Микола Понеділок
Казка недосказана моя
Гумористичні образки та новели

Із збірки «Соборний борщ»

Осля та слоник

Усі мешканці багатоповерхового будинку знали, що родина Буряків живе у мирі-злагоді.
Кожного буденного дня, як містер Буряк ішов до праці, місіс перехилялася через поріг, цілувала його у підборіддя чи вище кирпатого носа і неодмінно щось радила.
— Бережися, Бил! На праці не поспішай. Праці кінця немає, а здоров’я погибає.
— Як форман погейкує, Бил, не зважай. Кинь йому жмут нищівного погляду. Кинь і продовжуй зберігати енергію.
Місіс теща також напучення любила. Частенько викрикувала крізь прочинені двері свої побажання:
— Бил, голубчику, йтимеш із праці, купи нову повість «Вовкулак-жінка». Іще щось романтичного.
— Бил, золотце. Не забудь же про кіно. Глянь, ану ж іде яка трагедія на нашій вулиці. Може підемо увечері, то трохи посміємося. Окей.
— Бил, не зважай...
— Бил, обов’язково пригадай...
Кажу ж, була в сім’ї любов. І згода...
***
У неділю вранці щаслива родина вислухувала українську Службу Божу.
Вдома вислухувала. Через радіо. (А радіо велике, просто тобі шафа з чотирма голосниками. Грає голосно. Так що не треба й з ліжок зіскакувати — чути по всіх кімнатах.)
Аж так перед дванадцятою Буряки йшли до церкви. Вірніше, під церкву. Щоб там зустріти приятелів та з ними вволю погуторити. Про все, а особливо про міжнародні справи.
Виходили з хати і приходили під церкву шнурочком: старшина попереду, а дріб’язок у хвості. Місіс теща першою, за нею містер Буряк з жінчиною торбинкою, а вже вкінці дружина з двома буряченятами.
Точнісінько таким родинним шнурочком прийшли вони і сьогоднішньої неділі.
Ще навіть не встигли як слід отаборитися на своєму сталому місці, як до них поспішив на гутірку містер Ключик.
— Доброго півполудня, кохане панство. Чи читали сьогодні газету? Бачите, що діється?! Бачите?
— Аякже. Читали. Ой, діється... Я ледве не зомліла на канапі... Так зачиталася та рознервувалася, — підхопила місіс теща. — Де ж бо це видано, щоб сліпий ограбував банк і втік з-перед носа поліції.
— Який сліпий? У нього на очах була лише декорація сліпого, а бачив він за трьох злодіїв, — роз’яснював справу Ключик. — Але це новинка з російської газети, а я веду мову про польський щоденник...
— А-а, — перебив містер Буряк, — то ви, мабуть, про ту жінку, що спалила себе вщент на вогні.
— Так, — зрадів Ключик, — вгадали. Спалила і навіть тестаменту путнього, варіятка, не залишила. Цікаво, як же вона себе підпалювала. Дровиняку не так легко запалити, а то ж жива людина. Та ще, певно, і з нервами...
Вмішалася місіс Буряк.
— А може вона, — каже, — електрику через себе пустила, а потім сірником розвела вогонь під ногами. Щоб себе, нарешті, доконати.
Після детального обговорення всіх вбивств та самовбивств, які будь-хто міг собі пригадати, наші знайомі перескочили до наступних виборів.
— То будемо вибирати президента, — почав Ключик.
— Та я вже вибрав президента на свою голову. У хаті не всиджу від бурчання, — пожартував Буряк, підсміхаючися до дружини. — Не так, старенька?
— Не мудруй, — нелюб’язно відгукнулася «старенька», — бо не смішно. Тебе питають серйозно, чи будеш вибирати голову держави. А ти бородату анекдоту межи очі пускаєш. Кажи по-простому, що будеш.
— Ну, буду.
— А кого ж ви будете? — безцеремонно вчепився Ключик. — Кого ви думаєте підпирати? Хто, по-вашому, ліпшим президентом буде — Адлай чи Двай?
— Адлай чи Двай?! — здивувався голова Бурякової родини. — Та все наше сімейство: я, дружина і моя теща підпираємо лише республіканця. Ми — проти Адлая. Ми — за Двая...
— Чекай, чекай-но, що ти розкудкудакався, — встряє місіс Буряк, зробивши страшні, мов у Голлівуді, очі, — яка це твоя дружина підпирає республіканця? Принаймні, не я. Можливо, ти маєш ще в додаток, на боці, якусь жінку, що згодилася по-твоєму голосувати. Тоді вже вибачай...
— Серденько, — шепнув подрузі містер Буряк, — не брикайся хоча при людях. Не показуй, що ти завжди воюєш з рідним чоловіком... Не показуй, що ти не вмієш тримати консолідації з ріднею.
Місіс нервово вихопила свою торбинку із рук мужа (а він же тримав цупко!) — і це був найпевніший доказ, що справа погіршилася.
— Не вичитуй. Маю твоєї моралі більш, ніж досить. По самі вуха. Це раз. А по-друге, — я демократка. З роду-прадіду. І люблю Адлая, а не Двая. І голосую, і крокую з демократами.
— Крокую, — перекривив тихенько муж. — Ти ж не крокуєш, а шкандибаєш.
— А ти ногами, мов рогачиками, шкутильгаєш.
Поки муж-жона тихцем сварилися, Ключик зайнявся тещею.
— А кого ж ви думаєте підпирати? — лисицею звернувся містер Ключик до місіс тещі.
— Кого, питаєте? Ще не вирішила твердо. Чекаю, хто з двох кандидатів ліпше присниться — тому й подарую голос.
— Кажу вам, — вчепився Ключик, — забудьте зовсім за Адлая. Голосуйте лише за Двая. То людина — на всі руки майстер. Генерал. Відважний, леопард! Він і комуністів в Америці порозганяє, і Совєтів твердим словом та кулаком трохи полякає. А Адлай же невійськове зілля. Розманіжений цивільний птах. І соромливий, мов той юнак перед першим причастям. Та ще й лисий. Та ще й без жінки. А мужчина без жінки, що авто без мотора — інвалід у квадраті.
От тут і розгорівся словесний бій. Місіс Буряк кинула мужа і стала перед Ключиком, мов хмара темна, грізна:
— То Адлай лисий?
— Так.
— А гляньте на свою маківку. Там тридцять волосин — та й ті руді і випадають.
— Жінко! — пробує утихомирювати містер Буряк. — Ти ж біля церкви. Не кричи так. Гріх.
— Ніякого гріха нема. Я вже помолилася, слухаючи радіом Службу Божу, і можу, як захочу, говорити.
І знову приступає до Ключика. Та ще сильніше, ще голосніше:
— І кажете, що Адлай інвалід у квадраті.
— У квадраті.
— А ви хто, з дозволу сказати? Та ви ж руїна, а другому вади вичисляєте. Та ви ж усім лікарям пооббивали всі пороги. То з серцем, то з головою, то з іншим яким нещастям. А на демократа пальцями кидаєте. Та демократ Адлай буде президентом першого ґатунку. Він і робітника пожаліє, і Москві міцне слово зготує, і комуністів профільтрує. Ось хто такий Адлай. А хто ваш Двай? Який він? Не лисий. У нього ж не голова, а білесенька тарілка! І не позбудеться своєї звички генеральської. Що не скаже — то суцільний наказ.
Тепер урвався терпець рідному чоловікові:
— Ти, жінко, так розумієшся в політиці, як я в китайській грамоті. Чого ж ти причепилася до республіканця?
— Лише тому, — відсікла місіс Буряк, — що ваш республіканець Двай військовий. А я, крім Наполеона та генерала Шандрука, ніяким полководцям не симпатизую.
— Не так голосно. Тихіше. Май совість, жінко.
— А сам горлаєш.
— Ну.
— Не нукай, я не коняка.
— Прошу.
— Ну гаразд. Умовкну. Я докінчу з тобою вдома.
О другій годині дня родинний шнурочок потягнувся додому.
Попереду мовчазна, мов єгипетська мумія, місіс теща... За нею спантеличений містер Буряк без жінчиної торбинки... І в хвості рознервована жона з буряченятами. Старшеньке з дітей несло через плече мамину торбинку й від цього тягаря нехотя раз по раз пхинькало. Ніхто нікому ні словечка! Ані гу-гу один до одного! Так ніби родина верталася із цвинтаря, а не з недільної прогулянки.
Лише аж вдома, від обіду й до пізньої вечері, місіс Буряк докінчувала перервану на вулиці, поблизу церкви, передвиборчу промову...
***
Наступного дня, коли Бил ішов до праці, місіс Буряк якось забулася перехилитися через поріг та доторкнутися чола чи кирпатого носа мужа. Місіс теща також для себе зробила виняток — і не давала жодних доручень зятеві.
І так впродовж цілого тижня...
Усе було ніби спокійне, але напружене... Всі ходили мов наїжачені один до одного.
Справжній рух почався лише тоді, коли одного разу Бил прийшов із праці... Отож, прийшов... Пройшовся маршовим кроком крізь вітальню й поклав на столик два пакуночки. Теща негайно зиркнула: місіс Буряк, мовляв, дивись, починаються якісь-то «несподіванки».
Місіс Буряк у відповідь хитнула головою і підморгнула, мовби казала: «А як він з тими пакунками гордо крокував, мов на демонстрації чи параді».
Буряченята обступили пакуночки й заплескали від радости.
— Цукерки!
— Морозиво!
— Наган, що водою скрізь стріляє!
Муж розгорнув — і всі: жона, теща, буряченята ойкнули. Алюмінієвий слоник та шовкова кохтина!
— Якраз діти вгадали! — не втерпіла дружина. — Він зроду-віку цукерок не купує. Хіба йому на думці рідні діти? Він закохався в джунґлі! Дивіться, слона притарабанив.
Муж мовчав, і дружина вирішила просто-таки його, безпосередньо, запитати:
— Навіщо слонів стягуєш до хати? У нас же, здається, не зоопарк?
— Ні, жіночко, не зоопарк. А слон, відзнака республіканців, стоятиме на моєму столику. Є заперечення?
— Які там заперечення. Можеш собі ставити не лише металевих звірів. Постав, якщо дістанеш, слона живого з таким-ось хоботом! І він тобі тим хоботом, замість дружини, вечерю подаватиме.
— А цю кохтину, — звернувся муж до тещі, цілковито пропустивши повз вуха жінчині завваги, — купив для вас я, мамо.
Місіс теща вже збиралася найприємніше посміхнутися, та, вгледівши дочку, лише кисло-прекисло витиснула «дякую».
— То вже надумалися, мамо, за кого будете голосувати? — буцімто між іншим запитав Буряк.
— Та я вже ладна і за Двая... Коли ж люблю Адлая... Двай із дружиною. А Адлай один, мов палець. А йому ж також належить певна частка жіночої уваги. Справді, не знаю.
Місіс Буряк вискочила з хати.
Повернулася десь аж за годину. І теж з двома пакунками. Бронзове осля та крепдешинова сукенка!
Дружина нетерпляче чекала запитань мужа. Та мусить же він, врешті, запитати, навіщо те осля і та сукенка. І тільки-но він запитає, вона йому, мов з книги, відчитає.
Але муж, мовби на зло, мовчав.
— Мамо, — примушена місіс Буряк таки почати без запитань, — ослик — це відзнака демократів. А цю сукенку для вас спеціяльно відшукала. Коштовна річ. Не то що якась там дріб’язкова кохта, що їй ціна три центи у базарний день.
Віддихалася...
— То за кого ж, мамо, ви вирішили остаточно голосувати?
— Та треба б, дочко, за демократів, коли б республіканців мені не жаль. Адлай цивільний, а Двай завжди у війську, між хлопами був. То хай хоча тепер, на старість, йому дрібка жіночої ласкавости всміхнеться.
— Мамо, без викруту: Адлай чи Двай?
— Дочко, не знаю. Туди й сюди. Щось посередині.
— Як це туди й сюди?! Виходить, мамо, ви зовсім без хребта?..
— З хребтом я, дочко. Але хребет згинається то в ту, то в іншу сторону...
Як наступили сутінки, в хаті запанувала цілковита тиша.
Мовчало радіо...
Не світилася й телевізія...
Замкнувся й патефон...
Лише у вітальні, в напівпітьмі, на протилежних столиках вороже поблискували один на одного алюмінієвий слоник та бронзове осля.
Згодом у тихому царстві прошаруділи кроки місіс тещі. Вона ввійшла до кімнати подружжя Буряків.
— Слухайте, діти. Я довго міркувала над цією виборчою політикою. І вирішила. Давайте цим разом поставимо у президенти обох — Адлая і Двая. Два роки керує демократ Адлай, а два — республіканець Двай. По чотирьох роках зроблять один одному контролю, вилають один одного пристойними словами і матимуть обоє задоволення. І нам в сімейному житті полегшення...
***
Наступного ранку сусіди знову почули у коридорі вигуки:
— Бережися, Бил! — і поцілунок на кирпатий ніс.
— Не спішися. Як форман погейкує...
— Бил, голубчику. Не забудь панчохи з подвійною п’яткою.
— І кіно, може трагедію...
З кімнати кричало радіо, співала телевізія і плакав на ввесь голос патефон.
Видко було, що родина дійшла згоди. Але як саме — довідатися тяжко.
Одне лиш ясно: у вітальні, на високому столику, одне поруч одного, стояли слоник та осля. А обабіч відзнак двох партій, у невеличких вазах, «росли» білі паперові рожі...

