Микола Понеділок
Казка недосказана моя
Гумористичні образки та новели

Із збірки «Вітаміни»

По цей бік океану

Хамелеон

Іван Посмітюха, ліричний бас, а водночас драматичний тенор, одержавши в Мюнхені від ЗУАДКомітету контракт на виїзд до Америки, стиснув правий свій кулак і гримнув ним у ліву свою грудину, тобто в серце. Потім патріотично, з сльозою, вдарив у праву грудину й промовив:
— Дорогий ЗУАДК-у і ви, українці, на чужині сущі! Їду до Америки, щоб там гідно звеличати нашу пісню, нашу музику, наш національний танець. А тепер мерсі-дякую, адьє — до побачення... Спішуся...
І ліричний бас, водночас драматичний тенор, Іван Посмітюха, українець з Києва — Львова, скиталець з Мюнхену, виїхав кораблем «Дженерал Блек» з Бремену німецького до Бостону американського. Виїхав на контракт ЗУАДК-у філадельфійського.
На пристані в Бостоні Посмітюху зустріли представники української громади: пані Тонкосльозенко та пан Наївняк-Наївненко.
Побачивши співака, вони від урочистого хвилювання обоє заплакали й крізь сльози промовили:
— О Земле Українська! Дякуємо тобі за такий талант! О, дякуємо!
І знову заплакали.
Іван Посмітюха, зворушений до глибини національної душі, вийняв хустинку з кишені й приклав її до носа.
За тиждень українці зорганізували концерт ліричного баса, водночас драматичного тенора, Івана Посмітюхи.
Він вийшов на сцену в рідній, українській, низзю вишиваній, сорочці та синіх чумацьких шароварах.
Глядачі у залі завмерли. Потім опритомніли, вибухнули оплески. Звідусіль тільки й чути було:
— Грудка нашої землі!
— Нащадок вільного козацтва!
— Ні, не можу втриматись від сліз!
Наш Іван заспівав. Та ще й як заспівав! Про Україну, гноблену Москвою... Про її героїчний нарід... Про Вільну Соборну Українську Державу...
А вкінці сам, бідненький, заплакав.
Уся заля аж захлипала, коли він співав:

І ось на чужині
Ввижається мені
Мій рідний край...

Після концерту Посмітюху трохи не задушили. Вклали йому в кишеню 500 долярів за концерт, ЗУАДК — 100 долярів за патріотизм, «Самопоміч» — 100 долярів за вірність Батьківщині, Інваліди — 100 долярів за щирість, маленька Ганнуся трьох років від народження — 2 доляри на купно сухої хустинки й на шоколаду.
Іван Посмітюха, ліричний бас, а водночас драматичний тенор, випростався й крізь сльози промовив:
— Коли такі щедрі всі українці, то ми вільну державу збудуємо.
І проспівав на закінчення «Ще не вмерла Україна».
Усі встали з місць і, ридаючи, вислухали його.
— А тепер адьє — дякую, мерсі — до побачення! — промовив Посмітюха і вийшов за лаштунки сцени.
За тиждень (чи чуєте? за тиждень) грудка української землі закотилася до польського Народного Дому в тому самому місті.
На сцені цього Народного Дому, в новому вбранні польського селянина, виступив Іван Посмітюха.
Глядачі у залі завмерли. Потім вибухнули оплески. Звідусіль тільки й чути було:
— Козак малопольський! Вернигора!
— Пожондний русін!
— Файний хлоп з кресуф!
Посмітюха заспівав. Та ще й як заспівав! Про Польщу «від можа до можа», про наш Львуф та нашу Варшаву.
Усі плакали. Якась бабуся зі Львова вилізла на сцену, міцно обняла Посмітюху і цмокнула в його кирпатий ніс:
— Коханий Русінє!
Посмітюха розчулено поправив бабуню:
— Я малополяк зе Львова, прошен пані!
— Нєх жиє Малопольска Всходня!
Іван укінці сам, бідненький, заплакав і проспівав: «Єще Польска нє зґіненла».
Усі встали з місць.
Проспівавши, Іван Посмітюха, ліричний бас, а водночас драматичний тенор, випростався і крізь сльози промовив:
— Коли всі такі поляки, то Польска бендзє вольна, нєподлєґла!
І похапцем, узявши гроші в кишеню, закінчив швидко:
— А тераз адьє — дзєнькуєм, мерсі — до відзеня!
І вийшов за лаштунки сцени.
А за півмісяця росіяни організували «День русской культуры». На цей день з’їхалися всі культурні сили «руской єдіной нєдєлімой» еміґрації в Америці: особистий слуга міністра Керенського — «китаєць» Дзінь-Дзінь-Трах, правнук лакея Катерини ІІ — хохол Хруненко, співачка імператорського театру в Бердичеві — мадам Козлотонова та граф з Малоросії — Харламп Верблюдокобилін. Серед цієї аристократії сидів ліричний бас, а водночас драматичний тенор Іван Посмітюха в «русской рубахє» та рязанських лаптях.
Мадам Козлотонова поправила рукою своє декольте і, закотивши очі, запитала Посмітюху:
— Ви с Маларосії?
А він, бідненький, так солоденько до неї:
— Да, судариня, с самава центра Маларосії — с Кієва. Но душой бил всєґда русскій.
Мадам охнула і взяла своєю рукою руку Посмітюхи:
— Душка! Какой мілий!
Тоді Посмітюха почав співати: про «Расєю-матушку», про «Москву-красавіцу», про «Малорось баґатую» і «Сібір необнятую».
Граф Верблюдокобилін пчихнув на радощах, слуга Керенського, «китаєць» Дзінь-Дзінь-Трах, клацнув фотоапаратом, мадам Козлотонова закотила очі десь на потилицю, а хохол Хруненко заплакав хрунівськими сльозами.
Усі кричали:
— Душка!
— Какой сімпатічний!
— Хохландчік!
— Малоросіянчік!
А Посмітюха, заохочений успіхом, так заревів, що аж пенсне в Дзінь-Дзінь-Траха впало на землю й розбилося.
— Дараґіє ґаспада, ґордость Расії, акончім наш вєчер пєнієм русскава ґімна!
І, мов бик серед степу, загорлав:
«Боже, царя храні!»
Мадам Козлотонова затупотіла несамовито ногами:
— Сімпомпончік! Душка! Пріхаді ка мнє! Слишіш?
Слуга «китаєць» Дзінь-Дзінь-Трах крикнув:
— Бан-зай! Дайош Европу!
Граф Верблюдокобилін захрюкав, а «памєщік», правнук лакея Катерини ІІ, Хруненко, ще раз заплакав «ат патріотіческава валнєнія».
Тоді Іван Посмітюха взяв похапцем гроші в кишеню і скочив до дверей:
— А тєпєр адью, таваріщі, мєрсі, ґаспада, да свіданья!
І пішов додому Іван Посмітюха, ліричний бас, а водночас драматичний тенор, українець з Києва — Львова, скиталець з Мюнхену, що приїхав кораблем «Дженерал Блек» з Бремену німецького до Бостону американського на контракт ЗУАДК-у філадельфійського репрезентувати народ український...

Вибитий зуб

Уявіть собі, Василь приїхав до Америки. Це той Василь, що ще три місяці тому жив у злиденному скитальчому таборі, бігав наввискачки з відерцем, переробленим з консервної банки, по обід.
Це він був некоронованим королем таборових вечорів-танців. Пригадуєте? Ні. Коли ви приходили на ці, так би мовити, модерні вечорниці, ви не могли не звернути уваги на нього. Він був у спортовій сорочці з короткими рукавами. Сорочку ніколи не застібав, а короткі рукави ще вище підкочував. Робив це навмисне для того, щоб привернути погляд молодої ґвардії жіночого роду на свою розвинену грудну клітку та непересічні мускули.
Дівчата всі зітхали, дивлячись на Василя. Особливо, коли він танцював. Танцював же він лише настроєві, душевні танці — танґо, інколи вальса. Не любив ні польок, ні фокстротів, ні румб, навіть інколи ображався, коли музики почали пиляти такі мелодії. «Ці шалені танці відганяють усю любовну лірику від чоловіка, — казав він. — Стрибаєш, як козел, і ніякої тобі моральної сатисфакції».
А коли починалося танґо, о, тоді Василя охоплювала стихія. Його ноги перетворювалися в ґуму і виробляли такі кроки, такі закрути, що інші хлопці за всю свою кавалерську біографію щось подібного не втнуть. Він не танцював, а, як казали дівчата, писав по підлозі. І треба признати, що писав напрочуд каліграфічно. І співав добре. Мав оксамитний голосочок. Часто-густо переривалася забава, він виходив на естраду і заворожував усіх:

Вже заростають стежки-дороги,
Де переходили милого ноги;
Вже заростають терном-травою,
Де переходили милий з тобою.

Дівчата охали. Плескали, тупали від радощів. Василь уклонявся стримано, ледве похиляв корпус і не посміхався. Вклонявся стримано, щоб показати жіночій ґвардії свою кавалерську витриманість, а не посміхався з тієї простої причини, що розкішний білий передній зуб був вибитий і замінений металевим. Отой вибитий зуб у печінках сидів нашому Василеві. Він псував усю пропорцію і ніяк не давав змоги ефектно посміхатися.
Так ось. Уже сказав. Василь, скиталець, таборовий Дон Жуан, виконавець інтимних пісеньок, приїхав до Америки.
І тут йому трапилась пригода. Сердечна пригода, яка перекреслила нашому Василеві всі його плани і зворушила до сліз. Історія цієї дивної пригоди починається зараз же після Другої світової війни...
***
Як лише скапітулювала Німеччина, Василь кинув напризволяще баварських корів, коней, попрощався з господарем і почимчикував до скитальчого табору. Вперше за три роки він опинився серед своїх людей. Йому просто не вірилось, що він уже скінчив ляскати батожищем худобу, нокати і погейкувати на неї. Кругом нього снували старі й малі, хлопці й дівчата. Одно слово — люди. З якимись до болю рідними обличчями і з зворушливою матерньою мовою. Вечорами збиралися в клуб і один одного оглядали, розпитували, радили. А вкінці вибухали пісні. Співали до нестями.
Одного такого вечора Василь укмітив русяву, мов стигла пшениця, дівчину. Правду кажучи, він звернув увагу лише на її косу, бо обличчям вона була звернена в протилежний бік. Йому так закортіло її побачити і хоч слово сказати їй, що він, проходячи повз неї, навмисне легенько штовхнув її. Пшениця повернула голівку і... глянула, та де там глянула, обпекла, обшкварила Василя. Він знітився. Ковтнув слину.
— Вибачте! — ледве промовив він.
— А ви не штовхайтесь, як слон.
— Невже вас коли-небудь слон штовхнув? — пробував пожартувати хлопець.
— На жаль, не вмієте жартувати, — сказала вона і поспішила опустити круглі, мов добірні сливки, очі.
Василь був розторощений. Він тільки й сказав:
— Слон... Який там слон! Особливо, коли ще й вибачення просить...
І пішов до естради. За декілька хвилин він мусів співати. Вперше за довжелезні три роки він буде викладати свою душу людям, а особливо тій, що його немилосердно незграбним слоном найменувала.
Він повагом виходить на підвищення, піаніст (теж працював у «бауера», завідував свиньми і вівцями) в той час витискує з фортепіана якісь тріумфальні супровідні акорди — і концерт починається. Василь для фасону виймає з кишені хусточку, кахикає в неї двічі, розставляє прямокутним трикутником ноги, гладить шию і оголошує:
— Співаю арію з «Циганського кохання» австрійця Легара, у власній обробці. При фортепіані Іван Дримба, незакінчений учень одеської музичної школи.
Не встиг Василь проспівати й двох слів, як був примушений перервати арію. Сердитий, він підходить до піаніста і вголос зауважує йому:
— Не толочи так руками по клавішах, чоловіче, а то мого голосу не чути. Це ж тобі не барабан, а тендітний благородний інструмент. Я співаю, а ти лише піддавай мені мелодію. Второпав?
Після цього справа пішла ліпшим темпом. Василь відшукав очима в залі дівчину і, перегнувшись у три погибелі наперед, декілька разів повторяв улюблені слова:

Все, все тобі я віддам,
Покладу все до ніг твоїх
Ради палкого кохання...
Успіх був запевнений.

До клубу зібрався люд, що його німці силою відірвали від рідної стріхи і примусили тяжко працювати на своїх господарствах. Впродовж трьох років товариську гутірку заміняла їм лайка вередливого власника, рідне тепле слово — арійська бундючність, погорда. Але прийшли американці, звільнили їх — і ось вони зібралися в таборі, у клубі, слухають пісень і переживають. Тому хай голос Василя не такий уже й оксамитний, хай маестро Дримба загрубілими руками не грає, а толочить по клавішах, — їх оплескували. Василь узяв недбало, з чемности, Дримбу за рукав, і вони разом уклонилися — не так гамірливій публіці, як тій гострій на язик панночці.
Наступною точкою співав «Як почуєш вночі». Дримба вдарив по клавішах, Василь налив очі якимсь меланхолійним смутком і почав:

Як почуєш вночі, край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко...

І ось маєте! У цьому драматичному місці, коли в залі навіть мусі гріх було задзижчати, рипнули двері. До клубу ввійшли троє військових. Двоє, — по боках, — американці, а посередині — совєтський офіцер. Вони пройшли до самісінької сцени та примостилися в першому ряді, прямо перед носами Дримби і Василя.
Усе мовчало. Один з американців (напевне, перекладач, бо вмів говорити суржиком німецько-французько-слов’янських мов), оглянувши мовчазну залю, запитав Василя:
— Чого, прошен пана, гроб в тиші?
Василь недовго готував відповідь:
— Тому гробова тиша, що я не маю жодного натхнення співати далі.
— А чого ти нікс габен апетіт співати?
Василь проколов поглядом совєтського офіцера.
— Бо в мене перед носом, пане американе, сидить такий портрет, що...
І махнув рукою.
— Е, зараз я хотів би вовком завити, а не співати. Ферштеен?
І зійшов зі сцени.
Публіка почала вставати з місць. Видко, що всіх нервувала несподівана поява «портрета» з совєтськими погонами.
Похід юрби до вихідних дверей зупинив перекладач.
— Слухайте, золото-люди! До вас має апетит казати ваш брат, Ваня Шпилькін.
З гурту донеслося:
— Дідькові він брат!
— Не хочем його слухати!
Перекладач суворішав:
— Нікс компліментів, золото-люди!
Шпилькін не видряпався на сцену, а став біля стільця, де сидів, і проголосив:
— Доброго здоров’я, любі земляки! «Родіна» чекає вас. Вона хоче пригорнути до серця зморених синів і дочок своїх.
У залі зчинився гамір. Якась жінка протиснулася наперед і розмахувала руками до всіх військових:
— Американе, дай, ради Бога, і мені слово сказати!
— Нікс компліментів!
— Ну, то я й без дозволу виговорюсь... Чого ти, люципере, — звернулась вона такими ніжними словами до совєтського офіцера, — чого ти аґітуєш нас їхати «на родіну»? Повертай сам голоблі і лети під сім вітрів до неї! Нас уже напригортала «родіна». Мого чоловіка, царство йому небесне, так пригорнула, що в Сибірі на третій місяць душу віддав... А за що, спитати, його замордували?! За що, пане американе? Не знаєте?
— Ол райт, не знаю.
— За те, солдатику, що по-п’яному терпким словом комуністів обізвав.
Перекладача, мабуть, цікавила ця розповідь, бо він не вгавав з питаннями:
— А кажи, прошен мадам, те слово, кажи!
Жінка спересердя аж тупнула ногою.
— Яка ж я тобі «мадам»? Хіба ти на мені брилика з пером бачиш, чи в мене спідниця з крепдешину, чи твар фарбою нашпарована?! Ївга я, а не мадам. А того слівця, що казав мій муж на комуністів, вибачай, солдатику, не скажу. То тільки він, царство йому небесне, міг говорити. Вип’є соколик і репетує на всю горлянку: «Люблю, каже, совєтський режим. Добра власть, добра, тільки довго тримається»... І зверху тим слівцем прикриває. І так любов довела його до могили.
Совєтський офіцер був трохи спантеличений непередбаченим інтерв’ю Ївги з американським вояком. Все ж таки він пробував ще раз заговорити до залі:
— Товариші!
На сцені знов виріс Василь. Він владним голосом проголосив:
— На честь совєтського офіцера проспіваю російський романс.
Цього ніхто не сподівався. Всіх приголомшила така об’ява. Дримба не витримав:
— Ти що, з розуму зсунувся? Співати на пошану дракона пісню?! Ех, ходяча халтура ти, а не тенор!
Василь почервонів, але нічого не сказав на таку нефортунну заввагу. Кахикнув, приклав обидві долоні до грудей — одну до серця, другу до печінки, і почав:

Понапрасну, Ванька, ходіш,
Понапрасну ножки бйош,
Нічево ти нє добйошся —
Дураком дамой пайдьош.

Заля вибухнула сміхом. Шпилькін щось шептав американцеві на вухо. Той гримнув:
— Нікс революції, золото-люди!
Гамір збільшувався. Люди з грюкотом виходили, і дальших слів перекладача не було чути. Василь зійшов зі сцени і наставився йти до дверей. Знавець суржиків з багатьох мов затримав його.
— Ви, прошен пана, хто?
— Василь Довбня.
Американець кліпнув очима:
— Руський Довбня?
— Ні, український.
І ось устряв совєтчик Іван Шпилькін.
— Ти, друг, — почав він, — не розгравай комедій.
— Який я тобі друг, — заперечив Василь. — Таких друзів я кілометрами обминаю.
— А, бач, не обминув. Не викаблучуйся, бачу, що ти свій брат, совєтська людина.
— Боже борони, — майже проспівав Василь. — Шукай собі братів серед монголів! Відчепись! Я українець. Містери американці, — звернувся він до солдатів, — у цього офіцера не всі дома. Ферштеен?
— Нікс понімаю.
— Не розумієте? Дримба! Дримба,— гукнув Василь до товариша, що уважно спостерігав за цим інцидентом, — як буде по-англійському — «не всі дома»?..
— «Крейзі», — відразу переклав Дримба.
— Ага! Містери! Цей офіцер «крейзі». Я йому такий брат, як ворона сестричка канарці.
При цих словах Василь круто повернувся і ступнув уперед. Враз на плече йому лягла цупка рука, і він з-за спини почув голос совєтчика:
— Ви підете з нами. Панятно?
Це пахло поганим. Треба було на щось рішитися. Василь глянув на американців. Ті хитнули ніяково головами, мовляв, нам прикро, але мусиш іти. Аж тут йому прийшла на підмогу сувора дівчина з косами, мов пшениця, що його обпекла поглядом і незграбним слоном назвала.
Вона стала між військовими й Василем і, прижмуривши око, сказала до Шпилькіна:
— Чого ви пристаєте, як сорочка до грішного тіла. Чоловік співав романси, а ви своєю персоною зіпсували йому голос і натхнення.
Дівчина хотіла ще чимсь вразити аґресора, але перекладач з усього духу крикнув:
— Стій! Не треба в вікно стрибати!
Брязнула шиба, — і Василь лише мигнув у повітрі. Совєтчик замірився стріляти, але біля вікна, з якого вискочив Василь, виросла та причіпуща дівчина:
— Куди стріляєш? Війна скінчилася, а ти до сьогодні пістолями бавишся!
Американці охолодили Шпилькіна. Юрба кинулася на подвір’я, під те вікно, з якого Василь виплигнув на волю. По Василеві й слід застиг. Лише на цементовій підлозі видко було дві невеличкі плями, а оподаль лежав розкішний білий зуб.
Хтось завважив:
— Не спортовець, не вміє стрибати. Стрибнув і зуба лишився.
Дримба відбив атаку:
— Дурню недосвідчений, стрибни ти з третього поверху, то з тебе буде вінеґрета. Всі ребра на цурки порозлітаються.
Військові непомітно віддалилися і щезли за рогом барака. Розходились. Наостанку дівчина засипала піском плями і, оглянувшись, щоб ніхто не бачив, підняла осиротілий зуб і зав’язала у свою хустину.

***

Минули роки. Василь переселився до іншого табору. Спочатку пам’ятав про інцидент, потім зовсім забув. Передній вибитий зуб замінив металевим, усмішку скоротив до мінімуму, щоб дівчата не так помічали ваду — і все було гаразд.
І ось Василь уже в Америці. Знайшов працю — доляра шістдесят на годину. Одягся за останньою модою. Капелюх кольору кави звисає до брів, краватка з зображенням Адама і Єви на грудях, черевики «гусячий носик» і штани, мов шахова дошка, доповнювали зовнішній образ нашого героя. Як і раніш, ретельно відвідує всі забави й танцює там модні танці... Три рази був вибраний королем, два рази — впорядчиком залі і раз керував буфетом. Після гарного торгу холодними й гарячими напоями вперше на американській землі, як виняток, протанцював шалений тутешній танець «Джеребок».
Як і раніше, дівчата не давали йому спокою. Почали вже писати йому листи, присилати квіти, а одна панна в запалі натхнення створила на його пошану цілу поему, що її з блискавичною швидкістю передрукували товаришки в своїх приватних альбомах.
Найвищого рівня досягла його популярність, коли він включив до свого репертуару нову пісню.
У залі гасили світло. Прожектор бив в обличчя Василеві, він брав гітару і краяв серця закоханих:

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди...
Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде.

Закінчив пісню. Дівчата кидають своїх хлопців і біжать до нього. Хлопці ж, у свою чергу, поспішають «фондувати» йому горілку і просять, Бога ради, не відбивати від них панночок. Василь скромно опорожнює чарку і заспокоює їх:
— Не бійтеся, друзі, ще не знайшлася така, щоб мене причарувала.
Помилився Василь. Він теж нахопився на свою долю.
Був бал, як і десятки перед тим. Він співав:

Ти щоночі до мене приходиш
У ту мить, як я очі зімкну...

