Микола Понеділок
Казка недосказана моя
Гумористичні образки та новели

Із збірки «Диво в решеті»

Надходять свята…

Бо таки надходять! Ось уже й не за горами час, коли усім нам треба таки буде святочні картки у руки брати і всюди-всюди розсилати.
Отож хотів би я щиросердечно дати читачам поради, як найкраще своїх краян, приятелів, напівприятелів і просто принагідно знайомих з нагоди свят поздоровляти. Як у ці великі празники ви можете найліпше уприємнити якійсь людині чи родині одну годину, днину, а можливо, й цілий тиждень.
А можете, слово вам даю, можете уприємнити, урадувати когось у цю святочну пору — і той щасливець вас довгенько забути не наважиться. А як? То ж…
То ж візьмемося до діла. Дамо тут декілька порад.
По-перше: як картку посилаєте із поздоровленнями — ніколи в світі не давайте на конверті зворотну свою адресу. Хай той, що вашу картку прочитає, — хай він сам собі і вашу адресу відшукає. Хай він спершу подивиться у свій адресник, і коли вашого прізвища там нема — біди великої не буде. А навіщо телефон люди змайстрували? I хай той, кого ви поздоровили, подзвонить до трьох — п’яти знайомих — і хай таки вашу адресу відшукає. Коли ж і знайомі не знають і не відають, де ви живете, — також горя мало. Можна написати до двох газет — і звідти довідатись, в якому місті чи селі щасливо ви перебуваєте.
I отак, бачите, не подали зворотної адреси — і ось на день, а може, й на цілий тиждень комусь радість принесли. Бо хтось же цілий тиждень вас не забував і вас всюди шукав. I вже, клянуся, та людина цілий круглий рік вас у серці і печінках триматиме і пам’ятатиме.
По-друге: як шлете комусь картку без своєї адреси — то ще й на додачу підпишіться під вітанням так, щоб ніхто ніколи вашого підпису не розторопав. Отак протягніть на папері лінію, а потім два крючки і два хвостики — і все це обмалюйте, як два маленькі бублики. От і вам удався підпис!! Хай розбирають, хай розметикують, хто умудрився такими ієрогліфами людину тішити.
Звичайно, ваш підпис будуть розгадувати. Розгадуватимуть всією сім’єю, сюди і бабусю і дідуся, ясна річ, включаючи.
Одні казатимуть: «Що? Цей підпис? Гниленко, ні, Свербенко, Хлюйченко, Драньченко».
А інші ваше «чистописання» ще й так витлумачувати спробують: «Хто ж це? Пуп, Дуб, Клюб, Зруб».
А ще інші ну-бо й собі голови ламати: «Це? Цибулинський, Драглинський, Цуцинський»…
I так таких прізвищ наговорять, що опісля й самі себе соромитися будуть.
От, бачте, як ви своїм писанням розрухаєте всі уми у чиїйсь хаті. I та хата, яку ви привітали своїм підписом, уже не рік, а довгі роки вас не забуватиме і міцно на язиці і на зубах триматиме.
По-третє: старайтеся вітати когось не просто отак собі, а хорошим віршиком чи «вершиком». Той «вершик», запевняю вас, комусь-таки гарним цвяшком у тім’я угніздиться. I люди знатимуть майже з покоління в покоління. А який «вершик»? Та хоч би, для прикладу, оцей, бо він майже некепський:

Всім «Галло!» кажу й вітаю
I здоров’я відбираю.
Усім вам і вашим внукам,
Щоб стрибали всі когутом!

Як перед Новим роком хтось таке одержить — тоді вся вулиця від настрою за боки буде братися. У цьому вже, будь ласка, не сумнівайтеся.
Ну й по-четверте: посилайте комусь картку. А тоді у конверт до картки долучіть десять фотографій (ваші, ваших дітей, сватів, братів і тому подібне). Тоді ще додумайтеся в конверт втиснути дві газети, в яких повідомляється про шкільні успіхи ваших онучат. I все це охайнесенько, обережнесенько заклейте, а на конверті марку на шість центів ще й додайте. I той, кому ви таку важкеньку радість перешлете, теж вас із пам’яті не згубить. О ні, він вас пам’ятатиме і вам гострі слова у віддяку даруватиме. Бо той хтось за ваш лист доплатить ще тридцять центів. I доплатить таки на пошті, бо пошта покличе сірому, щоб від нього додаткові гроші взяти, а опісля вашого листа йому віддати.
Здається, тут можна сказати — й досить. Є, правда, ще й інші способи, якими під час свят можна людей звеселяти — та чи варто всі способи наводити?! Досить і цих чотирьох, про які тут я розповів, — і ці чотири, якщо ви ними скористаєтесь, можуть кожну хату під цю гарячу пору від запалу вверх дном перевернути.
Не вірите — попробуйте…