Рибальські змагання

Я вже, так би мовити, рибалка з досвідом. Ловив рибу велику й дрібненьку, витягав нерідко черепах та в’юнів, а раз власною вудкою підчепив рідне коліно і проходив з ним до лікаря сорок два доляри і тридцять п’ять центів. Мене не здивувати рибальськими пригодами. Але тут — подумайте! Приїжджаю з відповідними снастями до знайомого, а він мені:
— Партійну рибу вдавалося коли ловити?
Отут заскочив. Я не то що не ловив, а навіть не знав про існування такої дивовижної риби.
— Яка це партійна? — питаю.
— Червона. Її прозивають ще комуністичною.
— Ні, не ловив, — кажу. — Та в цьому ставку червоної я щось не бачив.
Мене аж посоромив знайомий та попрохав нікому таких нісенітниць не розповідати, бо сусід через дорогу майже щодня червону рибку витягає.
— Бреше! — крикнув я з таким завзяттям, яке буває тільки у картярів та любителів кінних перегонів. — Я ловлю вже рік — і мені лише руда або чорна попадається.
Ідемо до нього. Ось він стоїть, увесь у прищах різного розміру та кольору. З цигаркою, яка безперервно маршує з одного кутика уст в інший, та з очима, які нагадують чомусь добре випрану сіру ряднину.
— Справді ловите червону рибку?
— Інколи трапляється, — хвастливо відповіли сірі оченята.
— Вигадка! Червоної тут і сліду немає.
— Поб’ємося об заклад! — азартно запропонував сусід, і я ще з більшим запалом схопився за його необдуманий виклик.
— Даю десять долярів, якщо спіймаєте. Коли ж ні — витягуєте ви із власної кишені.
Ще з левади бачимо, що біля берега метушаться два хлопчаки. В одного вудка, а в іншого — довжелезна ломака з загостреним цвяхом на кінці.
— Ну, що, хлопці, — питаю, — спіймали що на штричку?
— Спіймали, — сміється старшенький, — водяну мишу.
— А червоної рибки не попадалося?
— Та де там, тут і чорної не видко, не то червоної.
Ну, думаю, луснули твої десять долярів. Я тебе навчу, як хизуватися вигаданим рибальським таланом.
Прилагоджую вудку. Витягую з торби риб’ячі харчі: черв’ячки, мамалиґу, хліб, печену картоплю і вміщуюся між хлопчаками. Спеціяліст партійних риб, бачу, вагається сідати біля нас — на протилежний берег уп’ялив свої рядняні очі.
— Іду туди, — каже він і стовбичить далі біля нас.
— Іди, іди. Попутний вітерець у спину! — кидаю я, замішуючи тим часом мамалиґу з розсипним цукром.
— Давай зробимо заміну, — пропонує він. — Дай мені мамалиґи, а я тобі — трикольорового черв’ячка. Риба, мов навіжена, хапає смугастого живчика.
Не хотілося мені, але якось незручно — колеґа, треба помінятися. Даю йому трішки тіста, навмисне замішавши його з землею, щоб рибу відстрашити.
Рибалимо. Впиваємося очима у воду, вірніше у шнурки, що сполучують душу риби з нашою душею. Чекаємо. З великою терпеливістю чекаємо того бажаного, приємного, радісного смику.
Анітелень. Спить підводне царство.
— Хочете, щоб зразу й клювала, — потішає мене хлопчик. — Он я сиджу дві години, і тільки раз шнурок і заколихався, коли водяна миша пропливала.
Минає година, друга, а мій шнурок, мов закам’янів, мовби замовило.
Сусід з іншого берега теж сидить без праці і з нудьги латаття на воді рахує. Коли це гукає-прохає мене до крамниці збігати, води для нього і для себе прихопити. «Нема дурних, — думаю собі. — Цяця велика, буду для нього козачком служити. Нема дурних. Маєш клешні довгі, сам бігай по воду».
Пішов він... Вудку лишив напризволяще. Я вже тепер слідкую за своєю та час від часу і на його вудку кривим оком позираю.
«Як буде клювати в нього, — думаю, — то треба так смикнути за вудлище, щоб риба відчепилася. А то, чого доброго, ще й програю».
Тихо... Вже очі втомлені водяну поверхню обзирати. Стою із вудкою наввипинки, потім примостився навпочіпки, навлежачки, навколішки, а риби то катма. Аж вмент хлопчаки заверещали — і меншенький від радости ледве мене штричкою не почастував.
— Схопила!
Я прикипів очима. Виплигує щось із води... Справді, рибку фунтів сорок витягують хлоп’ята. Не знаходжу для себе місця... Хочу іти помагати... Відганяють. Кажуть, треба самому ловити, а не чужою любуватися.
І ось, на березі, я на власні очі бачу сома, хоч і не сорок фунтів, а лише два із невеликим гаком. А сом... Сіро-бурий, з довгими вусами та зубатою пащекою.
— Хлопці, продайте, — благаю їх.
— Скільки даєш?
— Двадцять п’ять центів.
— Бери.
Даю п’ятдесят центів. Хлопці, мов на команду, хапають знаряддя і наввипередки — гайда від мене.
— А здачі? — кидаю навздогін. — Здачі!
— Від мами пізніше принесемо, — і подалися навскач, мов жереб’ята.
Я тепер з нетерпеливістю чекаю прищавого хвастуна. Ой і покажу йому свою здобич! Донесхочу накепкуюся з нього...
Нарешті...
— Дивись, — кажу і показую куплену рибину, — десять хвилин томився, поки витягнув.
Він ані слова, лише, як мені здалося, від злости аж побілів... Аж знітився...
Знову він там, на тому березі... Я — тут...
Знову впиваюся очима у шнурок. Сонце пригріває. На деревах пташина оркестра концертує... І страх як кортить покуняти... Нараз — несамовитий вереск!
— Тягну!!
Глип! — любитель партійних риб мотиляє на всі боки вудкою.
— Бачиш?
Я протер очі — і горе! — над водою тріпалася ЧЕРВОНА риба. Червона!!
Я затремтів, згадавши, що програв. А в мене ж у кишені ледве два доляри можна було назбирати.
— Ось тобі й партійна риба, — урочисто піднісши вудку з рибою, промовив прищавий. — Виходить, ти програв.
— Та що то за рибина! Дрібнюсіньке риб’я, одні зябра та хвіст — і більш нічого. Он я спіймав — донести тяжко.
Аж де не візьмися — жінка. Чимчикує! І прямо до води!
— Петре, опам’ятайся, — погрожує прищавому, — що це за напасть така!! Навіщо останню червону рибу із скляного посуду забрав!? Зараз же мені назад неси!
О... Це була інша справа... Шахрайство. Почепити на гачок рибу з акваріума. Хизуватися перед чужими таким дешевим успіхом... Грабувати чесних людей... Як це негідно, як паскудно... Не по-джентльменськи. Так я йому вичитував довгенько.
Аж на тобі — гульк! — хлопченя до нас підскакує.
— Нате вам здачі двадцять п’ять центів за куплену в мене оцю рибу, — тикає він мені гроші, і я від сорому не знаю, де подітися... І я попався... І я проштрафився...
І вже не дивлюся на сусіда, лише думаю: «І на дідька мені оці двадцять п’ять центів... Ох, не буде з тебе, хлопче, бізнесмена, не буде. З тебе такий бізнесмен, як з мене верховний командувач».
І з люті жбурнув я монету у кущі...
Оце так позмагалися.