Скінчив. Посипалися прохання:
— Співайте про смерть Травіяти...
— З «Кармен», прошу!
— Ні, — сказав Василь, — вибачайте, панночки, не співаю клясики, я фахівець душевних мелодій.
Не встиг він цього сказати, як до нього підійшла дівчина і простягла йому мініатюрну скриньочку.
— Що це? Годинник? Перстень? — занепокоївся він. — Ні, ні! Вибачайте, я таких подарунків не приймаю. Ще до поліції з ними потрапиш.
Він поглянув на дівчину. На нього дивилося знайоме обличчя. Василь отетерів. Пшеничні коси... Його рятівниця.
— Це ви? Навіщо ж подарунок?
— Це не дарунок. Це ваша річ. — І дівча розкрило скриньочку. На чорнім оксамиті лежав зуб.
— Пам’ятаєте? — почала вона. — Табір, совєтський офіцер, ви вискочили у вікно і ненароком згубили.
— Знаю, — поспішив зам’яти розмову Василь. — Дякую! Невже ви робите колекцію зубів? Присяйбі, я ладен вам усі інші свої зуби повиймати.
— Боляче буде.
Їхні погляди зустрілися, і він, крицевої душі слон, від невидної сили похилився й поцілував дівчині руку.
— Як вас звати?
— Надія.
— Мене — Василь.
— Знаю.
Він обвів очима цікавий гурт глядачів, і його погляд недвозначно казав:
— Друзі, друзі! Пропали мої кавалерські плани. Прощай моя кавалерська біографіє! Добрий ранок інше, родинне життя!
Сталося чудо. Слон був причарований.

Послуга

Чи може, люди мої дорогенькі, бути на світі щось прикріше і невдячніше, як робити своєму приятелеві послугу. Та де там... Нічого немає гіршого від послуги, хіба що депортація до СССР або газова камера. Я більше нікому не зроблю приємности, а нехай він трісне, хай на коліна падає, професором, редактором чи генієм мене називає. Нічого не вийде. Буду міцний, як бейсбольний м’яч, і мовчазний, мов сфінкс. Далася мені взнаки одна послуга, буду її пам’ятати довгенько.
Було це в пекучу і вологу неділю. Ходжу біля церкви, сорочка мов приклеєна, з одного боку відірвеш її, а вона з іншого ще гірше прилипає... Обличчя зарошене, а з підборіддя рясні краплі на землю спадають, ну, тобі справжній Ніагарський водоспад в мініатюрі.
Отож ходжу та печуся. Коли де не візьмися — гульк — приятель, біжить автомобільною третьою швидкістю до мене.
— Слухай, це ти, — каже і б’є мене по спині.
Ну й, думаю, дике привітання, сорочка, хоч викручуй, а він ще гірше її приплющує.
— Та вже ж не пам’ятник, — кажу, — а я стою перед тобою. А що?
— Ти їдеш сьогодні на пляж? — він до мене.
— А де твоє «добридень»? — я до нього.
— Та добридень, добридень, дідько з тобою.
— Ні, ні, — кажу, — дідька лиши собі, я можу й без нього обійтися.
І що ж бо ви собі думали?! Далі він не говорить нічого, а лише всуває мені в руки пакунок.
— Що це ти, Петре, — кажу, — за баґаж втискаєш?
А він руки благально склав, очі під чоло закотив і тоненьким голоском до мене:
— Голубе, передаю тобі купальні костюми — мій і моєї дружини. Я маю важливу нараду. Приїду пізніше, за годину. Візьми, прошу, дружину до свого авта.
Ну, що йому на це казати? Божевільний, думаю, чоловік: мало того, що покидає жінку, та ще й через когось костюми передає.
— Та я, — кажу, — твоєї дружини не знаю. Як я її буду брати в авто?
— Візьмеш. Вона не консервативних поглядів. Скажеш — так і так мовляв — ваш чоловік просив мене на пляж вас забрати. Він приїде пізніше. І все. Вона тебе знає — і, безумовно, поїде. Ну, й пакуночок передай.
Тільки-но я став перечити йому, а він навтікача.
— Чекай-но, — кажу, — де ж твою дружину зустріти?
— Ріг десятої вулиці і другої авеню, біля аптеки. Вона чекає там мене... В блакитних окулярах і циліндричних сережках...
Ну, що ж лишається мені робити, як не йти відшукувати його дружину. Прямую до аптеки, до блакитних окулярів і циліндричних сережок. По дорозі роздивляюся пакунок, чи гарно він складений, щоб часом люди, не доведи Боже, по зовнішній його формі не впізнали, що там усередині криється.
Аж враз чую:
— Добридень, шукаю тебе вже годину.
Глип! — не вірю очам своїм — переді мною виросло моє дівча, та яке дівча, моя наречена, з якою я, після полагодження деяких фінансових справ, думаю одружитися.
Я, не довго думаючи, пакуночок під руку і солодкими слівцями ну-бо її увагу відвертати.
— Золотце, — кажу, — ти сьогодні надзвичайно запаморочливо виглядаєш...
А вона зором під кутом тридцять ступенів окинула мене:
— Як це розуміти, — з погрозливою ноткою питає мене, — запаморочливо? Погано чи гарно?
— Гарно, — кажу, — нестямно, шалено. Все в тебе чарівне: і капелюшок, і браслет, і... циліндричний носик та блакитні окуляри...
— Що це ти за дурниці плетеш? Я не маю ніяких окулярів. І який у мене циліндричний носик? А це що за пакунок несеш?
Вона розгортає, а я не знаю, що казати — чи вигадувати щось, чи правду з’ясувати.
— Це ти мені купальний костюм купив. І собі. Спасибі за подарунок, але я такого кольору не люблю.
— Та, — кажу, — це ніби для тебе і не для тебе куплено. Як хочеш.
— Звісно, що хочу, — каже вона. — І візьму. — Розкладає його на всю довжину і здивовано на мене позирає.
— Щось надто широке... Сюди три таких, як я, вміститься. Навіщо ж ти купував такий парашут? Дивно. І кого ти думав у нього одягнути, хіба що статую Свободи.
— Золотце, — пояснюю їй, — це костюм для дружини мого знайомого. Передав.
А вона в сльози — і тіпає тим нещасним напіводягом, аж нитки по швах тріщать.
— Не рви одягу, золотце, — то чужий. Віддай мені.
— Ні, не віддам. Спалю, а не віддам. Так ось який ти хлопець! — кричить. — Зі мною заручуєшся, а таємно романсуєш з якимсь гігантом.
Затупала від злости, зім’яла костюми і... зникла. Ось тобі й рахуба. Що ж тепер робити? Йти до аптеки дружину приятеля шукати? Ну, так. На пляж, зрозуміло, я тепер не поїду. Знайду дружину, попрошу вибачення за втрачений пакунок і вернуся додому. Чи ж думав я, що зустріну такий клопіт? Чи потрібний мені був приятель, його блакитні окуляри та циліндричні сережки?
Роздумуючи так, підходжу до аптеки. Нове горе: біля неї стоїть п’ять жінок, з них три мають окуляри проти сонця і сережки. Котра ж з них та, до якої я мушу звертатися? В однієї сережки, мов банани, отже, не підходить, в іншої — якийсь сюрреалістичний дріт, теж не відповідає настановам. Лишається третя — в неї на вухах гойдаються не то циліндри, не то Ейфельова чи нафтова вежа. Ну, певне, думаю, вона.
— Пані, — кажу, — ваш чоловік Петро Комаха... Теє... як його... просив, щоб ви зі мною поїхали на пляж... Але ваш пакунок, тобто... ваші купальні костюми згинули...
А вона в крик:
— Гелп! — кричить. — Божевільний, мабуть, з шпиталю вирвався!
Я — глядь на табличку на розі вулиці. О сили небесні, це не була та аптека, яка мені потрібна. Я давай тікати.
***
А на третій день мій приятель за втрачені купальні костюми забрав у мене дванадцять долярів і сорок два центи.
І тепер, як хто мені каже про послуги, в мене від злости щелепи стискаються.

Ювілей

Містечко П. влаштовує в Народному Домі подвійний ювілей мадам Дореміфасольової — тридцятиріччя її життя і двадцятип’ятиріччя виступів на оперних сценах Берліну, Відня, Парижу та села Триніжки Капустянського району, на Волині.
Програма ювілейного вечора започаткується промовою, яку виголосить чоловік ювілянтки, після чого відбудеться обдарування її трьома кошами квітів, які скупила і привезла на таксі бабуся Дореміфасольової, аж так — інші дарунки та мистецька програма. Програму, зрозуміла річ, виповнить сама ювілянтка, виконуючи пісні власного виробу або в своїй аранжовці.
Промова була коротка, певне, чоловік знав, що довгі балачки можуть попсувати кінцеві сольові співи ювілянтки й одноразово його другої ліпшої половини. Він лише визначив деякі етапи кар’єри Дореміфасольової, зокрема згадав Берлінську державну оперу, де вона була примадонною, і таборовий ляльковий театр, де в опері-казці «Коза і Вовк» співала арію Кози, коли її роздирає Вовк на льоду.
— Шановне панство, — вів далі промовець, — ви не уявляєте, яким успіхом користувалася ювілянтка. Більше одного вечора вона в жодному театрі не співала — все її вабила перспектива мандрувати і втішати людей далі... Пам’ятаю, вона співала в «Ясній ночі» головну партію, а саме «ніч». Уявляєте, як проспівала, то в слухачів від захоплення в очах потемніло...
У той час, як промовець, скінчивши, плескав у долоні, сусідські діти, одержавши від бабусі по плитці шоколади, витягли на сцену коші з квітами і хором продекламували:
«Від громадських та культурно-освітніх організацій містечка П. прийміть ці квіти, як вияв високої оцінки вашого талану».
Аж ось настала черга на обдарування — «презенти». Піднесли годинник, побільшену фотографію ювілянтки в кольорах та сережки з зображенням скрипкового ключа. Коли ж чоловік повідомив, що з подарунками, здається, покінчили, містер Василь, що сидів з шестирічним синком, підвівся.
— Ні, ще не покінчено, маестро, — сказав він, ідучи до ювілянтки. — Дарую вам камертон, шановна пані, щоб не збивалися з ноти, коли вокалізуєте. Беріть, пригодиться...
***
Дореміфасольова в гардеробі підготовлялася до ювілейного виступу. Нервово ходила з кута в кут і все пробувала тягти «а-а-а-а», та як не потягувала, виходило чомусь різке і тремтяче «и-и-и-и». Врешті одеколоном покропила в горлі. Понатужилася знову взяти «а-а» — і горе! — результат був ще катастрофічніший — почулося верескливе «гррра».
— Аа-дррра-аа!
— Ии-дррри-и!
На ці дрижачо-тріскучо-шелестячі звуки влетів акомпаніятор.
— Що я чую? У вас якась деформація... Закатарений голос... Як ваше здоров’я?
— Майже добре, Павль. Голос трішки пустує, не так вібрує, як мені хочеться.
— То від хвилювання... Прополощіть кока-колою. Кока-кола полірує голос, особливо жіночий...
— Відчепіться, Павль. Прохаю вас не раз: коли я йду співати, не приставайте до мене з залицяннями. Та ще коли чоловік так близько.
Дореміфасольова знов бере одеколон, полоще в горлі, тоді обома долонями підпирає грудну клітку, ніби хоче звідти витиснути приємні звуки.
Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали,
Встали, подивились на той Чигир-ррррр...

— Чуєте, як вібрує? Ніякого металу в голосі...
— Ковтніть кока-коли — не метал, а брильянти посиплються, божусь.
— Не докучайте! — сказала з серцем Дореміфасольова і відвернулася на тренування до дзеркала.
— Мадам, може б ви облишили «Гетьмани» — то ж тенорова чи басова кольоратурка... Не ваша партія.
— Видумуєте, я всі партії співаю.
Уже Павль відчинив двері, щоб пропустити ювілянтку на сцену, як вона обернулася:
— Знаєте, як оголосити мій виступ?
— Напам’ять. Зараз оперова співачка, мадам така-то, виконає «Гетьмани». Музика Дореміфасольової і Лисенка.
— Трохи змініть, Павль. На цей раз хай буде музика одного Лисенка, а окультурення тексту і аранжовка мої. Але скажіть це голосно, з притиском.
— Не хвилюйтесь, крикну, як на пожежі.
Вона протягнула йому руку, і він припав до неї всім обличчям.
***
«Гетьмани» Дореміфасольова до кінця не проспівала — на середині пісні голос застряг у горлі і вона мусіла вклонитися. З незручного положення виручив Павль — він на фортепіані дограв пісню до кінця. В залі бабуся, шваґер і брат співачки шалено заплескали, а ззаду почулося громове: «Біс, біс!»
Одна пані до другої:
— Хто так репетує на «біс»?
— Хіба не знаєте, чоловік, хай би він збісився.
Задній голос викрикував доти, аж доки Дореміфасольова не проголосила:
— На загальне домагання, тобто на «біс», проспіваю...
З залі перебили:
— До біса такий біс!
— От фамілійний концерт!
Як з залі не кричали, але співачка і їх перемогла.
— Кажу, на загальне бажання проспіваю власну пісню, яка зветься «Як почуєш вночі, край свого ти вікна, що щось плаче і хлипає важко».
З місця зірвався містер Василь:
— А коли, скажіть мені, ви написали ці слова?
— Як коли? Вночі. Хіба не чуєте — «як почуєш вночі». Прокинулась і написала.
А пані якась на всю ювілейну залю:
— Але вони щось схожі на Франкові!
Чоловік, що до цього часу сидів ззаду тихо, цією реплікою виведений був з рівноваги.
— Що ви, — сказав він, — плетете про схожість з Франком! Врешті, кому ви більше вірите — Франкові чи нашій дорогій ювілянтці. Треба ж думати перед тим, як ображати вокалістку.
***
«Як почуєш вночі» Дореміфасольова доспівала до слів «це розпука моя» — далі її спів покрився хаотичним хором. Передні ряди підвелися, за ними повставали інші.
— Цей спів справді правдива розпука.
— В горлі мов хтось терпугом водить, а вона співає.
А криклива пані стала на стілець і на всю залю:
— Я тяжкою працею заробляю того цента і дала здуру десять долярів на купівлю годинника отакій співачці. Навіщо?! Та ж її голосом до цирку людей закликати, а не тут співати. Я ліпший вдесятеро голос маю, а дивіться, які в мене ноги від праці, які там жили поробилися.
Вона витягнула «на струнко» праву ногу, справді поборознену жилами. Її приятелька старалася її врозумити:
— Та закрийте, пані, ноги, вони в вас уже трішки форму втратили.
— Хай бачать, як я працюю. Дивіться...
— Та й так видко, не смикайте далі. Ви ж не Марилін Монро, що так високо підносите.
— Мені не соромно, бо я працюю... А вона... Віддайте мої десять долярів, я ліпше на Червоний Хрест дам або на інвалідів...
Її насилу зі стільця зняли.
***
Містер Василь ішов з ювілею насуплений.
— Тату, тату! — став шарпати його шестирічний синок.
— Чого?
— Цому той пан біля фольтепіяна так погложував співацці?
— Він не погрожував, синку.
— Як ні? — здивувався малий. — А цому ж вона так ст-ла-шенно пищала?
Батько лише й міг відповісти — «бо то був ювілей» — і більше не знав, що казати.

Гоноровий синець

Коли б ви знали, яке то величезне горе мати на обличчі хоч невеличку запухлу горбинку. Та ж тоді вулицею не пройдеш, щоб на тебе хтось скоса не зиркнув або якимсь запитанням не образив. У мене, бачите, дякуючи збігові обставин, між очима синець примостився, невеличкий такий, з горошину завбільшки, і він, капосний, псував мені настрій упродовж майже двох тижнів.
Як я вже не декорував його — посипав пудрою і замазував кремом, заклеював папіросним папером та пластирем — не помагало. Глянеш у дзеркало: наклеєно і намазано багато, а синій горбик, мов діамант, поблискує межи очима. Йду вулицею, очі на землю опускаю, щоб із знайомими не спіткатися. А їх, мов на зло, по пішоходах повно шниряє.
— Чому це ви, пане меценате (так мене всі сусіди зовуть після того, як я минулого року для інвалідів 50 центів пожертвував), отож, чому це ви, прошу я вас, очима до бруку чіпляєтеся?
— Чому? — кажу. — Золотий ланцюжок від чавунного годинника згубив — от і шукаю.
І що бо ви думали — не встиг підвести голову, як він мене іншим запитанням, мов молотом, трах! — у самісіньке тім’я.
— А що це у вас, пане меценате, за синя картоплина на чолі вмостилася? Хто це вас так по-звірячому припечатав?
— Хто мене сміє припечатувати! — злюся я. — Хіба не бачите, що то задавнений фурункул? Від надмірного протягу.
— О-о, — багатозначуче підморгує знайомий, — таки здорово вас між очима протягнуло.
І заливається сміхом... І так кожний зустрічний-поперечний. Та чи ж не кривдно таке вислуховувати? Та коли б я той тричі осоружний синець придбав у якійсь негоноровій афері, ну, скажімо, в п’яній бійці чи на партійних консолідаційних зборах, тоді інша справа. Є за що терпіти. Так ні ж. Постраждав від чистих, як кришталь, почуттів своїх. Не вірите, тоді слухайте і, поклавши руку на серце, самі розсудіте.
***
Будинок число тринадцять для мене став неприступною фортецею. Якими способами я його не штурмував чи заскакував усередину разом з поштарем, чи з випадковими відвідувачами, далі коридору не добирався. Раз випросив мене звідти дженітор1, застосовуючи руки і не надто цензурні слова, а раз пес з бічних дверей при моїй появі так залементував, що я поспішив за власною ініціативою зникнути.
Але не вічно над людиною снуються чорні хмари. Бувають дні, коли проблискує сонце. Блиснуло воно, зрозуміло, і мені.
Ходжу я одного дня біля фортеці. Придумую спосіб, як сьогодні всередину дістатися. «Нічого іншого не лишається, — міркую собі, — як позолотити руку дженіторові. Втисну йому доляра в кишеню, може, дозволить на третій поверх піднятися».
Доходжу до східців, глип — під самісінькою таблицею з числом тринадцять стоїть пані Килина (вдова по пану бухгалтеру Копійці).
— Невже пані добродійка живе в цьому будинку? Боже, яка радість... А я й не знав.
— Бо ви не хотіли знати, — сказала вона і поправила дискретно сукню в талії.
Слово за слово — і ми розговорилися. Я вже встиг похвалити її свіжу ондуляцію2, вона щось кинула мені про мій грецький ніс та рівне біле чоло (тоді в мене ще синець не пишався) — і дружба зав’язалася.
Із східців скоро ми перейшли до її мешкання. Як ішов коридором, з якого мене дженітор ще недавно випрошував, подумав собі: «Зненацька яке щастя привалило. І доляра зберіг, і в будинок дипломатично добрався».
У кімнаті пані Килина вгостила мене вареною курочкою та тортом з чаєм і малинкою. Я, споживаючи, безмірно радів, бо знав, що в ресторані навіть мініатюрні порції такої їжі коштують не менше трьох долярів.
Після трапези ми вигідно розсілися і стали далі оглядати один одного та розхвалювати — вона мій золотий характер, а я її діамантовий смак в обставленні своєї господи. Коли ж про мій характер пані Килині забракло суперлятивів1, вона перейшла до моєї спортової сорочки.
— А спортівку ви оригінальну маєте. В червоних яблуках.
— Бо я люблю, — кажу їй, — матерію в кружалах. Знаєте, пані, — здуру сказав я, — коли я на вулиці інколи зустріну людину, одягнену в червоні яблука, нехотячи, відразу відчуваю до неї симпатію.
Вона нічого не відповіла, тільки відвернулася й почала перебирати патефонні платівки.
— Ви, може, любите румбу, мамбо або самбо?
— Інколи слухаю, — скривив я душею. — Хоч більше до класичної музики хилюся. Люблю понад усе Моцарта. Слухав би його без кінця і без міри.
Поскільки Моцарта пані Килина не мала, я погодився на румбу, але напівтихо, щоб нервовий ритм танцю не псував нашої приятельської розмови.
Говорячи про се та те, я думав собі, чи відразу викласти пані Килині про правдиву ціль моєї приязні до неї, чи підождати. Врешті вирішив не поспішати, тим більше, що друга зустріч, гадав я, буде ще сердечнішою, отже, ще відповіднішою для інтимних розмов.
Розсталися ми більш ніж по-приятельському. Вона відпровадила мене аж на вулицю, і я в присутності всіх перехожих демонстративно поцілував її пухкеньке рученятко.
Наступна зустріч, до того ж остання і фатальна для мене своїми наслідками, відбулася за три дні. В неділю. Я приготував для пані Килини подарунки — картату хустку і грецьку вазу на дванадцять долярів і сорок два центи. (Я думав собі: коли пані Килина проговорилася про мій грецький ніс, напевне вона має душевне потягнення до античної культури).
Приходжу з пакунками... Делікатно стукаю... Рип — протираю очі — відчиняє двері пані Килина, зодягнена в сукню, обсипану гарячо-червоними яблуками.
— Як вам, пане меценате, моя обновка?
— Драстична1, — кажу.
— Я маю ще й капелюшок такий, але в трохи менших яблуках, — потішає вона мене далі.
Кладу подарунки, дивлюсь: перед очима Моцарт — «Чарівна флейта», «Дон Жуан» і «Одруження Фіґаро». Я від зворушення ледь грецької вази на підлогу не пустив.
— Спасибі вам, пані Килино, ви справжній друг, я давно відчував... І хотів вам сказати...
— Кажіть, — пані Килина підмостила мені під бік вишивану подушку, певне, для того, щоб мені легше було висловлюватися.
— Пані Килино, мені соромно... Але мушу... В мене, бачте, серце крається, і тільки ви одні можете його зліпити.
— Я не знаю, чи я володію такими чудодійними ліками, — і пані Килина присунулася до мене ближче. Глибоко зітхнула. Зашарілася так, що аж червоні яблука на сукні поблідли.
— Пане меценатику, — каже вона далі, — ви розумієтеся, мабуть, у медицині. Скажіть, що треба робити, коли ліва щічка свербить?
— Мажте,— кажу, — пані Килино, коров’ячим маслом. Неодмінно пройде.
Пані Килина рухнулася до мене ще ближче.
— Пане меценате, я бачу, що ви збираєтеся мені щось сказати...
— Так, пані Килино, зробіть мені велику послугу. Познайомте мене з вашою сусідкою з третього поверху. Я її давно кохаю.
Я це сказав так ніжно, так спокійно, без жодного натяку на сварку, і до сьогодні не розумію, чому від цих слів полетіла мені в обличчя грецька ваза, а опера «Дон Жуан» вперіщила мене по шиї.
А тепер усі підсміхаються від синця між очима, не знаючи того, що цей синець — символ моєї чистої палкої любови до недосяжної чорнявки на третьому поверсі.