Випадок на літаку

Гостював та празникував я цього літа в Едмонтоні. I під кінець мого гостювання, коли в мене вже душа щастям була наллята по вінця, мені ще закортіло побачити Ванкувер.
Закортіло — нічого не зроблю, бо відчуваю, що моя душа мені спідтиха все підшіптує й підшіптує: «Миколо, сідай в літак — і оглянь Ванкувер таким півнем дженджуристим, бадьористим. I тоді вже щастям будеш обкутаний з ніг до голови, ще й трішки щастя на запас залишиться».
Що ж — послухався підшептів. Приятелі повезли мене на летовище. За десять хвилин мій літак відлітає до Ванкуверу. Ми обнімаємося, прощаємося… Один одному на шию кидаємося, поцілунками обсипаємося.
Чую, як хтось мене обійняв і щось мені причепив до сорочки. Але нема часу дивитися, що на сорочці висить — вже в літак треба поспішати.
Я побіг з малесенькою валізою… Літак здоровенний, їй-бо, ціле моє село з Херсонщини можна в нього всадити — і ще б місця досить лишилося.
Я вже в середині цього повітряного велетня. Біля дверей, біля самісіньких дверей літака, стоять дві стюардеси — і обидві такі молоденькі, такі вродливенькі, що з радости хоч караул кричи. Ну такі дівчатка, як купані огірочки.
I ось вони, цей цвіт вишневий, ці купані огірочки, поздоровкалися до мене, а тоді на мою сорочку — глип!! — і як заплещуть у долоні.
— Ой, ой, ой, зомлію! — проказала-проспівала одна стюардеса. — Ви українець?
Я зиркнув на сорочку. I зрозумів усе. Мій приятель на летовищі причепив мені на груди блакитну етикетку, на якій жовтими літерами було виведено: «Цілуйте мене — я українець».
Я остовпенів. Оце жарти — мені вже поза п’ятдесят років, а в мене на грудях «цілуйте й перецілуйте» видніється.
— Авжеж ви українець?
— Так, — кажу стюардесам. — А ви?
— Ми також. Я з Вінніпеґу, а моя товаришка з Калґарі. I ми б вас, пане, поцілували таки зараз — та багато людей. Як ось ми розсадовимо всіх пасажирів — тоді обов’язково вас поцілуємо.
Я зніяковів.
— Та, — кажу, — яка вам охота цілувати старого.
— А ми вас, — цокотить вища стюардеса, — ми вас поцілуємо не як «бой-френда», а як тата чи дідуся.
Ми так розговорилися — і саме стоїмо в дверях, а за нами черга пасажирів збилася.
— Чому це в літак не пускають? — чую позаду мене.
— Там двері заблоковані. Там у дверях українці зустрілися — і святкують перемогу.
— Яку перемогу?
— Радіють, що їх в Альберті так багато.
Аж тут чую, якась жінка ззаду вже прямо свариться.
— Пропускайте, ради Бога. Ну, подумайте, ці українці тут в літаку роблять таку сієсту, як французи в Монтреалі. Пропускайте, бо я спішу до Гонолулу.
Я висідав у Ванкувері.
Як виходив (а я виходив останній) — то мої рідні стюардеси знову до мене защебетали.
— А ми вас, пане, таки поцілували…
— Еге, ви спали, а ми поцілували.
А пілот літака, підсміхнувшись до мене, сказав досить-таки голосно:
— Від сьогодні і я таку етикетку на грудях носитиму — тоді мої стюардеси, може, й мене вже цілуватимуть.
Я покинув літак — і вже аж опісля пошкодував. Як жаль, що я не дізнався прізвищ тих рідних стюардес, що мене сонним, як свого дідуся, цілували…