«Сон рябої кобили»

Один із видатних поетів совєтської України, Андрій Малишко, створив збірку віршів під назвою «За синім морем». Тримаємо її в руці. Ще навіть не розкрили, не прочитали жодної сторінки, а вже передчуваємо, куди цілиться вправне перо автора.
Обгортку книги пофарбовано в брудно-чорний колір, посередині втиснено блідий хмародер, а внизу примостилися сірі, бідолашні халупки. Цього досить, щоб зрозуміти: в книзі буде оспівуватись Америка. Символічно вона вже оспівується на обкладинці: брудно-чорна країна, в якій не можна вільно дихнути, де розкошують зажерливі та злющі капіталісти в хмародерах, а в «льохах-халупках» нидіє, мучиться сірий пролетаріят.
Перегортаємо сторінки... В передмові наші передбачення посилюються. В ній сказано, що поет своїм гнівним пером прибив до ганебного стовпа всю капіталістичну Америку.
Оскільки ми теж в Америці і, зрозуміло, не бажаємо висіти на ганебному стовпі, приколоті пером Малишка, спробуємо запротестувати. Спробуємо відхилити капосне перо і скерувати його туди, куди воно повинно б уцілити...
***
Першою перлиною у збірці йде віршик «Статуя Свободи»:

Із Гудзону б’ються в берег води,
І шумить в рекламах Уолл-Стріт,
І старенька статуя Свободи
Огляда американський світ.

Оглянула вона, і настрій у неї попсувався. Миршава та Америка. Гори в цій країні сумні-сумненькі, ріки мілкі та ще й холодненькі, а поля чахлі-млявенькі. А на тих полях фермер, мов церковна миша, вбогий, бродить. Бродить він, неборака, та від голоду зубами ритмічно клацає.
Сумна країна! Глянеш на неї — і за шкірою морозом проймає, а в боку циганською голкою шпигає. До того ж, скрізь удови плачуть, чесні люди гніваються та в тюрмах конають, а від їхнього справедливого гніву навіть ґрати гнуться-ломляться. Не описуватимемо всіх страхіть, які Малишко побачив в Америці, а то, не доведи Боже, ще читачі почнуть голосити.
Коротко: землю Вашінґтона трясе пропасниця голоду, холоду та неволі... Все похнюпилось і чекає. Чого? — спитаєте. Наївні ви. Чекає іншої свободи:

Інша — та, що Леніним зігріта,
Інша та, що Сталін гартував,
Що стоїть у центрі всього світу
В прапорах червоних від заграв.

Ясно? Ось якої свободи, на думку Малишка, чекає нещасна Америка. Так званої червоної свободи, яку зготував Ленін — Сталін, скип’ятив Хрущов, а розсьорбує по колгоспних та цілинних землях Богу душу винний українець.
Не пише автор, як у тій країні, де кремлівської свободи хоч відбавляй, живеться людям. Зрозуміло, там і гори зелененькі, і води повненькі, і поля густенькі. Вдови не плачуть за рідними, яких партія перевиховує по тайгах-сибірах. У тюрмах люди не конають, а сидять собі спокійно, і то навіть довгенько сидять, і рідко коли гніваються. Дисциплінований елемент. Колгоспникам у тій країні сяють цілісінький день зорі: до роботи блимає ранішня зоря, на роботі припікає кремлівська, а додому йдуть під мерехтіння вечірньої. За день праці одержують сто грамів високоякісного вівсяного борошна і п’ять-шість штук добірної чорноморської картоплі. Вночі з цих продуктів печуть пухкі калачі і варять густий борщ. Тільки розвиднілося — прокидаються, смачно снідають і з Малишковою піснею:

Зацвітай, наш май,
Буйно, як Дунай,
Над радянським вільним світом
Прапор піднімай —

маршують у поле... Отак, порівнявши дві свободи: свою, совєтську, і чужу, американську, поет по лікоть засукує рукава. Лишає свою спочивати, натомість береться до ґрунтовної розправи з капіталістичною. Ну, що ж! Щасти, Боже! Поможемо й ми йому в його нелегкій боротьбі...
Особливу увагу треба віддати віршикові «Історія однієї книги». Початок історії простий:

З Європи в Америку їхав один
Американський громадянин.

Інтриґуючий початок. Далі дізнаємося, що корабликом плив не простий смертний «янкі», а ягня «проґресивного» роду. Воно забилося в куток каюти і сиділо, мов різьблений Будда. На палубі буржуазія і несвідомий пролетаріят веселяться, танцюють фокса, регочуть від дотепів, гундосять любовні пісеньки, обжираються. Лише ягня в каютці згорбилося, мов знак запитання... і читає, читає...
Що ж то за книга, що знеохотила американського громадянина до танцю, до музики, до їжі? Книга про кінець світу? — Ні. Біблія? Та де бо! — Ні!

Він читав, забував себе
Книжку «Історія ВКП(б)».

Он як! Так впивався мудрістю книги, що забував за все... тобто очманів! А кораблик не бере під увагу, що хтось там від науки чманіє. Пливе собі до Нью-Йорку. Доплив. Виходить на суходіл громадянин, а в руках, як дорогоцінний смарагд, книга «Історія ВКП(б)» блищить...
Як побачили на пристані страшні поліцаї цей скарб, від жаху в них подротилися чуби, покосилися лиця, і вони заверещали нелюдським голосом... І негайно почали колом оточувати книгу-смарагд. У Малишка ця страшелезна сцена виглядає так:

Начебто атомка впала рядом,
Начебто грім покотивсь по землі —
Її (книгу. — М.П.) оточили наряд за нарядом
Бліді поліцаї і патрулі.

Цього мало. Оці «бліді» патрулики арештували хлопця, а на книзі поставили чорні печаті, щоб «з неї, бува, не спалахнув пожар»...
Оце майже і вся історія. Не розуміємо одного. Чого це поліцаї бігли аж на пристань оточувати і опечатувати ту книгу, коли вона неоточена і неопечатана стосами лежить по деяких червоних кіосках Нью-Йорку. Лежить, і ніхто на неї не звертає уваги. Хіба вряди-годи якийсь містер, проходячи, косо гляне на неї, сплюне спересердя і піде далі...
Темі розгулу чорної реакції в Америці автор присвячує добрий десяток віршів. Виділимо серед них ще «Пісню про перше травня». У Малишковій уяві першотравнева комуністична демонстрація за синім морем відбувається приблизно так: безконечна колона комуністів крокує по широких вулицях Нью-Йорку; над колоною майорить безмежне море червоних прапорів... І всі суцільною лавою ступають, ступають, аж хмародери від резонансу трясуться. Буржуї трясуться, вздрівши таку проґресивну силу. А та сила хмарою суне. Та що крок, то вище.

Здіймає догори
В грізнім гулі демонстрацій
Робітничі прапори...

Ну, коли демонстрація вже почала грізно густи, уолл-стрітовці кличуть поліцію і негайно
Загриміли автомати,
Знов огонь і знов огонь.

Тобто побили, посікли комуністів-проґресистів, заплакав-заридав Нью-Йорк і околиця. Так малюється ця картина в буйній фантазії поета.
Насправді першотравневий похід проґресивних людей виглядає трохи інакше. Минулого року ми мали щастя милуватися цією парадою. Йде собі півтори каліки проґресистів, просто тобі не демонстрація, а похоронна процесія. Ніякого грізного гуку не помічалося; оскільки пригадуємо, хмародери не тряслися від резонансу. Більше того, парад так тихенько посувався, що навіть пес не хотів на нього гавкнути. По боках вулиці юрби глядачів гукали, шикали, букали від «захоплення», а деякі вітали «передових» людей гнилими овочами...
Варвари-поліцаї, замість когось убивати, зберігали порядок при просуванні жалобної процесії. Оце і все.
***
Далі розберемо речі гуманітарного характеру. Під цю рубрику потраплять передовсім віршики «В ліфті» та «Життя». Одного разу поет зайшов до ліфта, яким керувала літня негритянка. Йому стало жаль жінки, бо

Має старенька немало діла —
Зранку до ночі і знов до зорі,
Вже й на роботі тій посивіла,
Все вона знизу, а інші вгорі.

У великій шанобі до каторжної праці матері поетові захотілося

Поцілувати натруджену руку,
Білу чи чорну — немає біди,
За материнську несказанну муку,
За материнські великі труди.

І Малишко скидає капелюха і вклоняється робітниці-тружениці.
Ми не мали б застережень до цього вірша. Ми теж поклонимося струдженій жінці-негритянці. Лише дивно, що поет приїхав аж до Америки, щоб уклонитися тяжкопрацюючій жінці.
Чому спочатку не вклонишся, поете, нашим матерям на рідній землі, які придбали собі нові, досі не знані їм професії?! Схили своє чоло, поете, перед жінками, які носять телеграфні стовпи по запорошених совєтських дорогах, які тягнуть шпали та залізничні рейки. Здійми свого капелюха перед нашими сестрами, що в колгоспі на спинах переносять центнерові лантухи збіжжя. Поцілуй руки жінок, що мішають цемент, возять цеглу і корчують ліс. Вони теж заслуговують на це. А надто, поете, не забудь піти до матерів і жінок-страдальниць, синів і мужів яких по тюрмах-засланнях розсипано, піди до них, поете, і припади устами до їхніх обох долонь, вклонися їм аж по пояс. Бо їхні муки незмірені, їхнє горе несказанне.
І лише тоді, коли вклонишся всім нашим мученицям, можеш приїжджати та із спокійною совістю шукати зубожених жінок за кордоном.
Зайве милосердя проявляє поет теж і в мініатюрі під назвою «Життя». Методи зображення майже ті самі, що й у попередніх віршах, хіба що фарби дещо згущені...
Гордо піднісши голову, Малишко йде вулицями Детройту. А на вулицях люди від голоду ледве волочать ноги. Йде знесилений робітник по бруку, зачепився за камінь — бух — і віддав Богові душу, а тіло похоронній аґенції. Одне слово — жах. Дітей хоч рятують ніжки: вони бігають по перехрестях доріг і жебрають. Міцніший пролетаріят заходить до ресторану і благально простягає руку голу:

Бо робітник у руку голу
Просив подать не кока-колу,
А щоб позбутися біди,
Хоч миску теплої бурди... —