Спека і кіно

Минулої неділі я відвідав своїх знайомих у маленькому містечку Пенсільванії.
Думаю, треба ж Нью-Йорк урешті-решт покинути хоч на тиждень і відсвіжитися.
Приїжджаю, а мене приймають там, мов амбасадора.
— З Нью-Йорку? — питають.
— З Нью-Йорку! — кажу.
— А як же там у Нью-Йорку? — цікавляться. — Все стоїть на своїм місці?
— Все, — кажу. — Хмародери стоять. Будинок Об’єднаних Націй стоїть. Спека теж стоїть. Усе ніби на місці.
— А не чути там, у Метрополії, коли поїдемо додому?
— Друзі, — кажу, — рідненькі, ми в Нью-Йорку взагалі нічого не чуємо. Живемо на «давнтавні». А то ж мертва-мертвісінька дільниця. Я, наприклад, передплачую щоденник «Свобода», то мені поштар приносить її два рази на тиждень. Перший раз — у понеділок, а другий — у суботу.
Моя провінція від здивування аж зойкнула:
— Ой-ой! І ви, ньюйоркчани, не скаржитесь на таку пошту?
— Де там, — кажу, — не скаржимось. Я раз сказав поштареві: — «Містере, кажу, чому ви мені за три дні пошту приносите?» А він на мене зирнув так, ніби перед ним стоїть не-сповна розуму людина. — «А ви як хочете, щоб на тиждень раз приносити? Переїжджайте з давнтавну в Гарлем — ви-пробуєте»... — Бачите, яка пошта, а ви про новини питаєте.
— А як же там у вас із спекою?..
— А як? Удень пече, вночі парить. По вулиці не можна ходити, в хаті годі заснути. Для мене єдиний порятунок у спеку — кіно.
Провінція ще дужче заойкала:
— Ой-ой! А чому ж це тебе рятує кіно?
— Бо, — кажу, — там є охолодження. «Ер-кондишен». Так ото купляю квиток за 35 центів і йду спати.
Провінція розворушилася такою небуденною подією.
— Ага, розкажи, розкажи, як це в Нью-Йорку в кіні можна виспатися? Цікаво!
— Нічого нема цікавого, — попереджую їх. — Спека примушує. А розказувати тут нема чого. Все досить просто. Перш за все — вибираю фільм для спання. Найліпші фільми — це любовні, опереткові й оперні. В цих фільмах закохані пари тихенько воркують, симфонічна оркестра грає, а скрипка тоненько виводить-витягає. Отже, ідеальна атмосфера для сну. На ковбойські фільми ніколи не йду, бо там ні на хвильку не заплющиш очей. Там стрілянина з пістолів, з гармат, табуни коней біжать, іржать, мусите раз по раз прокидатися.
Мій знайомий перебиває мене:
— Ти швидше розповідай, як ти в кіні стелишся спати.
— Чекай, — кажу, — дійду й до того. Отже, перше вибираю тихесенький фільм. Опісля підходжу до каси. В касі сидить якесь симпатичне дівча. Я йому англійським діалектом з твердою українською вимовою:
— Галло, міс. Га-ва-ю?1
А вона:
— Що ви хочете, містере?
— Цікавлюся, — кажу, — чи добре охолодження в кіні?
— Дуже добре, — знехотя відповідає міс. — Даємо ґарантію, що за півгодини змерзнете, а відкриті частини тіла льодом покриються.
— Я, — кажу, — міс, не йду до кіна замерзнути чи льодом покриватися. Я хочу декілька годин комфортабельно поспати.
— То ви, — каже вона, — не йдете фільм дивитися, а йдете хропіти?
— Я не хроплю, міс. Сплю, як грудне дитятко. Тільки ногами не дригаю.
Нарешті купив квиток. Іду на балкон. На задній ряд. І сідаю. Оглядаюся. Нема поблизу нікого. Відкидаю на поруччя голову і засинаю.
— А тебе не виганяють звідти? — допитується товариш.
— Чому ні? Трапляється, що й виженуть. Але не грубо, а інтеліґентно. Раз до мене прийшов розпорядчик і поштовхом попросив мене розбудитися. Тоді тихенько:
— Містере, — каже, — ви прийшли в кіно о десятій годині ранку...
— Ні, — протестую я, — об одинадцятій.
— Ну, а зараз дев’ята година вечора. Чи не пора вже відходити? Сім фільмів проспали.
— Добре, — кажу, — дякую. Я зараз іду. А раз, знаєте, трапився таки скандал.
— Що, може, поліція вивела? — відгадують товариші.
— Ні. Гірше. Пішов я спати до якогось дешевого кінотеатру. Черевики мене пекли, муляли. Роззувся. Проспав годин п’ять. На екрані почали в крокодила стріляти. Прокинувся... По підлозі руками нишпорю — один черевик є, другого немає. Оце, думаю, так: в одному черевику через Нью-Йорк доведеться маршувати. Ще до газети сфотографують.
Оглядаюся по боках — хто на екран дивиться, хто спить, де-не-де закохані цілуються — жодної уваги до моєї трагедії. Біля мене, дивлюсь, двоє сидять — не обіймаються, ба, навіть одне на одного не дивляться. Ну, певно, подружжя, подумав я. Вона така мініатюрна, личко гоже-прегоже, любо дивитися. А він надутий, сердитий і здоровий, ну, тобі справжній Гуллівер.
Я стиха кажу: «Ескюз мі»1 — і нахиляюся шнирити під їхніми стільцями. Мініатюрна жінка підскакує:
— Містере, що ви біля моїх ніг шукаєте?
— Черевика, — кажу.
— Джан, — штовхає вона свого Гуллівера, — ти бачив таку нахабу? До ніг добирається.
Джан показав мені своє кулачище:
— Відчепись, — каже, — від моєї жінки, бо скалічу.
— Калічте, — кажу, — коли маєте охоту у в’язниці посидіти.
Гуллівер, певне, не мав охоти до в’язниці, бо взяв жінку за руку і пересів на десять рядів далі від мене.
А я плазую під стільцями. Під шостим стільцем знайшлася згуба. Засовую руку в черевик — і як вересну на всеньку залю. Попік два пальці. В черевику тліла купа недокурків. Тоді лише я зрозумів, що мій черевик на балконі використовували як попільничку.
Провінція зареготала.
— То ти вдень ходиш спати до кінотеатру. А вночі ж що робиш?
— Нічого. Сиджу в парку. До дванадцятої ночі дивлюся, як люди ходять. Після дванадцятої співаю собі під ніс або рахую від одного до десяти тисяч, щоб час швидше минав.
— А поліція тебе з парку не жене?
— Ні. Вона вже звикла до мене. Йде поліцай, усміхнеться до мене:
— «Галло, бой!»
— «Гай, сержант!»
— «Не спиться?»
— «Не спиться, сержант».
— «Нічого, — потішає він, — терпи. Ще тільки три місяці буде тропік у Нью-Йорку, а потім похолодніє».
— «Аби скоріше холодніло, — кажу, — а то я від цієї спекоти можу захолонути».
Оце так у Нью-Йорку під час спеки, моя дорога провінціє.
— То кажеш, друже, що влітку в Нью-Йорку в усіх відношеннях кепсько?
— О ні, — кажу. — Не в усіх. В одному добре. Нема імпрез улітку. Хоч український Нью-Йорк мучить спека, але він відпочиває від академій, вечорів, ярмарків, балів... Бо ці надмірні культурні імпрези мучать Нью-Йорк гірше від спеки. Приїжджайте — переконаєтеся!
Пенсільванці задумались. Мабуть над тим, чи варто до всесвітньої метрополії приїжджати.

До Канади...

До цього часу панує переконання, що в подорожі одна голова (людську я маю на увазі, а не риб’ячу) — добре, дві — ліпше, а три, чотири і більше — найліпше. Не знаю, може, справді чотири голови на деяких фронтах можуть принести більше користи, ніж одна-єдина. Візьмемо, наприклад, горілчаний фронт. Одна голова в пристойному барі для чого пригодиться? Майже ні для чого. Пити одному якось немає настрою, розмовляти самим з собою теж не особливо приємно — можуть подумати, що ненормальний, і відпровадити в психіатричну лікарню... Ну, а четверо дебелих молодців при чарчині — то сила, то революція на цілому кварталі. Заспівають — за три блоки люди мелодію чутимуть, затанцюють — по всьому будинку землетрус почнеться. Сказано: чим більше голів, тим більша сила.
Але для їзди автомобілем це правило ніяк не можна застосувати. Там, навпаки, одна голова в авті — надзвичайно добре, цілковитий спокій, порядок, дві — гірше, три — погано, а чотири голови і більше — абсолютне безголов’я.
Оце недавно нас п’ятеро мандрувало до Канади: шофер, я, пані Коржик, що їхала до Торонто на свого зятя поглянути, якийсь професор та молода дівчина, що відрекомендувалася як родичка шофера. Її буцімто троюрідна тітка була нерідною сестрою сина шоферового двоюрідного дядька.
Розсаджує нас шофер до машини. Мене, пані Коржик і професора саджає назад, а оту, так звану родичку, запрошує наперед, собі під керму, щоб можна було з нею під час подорожі фліртувати.
— Сідайте, панно Нюсю, — каже шофер, — біля мене, беріть мапу та будете мені дорогу показувати. Ось вам цукерки за вашу допомогу.
Тут пані, що має зятя в Торонто, не втерпіла і до професора:
— Пане професоре, — каже, — то така родичка йому, як мені королева Єлисавета. Бачите, як скалить зуби до неї. Як вона буде дорогу показувати, то ми заїдемо під дурного хату.
Тепер я вже й сам бачу, що пані правду каже. Шофер підстеляє панні Нюсі ковдру, щоб вигідніше сидіти, пропонує їй віяло з гусячого пір’я і просить, щоб вона роззулася та поклала ніжки біля вентилятора. Одним словом, бачу, «родовід» дуже підозрілий.
Видко по всьому, що лівою рукою він буде керувати, а правою — свій «родовід» обіймати, і ми, замість Канади, можемо приїхати колективно на лоно Авраама.
— Пане шофере, — кажу, — може б панну Нюсю посадити назад, а то її фізична близькість до керми може вплинути на правильний хід автомобіля. Візьміть, — кажу, — пані Коржик до себе. Її обличчя цілком підходить до керми.
Тут пані Коржик кидається до мене:
— Як це, прошу пояснити, моє обличчя підходить до керми? Ви хоч і інтеліґентний, і зуби золоті маєте, і краватку, а нахаба.
— Ви мене не зрозуміли, пані. Я хотів сказати: ваша статечність, ваші суворі риси обличчя не дадуть змоги шоферові відхилятися.
Тут шофер поклав кінець дискусії.
— Це, — каже, — моя автомашина, і я можу під бік саджати, кого хочу. Хоч би й верблюда.
Розміщуємося ми ззаду. Я примостився біля вікна. Бачу: професор теж намагається до іншого вікна дістатися, а для пані Коржик середина лишається.
— Я посередині не сяду, — протестує пані, — я не хочу, щоб мене, мов цитрину, здушували. А крім того, в мене на правому боці чиряк росте, і я не дозволю нікому до мене торкатися.
Професор просить мене сісти всередину.
— Теж мені, — каже він, — зібралися до Канади з чиряками.
— А вам яке діло до моєї конструкції? Мої чиряки — мені й болітимуть.
Нарешті всадилися. Їдемо... Шофер закурив. Димова завіса попливла на задні сидіння. Професор закашлявся, відсунув зовсім своє віконце.
— Відчиніть, пані, і ваше, бачите ж, тютюном усю атмосферу зіпсовано.
Пані Коржик сидить нерухомо, мов з гіпсу зліплена.
— Пані, ради Бога, віконце відчиняйте!
Врешті гіпс заворушився!
— Мені заборонені протяги. В мене чиряк. А потім, що ви за мужчина, коли боїтеся сиґарет. Коли я димом дихаю, то чому ви не можете. Дихайте, тренуйтеся... А що ви будете робити, як на війні гази пускатимуть?..
І при цих словах витягає пачку «Честерфільду», закурює і дим кільцями пускає.
Їдемо... Гарно так... Обабіч дороги зелений-презелений ліс з галасливим птаством. Перебігають шлях хом’яки, борсуки та інші звірятка. В авті радіо розсіває млосно-ніжну джазову музику...
Певне, музика смиче за нерви шофера, бо він праву руку здіймає з керми і просовує під шию панні Нюсі.
Професор до мене:
— Дивіться, — каже, — замість керувати, гладить ґудзики на Нюсиній шиї.
— Та хай гладить, — відповідаю, — аби не нахилявся цілуватися, бо тоді ми згинули б на рівній дорозі.
Коли це пані Коржик не втерпіла:
— Пане шофере, — каже, — керма знаходиться не на шиї у вашої, вибачте за слово, родички, а спереду машини. А ви, панно, відсуньтеся від шофера, не штовхайте його своїми посмішками на злочин. І заберіть свої ноги від його ніг. То, як ви будете лише вдвох їхати, можете обійматися до нестями, а машину пустити, про мене, хоч і в Ніаґару. Коли ж ви мене везете до зятя, прошу ласкаво благородними бути і відкинути всякі інстинкти.
Доїжджаємо до якогось містечка... Проминули дошку з вказівками, а тут перед нами три дороги і в три протилежні напрямки. Куди їхати — не знаємо. А панна Нюся з розкритою мапою сидить і зуби шоферові показує.
— Тут на мапі, — каже, — стрілка ліворуч вказує, повертаймо ліворуч.
Проїхали хвилини дві, гульк! дорога веде на величезну площу, засипану сміттям та різним брухтом.
— Я так і знала, — скрикнула пані Коржик, — що наша проводирка запровадить нас на смітник! Вона так розуміється на мапі, як я на китайській грамоті. Їдьте он тією дорогою, де багато авт проїжджає.
— Тією дорогою ми заїдемо до Мехіко, а не до Канади.
Пані Коржик пробує відчинити дверцята, щоб вискочити на вулицю і запитати. Дверцята не піддаються. Вона трясе за ручку так, що аж скло вигинається.
— Сидіть, пані, крячкою в авті, не ламайте дверей. Та сторона не відчиняється, — цідить шофер.
— Оце так авто, дозвольте сказати! Те не відчиняється, те не прикривається! Не авто, а каліка на чотирьох колесах.
Тут шофер скипів і почав кричати:
— Як каліка на чотирьох колесах, то вставайте! Їдете з чиряками та ще й ображаєте чуже авто.
Втручається професор:
— Ви не можете жінку виганяти з авта, — каже. — Хоч вона й нестерпна, й обличчя в неї несимпатичне, і сидить вона між нами, мов печериця, але вона людина.
— Сам ти печериця, — і пані Коржик з розмаху огріла професора крокодилячою торбинкою.
Ми виїхали в поле. Швидкість авта була понад шістдесят. Свистів вітер між шибами, миготіли кущі і дерева, тріщало радіо, і до цього гуху-руху впліталася лайка чотирьох пасажирів.
— Що це він жене авто, мов навіжений! Тут недозволено.
— Мовчіть, бо викине через двері, як шкаралупину, — погрозила Нюся.
— Їдьте швидше, — кажу я до шофера, — води до нестерпу захотілося.
А професор перехилився через сидіння і собі просить:
— Зупиніть авто, я піду в ліс на квіти поглянути.
Пані Коржик аж загецала від злости:
— І не думайте зупинятися! Їдьте повною швидкістю!
— Не їдьте!
— Їдьте!
Коли це шофер як закричить:
— Замовкніть, бо, присяйбі, кину керму, і ви всі з оцієї кручі он до тієї річки покотитеся!
Усі замовкли. Пані Коржик хотіла ще щось сказати, та професор ткнув пальцем в напрямку цвинтаря, повз який ми проїжджали, і вона миттю принишкла.
Тому я й кажу: в авті найліпше, коли одна голова, коли ж п’ять — там уже абсолютне безголов’я.

Хіромантія та дипломатія

Якщо я відразу стану твердити, що сучасні дипломати і хіроманти мають між собою дещо спільного, ручуся, засміють. Неук, скажуть, недоучка, додумався кого хоч приблизно зрівнювати. Хоче прирівняти джентльменів у фраках, циліндрах та з білими рукавичками до якихсь мандрівників з шарманкою в руках і папугою чи совою на плечах. Та ж хіромант, у більшості випадків, обманник, що долонями чужих рук собі хліб заробляє. А дипломат... (О, вже одне це слово треба вимовляти з пошаною.) Дипломатів Бог нагородив медовими устами та вишуканими манерами, якими вони, благодійники, нам міжнародний мир і порядок здобувають.
Ніякої спільности, ніякої схожости, скажете ви.
Я трохи іншої думки. І, власне, ось чому.
***
З газети дізнався, що якийсь, невідомий мені ближче, містер Райт з Бруклину, став жертвою шарлатана-хіроманта. Бачите, сам містер Райт був напрочуд чесною людиною, зразковим, так би мовити, громадянином, але жив серед завзятих ґанґстерів, які йому, літературно висловлюючись, завдавали «троблю»1 по самі вінця. Отож...
Протискується якось Райт серед гамірливо-метушливої юрби, зирк, стовбичить якийсь обірванець з птахом на голові.
— Дай руку, — наказує обірванець Райтові. — За маленький гріш скажу тобі всю правду. Бачу, в очах твоїх турбота, в серці гризота, а в очах булькота.
«Ну, — думає собі Райт, — дам руку, бо й справді в кишках сьогодні забулькотало, а серце й дотепер неритмічно щось постукує. Хай скаже, чи мені оберігатися своїх темних сусідів, чи викинути все з голови і вільною пташкою по Бруклині пурхати».
Простягнув...
— Поплюйте, — каже хіромант, — на долоню, а то чорнозему повно, ліній вашої долі не видко.
Райт негайно прочистив долоню, і ворожбит ну-бо викладати правду.
— Ви, — каже, — чоловіче Божий, страждаєте дуже від спеки, не любите її.
Райт прояснів. Правду хіромант вичитує, він дійсно спеку проклинає.
— Ви, — читає далі з долоні віщун майбутнього, — на початку наступного року заплатите державний податок, пильнуйте, щоб не переплатили.
«Ну, — думає собі Райт, — це також правда, що буду платити, але боятися мені, що переплачу, не варто. Я на передплати не здібний».
— Добродію, — перериває Райт передбачення хіроманта, — а скажіть, чи мені остерігатися моїх кримінальних сусідів, чи ні? Чи довго мені ще на цьому світі ходити, чи вже недалечко моя черга до похоронної аґенції?
Ворожбит метко закинув голову і прижмуреним поглядом пройняв наскрізь Райта.
— Я не прирікаю долі. Спитаю жар-птицю, вона ваш талан упізнає.
За цими словами він щось пробурчав до обсмиканої і покритої слоєм дорожнього пороху посмітюхи, і модерна жар-птиця запищала.
— Диво-птах вам віщує довге життя. Без небезпек і остраху. Де б ви не перебували — чи на землі, чи на воді, чи під водою, ви ні для кого не досяжні.
— Невже це правда? — вигукнув Райт, а його іскристі очі віддзеркалили несамовиту радість.
Він вдячно кинув зелений банкнот на мідяну тарілку.
— Щасливче, — почтиво зауважив хіромант, — то гроші не мої, простягніть їх жар-птиці — вона викликає фатум на долоні. Їй і належиться плата.
Посмітюха схопила в дзьоб банкнот і вистрибом пішла по голові хіроманта.
— То, кажете, мені не треба боятися?
— Жар-птиця не помиляється, пане. Копа літ вам суджена, доживете до того часу, коли з землі на місяць люди на літні вакації літатимуть...
Від хіроманта Райт пішов мовби зціленим. Турбота зникла, серце почало ритмічно стукати, ну, просто ожила людина. Охопила певність, безтурботність... Наступної ночі, йдучи з роботи, посміхався сам з себе за те, що колись боявся темного парку. Обходив його.
«Піду тепер між самісінькі хащі», — вирішив він, у душі безліч разів дякуючи хіромантові.
Чи треба ще казати, що його там наступної ночи зустріли і відправили туди, де не бояться спеки і де не виплачують державного податку.
***
Інша схожа подія вміщена в тій же газеті, хоч вона вже з дипломатичної ділянки. Місце дії — не Бруклин, а старенька Европа — симпатія всіх еміґрантів і новоспечених американців. Отож...
Комуністи, пропагуючи свої миролюбиві цілі, посікли зенітною артилерією цивільний пасажирський літак і вкоротили життя півсотні пасажирів. Обурені таким нечуваним свавіллям, дипломати Заходу протестують, гаряче, одностайно, дружньо.
— Бандитизм!
— Розбій!
— Варварство!
А на третій день одержують комуністичну газету, де зустрічають вибачення. Мовляв, вибачаємося, прокляті капіталістичні акули, за збитий літак, але ми ніколи не дозволимо, щоб усяку аґресивну бактеріологічну морду сунули в наш квітучий совєтський город.
Тут західні дипломати теж одностайно і дружньо схилили голови над газетою і витлумачують.
— Вибачення нас задовольняє, — твердить один фрак. — Воно складене в примирливому тоні.
— Бачте, зараз написано «аґресивна морда». Це вже пом’якшений тон послання, — вставляє інший. — Раніше вони писали «аґресивне рило» або «сурло». Тепер, як бачите, делікатніше. Видко, вони війни не бажають.
— З цього вибачення проглядає натяк на співпрацю, — продовжує перший. — Та ще коли взяти до уваги, що комуністи згоджуються заплатити частину відшкодування...
Тут західні дипломати, мовби від сильного поштовху, охнули.
— Частину відшкодування?! Звідки ви взяли таку сенсацію, пане-колеґо?
— Джентльмени, в останню хвилину я одержав депешу, в якій комуністичний уряд ласкаво повідомляє про свою згоду для всіх пасажирів за свій рахунок замовити домовини.
— Я вбачаю в цьому благородному жесті зміну політики Кремля, — відрапортував другий фрак.
— Тривалого миру комуністи таки бажають, — урочисто виголосив третій.
— Золотоусті колеґи, друзі, інформуймо наші уряди, що ми дійшли до переконання, що страх перед комуністичною навалою — безпідставний. Навпаки, ми зобов’язані во ім’я миру простягнути їм дружньо руки! — патетично закінчив четвертий...
***
Як ви думаєте, шановні читачі, не доведуть західні дипломати демократичний світ туди, куди запроторив хіромант містера Райта з Бруклину. Не дай Боже! Дипломати мусять знати, що ми всі ще хочемо переносити спеку і платити різні податки.