Митний контроль

Я сидів у літаку, і, як він уже загудів ошаленіло і затрясся, і зірвався і шаснув у хмари над хмародерами, — я тоді подумав: «Далеченько ж це з Нью-Йорку до Едмонтону добиратися. Треба майже чотири години в літаку висиджуватись».
Але це ще півбіди. По дорозі, під час лету, дадуть два рази міцно попоїсти — отже, вже й на дурничку гарно собі кишечки добірною стравою попестиш, а до страви ще й горілочки добрих десять наперстків відміряють — отож і трішки нахмелишся. I горя мало.
Непереливки інколи тільки трапляються, як перелетиш кордон — і з Нью-Йорку американського опинишся в Торонті, королівському й канадському.
I тоді вже душа частенько забігає в п’яти. Бо в Торонті треба хоч-не-хоч іти через митний контроль. А хто контроль любить? Ніхто. Бо всяка перевірка — це додаткова морока, маруда на твою голову та зайве смикання твоїх і так не дуже міцних нервів.
Але треба йти. Он уже митний урядовець на тебе глипає… I ти вже знервувався. I всі кишені перешарюєш, всі документи вишукуєш. I з поспіхом у голові риєшся, як треба урядовцеві на запитання відповідати. А тих же запитань може на тебе посипатись, як із бездонної торби. «I чого летиш до Канади?», «Чи гуляти, чи гроші заробляти, чи вчитися, чи женитися?» «А може, в північних провінціях на полярних ведмедів летиш дивитися?» I треба хутко ворушити мізком, треба добре усвідомлювати, добре думати, що варто відповідати. Бо як бовкнеш щось невпопад — то той урядовець вже тоді може й півгодини випитувати — і тебе вже з тих випитів і циганський піт може пройняти.
Отож — це один урядовець випитуванням і твоїми паперами буде займатися. Але тобі ще прийдеться й до другого урядовця вклонятися. Цей другий — твої дві валізки перериватиме. Тож мусиш валізи розкривати і все, що в них заховано-запаковано, наверх викладати. I тут зродиться також запитань невідь стільки. «I що везеш у валізах до Канади?» «Може, літературу, макулатуру?» «Чи, може, якусь картину?» «А яка картина — пристойна, класична чи порнографічна?» «Ага, а оце стільки сорочок везеш?»
I тут уже з сорочками клопіт. Як брудні сорочки — то зараз же урядник запитає, чому зайвий бруд несеш в чистеньку Альберту чи Британську Колумбію. А як сорочок нових у валізі повно — то пощо їх везеш — носити чи продавати і грошиками собі кишені набивати. I на все це треба примудрятися влучно відповідати…
Коротко — митний контроль буває інколи хвилинним, легеньким, а деколи на тому контролі так тебе «здезинфекують», так тебе «прочистять», що ти опісля йдеш і лише піт з чола долонею згортаєш.
Отож — приземлився літак у Торонті. I всі пасажири гусячою черідкою до дверей. А на дверях: «Митний Уряд Королівської Канади».
Я третій від дверей.
Підходжу. Хусточкою обтираюся, щоб краще виглядати.
Ще підходжу. А урядовець переді мною — як нова копійка, виблискує. Черевики виґлянцувані, ґудзики на уніформі блищать, білі накрохмалені рукавички шелескотять. I так гарно виголений, що на обличчі аж кров’яні жилки крізь шкіру проглядають.
—Де родився?
А в мене в ногах смик! — о горе, ноги підкошуються. Оцього ще бракувало! Ще зомлію і брязнусь тут і розпластають на всю підлогу.
— Не чуєш, — вже голосніше урядовець до мене, — де родився?
— В Україні, — пролебенів я.
— А кого хочеш відвідувати в Канаді?
— Українців.
— Де?
— В українському Едмонтоні.
— А там що — твої родичі?
— Ні, там мої приятелі. Там цієї неділі з’їзд українців з нагоди річниці української Канади.
Він стрельнув на мене очима — тоді взяв якийсь зелений папірець — і гримнув на ньому печаткою. I вже папірець у мене в руках.
— Тепер, — каже він до мене, — іди до того крайнього! Він також українець. Він твої валізи передивиться. Можливо, й у твоїх валізках нічого він більше не знайде — лише одне твоє українство.
Я підступаю до другого митного контролера. А він до мене усміхається.
— То ти українець?
— Та так, — тихесенько йому відказав. Думаю — ліпше лихо-тихо, щоб тут серед англіканів і французів своєю мовою зайвої уваги на себе не накликати, — я українець.
А він, урядовець, до мене грімким голосом:
—А чого це ти шепотом, бубонінням мені відповідаєш?! Говори голосно по-нашому, по-рідному! Чого боїшся по-своєму щось мені сказати?! Он там француз стоїть, такий урядовець, як і я, а як він по-французькому горлянку рве, так кричить, що в мене вже аж у вухах хрускає. А он той англієць як басує — аж вікна здригаються. А ми що — гірші від них? Що ми — від мачухи?! I ми голосно говорімо — хай знають, що і ми тут є! Хай знають, що не лише вони, а й ми тут у Канаді Богові угодні. А звідки ти родом з України?
— Я з Херсонщини.
— З Херсону. У Канаді і Київ є, і Одеса є, здається, і Полтава є. А от Херсону ще немає.
— А ви звідки родом? — поспитав я урядовця.
— З Дрогобича.
— З Галичини, виходить.
— Де з Галичини?! З Канади.
— В Канаді нема Дрогобича.
— Як нема?! Мій тато мав ферму. Й назвав її Дрогобичівкою. I я у тій фермі й народився.
Він поверхово проглянув мої валізи, сказав мені по-рідному і голосно-голосно «Щасливої дороги» — і мій контроль і скінчився.
I скінчився зовсім не марудно. А так хутко і так, на несподіванку, щасливо…