пише гнівні слова письменник.
Справді, прибив до ганебного стовпа Америку! Де совість у тих буржуїв?! Робітник через свою убогість відмовляється від усього, лише просить мисочку бурди. Ми вже ладні були заплакати, як несподіваний чортик-сумнів нейтралізував наші жалощі. Як міг американський робітник просити миску бурди, коли він взагалі не знає такої смачної страви? Коли б навіть усі американські газети оголосили конкурс на те, хто опише найдокладніше їжу під назвою «бурда», то, крім утікачів із Совєтського Союзу, жодний мешканець Америки про неї не знав би. Є речі, яких ніякими засобами не можна відірвати, як прикмету, від певної країни. Коли ми говоримо про гуляш, згадуємо Угорщину, про макарони — Італію, про сендвічі — Америку. Коли ж пролунає слово «бурда», тобто ріденька юшка з кукурудзяної крупи та картоплі, ми без вагань пригадуємо собі країну безкласового суспільства — СССР. Це її національна страва. Малишків вірш виявив дивні якості бумеранга. Кинутий на керівників із Вашінґтона, він з подвійною силою луснув Політбюро за шпильчастими мурами Кремля.
***
Після всіх сумних, страхітливих віршів про Америку наостанку проаналізуємо віршик, просякнутий безмежним оптимізмом і вірою у світле майбутнє. Зветься він «Лист до друга». Малишко листом поетичної форми звертається до товариша-комуніста в Нью-Йорку. Питає його, сіромаху, чи він ще не вмер. Якщо ще дихає, то нехай зберігає енергію і не впадає в розпач. Недалекий, мовляв, той час, коли комунізм добреде до Америки і визволить їх із кайданів. Тоді, очевидно, відновиться і Нью-Йорк:

І місто встане крізь вогонь і гук —
В майбутнє двері, а не сейфів двері,
А ви (тобто товариш-комуніст. — М.П.) до
цього докладете рук!
І це не мрія, це не на папері!..—

пророкує Малишко.
Тут ми нічого не можемо заперечувати. Віримо, що совєтські володарі хочуть «вогнем і гуком» змінити обличчя Америки. Віримо, що до цього «благородного» діла американські комуністи докладатимуть своїх рук. Тільки Малишко забувся описати, як би виглядав Нью-Йорк при комуністичному царстві. Думаємо, що зміни були б ґрунтовні. Насамперед статую Свободи розібрали б і перевезли б для перетоплення на Урал. Друге, на шпилі найвищого хмародера примістили б фігуру Леніна чи товариша Хрущова. Далі, найбільший кінотеатр у світі — «Радіо-сіті» — перебудували б на в’язницю, а з катедрального собору святого Івана зробили б антирелігійний музей. Американська судова тяганина, як невідповідна для масового вжитку, була б зліквідована. На зміну прийшла б випробувана совєтською юстицією колективна метода правосуддя: куля в потилицю. Замість реклам на Бродвеї теліпалися б червоні прапори.
***
Збірка Малишка про життя за океаном своїм «правдивим» висвітленням подій заслуговує виразу: суцільна нісенітниця. Як і треба сподіватися, за цю збірку автор дочекався від своїх замовників найвищої нагороди: кремлівської премії першого ступня.
Український читач на рідних землях та й поза ними, переглянувши цей твір, зрецензує його народною приповідкою «СОН РЯБОЇ КОБИЛИ» і висловить авторові лише співчуття.

Лист до полтавки

Це до тебе звертаюся, студентко Марино Книш із Полтавщини. Я також звідти. То і моя далека і близька, рідна і чужа сторононька. Отож, ми земляки. Я живу в прогнилій буржуазній Америці, ти — у сонячній країні пролетаріяту.
Не знайомий з тобою.
І, бачиш, не знаючи тебе особисто, Марино, через море-океан насмілююся писати листа.
Нещодавно мені потрапило до рук число журналу «Оґоньок». У ньому, на третій сторінці, приміщена твоя фотографія. Я глянув на неї і по-дитячому зрадів. Така ж вродлива ти, землячко, а з лиця твого хоч воду пий! І кирпата в міру, і очі попелясті, і заплетена коса, схожа на перевесло. І посміхаєшся некепсько. Шкода, що ти не зробила знімка біля нашого Псла, десь при дорозі — їй-бо, побільшив би вдесятеро і повісив би на стіні поруч Шевченка, та ще й підписав би: «Видно шляхи полтавськії!»
Лише твоє вбрання дратує мене. Цілковито дратує. На шиї поганенька хустинка з найдешевшого ситчику, бідолашне стареньке «платтячко» в білу крапку і незграбні черевики на півтора-два номери більші від ноги. Тобі ще, напевно, нема й двадцяти, ти ще молода-зелена, а стоїш — на трибуні! — в такому ультра-пролетарському вбранні. Прикро був вражений. Ще прикріше читати твою промову. Перш за все ти дякуєш партії за щасливу молодість. Дивлячись на твоє вбрання, Марино, можна без жодних докорів сумління утриматися від тієї подяки. А в кінці промови ти, землячко, «влучно» заплямувала американських імперіялістів, серед яких я живу. Як передає «Оґоньок», ти гнівно стиснула рученята і дослівно сказала таке:
«Геть американських нелюдів, які в закуреному Трентоні тортурують за ґратами шістьох ні в чім невинних негрів.
Геть американських буржуїв, що заганяють на каторжні роботи моїх земляків!»
Подиву гідне твоє ознайомлення з міжнародними подіями, Марино! На щастя, я частий гість «закуреного Трентону», де «тортурують» негрів і куди загнано на «каторжні» роботи біля сотні родин полтавчан. Опишу тобі подробиці цього «клятого» міста, ім’я якого долетіло до нашого чорнозему і, як видко, цвяшком залізло у твою голівку, обведену рудавим перевеслом.
***
Перед описом відрекомендую свою скромну особу. Пише тобі не кровожадний буржуй з циліндром і палицею, сиґарою і велетенським животом. Таких типів тут майже нема, вони існують лише в «мудрій» уяві більшовицької «Правди», яка виходить там, де кремлівські дзвони дзвонять.
Автор листа народився в «раю трудящих», саме тоді, коли

Ленін умирав, Сталіну наказував,
Щоб хліба вволю не давав,
А сала й не показував.

Думаю, що ти, Марино, знаєш добре історію партії і уявляєш ту переломову добу, в якій я народився. Десять років ходив до школи, обдертий, влітку босоніж, узимку — черевики-шкарбани, або, як тоді звали, — «пароплави». (На знімку, Марино, ти маєш черевики такі точнісінько, як мої «пароплави» з дев’ятого класу.)
Думаю, що «вождь народів» досить ретельно виконував накази Леніна, бо за шкільні роки я майже не бачив сала, а в тридцять третьому з голоду ледве дуба не дав. Згодом почалося вже й студентське життя, а заповіти Ілліча все ще тяжіли над нами. Тут такі романтичні рочки наступають, хочеться вечорів, шовкової сорочки в дві смужки, хромових чобітків на «рипах» — взагалі фантазії — і зась тобі, студенте! Від голоду в тебе живіт до хребтини підтягнуло, а одяг такий, що дозволяє вийти лише на глуху вулицю — і то в добрі присмерки. До того ж кожного дня гнітить думка, де дістати грошей, щоб заплатити за навчання. Вдень в інституті, ввечері на рибному заводі «тюльку» миєш. Не радий і викладам. Єдина втіха — лекції марксизму-ленінізму. Під час цієї лектури забиваєшся в куток аудиторії і спиш непробудним сном молодика...
Незадовго почалася війна з німцем. Риємо окопи біля Псла. Вранці слухаємо радіо з Москви: «Ворог відбитий з тяжкими втратами на всьому фронті. Бої на Дністрі і на польському кордоні». А до вечора німці перескочили Буг, Дніпро і перебрели наш Псьол. «Дивні діла Твої, Господи, — сказали полтавчани, — ми ще не встигли повикидати портрети вождів на сміття, як німаків принесло»...
За місяць-два я вже був десь біля Мюнхену і вчився доїти баварські безрогі корови...
В сорок п’ятому році, як тобі відомо, Марино, червона армія звільнила від усього злого і доброго пів-Європи. На моє щастя, Мюнхен не підпав звільненню. Я з полегшенням зітхнув. До мене приїжджали озброєні «брати» з запрошенням повернутися додому. Увесь час я ухилявся від запрошення. То йшов прогулятися на тиждень-два у ліс, то в підземелля, а раз, коли «брати» несподівано завітали, заліз у каналізаційну трубу. Одночасно просив американців узяти мене в Америку «на каторгу», бо мені вже в «раю» надоїли «пароплави», «тюлька» і лекції марксизму-ленінізму...
Після року благань «буржуї» змилосердилися — і я тепер у країні Вашінґтона. Приблизно таким же шляхом прибули «на каторгу» усі полтавці.
Як бачиш, Марино, пише тобі не криміналіст. Життєпис мій не злочинний. Нікого не вбивав, за своє життя не зарізав навіть курки, не то що людини. І скільки в школі та в інституті мене не вчили, до цього часу не знаю всіх частин ґвинтівки і не маю найменшого уявлення, як брати «на мушку» та стріляти.