Містер Телефон

Коли постукав я до помешкання Джімі Кваса, господар зсередини, певне очікуючи мене, дружньо відізвався:
— Хто там у двері ламається? Наші нібито всі вдома.
Возячись біля замка, він ще напівжартівливо додав:
— А я трохи не при формі, друже, не лякайся.
Хоч я не надто лякливої породи, але вигляд Джімі якщо мене не перелякав, то, принаймні, приголомшив. Обличчя розділене на дві половини. Права щока з бровою й оком покривалася мильними пузирями, які час від часу лопались та відкривали рижу щетину; по лівій частині Джіміного портрета видко, вже пройшло всезнищуюче лезо машинки до голення, бо воно покрилося ранами.
— Що це ти масакруєш себе, Джімі?
— Ой, мовчи, на той світ мене сестра відпроваджує. Моїми лезами олівці підчищає, нігті підрізує, а я тоді ними голюся. Друже, — майже зі сльозами звертається до мене, — піди до містера Телефона, на другий поверх, позич свіжого леза.
— До якого Телефона?!
— Хіба не знаєш, у третьому номері живе. Проси на колінах, кажи: сьогодні ввечері Джімі подвійно віддячить.
Правду кажучи, мені не хотілося йти до незнайомих і просити дріб’язкового леза, але, коли глянув на скривлену посмішку Джімі та обклеєні газетним папером порізи, відважився. Дзвоню до третього номера. Відчиняє людина в строкатій піжамі, сандалях, а обличчя, мов поверхня дзеркала, вигладжено. Ну, думаю, цей пан і леза припасає — обголив лице, мов вишліфував.
— Я від вашого сусіда, Джімі Кваса,— кажу. — Ви пан Телефон будет-т-т...
Не встиг я докінчити фразу, як дзеркальна поверхня побагровіла, очі гнівно розширилися, і джентльмен ураз вибухнув:
— Худоба!
— Приємно пізнати, — відбиваюся від нього. — Я називаюся Сливка, Фред Сливка. Чи можу бачити пана Телефона?
Тут незнайомий рвучко повернув мене лицем до виходу, штовхнув щосили коліном, і я незчувся, як перебіг коридором і затримався на поруччях.
Обмацую лице і чоло, чи, бува, вони не пошкоджені. Ні, цілісінькі, лише на чолі невелика ґуля вискочила, завбільшки з яйце горобине. «А будь ви тричі прокляті — і леза, і Джіми, і Телефони! — думаю собі. — Був на війні, — цілим виривався, а тут, у мирних обставинах, якась строката піжама твоїм інтеліґентним лобом поруччя згинає. Дивні твої діла, Америко — не відає людина, де її катастрофа спіткає».
Обтрусився я, прикрив зачіскою ґулю і вриваюся до кімнат напівобголеного Джімі.
— Дістав лезо? — зустрічає той мене.
— Хай вони тобі щезнуть — і леза, і твої сусіди! Не встиг я ще про лезо й заїкнутися, як твій приятель мене до поруччів виштовхнув. Я його лише запитав: «Ви пан Телефон?» А він як розпалиться, як визвіриться.
Тут Джімі розреготався, що аж папірці від деяких порізів повідскакували.
— Чому ти, мов навіжений, смієшся? — ніяковіючи, допитуюся я. — Кому сміх, а кому ні за що ґулі носити.
— То ти справді назвав його «Телефоном»?
— Як це справді? — кліпаю очима. — Ти ж сам посилав! Хто ж просив мене йти до третього номера, до Телефона, за лезами?! Хто, Колумб чи ваша персона?
Джімі від сміху закашлявся і за пояс схопився.
— Ой, чудар же ти, — каже, — та хіба ж ти не знаєш, що його «Телефоном» дражнять. Та він же міг тебе скалічити, коли ти так з нього у вічі глузуєш! Присядь, — каже, — я тобі оповім про його прозвисько...
***
... Його правдиве прізвище Валдемар Гуща. Не перебільшу, коли скажу, що в жінок він користувався шаленим успіхом. Не було пані, що займала чільне громадсько-культурне становище чи блискала красою, щоб він з нею особисто не познайомився. Більше того, з багатьма мав інтимну переписку та часті побачення по парках і на березі Гудзону.
— Чекай, чекай-но, — перебиваю я Джімі, — звідки ти дізнався про Гущині романси? Невже шпигував за його кожним кроком? Соромся!
— Не виривайся наперед, дослухай, — прохолоджував мою цікавість Джімі. — Якось іду з ним до праці, а він вказівний палець на протилежний бік скеровує. — Джімі, — каже, — кинь одним оком на ту пані з білим комірчиком. Краса, га?
— Та то ж дружина інженера Пасіки, — відповідаю.
— Знаю краще, ніж ти, що Пасіки. Я з нею, чоловіче, романсував три місяці. Які вона мені листи писала, Джімі, які листи! Кожний починався: «Укоханий Валдемаре», а кінчався: «До скорого побачення, царевичу мій» — і тут же помадою від уст тричі припечатано. Ото любов була — вулкан, експльозія!.. Невдовзі я обірвав зустрічі, бо примітив на Бродвеї німецьку піаністку. Маґда називалася. Мала апартамент — розкіш. Два фортепіана, акваріум з золотими рибками і тропічні птахи під стелею цвірінькали. Бувало, прийду до неї, розкинуся в оксамитному кріслі, покладу ноги на стілець, обтягнений тигровою шкірою, і дрімаю... А моя Маґда на фортепіані з усієї сили всілякі етюди, сонати і апасіонати вистукує...
... І уяви, так барвисто він не лише мені розписував. Кожному зустрічному передавав. Не диво, що скоро найцікавішою темою розмов став новітній ловелас, що крутив немилосердно ондульовані голови жінкам панів інженерів, докторів, маґістрів, письменників, а останнім часом навіть відібрав спокій одній сопрано, примадонні «Метрополітен Опери». Оте драматичне сопрано, як божився Гуща, раз, замість виступати ввечері в «Травіаті», найняло моторовий човен і плавало з ним, тобто з Гущею, по Гудзону до глупої ночі.
Одні йняли віри донжуанським прогулянкам Гущі, вихваляли його та під’юджували до ще більших романсів, інші, навпаки, глузували, мовляв, він примадонниного старого пантофля не бачив, не то що з нею по річці катався. Як там не було, а ревниві чоловіки стали коситися на нього.
— Йдемо вбік, — скомандує один дружині, — он шелихвіст іде. Вклонишся йому, а він завтра об’явить, що з тобою літаком на Флориду збирався.
— Повернемось назад, — кине другий, — он той мерзенний спокусник чвалає.
— Приспішімо, — скаже третій, — он нас ходяча любов здоганяє.
Але одного разу (о, це спасенне і всеруйнівне! — «одного разу» — воно декого під небеса підведе і крила підчепить, а декого в землю втопче, що й маківки не знати) відбувалася вечірка. І між гостями, як ти вже врешті здогадуєшся, опинився Гуща. Відразу на нього звертали увагу: одні озирали, як героя, інші — як дивовижу. Але вино та горілка хутко притупили і приязнь, і ненависть — і Гуща змішався в гурті роздискутованих джентльменів. Говорили спочатку про якість горілки та про спосіб звільнення Европи від комунізму, про полювання на зайця та неспокій в Африці, аж доки не дійшли до академій та концертів.
— Бачите, — каже один професор, в якого, замість шевелюри, лишилося десяток волосинок на потилиці, — концерти я люблю, але вони трішки кусаються. Я з дружиною вчора слухав на Бродвеї піаністку Маґду Зіґель. І витратив цілу десятку. Хоч та німкеня божественно грає. І красуня неописана. Ще й неодружена, кажуть. Ото когось щаслива доля чекає.
— А я, — почав інженер з дротяними вусиками, на яких сиділи крихти з вишневого пудинґу, — я вже рвуся місяць до опери і намарне — квитки на очах розхоплюють.
— Не всім така біда, — вставив доктор невідомих наук, силкуючись виделкою зачепити осиротілий на тарілці хвостик маринованого оселедця. — Є люди, які мають зв’язки і з німкенями, і з співачками.
— Е, — скривився інженер з вусиками, — мій язик може мене імператором зробити. Або й ще вище.
Гуща притьмом випорожнив чарку і, зиркнувши через відхилені двері на телефон у сусідній кімнатці, зірвався.
— Чи можу покористуватися телефоном, Степане Івановичу? — запопадливо звернувся він до господаря.
— Що за прохання, пане Валдемаре. Безумовно, можете.
І як Гуща набирав відповідний номер, усім жінкам, що гуторили собі в дальшій кімнатці, раптом захотілося знову їсти. Всі, мов на оклик, повернулися до столу. І всі нашорошилися...
— Це готель «Вальдорф-Асторія»? Попрошу міс Маґду Зіґель.
Дружина доктора невідомих наук погрозила пальчиком чоловікові:
— Не говори до мене, старий, не перебаранчай телефон підслуховувати. Бач, з якою шишкою Гуща запізнався.
— Маґда Зіґель! — радісно викрикнув Гуща до слухавки. — Це Herr Валдемар. Слухай, любко, я сьогодні трохи запізнюся... На вечірці у знайомих. О ні, Liebling, я тут один ... Очевидно, люблю і ні на кого не проміняю... Прийду десь о десятій. Auf wiedersehen, моє кохане курчатко.
Товариство почало удавано в’язати розмову, бо сподівалося, що коханець Маґди Зіґель вернеться тепер до столу. І враз — спантеличення, здивування...
Гуща набирає номер, напевне, для іншого виклику.
— «Метрополітен Опера»? Попрошу будуар мадмуазель Тебальді. Скажіть, хоче говорити мосьє Гуща...
Гості, заскочені такими знатними знайомствами їхнього земляка, зовсім забули про елементарну чемність, обернулися й ловили кожне слово біля телефону. Лише господарі стояли осторонь, про щось перешіптувалися та знизували плечима.
— Степане Івановичу, слухайте, Гуща ж говорить до примадонни, — пригадав господареві професор з ріденьким чубком на потилиці. — Та ж така розмова раз у житті трапляється.
— Слухайте на здоров’я, професоре. Подібні розмови мене не цікавлять.
Гуща притягнув стілець, сів на нього, мов на осідланого коника, і ждав голосу прославленої зірки.
— Галло! Ренатко, люба моя, не сердься, я сьогодні до тебе не зможу приїхати... Буду завтра ... Вибачай, котику... Спасибі за квитки на «Батерфляй» і «Аїду». Па, скарбику!
Він поклав слухавку, підійшов до товариства, милостиво всіх окинув зором і витягнув з гаманця п’ятчину.
— Степане Івановичу, — з гідністю переможця наблизився він до господаря, протягуючи гроші, — вибачайте, що так довго користувався телефоном. Будь ласка, візьміть.
— Ніяких грошей я не приймаю, пане, — повільно, карбуючи кожне слово, заявив господар. — Ми з дружиною, бачте, тепер дуже рідко вдома сидимо, тому телефон вимикаємо.
... І з тих пір Гущу прозвали «Телефоном» — закінчив оповідати Джімі.
Я помацав ґулю на лобі і, відчуваючи, що вона трохи тріснула, попросив пластиря і йоду.

«Овертайм»1
Організаторам довжелезних імпрез з подякою присвячує цю скромну працю — автор.

Чоловік звернувся до своєї законної любки:
— Кицюню, підемо ввечері на концерт. А то ми мов у джунглях живемо — ні кроку від своєї господи. Окультуримося трохи, ти маєш новий капелюх і торбинку, виставиш їх під критику. Га? Як ти гадаєш, соловейку?
— Та про мене. Тільки чому ти такий пересічний об’єкт вибираєш? Ходімо краще в оперу або в звіринець. Там, принаймні, є кому поглянути на тебе і належно скритикувати.
— Опера, рибко, влітку замкнена для відновлення голосового репертуару, а в звіринці ми вже були двічі — і обидва рази нещасливо. Пам’ятаєш?..
— Знаю, — перебила любка. — Я тебе тільки просила, щоб ми не проходили повз того патлатого лева. Він на мене завжди витріщує очі та облизується. А всі інші звірі ведуть себе більш інтеліґентно. Та що ж. Коли хочеш, ходімо й на концерт. Думаю, там інтеліґенції теж не бракує.
***
Нарешті консолідація думок завершилася, і наше подружжя, одягши парадні одяги і притрусивши їх парфумами, дає вказівки дванадцятирічному синові, що лишається на господарстві:
— Сиди в хаті або спи. Дзвонитиме телефон, кажи: батько пішов брати участь у культурній імпрезі, — повчає господар.
— Нікому не відчиняй дверей. Хто стукає, кажи: мама запечатала двері і поїхала на класичну музику дивитися, — закінчує господиня...
За півгодини вони вже вигідно примостилися в кріслах усього декілька кроків від сцени. «Кицюня» розгорнула програму і з удаваною цікавістю почала її студіювати. Її очі бігали по папері, а вуха готувались ловити кожний оклик сусідів, що сиділи обабіч, ззаду, спереду і навіть зверху, на балконі. Вона знала напевно, що вони говоритимуть, і перші слова, безумовно, будуть стосуватися її особи. Адже ж, увіходячи до залі, вона примітила, що такого ориґінального капелюха ні в кого не було, і такої фасонної сукні ніхто не додумався одягнути, не кажучи вже про торбинку з крокодилячого панциру. Сподівання справдилися.
Не встигла вона проглянути програмку, як ззаду почулося:
— Диви!
Вона вслухалася.
Інший голос ще виразніше:
— Перший раз бачу.
«Кицюня» святкувала перемогу.
— Диви! — знов перший голос донісся. — Не капелюх, а єгипетська піраміда. Та ще ж сукню надягла рябу-рябущу, аж в очах мерехтить.
— Перший раз бачу, — знов інший голос, — щоб таку здорову торбу носили. Та в тій торбі, крім дзеркальця і парфум, дві хлібини та десять фунтів ковбаси можна вмістити.
«Кицюня» почервоніла. Штовхнула під ребро чоловіка, що розмовляв з приятелем:
— Кінчай розмову. Тут жінку на очах тероризують, а він філософією бавиться.
Чоловік хотів якось виправдатися, але світло раптом згасло, сцена розкрилася — і тут уже було не до суперечок. Вийшов заповідач. Він об’явив, що концерт почнеться доповіддю відомого професора на тему: «Благородний вплив імпрези на нервову і розумову систему живої людини». Професор став біля столу, а заповідач приніс перед його світле обличчя товстелезний глек з водою і дві склянки. Заля зойкнула! Хтось уголос:
— Невже він збирається всю воду випити?
— А ти як думав? — відповідає хтось нетерпеливому. — Імпреза вимагає від глядачів певних жертв. Готуйся.
І треба признати — жертви були колосальні. Доповідач говорив... Ось уже відговорив шістдесят хвилин, але зі змісту промови було помітно, що це лише добрий початок. Більш того. Води із глека випито третину. Це дало підставу рознервованим глядачам підрахувати, що вся посудина опорожниться не раніше трьох годин.
Насередині викладу між подружжям, що прийшло на концерт окультуритися, виникла справжня війна. Бачите, чоловік, не маючи змоги далі слухати, задрімав. Дрімаючи, він потужно випустив носом повітря, що неминуче призвело до пронизливого свисту. «Кицюня» від сорому ледве не вмерла. Вона стусаном вивела чоловіка зі сплячої рівноваги.
— Фараон нещасний! Прийшов на концерт хропіти! — процідила «рибка» крізь зуби.
Чоловік, протираючи очі, не погоджувався.
— І зовсім не спав. Лише заплющив очі для більшої солідности.
Він оглянувся, чи, бува, сусіди не підсміхаються з його кумедного положення. З радістю ствердив — ні одна особа й не думала сміятися — всі вигідно в кріслах прибрали солідного вигляду — і похропували. Він підняв голову, хотів дізнатися, який моральний стан балкона, але «кицюня» шарпнула його за рукав:
— Чого задер голову! В астрономію потягнуло? Сиди крячкою та слухай, що професор говорять.
Чоловіку нічого не лишалося, як витягти з кишені старий рецепт, що лікар йому рік тому приписав від болю голови, і старанно його студіювати.
Після викладу виступила сопранова особа. Вона співала українські, італійські і французькі пісні та арії. Українські речі виконувала з римським акцентом, італійські — галицькою говіркою, а французькі — полтавським есперанто.
Далі пішов бас... Пізніше читали п’ятдесятихвилинний уривок з роману...
Хор виконував стрілецькі, любовні і народні пісні...
Грали симфонію на саксофоні... Був балет під акомпанемент патефона... Соло на цимбалах. Після тридцятої точки програми, коли слухачі були вже буквально викінчені і ні їхній зір, ні слух не годні були будь-що сприйняти, заповідач об’явив:
— В наступній точці ви почуєте варіації на гітарі.
Наше подружжя побагровіло.
Чоловік підвівся і крикнув:
— Досить варіацій! Ходімо, соловейку, додому...
Була третя година ночі, коли вони добралися до хати.
У хаті світилося. В кріслі, сидячи, спав синок. На гуркіт дверей він кліпнув очима і радісно привітав батьків:
— Чому ж так пізно! Невже й на концертах бувають «овертайми»?
Батьки переглянулися.
— На жаль, бувають, — промимрив тато і, не роздягаючись, бебехнув у ліжко.

1 «Овертайм» — (амер.) понаднормові години на праці.

По коропи...

Затишний шматочок Пенсільванії... Чарівна провінція... Вечір... На порожній шлунок ми завели, приблизно, таку розмову:
— А знаєте, — кажу я, — в таку спеку, під вечір, не завадило б узяти холодцю, а до нього ще декілька пляшок холодного пива.
— Що там холодець! — озивається приятель. — Підсмаженої рибки, а до неї тільки-тільки з льоду — французького вина. І раз виделку, раз винце до уст — на-со-ло-да!
— То тоді вже ліпше засмаженого окуня чи коропа і чарку горілки. Уявляєте! На всю тарілку розлігся короп, такий симпатичний, апетитний, тільки що з сковорідки, ще скалочки жиру на ньому сичать та лопають. А біля коропового хвостика варена молоденька картоплина з пахучим лавровим листочком і зеленою цибулькою. Га? А по боках, як сльозинка чиста, зелений горошок, січені грибки і салатка, покроплені оцтом. А ще далі порожня чарчина. Ви все це спочатку їсте очима, тобто дивитеся, дражните апетит і лише тоді, як відчуєте, що уста несвідомо заворушилися, наливаєте в чарчину бажаної есенції. Вихиляєте. І беретеся до коропа. Знов же таки не поспішаючи. Спочатку смакуєте одну горошинку, далі грибка...
— Годі! — сказали ми всі. — Досить нас мучити. Де дістати коропа?
— Треба зловити. Їдьмо завтра. Недалечко, дві милі. Згода?
Ну, хто б не згодився? Коли б ті коропи плавали не за дві милі, а за сотню, то після таких кулінарних тортур ми б погодилися.

