райко­му-обкому керівної і спрямовуючої до міністерства. Всюди сидів. А, гадаєте, це просто й легко було? Ні, це далебі гірше, як в Гулазі. Тоталітарний режим з мене просто знущався! До гемороя мене довів
тим сидінням! Життя моє завдяки сидінню було малорухливим, тільки язик і трудився. А решта — сиділо. З восьмої ранку й до восьмої вечора. Такий був звичай в обкомівських партократів. Ось тепер і підрахуйте, скільки я відсидів в райкомівсько-обкомівських кабіне­тах. Думаю, більше вийде, як інші в гулагах відсиділи. А додайте сюди ще й високо калорийну їжу із партійних спецрозпридільників, якою нас повільно, але ціленаправлено труїли роками. От і вгробив себе сидінням в соцтаборі. Нині маю зайву вагу, віддишку. Серце — ні к чорту! Подивіться, граждани з комісії, у що мене, колись стрункого молодика, прямо легіня перетворив тоталітарний режим! Ось до чого я досидівся в нашому колись спільному соцтаборі! А ви — де сидів? Де треба, там і сидів. На своїй, не на. позиченій. Довідку давайте! Яку? А ту, що я - жертва бувшого режиму... Що? Чого я сам довідку в того режиму не взяв? Ви що, баришня, не знаєте бюро­кратів? Попоходили б ви до них за довідкою. Та й спробував би я заїкнутися їм, що, мовляв, дисидент, борець з їхнім режимом... Вмить у Сибіряці опинився б — жартів вони не розуміли. А я тоді тільки-но розпочав керівну діяльність. Готував себе до майбутньої боротьби за демократію і незалежність. Крім того, в мене тоді бу­ла аж надто молода дружина — за нею око та око було потрібне! Си­дячи в гулазі, хіба за нею вслідиш? Ще й докторську захищав...Ну р що з того, що темою її був український буржуазний націоналізм? Може я спеціально вибрав таку тему, аби тавруючи той буржуазний украї­нський націоналізм, їхню драконячу пильність приспати, надійніше законспіруватися. Видати себе — за їхнього. За буцімто борця з на­ціоналізмом. От!.. До всього ж я тоді на підвищення йшов — кар’єра б мекнула! Та й скромний я. Не звик поперед когось висовуватись: ось я, мовляв, герой! Дисидент!.. Ні, ні, афішувати себе я не звик. Мовчав. Перебував у глибокому підпіл’ї, інші, менш скромні, наперед лізли, кричали, що вони - дисиденти. Всі місця в гулагах позахоп­лювали — спробуй поперед них протовпитись. А я мовчав зі скромності. Все одно, думаю, потомки належно оцінять мій подвиг. Та й знайомих серед дисидентів, щоб допомогли наперед висунутись, не мав. Тож змушений був працювати в обкомі керівної і спрямовуючої... Що? Підні­мався з крісла в крісло?.. Ну, піднімався. Але тільки з метою кон­
спірації. Щоби приспати їхню драконівську підозру та пильність
А в душі я ніколи не корився і не схвалював їхній тоталітарний ре­жим. Якщо бувало з трибуни й хвалив його, то лише з метою, аби очі їм замилити. Локшину їм на вуха вішав! От! А подумки завжди був проти них та Їхнього режиму! І так сміливо думав, що ніхто з диси­дентів тоді так думати, як я і не зважувався, А я вже тоді за на­род думав. Про що? Та про волю — про що ж іще?!. А тоді за такі думки можна було легко постраждати аж-аж!.. І я — страждав. Мене навіть з роботи звільняли. Що було, то було. З обкому — в обласне управління... Що-що? За пиятику мене звільнили? Ну... А від чого я, питається, запивав тоді? З безвиході! Від безправності та утис­ків режиму тоталітарнющого!!! Пиятика — це... е-е... була своєрі­дна форма протесту. Серце угробив на тих протестах, а ви... Де тут у вас вода - валідол запити... Ось до чого мене минулий режим довів! А ви... Порозсідалися тут!.. Собі всі блага, а нам, бор­цям за світле минуле... е-е... майбутнє дуля з маком? Не пройдьоть!.. Мій сусіда-генерал народним депутатом став. За демокра­тію бореться — разом з тими .демократами, кого він у свій час садовив у гулазі, як картоплю на колгоспному полі! А ви мені на­віть якоїсь там довідочки не даєте? Ось комуністи повернуться...
