Микола Понеділок
Казка недосказана моя
Гумористичні образки та новели

Із збірки
«Говорить лише поле»

Говорить лише поле...

Я його знаю. Досить кинути мені на нього оком — і я скажу, в доброму він настрої чи ні.
Уранці частенько його провідую.
— Добрий день всесвітньому еміґрантові! На котру ногу сьогодні, дозволь спитати, встав?
Коли він простягає руку, а його очі безліччю скалок весело-засоромлено блищать — він має настрій.
— Що снилося?
— Ведмеді.
— В коханні неполадки. Бережися. Одне із двох: або зрадить вона, або в тебе грошей забракне до кіна її, голубоньку, повести.
Гучно ляснули сміхом.
Але коли, вітаючись, я помічаю, що в тих очах скалки розтанули і, замість них, у кутиках прокралися матові вогники (що мовби просять пробачення та супокою), а на чолі, такому білявому, двадцятилітньому, залягає щось мовби темна лінія чи зморшка, коли пушок — майбутні вусики — кумедно настовбурчується, мов намагнетований — тоді щось негаразд...
— Що сталося?
— День видався чудовий. Повітря аж дзвенить від сонця.
— Та що з тобою?
— Ти може на цигарки багатий?
Підводить голову — і я стрічаюся з його очима. І в кутиках прочитую прохання сильне:
«Тільки не зараз... Не чіпай! Благаю!»
Мені ніяково за недоречне запитання. Стараюся його затушкувати.
— Цигарки я не дам, а тютюну ось стільки маю.
І з капшука пригорщ вигрібаю.
— Бери.
— Навіщо все?
— У мене в халупці ще лежить торбинка. Здоров бувай, іду!
Кажу — і не рушаю з місця.
— Куди?
— Подалі.
— Ходімо разом. Уже збридли вкрай фанерні стіни...
Рушаємо. Босоніж. «Подалі» — нашою мовою — через дорогу, геть від табору. У поле...
Простуємо вузькою, покрученою стежкою. Я забігаю наперед, ніби показую той напрям, куди мандруємо.
Він ззаду. Ступає неприспішено і твердо. Мов хоче впевнитися, що земля міцна.
Вітер весняний, легкий: залюбки шепочеться з житом, бризкає на нас свіжістю, пестить обличчя...
Він глянув навкруги — і мрійливо, затужено:
— Що то чужина! Навіть жито інше — кволе, миршаве. А там, у нас, на чорноземі як буяє!
— Буяє, правда. Це десь невдовзі і колоситися почне. Високе ж виганяється — на зріст людини!
— Або ще й вище. Схочеш поцілувати колосок — навшпиньки стань, бо інакше й не дістанеш.
Серед зеленої рівнини горб височіє. Підходимо. Кругом засіяно, а він усередині травою — шпоришем хизується.
— Лінтюх господар.
— Чому? — він стрепенувся і відвів очі від хлібів.
— Дивись на горб.
— Ага!
— Та в нас би вдома його гарненько зорали та засіяли. А тут бояться труду. Не зачепили.
— А ти повіриш, я... — і він враз зупинився. Мова затялася йому. Всією постаттю він повернувся до пагорбка.
— У що ти хочеш, щоб я повірив?
— Той горб...
— Ну, так...
— Я німця ледве упросив, щоб не займав його... Щоб не орав...
— Смієшся?
— Я заплатив йому. Направду. Щоб тільки не чіпав...
— Навіщо?
— Я сам не знаю. На тім горбі — єдине місце, де хоч на шпориш надивишся.
— І німець згодився?
— За гроші й цигарки — чому ж би ні? Я розказав, як в нас удома, в травні, щонеділі дівчата й хлопці збираються на полі... Як на найвищому горбі до півночі співають... Той спів із вигону крилатим подихом під хати залітає... Як старі люди, вчувши, замріяно зітхають: «Хліба вже скоро заколосяться. Не за горами — ось уже й косовиця. А там — весіллям час...»
— Ти це про себе думаєш чи справді німцеві оповідав?
— Оповідав.
— А німець що?
— Сумовито на мене подивився. «На голову слабуєш, хлопче, — із співчуттям сказав. — Піди до лікаря, поки не пізно». А горбка не рушив... Гроші допомогли...
Вибираємось на маківку горба. Лягаємо навзнак і мовчки вдивляємось угору. Очі в небі, в руках приємна прохолода зелені, а до вух несеться шепіт кволого, але рідного жита.
— Ш-ш-ш, тьох-тьох, ш-ш-ш...
— Тьо-о-о-о-о-х...
Вітер хлюпає в обличчя, бризками проходить по всьому тілі — і оп’яняє, зрівноважує, розвіює...
Оп’яняє душу, зрівноважує нерви і розвіює невідрадну, гірку, мов полин, дійсність...
Море мінливої блакиті. Вгорі і знизу. Вона полонить очі й серце — і притуплює відчуття міри. Ніби коливаєшся-купаєшся у неосяжному срібно-голубому шумовинні, у незміряній свіжості... І милуєшся, і мучишся...
А в душі до болю приємно і — прикро. І радість та смуток, і втіха та біль зараз втратили свої обриси та межі — і перемішалися... Відчуваєш не біль і не радість, а щось таке, чому тяжко знайти окреслення. Хвилеву насолоду? Та ні, ніби більше...
Щастя? Також ні. Це — забагато. Бо он видко бараки, а вдалині темне пасмо навислого диму... Там клекоче чужим життям нерідне місто.
І раптом відчуваєш щось загублене і тільки що, на короткий, куций час, віднайдене — невисловлено гарне та приємне... Бо збоку — ш-ш-ш — вирує соком жито, а в очах дзвінка прозорість пропливає, гойдається... Ніжніша від дотику дитини, зворушлива, як рідна пісня...
— Поле мов у зеленій киреї, — він не сказав, а проронив до вітру.
— Чому якраз у киреї?
— Бо пригадав. Була у батька. Дідова. У празники обов’язково нею скриню накривали...
— Батько лишився вдома?
Не відповів. Він тільки ворухнувся на траві.
— Тобі часом трапляється подібне? — перегодя заговорив він знову.
— Що саме?
— Тільки не смійся. Я з полем інколи вітаюся...
— Якою мовою?
— Простісінькою. Виходжу — і не роздумуючись — «добрий день!» гукаю.
— А воно тобі поспіхом відповідає: «Здоров був, Карпе!» Угадав?
— Ба ні. Хоч не говорить, та шелестить запаморочливо, — ніяковіючи із мого жарту, відказав набік.
— А далі?
— Далі кажу: красива ж ти, рівнино, оповита сизиною, — без опису, без міри! До мене горнешся... Спасибі! Колись тобою піклувався, уболівав... Виорював старанно, боронував і обсівав, обполював... І прихорошував, закосичував піснями...
Він цупко тримав у руці жмуток трави. Дивився на засіви і мріяв далі:
— Вчора почув у чагарнику зозулю. Перший раз на чужині... За довжелезних чотири роки...
— Ото зрадів?
— Не дуже. Мені здається, тут вона кує не так. У нас по вербах — голосно, ритмічно, впевнено. А тут...
Я зблизька приглянувся до нього. Його очі зовсім змінилися. Якось злагідніли. Вони вже не благали, не вибачались, як оце недавно. О ні! Вони, з блискітками, мов заворожені, вдивлялися у височінь.
Навкілля втихомирило його, заколисало. Він приплющив очі — і затих...
А вітер невидимим цілющим дотиком так пестить лиця... А зелень у руках така м’яка та зваблива... А неподалік жито так гнеться, так хилиться у танку...
Якомога вигинається... Ніжиться... І шепотить, і приговорює:
— Ш-ш-ш...
Він розплющив очі — і тихо, під подув знеможеного, розпещеного леготу:
— Млость мене бере... Туманить голову... Що за краса, неправда?
— Гарно, майже як удома, — притакнув я.
При цих словах він рвучко перекотився і втопив обличчя у шпориш, а руки розкинув так, мовби обійняв найширше і щомога землю, так, ніби пригорнувся усім єством до неї.
І земля наче відповідала на його порив: зеленим паростом голубила чоло й лице, дратувала засіяний пушок та огортала його всього пробудженою, весняною силою.
— До забуття приємно. Хотілося б, щоб так тривало довго-довго...
— Навіки, без кінця?
— Ага. Такий зелений спокій. Щоб уже не бачити отих понівечених бомбами домів, отих страхітливих руїн...
— А може більше й не побачиш.
— Навряд. Та нам і цього горя вистачить. Лихом та злиднями згайновано всю молодість... Понівечено все життя...

Принишкли обидва. І слухаємо, як міріади стебел та пагінців, хитаючись, розповідають нам стару, ще з рідних земель, казку...