***
Удосвіта, коли ще птахи де-не-де пробують голоси, щоб опісля гримнути вкупі передсвітанкову тріумфальну симфонію, спиться страшенно солодко. Вікно відчинене, в кімнату вдирається зелена гілка, а з гілкою — легенький вітерець з запахом трави і цвіту... Тихо... Аж раптом — тюх-тюх-тюлю-лю!.. Це соловейко прополіскує срібно-золоту горлянку, щоб невдовзі в симфонію вплітати свої до нестями приємні варіації.
— Вставай, розхропівся! — хтось мене шарпає за ноги.
Розплющую одне око, бо обоє ліньки розплющити... Розглядаю те камінне створіння, що осмілилося в такий блаженний час будити благородну людину. Ну, так і знав, що це мій приятель. Щез би ти з очей!
— Вставай!
— Облиш мене, бо як зачеплю ногою — за вікном опинишся!
— То, виходить, ти коропа смаженого не хочеш...
Спіймав мене. Мушу вставати, бо мені навіть сковорідка з коропом приснилася. Я за нею, буцімто, «Фордом» женуся, ось-ось здоганяю, аж тут перехрестя, і їй пощастило через вулицю перескочити, а я на червоному світлі зупинився. І втратив її, алюмінієву, блискучу, з рожево-підсмаженим коропом...
На мене погейкують, мов на вола, щоб я швидше зодягався...
Ідемо промощувати дорогу до тієї вимріяної риби. Ох, яка ж, скажу вам, крута та марудна та доріженька!
З годину на леваді шукаємо черв’ячків, щоб було що коропам клювати, тоді лагодимо вудки, щоб було їх чим з води витягати, тоді припасаємо мотузки, щоб одного, не звиклого до плавання, рибалку, в разі потреби, рятувати.
Сідаємо в авто, помічаємо, що буде невдача, бо сусідка з порожньою пляшкою від соди переходить нам шлях. Я хватаюсь за ґудзик, один мій приятель прикусує лівого мізинця, а інший тричі хукає на лівий бік, тобто на мене.
— А ви не помітили, — каже до нас сусідка з порож-ньою пляшкою, — що в нас на леваді появилися борсуки чи дикі кабани. Всю леваду попереривали. І чого б то вони там шукали?
— Черв’яків, — мимохіть вирвалося в мене, і в ту ж мить я одержав від приятеля стусана під бік.
Нарешті ось і озеро, де плавають коропи для смаження. Лишаємо авто на дорозі і йдемо пішки до води — я з банкою черв’ячків, один приятель з вудками, а один, що по-сокирячому на воді тримається, з мотузкою. Наймаємо за три доляри човен, пливемо на середину. Добралися до того місця, де коропи до вудки чіпляються, кинули якірець. Роззулися... Загоряємо... В кожного вудлище над водою схилилося, кожний чекає тієї дорогої хвилини, коли короп сіпне...
— Не клює. Такий черв’ячок гарний і не хоче смикнути.
— Та мені і снилося, — кажу я, — що короп через зелене світло проскочив, а я на червоному застряв. Не впіймав.
— Ґвалт, хлопці, клює!! — захлинаючись від щастя, закричав третій. — О, дивіться, вже короп у мене на гачку... Гляньте, як він торсає шнурком, як вудлище згинається! Не хоче, сердега, з гідросферою розставатися.
Ми схилилися над вудлищем того щасливця, що витягав коропа. Прорізали поглядами воду... Якої ж він хоч величини, кандидат на сковорідку?
Нарешті...
— Бляшанку від газоліну зловив! — вигукнув я, затамовуючи радість.
— А, може, в бляшанці короп сидить, — хихикнув інший рибалка...
Мовчимо... Знов у того, що зловив бляшанку, захиталося вудлище. Коли він тягнув шнур з води, ми вже такого зацікавлення, як уперше, не проявляли. Ми були переконані, що в нього на гачку тепер якщо не бляха, то дріт з водоростями. Але ні. Були дуже здивовані, бо з води показалася не бляха і не дріт, хоч і не короп — а в’юн. При появі на поверхні води змієподібної риби нас усіх охопила така екстаза, від якої човен потужно захитався і виплюснув мене, разом з черевиком мого неплаваючого партнера, в озеро.
— Лови взуття! — кричить «неплаваючий». — Зловиш, дам нагороду — десять відсотків вартости черевика.
Допливаю до черевика, а він, мов на зло, на дно опускається. Пірнаю мерщій за ним, коли це мене щось за спідню сорочку — хвать! сіп! — я в крик, а вода в легені — хлюп! Випливаю наверх, бачу — в човні «неплаваючий» аж крекче, так тягне вудку.
— Ой, — репетує, — вудлище зламаю, спіймав акулу чи восьминога! Не можу потягнути!
— Кинь вудлище, — молю його, — не бачиш, що підчепив мене за одежу?.. Хіба не видко, що шнур до мене веде, бовдуре!
Ще три години ловили намарно. Навіть бляшанки вже не чіплялися. Я, втративши терпець, згорнув вудку, кинув її в човен і став спостерігати, як спритно водяні павуки по дзеркальній поверхні стрибають.
Згодом і обидва мої партнери облишили ловлю. «Неплаваючий», після довгого вагання, кинув другий черевик у воду, і ми попливли до берега...
***

Підходячи до «Форда», здалеку помітили на передньому склі зелений папірчик.
— Певне, мати приходила, — каже третій, — і лишила записку, щоб ми на обід не спізнялися. Вона так частенько робить.
— Може бути, — уїдливо веде «неплаваючий», — хоч найчастіше зеленими папірчиками поліція пригадує про своє існування.
«Неплаваючий» угадав. На авті було «запрошення» з’явитися до суду з п’ятнадцятьма долярами в кишені.

***
Увечері знайомий зустрічає мене.
— Ловили коропів?
— Ловили.
— Скільки?
— Одного в’юна, — кажу, — зловили вартістю вісімнадцять долярів. Та ще й пара черевиків на дно пішла. Майже новенькі, всього три роки ходжені.
А всьому винна упертість. Приснилося червоне світло перед коропом — було не їхати ловити. Поїхали — попеклися...

Щілина в замку

Мій бос був спортсменом першої кляси: люто грався ґольфом, несамовито ганявся за зайцями і спритно (а коли врахувати його шістдесят років, майже подиву гідно) стрибав у чужу гречку. Ґольфом та зайцями бавився реґулярно — у вихідні дні і свята, перескакувати ж гречку доводилося принагідно — лише тоді, коли для такого своєрідного спорту складалися відповідні обставини.
З трьох видів босового спорту найбільше я симпатизував останньому — гречці. Коли моєму повелителеві замандюриться гратись ґольфом чи стріляти зайця, я, крім наказу пильнувати черевики, ніколи нічого не одержував. Але тільки-но він збирався плигати в гречку, я завжди був нагороджений п’ятидоляровим папірцем, який непомітно втискався мені в руки.
—У мене, певне, скоро голова розболиться, — додавав він при цьому. — Піду до лікаря. Як дружина дзвонитиме чи, не дай Боже, прийде, скажи: пішов до лікаря ультрафіолетові промені приймати.
Одного разу, під час дощу, до нашої крамнички втиснулася товстенька пані з укладистим рептухом, з широкою, мов парашут, парасолею та з добрим фунтом брязкотельців на вухах та шиї. Вона жбурнула мокрий рептух на підлогу, яку я тільки що з таким трудом виполірував, струсила до стіни парасолю й почала її згортати.
— Пані, — кажу, — ви не могли надворі обтруситися, аж прийшли в крамницю калюжі робити?!
Коли це з офісу бос виступає і очима, мов рентґеном, клієнтку просвічує.
— Ви, — каже, — пані, прийшли черевики купувати? Роззувайтеся, я вам півкрамниці взуття перепробую. А ти, мерзосвітній бурлако, — гаркнув він на мене, — чому на пані добродійку накинувся?! Вона може в моїй крамниці не калюжі, а моря творити.
І почав я тут взуття приносити, а він пані пропонувати. Натягає їй то на одну, то на другу ніжку та все приговорює:
— Для ваших ніжок, пані, черевичок з низеньким закаблучком не підходить. І тупий носочок не йде... О, ці вже за-глибокі, поміряємо інші... А, це вже занизькі. Франк! — горлає на мене. — Принось меткіше з комірчини нову партію, з отих, що сьогодні одержали.
«Луснув би ти! — думаю собі. — Ти там ніжками любуєшся, а я мушу на своєму горбі десятки пар черевиків переносити».
Здається, на двадцятій парі вони таки дійшли до згоди. Пані одягла бажані черевики, згребла рептух та парасолю і, кинувши на мене презирливий погляд, вийшла з крамниці.
— Містер Клин! — гукаю до боса. — Пані за черевики не заплатила. Може, догнати її чи поліцію покликати?
— Я тебе покличу, харцизе! Твоє діло підлоги мити, а не в мої бізнесові справи втручатися.
«Ну, — думаю, — не везе мені: замість піддобритися ще більше його розлютив».
Стою біля дверей, дивлюся назирці за товстенькою клієнткою, а вона, бачте, на протилежному боці вулиці в босове авто садовиться. А бос по крамниці з дощовиком на руці метушиться.
— Франк, — звертається вже зм’якшеним голосом до мене, — пильнуй бізнесу, я до доктора їду на просвітлення.
Я провів його за двері і тільки здумав сховати п’ятчину в гаманець, як сусідка, місіс Марта, крокує до мене.
— Куди поїхав твій бос? — питає.
— Захворів. Ультрафіолетовими променями треба просвітитися.
— Я, — каже вона, — зараз задзвоню дружині. Вона йому зробить профілактику. Вона його просвітить так, що в нього цілої кісточки не лишиться!
І помандрувала прямісінько до телефонної будки.
«Ну, — думаю, — почнеться баталія. Оце прибіжить місіс Клин, почекає, доки чоловік не вернеться з просвітлення, і почне його черевиками частувати. Їм забавки, а мені цілий день порядки робити».
Стою в крамниці — ні живий, ні мертвий. Чекаю, коли буря почнеться. Даремне. Ані дружина, ані містер Клин не появлялися. Аж наступного дня вранці обоє вриваються до крамниці. Чоловік летить наперед і на ходу шепотом кидає мені:
— Франк, рятуй! Загибель моя йде! Кажи, вчора я з тобою автом за місто виїжджав. Нашу літню хатину відвідували... А в крамниці лишився один швець.
Тут він удавано закашлявся і від хвилювання почав вистукувати об поруччя стільця шалену дрібушку.
— Франк, — підступаючи до мене, мов шуліка до горобеняти, процідила крізь золоті протези місіс, — я хочу тебе запитати...
— Я знаю, що ви збираєтеся питати, — спантеличено залебедів я. — Клянуся вам, що я був...
О, голово моя нерозумна, що я наохляп бовкнув! Відразу відкрив карти, зрадив таємницю.
— Де був? — сікається до мене дружина. — Ти вже про все поінформований. Ну, закінчуй, де був?
— У льоху був, — кажу трясучись, — і віднайшов вашу рукавичку.
Тремчу... Очікую чергового наступу.
— Був ти вчора з моїм чоловіком за містом?
— Еге, — відповідаю, а сам косо на містера Клина позираю.
— Чим ви виїжджали?
— Та вже ж не літаком, — втручається чоловік.
— Ущухни! Не тебе питаю, — погрозила вона йому черевиком. — Я розмовляю з Франком. Чим ви туди їхали?
— Та ніби автом, — кажу. — Тоді саме дощ накрапав... і я трохи задрімав... і не пам’ятаю.
— А як ви їхали?
— Та як, — дивуюся я, — землею... Приїхали до вашого бонґало...
— Заходили всередину? — мов прокурор підсуднього, допитує мене далі.
— Не заходили, казав же тобі, — знов відзивається містер Клин, вистукуючи пальцями ще сильнішу дрібушку.
— Мовчи! — тупнула ногою дружина і показала підошву дебелого черевика. — Заходили? — шматує вона мене знов тим самим запитанням.
— Не заходили, пані, — тоскно продовжую я. — Містер Клин півгодини возився біля дверей — і намарне. «Певне, замкова щілина заржавіла», — сказав він мені і пішов.
— Ай-ай-ай! — заскиглив містер Клин, стискаючи руки в кулачища.
«Чого, — думаю, — він стогне. Я його рятую, а він у розпач кидається».
— Продовжуй, — закривши спиною чоловіка, звеліла місіс.
— Та я й продовжую. Ваш чоловік уліз крізь вікно всередину бонґало, а я нахилився і через замкову щілину зазираю. Бачу — все стоїть в порядку: ліжко, стільці...
— І справді ти бачив?
— Та щоб мені третього черевика на ноги не надягнути, коли брешу! Глянув у щілину і побачив...
— Досить патякати, — перебила мене місіс Клин. — У дверях нашого бонґало немає замкової щілини, двері на колодку зачиняються...
Не встиг я від несподіванки відкрити уста, як місіс вигукнула до чоловіка: — «Пройдисвіт» — і повз мій ніс пролетів, мов метеор, черевик і луснув по голові сіромаху.
Того самого дня бос звільнив мене з посади. Причина — я нікчемною замковою щілиною попсував йому увесь спортовий бізнес.
І мене тепер така журба бере... Подумайте тільки: хотів помогти ближньому і так ганебно провалився...

У день народження

Рівно за три дні Іванові Крикливому стукне вісімнадцять рочків. До шістнадцяти літ — це був незавидний хлопчисько, що препогано вчився в школі, сяк-так ганявся за м’ячем на футбольному полі і добре, навіть надзвичайно, свистав, коли закладав два середні пальці глибоко між зуби. У сімнадцять він почав виявляти всі ознаки кавалерства. Ранком почав умиватися, навіть чистити зуби, регулярно зачісуватись і мазати голову п’янким пахучим нектаром. У вісімнадцять він при зустрічі з дівчатами вже моргав, кахикав і розсипав компліменти.
— О, Катруся-любуся! Галло — добридень! Дай Боже витримати до наступного побачення! Та ти, Катре, в цьому вбранні блищиш, як медицинський пінцет у болоті. Присяйбі.
І так до кожного, кого б він не зустрів з молодого жіночого роду.
До незнайомих він мав підхід трохи інакший. Як тільки вздрів, півнем підбігав і солоденькими речами причаровував:
— Вибачте, але, побий мене грім, я вас десь бачив.
Незнайома смикає плечима, ніяковіє.
Він сильніше розпалюється:
— Не відмовляйтесь. Бачив десь. О! Пригадав: та на забаві ви танцювали, мов німфа. Пригадую вашу румбу. Ви так ґраціозно підскакували, а ваші ноги в повітрі мерехтіли, наче блискавки. Ви були правдива міжпланетна богиня.
Отже, кавалер Іван незабаром відзначає іменини і день свого народження. На це своєрідне свято молодости і краси іменинник запросив десятеро знайомих дівчат і лише трьох хлопців-кавалерів. Розрахунок був простий. Дівчата за браком хлоп’ячого оточення зосередять усю свою увагу на іменинникові і обсиплять його словесними, сердечними, багатообіцяючими привітаннями. Увесь тягар підготовки до гулянки Іван звалив на свої плечі. Кожне рішення, яке приймала мати чи сестра, обов’язково старанно обмірковувалось ним — і або схвалювалось, або змінялось, підчищалось, а в більшості зовсім відкидалось, як грубе, некультурне, ба навіть плебейське.
— Зваримо на свято смачний український борщ, — радилась мати з донькою.
— Який борщ ви збираєтесь кип’ятити?! І не думайте! Дівчата побачать, що там плавають буряки, то й до уст побояться підносити. Ще в горлі застряне чи делікатні зуби порозхитує. Розборщилися! Ще, чого доброго, приготуйте ковбасу з мармелядою і хроном.
— То, може, варениками з сиром почастуємо? — невгавала мати.
— Варениками?! Хто ж їх гризтиме. Та ще з сиром! Ще з риб’ячих кісток приготуйте. Ніякої куховарської фантазії не маєте. Зваріть якусь аристократичну їжу. Щоб для очей і для шлунку було якесь задоволення.
Вкінці вирішили продискутувати кулінарні дрібниці ввечері, а зараз обговорити питання прикрашення Іванової резиденції.
— Мамо, купіть у хату трохи ботаніки, — попросив чи наказав синок.
— Якої ботаніки?
— Я маю на увазі квіти. Поставте їх по обидва боки моєї фотографії: ліворуч — білий пейзаж — знайомство значить, праворуч — червоний — непересічна любов. Зрозуміли?
Мати підтакнула. І одноразово пригадала, що сьогодні до його кімнати купила кольоровий портрет Шевченка.
— Синку, — каже, виймаючи з шафи портрет в рамці, — забула тобі сказати. Купила сьогодні Шевченка. Поставимо на комоді і теж обгородимо квітами.
Іменинник насторожився.
— Купили, кажете, Шевченка?!
Мати йому:
— Аякже.
— І, напевне, з вусами, шапкою ще й кожухом на додачу!
— Вгадав, синочку.
— Покажіть!
Мати перелякано за портрет і до Івана.
— Дивись!
Синок глянув і мов чайка підстрелена:
— Ну, так! Лопну від сорому. Занесіть, мамо, цей малюнок до скрині і замкніть під тринадцять замків, ще й сургучем запечатайте. Горе мені, горе з вашою українізацією. Погибель мені з вашою традицією. Прийдуть до мене чужинці, глянуть на цей портрет і від переляку сплющаться. Шапка кудлата і кожух пудів п’ять з половиною. Так і пригадуються сніговії і пінґвіни на полярному полюсі. Ще й вуса до шиї звисають. І ні краватки, ні метелика біля шиї не причеплено. Чуєте!! То ви оцей малюнок будете ставити чи вішати в моїй кімнаті? Будете псувати мені цивілізацію? Та я ліпше стану догори ногами, аніж бачити таку компромітацію.
Мати ні в сих ні в тих стояла і слухала синка.
— Чого ви стоїте біля мене?! Ідіть геть від мене зі своєю акварелею. І не дратуйте мене.
Мати пішла. Іван похапцем одягнувся і прожогом дременув до знайомого маляра.
— Галло, пане дженіторе! Оце ваша остання картина? Феноменальна. Феноменальна дівчина. Чиста, мов сльоза. А які ноги! Справді, ноги ви виточили, мов сам Леонардо да Вінчі. Особливо ліва нога — справжня поезія. Хоч мені здається, професоре, що права нога внизу трохи товстіша, ніж угорі. Проте вдумливо оформлена...
Професоре, маю горе. Таке горе, що хочеться без нот, без акомпанементу совою заспівати. Післязавтра в мене день народження. Окультурюю кімнату. Поставив свій портрет на комоді, а для контрасту Шевченкового немає. Вдихніть натхнення і вродіть мені Тараса Григоровича.
— В якій позі хочеш малюнок мати?
— В якій вам зручніше, професоре. Лише щоб не спав. Ага. З голови скиньте шапку. Надягніть циліндра.
— Якого кольору циліндер? — спокійно питає Леонардо да Вінчі.
— Якого хочете! Чорного. Ні, дуже сумно. Зробіть срібного кольору. Або кольору кислого молока. Ні сіре, ні біле. Бруднувате. Вуса теж викиньте. Замість них змалюйте під носом для жіночої принади чорненьку тоненьку смужечку. Здеріть кожух. Дайте йому вбрання в квадратиках, з англійської вовни. На шию краватку... Якого змісту, професоре, почепити краватку Шевченкові? Може, намалювати садок на Україні? Пригадуєте:

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть...

— Га? Як ви гадаєте?
Професор скривився:
— Не вміститься садок на куценькій краватці. Треба щось коротше придумати...
Іван теж замислився.
— А що Шевченко більш усього любив? Квіти!!! Він же писав:

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти...

— Ну, так! Малюйте на краватці квітку. Рожу. З двома листочками. На одному листочку сидить бджола і ноги витирає. Ідея!! Малюйте!
Маляр приступив до цікавого замовлення.
***
День, в якому Іван мав щастя народитися, був погожий, як і сам іменинник. Останній метушився по кімнаті і покрикував:
— Мамо, спіймайте муху і задушіть, а то гості прийдуть, а муха в хаті веселиться, мов на курорті. Ще подумають, що в нас не провадиться жодної дезинфекції. Ловіть!
— Як же я її буду ловити, коли підскочити не можу?
— То візьміть горщок кип’ятку і линіть на стелю. Обпарте паразита. А втім заждіть. Це будете робити пізніше. Давайте мені сорочку.
— Українську тобі, з блакитною вишивкою?
— Дайте спокій. Ніякої мені української вишивки. Приготуйте мені червону сорочку з зеленими рукавами.
— Ту, синку, що мехіканські пальми на спині чи три гадюки на грудях?
— До цього часу не знаєте зоології. Не гадюки, а кобри. І нарешті, мамо, запам’ятайте залізні правила культури. В будні дні люди носять сорочки з пальмами, лише в свята з кобрами або можуть бути тигри чи інші нецивілізовані звірі...
Почали сходитися гості. Іван стояв біля дверей і кожного вітав:
— Добривечір, панно Олю! Яких дискретних парфум ви вживаєте. Боже, яких! Ось я дихнув, і від вашого аромату в ніздрях залоскотало.
— Галло, Василю! Що це в тебе під оком: прищ чи синець умостився? Ну, так, синець. Завбільшки з п’ятака! Напевне, Різдвяні свята були хвилюючі.
І так кожного гостя Іван не забував. Кожному щось приємненьке сказав. Сідали за стіл. Мати, за порадою Івана, не соромила гостей традиційними українськими стравами. На перше вона подала єгипетський бульйон, далі італійські макарони з родзинками, потім російський «чайок» з жидівською мацою і вкінці індійські горіхи з американською кока-колою.
Після їжі гості перейшли у вітальню. І відразу всіх очі вп’ялилися на комоду. На ній стояв великий портрет іменинника, а поруч — малюнок літньої людини в циліндрі, з мишачими вусами, білими рукавичками, тростиною та краваткою з рожею і бджолою. Гості, як глянули на великий портрет, майже в один голос сказали:
— О, Іван тут мов живий! Аж проситься говорити.
Потім очима на малюнок поруч. Хтось загадково:
— А це хто?
Іван спантеличено:
—Не впізнаєте?! То хоч, будь ласка, вгадайте.
Оля підбігла близенько і переможно, бадьоро:
— Та хіба тяжко вгадати? Це ж портрет Чарлі Чапліна.
Розлючений іменинник ступив до малюнка і пальцем донизу:
— Хоч читайте, коли з голови розум виплигнув.
Внизу золотими буквами виведено: «Тарас Шевченко. Дарунок художника Гріхомазова Івану Крикливому».
Настрій у гостей після такого інциденту попсувався.
Розходилися...