Диво в решеті

Я сподівався гостей. Ось-ось до мене прийдуть люди, які зі мною в однім будинку мешкають.
Найперше — з’явиться доладна, круглесенька й свіженька, як щойно спечений пампушок, пані Марія Грицак. Хоч ми її нарекли «Півнем» — а за те дражнимо «Півнем», бо вона завжди зривається з постелі вдосвіта і рипається, вибігаючи і забігаючи у хату, і все никає надворі або товчеться в коридорі, шльопаючи пантофлями, як домовик шалений. А буває ще й стане своїм писклявим голосом спозаранкову тишу розрізувати — то вона годує бродячих котів і ото їм для більшого апетиту щось приговорює.
А з «Півнем» прийде ще й її чоловік. Дебелий, грудастий молодець. Пожежником працює. І так виспортувався по пожежних драбинах дряпатись, що тепер по них лазить незгірше мавпи. І його прозвали «Тарзаном огненним» — і йому, мабуть, це прізвисько до серця припадає.
Та ще навідається пані Ярина. Це жіночка-соломиночка: тоненька, зграбненька, веселенька. Як іде — навколо неї наче й каміння яснішає — таку чарівливу має вона усмішку. Вона не має жодної смішної прикладки — зате її міцніша половина, її Карпо, прозивається «Вантажником». Хоч він за фахом фельдшер, але «Вантажник» йому лицює якнайкраще. Бо він з Яриною як іде із закупів — на одній руці несе п’ятилітнього синка, на другій — трирічну донечку, а ще й до того умудрюється двигати на собі дві торби харчів, які важать не менше фунтів з тридцять. І ото як сусіди побачать його, обвішаного малеччю й торбами, то й гупають вслід: «Тікайте люди з хідника, «Вантажник» вертається з базару!»
Отож і «вантажник» буде в мене.
І, врешті, загляне до мене старий парубок Степан. Його найбільше всі піддрочують. Рідко хто каже йому «Степан», а все «Нудьга вічна». Бо він все нарікає. Вічно чимсь незадоволений, все йому щось не до шмиги. І день тяжкий, і океан мілкий, і зорі нікудишні, і люди лишні. А часто, як прийде з гулянки, нагиндичиться і всім жаліється: «Оце обходив всі вулиці — і скрізь ані душі живої. Хоч би одну людину здибав. Де ж ті люди ділися? Самі мужчини лазять. А де ж, питаю, люди?»
Отже — і «Нудьга» невдовзі тупцятися буде в моїй хаті.
Ще, правда, в цьому будинку, наді мною, живе старий Андрій з Полтавщини. Цікавий дідуган. Вже давно йому минула сімдесятка, а він ще й досі до церкви пішки ходить. А як хто хоче його в авто у неділю взяти — він відразу ж відхрещується та відмовляється: «Що ви! Тридцять років живу в Америці — і ні разу не їздив молитися. Що я — каліка, що ви мене будете під храм Божий завозити?» Отакий він. І живе один, а в ресторанах ніколи не поїсть. Все сам собі в хаті готує. І їсть не так, як усі в Америці. Любить лише житній чорний хліб, і в нього завжди мішок картоплі і два кошики цибулі на всякий випадок у кутику заховані. Смакує йому дуже ще морква, редька, коротко — всіляка городина та ярина. І прийдеш до нього, а він сидить і гризе, хрумтить щось свіже, як справжній кріль. А раз я йому приніс пляшку кока-коли і біди набрався. Дід на моїх очах вилляв усе через вікно в подвір’я, а тоді пляшку у сміття шпурнув. Цікавий, навіть чудернацький дід — але сьогодні його в мене не буде.
Я скрізь поприбирав. І став чекати «Півня», «Тарзана», «Соломиночку-Яриночку», «Вантажника» і «Нудьгу вічну».
***
Я всім дав каву — і першою обізвалася пані «Півень». Та хто ж перед нею встигне уста розкрити.
— Завтра дідові Андрієві сповниться 78 років. І я вам скажу чесно — я від сорому згоріла б, коли б ми в цей день його забули. Він має затишне кубельце, має що їсти-пити, має сяке-таке здоров’я — але він один-одинець — і ми йому завтра спільним привітом додамо трішки родинного тепла, якого йому бракує. Наш «Ведмідь» (це я — «Ведмедем» мене наіменували, бо я мало появляюся на людях, а все висиджуюся чи вилежуюся, як кажуть сусіди, у своєму барлозі), ага, наш «Ведмідь» купив дідові дарунок — полотняну сорочку, бо дід шовкових сорочок не зносить, каже, що від шовку у нього прищі на тілі виступають. Я приготую торт…
Тут я вмішався.
— Тортів дід ненавидить. Принесете, а він крикне, що ми зсунулися з розуму. Отрутою хочемо його передчасно на той світ спровадити. Він, як дитя, урадується, як ми дамо йому велику чорну хлібину так фунтів із десять, малосольних огірочків, кошичок моркви, часнику, цибулі. Можна ще дати два «вінки» ковбаси, добрий кусень вудженини.
— Я прихоплю дві пляшечки коньяку, — докинув «Нудота».
— До коньяку й не пригубиться. Чомусь бридиться його пити. Прихопи краще білої, чистої. До білої в нього аж очі загоряються…
І ще обміркувавши, що хто купує, хто що готує — і кінчили в мене «гостювати».
І порозходились…
***
До діда постукали. Ще й гукнули, що це ми, сусіди, — отож хай старий швидше нас всередину впускає.
Зайшли. Дійшли аж до середини хати — й стали. У мене в руках полотняна сорочка і величезна миска. А в мисці — все нарізно накладено: цибуля, часник, перець. «Нудота» з пляшками. Пані «Півень» з хлібом, огірками й свічкою. «Вантажник» щось тяжке, закрите рушниками, поставив на підлогу. «Тарзан» наструнчився з каструлею, з якої парував борщ із м’ясом і всілякими яриновими свіжими «додатками». А Яринка-Соломинка мала в руках дві великі подушки, бо знала, що дідові подушки вже чисто побгались і здірявились.
Дід стоїть ні в сих, ні в тих. Очі в нього замрячились вологими іскрами, і він щось губами плямкає, але голосу не чути…
І ми тут різноголоссям, кожний по-своєму, як проспіваємо «Многая літа» — і дід із розчулення так у м’яке крісло й плюхнувся. А вже як ми гримнули дружньо дідову улюблену полтавську «Ой, хмелю мій, хмелю» — дід рукавом став носа й очі витирати…
За столом підняли за діда раз, і вдруге, і втретє чарки — і побажали дідові до ста двадцяти п’яти років ще білим світом тішитись.
І допалися до страв. Дід найперше взяв скибку хліба і цілий продовгастий маринований оселедець…
І саме тут треба було халепі скоїтись. Дід смакував оселедцем і нараз скривився. І кашлянув раз, вдруге, втретє…
Ми всі перезирнулися. Бо всі ми провинилися. Кісточка з риби застрягла старому в горлянці. Недобре ми повибирали кісточки із оселедця…
— Кашляніть діду ще!
— Бийте діда в спину — кістка сама вискочить!
Куди битимете? Людині скоро вісімдесят, а ви його кулаком у спину збираєтесь гахкати!
Тут зірвався «Вантажник». Він же фельдшер — то йому сам Бог приказав прийти на поміч.
— Розкрийте діду рота! — скомандував «Вантажник». — Ширше, ширше розкривайте!
Я дивився. Дід уже більше не міг. З рота блистіли зверху й знизу штучні, білі-білі зуби.
— Діду, я вам вийму штучні щелепи — і мені буде видніше.
«Вантажник» став витягати — і ось дід крякнув і кулаком-стусаном так «Вантажника» почастував, що той з грюкотом на підлогу гуцнувся.
— Дід з’їхав з глузду! — і «Тарзан» підбіг і хотів діда усмирити — та в ту ж мить дід його у груди — бах! — і «Тарзан» он уже носом оре також підлогу.
Тут уже «Нудота» і я зблизились до діда — і дід і нас одним махом на коліна позвалював.
— Чи ви здуріли!! — врешті крикнув дід. — Чого ви напосілися на мої зуби?! Які це штучні зуби? Це мої власні зуби, а ви їх хочете живцем із м’ясом вирвати!
Чудо в решеті! Ми всі — хто стояв, хто лежав, — та так і сторопіли…