***
Ти кажеш: «закурений Трентон». Звідки це ти, Марино, довідалася? Не інакше, як з найновішої совєтської енциклопедії. В ній усім американським містам приклеєно ярлик «закурених», «пригноблених», «сірих»... Так слухай сюди, землячко.
Трентон — мальовниче місто на березі прудкої ріки Делавер. Чисті, рівні вулиці, по боках дерева. А околиці міста — суцільний ботанічний сад. Чепурненькі вілли з широкими верандами. Біля них квітники з чудернацькими квітами: уяви — кущ наших чорнобривців і калачиків, а поруч — два кущі підтропічних королів, схожих на нашу капусту.
Околиці Трентону — це квартали білих та чорних робітників, або, як пише совєтська енциклопедія — експлуатованих народних мас. Живуть ці маси справді без жодних розкошів. Мають лише конче потрібні речі, без яких неможливе нормальне життя у «рабській» Америці: хата на два поверхи — висловлюючись по-совєтському — сім-вісім кімнат жилплощі. На подвір’ї, в гаражі — авто, в хаті — десяток інших машин: для прання, для різного чищення, для огрівання й охолодження, для миття посуду, для музики, танців і тому подібного...
За традицією, по кімнатах блукає кішка, надворі — собака...
Недалеко від Трентону голубіють береги Атлантичного океану. То ж повітря в місті приокеанське — свіже і до оп’яніння приємне.
Виходить, Марино, твої побоювання, що в «закуреному» Трентоні трудові народні маси згинуть — безпідставні.
Ти болієш дуже, голубко, за шістьма неграми, яких ні за що імперіалісти тортурують за ґратами. Спішу й тут розчарувати тебе. Їх арештовано за вбивство. Ні за що тортурують людей лише в теперішній твоїй і в колишній моїй «батьківщині». Там вони просто щезають. Згадай, Марино, нашу совєтську картинку: ввечері людина ще живе, ще слухає, ще дихає, а на ранок — ні слуху, ні духу. Завезе «чорний ворон» туди, де білі ведмеді на морозі танцюють гопака.
Колись товариш Сталін, а тепер товариш Хрущов іде проти всіх законів фізики, які звучать: «з нічого — нічого й не буває».
В Америці закони фізики шануються. За ніщо — нічого. За вбивство — кара. Півроку тягся процес негрів. Комуністи всіма способами хотіли вмішатися в цю справу. Але американське об’єднання негрів сказало їм: «І без Гриця вода освятиться!»
І справді — освятили воду без комуністів. Чотирьох з шести оскаржених виправдано. Двом іншим неграм, що перебувають у в’язниці, об’єднання потурбувалося про поліпшення «тортур» за ґратами — переслало їм для розради наймодернішої марки радіоприймач. Відвідувачі й кореспонденти мають завжди вільний доступ до них.
Бач, Марино, як не схожі тут порядки з нашими, чи пак, вашими, совєтськими. Там, у нас, чи пак, у вас, до в’язниці і на гарматний постріл не підійдеш, навіть горобці бояться її і не гніздяться під такими проклятими дахами.
Тепер перейдемо до самої тендітної теми. У своїй промові ти пролила повну жменю сліз за своїми земляками, яких американці загнали на «каторжні» роботи. А багато ж твоїх земляків у Трентоні, Марино. І з-під Ворскли, Хорола та Псла, з Сорочинець, Гадяча і з самої Полтави. І скажу тобі по щирості, коли вони довідалися про твою журбу, здивувалися, зніяковіли страх як! Більшість із них — новаки у цій країні, п’ять-десять років. За цю, так би мовити, двоп’ятирічку кожна родина тут уже встигла побудувати хату, а коло хати чималенький городець. Свині, корови й кури з господарства не виводяться. Хто хоче доповнити асортимент тваринного та пташиного світу, індиків, голубів або «канарейку» купує...
А ще про авто... Більше року твої земляки його не тримають на подвір’ї. Обов’язково замінюють його на нове, образно кажучи, міняють на останній крик автомобільної моди.
Коротко, за порівняно короткий час в Америці вони стали першими господарями, або по-нашому, чи пак, по-вашому, Марино, типовими куркулями.
Коли б, не дай Боже, більшовиків нечистий приволік сюди, їх би всіх умент розкуркулили і заслали туди, де й вітер не віє, і сонце не гріє, лише ворон кряче. Ти знаєш, де таке місце знаходиться. Коли ні, то слухай — недалеко від Північного полюса і зветься Колимо-Печорсько-Сибірським краєм із столицею Каторгоград.
***
Одну літню жінку, матір двох синів, я запитав, чи жалкує вона за тим, що покинула в Полтаві. Вона подумала й відповіла: «Жалкую несказанно за вербами, за барвінком та за шпоришем. А за життям в «совєтах» — ні крихітки. Мала хату з двох боків дрючками підперту та п’ятнадцять сотиків городу. Навіть собаці не було де розігнатися. Хатка на три переділи: сіни, кухня та інтернаціонал, тобто третя кімната. Та третя кімната служила нам і за спальню, і вітальню, і читальню, і майстерню. Кажу ж вам, чистий інтернаціонал. Все рогате й безроге в колгосп погнали. Я теж у колгоспі, лише сплю вдома... Діти їсти аж пищать, особливо старшенький мав апетит нівроку — а нема що дати. Я одна ніяк не дам їм ради. Чоловіка заслали на Сибір. Мав слабість до поезії»...
Знаю, Марино, ти зараз здивуєшся. Я теж здивувався і ще з більшим зацікавленням слухав її далі:
— Еге, мого старого знищила поезія. Це було в другій п’ятирічці. Якось менший синок прийшов із школи і вивчав до самого вечора якийсь вірш. Тепер я вже знаю і назву вірша, і хто писав його. Рильський — «Пісня про Сталіна». Починалася вона, хай їй біс, словами:

Із-за гір, та з-за високих
Сизокрил орел летить;
Не зламати крил широких,
Того льоту не спинить...

Того вечора мій Іван випив у сусіда і трохи переіначив віршик. «Хай літає орел довгодзьобий, — крикнув сп’яна дурненький, — але прийде час, переб’ємо йому крила, зупинимо хижацький лет»!
Ну, а на ранок його забрали і, хай йому буде царство небесне, на Сибір послали. Пришили, бідоласі, шпіонаж на користь Японії. Ех! Тепер скільки житиму — все поезію лаятиму. Не було б тієї пісні Рильського, може б Іван був би живий, може б утік на еміґрацію, а там до Америки і тепер разом фермерували б. А так... То скажіть, чи можу ж я жалкувати за життям? Ні, за землею своєю, за природою скучаю сильно. Так. Тому-то ми отут, у Трентоні, біля садиб, садимо верби, сіємо барвінок, любисток, півники і хоч частково відтворюємо полтавський краєвид. Щоб не так за земелькою своєю скучати...
Оце тобі, Марино, лірична біографія простої полтавки. Вона в Америці поволі забуває «поезію», «шпіонаж на користь Японії» та «інтернаціонал». Біля її хати кущ калини розвивається, а в ґаражі зеленаве авто пригадує такий до болю рідний миргородський верболіз. У вітальні — два вишиті рушники, а під ними — портрет Шевченка та у чорній оправі Іван, що постраждав... «за поезію».
***
Ще про дозвілля, Марино...
Дивно збираються трентонці на дозвілля. Досить зустрітися двом, вийти під вечір на вулицю і заспівати:

На жовтенькому пісочку
Під вербою в лузі...,

щоб кінець виводив уже цілий хор:

Сидить пара голуб’яток
Та й воркує в т-у-у-у-зі...

Широко, мов лан, тягнеться пісня полтавців. Американці люблять слухати наших пісень. Часто між ними можна почути таку розмову:
— Хто це так гарно співає?
— Українці. Ті, що втекли від Совєтів...
Нерідко тут співають і нових пісень. Одна мені дуже припала до серця. Мелодійна така, і ритм непоганий. Розповідається в ній про наслідки піклування більшовицької партії нашою Ненькою-Україною. Починають цю пісню баси, октави і баритони, тобто низькі голоси:
Чорними хмарами вкрита руїна,
Вітер на згарищах грізно гуде.
Як дика пустеля, лежить Україна,
Тужить дівчина і месника жде...
А далі, Марино, всі разом, без різниці голосу, як гримнуть:
Раз — два! До бою
Не шкодуй собою!..
Славно виходить. Це лише проба цієї пісні, Маринко. Віримо, що колись виступимо на українській сцені. І проспіваємо. Це буде небачений у світі хор. Певно, що й ти підтягнеш, бо в тебе ж душа українська. Себто — невмируща, вільна, прадідівська! І з серця землі нашої — Полтави.
А поки що привіт нашим людям, з якими ми одну думу думаєм. Привіт стежкам, якими бігали-літали, дубам, під якими мріяли-зітхали. Привіт чорноземлі-барвінку, бо вона виростила нас.
І наостанку, Марино, слухай нашу пісню-молитву, а почувши її — передай нашим вітрам, що скрізь, усюди мандрують:
«Краю-розмаю, земле-царице, ти нам часто снишся у своїй несказанній красі і у своєму незрівнянному убожестві. Земний потрійний поклін Тобі, Нене, від рідних дітей Твоїх. Не плач за нами — ми врятовані... Ми щодень сумуємо, бо Тебе сплюндровано».
Буду кінчати. Не скажу тобі — прощай. Не скажуть і полтавці з Трентону. До зустрічі, коли всі, без різниці, гучно заспіваємо. До побачення. Може, до скорого побачення, Марино!