Добродій «N»

Містер Гриць Кваша на сьомий рік свого перебування в Америці купив гарний двоповерховий будинок в околиці Нью-Йорку, обсадив його деревами й квітами і зажив тихим, спокійним життям. Приятелі та друзі до нього рідко коли вчащали — він жив у такому глухому кутику, що його за годину ледве віднайдеш. Сам Гриць Кваша теж не квапився відвідувати своїх знайомих на долині Нью-Йорку. Кожні такі відвідини коштували щонайменше два доляри, а такі витрати він собі лише двічі на рік дозволяв — на Різдво і на Великдень. Йому потрібний був кожний цент: він збирав гроші, щоб купити другий будинок і відчинити в ньому власну крамничку.
Свою адресу містер Кваша також рідко кому давав. А вже, Боже борони, якійсь організації.
— Даси адресу, — казав він жінці, — а вони тебе листами засиплять. Давай, мовляв, Квашо, гроші на добродійні цілі та народні фонди. Ніяких адрес. І клопотів менше, і совість чиста. Не даємо, бачте, грошей на всякі добродійства, бо нам про це нічого не пишуть. Зрозуміла?
Телефон Кваша теж мав. Навіть два. Один — у спальні, біля самої подушки, другий — у вітальні. Але ніхто із знайомих номера його телефону не знав. Знав тільки банк, де зберігалися Квашині гроші, знала школа, де вчилася його донька, і лікар, в якого він, Кваша, частенько радився, яким способом можна дожити до ста років. В хаті Кваші панував цілковитий спокій. По всіх кімнатах розстелено м’які доріжки, щоб не було чути кроків, скрізь лампи з темними абажурами, щоб світло не било в очі, навіть радіо — і те грало тихо-тихенько і лише для того, щоб уприємнити містерові Кваші солодке спання.
І ось подумайте, оцю блаженну тишу зруйнувала йому власна дружина. Одного разу вона вернулася з Нью-Йорку. Була в українській церкві, сповідалася. (Мусіла конче йти сповідатися, бо останній раз уся родина була перед сповіддю сім років тому, ще в таборі, взимку 1949.) Отож, повернулася дружина з сповіді і сказала чоловікові:
— Грицю, по дорозі сьогодні я заходила в «Українське інформативне бюро» на Сьомій вулиці. Конче хочу відшукати свою знайому з Німеччини.
— Ну, і як, віднайшла?
— Та ні. Але я дала нашу адресу. Як вони знайдуть її, напишуть нам.
Гриць Кваша повалився на канапу і схопився за серце.
— Оце тобі! З такою жінкою доживеш до ста років! Хто тебе просив давати адресу? Та ще кому — «Інформативному бюрові»! Як ти ще похоронникові не дала?! О горе! Тепер мене замучать своїми харитативними проханнями.
Жінка мовчала. Чоловік підбіг до телефону і набрав номер лікаря.
А наступного дня, ввечері, закалатав електричний дзвінок. Кваша зиркнув на жінку:
— Чуєш, уже прийшли по мою душу! Ні, на жодні добродійні цілі не даю! Це все.
До хати зайшли три пані.
— Доброго вечора. Дай, Боже, господареві і його родині здоров’я!
— Спасибі, — тремтячи, відповіла Квашиха.
Містер Кваша сів у крісло, взяв «Сонник» видання 1905 року і почав читати. Раптом закрив книгу.
— Ви з «Інформативного бюра»?
— Ні. Адреса лише звідти. Ми з жіночої організації.
— О-о! — протягнув Кваша. — Але в мене в хаті є своя, власна, жіноча організація — дружина, дочка, мати...
— Ми прийшли поговорити... З дозволу Конґресового Комітету...
— Та я знаю. Кажу вам наперед — на жодні добродійні цілі більше не даю. Я через те добродійство скоро зруйнуюся. Вчора дав п’ять долярів на газ і електрику, сьогодні два доляри на воду. Так що, шановні пані, жертвувати по два рази на день не маю сили. Вибачайте, але дати вам нічого не можу. Ґуд бай!
Одна з пань повернулася, щоб вийти, інша стояла, як укопана, і не знала, що робити, а третя, панна Галина, почала пильно оглядати обличчя містера Кваші.
— А й справді, — сказала вона, — знайоме обличчя. Та я вас бачила в таборі. З якого ви табору?
— З Міттенвальду! — суворо відрубав Кваша.
Панна Галина проясніла:
— Ну, бачите! Я теж один час жила в Міттенвальді. Гора з горою не сходиться, а людина з людиною може.
Містер Кваша від цих слів повеселішав, розворушився.
— Та чого ж ви стоїте... Сідайте. Жіночко, підсунь, будь ласка, м’які крісла сюди. Яка несподіванка... А в якому ви блоці мешкали?
—О, в цьому, як його, в передньому блоці. Номер 1, здається.
— А-а, недалеко річки. Так-так... А я мешкав в адміністративному.
Запанувала настроєва мовчанка.
— А знаєте, — каже панна Галина, — ви тоді старішим виглядали... Тепер ви козак.
— Ну, знаєте, теперішнє життя не можна рівняти до таборового. Тоді були які злидні. Горохова зупа щоденно. А тепер, в Америці, кажуть, навіть куряче молоко з ферми можна дістати.
Панна Галина похитала головою.
— Добробут у цій країні. А на скитальщині горювали. Були босі й голі. Пам’ятаю, яка я була рада, як зимою одержала теплий одяг з Америки.
— А я, — вже не каже, а мріє Кваша, — як одержав харчову пачку, як зрадів. Мов дитина. А моя дочка як утішилась... А дружина.
Він глянув любенько на свою подругу життя.
— Чого ти стоїш, жіночко? Сідай. Почувай себе, як в одній родині. Так-так. Пригадалося таборове життя. Кепсько приходилося.
— А тепер там удвічі гірше тим, що лишилися.
— Що гірше, то гірше, — промовив Кваша і потер пальцем біля ока.
Що далі згадували минуле, тим більше Кваша тер пальцями біля очей. Врешті не витримав і заплакав. Плачучи, поліз у кишеню, вийняв десять центів і дав на допомогу інвалідам та дітям-залишенцям у Німеччині.
— Дякуємо, — сказала панна Галина і протягнула Кваші руку. — Ваше прізвище разом з вашою грошовою пожертвою буде надруковане в списку жертводавців.
— Де саме?
— В газеті.
— О, якщо буде друкуватися в газеті, то нате 20 центів. Даю вам тому, що ви з одного табору зі мною і вмієте до мого серця промовити. Але прізвища мого в газеті не друкуйте. Просто напишіть: «Добродій N — 20 центів».
Делеґація жіночої організації з сумними обличчями покидала хату «Добродія N».

Груба помилка

Професор Іван Степанович Лопух увійшов у хату такий злючий, що господиня аж зойкнула. З серцем замкнувши ґаз (котлетки враз перестали шкварчати), вона безнадійно опустилася на стілець.
— Ну, що це ти, Іване, робиш з себе? Тобі потрібне було оте політичне віче? Щоб воно тричі луснуло! Та ти подивися на себе, як ти там рознервувався, на що перевівся? Та зараз у тебе такі очі, що бачу, тобі не котлетку споживати, а, як тигрові, сире м’ясо шматувати! Я тобі вже стільки разів казала — ти літературознавець, займайся літературою, а в політиці хай бабрається той, у кого горло залізне та серце тверде.
— Та не теревени, Маріє. Ні на якому політичному вічі я й не думав бути.
Господиня від несподіванки подалася назад.
— А грім з ясного неба! То хто ж це тебе так розпалив, що в тебе злість очима випирає? Невже сусідка, що на поштовому столику листи переглядає, так?
Іван Степанович, замість відповіді, мовчки витягнув з кишені газету і простягнув жінці:
— Читай, що та «Громада» вмістила за вірш на літературній сторінці. Та то ж просто компрометація! Та ще й не підписала, хто те віршилище зліпив! Ну, прочитай.
Марія пробігла очима скандальні рядки.
— О безголов’я! Оце так вірш! Слухай, старий, довго не думай, а пиши лист до редакції. Збештай їх так, щоб вони від сорому не знали, де дітися! Та ж випирає з нього партійництво! От нещастя — куди не кинься, скрізь партія. В ковбасні — партія, в голярні — партія, в редакції — партія!
— А ще й прикриваються. Помістили вірш якогось бандерівського вождя і думають, що ніхто в цьому не розбереться.
— Та то, Іване, більше на лемка схоже, ніж на бандерівця.
— А може й лемко, а може й уердепівець.
— Ні, ні, уердепівці пишуть вірші про голод у 33 році, а тут мова про зброю.
— Це мельниківці. В них що друге слово про меч.
— Хто б там не був, жінко, а видко, що вірш партійний. Давай чорнило, я їм зараз настрочу декілька тепленьких рядочків.
***
«Дорога редакціє! З жалем мушу сконстатувати...»
— Іване, що ти пишеш — «Дорога редакціє»? На якій підставі! Вони містять партійні вірші, а ти їх звеличаєш?! Пиши — «Партійна редакціє»...
— Може, жінко, твоя правда. «Партійна редакціє, з жалем констатую, що у вашій газеті за минулу п’ятницю, на літературній сторінці, був надрукований вірш без автора. Стверджую, що вірш належить особі з одного партійного середовища, яке ви, очевидячки, потайки підтримуєте. З цього я роблю висновок, що ваша газета, на жаль, не є безпартійна». На цьому, жінко, можна й скінчити, так?
— Та як же? Запитай, хто автор вірша...
— Ага, правильно. «Ласкаво прошу повідомити, хто автор того твору, щоб я міг певно знати, до якої партії вас зарахувати. З пошаною — професор літератури при колишньому мюнхенському інституті таємної торгівлі на Розенгаймерштрассе, — Іван Сергійович Лопух».
***
За декілька днів пан професор одержав від «Громади» листа такого змісту: «Високоповажаний пане! Вірш, який вас так розгнівив, написаний більш як сто років тому Шевченком. Здоровимо...»

***
Увечері сусідка не могла вгамувати цікавости:
— Пане професоре, я сьогодні бачила на столі для вас лист від «Громади». Що, може, йдете туди працювати?
— Ні. Я їх вилаяв за одну грубу помилку, і вони вибачалися переді мною...
І хоч би оком моргнув — то ні. Урочисто сказав — і пішов доїдати котлетки.

...І по той бік

«Цвітуче колгоспне життя»

(Московська «Правда» повідомляє, що в багатьох районах Совєтського Союзу бракує відповідного посуду для молока. Нерідко його перевозять в бочках, діжках і іншій, як каже «Правда», невідповідній посудині).

На подвір’ї корівника колгоспу «Квітуче життя» стоїть гарба, на ній обмощені сіном пишаються дві бочки. На одній напис — «Бочка з овочево-розсольного комбінату», на іншій — «Пивоварний завод імені Політбюро». До гарби причеплено гасло «Виконаємо молочну п’ятирічку за чотири роки».
Перед корівником доярки вистроїлися в ряд і ждуть інструкцій бригадира.
— Товариші-доярки! Ми одержали бойове завдання — увесь сьогоднішній удій відправити в сусідній район для з’їзду аґітаторів.
— Та відправляти можна, але в чому — посуду катма. Лише дві невеличкі бочки.
— Помовчи, Горпино. Тому й скликав вас, щоб звернутися з проханням — ради щасливого і радісного життя, ради виконання молочної п’ятирічки — позичте свого домашнього череп’яного, дубового чи цинкового інвентаря. В тебе, Горпино, я якось бачив діжку і цинковий бачок.
— Та що ж ви не знаєте, що в діжці ми купаємося, а цинковий бачок уже три п’ятирічки тому розпався і тепер служить нам столиком для їжі.
— А іншого якогось інструменту не маєш?
— Хіба що тикву на воду можу позичити.
— Давай і тикву. Для перемоги комунізму в одній країні й тиква пригодиться. Хто ще що має?
Доярки мнуться — видко, не бажають давати домашнє добро для торжества комунізму. Врешті тітка Василина рятує ситуацію.
— У мене вдома є тазик від варення. Як хочете, беріть для перемоги.
— А він не відгонить варенням?
— Та ні. В ньому ще за царських часів варення було, а за совєтських він нам замість колиски служить — усіх немовлят у ньому колишемо.
— Приносьте — побачимо. Ще в кого що мається?
— В мене баняк є, гарний, міцний, ось уже років з десять у ньому білизну виварюю. Беріть на декілька днів.
— А я пожертвую любимій партії дві банки від риб’ячих консервів. Ще від НЕПу їх зберігаю...
— Як уже так до зарізу треба «родіні» посуду, то я позичу свою ґумову грілку. В ній літрів два молока вміститься. Мій син, як іде на колгоспне поле, наллє води в неї і цілісінький день попиває...
Не минула й година часу, як на подвір’ї корівника розмістився металевий, череп’яний, дерев’яний і гумовий посуд. Тут був і мідяний тазик, який був забракований тому, що по боках мав дірки, до яких були прив’язані вервечки, тут стояв і баняк з дерев’яною покришкою, і банки від консервів, і ґумова грілка з печаткою центральної аптеки міста Зінов’ївська за 1928 рік. Але найбільш дивовижну посудину принесла баба Харитина — велику карафу з золотим відтисненим підписом «Пєй за здравіє батюшкі-царя».
Бригадир, як уздрів цю карафу, то аж пополотнів, аж знітився.
— Що ти, бабо, принесла сюди графин з часів Миколи ІІ. Хочеш реставрувати капіталізм у нашій країні?
— Не сердься, бригадире. Не хочеш карафи, принесу казан, ще в Санк-Петербурзі виллятий. Добрий казан — удариш його, а він, як колись у соборі дзвін, гуде.
Поки бригадир укомплектовував молочну тару, виявилося нове нещастя: забракло основного совєтського фільтру — марлі. Бригадир знов до жінок:
— Громадянки, знову молочна п’ятирічка і з’їзд аґітаторів у небезпеці — нема чим молока фільтрувати. Рятуйте!
Коли це з коровника дід Свирид дає спасенну пораду:
— Та ж баба Харитина зберігає свою старорежимну весільну намітку. Хай позичить шматок — ради виконання стовідсоткового плану.
Тут бригадир з проханням бабі до ніг кидається:
— Бабусю, дайте шмат свого весільного старорежимного забобону...
— Не дам — то пам’ятка.
— Бабо, не зривайте виконання п’ятирічки в чотири роки — дайте.
Врешті бабуся змилосердилася — пішла краяти свою, вже напівзотлілу, весільну пам’ятку.
***

Гарба з двома бочками, тиквою, банками від консервів, бачком, баняком з дерев’яною покришкою і ґумовою грілкою вирушила з колгоспного корівника.
— Щасливої дороги, діду Мусію! — наостанку побажав бригадир.
— Дивіться: он молоко з гарби капає. Мабуть, бочка з пивоварного заводу протікає.
— Ні-ні, то, певне, баняк розколений або банки від риби проржавлені. Діду Мусію, поставте всередину тикву, бо об бачок розіб’ється. Та прив’яжіть ліпше ґумову грілку, щоб не бовталася.

***
Як дід Мусій проїжджав полем, гурт колгоспників, думаючи, що то їм воду везуть, кинув працю і поспішив назустріч гарбі.
— О, то це молоко. Диви. А чого ж це, діду Мусію, в таких старих бочках везете? Аж поцвіли від давности.
Дідусь відгризнувся:
— Поцвіли. Що ж тут дивного, що поцвіли? Коли совєтське життя цвіте, то чому бочкам не можна? Сказано — цвітуще життя — значить, на всіх фронтах цвітуще...

День урожаю

Коли літня праця на полі закінчилася, партійний комітет призначив на кінець жовтня врочисте свято — «День урожаю».
— Зробіть щось на зразок виставки, — наказує комітет. — Помістіть побільше фруктів, городини, зерна.
Голова колгоспу розкрив рота, поплямкав губами, але слів не було чути. З рота вирвався звук «Н-а-а», потім він перетворився на «Е-е-е» — і спаралізувався.
— Що ви мені «екаєте», товаришу голово? Ніби ви говорити не вмієте.
— Говорити вмію, але... Товаришу партійний комітете, чи пак, товаришу Горлохватов, де я візьму для «Свята врожаю» городини, фруктів і іншого матеріалу? Все вивезли державі, на елеватор. Собі лишилося таке дрантя, що його соромно на виставку виставляти. Яблука напівгнилі лишилися, груші без хвостиків і почервивлені, вишень зовсім нема, а зерна трохи прілого лишилося. Нема що показувати.
Горлохватов так позирнув на голову колгоспу, що в того аж у п’ятах зашпигало.
— Нічого я не хочу чути. З дня на день можуть приїхати гості з Західної України оглядати виставку, а ви мені: нема врожаю. Зробіть урожай, чуєте?
— Зробити наказуєте? Як же ж я з себе зроблю яблуко чи огірок?!
Горлохватов одним кутиком уст засміявся, а в другому заскреготіли зуби.
— Привозьте в колгосп глини і ліпіть виставку з глини. Яблука з глини, сливи з глини, вишні з глини. Зрозуміло?
— Так. А як із зерном? З глини ж трохи тяжко зернята ліпити... А снопів зовсім не можемо. Снопи з глини треба буде трактором на виставку тягати...
— Зерно намалюємо. Скажіть художникові Чорноплямову, хай малює степ, снопи і ціле море зерна. На зерні стоїть товариш Хрущов у чоботях, а зерно сиплеться йому в халяви. Розшелепав?
— Так. Ще питання щодо гарбузів і кавунів. Як будемо їх з глини ліпити, то землі забракне. Може б їх не виставляти?
— Виставляй! І економ глину. Бери великий камінь, обліпи його глиною і давай художникові Чорноплямову для декорування. Катай і виконуй...
— Іду. Дуже дякую. Сердечне спасибі за цінну пораду.
— Іди, йди. Не корч із себе інтеліґента. Знаю, що ти натуральна свиня. Валяй!
***
Під вечір до колгоспної кінської стайні підвезли десять підвід глини і п’ять — каміння. Колгоспники з засуканими рукавами чекали на працю. Чоловіки окремо, жінки окремо, і десяток дітей теж відділено.
Під стіною стояло п’ять відер розведеної фарби, біля неї — група самодіяльних художників на чолі з Чорноплямовим.
— Три вози глини для жінок. Ліпіть яблука, груші, огірки, помідори. П’ять возів глини і каміння для чоловіків... Фабрикуйте гарбузи, дині, кавуни, а також зробіть двісті великих курячих яєць і сто ще більших — качиних.
Жінки місили глину й перекидалися словами:
— А які ж то треба фрукти ліпити, великі чи малі?
Якийсь художник пояснив:
— Ліпіть, щоб можна було в руках тримати. Бо нам важкі овочі тяжко фарбувати.
Голова колгоспу перейшов до дітей.
— Ви, піонери, маєте делікатне завдання. Робіть вишні і сливи. Але акуратно, бо це на виставку.
— А я, — каже один піонер, — можу ліпити гадюки. Не треба вам гадюк на виставку?
— Гадюк не треба.
— А бджіл? Можу теж...
— Бджоли будуть мальовані. Якщо можеш, зліпи порося, розумником будеш.
Праця кипіла. Голова колгоспу ходив і декому підгейкував на вухо:
— Як це ти ліпиш кавун? Невже ніколи кавуна не бачив?
— Принесіть правдивий кавун, то буду дивитися і ліпити.
— Принесіть! Де ж я тобі його візьму, коли все відіслали. Хіба з Москви випишу, бо в колгоспі нема.
Одні місили, інші ліпили, ще інші фарбували.
І мовчки, ані слова.
Голова розсердився.
— Що ж це без співу? Мов на цвинтарі. Ану, женщини, затягніть якої.
Жінки огризнулися:
— Іди поміси глину, тоді знатимеш, як затягати.
— Затягніть якої... Хай тебе на той світ затягне!
І знову тиша. Врешті знайшлася смілива й зауважила:
— А й справді, чому ж ми мовчимо? Чи це нам щось пособить?
І... затягнула таку довжелезну мелодію, що, здавалось, їй і кінця не буде:

Прийшли комуністи —
Не дають нам ї-ї-ї-їхати за кордон вмирать...

Чоловіки вибухнули сміхом:
— Добре, Маріє, продовжуй. Ми поможемо.
А Марія, певне, заворожена мелодією, ще протяжніше:

Ми колгоспи маєм —
З голоду здиха-здиха-здихалися ми буржуїв.

Голова колгоспу побіг до контори. Тут усі, чоловіки й жінки, на всю горлянку:
Кремлівські дипломати —
Вміють шкуру дра-дра-драгоцінну нашу берегти.