Вони вам, демократам, покажуть, як нас, дисидентів, жертв їхньо­го режиму воду варити! Та я... До самого товаріща Симоненка дійду, а виведу вас на чисту воду!.. Що? Та? Воду принесли? На дідька вона мені!.. Валідол запивати? Самі його пийте, а я собі зна­йду щось достойніше! Маю право! Ї взагалі... дасте ви мені наре­шті довідку, що я дисидент? А заодно й борець за незалежну Україну. Я ризикував... Я... я... Та я за тоталітарнющого режиму міг запросто загриміти аж до білих ведмедів. Та я... я... вас усіх туди повідправляю! До білих ведмедів! Коли б тільки проклятущий тоталітарнющий режим повернувся б!.

ОКСАМИТОВИЙ СЕЗОН

— ... Із кожною з цих фіфочок я в санаторії крутив,..
— Що?
—Тю! Та не хула-хуп же! Любов!
Він показує мені фотографію. Звичайне групове фото. На ньому з десяток жінок різної фактури, і він один серед них. У центрі. Двох представниць прекрасної половини роду людського обіймає за плечі. От щасливець! Зі з іоном і я у нього — позаздрити можна. Така щаслива. Сито задоволена. Як у кота, якому. пощасливилося стільки мишок згламати. Двох обіймає, а решта до нього тулиться. Усі веселі. Прямо регочуть... безжурно-безтурботні. Сказано ж бо — санаторій. А по­зад них пальби» набережна, за якою море. Чорне.
— І оце ти з усіма той...крутив?
—А то... Буду я брехати.
—Любов?
— А то...Любов. Бо інакше б якої трясці я перся на південний берег Криму.
В санаторій. Та ще на двадцять чотири дні. Та ще без жінки. Щасливець! Аж не віриться. Десять таких жіночок та дівиць. За двадцять чотирі дні і ночі. Везе ж декому!
— З усіма? Десятьма?
— А то...
— І коли ти встигав?
— Тю, дивак! Чого задарма час тратить? Та і путівка в мене була аж на двадцять чотири ані. По два дні на кожну, плюс день від’'їз­ду, день приїзду. І два вихідних — до тями прийти щоб. Два дні на кожну — море часу! Та ще на березі моря. Більше двох днів на одну зайва розкіш.
Щасливець! Везун! Пройда! І з цією крутив? -А то...
— А з цією?
— А то...
— А з цією?
— Що ти на кожну тикаєш пальцем? Не набридло тобі? Кажу — з усіма, інакше б чого їздив. Та ще на цілих двадцять чотири дні.
— І з оцією, крайньою ліворуч?
—Дай гляну. Пардон, винуватий. Виходить, крутив з дев’ятьма. Бо з цією — ні-ні. Мені брехати ні до чого.
- Чого так? - у мене гора з пліч.— Не вийшло з нею? Чесна чи що?
—Ага. Чесняга! Як кажуть, у кожному стаді завжди знайдеться ота сама. паршива вівця. На мою досаду вона приїхала в санаторій не сама. а з чоловіком.
— З яким це... чоловіком?
— Що ти причепився? Чи тобі не все одно? Кажу, не сама. Значите не
свій. Зі своїм чоловіком ця дура приперлася. На південний берег Криту — уявляєш? В санаторій — уявляєш? Зі своїм чоловіком, всі двадцять чотири дні з ним.— Реготав.