Чорні промені
(Спогад)

I ось я нарешті тут — на цій стороні. Проходять дні, роки… і часто я думкою вертаюся туди, в мій рідний край, де панує шалений терор, де жахливі промені конституції печуть її, мою країну єдину, як і десять-двадцять літ тому.
Мені тепер двадцять п’ять років. Я виріс у країні, яка має складне і страшне ім’я.
Я виріс під променями душогубної конституції. Я, як і мільйони таких самих юнаків, завжди відчував смертельну дію цих променів.
I цього я ніколи не забуду.
***
Березень 1930 року. Всією родиною стояли ми біля хати і чекали. Чекали чогось неймовірного, жахливого, що вже носилося там, на інших вулицях. До нас долітали розпачливі крики жінок, плач дітей, ревіння худоби. Жінки, оточені маленькими дітьми, істерично кричали і голосили, мов над покійником…
Забирали в колгосп худобу. Прийшла страшна черга й до нас. Дві почервонілі пики, одна витягнена, в окулярах, друга трохи нижча, попрямували до хліва. I раптом моя старенька хвора мама, випрямившись, стала, розкинувши руки, у дверях. Вся її постать дихала повною ненависти рішучістю. Маленьке пасмо сивого волосся упало на її очі, що сипали блискавками огню і презирством до цих «товаришів» у червоних кашкетах. Мама тремтіла мов у лихоманці. Якось дивно скрививши рота, простогнала:
— Не грабуйте корови, христопродавці!
Один схопив її за руку і повалив на землю. Прикусивши вуста, розкривши широко очі, сухою рукою хапаючись за землю, мама хотіла підвестись. Ось вона вже сперлася на коліно і кричала:
— Не дам! Убийте — не дам! Дітки мої!..
Я підбіг до неї.
I раптом кремезний чобіт з залізною підковою ввалився тяжко мамі в груди.
— Мамо! Мамо!
Мама тихо застогнала і, сплеснувши руками, повалилася на землю. Я опустився біля неї і вдивлявся в її обличчя.
Ріденькі пасма волосся впали на її чоло. Обличчя біле-біле. Очі відкриті. На них застигли крапельки сліз.
З лівого кутика уст тягнулась аж до сухорлявої шиї темна смужечка крови. Мама лежала на купі гною і дивилась десь далеко-далеко в небо. Широко розкриті очі, прощаючись зі світом, вдивлялись в синю, невідому безодню.
Через три дні ми всі — я, сестра і тато, стояли перед свіжонасипаною могилою. Я безтямно хлипав. Сестра опустилась на коліна і у вимережану хустинку взяла жменю свіжого чорнозему. Тоді і тато заплакав.
Потім, як крізь сон, проходять каторжні роки погоні і темпів. Вони забрали в нас усе: майно, худобу, весь наш одяг. Хата темніла пусткою. Скоро ми втратили і батька. Це було 1937 року. Вечір. Сестра поставила печену картоплю на стіл. Несподіваний гуркіт звернув нашу увагу. Двері розчинилися, і в них виросли три чоловічі постаті. Не віталися.
I вмить темноту прорізав промінь кишенькового ліхтаря. Не вірячи своїм очам, я дивився на невимовно страшну уніформу.
— Ви Iван Радченко?
— Я!
— Збирайтесь, підете з нами!
— Батечку рідненький! Батечку! Не беріть його, дядечку! У нас нема мами! Ми — одинокі! Благаю вас! Татуню, не йдіть!
Сестра упала на підлогу й обняла батькові ноги.
— Геть, стерво! — крикнув один і відштовхнув сестру ногою.
— Таточку, а ми ж як?
Але батько вже у дверях. Лише кинув нам на прощання останній погляд.
Загуло авто, і все затихло. Я стояв біля печі. На підлозі лежала сестра, біля неї п’ять карбованців, які батько кинув нам зі своєї кишені.
***
Часто ходили ми на могилу матері і завжди згадували батька. Може, він спить також — десь далеко-далеко від нас, в холодній непривітній пустелі.
А коли вже проїжджали останні кілометри рідної землі, прямуючи у світ-мандри, сестра розгорнула мережану хусточку з жменею материнського ґрунту.
Починалася чужина.