Сміх, вигуки, свист. Художника Чорноплямова теж зворушила народна пісня.
— Яка краса! — звертається він до товаришів. — Шкода, що тут нема Тичини. Який гарний усний матеріал для наших письменників...
Привезли ще глини для соняшників і винограду.
***
«День урожаю» відкрився бравурним совєтським маршем. Голова колгоспу водив гостей із Західної України й пояснював їм:
— Ось перед вашими очима все те багатство, що має наш колгосп у теперішньому 1939 році. Ті скарби, що незабаром і ви, в Західній Україні, будете мати.
Вони оглядали відділ «Городина».
— Ось перед вами баклажани, від яких слина котиться. Ось огірки...
Делеґатка з Рави Руської хотіла взяти огірок. Тяжкий був. Ледве двигнула обома руками.
— Який важучий! Чому він такий, мов камінь?
— Вітамінів багато, — каже голова. — Це наш совєтський винахід. Форма нормального огірка, а ваги вдесятеро більше.
Гуцул-делеґат оглядає гарбуз.
— О, падоньку, оце так гарбуз! Де він у вас ріс, пане-товаришу?
— У кінській стайні.
Гуцулові розкрилися уста:
— О, мой, у вас у стайні гарбузи ростуть?
— А ви не знали?
Гуцул переглянувся з земляками:
— Скажіть, товаришу голово, як довго цей гарбуз достигав?
— Не довго, товариші. Гарбуз достиг у нас позавчора впродовж двадцяти хвилин.
— Дивно, — каже тернопільський делеґат.
— Вам дивно, — відповідає йому голова, — а в нас тут — це нормальне, зрозуміле явище. Темпи стахановські...
Делеґація зупинилась перед вишнями.
— Перед вами, — з’ясовує голова колгоспу, — правдиві черешні мічурінського сорту. Цей сорт зветься «Краплі Сталіна». Ростуть у нас на землі й під землею.
Делеґат із Самбірщини вкинув «Краплю Сталіна» між зуби і... пожував. І не своїм голосом як вересне.
— Що ви зробили?! — закричав голова колгоспу. — Чи ви здуріли — їсти черешні! Та ж ви сконаєте, не вернувшись додому.
Делеґати заніміли.
— Федька, — зарепетував на когось голова, — запрягай шкапину, відвезеш делеґата в лікарню.
Представниця з Рави Руської поцікавилася:
— А в чому, власне, справа, пане-товаришу?
— В чому? Вишні зроблені з глини.
— З якої глини?
— З тієї, що хати мажуть. З жовтої.
Делеґат із Самбірщини виплював у хустинку два зуби і став стогнати.
***
Через день делеґація виїздила додому, в Західну Україну. Колгоспниця Марія за день встигла щиро заприязнитися з делеґаткою Рави Руської, Орисею.
Підводи з делеґатами виїхали за село, в напрямку залізничної станції. Марія простягає руку Орисі:
— Бувай здорова, Орисю. При совєтах учися жити, сестро. Завжди говори одне, думай інше. Як у пісні:

Ми колгоспи маєм —
З голоду здиха-здиха-здихалися ми буржуїв.

Зрозуміла?..
Орися зі сльозами в очах тиснула руку Марії.
— Розумію. Ми в Західній Україні теж уміємо вже співати на цю саму нуту. Слухай:

До нас совєтчик втрапив,
Щоб його шляк тра-тра-тра-трактором
вирівняти геть!

Поцілувалися й розсталися з однаковими мріями-думками.
Делеґат із Самбірщини їхав з перев’язаним обличчям. Від злости навіть не стогнав.

 

Завод «Червона гайка»

У київському заводі «Червона гайка» видають заробітну платню за минулий місяць. У канцелярії за столом сидить скарбник заводу, а на столі розгорнено чотири формуляри для одержання грошей. Заходить літня жінка з посивілими скронями і втомленим обличчям. У руках тримає рукавиці.
— Що це ви, товаришко Маріє Іванівно, рукавиці не лишаєте в цеху?
— Вибачайте, забулася.
— Забулися! Самі, бачте, переносили залізо в рукавицях, а хочете, щоб жінки в другій зміні носили голими руками?
— Та Бог з вами, товаришу скарбник. Хто хоче, щоб залізо носили голими руками. Ївга і Настя...
— Ну, ну, досить виправдувань. Лишіть рукавиці біля мене. Про вас усіх, жінок, совєтська влада однаково дбає, дає вам рукавиці, щоб улекшити працю, а ви...
— Та що ж ми...
— Що?! Забираєте державну власність, рукавиці, додому і позбавляєте жінок в нічній зміні можливости працювати з комфортом. Он як!
— Та то так. Але в нічній зміні працюють Ївга та Настя. Вони не хочуть рукавиць. У них руки загрубіли гірше заліза.
— Чи загрубіли, чи ні — це їхня справа. А коли держава дбає про них, дає їм рукавиці, вони мусять втішатися ласкою держави. Понятно?
— Ну та так, якщо ласка держави — хай утішаються.
— То отож кладіть рукавиці на стіл і одержуйте гроші. Ось вам за травень місяць триста п’ятдесят карбованців. Розпишіться.
— Лише триста п’ятдесят? А це ж чому так?
— Не виконуєте норми. Он у п’ятому цеху Софія в чотири рази більше виробляє від вас. Не працює, а бавиться з залізом.
— Що ви рівняєте, товаришу скарбник. У Софії шматки заліза по шість кілограмів, а в мене по десять. Не побавишся.
— Ви вже сім років на заводі, Маріє Іванівно, а десяти кілограмів лякаєтесь. Соромтеся!
— Та хай буде по-вашому. Давайте триста п’ятдесят. Я ж розписалася.
— Не спішіть, Маріє Іванівно. Послухайте мене. Совєтська влада дала вам право на працю вдень і право на відпочинок вночі. Так?
— У цьому місяці так. У наступному я матиму право на працю вночі, а на відпочинок удень.
— Все ж таки, Маріє Іванівно, маєте якесь право. Віддячтеся державі...
— Розумію. Але минулу заробітну платню я пожертвувала на оборону країни.
— От і добре. А з цієї платні дайте сто карбованців, як позичку державі.
— Це обов’язково?
— Ні, добровільно. Всі розум мають і дають. Не думаю, щоб хтось схотів за сто карбованців собі життя псувати. Даєте?
— Та треба. Хто хоче собі до кінця життя нищити.
— Отак і гаразд. Ось тут розпишіться, що сто карбованців відступаєте державі. Тю-тю-тю, та не кривіться так, ви ж гроші позичаєте, а не у воду кидаєте.
Марія Іванівна про себе: — Та то однаково.
— А тепер, товаришко Маріє, дайте ще сто карбованців на нові совєтські досліди і відкриття.
— На які досліди і відкриття?
— А хіба ви не знаєте, Маріє Іванівно? Совєтська влада відкрила нафту в Румунії і тепер наспіх досліджує для своєї користи. Відкрила також уранову руду в Східній Німеччині. Хотіли ще відкрити нафту в Ірані — не вдалося. То як, даєте сто карбованців на совєтські відкриття?
— Та я й не знаю.
— Думайте. Це також добровільно, як і позичка.
— Ну, як так само, то пишіть. Мені тільки дивно, що совєтська влада робить такі великі досліди і відкриття в Румунії, в Східній Німеччині, а в себе й маленьких не хоче зробити.
— Як то не хоче, Маріє Іванівно?!
— Та як. У нас, в Україні, ще до цього часу не відкрили доброї хустки, панчіх, теплого одягу.
— Як не відкрили? А на вас, Маріє Іванівно, чия то така гарна хустка? Не совєтська? Га?
— Ні. Старорежимна. З свого дівочого плаття зробила собі хустку і дітям дві сорочини.
— А, досить бідкатися. Отже, дякую за сто карбованців на досліди та відкриття. І ще наостанку, Маріє Іванівно, дайте 80 карбованців на допомогу політичним в’язням за кордоном.
— А де ж ті в’язні?
— У Франції 50 осіб і в Америці 50. То ж хочемо послати їм нашу комуністичну допомогу.
— Яку?
— Совєтські газети.
— А чому не харчів, не хліба?
— Вони більше потребують марксо-ленінської літератури, а не хліба.
— Та то хіба ж в’язниця, коли вони хліб на папір міняють?
— А, не розглагольствуйте про чорти-батька зна що. Даєте гроші?
— Ну, та нехай. Беріть 50 карбованців. Я не проти сотки політичних в’язнів в Америці і Франції. Тільки мене зло бере, чому та Америка і Франція не допоможуть нашим мільйонам політичних...
— Маріє Іванівно, що я чую?
— Ну, так. Ми сотці помагаємо, а вони нашим мільйонам не хочуть. Їхнім треба газет, а нашим шматок хліба.
— Тю-тю-тю, Маріє Іванівно! Бачу, що не хочете дожити віку щасливо, радісно, отут, на заводі, працюючи в рукавицях біля заліза. Бачу, хочете в Казахстан.
— Та що ж, і тут і в Казахстані однакове радісне життя.
— Помиляєтесь. Там радісніше, не витримаєте. Підписуйтесь швидше, що даєте 80 карбованців на політв’язнів за кордоном — і йдіть додому. Багато говорите. Та ще при мені. Знаєте ж , я раз сидів уже у в’язниці, то хочете з собою мене другий раз потягнути. Ось вам решта грошей, забирайте 70 карбованців.
— Цілий місяць робила і сімдесят одержала. Що ж я за них куплю тепер?
— Що купите? Соромтеся говорити! Докладете ще 30 карбованців та купите аж цілі дві хлібини.
Марія Іванівна, зігнувшись і стиснувши в кулаці платню, вийшла з воріт орденоносного заводу «Червона гайка».

Фахівець з Курська

У прославлений Франком Борислав приїхав на постійну працю лікар Васільєв. Приїхав з самого центру Російської Федеративної Республіки, з батьківщини російських солов’їв, славного града Курська. Мешканці Борислава немало здивувалися, вчувши з уст лікаря добірну українську мову. А вже просто приголомшила їх лікарева заява, що чарівні краєвиди України його ще з дитинства полонили, привабили і примусили вивчати тутешню мову.
Фельдшерка лікарні довірочно сказала всім хворим, які обсипали її запитаннями, що ліпшого лікаря на всю Курську область не було і, можливо, не буде.
— Він просто творить чудеса, — твердила вона всім пацієнтам. — Тільки гляне на хворого — і хвороба зникає.
— А в яких слабостях він чудеса виробляє?
— У всіх. А душевні хвороби особливо, як рукою відбирає.
Не пройшло й місяця часу від приїзду лікаря, як чудеса справді почали творитися — і що найдивніше, люди самі могли їх спостерігати.
Містечко не переставало вже тиждень говорити про шлунок Івана Самосія. Він його лікував ще до приходу комуністів у Західну Україну, тримав дієту після визволення аж до цього часу — і все, попоївши, хапався за живіт, стогнав та приказував:
— Ой, ой! Хіба ж від цього хліба шлунок буде здоровий?! Та його або не вгризеш, або він такий глевкий, що щелепи злипаються. Та від такого совєтського хліба конячий шлунок, не то людський, зіпсуєш!
Отже, мучився бідний Іван Самосій аж доти, доки до кабінету його не закликав новоприбулий лікар. За двадцять хвилин у кабінеті диво-дивне скоїлося і з Іваном, і з шлунком — коротко: обоє вони зцілилися. Як за порогом лікар востаннє давав руку Іванові, то вголос, щоб усі почули, зауважив:
— Отже, у вас, товаришу Самосію, шлунок тепер у порядку, на двісті відсотків. Не забувайте мого доброго ліку — завжди тримайте усмішку і правильно, по-комуністичному, думайте. І мусите змінити клімат.
Незадовго робітниці на ім’я Стефанія Васільєв вилікував горло. Після відвідин його кабінету Стефанія, хоч і кашляла, зате не скаржилася ані на горло, ні на життя. І майже ні до кого не говорила. Якщо хтось запитається, процідить крізь зуби:
— Відчепіться, лікар казав, що надмірне говорення мені смертельно зашкодить, — і на цьому кінець.
Робітника-залізничника, що все хирів на очі, теж оздоровив. Відтоді залізничник став усе чисто бачити, навіть те, чого й не можна було побачити. Наприклад, завжди казав людям, що бачить на вербі груші, та ще й великі і спілі.
І ось тепер Васільєва покликали на передмістя, до колгоспниці Ольги Дідик.
Вона лежала в ліжку, руками обвивши пояс. Сусідки, сидячи біля неї і чекаючи курського лікаря, сперечалися відносно хвороби Ольги.
— Їй-богу, в неї сліпа кишка бунтується, — настоювала одна.
— Яка сліпа кишка, кумонько. Не бачите, он бляшана банка лежить... З’їла риби з московського консервного заводу. Я вже знаю.
— Нічого ви не знаєте! Он у Дрогобичі від московської риби люди не хворіли, а конали, вовком завивали. А Ольга, бачите, ще ж не конає, не виє, а стогне собі нормально, як усі люди під совєтами, значить, у неї сліпа кишка або підірвалася мішками в колгоспі.
Прийшов нарешті лікар. Сусідки повиходили. Ольга крізь сльози пояснює йому:
— Живіт допікає, докторе. Через рибу ту, московську, загибаю.
— Облиште Москву, бо не вилікуєтеся. Коли народилися?
— Ой, тут ножем ріже, а ви про народження! В дев’ятсот п’ятнадцятому.
— Ага, при капіталістах, значить. Це ще більше ускладнює хворобу. Так, так, у хаті маєте портрети Франка, Шевченка. Всю Україну тримаєте на стінах.
— Тримаю, докторе. Ту Україну всі під серцем тримають. Але скажіть, докторе, що в мене за недуга?
— Ще не знаю, громадянко. Бачу, що у вашій крові є деяка доза буржуазно-націоналістичних бацил.
— А що ж з моїм шлунком? Так ріже...
— Ще не знаю... Зараз зроблю моральний рентґен. Що то у вас за фотографія чоловіка в такому гарному костюмі і капелюсі?
— Мій брат.
— Ага. А костюм заграничний, неправда?
— Так. Бо й брат заграничний, в Америці.
Лікаря мов хто розпеченим шворнем з-під стільця припік, так він зірвався на рівні ноги.
— О, громадянко, тяжка ваша хвороба. Запалення... думок, головного мозку.
— Але ж у мене не в мозку болить...
— А, мовчіть, я знаю ліпше, на що ви слабуєте. Думаєте ви не гігієнічно, о, не по-совєтському. А листи від братика з Америки маєте?
— Було декілька.
— О, бачу, у вас скомплікована хвороба. Небезпечна штучка...
— Небезпечна, кажете?
— Еге ж. Раніше від неї в нас, у Совєтському Союзі,— вмирали. Але ви маєте щастя. Тепер ми можемо її лікувати зміною клімату. Вам треба, громадянко, забути український клімат. Вам шкодять вишневі садочки, поля, топольки, кобзарі. А основне — вам шкодить вітер з Заходу. Ви поїдете в Казахстан. Ідеальний край для лікування голови. Дерев нема, тож нема над чим думати та зітхати. Кругом суховії, пісок, безвіддя. Щоденна праця серед суворого клімату профільтрує ваші думки. Ви не одні поїдете на лікування. Дали згоду виїхати: Самосій, Стефанія Круть і десяток інших.
Ольга хотіла йому щось сказати.
— Не відмовляйтесь і не заперечуйте, бо це ще більше ускладнить вашу і так поважну хворобу.
Васільєв уже збирався відходити.
— Докторе, поки я буду лікуватися в Казахстані, дайте мені що-небудь від шлунку.
— О, вибачайте, забувся. Ось вам папірець на рицинову олію. Відразу полегшає. О, ще раз простіть, забувся печатку прибити, а без неї в аптеці вам нічого не дадуть. Та де ж вона запропастилася? Зоставив, певно, в канцелярії. Ну, дарма, я вдарю вам стару, курську печатку.
Ударив. Пішов, посвистуючи.
Ольга прочитала круглу відбитку на рецепті:
«РСФСР — город Курськ — Міністєрство Внутренніх Дєл — МВД».
Та ще й зірка з серпом та молотом посередині.

«Американський» шпигун

Новина. Та ще й яка!
Секлета дременула на другу вулицю, до гурту жінок. Задихалась.
— Послухайте, моя сусідка спіймала в городі шпигуна!
— Ота баба? Бре..?
— Сама ти бре... Я правду кажу. Спіймала, кажу вам, шпигуна. Тільки що через тин мені оповідала.
Миттю жіночий гурт розсипався. Ніби й не було його. Кожна бігла у свій кут оповідати подію.
Секлета майнула до сільради.
***
За півгодини баба, що спіймала шпигуна, переступила поріг живодряпівської сільради. За столом її вже чекали підхмелений голова Хортицький та п’яний секретар Щуренко.
— Зараз я буду допитувати, — каже Хортицький до секретаря,— а ти все записуй. Бо це піде в газету. Телефонічно піде.
— Розумію.
Хортицький спершу погіпнотизував бабу очима.
— Ваше прізвище, бабусю?
— Онисія Боголюб.
Щуренко скривився, обличчя зморщилось, мов печене яблуко.
— Онисія Боголюб?! Не можу я, товаришу голово, в газету давати таке прізвище. Ну, як я передам — «Як Онисія Боголюб ловила шпигуна?» Не можна. Занадто вже буржуазне ім’я.
— Треба змінити, — згоджується голова.
— Онисію змінимо на Нюру, а Боголюб на Пролетарку. Нюра Пролетарка.
— Чудово! — схвалює голова. — Отож, товаришко Нюро Пролетарко, чи пак Онисіє Боголюб, коли народилися?
— Якраз на Різдво.
— Е-е-е, ви мене не зрозуміли. В якому році?
— Року не пам’ятаю. Знаю, що перед совєтською владою народилася. Ще перед революцією.
— Е-е, не те, бабуню, може знаєте, скільки вам років?
— Певно знаю. Сімдесят минуло. Саме в той день минуло, як Сталін помер... Ні, брешу, як його п’явками лікували...
Хортицький кашлем перервав бабину розповідь.
— Я вас не про п’явки питаю, а про роки!
— Вибачайте, я думала, що ви маєте охоту й про п’явок почути.
Голова зиркнув на секретаря. Той розвів руками.
— Чи є родичі за кордоном, бабусю?
— Га?
— За кордоном родичі є?
— За яким кордоном, голубе?
— Ну, як вам сказати, бабусю... Чи є хто у вас з родичів поза нашою рідною землею, поза нашим кордоном?
— О, певне, є. Чоловік мій уже десять років на сибірському кордоні. Проштрафився, бідака, раз сп’яна совєтську владу поганим словом назвав.
— Не те, товаришко-бабусю. Питаю, чи є хто за іншим кордоном, наприклад, в Америці чи Каліфорнії.
— О, голубе, нікому не пощастило туди добратися. Покарав нас Господь і всіх лишив тут віку доживати.
Голова вже зіпрів. Рукавом витер чоло.
— Бабуню, чи ви вивчали коли історію комуністичної партії, історію Ве-Ка-Пе-Бе?
— Що, синку? Ве-Ка-Пе-Бе?? Це ви думаєте про абетку — А, Бе, Ве, Ге, Ґе, Де...
— Ні, бабуню, про Ве-Ка-Пе-Бе!
— Вибачайте, синку, але погано знаєте абетку: А, Бе, Ве, Ге, Ґе, Де ... Ще за царя вчила.
Голова вже скинув піджака. Секретаря душила спрага. Він раз по раз сьорбав воду з чашки.
— Тепер, товаришко бабо, будьте уважні. Покляніться, що ви будете зараз оповідати лише правду.
— Га? Що ви просите, голубе?
— Покляніться, бабусю.
— Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь. Отче Наш, що єси на небесі...
— Бабусю, що ви робите?
— Молюся, голубе. Ви ж просите — помоліться.
Голова сільради розстібнув комірця.
— Я кажу, бабо, покляніться!
— Можу й поклястися. Сам Бог свідок, що буду казати правду.
— Бабуню, совєтська влада не признає Бога за свідка. Можете ви інакше поклястися?
— Можу. Тричі перехрещуся.
— Не підходить нам і ця присяга. Ще інакше як можете?
— Поцілую святий хрест, що казатиму правду.
І вийняла з-під сорочки хреста — і поцілувала.
Голова й секретар зітхнули.
— Ну, добре, бабусю. Розкажіть, як ви шпигуна зловили.
— Зловила, голубе. Увечері я виходжу подихати Божим повітрям...
— Про Боже повітря я вас не питаю!
— А я це собі кажу. Не слухайте, якщо вам не цікаво. Виходжу я, бачу: гілля розсувається... Показується біла головешка... Бачу: «Шпигун» мандрує... Та як заіржить...
— Заіржить?!
— А так. А з поля аж три гицлі йому відповідають.
— Так, так. Чекайте хвилинку, бабо. Щуренко, бери телефон і передавай усе до редакції районової газети. Передавай — «Іноземний шпигун забрався в город до колгоспниці Нюри Пролетарки і подав своїм товаришам умовлений таємний знак, а саме — заіржав. Ті йому відповіли». — Продовжуйте, бабусю.
— Отож, заіржав «Шпигун» і прожогом до капусти... Потрощив дві головки...
— Так, так, бабусю. Передавай, Щуренко: «Шпигун був голодний, мов вовк. Згриз дві головки капусти». А скажіть, бабусю, як шпигун гриз капусту, не бачили ви аеропланів, чи по-нашому літаків, над хатою?
— Літаків не бачила, а жуки літали.
— Хай буде по-вашому жуки. То, кажете, літали?
— Аякже. Там над берестком довгенько три такі гарні кружляли... Великі...
— Так, так, бабусю. Передавай, Щуренко: «Тоді як шпигун був на городі, три тяжкі бомбардувальники кружляли над хатою Нюри Пролетарки». Цікаво, цікаво, бабусю. А не бачили ви у шпигуна бомб чи іншого знаряддя?
— Яких бомб, голубе, як їх розпізнавати?
— Такі круглі, залізні.
— О, круглі, залізні... Аякже, підкований був.
— Он як! Щуренко, кажи: «Шпигун був підкований, тобто озброєний бомбами, радіостанціями і невеличким танком».
— Передаю!
— Слухаю вас далі, бабусю.
— Далі нема чого слухати. Я підійшла до «Шпигуна», він спочатку як ударить ногами... Я відскочила.
— Он як! Щуренко, передавай: «Між Нюрою Пролетаркою і шпигуном зав’язався нерівний кровопроливний бій. Озброєний до зубів, шпигун кинувся на 70-літню товаришку і поштовхом у живіт пошкодив їй п’ятеро ребер. Товаришка Нюра повалилась на землю, корчачись від болів. Але свідомість, що вона щаслива жителька Совєтського Союзу, дає їй силу і витримку. Вона, тамуючи біль, підводиться і веде боротьбу з шпигуном». — Кажіть далі, бабо.
— Далі нема що казати. Спочатку «Шпигун» ногами вдарив, а потім присмирнів. Я взяла його на мотузку і привела до хліва. І прив’язала...
— Увага, Щуренко! Передавай: «Обливаючись кров’ю, Нюра Пролетарка закинула мотузку на шию шпигунові, опісля зв’язала йому ноги й руки, також забрала бомби та радіостанцію. Зв’язаного приволокла до хліва і, як худобу, припнула до ясел. Іноземного шпигуна жде сувора кара совєтського правосуддя».
— Передав?
— Передав.
— Так, так. Кажіть далі, бабусю.
— Це вже й кінець. Там стоїть у хліві. Чекаю, що прийде конюх з колгоспу і забере його.
— Не конюх його забере, бабусю, а міліція. Я зараз викличу міліцію.
— А навіщо міліції здалася коняка?
— Яка коняка?
— Яка? Нібито й не знаєте — колгоспна коняка, «Шпигуном» називається. Гніда, з білою головою, що підстрижений хвіст. Хай колгосп мені шкоду відплатить... Дві головки капусти...
— Мовчіть!!
Голова блимнув на Щуренка.
— Секретарю, ти все передав до газети?
— Все!
— Геть з-перед моїх очей! — І ще лютіше блимнув на бабу Онисію. — І ти, стара карго, іди від мене! Лишіть мене одного!
— Лишіть... А хто мені за дві головки капусти заплатить? Капуста була така... завбільшки, як ваша голова, товаришу голово.
— Геть!
***
Ранком московське радіо передало новинку про те, як совєтська патріотка, Нюра Пролетарка, затримала на Україні американського шпигуна. В той же час баба Онисія вдома, на своєму клаптику городу, вирівнювала лопатою конячі сліди. Вирівнювала і лаялася...