— Не повезло бідоласі. З чоло­віком вдень і вночі. Хоча... Хтось же повинен з їхнього племені у вірною побути. Стривай! Тобі що — кепсько? Наче зблід...
—Ні... Просто радий, що хоч ця приїхала з чоловіком.
— Та чи тобі не все одно? З ким вона приїхала. Ну, приїхала з чоловіком — тобі що з того?
—Це моя жінка.
—Твоя? Таке загнув! Щось я тебе там з нею не бачив.
— Взагалі, в тому, що ти мене з нею не бачив, нічого дивного — бо я там і не був.
— А де ж ти був?
—Вдома. А вона їздила. Казала, що з подругою.
— Ги-ги... З тією, що, даруй, з модними вусиками? Хоча стривай. Ти щось переплутав. Адже вона того. що з вусиками, представляла як свого законного. Не вже твоя?
— Моя. А тому за логікою виходить, що я її чоловік. Так воно й насправді.
— А я кажу, що тебе з нею не бачив. Слухай... Придивися уважні­ше. Може ти.., обізнався? Може, це і не твоя?
— Ти правий. Не моя. відтепер,
— І дарма. Не перцюй! Поміркуй краще. От візьми мене...
— Та на х... ти здався, щоб я тебе брав!
— Ні, ні, ти візьми. Для прикладу. Та моя... тільки за останню мою поїздку до моря мусила б зі мною дев"ять разів розійтися. А вона — нічого. .Живемо душа в душу. Та й де вона такого надійного чоловіка, як я, знайде? Доброго сім’янина. Га? Та вона у мене зо­лота. Брильянт. Та я таку на всі десять не проміняю, вірна - аж-аж. Ще й красуня. Здоба,— дістає з кишені портмоне, а з нього фото.— Глянь, правда, кралечка?
Я дивлюся і в мене трохи відлягає з душі. виявляється, моя кохана — це його жінка. Ну й життя! Земля кругла і все сходиться. Доки він 24 дні був там, де моя "з чоловіком", я з його вірною непо­гано провів час.
І я перестаю йому заздрити. Що з того, що він з дев'ятьма? Я з однією, але вона варта тих дев’ятьох!
— І наступного року їдеш в санаторій?
— А то... Скільки того життя. І тобі раджу.
— Дякую, мені дома добре.
Тільки довго чекати до наступного оксамитового сезону. Він, до речі, і вдома теж оксамитовий. Хоча... Моя теж добра. Такою вірною здавалася, а бач... Їздила "з подругою". З отією, що з вусами. І хто б міг подумати, га?
От і вір після цього жінкам!
ВОКЗАЛЬНІ ПИРІЖКИ
"Русь здавна славилася своїми майст­ринями
 хлібної справи. Вони поділялися на "хлібників",
"коровайників", „калачників","пиріжечників", ''бубличників"-
 із наукового видання.

Воно й так. Як учені люди пишуть. Русь наша пирогами, пиріжка­ми та пиріжечками з давніх давен і справді славилася. Хіба ж так! Навіть у піснях про те співають: Пригадуєте: "Дівча його цілує, а він їсть пироги"? А далі, як вороги "взяли собі дівчину і з сиром пироги" бідний "козак гірко заплакав: "Ви тяжкі вороги! Возьміть собі дівчину,- віддайте пироги!" А все чому? Бо в нас, що не жін­ка, то й пиріжечниця чи не від Бога. Як і бублейниці, коровайниці, калачниці! А що вже хлібниці!.. А вже пиріжечниці, так то... Щось недосяжне, незбагненне!
І щоб, здавалося, той пиріжок? Всього лише "маленький пиріг овальної форми". Га? всього лише — овальної форми. А будь-яка на­ша жіночка /не кажучи вже за бабусь, неперевершених пиріжечниць/, таку здобу - пухку та смачну — приготує /а ще як у тісто додасть масло, жовтки, сметану!/, що й пальці з її витвором кулінарним з’їсиш і не зчуєшся коли. Незалежно від того, з якою начинкою бу­дуть ті пироги. З будь-якою! Як той казав, хоч і з витрішками!