* * *
Так було. А сьогодні пішло усе невпопад. Шкереберть.
Карпо розлютився — і не стихав. Я плутався й губився в здогадах. Усі мої старання розговоритись, домовитись із ним — безрезультатні.
І зміна сталася так хутко, неждано і негадано.
Ранком, за звичкою, я завітав до нього.
— Куди збираєшся?
— На працю. — Підспівує, а очі променисті — аж світяться від скалок.
— Хороші помисли ти маєш. Оце я спостерігав та тішився.
— Про що ти?
— Та про той горб, що ти відвоював у німця.
— А що, властиво, з ним?
— Що з ним? Хіба не знаєш?! Горб облюбували підлітки. Як там забавляються! Танцюють — аж гуде!
Його мов трусонуло щось. Вмить спохмурнів, і очі вже не лагідні, а — хижі. Уста перешарпнулися. На вилицях рожевінь згустилася й поширилася аж під скроні — і він рвонувся із кімнати. Грюкнув дверима, аж із кута вапно посипалось на ліжко...
— Куди ти, навіжений?
Не відповів, не оглянувся. Гнався коридором необзир. Засліплений не знати якою люттю, він біг до замкненого виходу, заваленого старими відрами й стільцями. Нараз... забряжчала бляха... Він з озвірінням порозкидав стільці...
З розгону вдарився у двері, проламуючи їх...
Майнув на поле.
Я слідом кинувся. З усіх сил старався не відстати, не згубити його з очей.
Він зупинивсь біля горба, захеканий, розчервонілий. Його перекошене обличчя пашіло лютістю.
Юнацтво забавляється...
Він усіх проколює, винищує очима.
— Чи ви здуріли?! — викрикнув несамовито. — Геть звідсіля! — і в знемозі присів на землю, ввібравши голову у плечі.
І одразу якось помалів, зсутулився.
— Чому ти їх розгониш, Карпе?
— О, то й ти в їх обороні! Тобі занадто весело, що вони плигають і вичовгують траву! Чи, може, ти їм сам отут збиратися нараяв? Щоб скакали, верещали, шпориш тут толочили? Так?
— Та що з тобою скоїлося? Що за дивацтво? Чому настирився їх звідси виганяти?! Чи ж це не ти розказував, як у вас колись на полі збиралися — і не розходились до півночі? Гуляли все...
— Тільки прошу — не вмовляй мене. Вони... Геть звідсіля! З тобою разом...
— Ти, брате, безтямний. Ти... ти розманіжений, примхливий, як дитина... Яке ти маєш право гонити їх з горба?
— Бо маю! Я його зберіг! За гроші! Інакше німці розорали б. Засіяли б — і сліду не залишилось.
Мені терпець урвався.
— То що ж, — кажу, — ти хочеш цей горб до себе у валізку брати?! Чи ти в гарячці, що таке верзеш?! Уже тобі заздрісно, що хтось сюди приходить! Не переносиш, як хтось на клаптику німецької землі танцює?! Та ще на якій землі?! На оцьому піщаному, поганому горбі!
— Це не поганий горб!! — мов мечем, він врізав гострим поглядом.
І відійшов...
Відтоді уникати почав мене.
* * *
Пізніше — десь по тижнях — на роздоріжжі зустрілися, мов вдарились очима.
— Здоров був, Карпе!
Він не сказав нічого, лише кивнув, так ніби натякнув на щось з журою.
— Сердишся на мене?
Хитнувся вбік — неначе заперечив.
— Я декілька ночей обдумував, що сталося тоді. Спочатку здавалося, що ти не маєш рації. Але чим довше міркував, тим більше прихилявся... більше оправдував тебе... Не розумом, а серцем... Так ніби хтось підшіптував, підказував мені... Я схильний думати, що ти чогось не хочеш розповісти, щось затушковуєш у душі — а воно рветься... Ти щось утратив, як, врешті, ми усі — і горбок той, мабуть, здібний інколи тобі ту втрату воскресити. Вгадав?
— Ажніотільки. Ліпше не споминай про горб. То вже минуло.
— Нехай. Хоч... вибач, Карпе, що я наперекір тобі пішов. За танцюристів заступився. Ти був тоді такий розпалений, що міг би навіть вдарити...
— Ще в житті нікого я не вдарив... А жаль до тебе маю... Бо ти торкнувся до найвразливішого... Там, де найбільш мені болить...
— Далебі, не хотів.
— Я не кажу, що ти навмисне. Хоч ненароком можна уразити дошкульніше, можна гіркішого завдати жалю... Перечити не будеш?
Він пильно подивився — і мені незручно стало, ба більше — я просто знітився. Бо чудно він дивився. Якось крізь мене, так, ніби я був прозорий, неіснуючий, втупився поглядом десь удалечінь...
— Карпе, що з тобою? Нудьгуєш?
Він, замість відповіді, потер чоло й окинув сумовитими очима мою одіж. Спинився на одному місці. І прикипів на ньому... І я не смів рухнутися, мовби прикутий його зором. Проникливим, глибоким... Так ніби запримітив він краплі крови на мені — і здогадався, що то сліди чийогось згубленого існування...
— Карпе, до лиха! Що діється з тобою? Ти якось дивно виглядаєш!! Так мов повисло щось і тяжить над твоєю головою. Ти ввесь пополотнів... У чому справа?
— Яке число сьогодні? Забувся, бо дні сірою смугою тягнуться-чергуються.
— Десятого, хіба не знаєш?
— Справді? — і він зірвався з місця. Біг... Тоді пішов... Аж до узлісся, туди, де найгустіші вигнались трава і жито.
Я слідкував за ним.
Ось він вибрав найбуйнішу зеленину — й туди шубовснув. Обличчям — до землі. Руки розіп’яв. І вже не лащився до неї, не пестився, як ще недавно, на горбі, я пам’ятаю... О ні! Розгніваний, він, коли б міг, щосили трусонув тепер землею.
Я біля нього сів. Для жарту кинув йому на голову пучок трави...
— Карпе?
— Краще мовчи! — сквапливо зупинив мене. — Все навкруги говорить... Слухай...
Дійсно, стоголоса мова прокрадається... І спів...
Бринить-підспівує жито...
Трава пручається під нами — шарудить... Сп’янілі далі міняться кольорами і відзиваються маленьким, ледве чутним срібним дзвоном...
— Дзінь-дзінь...
— Ш-ш-ш...
Невдовзі: тьох-тьох-тьох!
Уся рівнина так. Вся широчінь, розніжена по вінця прохолодою, наллята соками, розбурхана вітрами й сонцем, — нуртує, рветься в білосинь...
Я напружую слух, щоб підслухати всю велич польового згуку... Хочу вловити бодай частинку з незрівняного хору, з розлогої пісні, що ллється звідусіль і досягає аж туди, за виднокруг, у безвість...
— Поле, Карпе, без грані, скільки оком сягнеш. А вітер — розгуляний, розгнузданий...
— То леготом дихне, то мовби випещений кінь — біснується, гарцює, — він не промовив, а наче проспівав.
— Закортіло побавитися з нами...
— Попестити нас волею... — І він набрав у пригорщ пелюсток — і до чола підніс. Приклав.
— Свіжо та легко. Коли б то притулити їх до серця можна!
— І що? — звернувся я з надією, що він тепер розкриє свої жалі.
— Ці паростки свіжили б душу... І витягали б звідти усе обезталанене, поплутане, розгублене, чому не знайдеш назви.
— Можливо, горе?
— Та зви як хочеш: перепона, журба-печаль, зневолена самотність і спогади про хату... Про... про... все і про ніщо...
— Хочеш сказати — і спогади про поле?
— Те, що хотів — сказав! Ти не чіпляйся. Не нишпори у моєму серці. Усе чогось дошукуєшся... Мені аж совісно, а тобі, бачу, байдужісінько. Але запам’ятай — як не старайся — нічого тобі не випитати в мене. Аніостільки.
Замовкли. Карпо розхитує, колише долонею траву. Я голублю очима просторінь небесну... Неозору...
А довкілля шепочеться, співає, і милує, і дратує нас... Ми мовби щойно відшукали запропащений талан, загиблу зрання розкіш-волю...
— Карпе!
— Не надокучай. Нічого ти від мене не почуєш.
— Я хочу про себе розповісти.
— Тоді гайда.
— Я, Карпе, про поле спогад бережу. Ой, спогад!
— Який?
— Хороший. Було мені п’ятнадцять. Зорив я за дівчам білявим — а ластовиння розсипане у неї — і на чолі, і на щічках... Подобалася так, що не сказати! І не насмілювався ніяк признатися... Як зійдемося десь до гурту — вона до всіх сміється, цокотить, а я німію... Від ніяковости і злоби на хтозна-кого... Бо я такий непоказний-змарнілий, вутлий — між юнаками хлопчиком здавався... І, віриш, вдався я до хитрощів — рішив її на самоті зловити. А що б там не було — відважився вже я — чи вдарить, чи розсміється в очі — довірюсь їй... Ще й побожуся, коли не схоче йняти віри. От якось прослідив — вона за вербами мелькнула. Я назирці за нею...
— У поле?
— Атож куди? Вона якраз прийшла із школи й понесла — було у косовицю — батькам полуднувати... Я перетяв дорогу їй в ярку, навпроти гречки... І мов відразу онімів, стояв, втупивши в землю очі... «Чого збілів?» — вона сказала й лукаво так зломила брови. Я вкрай тоді оторопів й очима до землі прип’явся... «Бо знаєш що, — кажу, — війна... — і голос в мене надірвався. — Сьогодні вранці чула, як бомби грюкали за залізницею?..»
«Аякже, чула. В нас хата задвиготіла, а з мисника тарілка впала — розбилася. Мама заплакали — недобра це прикмета — сказали й перехрестилися».
Далі я вже зовсім розгубився і — замовк. Вона ще виждала хвилину — і рушила. Я, так би, як зо сну прокинувся, — збентежився, рвонувся... «А знаєш, Клаво, що я збираюся тобі...» — «Звідки я можу знати?» — «Ти дай мені на згадку щось, а я тобі альбом для фотографій куплю і подарую...»
Я, мабуть, виглядав, як розтелепа, бо вона зайшлася сміхом. Не довго думавши, знімає із плечей хустину, намотує на руку — і зриває бадилину будяка з пухкесенькою квіткою. І мені...
— Будяка тобі дає? І ти прийняв?
— Ще й як! Рукою голою здушив і — вперше видалося мені — будяк не колеться...
Запанувала тиша. Він завовтузився, немов трава замуляла, занепокоїла його.
— Це все? — нарешті він озвався.
— Еге.
— Смішне.
— Не зовсім.
Карпо, чи то у гніві, чи з досади, взяв землі грудку і жбурнув нею у зелений вир.
— Мені ввижається, що поле — молоде теля...
— Знайшов із чим порівнювать. Чому теля? — я поцікавився з єдиною метою — ану ж, кінець кінцем, удасться випитать його.
— Ані образити, ані уговтати його не можна... Дивись ось на сусіда нашого — на оце жито. Поглянь, як бігає туди-сюди за вітром, хлюпощеться собі у сонці. Чи це не вибрики теляти? Воно ніби затіяло у піжмурки побавитися з нами. Ось подивись, ну глянь! — нап’ється вітру, стебло напружить — й до нас улесливо киває. То вмить, мов засоромиться, відхилиться й утікає...
— Мов залицяється.
— Зухвале залицяння, — зненацька, як чимось вражений, інакше заговорив Карпо. — Воно не радує мене, а навпаки, розпуку в серце вносить.
Хтось інший і розсердився б на цю химерну мову. Але не я. Його я — хоч неясно, а розумію. Багато що, приховане у ньому, перекликається зі мною...
Ми тут, на полі — зеленавому, просторому, свобідному... Воно просторе, наче думка, свобідне, наче блискавка, і зеленаве, ніжне, мов дитя... Має коріння... Юниться, розкошує вволю... А у нас — хоча літа зелені — та вже зажурені, осиротілі, озлиднілі... Утиснені у чужі сосни та бараки...
І, дивлячись тепер, як жито біля нас гуляється-пишається, ми глибше відчуваємо, чого нашим літам бракує. І я без міри заздрю — але не серджуся на поле... Також не вірю, щоб Карпо гнівився.
Бо чому ж нас тягне так сюди? Чому ж то ми, із долею, мов павутиння, шубовснули у море зелені?
Чому заплуталися ми поміж хлібами?
Бо вони нагадують нам щось...
Бо вони нас зв’язують із чимсь...
І, врешті, щиро самі собі признаймося: ми тужимо — ой, як ми тужимо за кимсь...
Карпо ворухнувся. Я поглядом — до нього.
— Ходім на горб. Посидимо на шпориші! — із проханням звертається до мене.
— Та й тут нам непогано.
— Ходім! — і вже підводиться. — Я ж гроші витратив за нього. Трохи відсидимо.
— Шкода твоїх грошей. Той горб для відпочинку не годиться.
— Чому? — він зціпив зуби і в кулак зібгав на грудях мою сорочку. — Чом не годиться?
— Ну, в тобі, бачу, якийсь запеклий дідько примостився. Чого хапаєшся за груди? Пусти! Повторюю тобі, що не годиться.
— Ти не повторюй, як папуга! Кажи, чому? — його голос брязнув погрозою. — Чому?
— Вчора один мені розказував... Там, на тому горбі, у війну коней закопано.
— Ти брешеш! — і він з усього розмаху мене в обличчя вдарив.
Мені в очах потемніло від болю і від злости. Думки змішалися — і я не знав, що треба вдіяти, як відповідати. Нараз прокинулась жага палюча — помститися! Немилосердним, жорстоким словом задушити...
— Ти — дурень збаламучений! — кинув йому в лице. — Недавно ще прикидався овечкою безсилою: «Нікого ще в житті не вдарив я». А зараз кулаками розмахався!
— Ти заслужив.
— Чим, питаю? Що я відважився тобі, нікчемо без совісти, без чести, розкрити правду?! Ти гроші, блазню, викинув за падло, за к-о-н-и-н-у!!
— Замовчи! Тобі не вдасться обдурити! Ти хочеш хитрим вимислом відстрашити мене від шпоришу?! Щоб я цурався того місця? Не так? Щоб твоїх приятелів не відганяв від нього?! Немудро ти придумав! Дурнюща витівка!
Він повалився навзнак — поміж травою й груддям...
— Ти видумав?
Я трохи прохолов, поглянувши на нього.
— Ні, Карпе, не видумав.
— І можеш забожиться?
— Коли ти вимагатимеш, то забожусь.
— Не треба, я вірю. Іди від мене. Лиши мене самого.
Плечі йому здригалися — і я хотів потішити його.
— Ти заспокойся. Чи тих горбів на полі мало? Підем колись на інший відпочити.
Я дружньо взяв його за плечі. Злість проминула — були щирі слова. І щирий дотик. Карпо, мовби відпружинений травою, схопивсь на рівні ноги. Побагровів. Чуприна геть-чисто розкуйовдилась. Майбутні вусики-пушок враз нашорошились, ніби на варті над устами стали. Чоло зібгалося, змережилося зморшками. Не очі — грозовиця! В зіницях іскри блиснули, а в кутиках очей замерехтіли ледь-ледь примітні дрібки кришталю...
І він заговорив — незвичайно, страшно. Так, ніби кожне слово від рани відривалося — і мучило його...
— Чого вмовляєш ти мене? Чого пристав до мене?! Що винен я тобі?! Безсовісний! Чого за мною ходиш, як та мара, як привид з того світу?! Питаю я тебе, чого все добиваєшся від мене?! Ну, чого ти хочеш? Зрозумій, я зараз не можу слухати тебе і з тобою говорити... Чуєш, не можу! Бувають такі дні, години, коли бажаєш тільки самоти, тільки спокою... Коли не розкриваються уста... Коли не смієш з людиною зустрітись... Я не хочу, не бажаю чути людської мови... Вона мені противна, осоружна! О, яке ж воно гидке усе на світі! Таке гидке, як ти і твої надоїдливі й бридкі до розпачу слова... О, провалися ти крізь землю — і мені легше буде... Іди до чорта звідсіля!
— Я йду. Чого ти схвилювався? Ну, Карпе, що таке?
— Не набридай! Чи тобі потрібне чуже горе?! Чи в тебе свого обмаль? Чого швендяєш услід за мною? Чого стовбичиш перед очима? Іди!!
Я і він. Між нами — один крок.
Він дихав часто. Лице мов жар... Зарошене крапельками поту...
Очі склепилися — і з-під вій скотилися одна... дві... кришталини.
Я і він.
Око в око...
— Чого ж не йдеш?!
— Та почекай,— власкавлюю його.
— Чого чекати? На тебе, бачу, ані просьба, ані грозьба не діє. Тобі цікаво моє горе знати... Хочеш навтішатися печалями чужими? Прошу, не муч мене, іди! Я хочу сам-один побути... Не лізь у душу! Не додавай хвороби моїй болячці... Не шкрябай серця... Воно і так не знати як подряпане... Ну, чуєш? Ти — невблаганний! Сьогодні минає п’ять років, як мого батька вбили, вбили одним пострілом, на п-о-л-і! І поховали в житі, без хреста і без приміти... Один тільки шпориш і вказував могилу... Тобі це дуже треба? Тобі, що плюнув мені в душу... кониною... Хіба ти мені друг? Мерзота! Катюга! Потвора! Ідіот!!
Безсило зігнувся над землею — і заридав...
У моїх очах посіви виросли до хмар — і сполучилися, злилися в хвилясту масу... Мов у чаду, я хитнувся вбік і опустився на коліна.
Не знаю, скільки минуло часу...
— Карпе, — сказав я, — прости за все. У мене теж велике горе. Ту дівчину, що будяка подарувала...
Він підвів голову. В його очах відбилися стеблини жита.
— У полі?
— Ні, Карпе. На залізниці, бомбою... Але поховано на царині, край вигону... Між гречками...
— Забудь різкі слова, — він із скорботою на мене подивився.
Нараз він зрозумів усе — і стишився, скорився.
Ідемо до бараків. Без слова. Коли на перехресті він смикає мене за руку — і я здригаюся...
— Будяк який росте! Посидимо хвилинку?
Мені будяк, віднайдений на чужині, видався таким далеким і таким близьким, таким засохлим і наново живим...
— Ти хоч признався, що її любив?
— Спізнився, Карпе. Соромився — тому й не встиг...
Немає сили більше говорити. Замовкли.
А поле — як барвиста плахта. Зеленаве, а де-не-де жовтаве, сіре, золотаве... Грається, пустує... То раптом споважніє і під шептання ніжне — ш-ш-ш — танцює повільний, свобідний танок...
Я дивився на будяк — і мені поле простелилося без краю... Через худенькі сосни, чагарники, крізь куряву і дим чужого міста — туди... Де рівнина губиться в імлистій далині, де важкий колос клониться до чорнозему... Де будякам та шпоришам поміж житами й гречками немає ліку...
Мені й Карпові забракло слів.
Говори... Говори за нас — і про все наше — чужеє і ріднеє поле...