 

«Будова комунізму розсипається»

(Багато висотних будівель, побудованих швидкісними темпами, непридатні до експлуатації і навіть небезпечні для новосельців.
З совєтських газет).

Родина слюсаря Петра Коваля, що нараховувала сім осіб, одержала гарну квартиру в новозбудованому висотному будинку на Хрещатику, в Києві. Квартира складалася з однієї кімнати й однієї кухні. В кімнаті були ще скляні двері, обплетені дротяною сіткою, що вели на невеличкий балкон. У спільному для всього третього поверху коридорі містилася також убиральня, до якої було прикріплено двадцять п’ять родин.
Отож, слюсар Коваль одного тижня одержав ордер на квартиру, а на другий вже й перебрався жити. Як тільки сяк-так улаштувалися, дружина порадила чоловікові відсвяткувати з друзями їхнє новосілля. Було запрошено лише найщиріших друзів, усього осіб із десять, щоб, таким чином, зменшити до мінімуму кошти цього свята. На призначену годину всі гості сиділи вже за столом. Господиня з найстаршою дочкою розкладали тарілки та ложки, а господар розливав горілку.
— Гарну ви маєте квартиру, Петре Олексійовичу, — каже одна гостя. — Хоч не маєте окремої вбиральні, зате балконом яким користуєтесь.
— Правда ваша, — відповідає господар, — квартира чудова, а балкон на славу. Ще й поруччя там нікельовані.
— А хто будував цей чудо-будинок?
— Будівельна фірма «Совєтська цеглина».
Усі повставали, підняли чарки і чекали, щоб господар перед першою виголосив хоч маленьку промову.
— Товариші! На наших очах Совєтський Союз доганяє й переганяє Америку. Відтепер Америка втратила монополію на найкращі хмародери. Ми маємо свої, совєтські хмародери, так звані висотні будинки, які в п’ять разів ліпші, міцніші, вигідніші від американських. Тож вип’ємо за наші совєтські новоспоруди, за будови комунізму, за висотні будинки, в яких і моя родина має щастя жити.
Токар Іван Гиря, літній лисий чоловік, вихилив перший і потягнувся до хліба. Але скибки не встиг дістати. Враз щось звалилось йому на голову, смальнуло просто в лисину — і він присів на стілець.
Усі переглянулись.
— Що таке?
— Якийсь метеор пролетів і вдарив Гирю в голову.
Усі, мов на команду, глянули на стелю. Хтось крикнув:
— Товариші, тікайте від столу, штукатурка зі стелі валиться.
Усі вчасно відскочили. Шматок глини впав просто в каструлю з борщем. Бризки борщу заляпали Гирине обличчя. А він сидів на стільці непорушно і ні на які бризки не реагував.
— Товариші, — верещить жінка, — та ж мій чоловік непритомний. Хіба не бачите — йому штукатуркою забило памороки.
— Ведіть його на балкон, там свіже повітря! Відчиніть-но швидше двері на балкон!
На балконі поставили стілець, на ньому посадили Гирю. Біля нього в сльозах тупцювала дружина.
— То як ти себе почуваєш, Іване? Скільки кілограмів упало на голову?
— А хіба я знаю.
— Добре, що живий. Он у висотному будинку на Червоноармійській, у вестибюлі, жінці впало ціле кришталеве люстро на голову.
У цей час на балконі щось тріснуло. Жінка насторожилась. Гиря зіскочив з стільця.
— Ти це, жінко, може ногами зашаруділа?
— Ні.
— А що ж це тріщить? Ходімо звідси.
Іван Гиря взяв за ручку скляних дверей, обплетених дротяною сіткою, і повернув. Двері не відчинялися. Ще раз покрутив ручкою — і вона впала на цемент балкона.
— Жінко, ручка відлетіла від дверей! Ми не можемо втекти з балкона.
— Як не можемо?! Та ж чуєш — балкон тріщить!
У цей час з правого кута балкона відлетіла цеглина і засвистіла донизу. Нікельовані поруччя покосилися.
Товариш Гиря з дружиною гарячково застукали в двері. Господар, Петро Коваль, з усіх сил старався зсередини відчинити. Але й у нього ручка відлетіла.
— Відчиняйте, — крізь сльози благає Гиря,— балкон валиться. Ще хвилина — і я з жінкою полетимо в стратосферу.
— Не можу відчинити, товариші! Замок зіпсувався. Стрибайте на брук, тут невисоко, третій поверх.
— Не можу стрибати, брук заливають смолою — можу забруднитися.
— Дзвоніть телефоном до пожежної команди! — кричить уже Гириха з балкона.
— До телефону не можу підступити — зі стелі штукатурка валиться.
Нарешті Петро Коваль, прикривши голову бляхою, добрався до телефону.
— Пожежна команда? Дуже добре! Це говорить мешканець будови комунізму, тобто нового висотного будинку на Хрещатику. Будова комунізму розсипається. Рятуйте моїх гостей! Балкон валиться, а на ньому висять двоє безпартійних товаришів. Також стеля упала...
Десь за годину Іван Гиря з дружиною злізли через пожежну драбину на брук. Там їх чекали сестри з «швидкої допомоги». Не встигли вони ступити ногою на землю, як згори посипалась цегла і нікельовані поруччя.
Убитих на новосіллі не було, лише ранені...

«Хрущик»

Мокрина принесла його одної неділі з ярмарку. Воно лежало таке закуйовджене й задрипане, що до нього бридко торкатися. Але вона мала чуле-пречуле серце і тому не лише торкнулася, а й узяла його з бур’яну, десь під парканом, поклала в кошик і принесла додому. Кожної неділі назустріч Мокрині вибігала п’ятирічна Віра. Так і сьогодні. Підбігла і, крикнувши: «Мамо, цукерок!» — запустила пухкеньку ручку в кошик.
І що ж бо ви думали? Оте обсмикане, задрипане вишкірилось і вкусило дитину. Віра заплакала. Почувши плач, з хати вибігла баба. Глянувши на внучку, а потім до кошика, вона аж сплеснула руками.
— Чи ти, Мокрино, здуріла! Хочеш з хати псарню робити. Приручила двох котів, а тепер собачище з ярмарку тягнеш?
— Яке собачище, мамо? Не бачите, що цуценя.
— Добре цуценя. Трохи не одгризло ручки дитині. І відшукала таке скажене на нашу голову.
Баба подивилась на ручку внучки і, переконавшись, що вона не відгризена, а лише в одному місці ледь-ледь подряпана, промовила:
— Ач як розпанахало ручку, чортеня. — Взяла внучку за «розпанахану» ручку і повела в садок.
— Ходи, прикладу любистку до рани. Бо від таких собачих слідів і до біди недалеко...
Наступного дня викупане «собачище» гралося на подвір’ї з Вірою. Баба сама милувалася, як воно лягало животиком догори і кривими лапками обіймало руку дитини.
Але вчорашнього інциденту вона не забула. Тому, уздрівши Мокрину біля себе, вона навмисне в’їдливо зауважила внучці:
— Обережно з ним, не забувай, що воно біснувате.
Вмішалася Мокрина:
— Ми його на прив’язь візьмемо. Нехай стереже хату.
Баба змовчала.
— А як же його назвати? — запитала Мокрина, коли баба вже збиралася йти в хату.
— Як? Чортеня.
— Ще чортів у дворі бракувало! — обурилась Мокрина. — Назвемо «Конвалія».
Баба аж ойкнула.
— «Конвалія»!.. З цього пса така конвалія, як з мене, старої, танцюристка. А потім, це пес, то чого ради жіноче назвисько?
— А як би ви його назвали?
— «Хрущик», — не задумуючись, возрекла баба.
Мокрина заніміла.
— Чи ви з місяця впали, чи навмисне хочете мене дратувати?
— Мокрино, не репетуй. Псові найбільше личить ця назва. Само мале, а ніс на всю пику. Чом же не Хрущов?
— Мамо, хоч, Бога ради, тихше кажіть...
— Та хто ж нас почує? Скільки оком сягнеш — ні людини, ні скотини.
Воно й правда, хата Мокрини причепилась десь ген за пагорбком, кілометрів за два від села. Люди до них рідко коли заглядали. Отож, навіть якесь контрреволюційне слівце можна соковито висказати. Найбільше цих слівець траплялося у баби. На комуністів казала: «голопузі татари», на комсомольців — «чортячі недоноски», а покійного Леніна «вовкулаком» називала.
А ось тепер напосілася, що цього бродячого пса або, як вона казала, байстрюка, назве лише Хрущовим.
— Не буде по-вашому, — закінчила Мокрина. — Пес зветься «Конвалія».
— Побачимо, хто виграє, Мокрино, — багатозначуче протягнула баба.
І, зрозуміло, виграла баба.
Мокрина цілісінькі дні на роботі, а баба день у день товчеться вдома. Винесе кістки з хати і так любесенько:
— Цю-цю, Хрущику, цю-цю!
Спочатку пес повільненько реагував на таке авторитетне ймення, але за місяць, зачувши його, стрімголов гнався до порога.
Якось у неділю баба зауважила Мокрині:
— Ти б викупала собаку, вчора приволочився ввесь у реп’яхах.
Мокрина вийшла надвір... і ось трапилася драма. Покликала: «Цю-цю, Конвалія»! А та, бачите, «Конвалія» лежала в бур’яні і вухом не тріпнула. Мокрина ще два-три рази гукнула. Собака — ні руш з трави. Ніби не до неї мова.
І ось у цю хвилину баба підійшла на поміч. Вона стала поруч Мокрини і ледве чутно сказала:
— Цю-цю, Хрущик!
Пес зірвався і прискочив до порепаних п’ят бабусі.
Мокрина розсердилась.
— Мамо, буде горе нам з цим проклятущим прізвиськом.
— А, може, буде й добре, — жартуючи, відповіла їй мати.
Надходила осінь. Мокрина відвезла Віру до батька на село (він працював там агрономом). «Там буде серед дітей, — думала вона, — та й не звикатиме до бабиних контрреволюцій».
А за місяць трапилось нещастя, яке принесло бабі Фросині радянську пошану, або, як вона казала, дулю з маком.
Було це погожого дня. Біля бабиної хати працювала колгоспна бригада Феді Гузиря. Мокрина, щоб було ближче до хати, теж на деякий час перейшла до нього на роботу, хоч і не любила його — страх. Він був першим активістом і найбільшим підбрехачем.
Була обідня пора, усі кинулись до своїх торбинок з їжею, але ось хтось з гурту порадив:
— Ходімо до Мокрини на подвір’я. Поїмо, а криниця під боком, то й свіжою водицею почастуємось.
Прийшли на подвір’я. Розмістились біля похиленого, запущеного хлівця. Мокрина побігла в хату, мабуть, попередити бабу, щоб тримала язик за зубами. Перерва недовго тяглася. Федя завжди підганяв. Так і тепер.
— Закурюйте, хлопці, — скомандував він до чоловіків, — та будемо рушати... — і дим поплів попід хлівцем.
Мокрина вийшла з хати, пса не було в подвір’ї. Вона полегшено зітхнула. Усі вже стояли напоготові.
Федя рушив, усі похилено за ним. Не встигли відійти від хати, як усю бригаду зупинив крик баби.
— О, рятуйте, цигарками підпалили!
Усі обернулись. Хлівець горів. Суха, трухлява солома тріщала під червоними язиками вогню.
Гуртом кинулись рятувати нещасний хлівець. На господарстві мала Мокрина лише двоє відер, і ними ніяк не можна було згасити вогонь.
Чоловіки вирішили валити хлів і засипати дерево землею.
Дехто схопив лопату, в декого вже була сокира, хтось підрубував стовпці, щоб розвалити вщент прогнилу будову.
І враз зблідла Мокрина глянула навкруги. Пса не було на подвір’ї, він, напевне, в хліві. Вона його принесла цуценям, врятувала йому життя, а тепер...
Напівсвідомо крикнула: «цю-цю, Конвалія!» Даремно. Він цієї назви не знав. А крикнути «цю-цю, Хрущик» не можна. На подвір’ї повно людей, це певна смерть для їхньої родини... Люди ламали покрівлю. Мокрина підбігла до баби і мов навіжена:
— Пес у хліві!
Баба вже навіть сказала «Хру...», але опам’яталась і вмовкла.
Ще хвилина і пес задушиться у хліві. Обидві стояли в нерішучості.
І ось баба вискочила на камінь біля криниці і напружуючи всю силу: «Хай живе колективне керівництво і товариш Хрущов!.. «Хрущов» — вигукнула аж двічі.
Мокрина ледве не зомліла. З бур’яну, а не з хліва, підбігла до баби захекана «Конвалія».
Наступного дня Федя розповів у партійному осередку про хоробрість баби Фросини.
На третій день усе село вже знало, яка баба Фросина віддана радянська людина. У час страшної небезпеки вона з ім’ям колективного керівництва і тов. Хрущова гасила пожежу. Газети помістили її фотографію. А наступної неділі до самої хати під’їхало авто і взяло бабу до району на загальні збори. Сиділа вона в президії. Голова зборів, показуючи на неї, казав слухачам:
— Дивіться, — проста українська жінка, а яке дороге для неї ім’я Хрущова. Під час пожежі стає мужньо на камінь і виголошує: «Хай живе Хрущов!» Відразу українську жінку, товаришку Фросину, пропонуємо відіслати в Москву і нагородити орденом Леніна...
Пізно бабу Фросину привезли автом до хати. На порозі її чекала Мокрина.
— Ну, що?
— Нічого. Хочуть мене послати в Содому і Гомору і там дати мені дулю з маком, — відповіла віддана совєтській владі українська жінка.

Говорить Київ...

Диктор вигідно вмостився перед мікрофоном і востаннє відкашлявся:
— Говорить Київ. Передаємо спеціальну програму для українців за кордоном...
Попливла чарівна мелодія: «Реве та стогне Дніпр широкий»...
Людина з портфелем скористалася платівкою, щоб провірити чіткість дальшої програми.
— Після пісні йде колгоспник Степан Галушка.
З крісла зірвався чоловік з аркушами паперу:
— Галушка, так би мовити, готовий.
— Далі йдуть соловейки, — людина з портфелем зиркнула вбік двох дядьків-бородачів, що водили язиками по устах, приготовляючись співати.
— Солов’ї напоготові, — відрубав один бородач.— Тьохкатимемо, скільки положено.
— То тож щебечіть голосно, щоб там у Канаді чи Америці від зворушення просльозилися. Ясно? За соловейками закує зозуля, аж так до мікрофона підійдуть кури та гуси. Тихо і абсолютний порядок...
Сказавши це, людина з портфелем помітила, що абсолютного порядку таки нема. З залі вилетіла, чи пак вийшла, зозуля. Актора, що по-зозулячому кував, покликали до іншої студії, де він під час передачі про колгоспну стайню іржатиме за племінного жеребця.
— Дядьку,— звертається той, що з портфелем, до бородача, — ради партії, зобразіть зозулю перед мікрофоном.
— Не можу, товаришу, я спеціаліст по соловейках та жайворонках. Сюрчати і тьохкати буду скільки сили, але кувати — ні.
Платівка кінчалася... Той, що з портфелем, вирішив сьогодні обійтися без зозулі.
— Дорогі українці за кордоном, ми влаштували рухливий мікрофон у подвір’ї колгоспника Степана Галушки з села Броварі Київської области...
І диктор зник. Його місце зайняла людина з аркушами паперу.
— Любі земляки, я, Степан Галушка, маю щастя говорити до вас з власного подвір’я. Ви, мабуть, чуєте, як принадно, заманливо шумить мій вишневий сад...
Той, що з портфелем, підніс палець — і спритний юнак двома щітками заводив по блясі. Пронісся вишневий шум...
— Чуєте, як шумить? Тепер ми йдемо в глибину саду... — читав Галушка перед мікрофоном. — Ох, як пахтять розквітлі черешні, як пахтять, до знемоги приємно...
І, щоб за океаном почули пахощі, Галушка потягнув носом. Той, що з портфелем, мабуть, для підсилення запашної ілюзії, і собі втягнув повітря крізь ніздрі.
— Ох, такі пахощі можуть нестися лише з рідного саду, дорогі земляки з-за кордону. У моєму саду сила-силенна різного птаства. Ось тільки вслухайтеся, як тьохкають соловейки. Чуєте їхні небесні мелодії? Кожний по-своєму, один сумовито, інший весело, жартівливо...
Два дядьки-бородачі, почервонівши від натуги, тьохкали — один на мотив «Ой не ходи, Грицю», а інший у ритм пісні «Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам».
— Чи не пригадує вам цей спів, земляки з-за кордону, рідної країни? Напевне так. О соловейку, пташе український, яку принадну силу ти маєш! Ось він, дорогі слухачі, знявся і підлетів до вікна. Крізь рожеві тюлеві занавіски бачу, як у моїй кухні стоїть газова плита, кукурудзосіялка, рояль і патефон з алюмінієвою ручкою. Біля рояля, в кухні, моя донька їсть котлетку і грає «Гопака» лівою рукою... Слухайте...
Той, що з портфелем, дав знак — і закрутилася платівка...
І знов Галушка. Оповідає про клуню зі збіжжям, про комору з городиною і садовиною — і врешті доходить до курника.
— Я розвів сотню курей і качок. Ви, може, чуєте, який у моєму курнику гамір? Чи не приємно?
Той, що з портфелем, не встиг піднести руку, як збоку три артисти наввипередки закудкудакали і заґелґотали. До них підійшов ще четвертий, що за індика мусів голос подавати... Законцертували... Стали то наближатися, то віддалятися від мікрофона... І ось хтось незграбний зачіпає стілець — і той серед кудкудакання гримає на землю...
Галушка застиг... Диктор теж не знає, що казати. І враз підскакує до мікрофона той, що з портфелем:
— Дорогі слухачі, — схвильовано заговорив він, — ви чули, напевно, гуркіт у курнику товариша Галушки. На наших очах курка знесла яйце, приблизно грамів сто п’ятдесят, і воно ото так гримнуло на підлогу...
І відійшов, глянувши на всіх, мовби говорячи: «Так треба виходити з положення, коли йдеться про наш престиж за океаном».
Знов диктор:
— Товариш Галушка за хвилину далі оповідатиме про своє господарство. Перш прослухайте білоруський танець у виконанні азербайджанського театру російської драми імені Тараса Шевченка.
Платівка дає змогу тому, що з портфелем, знов перевірити кінцеву програму:
— Після білоруського танцю Галушка оповідатиме про свою худобу. Коні напоготові?
— Так точно!
— Корови?
— Ми тут.
— Свині?
— Свині в повній бойовій підготовці.
— Добре, товариші. Хрюкати, ревти та іржати нормально, не колоратурити. Ясно?
— Понятно! — прогуділа «худоба».
— Уважно, товариші! Передача для закордону. Максимум дисципліни. Коли ваш товариш ірже чи хрюкає, ви сидите тихо, не кашляючи, не соваючи стільцями, бо цим ви зриваєте ілюзію. Готуйся, Галушка, до мікрофона.
***
Після передачі з вузьких дверей студії вилітали соловейки, кури, гуси, коні і інше пташино-твариняче царство Степана Галушки. Дядько-соловейко звертається до свого партнера по праці:
— Дивись, он у кінці коридору стоїть селянин. Це і є той Степан Галушка, про статки якого сьогодні за кордон передавали. Ідемо поговоримо, розкажемо йому, як гарно замість нього говорив артист і як то ми всі співали-кукурікали. Ходімо!
— Не варто, — нишком кидає партнер, — він не розмовляє.
— Як? Чому?
— Хіба ти не знаєш? Після того як у нього забрали до колгоспу садибу, худобу і все майно, він нервово захворів. За місяць оглух і онімів. І так до сьогодні. З ним можна порозумітися лише письмово. Та чого ти так на нього задивився? Ходімо швидше. Я мушу добре відпочити, бо завтра тяжкий день, адже ж знаєш, завтра Київ говорить за кордон про свободу релігії на Україні, і я виступаю в ролі архієпископа...
Пішли, тьохкаючи на ходу знайомі мотиви з сьогоднішньої закордонної передачі.

До змісту Микола Понеділок Казка недосказана моя