А я, повірте, донедавна палкий прихильник отих витворів "ова­льної форми" розлюбив їх. Надто з яблуками, сиром та печінкою — ди­витися на них тепер не можу. А їх нині продають /хоч не завжди й здобні, часто й пісні/ — не розменешся з ними. Особливо, в місцях скупчення люду нашого — біля входів у метро, наприклад. А почалася моя нелюбов до цієї смакоти після одного випадку, що трапився зі мною на вокзалі — де чи не найбільше пиріжків продають. Там це — ходовий товар!
Повертався якось із столиці до дому в провінцію свою (як швидко виявиться, я такій справді — а не тільки за місцем проживан­ня – провінціал). На вокзал дістався десь за годину до відходу потяга /моє незмінне правило прибувати заздалегідь до відправлення, щоб потім не метушитися/ і вже в залі чекання відчув голод — за довгий день бігання по інстанціях — як зав жди в таких випадках не було коли й пообідати. Стою /сісти ніде/, поставивши біля ніг чемодан і гадаю: ще маю час, то де б його бо­дай перекусити? Але ж не хочеться в пошуках чогось їстівного за собою чемодана таскати / а він у мене чималенький/, а поруч –хоч би яка бублейниця!
Тим часом присусідився біля мене один добродій — чоловічок в замалім як для нього піджачку. невиразного віку — не то ще парубійко, не то вже дядько/, рудий, у ластовинні, а очі такі голуб і — голубі, аж дитинні. Здаються щирими й відкритими /вони мене, між іншим і привабили/: ху-ух, витирає лоба. По-народному, звичайно, рукавом /Свята простота!/ Ледве встиг, каже. І питає мене: ви на який?.. Одказую.
А він: о-о! Ми виходить, чи не земляки, бо мені теж на цей потяг... І далі звичайна вокзальна балаканина про се-те... А тоді рудько й прохає мене:
—Пригляньте, будьте ласкаві, якщо вам не обтяжливе, за моїм чамайданом /так і сказав: чамайдан!/, а я збігаю та куплю собі щось перекусити, бо вже кишки, звиняйте. марш грають...
Я кивнув, він хутко зник, лишивши на мене свій "чамайдан" /"Певно, я викликав у нього чимось довіру,— із задоволенням подумав я, що залишив на мене, чужу і незнайому йому людину, своє добро. Та щ на вокзалі, де за речами потрібна пильність та пильність... Мабуть, добрий чоловік, а такі довірливі першими й терплять від вокзальних ворог..."
У мене теж кишки марш грають, але — тримаюся. Коли це той, рудь­ко в ластовинні .повертається, голубі, очі його аж сяють, наче щойно в карти він добрячий куш зірвав. І несе пластмасову мисочку одно­разового використання /хоча, здається, вона вже кілька разів була успішно використана/, а на ній — гіркою — три пиріжки, що їх так і хочеться ласкаво назвати пиріжечками. Такі апетитні на вид. І по­чинає /навіть не запросивши мене бодай для виду розділити з ним його скромну трапезу/ уминати їх за обидві щоки /вони в нього, як у ховраха надутими враз стали/. Я тільки слинку ковтаю. Один пиріжок у нього з печінкою, другий із сиром, а третій - з яблуками /о, пиріжки з яблуками, як і з вишнями та іншими ягодами я чи не най­дужче люблю/. І з печінкою теж - чого там! І такі здобні приніс, тістом жовті. Ясно, яєчний жовток у них, молочко, сметана в тісті-смакота! Почав він з того, що з печінкою. Ясно, потім накинеть­ся на той, що з сиром!, а завершить на десерт солодким з яблуками. Щасливець! А тут... На його трапезу поглянеш і хоч ти ситий, а й тобі неодмінно захочеться накинутися на такі пиріжечки. Їв він смачно, та так, що мої кишки ще швидше марш заграли. А він... А він аж присьорбує /губи його так і залисніли/, аж пальці жадібно і при тому якось артистично прицмакуючи та плямкаючи, облизує. Не втерпів я /та й гроші мав/:
— Даруйте, чи далеко звідси пиріжкова?