Материнське благословення
(З розповіді мого приятеля)

Батька я не пам’ятаю. Мати казала, що він працював у лікарні і вмер від тифу ще тоді, як мені було неповних два роки. Його місце в лікарні замінила мати. Працювала як медсестра. Я був єдиним сином, єдиною дитиною в матері, і вона мене дуже любила. Все казала, що я вилитий батько, маю його очі, його уста, ба навіть його кучері. Як прийде, бувало, мати з лікарні, бере мене малого на коліна, цілує в уста, в голову і співає годинами українські пісні. Пригадую, майже щодня співала мені пісню-думу про Україну… Ще донині в моїх вухах бринить сумне закінчення:

А тепер все пройшло, все минуло,
Чорна хмара кругом залягла —
І на горе синам України
Злая доля у гості прийшла…

Бувало, мати проспіває цю пісню і скаже мені:
— Ти ж пам’ятаєш, синку, що її не можна співати на вулиці чи в школі… Ти розумієш?
Я любив свою матір безмірно… І в тринадцять років я її втратив… Назавжди. Згадую день — двадцятого вересня… Я прийшов зі школи, — ходив до шостого класу, — поробив домашні завдання і побіг у садок назбирати жовтих листків для книжок. Рипнула хвіртка… З праці поверталася мати. Я побіг їй назустріч… Бачу, мати зажурена. В хаті взяла мою голову в свої руки, дивиться на мене… і мовчить… Тільки сльози в очах пробиваються… Я запитав її, чого вона плаче.
— Я не плачу, синку. Просто сумно. Минулої ночі нашого головного лікаря арештували. Йди спати, хлопче… Ти ще малий сумувати…
І вона якось гірко-гірко посміхнулася.
Я ліг у ліжко. Мати перехрестила мене, поцілувала… і я заснув. Прокидаюся ранком — перед моїм ліжком стоїть заплакана тітка Катерина. Я глянув по кімнаті… Матері нема… Не готує мені сніданку до школи?..
— А де ж мама, тітко?!
— Нема, Андрійку…
— А де ж вона? — вже крізь сльози питаю.
— Вночі забрали, Андрійку. Співала твоя мати багато…
— Але ж я, тітко, не казав нікому. Я знав, що то заборонено…
— Інші сказали, Андрійку. І арештували…
Я впав на подушку і закричав. Мені здається, що ніколи я ще так не кричав. То був не крик, а голосіння, як по покійнику. Я повторяв без кінця: «Мамо, мамо, куди ж це ти від мене пішла…»
Тітка Катерина відняла мене від подушки.
— Досить, Андрійку!.. Одягайся, підеш до мене жити. Твоя мати просила, щоб я тебе до повних літ доглядала… Як забирали її вночі, ти спав… Вона поцілувала тебе і надягла тобі на шию своє благословення…
Я тільки тепер помітив, що в мене на шиї висить хрестик. На чорній шовковій стяжці.
— Бережи той хрестик, Андрію. То материн. Поцілуй його зараз, мати просила…
Я зняв з шиї стяжку і припав устами до материного благословення…
Почалося моє життя без матері… В хаті ще міг говорити з тіткою Катериною, а вийду на вулицю, піду до школи — один як палець. До кого не звернуся з шкільних товаришів, кого не запитаю — всі вдають, що не чують мого голосу, або просто відступають від мене… Уже в старших класах усіх моїх співучнів до комсомолу агітують, тягнуть, мені ж про комсомол ніхто ні словом не заікнеться, бо в мене мати репресована. Так і кінчив я десятилітку некомсомольцем. Моя тітка дуже раділа цьому.
— Добре, — казала вона, — що тебе не окомсомолили. Он, у сусіда дівчина комсомолка — то батьки з горя не знають, де дітися. Все ходить на комсомольські збори, з батьками ж говорить раз у місяць — і то криком.
Отож кінчив я десятилітку і вирішив вступити до інституту. Подав документи в Київський медінститут. За тиждень повернулися документи з лаконічною допискою, що некомсомольців, дітей репресованих до інституту не приймають… Подаю заяву в Дніпропетровський медінститут. Та сама історія. Двері для некомсомольця, для сина репресованої зачинені. Подав у Харків — відмовили… Йду у відчаю до директора середньої школи, яку я щойно закінчив, і з’ясовую йому своє положення…
— Ніде не хочуть мене прийняти… Не знаю, що мені далі робити, як поступити.
Директор вислухав мене.
— Єдина рада, — сказав він по паузі, — відмовитися від своєї матері…
— Як відмовитися?!
— Цілковито від неї відмовитися, Андрію. Написати до місцевої газети таку заяву, що ти засуджуєш ворога народу, свою матір, і навіки відмовляєшся від неї. Матері у тебе не існувало… Розумієш?
Мене кинуло в жар від таких слів директора…
— А далі що?
— Далі з цією заявою в газеті тебе приймають до комсомолу. А як ти будеш комсомольцем — тобі дорога в інститут відчинена.
Я вийшов з кабінету директора мов п’яний… Відмовитися від матері… Щоб у мене матері не існувало… Тієї матері, що цілувала мене в уста, в кучері, що гойдала мене на руках і співала пісень… Тієї, що варила мені їсти, шила штанці, питала, де в мене болить, коли я вночі спросоння зойкну і перевернуся… Ні, ні, не відмовлюся… Я буду визнавати її, я буду… Але ж тоді, тоді мені дорога закрита у вищий учбовий заклад… Що робити? Або рідна мати — і ніякої вищої освіти, або комсомол, вища освіта — і ніякої матері… Я довго боровся…
Нарешті я вирішив для партійних очей написати заяву про відречення від матері, а в душі, в її найглибшому кутику, берегти її і любити її понад усе. Незабаром моя заява, складена не мною, а райкомом партії, була надрукована в газеті. Скоро мене прийняли до комсомолу. Одержав комсомольський квиток… Але поступити до медінституту було вже запізно. Всі медичні інститути України були вже укомплектовані. З оголошення в газеті довідався, що ще ведеться набір до Одеського сільськогосподарського інституту. Подаю заяву до ветеринарного факультету. До заяви прилучаю справку, що я комсомолець, і рекомендацію парторганізації району. За декілька днів приходить відповідь, що я допущений до вступних іспитів. Здав іспити... І нарешті я студент першого курсу ветеринарного факультету Одеського сільськогосподарського інституту… Почалося нове студентське життя. Нові знайомства, нові друзі…
Раз, пригадую, у першому місяці навчання, я з групою знайомих йду до берега моря трохи на сонці загоріти. Йшов також секретар комсомольської організації нашого факультету. Почали роздягатися. Я скинув спідню сорочку. І на мене, на мої груди, всі знайомі прикипіли очима… Ніби на моєму тілі кров була… Я оглянув себе… І зрозумів… Я забув у кімнаті скинути хрестика з чорною стяжкою. Він висів у мене на шиї і звернув увагу студентів. Підійшов комсорг факультету.
— Ти комсомолець? — питає.
— Так, комсомолець, — кажу.
— А хрест на груди навіщо почепив?
Він ухопив за стяжку і розірвав її. Я мов навіжений крикнув і схопився обома руками за хрестик і стяжку.
— Геть від мене. Це хрестик матері… Це її благословення…
Комсорг засміявся:
— Материне благословення… То тобі мати потрібна чи комсомол?
— Мати, мати, мати, — безперервно повторював я.
***
За два дні мене виключили з комсомолу. З усього було видко, що мої дні в інституті почислені. Я покинув його, приїхав до рідного села і став працювати в колгоспі. Там мене і війна настигла… І крізь страхітливу завірюху війни я проніс на своїй шиї невгасне материнське тепло — її благословення — хрестик з чорною шовковою стяжкою. Хрестик, який мати мені сонному чіпляла, коли її забирали від мене назавжди…