Удвох

Моя хатина. Вірніше, закапелок із сірих стін та невисокої, що ось-ось придушити може, стелі...
Не в міру вікно широке розкриває задимлену й заковану асфальтом вулицю з неоновими лампами й зачахлим, самітним деревцем...
Я біжу в кімнату. Від двиготу машин, від скреготу заліза... Від кам’яного пилу, перемішаного з цементом та газоліном...
Я закриваю щільно двері, притемнюю вікно й полегшено зітхаю.
І падаю на ліжко.
І тоді... нарешті ми удвох у вузькій кімнаті. Я і моя пані, моя хороша, нерозлучна супутниця. Вона безшумно виринає з темного кутка, нечутно сідає біля мене, зазирає мені у вічі і своїми ніжними та свіжими долонями пестить мені душу...
І ми удвох читаємо листа, що приблудився з-за тридев’ять земель до мене, аж звідти, де я колись уволю житами наблудився, босоніж понабігався і на соломі в полотняній саморобній сорочці з дошкульними рубцями понаспався.
На крайчику конверта ще зберігся засохлий, крупнистий хліб, що, напевно, ним, колись глевким та землясто-чорним, заклеювали вісточку до мене...
«Хата така ж, як і в ту мить, коли ти з неї віддалився. Хіба трішки схилилася. Та те замурзане віконечко, з якого взимку видко ковзанку, замазали гладенько. Щоби крізь нього холод на піч не добирався...»
Моя супутниця і я шугаємо думками до рідного кубельця... Обходимо кругом, на пагорбі, без тину, з єдиним осокором, хату... І входимо усередину. І горілиць лягаємо вздовж печі, ногами впираючись у стелю. І пхинькаємо, і гупаємо по стелі від досади...
— І чого це ти, Колько, ногами смалиш?! Хочеш, щоб віником тебе звінчав. Мені недовго — звінчаю під первий сорт, — це батько.
— Ой, правда, хоче наш пхинькало віника покуштувати, — мати.
— Пустіть на вулицю ковзатися! — це я.
— Ковзайся на печі. То ліпше буде. І так бухикаєш безперестанку.
І я, здається, лишився на черені лежати...
— О ні, ні, ні! — шепче-підказує мені супутниця. — Хіба ти вже забувся? Пізніше мати вбрала тебе у свої кохти, сорочки, а шию обгорнула спідницею... Пригадуєш?
— Пригадую.
— А взувся ти в батькові розлізлі шкарбани — і майнув на ковзанку.
Як затишно мені від таких спогадів. Як радісно, що в моєму закапелку лише я та моя хороша пані. Вона мені допомагає воскресити те, що призабулося, що часом, мов попелом, присипалося, притрусилося...
— Так, так, — кажу я в захваті,— я все пригадую! Мене одягла мати, і я... я тоді підскочив і її в обличчя поцілував. Один раз, два... Ну, прямо безліч...
— Ні, ні, ти помиляєшся, — втручається супутниця. — Й не раз, й не два, й не безліч... Ти зовсім і не цілував. Згадай, ти надвір миттю фуркнув — і зараз же, три кроки по снігу не вбігши, гримнувся додолу. Хоч і дошкульно по льоду лицем ковзнувся — та не заплакав. Пригадуєш? Ти не заплакав. Ти зірвався хвацьки і в козячому захопленні повіявся в долину... На ковзанку...
— То тоді, виходить, я матері й не дякував?
— Виходить, так. Не дякував. Ти взагалі до матері не був надто ласкавий, — ніби між іншим додала супутниця.
— А тепер би я упав на землю і її ноги цілував.
— Запізно, — каже моя пані.
Обоє ми замовкли. І в затишку кімнати чутно, як лист у наших руках тремтить. Ми не читаємо, а п’ємо вдвох слова, що олівцем вистрибують на клаптику пом’ятого паперу...
«Твоя шкільна товаришка, Маруся, в Сибір поїхала. З якутом одружилася... І має сина...»
Прожогом — я і пані вбігаємо до школи... Заскакуємо в клас... Сідаємо за парти і очима стрижемо убік, на задню парту.
— Марусе, — кажу, — а я на вулиці читав афішу... «Любов фронтовика».
— А що таке любов? — дивується Маруся.
— Любов... це ти і я, коли із школи рядочком ідемо.
— Дай мені яблуко, — просить вона.
— Я вже надгриз. Кусай із цього, цілесенького, боку.
І ось вона в Сибірі, в незнаній стороні, поміж чужим народом, вислухує, як нудно шумить ліс і приколисує тайгою сина.
Чи згадує те яблуко і ту афішу про любов колись маленька, з густою пшеничною косою, прудка Маруся?!
— Ти зовсім не називав її «маленька», — втручається супутниця. — Що з пам’яттю у тебе? Ти завжди звав її — хіба забувся? — «ґудзик».
— Авжеж, — погоджуюся я, — дражнив частенько ґудзиком. З очима темними й іскристими, як ранішній любисток. І біля уст родимка, мов цвяшок забито...
І знову я безмірно вдячний моїй супутниці. Вона кожну дрібничку з давнини зугарна розшукати і переді мною, мовби на килимі, розіслати.
Я відчуваю, що з панею в кімнаті жити легше. Я з нею зжився і здружився, і дружба наша тягнеться роками.
Я вдень пірнаю в море гамору і руху... Її лишаю в хаті. А ввечері, переступаючи поріг, її стрічаю... Вона зринає із кута, з-поміж облущеної фотографії, з-поміж потрісканого хрестика та полинялої ікони, що їх я захопив колись із дому.
І ми удвох. Як одне ціле... Вона — як часточка моя... Я її пильную, боюся її втратити, як свого ока, як крихту тіла рідного.
Читаємо удвох...
«Ми живемо добре. Нічого нам не треба. Якщо ти хочеш, пришли на празник два гребінці і пачку аспірини...»
Нехотячи, від злости зім’яв листа...
Включаю радіо і відкриваю навстіж вікно між хмародери. Мою, мов скриню, комірчину шматують кострубаті згуки самбо, із вулиці вривається брязкіт чарок із бару, шарпаються повз вікна окрики юрби і гаркіт поліційної машини. Мої ще тільки що сумирні стіни дрижать з переполоху.
А я притупую під такт рвучкої музики... Притупую щораз сильніше... І проганяю свою супутницю... Навіщо вона тут? Роз’ятрювати рани? Навіщо? І чим роз’ятрювати? Гребінцем? Чи шкарбанами? Чи шматком гливкого хліба, що ним заклеюють листи і немовлят годують?
— Чому стоїш? — кричу супутниці. — Чому впиваєшся в лице і пазурями раниш душу? Хочеш журити очі і малювати темні риси на чолі? Я не сумую за тим, що я покинув! Аніосьстілечки! Ні крапельки! Чи чуєш, аніосьстілечки! Іди від мене! У темний кут іди і не виходь ніколи вечорами до мене на гутірку! Не жди мене. Мені з тобою, пані, зрозумій, не по дорозі!
І вона — під натиском гармидеру, що вдерся в хату, щезає.
І я вже самотою дочитую листа...
«А степ наш той самий, що й був. Ідеш — а він з усіх боків із небом сходиться».
І враз мій гнів розвіявся. Я вимикаю радіо. Вікно загрюкую. Й приплющую в знемозі очі... І в думці перепрошую я свою пані. Як я посмів її прогнати...
Я її знову кличу. Вона мені потрібна. Без неї я порожній, без тепла, навіть без вогника. Вона ж наповнює мене і огріває...
Як я співаю, вона приспівує і примовляє...
— Той самий степ... поля... жита... — шепчу, мовби співаю, я.
— Жита... — бринить струною слово вірної супутниці...
— Жито ж моє, жито,
Небом понакрито,
Та ти ж розрослося
До неба колоссям...

Ми разом співаємо. Ми удвох, поміж чотирма стінами й вікном, що виходить на асфальтовану вулицю і хмародери, щасливі.
Щасливі, що ніхто не вдирається у нашу хату і в наші душі.
Але... Ще хвильку... І влітає до нас — не вітер з бензиновим смородом, не сопух запліснілої в горілці бару. Сусідка.
— Ти співаєш?
— Ага.
— Погане щось. Певно про ковбоїв.
— Про жито...
— Ходімо на телевізію дивитись. Там така драма, що серце роздирає!
— Не хочу дерти серця, — відрубую сердито я.
— А в футбол програли наші, — мучить вона далі.
— Так йому і треба, — щоб відчепитися, відповідаю.
— Кому так треба?
— Футболові.
Вона кидає на мене здивовані й злякані блискітки.
— Ти щось не те говориш.
— Не те.
— Ходім до товариства. Тепленька кава. І тістечка із мармелядою. Ходім, кощію ти безсмертний. Ти ж у кімнаті сам.
Я змовчав. Сусідка здвигнула плечима і пішла.
Ну, що їй казати? Чи зрозуміє вона, що я ж не сам... Я не один... Зі мною цього вечора гуторить моя супутниця. Вона напрочуд свіжа, ніжна і гнучка. І не старіється вона з роками.
Моя справді шановна пані... Моя хороша ТУГА.

Стежка

Недільні посиденьки затяглися до вечора. Двері бабиної Маріїної хати не зачинялися надовго — то і дивись — рип один, рип другий — і назбиралося до сутінок стільки жінок, що не було вже де ані сісти, ані стояти. Пізніше навіть у комірчині стіни підпирали.
Усе обговорювали, розпитували, радилися...
А баба серед такого гармидеру — нібито їй до всього аж он як байдуже — притаковилася на припічку і другу жменю насіння лущити кінчала. А як усі вже досхочу наговорилися, до бесіди вмішалася:
— Ох, правда, жіночки, ті німаки — песиголовці. Песиголовці, що й не сказати.
— Ой, бабо, бабо, — з гурту Мотря озвалася, — ніякої новини ви нам не оповіли. Знаємо це й бачимо.
— Знаєш собі й знай, а мені не перебаранчай. Дай поговорити вволю. На чому ж я?.. От дзиґа, перебила. Ага! А бачили ви, як німці сьогодні полонених, наших людей, гнали за село, за ті дроти? Солдатиків-солдатиків — аж в очах рябіє! А вони й прудкі, голубчики, дай, Боже, їм добрі ноги. Багато з неволі вириваються. Кажуть, щовечора, як потемніє, — так і гайда! — крізь дроти. Тікають — аж від снігу курява здіймається. Ховаються побіля Сміли, Шполи, Чигирина, Черкас... Сьогодні я також носила туди, під дротяну огорожу, їсти... А вони, нещасні, до мене руки простягають... Полонені, ріднесенькі... Личка ж у всіх такі то наші, такі рідні! А один там ранений — совєтський полковник чи ще вище — якийсь єфрейтор... Як він на мене жалібно дивився. Я йому кинула окрайчичок коржа і сказала «добрий ранок»... А він із’їв — «спасибі» — і відвернувся.
— Він, бабо, мабуть, комуніст, коли полковник.
— Та хай Бог милує! Як може комуністом бути, коли він схожий крапелька у крапельку на мого Ванька. Та в нього, того полковника, і очі голубенькі, як у Йвана. Божуся, людоньки — він хазяйський син, він — наш. А знаєте що, люди?
Ніхто — ні слова. Всі знали, що баба і без їхнього запитання буде далі оповідати.
— А знаєте, допоможіть мені з полону його витягнути. Він ранений — чому ж би нам не підсобити? І їйже-богу, він на мого середущого сокола скидається. Присяйбо, коли б не дріт — я б його, як сина, розцілувала. Ну, як?
— Та воно можна, — відгукнулася котрась із жінок.
— А чого ж! — підтримала і друга. — Як бабі так кортить — хай має собі в хаті полковника. Тільки... хто ж, бабо, по-вашому, за це візьметься?
— Як хто? Ти, я, вона. Охочих на таке спасенне діло, думаю, знайдеться.
Тут знову язик засвербів Мотрі — не стерпіла:
— Бабо, ви вже хоч себе на таке діло не виставляйте. Ви на словах прудкі, а прийдеться що до чого — перестрашитесь.
— Ти, Мотре, бачу, сьогодні не на ту ногу встала. Перечиш, перечиш, як найнялася. Чого б мені страхатися? Я вже свій вік віджила — ніщо мені тепера не страшне. Та й те сказавши, я сама, як смерть, у мене поза шкірою самі кістки — отож, хай німаки мене, а не я їх, лякаються. Ну, як ви, дорогесенькі? Візьмемося?
— А чого ж, спробувати можна, — хтось кинув ніби сам до себе. — Іншим підсобляємо — чому ж би йому ні.
— Чому ж би ні? — ще хтось повторив. — Переливаємо з пустого у порожнє. Треба — значить треба. І кінці у воду.
— Святі слова!
І на цьому закінчилося.
Баба від щастя розпромінилася, бо запримітила із погляду жінок, що вони готові з нею полковника-єфрейтора із неволі рятувати.