А він (все ще плямкаючи та пальці з прицмаком облизуючи ):
— Яка там пиріжкова! У другій залі на виході пиріжечниця стоїть із своїм переносним лотком. Така гарна молодиця - чистюха, акурат­на, в білому переднику й начіпку з мереживами. Як кибалка в неї на голові. А пиріжки - умм!.. Божественні! Доїм та, мабуть, ще гайну. Як кажуть, скільки того життя, то чого ж собі в маленьких задо­воленнях. відмовляти? Таких пиріжків хіба .й наїсишся! Такі пиріжеч­ки бувають хіба в рідної мамки та ще в бабусі. Та й то - в дитин­ств. Пригадуєте?
Я зиркнув на годинника - маю ще сорок хвилин часу. А пригадувати ні до чого, спогадами ситий не будеш.
— Чи не змогли б ви приглянути за моїм чемоданом? Збігаю та й собі куплю - за день ще мачини в роті не мав.
— О, будь ласка, будь ласка, - охоче одказує.— Ви мій чамайдан посторожували, тепер я вам тим же віддячу. Тільки не баріться.
Гайнув я в другу залу прудко. І справді, тамі стоїть пиріжечниця в білону переднику, в начіпку з мереживами, чистюха, охайна. При­ємно з такою мати справу. Пиріжки в неї ось-ось закінчаться — вча­сно прибіг.Теж купив у неї три – один з печінкою, один з сиром, а на закусон - із яблуками.
Повертаюсь і дорогою — невтерпіж — починаю наминати з печінкою. Як й гадав - смакота! Справді, як у рідної мами чи бабусі. Приходжу на місце, а рудька, випадкового мого попутника чомусь немає. Але "чамайдан" його, слава Богу, стоїть на місці. Я відразу ж і за­спокоївся. Судись на хвилину — може, в туалет гайнув. Повернеться, чемодан його стоїть де стояв. Впоравсь я із з пиріжком, що з сиром, тільки взявся за той, що з яблуками, як тут чи не вперше глянув на свій чемодан, а його, мого чемодана, виявляється, катма. Як кажуть, кружало, де лежало... А чемодан того рудька стоїть...І тут мене наче струмом пронизало / в першу мить я ледь було не вда­вився солодким пиріжком з яблуками/: та того й стоїть його "чамайдан", що він своє добро просто...покинув. А з моїм накивав п'ята­ми. І йому повірив-довірив? І тут же інша думка: чеканне панікуй, не може того статися... він же мені перед цим свій довіряв Тільки тепер я загледів, що його чемодан задрипаний /чи не на звалищі підібраний/, з виламаним замочком, для надійності паском перетягнутий — теж старим та потрісканим. Гріш ціна такому барахлу!
І як я раніше недопетрав? Його тому й покинув той рудько з голубими, такими дитинними очима, що він нічого не вартий, а пильність цим мою він приспав. І певно тип той, який і спровокував мене, го­лодного, пиріжками /як їв, як глитав-жер, як плямкав смачно, як пальці облизував по-народному!/ давно певно, й вокзал залишив і покурів з моїм чемоданом, як кажуть, у невідомому напрямку!
Боже, як я купився — легко і просто — справжній провінціал у столиці! Називається, заморив черв’ячка!
Недоїдений пиріжок з яблуками зозла пошпурив у корзинку для сміття — хоча при чім він, пиріжок? Кинувся сюди-туди... Шукай вітра в полі! Вокзал гуде як гігантський вулик, народу! Метушня! Ніко­му до тебе немає діла. Ніхто тебе не слухає, ніхто нічого не бачив.
Аж тут міліціонер іде. Я до нього в розпачі /остання надія на порятунок/: так і так... Ловіть злодюгу, чемодан украв. А свій за­лишив. ..