Обід собачий

Ніхто не звертав уваги на таку подію, як голод. Країна Рад пнулась в сонячні далі, гналась, щоб перегнати старий світ і щоб комуністичні зорі блиснули по всій планеті.
I радість: пуп землі — Москва… Темно… Шалений біг вперед. Сонячні далі приваблюють, манять…
Тупцює туди ж і мале українське село, в пахощах невідомих могил, забризкане сивиною Дніпра…
Не відставай!.. Тридцять третій рік ще лиш з пелюшок видряпався, а як горлає про щастя комунізму.
***
А в селах, забризканих Дніпром-Славутою, бур’яни поросли — і закишіли, завили. I тіні — не тіні, а люди. I тихо мерли люди. I похорон без сліз і криків… I без могил… Хіба що гріб, а в більшості — канава, бо цвинтар — ген-ген там.
Села щодень бур’янились. Сонце залазило в ями. Вітер бавився смородом.
I лише дехто на рядні або соломі міг просити: «Їсти»…
Кого просити, коли комунізм в перегонах.
***
Над селом буяли останні квітневі дні. Наближався травень. Перше число — свято. Сільраду побілили і загіпсували. На двох стовбурах — червоним і чорним по полотні:
«Наздогнати і випередити буржуазію!» («Буржуазію», зрозуміло, — чорним.)
На воротях лише чорним:
«Чи здав ти лишки хліба державі?»
На ґанку Віктор Смірнов смокче цигарку. Голова — волоський гарбуз, а очі — засмальцьовані і пухлі. Живе в сільраді, бо головою в ній. Iнколи кривиться — то вітер пре в його бульбатий ніс запах залеваддя.
— Погано закопують, сволочі!.. — і плюнув. А в дворі, в квітнику, Муся. Дружина. Повнолиця і губи лійкою. Смачно жує котлетку. Біля неї на піску дочка стрибає.
Враз зашелестіло понад хлівом. Пес Рижий приволік великий кусень м’яса з залеваддя. Муся втратила весь апетит.
— Вітя, пес приніс ногу!
— Сам бачу. Iди до хати…
А з вулиці несеться:

Нема хліба на столі —
Тільки Сталін на стіні…

То сторож сільради — Пилип. Кривуляє споришем, штани-гармонія, кашкет у руці і раз по раз кашляє. Сонце всміхається йому, а він вдвічі до нього. П’яненький, вірніш наступив на пробку, — от і думки пнуться до небес.

Iди, Ленін, подивися,
Як колгоспи дожилися —
Ззаді голо, спина гостра,
Всі тікають від колгоспа.