* * *
До табору баба Марія двічі на день, як наймоторніша молодиця, бігала. Підспівує собі для втіхи якусь пісеньку й несе в кошику, вузлику, торбинці коржі, сухарики, вареники та пампушки, що їх до її хати зносили з сусідніх вулиць і провулків. Інколи з коржами й пампушками передавала полоненим ще й щось із ремісницького знаряддя — обценьки, ножика чи терпуга.
Після отаких бабиних мандрівок колючий дріт в таборі у кількох місцях переривався — і на волю вибралося, як казали, десь коло сотні люду. Усіх їх жалісливі бабині помічниці з навколишніх сіл по горищах та різних закапелках поховали.
Але полонений «полковник», з голубими, як у Ванька, очима, й не думав до дротів зближатися.
Він не тікав...
Він сидів серед табору, зіщулившись від холоду, й дивився в землю.
Старенька подовгу вистоювала із внукою Мариною за дротом, на нього глядячи.
— Маринко, що ми з ним, лебедиком, зробимо? Як його до життя зрушити? Дивись, як він скоцюрбився, золото моє неоціненне. Ну, що робити?
— А хіба я знаю? Він такий печальний, ніби смертю позначений.
— Ой, мовчи, кицюню, не говори такої страсти. Веселе щось балакай. Ми всі, дитинко, від смерти не втечемо. То нічого й згадувать про це. Ділом питаю, ягідко, що ми з ним вдіємо?
— Вам, бабусю, тяжко догодити. Що не скажу — все не по-вашому. А може спробую...
— Що?
— Скажу йому, що я його люблю. Може, він тоді прокинеться.
— Що ти думаєш, Мариночко, любов — це цяцька? Гратися нею Бог не дозволяє.
— А я не граюся. Дивіться, який він із лиця хороший. Якби я такого чоловіка мала — я б від щастя вмерла.
— Він для тебе, любко, аж он який старий.
— Ліпше, бабусю, старого, як ніякого. Мені вже двадцять шість. Вже сиве волосся в косах пробивається. Вірите, бабусю, як мені надокучило ночами одній подушку м’яти й плакати.
— Дитинко, розумію. Але тепер війна, і людям вже не до любови. Любов тепер на кладовищі спочиває. Ти стій, ясочко, тут, а я підскочу з іншого кута. Поближче. Я до нього заговорю по-материнському, а не пособить — тоді пущу тебе з твоєю там любов’ю... Постій.
Бабуся попростувала на іншу сторону. Наблизилася впритул до дротів і загукала:
— Голубе, гу-гу! Полковнику!
Той обернувся. Підшкутильгав ближче.
— Я не полковник. Сержант. Артилерист.
— Ой, дорогенький, то щось для мене нове. Ти змерз?
— Неначе.
— Ось тобі мого Ванька штани. Малі будуть на тебе, але ти натягай. Притиснуть — тепліше буде. А це куртка на ваті. Моя. Тепла, як черінь. Одягайся у цій клітці добре, бо задубієш. А ось харч — бери. Там я потрохи всього вкинула.
— Спасибі. Це все мені?
— А то ж кому? Я на тебе вже давно мітила. Ти як мій Ванько. А як усміхаєшся — достеменно він. Ану ще раз попробуй — усміхнися. Ото спасибі! Може мій Ванько так само, як і ти, оце десь у голоді та холоді бідує. Як тебе звати? Може, якраз, Ванько?
— Андрій. З Дніпропетровська.
— Ой-ой! Таке довге, що й не вимовлю. Там, де поїзди гудуть? Ой, там, мабуть, і незручно жити. А я Марія Сидоренкова, з цього села. Від нас недалечко, рукою подати, і до Шполи, й до Черкас. А там, голубе, — і бабуся вже нашіптує, — там дірку прорізано. Воно ніби задротоване, а ти торкнися рукою — і дріт розійдеться. Тікай, як споночіє. Пам’ятай — там дірка... А тоді ми...
Андрій більше не чув нічого. Бабині слова шубовснули у вир, що невідомо звідки взявся і закружляв, завихрився навколо нього — причепливий, дошкульний, від якого хмуриться його чоло й стискається, аж коле, в серці.
«Тікай!» — мов уламок скла, що вцілив Андрієві у душу. Страхітливе, патлате, ненависне — воно знову до нього причепилося! Від нього ніде немає порятунку! Воно за ним, як він біжить, по п’ятах зорить-слідує, як стане, збоку чигає, з ним у нужді спить і в горі прокидається.
«Тікай», як тінь, приковане до нього. Воно його все життя мучить, обтяжує і невпинно кудись, у нове горе, підбатожує і підганяє... Все злиденне, болісне, ненадійне і сторожке, все холодне, чуже й чорне, як безпросвітня ніч у сльотливу осінь, зійшлося і злилося з тим фатальним словом в один жахітливий клубок, і даровано йому, Андрієві, мабуть, на віки вічні.
Скільки його спомини сягають у минуле — він тільки те й робив, що від когось утікав, від чиїхось пронизливих очей ховався, кудись, рятуючись, в чуже йому і непривітне рвався. Йому ще муляють мотузки від мішків, почеплених на спину, ще не загоїлися ноги від повсякденних мандрів по роз’юшених дорогах, коли то він, «куркульський син», кинув зруйновану батьківську господу й бродив по світу, не знаючи, за чиї гріхи, куди, навіщо? Аж, врешті, загнався у безпросвітню мряку-холоднечу, у непроглядні, непрохідні мочари та праліси Сибіру... Він думав, що хоч там, у хижі на узліссі, де день у день дощі й вітри шаленіють безупинно, де від лісу похмурніші сніговії бушують у відьомських корчах не годинами, а тижнями, що видавалися йому, Андрієві, за вічність, де вечорами, замість пісень, вдиралося в заставлене колодами вікно вовків осатаніле завивання, — він думав, що хоч там він заховався від людей і врятувався від погоні. Вони, він вірив, крізь мочари й ліси, крізь стужу й звірів-вовкулаків шал вже не дійдуть до нього і не влізуть з паперами й наказами йому у душу.
Він помилився. Хижі очі намацали його і там — «куркульський виродок!» — і знову він, мішка закинувши за плечі, помандрував у безвість.
«Тікай!» гнало його на південь, у пісок, що вдень на сонці паленіє й, розпечений, дзижчить-сичить гірше від роздратованого змія, а ніччю огортає усе живе холодним і, як на безкраїм цвинтарі, безмовним мороком. Він там молився до билини, якщо зненацька її, зачахлу, зів’ялу, десь у пустелі зустрічав. Він часом з нею розмовляв, бо почував, що він також билина, що опинилася не по своїй вині у пісковому морі, в царстві барханів і суховіїв, шукаючи отут спокою, ховаючи отут себе, свою, з усіх сторін зацьковану, бідолашну душу.
І тут боявся їх... Чекав... Ось-ось прийдуть по нього... Чекав днями-місяцями — і вони з’явилися, носителі людського горя, болі, муки...
Утік в Одесу... Спав із вуркаганами у підземеллях, під мостами, згодом пристав до гурту таких же втікачів, як сам, і мучився із ними в рибальській їх артілі... Був замітайлом у природничому музеї, був мукомолом, бродив з циганами — і все недовго. Про нього розпитували, на нього скоса позирали, опісля за кожним його кроком слідкували, а його сон уже сторожили — і враз до нього ближче й ближче підходило те невідчепливе й нестерпне — «тікай!» — і він збирався...
«Тікай! Тікай!» — від нього він втомився. Через нього він утратив рідну хату, здоров’я, спокій, воно забрало в нього все, усе до краплі й лишило йому оце в таборі ранену ногу, порожню з-під консервів банку, обгризену, ще з дому взяту, дерев’яну ложку і три пошарпані листки із «Кобзаря», які він підібрав отут під дротяною огорожею.
Увірилось так жити. Світ уже не милий. Йому бракує сил ще раз тікати. Куди? Хто його й де дожидає? Він ліпше умре тут, як далі так скитатися-поневірятися...
Баба запримітила, що Андрієві не до її слів. Він дивиться на дріт і іншу гадку має...
— Андрієчку, ти чуєш?
— Га! — і він скинув очі на стареньку. — Я слухаю...
— Кажу тобі — там дірка. Тікай!
— У мене, матусю, дірка тут, — і він показав на серце. — Куди мені тікати з розтрощеним коліном?..
— Загоїться коліно, Андрію. Загоїться і сліду не лишиться. А там удома тебе татусь-матуся ждуть — не діждуться. А ти прибудеш до них вороним красенем, прибудеш таким королем, бравим молодцем — та «доброго здоров’я!» А вони від радощів — у сльози... Та тобі від щастя на шию й почіпляються. І будуть тебе обертати та тобою милуватися... Та будуть пригортати та цілувати тебе до ранку... Тікай!
— У мене, в тому й горе, немає батька-матері. Один я, нікому не потрібний, як пеньок у полі.
— Як один — то й добре, синку. Вийдеш на волю, видужаєш — і в нас у селі оженишся. Дівчат у нас на відданні — ну, прямо, не злічити. Хоч гати греблю ними! Маєш кого до вибору. А ми й весілля для тебе гучне справимо. З троїстою музикою. Бубни та цимбали нароблять шуму на цілу округу. А люди в тебе на весіллі й погуляють, і порозкошують... А там пізніше, рочків через три, ти з дружиною та дрібнотою — з карапузиком та донечкою — до тещі щонеділі в гості — бух! А теща тебе ще на вулиці стрічає... Та припрошує, та угощає... І настоянкою, і оковитою, і запіканкою, і слив’янкою... Ще й вишнівочки дасть на піддачу.
— Я не п’ю, матусю. В мене нещастя з шлунком.
— Не п’єш — і горя мало. Нащо його, те кляте зілля, пити? Бридке, гірке, гидке, за язик щипає, у горлі коле. Паскудне зілля. Я й сама вряди-годи його пригублюю. І мудро робиш, що не п’єш. Ліпше смакуватимеш сметанку, ряжанку, теплесенький узварчик... А варенички із сиром, маслом помащені... Вони, немов цукерки, в роті тануть. Ті вареники — зціленіє для шлунка, рай!
Він стояв, схилившись, обхопивши долонями забандажоване коліно. Бабуся скінчила, а на його лиці ні одна риска не прояснилася. Вся його постать — придушена, промерзла, знесилена — не виявляла жодного поруху, жодної сили. Між ним і бабусею натягнено колючий дріт, і дріт не тільки розділяв їх — він кожному впивався глибоко у душу.
Жінка в безпорадності своїй не знала, як далі діяти. Що далі казати? Як ще його розраджувати й заохочувати?
— Андрію, — вже не казала, а молила його старенька, — чого ти такий млявий? Не будь понурий, усміхнися, бо серце в мене, далебі, з жалю аж надривається. На дивися в землю... Глянь-но поперед себе... Яка там розкіш-воля! Яке там поле! Хіба ти, голубе, не тужиш за нашим полем? Воно таке широке — ні кінця, ні краю. А влітку по ньому йти — яка утіха: зелене, свіже, м’яке, привітне... А пахтить як — аж голова від духу, бува, закрутиться. А скільки на ньому рути-м’яти, шпоришу...
— У вас, матусю, росте шпориш? — і його очі вперше заіскрилися. — Я люблю шпориш. Непоказна травичка, нікчемна, але це — все, що в мене з минулого лишилося. Я часто дитиною на ньому бавився.
— О синку, я ще й тепер пустую! Впаду, буває, на шпориш — і качаюся-качаюся, перевертаюся, аж любо глянути. Аж луна гуде...
— Ви, бабо?
— А хто ж бо, як не я! Ти не дивись, що я кістлява. Це пусте. Шпориш на мене, як лікарство, діє. В нас того зілля влітку — повно. У шпориші купаємося. На полі його — скільки оком схопиш. Гектар пшениці і гектар шпоришу, гектар пшениці і гектар шпоришу. Тільки тікай.