—Спіймаємо,- нехотя сержант, жуючи гумку.— Тільки ж він уже напевне далеко від вокзалу. А там - не моя зона. Тож беріть його чемодан, як речовий доказ, та v ходімо до кімнати...
Рушив попереду, а я за ним. З чужим, задрипаним чемоданом — бри­дко його й нести. Та ще ж і важенний...Цікаво, що в ньому?
— "Кукла"— одказує сержант. - На злодійському жаргоні так нази­вається обманка. Знаємо ці фокуси-мокуси! А ви теж... мовби ж і не селюк по виду, інтелігентний, городський, а такого дали маху!
Коли зайшли до кімнати привокзальної міліції й відкрили той чемодан, у ньому й справді виявилася "кукла": стара, в мазуті кухвайка без рукавів /на сміттярці, мабуть, підібрана/, у яку було замотоно для ваги три цеглини...
—Ясно,— підсумавав оглядини цеглин, замотаних, в стару кухвайку сержант." А що було у вашому чемодані?
— Комп’ютер. Останнього покоління, дорогий...
— Фю-уть,— присвинув сержант,— а я механічно за ним: фю-уть!..
— Дорогий?
— І не питайте! Я цілий рік відкладав...
—Окупилися на пиріжки, як і він смачно перед вами їв? Артист... Та не ви, а - він... А ви, значить, тепер і назавжди, потерпілий. Плакав ваш комп'ютер. хоча.... .постараюсь,— позіхнув,— знайти. Сідайте, будемо складати протокола...
Тільки з протоколом упоралися ( а в тім, кому він потрібний?), як по гучномовцю застерегли, що мій поїзд ось-ось вирушить... Побіг я до відповідної платформи — не пропадати ж ще й білету.
Всю ніч не спав у купе, кректав, зітхав, себе безбожно кляв, пєревертався. Серед ночі вийшов у тамбур покурити. Пахкав гірким димом, а в мені все звучала й звучала відома пісня в неперевершеному виконанні Дмитра Гнатюка:
Козак гірко заплакав: "Ви тяжкі вороги! Візьміть собі дівчину —віддайте пироги!"
Що не кажуть, а Русь здавна славиться пирогами!

ПРО САЛО, СВИНЕЙ ТА СВИНСТВО

— Що таке український снікерс?
— Сало в шоколаді!
 З новітнього анекдоту

Ні сіло, ні впало - дай, мамо, сала!
Давне українське приспів’я.

Сало / відокремлений від м’яса підшкірний свинячий жир, що збе­рігається солоним і вживається сирим, смаженим і вареним — факт!/ вважається /принаймні, в слов’янському світі/ національним продук­том українців /хоча його споживають і інші народи, крім мусульман/. Так узвичаїлось. У них /себто в нас/ навіть свої салон-вагони є. (Буцімто вагон для перевезення сала, пардон, не вельми вдатний ане­кдот/.
І все ж це у нас, українців, є чи не єдиний у світі пам’ятник хрюшці,
годувальний і нашій. І свиня, повірте, заслужила того постамента, бо хто ж,
як не вона, годувала наш народ починаючи з трипільських — чи ще й ранішніх — часів? /Татаро-монголи, окупу­вавши давню Русь, все .забирали в населення, а свиней,— як і свини­ну — обминали — з релігійних мотивів, тож наші прапра й трималися на салі віками й віками, і взагалі, у якого українця в минулому /та й нині теж/ не висіло в сінях велике сало — пудів зо два, чи не стояла бочка з салом? Недарма ж кажуть: перше м’ясо — свинина, перша риба — линина.
Який український дядько, збираючись по весні — нестача вітамі­нів — на польові роботи не прихоплював традиційний "тормозок": чет­вертину сала, окраєць хліба /дурне сало без хліба/, цибулину? І орав собі цілий день — при силі й. здоров". /До речі, сало відігравало значну роль і при швидкому, час ом несподіваному пересуванні: тоді мастили салом п’яти/.