Віч-на-віч

Світ, панове, таки вузесенький. І нема де подітися. Де б ти не бував, куди б не забігав — а все зустрінешся віч-на-віч з тим, з ким і не гадав, і не сподівався...
Почну, тоді побачите...
Працюю я в досить великій американській книгарні. Зі мною заробляють собі на життя ще декілька моїх земляків.
Одного разу біжить один:
— Галло, Миколо!
— Слава!
— Миколо, цікава новина... Почуєш — тріснеш надвоє.
— Тріскатись не хочу, — кажу, — а цікавлюся. А що таке?
— Іди на перший поверх. Познайомишся з людьми. З клієнтами.
Ну, мене це розізлило вкрай. Він мене, думаю, буде знайомити з людьми! Чи не сміховина! Та ж за цілий день мене та клієнтура так витомить, так вимучить, що хочеться чимскорше втекти десь у затишок, на самоту, упасти горілиць і ні про що не думати. А тут на тобі — дарунок! Прибіг — і хто! — земляк, і в козячім захваті мені яку новину об’являє.
— Друже любезний, — кажу йому неприязно, — мені вже людей досить. Маю їх забагато і ще трішки. Не хочу.
— Та що не хочеш! Та то клієнти київські. Кияни.
— Е, — кажу, — відчепися. У нас на еміґрації кожний другий родився у Львові, а кожний третій у Києві, на самому Хрещатику. Хоч жив увесь свій вік у Бердичеві чи П’ятихатках, а твердитиме — в Києві. Відчепися.
— Ой, не відчеплюся! — уже кричить він. — Бо то цабе велике! Великі птахи!
— У нас на еміґрації, — кажу, — нема малих пташок. Самі великі.
— Та що вчепився в еміґрацію. Там жде совєтська клієнтура. Українські совєтські дипломати! З Києва.
— З Києва?! — уже не своїм голосом перепитав я. — Та бре...
— Не бре, а правда. Іди, он там чекають.
Приходжу, властиво, прилітаю. Справді, стоять дебелі козаки. У капелюхах закордонного фасону, в пальтах, на яких не встигла й порошинка сісти... І в рукавичках, що їх частенько носять денді з бродвейських драм-комедій.
О, думаю собі, як совєтська українська дипломатія убралася. Ще парасолю дай — будуть Чемберлени. Тільки-но я збирався до них заговорити, як нижчий ростом дипломат кинув вищому — «Ваня, я біжу к’автомобілю» — і фуркнув вмить на вулицю.
Я поправив краватку, скорчив трафаретну усмішку й заговорив до того, що лишився:
— Ви, — кажу, — чую, по-українському говорите. Дуже приємно. Я також українець.
Бачу, дипломата чорна хмара вкрила. Насторожився, насупився й не глянув, а стрельнув меткими очима:
— А ви як потрапили сюди?
— О, — кажу, — я в році сорок третьому втік від Совєтів. І помаленьку сюди, в Америку, добрався. А ви, — приязно звертаюся до нього, буцімто нічогісінько не знаю, — ви... як сюди попали? Коли втекли з червоного Вавилону?
— З якого це Вавилону? — обурюється він на цілу залю.
— Та з Вавилону, — кажу. — З того пекла. Хіба не знаєте? Від Совєтів коли ви дременули?
— Я не дременув! — карбуючи кожне слово, жбурляє він мені. — Я представник совєтської України до Об’єднаних Націй. Я не втікав.
— О, вибачте, — кажу, — ви ще не втікали. Не було, видать, нагоди. Може пізніше втечете.
— Не діждеш! — крізь зуби він мені.
Отже, ми, так би мовити, майже познайомилися. Я знаю, яка «пташина» стоїть передо мною, а він дізнався, що за «фрукт» йому для послуги попався.
Ми поїдаємо один одного очима. Лише я їм з лисячою сумирністю. І в мене на устах хоч кисла, але усмішка. А він клює мене — з несхованою ненавистю.
— Чим можу служити?.. — люб’язно, як клієнта, запитую його.
Він мнеться... Мовчить. Видко, не дуже хоче зі мною гандлювати. Але врешті рішається:
— Чи є у вашій книгозбірні дещо про Кірова?
О, думаю, тут я тебе ще більше подратую. Добре тобі вб’юся в пам’ятки.
— Питаєте, — кажу, — про Кірова. А що то буде Кіров?
— Як що? — визвірився він. — Не що, а хто! Не знаєте про такого діяча?! Діяч совєтський! Революціонер!
— Навіть не снилося мені про отакого. А ви, — кажу, — хіба знаєте усіх революціонерів? А про таких?
— Яких?
— Петлюру, Телігу...
— А хто т а к а Теліга? — виведений цілковито з рівноваги, гримнув він, зраджуючи, що він таки про неї знає.
— Теліга? Не знаєте? Українська революціонерка. Життя поклала за Київ, де ви тепер з дипломатичним пашпортом розкошуєте. А ви, так буцімто, і українець, і з Києва — і не знаєте. Недобре, ой, недобре. Хоч почервонійте.
Він виймає хусточку, прикладає її до скроні й не то віддихується, не то зітхає:
— Пху!
— Не пхукайте, — кажу, — бо порох з книг здуваєте собі в лице. Негігієнічно.
Отож, веду його нагору. До Кірова. Ідучи, вказую йому мимохідь книжки: математичні, природничі, історичні...
— А це, — кажу, — терористично-диктаторсько-фашистсько-зрадницька частина.
Він остовпів від моїх слів...
— Яка? Диктаторсько-фашистсько-зрадницька? А чому мене до цієї секції ведеш?
— Бо, — кажу, — тут свого Кірова знайдете. Тут за абеткою все розміщено. А, бе, ве... — і ліпше вам не треба. Дивіться, — послужливо показую йому, — ось Берія, ось Гітлер, Гімлер, Кіров... Ось вам і Сталін, Троцький та Хрущов... Ось Ягода... Усіх нанизано рядочком.
Він відступив убік, примружив очі і гнівом мовби профільтрував мене.
— Ось як... Помішані... — якимсь дивацьким шепотом почав він. — Усі помішані!
— Чому помішані, — кажу. — Впорядковані за абеткою.
Він поглядом у мене вп’явся. Я в нього.
Ми один з одним говоримо спільною мовою, такою придніпровою, м’ягенькою, гнучкою... Але та мова нас не поєднує. Вона ще глибше розділяє, вражає, опечалює...
— Хто ти? — шепоче далі спересердя він. — Та знаєш... Та ти остання гадина.
— Авжеж, — кажу, — мені бути останній. Бо ви ж є перша і, мабуть, орденоносна.
— Не забувай, — пригрожує долонею мені, — не забувай! Я — совєтський дипломат.
— А я, — кажу, — чесна людина.
Він аж тепер додумується рукавички скинути і в якомусь поспіху затиснути їх у кишеню.
— Поклич директора! — наказує мені.
— Вони обід споживають, — зберігаючи ту саму лисячу ласкавість, навмисно на «ви» возвеличую я своє начальство. — Вони їдять.
— Скажи, що я із амбасади. І його кличу.
— Коли б, — кажу, — не лише ви, а й сам Соболєв прибули — то директор нізащо не перервуть обіду.
Хоча... по-моєму не вийшло. Керівник, почувши про «гостя», невдовзі появився.
І тут же дипломат розкокошився, розбундючився. Мовляв, його обслуговують препаскудно, його в живі очі висміюють і ображають... Ведуть його туди, де все помішано, де явний безпорядок.

— У нас нічого не помішано, — холодним, певним тоном поправив керівник. — І безпорядку тут нема.
— Як нема? А Троцького, Хрущова, Гітлера змішали разом.
— Вони в одному відділі. У нас такий порядок.
— Не дуже мудрий.
Керівник ґречно вклонився і, кинувши мені очима, мов- би сказавши: «Ти поскоріше позбувайсь його» — пішов.
Я знову око-за-око з ним.
— До побачення, — кажу йому. — Вірніше, прощавайте. Дякую, що не забули нас. Приходьте ще, коли охота.
— А щезни ти, — рубає він. — Може я тебе побачу там, де слід, удома.
— Не сподівайтеся, — випроваджую на вулицю його.
— Не зарікайся, гаде.
— Котися, — кажу, — колесом... Котися швидше.
Залишився сам... Лише тепер відчув, що в мене кожний нерв натягнений. Адже ж я грав спокійного, усміхненого українця, якому еміґраційний шлях встелився розкішним квіттям... Я мовби пресом затискував себе, щоби не вибухнути голосом і нервами... І я втомився...
***
Небавом інше «віч-на-віч» мене настигло. У тій же книгозбірні. Це вже була менша риба з українського совєтського «посольства». Прибув він без авта, без шофера, як кажуть у нас, трамваєм під номером одинадцять, тобто власними ногами, пішки...
Прийшов розглянути книжки чи пошпигувати — не знаю. Думаю, що корисне з приємним разом. Слово за словом — і ми один одному свої візитові карточки розкрили.
— Я з Києва, — хвалиться він. — Всього три тижні, як із столиці приїхав до Америки.
— А як же там у нас, у Києві? — питаю.
— Каштани в нас... Сонце, зелень, квіти...
— І черга за сіллю і за ґудзиками, — доповнюю його.
Він не подає вигляду, що гнівається. Він радше підсміхається від моєї шпильки.
Я сиплю запитання. Як там? Чи так, як і колись, доносять один на одного за необачно сказане слівце? Чи так, як і колись, горюють у колгоспі за порожній трудодень? Чи так, як і колись, «Чорний ворон» забирає вночі сонних людей, що тільки що виволокли партійці з хати?
— Не зовсім так, — відповідає він.
— Як, — кажу, — не зовсім. Зовсім не так вже арештовують? А як, сильніше чи слабіше?
Він спритно, як, врешті, кожний дипломат уміє, скеровує розмову на більш погідну площину. Пробує мене природою зачарувати. Мовляв, які степи широкі в Україні, як соловейко натхненно щебече і перевиконує романтичні норми... Як буйно розквітають вишні-черешні...
— То все, — кажу йому, — чарівно. Барвисто. Але чому ви від моїх питань до вишеньок-черешеньок забігли? Чому сховалися за соловейка? Боїтеся сказати правду?
— Я не боюся правди, — мов на першотравневому параді заявляє. — Я комуніст.
— Соромтеся, — кажу, — двічі соромтеся.
— Чому?
— Як-то чому? Та ви тільки що призналися, що ви чистісінької води злодій. Розбійник.
— Я комуніст. І я горджуся цим.
— Нема чим, голубе, — кажу, — гордитися. Анітілечки нема чого пишатися. Коли б ви сказали, що ви лікар, хімік, аґроном... Я б вас пошанував. Бо ви вчилися, щоб людям помагати. А вчитися, щоб комуністом стати, щоб грабувати-тиснути людей — вибачте за слово — це «Сіркова гордість».
— Ви різкі, — з притиском зауважує.
— А хіба, — кажу, — справи, про які говоримо, — гладенькі? Їх не можна шовковими словами колихати.
— Ви марнуєтесь, — жаліє він мене, — марнуєтесь. На Україні, вдома, ви б, інститут закінчивши, добрим фахівцем були б. І жили б розкошуючи. А так... Ось тут, в Америці, порох з книжок здуваєте. Чужому шматкові хліба приглядаєтесь... І згинете на чужині.
— Так, — кажу, — може й згину. А знаєте прислів’я, дипломате: «Ліпше вмерти стоячи, ніж жити на колінах». Або ще кажуть: «Ліпше вільная чужина, як невільная родина».
Дипломат знову відступає. Вже не ховається за вишеньки-черешеньки. А прикривається юнацтвом. Мовляв, яка на Україні молодість хороша! Яка в тієї молодости усмішка! Усі марширують по вулицях і сміються на всі зуби.
— Отже, власне, — кажу йому, — нічого там і не змінилося. Так, як і за моїх часів. Та я ж також сміявся і марширував до цілковитого знесилля. Та ще й, маршируючи, гасла викрикував. Горлав до хрипки.
Дипломат, бачу, почувши гостреє слівце, роздумує... не квапиться відповідати...
— Чому висловлюєтесь так? — нарешті запитав. — «Горлав до хрипки»... Можна сказати — виголошувати гасла, вигукувати...
— О ні, добродію, — пояснюю йому, — то не виголошування, не вигукування, а репетування, горлання, галасування. Як на ґвалт, як на пожежу. «Хай живе сякий-такий і прехороший вождь! Хай живе наш батько, мати, наше серце і печінка!»
Він на мене пильно дивиться, мовби у вічі хоче вскочити.
— Хто це вам, — питає, — такі байки оповідав?
Він мене просто приглушив наївним запитанням.
— Як-то, — кажу, — оповідав. Та я власною персоною репетував. Мені, пригадую, учителька якось перед святом «Жовтня» повідомляє. Мовляв, Миколо, ти на лекціях частенько розбалакуєш. І голосно. В тебе горло сильне. Крикнеш на жовтневій демонстрації три-чотири гасла. Але на всеньку силу... І я мусів горлати.
— Чому ви мусіли? — всміхається єхидно дипломат. — Ви могли відмовитися. І не кричати.
— Що я, — кажу, — ненормальний, щоб відмовлятися?! Що мені — життя не миле?! Відмовся і зараз потрапиш туди, де Макар телят іще не пас.
Він щось промимрив. Неясно що. Чи він погоджувався, чи заперечував. Тоді взяв першу-ліпшу книгу і в неї заглибився.
— Ви, — перегортаючи сторінки, звернувся він більше до книги, ніж до мене, — ви, бачу, відучилися твердо мислити. Ви по-буржуйському говорите.
— А ви, — кажу, — хоч по-совєтському говорите, а буржуйського не дуже-то цураєтеся.
— Як саме?
— А так. Зодягаєтеся по-буржуйському. Пальто придбали першого буржуя. Закордонне.
— Я можу, — скипів він, — і своє пальто надіти. Своє, совєтське.
— Можете, чому бо ні, — кажу. — Але своє, совєтське, вам носити в Об’єднаних Націях небезпечно. Піде дощ — підкладка полиняє. Піднесете руку — рукав розпореться і білі нитки повилазять. Та ви ж самі пре-красно знаєте, яка то барахольна совєтська стахановська продукція...
— Ой, мудрий ви, мудрий. Ви про все знаєте, — присоромлює мене.
— Ні, — кажу. — Я не мудрий. І всього не знаю. То Сталін був мудрим, а тепер Микита Сергійович мудрістю виблискує. Він все знає, йому все ясно.
— Так, — карбує він мені, — товаришеві Хрущову все ясно. Бо він слуга народу.
О, думаю, зараз я тебе припечу. Я тобі яскравий приклад наведу. Ти тоді побачиш, що таке ясність, мудрість.
— То, — кажу, — запевняєте, що Хрущову все ясно?
— Так.
— А знаєте, що один поет сказав про тих, що їм все ясно? Зацитувати вам?
— Ну, — замахав руками, — від вас усього сподівайся. Ви зацитуєте якогось...
— Ні, — перебиваю, — ніякого якогось. Я зацитую Маяковського. Вашого, любимого. Він писав:
Утікайте, мислі, вдаль помчавши!
Обіймись душі і моря плин.
Той, кому все ясно завше, —
Чи не просто дурень він?