Старенька краєчком хустки витерла сльозу.
— Андрієчку, тікай!
Він підкутильгав до дроту, щільно-щільно, і втупився очима в поморщене лице бабусі.
Але якраз у цей час з-за рогу з’явився німець-вартовий. Він підступив упрост до баби й відсторонив її рукою. Він щось пояснював, і баба не з його мови, а з руху й голосу, нарешті, зрозуміла, що її женуть від огорожі, від Андрія.
Вона відійшла кроків на два, склала благально руки і німцеві, як молитву, проказала:
— Він мій син, мій син...
— Ніхт ферштеен.
— Син! — твердила старенька. — Розумієш? — син. Я його, маленького, люлі, люлі, налетіли гулі,— і понад огорожею журно забриніла чи то скарга, чи колисанка. Бабуся розгойдувала сухими кістлявими руками уявну колиску з дитиною й підспівувала «люлі». — Розумієш?
— Ніхт ферштеен.
— Я йому давала молочка... Моні... — і вона, сердешна, згорблена, показала на свої запалі груди. — Моні давала. Він — синок...
Німець розсміявся, і його сміх заохотив бабу до дальших переконувань. Вона раз по раз повторювала «моні», сподіваючись, що нарешті вартовий зрозуміє і дозволить їй бесідувати з Андрієм далі. Але той нараз споважнів, зиркнув суворо на стареньку й, здавалося, обридливо скривився.
Баба Марія знітилася. Її очі забігали навколо, шукаючи підмоги.
А он стоїть Марина...
— Мариночко! Біжи сюди! Бачиш же, оцей, — і обернулася до вартового, — оцей настирився мене звідси прогнати.
І онука ще не добігла, а баба їй назустріч:
— Марино-серце, як «мама» по-німецькому? Ти ж трішки метикуєш у цьому ділі.
— А хіба я, бабусю, знаю, — засоромилася дівчина. — Здається «фрау».
— Отож бо! Тепер я йому витлумачу. — І вже до вартового: — Це моя онука. А я Андрієва фрау. Розумієш? — рідна фрау. Я його породила, я його колисала, я його годувала. Я — фрау.
Німець приголомшено блимав то на Андрія, то на бабу.
— Не віриш? Дивись! — і старенька витягла з пазухи мідяного хрестика на чорній стяжці й до уст приклала. — Син був і сином буде!
І коли німець, спантеличений такими доводами, мовчки на усіх: на Андрія, на Марину й бабу чудернацьким поглядом дивився — стара пустила в рух найбільшу зброю — плящину оковитої. Плящина блиснула у бабиних руках і опинилася ураз у кишені зеленавого німецького мундира.
Вартовий скорився. І відійшов.
Бабиним радощам не було краю.
— Відчепився, бузувіра! Потерпала ж я, коли він до мене присікався. Добре, що хоч догадалася мутної прихватити. Хай собі жлуктає та заливає очі...
Андрій, видимо, зворушений усім тим, що перед його очима сталося, не знав, чи дякувати бабі, чи просити вибачення в неї...
— Матусю, — ледве чутно вирвалося в нього, — то ви справді мене так любите?
— А ти не знав, синку? Адже ж любимо, Маринко?
— Еге ж бо, — зашарілася онука.
— Звичайно, любимо по-різному, — помітивши Маринину ніяковість, поспішила виправити себе бабуся. — Вона любить по-своєму, а я по-своєму, як матері годиться.
— І ви поцілували хрестика, що я ваш син. А я ж не ваш.
— Ой, синку, ти мій! Усі ви мої сини. Коли б могла, я б вас усіх руками, як квочка крилами, прикрила. Усі ви мої рідні.
Всевладну силу мали бабині слова.
— Добре, — зронив Андрій. І вмовк.
— Правду, Андрієчку, кажеш? Утечеш?
— Чесне моє слово. Тікатиму. Мушу.
— Як мусиш — то з охотою, Андрійку. Сміливіше, бадьоріше — Бог поможе.
— У мене є товариш...
— Бери усіх товаришів — розмістимо по горищах цілу армію. Але не виривайся сам — жди нашого знаку... Ти шкандибаєш — тобі треба для втечі більше часу. А тікати легко — через замерзлу річку — плиг! — і вже у мене на горищі. Усім кажи — річкою вибиратися найкраще. Там ще біля річки — стежка, Тарасовою зветься. Боже упаси — тудою ані руш! То смертельна стежка. Хай тебе святі боронять. Тільки річкою. Не стежкою...
Баба з онукою відходила від огорожі. Андрій дивився вслід. Ось вони вже на шляху... Ось разом озирнулися... Ось ще раз... І старенька рукою здалеку Андрія привітала.
Небосхил запалювався рожевими відсвітами — і баба та Марина йшли йому назустріч...
Ось обидві вже за ліском, ось уже й зникли в золотавім мерехтінні...
***
План був простий. Під вечір, коли вже сутінки спадають, баба Марія бере два глечики ряжанки та літру самогону — і без оглядки чимчикує до табору. Німці-вартові за ряжанкою просто пропадають. Ну й від кріпкого самогону їх не відірвати. Тож дасть їм, щоб вони всі уволю набралися. А поки вони будуть пити-цмулити, Андрій з товаришем пролізуть крізь дроти у рів, з рову — до річки, там перейдуть через лід у чагарники, а звідтіля їх молодиці підберуть і заведуть просто в село, на теплу чисту піч з гарячою вечерею.
Не встигла баба викласти як слід свій план, як на неї зразу ж з мокрим рядном накинулись.
— Бабо Маріє, ваш замисел на словах ловко виходить, а на ділі він щербатого шеляга не вартий.
— Та й противнюща ж ти, Олено! Ну, чого? Чого ж то моя думка, по-твоєму, анічогісінько не варта?
— Бо користи з неї, бабо, на цілий шпик. Вона пошита білими нитками.
— То поший чорними, коли умієш.
— І пошию. Ви, бабо Маріє, не комизіться, не прискайте, а вислухайте. Ви вже підтоптані...
— Підтоптана! А сама яка? Самій уже півсотні стукнуло, а мені виказує.
— Не виказую. Дослухайте. Ви, хочете-не-хочете, а таки підтоптані. Руки у мозолях. Порепані. Ще й бородавка на вказівному пальцеві вмостилася. З таких рук німець не візьме глечика.
— Як не візьме, то хай смоли гарячої нап’ється! — скипіла ще дужче баба.
— Киньмо ту смолу. Говорімо розсудливо. Треба пустити до німців не вас, а якусь дебелу, пишну молодицю. От хоч би нашу Мотрю. Вона наче картинка мальована. Як біля німців крутнеться, як хихикне, та ще як дасть самогону й ряжанки — то вони біля неї ласкавими песиками будуть увиватися. А хлопці тим часом крізь дроти — фурть! — і тільки п’ятами накивають. Та Мотря однією спідницею як мотильне, то такого шелесту наробить, що німці почманіють від захвату. Так очима і вчепляться у неї, і відразу забудуть за всяку варту. А ще як Мотря зарегоче, як покаже усі зуби — вони від радости показяться, грім мене побий — показяться!
— Та воно, може, й правда...
— Правда, бабо! Ви висушена, як черниця, а Мотря — то ж зваба, то ж спокуса; ви тільки відстрашите німця, а Мотря притягне його, як мотузкою, до себе. У вас, не гнівайтеся, самі кістки та шкіра, а Мотря як хилитне стегнами, то у вартових в очах бісики засвітяться. Та ще й по-німецькому вона трішки метикує, а ми її ще більше навчимо цвенькати. Ну, як?
— Хай буде по-твоєму, — погодилася баба. — В тебе, Олено, завсіди родяться якісь гріховні помисли. Хай буде. Як з мене ніякої спокуси, то посилайте когось іншого. Про мене хоч нечистого.
***
Погоджено й без зволікання зроблено.
Мотрю до наступного вечора навчено ще деяких, потрібних у таких випадках, німецьких слів — «іх лібе діх», «ґут», «капут», «фюрер» та кілька інших. Але Мотря від хлопця-школяра, що вчив її чужоземної премудрости, ще добивалася, щоб він сказав, як буде по-німецькому «не чіпляйтеся до мене!» Та хлопець аж так далеко чужою мовою не володів. Тоді, порадившись, вирішили, що їй і без цього виразу можна легко обійтися. Якщо окаянні німаки до неї дуже приставатимуть — вона вищатиме «Пробі» чи «Калавур», як зіпне, як заґвалтує — а голос у неї, нівроку, верескливий — то вони не на жарт перелякаються! І вона вмить від залицяльників відіб’ється. Мотря такі справи може без великого труду довершити. Вона в такому ділі майстер. Уміє не тільки хихотіти, зубоскалити, загравати та маніритись, а й з усієї сили, коли треба, репетувати-ґвалтувати.
Отож, дано їй глечик ряжанки й чималу пляшку свіжовигнаного самогону — й відпроваджено з бабиним благословенням до табору, до вартових на «любовну зустріч»...
Баба Марія з двома помічницями чекала втікачів на протилежній, що від села, стороні річки.
Ішли хвилини... Довгі, нестерпучі... Баба очі видивляла у вже притьмарену сутінками далину. Коли ж появляться?
Анікогісінько. Тільки чутно в морозяному повітрі, здалеку, Мотрине грудне, розкотисте:
— Ха-ха! Ха-ха!
І німецьке:
— Фрав Марта!
— Ґут, карашо!
— Ой,— Мотрин голос, — ой, Фріц, чорти б тебе вхопили! Ґут, значить ґут.
І знову ляскає: «Ха-ха-ха»...
З реготом переплелася губна гармонія.
А втікачів не видко...
О, ідуть! Ні, здається, хтось один кульгає... Андрій. Сам-один...
— Андрійчику, голубе! Це я, баба Марія. Сидоренкова. Не бійся. А де ж товариш?
— Злякався. Не схотів. Буде пробувати іншим разом.
— Іди, іди прудкіше! Там... льодом... Швиденько, щоб не примітили... Бо річку вони, бузувіри, інколи з собаками обходять.
Андрій ступив крок, два... Лід провалився... Він скрикнув, назад подався.
Стояв мокрий і напівбосий — черевик з раненої ноги злетів і під льодом опинився.
Він не знав, що робити. Берегом пошкандибав, шукаючи рятунку.
Здалеку загавкали собаки...
— Андрійчику, рятуйся, то німці йдуть! Ось там пробуй. Там лід міцніший...
Але він баби вже не чув. Біг, рукою стискаючи коліно.
Ось уже проминув річку. Ось уже лісок. Між ліском стежина...
— Андрію, — баба не крикнула, а наче зойкнула, — не йди тією стежкою! То смерть твоя... Ти там загинеш...
Він наближався.
— Андрію, не смій! Андрі-і-і-і...
Він, що його змоги, біг-шкандибав і — на стежці, на півдорозі навзнак повалився.
— Матусю, я не перейду. Я босий. А тут... стежка посипана побитим склом... І цементом заллята... Ідіть від мене. Лишайте мене тут... Я далі йти не можу... Я тут на склі і згину...
— Андрію! Ось лови мою хустину... Обв’язуй ноги. Вставай, мій дорогий Андрійчику! О Мати Божа, зглянься, вставай!..
— Я не можу... Кров... Я не маю сили...
— Ось моя свитина. Бери. Ну, ну, лови! Підстелюй, — і на протилежному березі бабуся в самій кохтині тремтіла і руки до неба підносила. — Ну, йди, Андрію!.. Вір мені!..
— Я вже втомився вірити... Нікому я не вірю... Я не хочу жити...
— Андрію, вставай! На цьому березі тепло... шпориш... Той, що ти його так любиш... Повно шпоришу...
— А тут, матусю, на стежці повно скла... Не можу... Чуєте?.. Собаки... Отут мені й судилося загинути...
— Ой, ні! Слухай мене... Зберися з силами. Стежка коротенька...
— Ой довга, нене, без кінця й без краю...
— Перейдеш... Кажу, що коротенька... І цією стежкою колись ходив Шевченко... Тарасова стежина... Сам він ходив... Вставай!.. Ходи і ти!..
Андрій підніс голову й глянув пильно на бабусю.
— Він?.. Тут?..
— А так! Він недалеко тут родився. Ходив тут і писав... Пам’ятаєш, він писав:

Ой, тікай, Нечаю,
Ой, тікай, козаче —
За тобою, Нечаєнку,
Україна плаче...

— Тікай, Андрію!..
Андрій, скривавлений, підвівся. Лице його змінилося. Він подивився дивно-дивно на стежку попереду й позаду себе — і зранене його лице просвітліло... Він обмотав ногу хустиною і, тримаючи в руках, мовби святощі, бабину свитину, пішов, лишаючи на стежці сліди багряні...
Перейшов і, втративши свідомість, повалився просто бабі в ноги.
Його несли жінки до хати... до шпоришу, на волю...

Чорна хустка

Село не гомоніло. Не чути було людської мови, лише зловісно шуміла по дворах-садках лобода та будяки.
То тут, то там вили протяжно, моторошно пси, мандруючи голими дворами й вишукуючи їжу серед приколисаного і притисненого голодним мороком люду.
Люди…
Вони, пригнічені, виснажені, як примари, блукали по селу. Не віталися, а лише мовчки оглядали одне одного. Тупий, наче мертвий, погляд шукав скрізь їжі. Як гайвороння, снували-порпалися по городах діти — з надією чимсь поживитися.
Голод страшною зморою звисав над кожною хатою, тяжкими муками зазирав у сірі, засмучені вікна, мертвими очима втуплювався у село, — а то зривався і танцював свою перемогу на цвинтарі. Кожного дня десятки згаслих сердець, замотаних сквапливо в ганчір’я, виносили туди, на вигін…
Здавалося, не лише люди, — хати, левади, річка, заплетена вербою й осокорами, корчаться й конають з болю — і біль той олов’яний, жах повільний, незміряний немає як розсіяти, немає чим, окрім могили, закрити, заховати, запропастити…
***
Катря — дівча надміру серйозне. А личко у неї — запечалене-зажурене і хворобливо бліде. З широких, карих очей прозирає якась невиразна туга, гіркість, страждання… Їй, малій та кволій, є чому марніти і страждати. Як вона стужилася за пестощами матері! Як, здається, вже давно, аж ген-ген он коли, мати її на руки брала, обнімала, обціловувала. Хоч не знати — не відати, за ким дівча більше тепер тужить: за матір’ю чи за шматком, бодай і чорного, зацвілого-сухого, хліба.
Катря сама. Сидить біля вікна й тремтячими пальчатами-пучками згортає картопляні кришки. Їх мало на столі лишилося від снідання, і вони такі дрібні й крихкі, що їх ніяк не можна позбирати і стиснути докупи.
В хаті порожньо та непривітно. Сьогодні батько здійняв із стіни килима з квітками, згорнув його й поніс туди, де люди, мабуть, мають удосталь і пиріжків, і хліба, й борошна. І тепер із стіни отої, де ще недавно килим красувався, чотири ржаві цвяхи, як чотири рани, визирають. Звідкись з кута настирливо відзивається цвіркун, щось бігає на горищі і шарудить, гризе он в тому кутику… Чи може то в стіні? Чи скрізь по стінах? Гризе повільно і невпинно. Отак, здається, оте невидиме уперто проточує, прогризає і Катрині груди.
Дівча раз по раз зирка у вікно. Може вже йде батько, усміхнений, з торбиною, і рукою посилає їй привіт під це віконце? Може б то вибігти йому назустріч, заплескати від радости в долоні й допомогти донести торбу в хату? І хутенько замісити тісто і — на сковорідку…
Дорога стелиться через село у яр і там і пропадає. Катря примітила щось вдалині. Вона прилипла до шибки, все вдивляючись. Ну, так! Он там, де дерево із хмаркою єднається у сизе мерехтіння, вирізьблюється темна цятка… Чия то постать?.. Батько! То він, напевно він! Він трішки ніби хилитається і розпливається вдалечині, але — ну чому це, як на злість, шибка помутніла — але… Катрусі видко виразно… Татко. Наче без торбини. Але в руках він щось тримає!..
«Хліб! — блискавкою осяяло голівку. — Який великий! Мабуть, пухкий і теплий ще. Несе! Ой, хоч би швидше».
Вона прудкенько підстелить ряденце під хлібину, щоб не розкришити, і спершу досхочу на нього надивиться. Ні, спершу насититься, а потім уже надивиться… А може тато не лише хліба роздобув?.. Може за килим йому ті люди, що мають всього вдосталь, дали і молока, і картоплі, і олії та цукерок… Може обдарували всім добром. І вони удвох — тато і Катруся — за оцим столом порозкошують. Вона буде за господиню. Крутитиметься дзиґою по хаті, ложки-миски подаватиме, печі пильнуватиме... Яка то буде радість! Тільки ж подумати: коржі, хлібина і картопля в шкурці розставлено на скатертині. Катря чистить картоплю — а вона парує і пахтить, так пахтить, що аж в очах від щастя все мішається… І ось… Почистила, розлупила, олійкою помастила та ще й сіллю притрусила…
І — раз коржика до уст, а раз — хлібину… Тоді — молоко, олію й картоплину. І без кінця! А наївшись, вибіжить на вулицю. І не буде голодна пхинькати, усіх чужатися. З коржем в руці буде стрибати, сміятися, щастям задаватися…
Катря болісно скривилася, і слинка мов опекла її, мовби кільцем жагучим стиснула все горло. Ой, хоч би вже тато швидше наближався…
Протерла кулаком очата і зазирнула крізь шибу знову. Тата на дорозі не було. Замість нього пишався й хилитався на тому місці високий, закошлатений вітрами й порохом будяк…
Як довго дівча шибку протирало й на шлях раз по раз поглядало? Від перевтоми схилилася голівка, приплющилися змучені очата. Якась блідо-рожева хмара окутала Катрусю і понесла її все вище й вище… Із хмарки несподівано-негадано виплила з простягненими худенькими руками — мати… Із теплою, як сонце, усмішкою. В одній руці — широка, більша від столу, таця, закосичена квітками, овочами, стравою; там трава шовкова, айстри і кетяги із вишнями, і пампушки, і пиріжечки, вареники, пшоняна каша…
— Мамо, ви вже смієтеся?..
— Сміюся.
— То ви вже не хворі на… буркульоз?
— Нема вже буркульозу.
— Мамо, я хочу їсти. Дайте мені пампушки.
— З дорогою душею! Усе, що на цій таці, — все бери.
Катря простягає руки. Ось-ось діткнеться таці, схопить обома руками підсмажену з боків пампушку… Але блідо-рожева хмара розсоталася… Мати зігнулася, і з її долоні таця поковзнулася… Все бажане, їстівне розломилося й у безвість розлетілося… Із страшним дзенькотом і грюкотом…
Катря прокинулася і зляканими оченятами роззиралася по хаті. Щось тільки що звалилося? На неї? Біля неї? Чи там, надворі? О, хтось стукає у двері. Хто ж як не тато добивається у хату… Хутчій! Стрілою рвонулася. Відкинула гачка…
— Тату, є борош…?
Дівча затряслося від того, що угляділо. Перед нею на порозі стояла якась людина, тримаючи за повід, властиво, за якийсь зачовганий шнурок зачучверену шкапину. І чоловік той Катрі видався у сотраз страшнішим від сухореброї, з обсмиканою гривою, шкапини. У чоловіка очі якісь колючі, з кущастими й розтовченими, як куряче гніздо, бровами. Лице не «буркульозне», як у мами, а червоне, як жаром пройнялося. Ось він розтулив губи, блиснув рідкими жовтими пеньками — й гаркнув:
— Батько вдома?
Катря від того страшного, хрипливого голосу подалася до стіни і притиснулась, майже прилипла до неї спиною. А жовті пеньки ще більше блискотіли й шкірилися, а кущасті брови все різкіше їжилися й дерлися на лоба…
— Чого, дурепо? Чого трясешся? Батько вдома?
— Тато пішли до міста… З килимом…
— З яким таким килимом?
— З нашим. Найкращим. За нього тато дістануть хліба.
— Мале, а брехати ач як вмієш! Ач як пащекуєш! Свого хліба до чорта маєте, а бідкаєтесь. Пошукай у вас — знайдеш усього достогибелі. У-у, вороги совєтськой власти! А мати де?
— Немає мами.
— А де ж поділася?
— Померли. А тьотя казали, щоб я не цілувала маму, бо буркульоз перейде і на мене… І мене помре… І забере до себе…
Несподівано чоловік полагіднішав.
— Ну, не скигли, дурненька, не рюмсай, — і він ступив уперед, наміряючись погладити Катрину голівку, — таких, як ти, буркульоз не хоче брати. Не бійся.
Дівча жахнулося широкої, як дошка, долоні, що підіймалася й зближалася до неї — і відскочила ще далі в сіни.
— Я вас боюся!
— Дивись, яка вреднюща! Яка злючка! — розгніваний Катриною полохливістю, тягнув далі, глузуючи, чолов’яга. — Навчи краще батька хліб здавати державі.
— Нема у нас…
— Знайдемо. В сільраду хай прийде. Потрусимо за ребра! Випотрошимо все чисто до зернини!
Він тицьнув Катрі якогось папірця, видряпався на шкапину, стусонув її безжалісно ногами попід боки — і та кволеньким підтюпцем посунула із двору.
Катрі вже було лячно вижидати батька в хаті. Вона лишила розчиненими навстіж сінешні двері і замислено, повільно, як уві сні, вийшла на вулицю і кинула папірця в бур’ян.
Розглянулася. Анікогісінько. Сама лише зелена пустка. Якась бур’яниста глухомань стелиться — скільки оком сягнеш — навколо неї. Здавалося, та глухомань посягає на Катрине життя… Ще ступи крок — Катря провалиться і щезне в зеленім баговинні…
Кому викласти жалі, що вона сама у хаті і голодна? Кому поскаржитися, що нещодавно отой гидосвітній чолов’яга ганив та паплюжив, на чому світ стоїть, її хорошого, славного татуся…
Ані людини, ані тварини, тільки шелестять непривітно бур’яни. А ген-ген аж звідтіля скавулить та завиває пес.
І вряди-годи крякають ворони…
«А татко забарився, — гадкує Катря. — Чи може вийти на дорогу і звідти виглядати? Піти? Коли б не той бур’ян мовчазний, осоружний, що може її, Катрю, проковтнути.
Віддалеки забовванів татусів білесенький, із полотна, картузик…