Українці / за класифікацією одного "братнього" народу, хохли/ і сало — це все одно, що... Що приміром, негри і банани.
Їдуть в одному вагоні вуйко і негр. От чорношкірий дістав ба­нани, їсть. Вуйко дивився, дивився і каже:
— А дай-но попробувати, що воно таке? Той дав. Вуйко попробував, поплямкав:
— Нічого,— каже,— їсти можна.
Минає якийсь час, вуйко дістає сало і їсть.
Негр дивиться, дивиться і каже:
— Дай попробувати.
—А що його пробувати,—одказує вуйко,— сало є сало. Воно і в Аф­риці сало.
Ось бачите, як високо котується в світі наше сало!
До речі, саме дядьки наші той... І в шанованому віці молодими жеребчиками в певних ситуаціях іржали. Наївшись сальця. Тож і дітонароджуваність у нас завжди була на рівні. Як би ми тепер сказали сало позитивно впливало на чоловічу потенцію /бо хіба на якійсь там олійці чи дієті-вегетаріанстві, як і взагалі, на комариному салі у п’ятдесят літ жеребчиком іржатимеш? /Жаль, нині все менше й менше чоловіки - мужчини, мужі, дядьки, парубки, вуйки, ґазди, лю бчики — голубчики, єдині та благовірні — споживають сала, тож і здатність до любові рано втрачають, а відтак сьогодні й дітей у нас не густо — отаке нещастя!
А сала в Україні нині й справді меншає на душу населення. Вия­вляється, ріст благополуччя населення веде до... нівеляції націо­нальних традицій. Ось які за "Інтерфаксом" статистичні з цього приводу дані: ще п’ять років тому в раціоні середнього українця 70-80% припадало на свинину, решта - 20-30% - доповнювали яловичині та курятина. Сьогодні все змінилося: половина споживання припадає вже на курятину, а свинина і яловичина стали займати в раціоні українців десь приблизно 25%.
Буцімто експерти пояснюють таку тенденцію зростання прибутків
населення /нічого плакатися. що ми нещасні!/, адже в міру зростання благополуччя, люди переходять на рослинну їжу і такі ж жири. Що правда ціни на культовий наш продукт не падають. Це пояснюється значним зменшенням поголів’я українських свиней. І, при тому, що, даруйте, свинства у нас, як і раніше, процвітає. І навіть займає чи одне з перших місць. Як писав ще Коцюбинський: "Звісно, свинства в управі багато, мабуть, його скрізь немало". На жаль. І в сьогоднішніх управах воно ще де-де процвітає. Як і свинуватих у нас не меншає. Як і свиноти. Як і свинарень у нашому житті. Та й свиню ближньому підікласти /від щедрості своєї душі/ ми все ще гаразді.
Ось тільки натуральних свиней у нас меншає і меншає, а з ними і сала теж. Тепер його дядькам заміняє заморська віагра, але на ній, як то кажуть, не дуже іржатимеш молодим жеребчиком. Але і вже інша тема.

ПАМ’ЯТНИК НЕВІДОМОМУ ПИСЬМЕННИКУ

За горами, за лісами (дрімучими, ясна річ), за синіми морями, а точніше — за тридев’ять земель у Тридесятому царстві жив собі та був собі невідомий письменник.
Як і годиться письменникові, щось він там писав-творив, але що саме — бог його знає. Сказано ж бо, письменник невідомий. У некролозі, коли він залишив цей суєтний світ, група товаришів так його й титулувала: пішов од нас такий-то, невідомий письменник…
А по якомусь там часі вдячні нащадки вирішили поставити йому пам’ятник. Ставлять ще пам’ятники невідомим героям, то чому б і не поставити невідомому письменнику, який хоч я залишився для історії (як і колись для сучасників) невідомим, але, як колись казали, воював на ідеологічному фронті. Боєць, одне слово. Сказано — зроблено.