Дипломат поспішив віршик пропустити повз вуха. Без коментарів. І перескочив до загальних «розмишлєній». Що, мовляв, добре вірші вивчати і цитувати... Гарно на світі жити і творити... При цьому похвалив, що в мене приховані акторські здібності... Що в мене чітке слово і виразне лице...
Ну, коли він дійшов до мого обличчя — я і вчепився:
— Було б, — кажу, — поглянути на моє лице у першу п’ятирічку. У тридцять третьому. У голод. Тоді я не був я — а кістяк безсмертний. Ви ж знаєте про той, на Україні, страшний голод. Ви його, напевно, бачили.
— Ні. Не бачив.
— Я знаю, — кажу, — що ви не бачили. Коли б ви зараз призналися, що ви той голод бачили, вам би негайно замінили дипломатичний, закордонний паспорт на заячий, сибірський. Але я, дипломате, голод бачив. І сам голодував. Картоплю в нашому селі з усіх дворів забрали і за селом на купу скидали. Й гноїли. Ті гноїли, кого ви в Нью-Йорку репрезентуєте. А ми вмирали. І я увечері пішов на вигін, щоб жменю гнилої картоплі вкрасти... І, знаєте, мені вартові сіллю і дробом ногу покалічили.
— Фантазія.
— Ні, не фантазія. Як хочете, я закачаю зараз же штани і покажу вам шрам. Бо ще зберігся.
— А ви білизну маєте? — на жарт скеровує небажану для нього мову.
— Маю білизну. Бо я в Америці, — кажу. — То я в Совєтів без білизни походжав. Там, бувало, скинеш верхній одяг, а насподі анічогісінько, одна гола природа. А тут у крамницях білизни досить. І без протекції, і без черги. Можеш, скільки хочеш, брати.
Він знову відходить на нові, вигідніші в такому скрутному становищі, позиції. Говорить щось абстрактне. Він переконався, що його тон хлопця-друзяки на мене не впливає.
Він, бачу, збирається, як кажуть по-народному, «змотати вудочки». Бере капелюха й на двері дивиться...
— Ну, що ж... Поговорили, подискутували... І досить. І гаразд. Хоч ви з перцем. Злющий.
— Я, — кажу, — можу бути і злющий, і м’якесенький, як губка. Залежно від обставин. Пам’ятаєте, в совєтській школі усі зазубрюють оці рядки із Маяковського:

Хочете, стану від м’яса скажений, —
І мов небо, міняючись в тонах, —
Хочете — стану ніжний достеменно,
Не чоловік, а хмарина в штанях...

Це щодо злющого. А щодо дискусії — то добре, що ми отут поговорили.
Я навмисне наголосив «отут». Ану ж, думаю, може «клюне».
— Чому якраз «отут»? — клюнув він. — Ми могли б отак і в Києві зустрітися. В книгарні. І поговорити. Не лише тут.
— Могли б, — кажу, — чому бо не могли. З маленькою різницею. Тут, після нашої розмови, я піду спокійно спати. А там мене і всіх, хто чув мою розмову, забрали б крізь чорний хід. Знаєте ж, куди забрали б, дипломате?
— Куди?
— Десь у підвал. І там би, мабуть, такий, як ви, кучерявий, статечний, освічений, інтеліґентний чекіст-ковбасник мені б кістки проломував.
Ми обмінялися мечами-поглядами — і він різко обернувся... Щоб щезнути... Але... мій колеґа по праці, що до нашої спірки прислухався і ввесь час слова не зронив, несподівано заговорив:
— Пане, товаришу чи «господін», як хочете, — настигнув він зникаючого дипломата, — я хочу вас спитати.
— Будь ласка, — зупинився дипломат.
— А скажіть, чи є Повстанська Армія на Україні.
— Нема, — відрізав він колезі. — Не існує.
— Неправда! — вмішався я. — Бо таки існує. Є Повстанська Армія.
— Кажете, що є?
— Так, дипломате. Є.
— А можна знати, — пробує поглузувати він із мене, — кількість тієї армії?
— Мільйонна кількість, — кажу. — Мільйони.
— А де ж, може ви скажете, та підпільна армія скривається? В яких лісах?
Я розстебнув плаща, сорочку і показав на груди:
— Отам, — кажу, — у глибині, у кутику під серцем прихована у гніві та армія. Й чекає. Й коли настане час — та схована, підпільна сила вибухне сильніше від бомби і гармати. Й змете вас. І народяться справжні посланці із Києва.
— Ви вірите у це? — після паузи якось пригноблено він запитав.
— Вірю, дипломате. Більш того, знаєте, що я вам скажу?
— Що?
— Я бачу по ваших очах, що й ви в ту повстанську армію вірите.
Він розчервонівся маковим цвітом... Так, ніби я його на гарячому впіймав...
І без слова зник з очей...
Колеґа мій мене по плечу плескає. Вітає з перемогою.
— Ото, Миколо, ти радий, що дипломата так обпатрав.
Він не знає, що я не радий. Що я пригнічений, розбитий вщент... Мені з розпуки хочеться забігти кудись у безвість... Я зустрів людей, які мені до болю рідні мовою, які росли під тим розлогим небом, що і я ріс, які ходили, мабуть, тими стежками, що й я ходив... Які вони мені і близькі, і далекі, які рідні і чужі, які приємні й осоружні.
Мене шматують протилежні почуття — і я не можу той бій в душі стишити.
В мене думки мішаються...
Я не хочу маєтків, мільйонів, не хочу спокійного і ситого життя, не хочу радости своєї правоти чи радости обвинувачення — хочу одного — діждатися того часу, щоб ми отут, а вони т а м, зустрівшися віч-на -віч, відчували б не лише одну мову, а й одне серце й одним блакитним нашим небом вкритий дах.
Дай Боже!

Поїду...

Оце недавно мій знайомий примітив мене серед стовпища бродвейського — і отетерів від несподіванки.
— Це ти, Миколо?
— Якщо не помиляюся, — відказую, — то це буду таки я.
Йому, бачу, тяжко повірити, що перед ним стоїть людина, яку він ще з Европи, з таборових часів, знав... Він вдивляється в моє лице і бурмотить про себе щось невиразне. Аж так тре у роздумі чоло й недовірливо звертається:
— Неначе твій кривий ніс. Твоя кудлата нечесана чуприна. Неначе ти.
— Як не віриш, — кажу, — в зуби заглянь. Ті самі, ще з табору, два металеві зуби.
— Та вірю вже, вірю. І ти в Нью-Йорку?
— Як бачиш, — кажу, — в Нью-Йорку. Ще не планую на Місяць відлітати. А що?
— Та мені оповідали... — і він запнувся. — Що ти... Ну, тобі вже ясно?
— Ні, ні, — кажу, — мені ще досить темно. Анічогісінько не ясно.
— Мені довірочно натякнув сусіда... Сусідова жінка, купуючи квашену капусту, дізналася від пані, що дочку свою віддала за кресляра. А кресляр має батька, що працює вже десятий рік в одному департаменті. У санітарному, здається. Хоч і підмітає Центральний Парк, але державна, рахується, робота...
— Ти не розглагольствуй. Коротше. Що ти від санітарного департаменту дізнався?
— Дізнався, що ти збираєшся додому.
— Збираюся, аякже.
— О, капустяна голово! У тебе, мабуть, ота довбешка на шиї половою набита! Та чи ти з глузду з’їхав? Справді, збираєшся додому?
— Збираюся. Єй-єй бо правда. Оце зараз іду, купую «Нью-Йорк Таймс» і... додому, на чотирнадцяту вулицю. Впаду на ліжко, включу якесь мордобийство в телевізії й окультурююся до півночі...
— Е, не викручуйся. Я не про те. Кажу, дізнався, що ти їдеш додому. Тобто назад, на Україну, до свого улюбленого Києва. Їдеш?
— Їду.
— Назад до Києва?
— Еге. До самого Хрещатика. Під самісінький пам’ятник Богдана.
Знайомий мій зів’яв на місці. Блим-блим на мене... А в очах така жалість проглядає... Ну, ось-ось заплаче...
— Ой, ой, ой, — заскиглив він перегодя, — я й не гадав, не сподівався. Та чи ти здурів, чи дурману об’ївся? Не жартуй, не муч мене. Кажи, готуєшся до виїзду?! Серйозно?
— Серйозно.
— А ліпше б тобі заціпило. Ну, коли ж твій пароплав відходить? Коли ж ти їдеш?
Я вирішив, що досить його під’юджувати. Він вже не тямиться від злости. Треба відповідати.
— Отакий то ти, голубе задрипаний, — не то соромить, не то жаліє він мене. — Писав гуморески, з письменницькою братією зв’язався. З бандерівцями, багрянівцями знався — і на тобі — хвиць — ґедзь укусив — додому зібрався. Ну, чому ж тобі затяло? Питаю, коли пароплав відходить? Коли ж ти їдеш? Коли?
— Як тільки, — кажу, — в Києві влаштують літературний ярмарок з участю Осьмачки, Маланюка, Багряного... Та з доповіддю Шлемкевича чи Вовчука — негайно їду.
— Та ти...
— Не перебаранчай. Я не скінчив. Як прочитаю у київській газеті, що столичний театр ім. Франка виставляє у сотий раз п’єсу з недавнього минулого, драму на п’ять дій «Доки сонце зійде, Хрущов очі виїсть» — буду відпливати.
— Е...
— Чекай, не «екай». Поїду, якщо дізнаюся, що перед Кремлем робітники носили написи: «Хрущов від розкошів пузо має, а нам від голоду живота стягає...»
— Вибачай, Миколо. Я розумію...
— Ні, ні, друже. Май крихітку терпіння. Сідаю відразу на пароплав і відпливаю, коли в Одеській прокуратурі появиться така об’ява: «Скарги, писані китайською, російською та іншими чужими мовами, — не розглядаються».
— Слухай...
— Поїду, слово чести, якщо українська делеґація в Об’єднаних Націях, під час промови совєтського представника, на знак обурення вийде із залі.
— Коли київські письменники на з’їздах перестануть говорити про кукурудзу, а телятниці — про комуністичну партію.
— Коли свиноматки не одержать вказівок, як їм пороситися, від всесоюзного комітету партії.
— Коли Совєти нарешті доженуть Америку й позичать у неї трохи гребінців, підметок, ґудзиків та сала.
— Коли вибиратимуть представників до Верховної Ради без ентузіязму й не одноголосно.
— Коли в моєму рідному селі, в крамниці, за портретами Леніна й Хрущова розтягнеться черга через три вулиці, а за милом і підштанцями не стоятиме ніхто.
— Та, Миколо, вгамуйся. Навіщо ті портрети...
— Щоб з радости оселедці загортати.
— Я вже в курсі справи... Ну...
— Поїду, коли київський гумористичний «Перець» видрукує карикатуру на колгоспи детройтського Ека...
— Коли селяни з Львівської та Херсонської областей вишлють до Москви протеста проти переселення їх до Казахстану.
— І той протест буде надрукований у «Правді».
— І всі протестуючі будуть на много літ живі-здорові.
Мій знайомий ніяковіє. Пробує мене перепросити, але я його перериваю на півслові. Хоче мене на знак примирення та згоди поплескати по спині, але я його руку відхиляю.
— Вибач... Я вже второпав. Бачу, ти не збираєшся додому.
І ще раз вибачився. І, стиснувши кулака, погрозив комусь поперед себе.
Кому?
Може тому дядькові з санітарного департаменту, що пустив між люди неточні відомості про мій від’їзд додому.