***
Катря поралася біля печі і водночас розпитувала батька: чи тяжко було нести борошно; як він таке хороше, дрібно помелене в місті знайшов і за килима зміняв; чи він усе борошно з міста взяв, чи ще там трішки залишилося надалі, на тоді, коли вони оцей мішечок перепечуть та переварять і знову потребуватимуть.
Батько, підклавши під голову руку, замість подушки, ліг на лежанці і коротко то сяк, то так відповідав дочці. І спостерігав за нею. Яка вона весела, що в печі палахкотить солома і закипає казанок! Яка розсяяна! Як метко порається! А як її ручата вправно рогачем орудують! Не надивитися.
— Тату, на галушки соли ось стільки?
— Сип більше.
— Це все. Більше немає.
— І того досить. Опісля може дістанемо.
І їжу вже майже зготовлено. Ще хвилинку — і можна висипати.
(А яку ж глибоку тарілку Катря на стіл поставила, не то що двом — п’ятьом можна наїстися уволю!)
Вже й стільці підсунено. Катря лише глянула на батька, як він, без зайвих припрошувань, зіскакує з лежанки, затираючи від задоволення долонями, мовби прихвалюючи доччине куховарство.
Він тільки сів, як зразу ж зірвався з місця. Катря застигла з ополоником…
— Ідуть.
— Хто, тату?
— Совєти йдуть, комісія. От вже ж увірилися! Остобісіли — більше нема куди. Знову зерна шукати.
— Зерна ж у нас нема.
— Є борошно. Побачать — заберуть, анциболоти кляті. Треба їх, Катрусю, обманути.
— Обманемо пізніше, тату. Я їсти хочу. Поїмо, тоді обманемо.
— Нема коли, дитино. Лізь на піч. Лягай і лежи тихенько. Ти — хвора. А під подушку мішечок з борошном сховаємо. Може, вони не будуть між подушками ритися.
— Та ж прохолонуть галушки. Коли ж ми їстимемо?
— Успіємо ще з’їсти. Лягай. Укривайся ось рядниною. А борошно ось так… під спід… нижче… нижче… до черені… А зверху подушечку… Ось так… Ну, хутко… Лягай, не писни… Так, так, моя розумнице…
У хату ввалилися три телепні. Два вперше появилися в цій хаті, а третій — старий знайомий — той, що чи то сам, чи із шкапиною частенько витупцьовував під вікнами та оббивав пороги, приносячи усні чи письмові накази із сільради.
— Пролетарі всіх країн, єднайтеся! Не так, Андрію? — відтарабанив завчений із політграмоти улюблений заклик старий знайомий.
— Драстуйте! — кинув, як каменем, господар.
— А чому не по-совєтськи? Ану, скажи, не бійся, не зламаєш язика: «Пролетарі, єднайтеся».
— Єднаємося, хіба не бачите, як єднаємось усі на цвинтарі.
— Ого, як любиш власть!
— Так, як вона мене. Який привіт — такий одвіт.
Всі троє стояли від господаря на віддалі двох кроків: один з лопатою, один на ключку, як на палицю, спирався, а знайомий, замість знаряддя, як завжди, пожмакані накази-папірці в руках затискував.
— Поговоримо. Але на розум, — той, що з ключкою, сказав Андрієві.
— Хіба ви говорити збираєтесь? Прийшли мене четвертувати. Мене й мою дитину закопувати.
— Хліб є? Тільки коротко. Без викрутасів. Є?
— Був.
— А зараз де?
— Загув.
— Куди загув?
— Чортам у пельку.
— Признавайся, бо гірше буде.
— Не буде гірше.
— Та що це ми з ним панькатися будемо! — гримнув відразливим і владним голосом старий знайомий. — Шукаймо! Перевернемо хату догори ногами — а знайдемо! Перетрусимо, перериємо все дочиста.
Всі троє, немов зірвалися із прив’язі, рвонулися по хаті у різні сторони. Зняли ікони, а ті місця в куті, де вони висіли, простукували й прокльовували ключкою. Рачкували попід столом і ліжком, довбали сволок. Той, що з лопатою, блукав по хаті і долівку обдивлявся: чи де не видно якоїсь щілини чи плямки свіжої, що вказували б на вириту під долом і вправно затушковану зернову яму.
У скрині все попереривали, а у дно — ану ж воно подвійне! — ключкою погупали. І щоб ще більше впевнитися, що воно не наспіх зроблене, не з фанери, ножем кілька разів його підрізали.
Одному навіть закортіло залізти в піч, щоб обдивитися, чи нема там яких потайних ям та закапелків, але в печі ще жеврів жар з соломи — і він із злістю тільки шурнув раз-другий рогачем углиб — й опам’ятався.
У сінях комісія зорала ключкою й лопатою ввесь діл, дошукуючись зернових скарбів.
Обдивлялися подвір’я… Підкопували кожне дерево… Рилися в смітті, розкидали минулорічну купу злежаної й уже протрухлої соломи… Штурхали з усіх боків у стріху… Один, найбільш завзятий, видряпався без драбини, по стіні, на горище й вовтузився, гасав по ньому, як нечистий.
Нарешті червоні, захекані та люті від марного труду, вернулися знову до хати. Глипають, мовби їдять господаря.
— Заможний ідол! Присягнуся, що заможний. А де сховав?
— Де? — визвірився старий знайомий до господаря, що стояв біля вікна непорушно-блідий, немовби вирізьблений з каменю.
Господар не відзивався.
— А мені кортить на піч ще подивитися. Десь таки мусить бути зерно чи борошенце. Он, бач, галушки парують. Зиркну на піч.
— Охота морочитись. Вони, паразити, хитрі. Не будуть зерно на видноті тримати. Десь винесли на поле і зарили.
Тут Катря заворушилася і обхопила руками цупко подушку.
Очі трьох відразу прикипіли до дівчини — і вона від тих очей, суворих, каторжних, заплакала і щось забурмотіла.
— Підозритєльно.
— Да. Щось там не в порядку.
— Полізти?
— Паняй! Але навряд чи що знайдеш.
Старий знайомий лише на піч намірився був лізти, як Катря схопилась і переполошено задріботіла:
— Нема! Нема в нас борошна! Не дам! Це наше! На галушки тато купували, а не для вас.
— Все ясно! А я що, не казав, що підозритєльно, — і старий знайомий жбурнув убік подушку, ряднину й, помітивши мішечок, учепився в нього так, мовби там було не борошно, а срібло-золото. — Знайшов!.. Он як він замаскував. Ганчір’я зверху понакидав та ще й дитину там поклав. Хитрий, диявол, але совєтська власть, як бачите, хитріша.
— Не забирайте останнього! — і господар рвонувся до печі, але йому перегородили шлях двоє: той, що з ключкою, і той з лопатою. — А нам же що? Нам треба…
— Совєтській власті треба. Вона у нас одна, а вас, врагів народу, он як багацько.
Катря з переляку забилася у кут і, немов звірятко, загнане у клітку, тряслася й дивилася, як осоружні грубезні руки стягали з черені мішечок борошна.
Вона метнула поглядом на батька. Батько щось хоче їй сказати… Що саме? Вона не чує, але бачить, як в нього уста ворушаться… Він щось показує їй пальцем… І раптом — для чого ж тато це зробив? — до неї покотився кишеньковий ніж. Навіщо ж він ножа з кишені видобув і їй підкинув?..
— Нащо? Не розумію, тату.
— Дурна!
Батько сильно гнівається. Чому? Коли би то збагнути, що з тим ножем робити? А батько мало що не вскочить їй у вічі, так дивиться.
І — врешті — Катря здогадалася. Ножа їй кинуто, щоб вона ним боронилась. Та вона ним буде махати і махати, і дядьки, напевно, на смерть перелякаються і відступляться від печі, а може й повтікають з хати.
Але дядьки, на диво Катрі, ніскілечки не настрашилися. Вона затисненим у кулачок ножем грозила, а вони, напасники, ще більше нахабнішали та дружнім хором реготалися.
— Ей, ти, вояка! — і старий знайомий штовхнув Катрину руку — і ніж вислизнув із кулачка і за рядниною сховався.
Ще мить… і мішечок борошна, підкинений на спину того, що орудував тут ключкою, зник назавжди з хати.
Катря на печі хлипала — й від того, що рука від дядькового поштовху щеміла, і через те, що борошно — на скільки ж то галушок вистачило б! — ураз пропало… І он батько на неї неприязно як поглядає…
— Пішли вже, тату?
— Пішли. Не рюмсай, бо налупцюю.
— Хіба я винна? Я ж боронила, — і дівча зайшлося ще гіркішими сльозами.
— Кажу, затихни. Винна сама… Бо клепки в голові катма. Дурна, як пень. Дурна.
— Я, тату, не дурна. Я голодна.
— Мовчи, не муч мене. Бо я тебе негайно нагодую. Так нагодую, що від синців не сядеш!
— Годуйте…
— А, ти ще заїдаєшся!! — Він бив дочку, не тямлячись від гніву, бив і за кожним разом примовляв: — Щоб розумнішою була, щоб розумнішою була… Второпала?
— За що це, тату?
— Я тобі ножа нащо підкинув? Щоб ти розрізала мішок. Щоби з мішка хоч трішки висипалось борошна! Щоб нам лишилося! Чуєш, дурепо, нащо? Щоб розрізала. А ти що здумала?
— Я їх лякала, тату…
— Смішила їх, а не лякала. А тепер що? Через тебе, недотепо, кришки борошна не вхитрилися лишити. Що жертимеш? Дідька пухлого з’їси — тоді побачиш!
Вимучений вкрай, він звалився ницьма на ліжко. І тоді йому відразу прояснилося, і обличчя загорілось від сорому. За що він на дочку, як звір, накинувся? Хіба її вина, що ті, прокляті, останнє від рота відірвали? Він лють, що клубком збилася і в горлі, як ніж, стала, що мучить і шматує його болем безустанним, що туманить очі і тамує віддих — він ту лють не вирвав і не жбурнув межи очі стопроклятій і ненаситній «владі», а на дитині збив. Чи ж у такій метушні-бучі могла вона додуматись прорізати мішечок? А коли б — нехай і так — прорізала, скільки б того борошна на черені лишилося? Жменя? Півжмені? Чи жменею вони б наїлися?!
Сором чимдалі сильніше обпікав його. Лише подумати, що він зробив? Мов навіжений, зірвався до дочки, до того єдиного і найдорожчого, що на прадідівському, колись гамірливому, дворі ще залишилося.
— Катрусю, а галушки ж чекають. Може з’їмо?
— З’їмо. А бити вже не будете?
— Не буду. Нас злидні б’ють. Ох, б’ють! — і він, мовби ось раптом прорвалося море жалю, затрясся від ридання. Тільки сліз не було, а якісь срібні намистинки позастигали в кутиках очей.
— Не плачте, тату. Дивіться, і я вже не плачу. Я вже перестала.
— Побаламутилось у голові моїй. Дурний, Катрусю, я.
— І я дурна.
— Ти моя розумниця. Уволи мою ти волю. Прости мені.
— А як треба прощати?
— Кажи: прощаю, батьку, що ти такий скажений, що ти така тварюка… Забудь, що тебе бив. Болить, дитинко?
— Звісно, болить. І їсти хочеться… і я прощаю…

***
Сонце пішло на спочинок. У хаті різкіше, настирливіше кошлатив тишу цвіркун. Здавалося, його невтомне цвірчання просвердлювало душу. Куций каганчик-підсліпок, вигоряючи, блимав кволо на столі. Блимав і розкидав чудернацькі, скуйовджено-химерні — то подовгасті, то посотані й посмикані — тіні по стінах, стелі та підлозі.
На стільці сидів, низько похилившись, батько. Він пильно слідкував за Катрею, за кожним її порухом. Ось вона ще метнулася в куток, щось взяла, тоді, певно, роздумавши, назад поклала.
І, врешті, стала посеред хати. Готова вже в дорогу. В чорнім платтячку, пов’язана білою хустиною, а під рукою торба виглядала.
— Може, дочко, якось перетерпимо. Не хочеться мені, щоб ти… Не йди…
— Піду, татусю. Усі носять, а нам чому?
— А не боїшся?
— Боюся, але не дуже. Я знаю, що то неправда, що опівночі на полі упир гуляє. Або що смерть з косою на цвинтарі танцює. То все…
— Не кажи такого проти ночі, Катре. Де це ти цього всього наслухалась?
— У сусідів казки такі розказують. Страшні, як оповідають, а я, далебі, не боюся.
Вона вже рушила, але в дверях, ніби надумавшись, обернулася до батька.
— І в білій… Якби ж не в білій хустці…
— Що?
— Та в цій хустці мене можуть примітити.
Батько журно подивився на дитину, кивнув, як знехотя, головою на знак згоди — і встав, відкрив скриню, дістав звідтіль чорну велику хустку з пишними поплетеними китицями.
— На! — і підійшов та й поклав дочці на плечі.
— Ой, гарна!
— Твоя покійна мати дуже її любила…
— А як порву?
— Бери. Нічого їй не станеться. Тут життя, не тільки хустка, рветься. Ну, ідеш — держати я не буду. Як хочеш… Тільки… не барися.
— Не забарюся, тату!
Катря випурхнула з хати і потонула в темені. Пробігла попід вікнами, прошелестіла між деревами, як легкий вітерець, як нічне звірятко.
Перший раз вона наважилася красти. За селом, недалеко цвинтаря, в хліві, лежала кучугура мерзлої картоплі. Вдень навкруги крутився кінний вартовий і кожного, хто наближався до картоплі, наздоганяв конем і шмагав нагайкою куди і як попало. Але як сутінки спадали, а особливо в суцільну темінь, у глупу ніч, люди вхитрялися прокрадатися у хлів і торбу-дві мерзлої поживи для голодної сім’ї могли-таки набрати.
Катря про те все чула. Не лише чула, — вона бачила, на власні очі бачила, як у сусідів розморожену картоплю, перемішану з цибулею — щоб убити прикрий запах — смажили… А наївшися — раділи страх як! Не нахваляться бувало стравою. То чи ж вона від сусідів гірша? Чи вона не може так само вкрасти з поля і батька та себе нагодувати?
А як спіймають? Навряд. Багато дітей крадуть — і нічогісінько. Чому ж якраз її? Та й то, казали, що дітей, як зловлять, не так уже й карають. Вдарять раз-два іззаду, штовхнуть обличчям у землю, як Олексу Ґаву, і відпускають на всі чотири сторони. Ну, а як дорослого спіймають, — тоді біда! Начувайся! Тоді не здобрувати. Б’ють, б’ють, а тоді, казали, зав’язують ланцюгом руки й ведуть аж за село, аж ген туди за ліс, на саму Сибіру.
Катря вийшла на вигін. Темрява огортала її звідусіль.
Ліворуч маячіли ще темнішими від ночі згустками декілька дерев, праворуч — причаївся і, здавалося, що ось-ось на Катрю скочить, невидимий, але страшний і пелехатий цвинтар…
Катря швидко дріботіла стежкою. Важко дихала. І щільно притискала під рукою торбу.
Її худенькі ноги тремтіли, вона раз по раз спотикалася, але, зціпивши зуби, безупинно йшла… І підбігала… І гналася… І все туди… Впрост до хліва…
Боялася очима кинути праворуч, щоб не злякатися… Бо може ж пробігає недалеко цвинтаря і — як гляне! — побачить братську могилу й холодні виблиски хрестів. Катрі здавалося, що вона біжить великим полем не одна. За нею, обабіч неї, навкруги щось моторошно шелестить — і воно, те щось, може кожної хвилини виринути спереду чи гарикнути й схопити цупко її за плечі ззаду.
Тряслася, цокотіла зубами… Ой, страшно ж тихо… Чи скоро хлів? Колюча, крижана мурашня перебігає то по спині, то по голові й руках… Спіткнулася… Упала… Встала… І знов побігла…
Показався — ой, нарешті! — хлів. Не підійшла, а підкралася, як котеня. Очі блищали, мов два рухомі жевріючі вогники, й пронизували, проїдали темряву. Що там? Щось бовваніє? Сторож? О, як же ж добре, що то лише зірка причепилася поверх хліва. А Катрі, бач, та зірка видалася казна-яким страхіттям.
Увійшла всередину — й не дихала. Вдарив різкий сопух зіпсутої городини. Катря присіла. І, торкнувшись мерзлої картоплі, ще більше затряслася… Хапала слизьку, смердючу у дві жмені і кидала у торбу…
Нахапала півторбини. Ще брала б, та душно так, що годі дихати. Неначе вона в якомусь розпеченому котлі сидить і нагрібає не мерзловиння, а розпалені жарини. Може б крихту відпочити? Випари картоплі-їжі будили у неї в шлунку нестерпний біль, такий же сильний, як страх, який вона ледве тамувала. От коли б це зараз, в одну куценьку мить, можна було жменю кинути на сковорідку! І враз пожарити, пом’яти, посолити й з’їсти…
В кутку щось ворухнулося. Чи це їй вчулося? Хлів тепер для Катрі, мов клишонога триголова потвора з казки — він ураз наїжився й зорив за нею, пронизував її своїми невидимими, а причепущими баньками. Її від страху кинуло у холод. Повернула тіль-тіль личко — і зойкнула. Он там хтось приховався й вичікує слушної хвилини, щоб її вхопити. Ось хтось уже підвівся, вже йде і — суха солома зашаруділа-затріщала від його важучих кроків…
«Сторож, — мигнуло в голові, — сторож! — Катря вчепилася за торбу й прожогом кинулася в двері. — Але чому такий поріг високий? І як же його тяжко перескочити?..» — Зачепилася й гримнулась поза дверима. Вогненний біль пройняв коліна. В голові стукало, мов безліч молотків сипалося звідусіль на неї.