Ще по якомусь там часі у столиці Тридесятого царства нарешті відкрили пам’ятник Невідомому письменнику — до речі, перший у світовій практиці (чи то пак, літературі), і про цей випадок було навіть записано в Книзі рекордів Гіннеса. Постав невідомий митець на постаменті в творчій задумі, тримаючи в руці стило (старовинну паличку для писання — сучасна кулькова авторучка скульпторами була визнана неромантичною і непоетичною) і натхненно дивиться в далину — невідомі свої безсмертні творіння обдумує. На постаменті на віки викарбувано: “Невідомому творцеві красного письменства від вдячних читачів”.
А біля постаменту, як і водиться, квіти, діти граються, пенсіонери на лавочках дрімають або в шахи ріжуться. Іноді екскурсовод приведе туди всюдисущих туристів.
— Група — увага! Перед вами рідкісний пам’ятник, перший у світовій практиці пам’ятник письменнику не відомому, як водиться всюди, а — НЕВІДОМОМУ. Адже цей письменник якщо й відомий, то тільки тим, що він був за життя… НЕВІДОМИМ ПИСЬМЕННИКОМ. Таким і залишився на віки. Заодно цей пам’ятник є спільним пам’ятником усім невідомим письменникам, а їх у нас, за найскромнішими підрахунками — легіон!
Туристи охкають, джеркотять різними мовами, клацають фотоапаратами, стрекочуть відео- та кінокамерами, самі увічнюються на тлі того незвичайного скульптурного творіння. Тобто, все було гаразд. Ну, траплялося, правда, що який-небудь пенсіонер, прокинувшись на лавочці, чіплявся до екскурсовода:
— А чому письменник… невідомий?
Екскурсовод пребадьоро відповідала:
— Та тому, що не став відомим. Не поталанило чоловікові.
Але досвідчений пенсіонер, буває, чіпляється, як реп’ях до шерсті.
— А чому він не став… відомим?
Екскурсовод на останньому запасі терпіння янгольським голоском щебече:
— Така доля підстерігає багатьох творців.
— Куди ж влада дивиться, якщо в нас є невідомі письменники?— підпрягаються інші пенсіонери.— Отак вона допомагає рідній літературі?..
І пішло, і поїхало. Екскурсовод поспішно веде групу подалі від гріха, а пенсіонери, раді, що знайшлася тема для розмови, перемивають владі кісточки — і без того, звісно, миті-перемиті.
Якщо не рахувати подібних ексцесів, що ні-ні, та й виникали біля пам’ятника Невідомому письменнику, все було о’кей! Тридесяте царство вже й пишатися почало, що тільки воно має такий унікальний, єдиний у світі скульптурний витвір бійцеві ідеологічного фронту. І раптом — скандал!
Гільдія пишучих (у Тридесятому царстві не Спілка письменників, як у нас, а — Гільдія пишучих) зненацька виступила із гострою заявою, у якій затаврувала пам’ятник невідомому їхньому колезі, як “грубий наклеп на наших талановитих членів”, що то взагалі “провокація” і т.д., і т.ін.
— У нас немає невідомих письменників,— заявила вона і подала протест до Верховного суду царства. Заодно Гільдія провела анонімне опитування серед своїх членів, і кожен із опитуваних у графі “Ви — відомий чи невідомий письменник (потрібне підкреслити)?” підкреслив, що так, звичайно ж, він відомий. Себто невідомого у Тридесятому царстві не виявилося жодного!
Одночасно спеціальна тимчасова комісія експертів дослідила некрологи та різні ювілейні матеріали про письменників і встановила де-факто: всі вони без винятку і там, і там називалися тільки відомими. На цій підставі Верховний суд Тридесятого царства ухвалив: пам’ятник Невідомому письменнику, як такий, що не відповідає дійсності, зняти. Адже він порочить честь і гідність письменників Тридесятого царства, серед яких
невідомих немає.