Ай-я-яй

В українському селі «Червоне перевесло», на Київщині, скликали збори колгоспників.
Нагнали у клуб повнісінько. Хто сидить-дрімає, хто позіхає, хто новини з вулиці оповідає.
У кутку збився гурт тіток та бабуся з палицею. І дали язикам роботи! Не встигли скінчити сільські місцеві новини, як перейшли до міжнародних...
— Чи чули, може, кумо, навіщо скликають оці збори?
— Чула, аякже. Кажуть, у Москві, в самому Кремлі, виявлено знову ворога народу, американського шпигуна...
— Ай-яй, — обізвалася бабуся з палицею, — шпигуна виявлено. Ага-ага! Я так і знала. Це, напевно, Хрущов. Та його, бузувіра, треба було давно розстріляти. Наїв собі живота, мов бочку, і шпигує...
— Ні, бабусю, кажуть, не Хрущов запаскудився. Якась, буцімто, цяця невелика...
— Громика! Ай-яй! А він і скидається на шпигуна. Обличчя таке пухке, велике, буржуйське...
— Ні, не Громико. Якийсь шпигун, в якого прізвище починається на «А».
— На «А»? Ай-я-яй! Знаю, хто це. На «А» — Фурцева. Мадам Фурцева. Хто б подумав, людоньки, щоб у спідниці та ще й напудрована — і шпигувала... Так-так-так, вона, оповідали, одягається у хранцузький шивйот. На голові — шивйот, на плечах — шивйот і на ногах хранцузький шивйот. Отож, видать, і шпигує за хранцузький шивйот Хранції... Чи так, жіночки?
— Та ні, бабо, шпигун починається на «А»...
— Ото я і кажу — Фурцева.
— Фурцева на «А» кінчається.
— Чи вам не однаково. Хай починається чи кінчається, а видко, із шпигунів. Шпінґалєт...
Жінки ще довгенько перебирали б вождів, дошукуючись шпигуна, — та...
Аґітатор зібрався на підвищення й заплескав у долоні... Передавання новин у залі обірвалося...
— Товариші, — почав аґітатор, — повідомляю вас, що нещодавно з Москви, з нашого Кремля...
— Ай-я-яй! — загорювала бабуся та ще й палицею від горя застукала. — Ай-я-яй! Чули вже, чули. З Москви, з Кремля...
— Що чули, бабо? Не перебивайте! Ну, що чули?
— Чули. Аякже. З Кремля витягли шпигуна. Аякже.
— Якого шпигуна?
— Шпигуна. Простого. Шпінґалєта. Хіба не знаєш?
— Ніякого шпигуна ще, бабо, не знайшли.
— Не знайшли, кажеш. Погано, мабуть, перешукують. Там добре пошукати — багато назбираєш.
Аґітатор бачить, що з старою він не договориться. Він махнув рукою, мовляв, відчепися, бабо, ти від мене, і став продовжувати перервану промову:
— Отже, повідомляю вас, що нещодавно з Москви, з нашого Кремля товариші Хрущов, Мікоян та дрібніша риба полетіли за кордон, до Польщі, у саму Варшаву...
— Ай-яй! — заголосила знову бабуся. — Кажеш, голубе, на Польщу полетіли, на Варшаву?
— Та чуєте ж! За кордон.
— За кордон? Ай-я-яй! А не знаєш, голубчику, чи Хрущов вернеться із-за кордону, чи, може, подай Господи, еміґрацією стане?
— Якою еміґрацією, бабо? Вони хочуть там, у Польщі, дружбу заключати. На честь Хрущова і Мікояна будуть парад робити, з гармати стріляти...
— Ай-я-яй! — ще протяжніше відспівала бабуся. — Будуть гармати стріляти? А не знаєш, соколе, чи яка гармата не вцілить наших любимих вождів?
— А ви хочете, стара карго, щоб їх гарматою вцілило?
— Та що я. Як не поцілить — добре, а поцілить — ще ліпше...
— Що? Що?
— Кажу, поцілить, спасибі, а не поцілить — і так буде. Я лише з цікавости, Пантюшо.
— Кличте мене не «Пантюшо»! Який я вам, до дідька, Пантюша. Пантелеймон і по батькові...
— Хай буде Пантелеймон. Та дідько-зна, як по батькові...
— Пантелеймон Кирилович...
— А, Упирьович. То ж ото, Упирьович, я і кажу. Чому товариш Хрущов те лише й робить, що чимчикує на Польщу, на Югославію...
— Бабо! Висловлюйтеся культурно. Говориться не «чимчикує» — а їде...
— Ну, нехай, вибачте за слово, їде. То їде до поляків, то до Тіта. А Тіто, як мені казали, узяв та й поначеплював товаришеві Хрущову собак на шию.
— Яких це собак начеплено?
— Та яких собак?! Хіба не знаєш?? Псячих. А тепер і не знати, чи Тіто буде імперіялістом, чи бандитом і комуністом.
— Бабо, стуліть писок. Не плутайте. І не грайте на моїх комсомольських нервах.
Він сяк-так силкується з’ясувати справу Тіта. Мовляв, Югославія і, значить, її кермуючий — маршал Тіто відхилилися цілковито від комунізму. Вони — наші найлютіші недруги. Їх ніхто не любить і не підтримує у нас... Хіба купка ворогів народу, що колись було порозсідалася в Кремлі. Отже, тепер ясно?
— Ай-я-яй, як ясно! — вмішується знову бабуся. — Ясно, мов удень. Лише не зрозуміло, хоч ґвалт кричи. Чому, Пантюшо, чи пак, Пантелеймоне Упирьовичу, в нашому Кремлі так багато вождів та ворогів народу? І не знаєш, якому вождеві вклонятися. Бо він сьогодні живе, а завтра його як корова язиком злизала...
— Бабо, кого це корова язиком злизала? Думайте.
— Та я думаю. Берію ж, як знаєш, корова вже злизала. Ну, й Малєнкова, Булґаніна та ще когось хвостом на смітник кинула. І Кагановича з Кремля під перший номер витурили. Ну, й товаришеві Сталінові жаба циці вже дала...
— Бабо, вгамуйтеся! Що ви вже до жаб доходите? Що ви верзете? Де ви бачили, щоб жаба, теє-то...
— Та я не бачила, а газети мені читали. Отож, бачиш, як світ хутко міняється в Кремлі. Не знаєш, хто там запаскуджений, а хто ще чистий. І не знаєш, котрих вождів тепер можна підвішувати, а котрих — ні.
— Бабо, чи ви, нарешті, вмовкнете? Кого це ви збираєтеся підвішувати?? І як підвішувати?
— Як? Хіба не знаєш? На стінах вішати. Портрети. Ну, Тіта, звісно, можна сміливо викинути. Кудись у кущі. Хрущова й Мікояна можна, здається, таки підвісити. Рядочком. А як з портретом Сталіна? Викидати, чи, може, ще нехай на стінах мухи обсідають. Як, голубе?
— Бабо, портретів Сталіна не треба викидати, але й ви-ставляти не обов’язково. Тримайте їх десь під столом, на всякий пожежний випадок. Тепер понятно, бабусю?
— Понятно, та не дуже. Ума не доберу, чому в Кремлі так часто розмножуються вороги народу. Та їх там до дітька і ще трохи. Мовби їх там на хвабриці виробляють.
— Бабо!
— Чого, Пантюшо?
— Ви ще не сиділи у в’язниці?
— Ще ні.
— То я вас запевняю — сядете.
— Ай-я-яй, голубе! Мене не посадять. Каліка. Лівою ногою не двигаю і на одне око майже не бачу.
— За ваші слова, бабо, без ноги і без ока арештовують.
Аґітатор переконався, що йому через бабу доповідь до щасливого кінця не довести. Він став «округлятися». Сказав щось ще про поїздку Хрущова до Польщі — і до гасел перейшов:
— Хай живе колективне керівництво!
— Хай живе он той мудрий та красивий!
— Хай та перехай!!
Коли це між його гасла бабусині вмішалися. Старенька як вересне, як заголосить:
— Ай-я-яй! Ой, ґвалт!
— Що трапилося, бабо?
— Ай-я-яй! Ой, рятуйте мою душу! О, грім з ясного неба! Ой, щоб вас трясця похватала!
— Що таке?
— Що таке? Поки я з тобою, пустомеле, говорила, з моєї кишені хтось хліб украв. Шматок чорного хліба згинув. О горе, тепер буду знову голодна. Ай-я-яй, яка втрата!!
Збори урвалися...

До змісту Микола Понеділок Казка недосказана моя