— Ми також. Не бійся! — нарешті долетів голос із темряви. — Підеш з н а м и.
— До м а м и? Я не хочу до мами! Не хочу йти на цвинтар!
— Ми свої, з долини.
— З могили? Не чіпайте мене. Я більше не буду…
— Ми також крадемо. Чекай.
— Хватай, хватай! — стоголосою луною доходило до Катрі.
Вона підвелася і, не пускаючи із рук торбини, рвонулася в темряву. Їй здавалося, що ось-ось хтось розлючений наздожене її і схопить у свої жорстокі, розкуйовджені обійми. Торбина скакала по спині й раз у раз обпікала виснажене тіло — вона неначе підгонила дівча до відчайдушної втечі, порятунку…
Ноги зашпортувалися і билися об груддя, чіплялися за бур’яни, які шмагали-полосували тіло, нестеменно батоги. Раптом Катря заточилася — і з розгону повалилася на землю. Жорсткий, шкарубкий ґрунт, мов скло потовчене, зранив її лице, і на устах вона відчула солоний посмак крови. Руки вп’ялися у болото, хоча не кинули торбини.
Звелася на ноги і знову бігла, вже не знаючи, куди… так, навмання… Вітер розлючено плескав в обличчя і забивав подих… Голова палала… Чорна хустина спала з голови й розвіялася, розлопотілася довкола шиї. А оте страшне, позаду неї, не відставало… Переслідувало… Катря виразно чула, як, прорізуючи ніч, звідкілясь гупали важучі кроки і впереміш із вітром шугало чиєсь осатаніле дихання. Коли б то могла дужче бігати! Коли б то від того, ззаду, відчепитися… щоб він її не наздогнав… Щоб він на неї не наскочив…
Катря провалилася у рів, видряпалася й опинилася поміж горбками. Куди ж тепер? Чому нема ні хат, ані городів? Певно, ще трошки далі. Вона продерлася поміж кущами — і лише ступила крок, як хтось у темряві заплутав її хустку і зо всієї сили шарпонув назад…
Дівча затрусилося і крикнуло. Не крикнуло, а зойкнуло від смертельного страхіття. Вона — на цвинтарі! Он там, прямо перед нею виразно випливає з пітьми хрест. Біліє хрест!!..
Вона якомога ширше розкрила очі і не своїм голосом заверещала:
— Тату! Ти ж сильний! Помож…
Вереск шматонув темряву, загойдався, заколихався і, вдарившись об землю, полетів у поле.
— Та-а… Ти ж сильни-и-и-и, — завихрилося і залящало десь на вигоні.
Розпачливий відгомін повернувся й поплив тихіше над могилами… І бився об дерева, хрести і — затихав поволі у невідомій глибині.
Дівча вже не могло кричати. Лише хлипало, руками затуливши очі.
«Мама… мама тут теж лежить, — стрілою пронеслася думка, і Катря через силу виплуталася з кущів і зіп’ялася на рівні ноги. — Мерщій… ще… ще швидше…»
І тут її зловило оте скуйовджене і пелехате й потягнуло між хрести… І тут же за хустку серед мерців прип’яло…
Катрі заслонився увесь світ. Якийсь густий і сизий дим поплив перед очима, і все навкілля завіялося в сліпучому мерехтливому гармидері. Відсіль, відтіль і он аж звідки витріщалося і глипало на Катрю, і водночас горлало, гарикало, дудукало й свистіло. Від жаху дівча присіло й скорчилося… Якась цупка немилосердна сила притримувала її далі… Снігом сипнуло поза шкіру. Торба випала із рук…
Катря ще раз шарпонула хустку, а її знову хтось потягнув назад — і вона, піднявши голову, так і заніміла.
І дивилася, як розкрилася могила, і білі кістяки, все більше й більше, з’являлися і насувалися на неї… Безліч кістяків… Вони підсовувались і оточували Катрю колом, і колом танцювали, тупцювали, підскакували і стрибали вчвал… Вона затулялася рукавом від них, а ті ще більше сваволішали — і гарцювали, і горлали, сичали й джеркотали… Кістяки звузили кільце — і всі, як на команду, глипнули очима-ямами прямісінько у Катрине лице, у її очі.
І при кожнім русі вони тріщали, гнулися і розсипалися на порох. Аж ось… дві чорні плями, замість очей, розширилися, піднялися вгору — і череп розкрив щелепи й заскреготав зубами…
— Батечку!
— Ба…
— Ма…
І перед Катрею вже піднявся увесь цвинтар, і силенна-сила кістяків насувалася на неї, розкривала щелепи і скреготала, сміялася і танцювала… Ось щось жахливе зібралося не лише на землі, воно спадає й шкіриться із хмар, від зір й ламає на ходу кущі, дерева, Катрину хату і хлів із мерзлою картоплею.
Катря схопилася за шию… Щось налягло на неї і тиснуло за горло… Голівка, ноги, все тіло слабшали й не так уже боліли… Ще хвилина… і вона клубочком зігнулася й упала-скотилася з горба, під кущ, на рівну землю…
***
Десь далеко тужила сова: «Помер… мер… мер…»
Протяжно по полю голосив вітер. Шептали на леваді тиху молитву осокори й верби… Міріади зірок, як свічки, блимали в небі.
З-поміж хмар виплив місяць і облив блідим сяйвом цвинтар. Де-не-де виднілися хрести… Могили берегли таємницю…
На розі — білий хрест. Бляшаний вінок виблискував на ньому. Чорна подерта хустка, зачепившись за вінок, звисала сумними китицями.
Біля хреста зіщулилось дівча. Скляний погляд упився вдалину. Білі, наче з паперу, рученята заклякли, вчепившись у траву.
Під кущем — торбина, а оподалік, під деревцем, розсипана мерзла картопля…
Вітер повіяв з поля й доніс іздалеку збентежений чоловічий голос:
— Катре! Катре! Що ж я… тепер…
— Мер! мер, мер! — відказувала голосові з віддалі сова.
***
І з тих пір, кажуть люди, вночі щось неймовірне діється на цвинтарі. Здалеку чути дитячий, жалібний плач і при місяці видко, як на білому хресті тріпочеться-гойдається чорна подерта хустка.

 

Автобіографія1

І
Родився 24 вересня 1922 року в селі-містечку Новомиргороді, що сперш, як я ще був карапузом, належало до Херсонської губернії, потім до Одеської области, а як я вже був юнаком — його зачислили до Кіровоградської области. Це було (а може, й досі ним, дай Боже, є) типове степове село, оточене широкими-широкими полями, через які шляхи тяглися такі довгі, що їх кінець можна було помітити лише в небі. Батько мій — Василь Іванович Понеділок, все своє життя був селянином і дожив до глибокої старости і вмер, здається, не від якихось недуг, а тому, що влада відібрала йому його життя — його хату, землю і вислала аж до Сибіру.
Мати — Дарія Ксенофонтівна Панасенко вже наче й не любила землю, вона як би в неї вросла, була частиною її. Коли батько, окрім землі, ще любив книжки, часописи, товариство — для матері нічого, окрім городу й поля, не існувало. Я навіть чітко її пригадати в хаті неспроможний. Ось і зараз наче бачу схилену, худеньку, що за чимсь видивляється в кінці нашої садиби. І доля до матері була лагідніша, бо не судилося неньці мандрувати до Сибіру, а вона, в молодому віці скошена сухотами, спочила в рідному ґрунті.
Кінчив я семирічку у своєму селі. Школа була від моєї хати досить далеко, аж на протилежному кінці села, і я, оскільки пригадую, завжди з великою радістю міряв декілька кілометрів туди й додому. Ці роки вважаю за найяснішу сторінку в моєму житті — хата моя майже на вигоні, школа майже серед поля, а поміж ними стежки в споришах і бур’янах — і мені більше нічого не було й потрібно. Хоч у цей час ця моя найяскравіша сторінка водночас покрилася темнющим, пелехатим сумом. Саме в цій семирічці я, моя родина і все моє село пережили страшнючий голод. Сам я тоді ходив щось із рік худіший від своєї власної тіні, а про моїх батьків і чотирьох сестер нічого й казати. Вони були, дослівно, як із хреста зняті. Але доля нас помилувала, а половину ж нашого села не спроможна була захистити-помилувати — і та моя рідна половина на цвинтарі у спільних могилах опинилася.
Десятирічку кінчав я у містечку, яке, правду кажучи, тяжко було відділити від нашого села. Ця, вже середня школа більше обдарувала мене печалями, як радостями. Я вже був юнаком — і моя селянська одежина тут у класах декого вражала. Дехто зизував на моє «одіння», а я в свою чергу косився на декого з «чепурунів», що мали все на собі «з блиском» та ще й до того цвенькали незвиклою для мене «панською» мовою. А найтяжче було, що мені самому та незвикла мова, яку я вже мусів старанно вивчати, давалась досить тяжко, і я нею розмовляв з досить шаленою моєю селянською вимовою. І цим самим накликав такі єхидні кпини й підсміхи частини моїх «міських» товаришів, здебільшого ці товариші — сини й дочки партійних місцевих «бонзів».
І саме в цій десятирічці найболючіше терня вп’ялося мені в серце, і його й донині витягти з нутра я ніяк не годен. У 9-му класі нашу вчительку української мови, яку ми всі любили, під час лекції арештували, арештували за те, що вона планувала цілим нашим класом відвідати Шевченкове село Моринці, яке від нас віддалене заледве тридцятьма кілометрами.
У 1939 році кінчаю середню школу і вступаю в Одеський університет, філологічний факультет, який пізньої весни 1941 року мусів залишити, бо покликали несподівано мене до війська. Армію я ненавидів, і вона також ненавиділа мене. Я до неї просто не хотів звикати, — і тому в ній я був, без перебільшення, своєрідним Швейком — хіба до більше нікуди худющим і кощавим. Єдине, що любив в армії, — кидати ґранати й бігати, і це виключно тому, що в дитинстві я вдосталь находився до школи і накидався на вулиці грудками. І тренінґ з далеких років пригодився мені, коли на мене натягнули мундир сірявий.
Війна звільнила мене з армії. Не був я ні в полоні, ані в підпіллі — просто сталось це якось «безпланово». З початком війни совєтські війська стали розбігатись — і я без великого бою, полону, тяжких мук у таборах для «полонеників» опинився на волі.
У 1943 році війна занесла мене в Німеччину, а до Америки приїхав у 1949. Спочатку мив посуд у ресторані, трішки пізніше морозиво продавав і від цієї праці мозолі на руках носив щось із півроку. Працював також у м’ясника, фермера. Біля трьох років навіть розкошував у «Голосі Америки», коли він ще перебував у Нью-Йорку. А з 1955 року працюю в одній з найбільших американських книгарень у Нью-Йорку, в її слов’янському та німецькому відділах. У Німеччині майже весь час жив у Мюнхені, в Америці — лиш у новітньому Вавилоні, який з часом навіть зумів полюбити. А все-таки тут на чужині лише одна четвертина мого єства перебуває, решта ж мене лежить у моєму селі, десь там біля моєї хати, з якої, може, вже й слідів за бур’янами не впізнати.
ІІ
Доповнюю дещо з моєї біографії.
Родився на самій північній стороні Херсонщини, саме там, де річка Велика Вись відділяла цей південний степовий край від серця земель наших — Київщини.
Дебют мій на літературному полі відбувся в 1947 році. У Німеччині, в Новому Ульмі, в літературному додатку до часопису «Українські Вісті» з’явилася моя новела «Чорна хустка», що опісля увійшла до збірки «Говорить лише поле».

Микола Понеділок

1 Опубліковано у збірці «Диво в решеті».

До змісту Микола Понеділок Казка недосказана моя