Смірнов зібрав брови на шворку.
— Пилипе, облиш ці співи. Знаєш, чим це пахне?
— Знаю. Але я співаю з фантазії.
— Дурень! Ні на копійку розуму.
— Вам ліпше видко. Прощайте!
Пилип підтяг гармошку на живіт і вже напівдорозі:
— Голод розуму не послухає. Тиждень-два і шли привітальну телеграму до цвинтаря. — I вже на вулиці сумно: — Ха-ха-ха…
Сутеніло. Вдова Мотря повільно прямує до Смірнова.
— Вікторе Самсоновичу!
— Коротко!
— Двоє діток і я пухлі від голоду.
— Нічим не допоможу. Майже всі пухлі, а терплять.
— Випишіть трішки зерна.
Смірнов лопнув сміхом:
— Де ти зерно бачиш?
— Амбари повні!
— Є! — Смірнов штрикнув пальцем у небо. — То залізний резерв для держави. На те зерно чекає армія і флот.
— Та й нас же ціла армія голодних!..
— Тупа ти. Ваша армія — болячка для країни. Ви лиш дрючки жбурлять зугарні в колеса комунізму. А армія червона — це щось інше!
Похнюпилась Мотря… Подрана одіж, подране серце… Дома діти з страшними животами. Так… Так… Пішла…
***
За вигоном, у зеленім мерехтінні лежало сонце. Дерева вперто навівали передсоння. Вдовиця Мотря раз по раз рвала дрімливу насолоду голови сільради.
— Мене рвіть на шматки та їжте! Ви ж бачите самі, що я вже мов колода.
Це Мотря дітям «добраніч» побажала.
I десь у лопухах і будяках — на вулиці, — хлопчина дівчину чекає. Летить по сутінках його натхненна пісня:

Ой як Ленін умирав —
Сталіну наказував,
Щоб хліба вволю не давав,
А сала й не показував.

А на передгір’ї ледве чутне Пилипове:
«Нема хліба на столі…»
— Сволочі! — Віктор Смірнов в сільраді, як на фронті. Тримай кристальну чистоту партійця від поругань і брехні… — «Сволочі»!

***
Вдовиця Мотря з дітьми на подвір’ї. Лежать в соломі і їдять далекі зорі в небі. Перевернувся син і таємничо мамі:
— Пес Рижий заніс у кропиву велику ногу.
I зорі плакали промінням неясним…
— Я принесу її і зваримо негайно.
I всенькі зорі розтопилися в очах, і Мотря сина пригорнула.
— Нехай, Iвасю. Залиш її до ранку! Вона з душком і потребує праці. А поночі не дам я ради їй.
***
Iвась упевнився, що мати спить. Він пошепки сказав сестрі: «Вставай, підемо»!
Удвох нечутно в темряву ступали…
Сестричка з острахом:
— А мама як проснеться?!
Iвася кропива скажена закусала.
— Не йди сюди, Оксанко!
Нагнувся. Оксанка слухала солому на подвір’ї.
— Дивись, яка важуча! — і потягнув, сопучи, за собою.
Оксана, поруч ідучи:
— А куряча не так пахтить, як ця, Iвасю.
Десь там за верболозом синява зализувала очі зорям.
— Неси казан з водою і довгий ніж!
Засуятилась темрява і з обрію легенько відступала… Iвась з Оксанкою ковтали слинку. На камінцях смалився казанок із м’ясом. Розшматувалася темрява. Все небо посивіло. Підгір’я ось-ось загориться.
Оксанка пальцями здушила ніздрі і піднесла до уст шматочок м’яса. Проковтнула. (I небо покосилось від образи.)
— Iвасю, воно смачне, коли затиснеш носа.
— Не їж, Оксанко. Збудити матір треба і вкупі снідати почнемо.
Iвась нагнувся біля мами і тихо, але збуджено, зраділо:
— Вставайте, мамо, я вже і м’яса наварив.
Вдовиця Мотря тихо на соломі.
— Хутчій вставайте, мамо. Оксанка не чекатиме на нас. А м’ясо ліпше, ніж коржі з бадилля. Затиснеш ніс — то смак напрочуд гарний.
Матуся на соломі. По лиці мандрує муха. У вухо лізла комашня…
Iвась вдивлявсь. Оксанка з казанком в ганчірці наближалась.
Заверещав хлопчина.
— Вставайте, мамо! Не жартуйте! Я боюсь.
Звалився матері на шию.
Казан бабах на землю. Запарувало м’ясо на траві. Оксанка в крик:
— О мамо, я не бачу, де ти?!
Iвась щосили трусить маму:
— Ма, прокидайтесь. Вже й м’ясо через вас покидали на землю. Оксанка спарила усе лице. Мамусю…
Вдовиця Мотря сина не почула.
***
Ранок набирає сили. Муся вийшла з окрайком білого хліба. Глянула в бур’ян і ахнула від здивування: ноги, що собака вчора приніс, не було. Ясно, зжерли сусіди.
— Вітя, ти бачиш, який фокус. Мотря накормила своїх байстрюків обідом собачим! Ха-ха-ха! Людожери! Тьху.
Діти вже лише хлипали.
Біля них Пилип. Заспокоював:
— Не руште маму і не плачте. Вона померла. Розумієте?
Починалося травневе свято.

Два з’їзди

Голова Спілки радянських письменників України Олександр Корнійчук упав на ліжко і тяжко-претяжко зітхнув. Думки його почали по-ударному працювати. Одна одну викликували на соцзмагання, одна одну випереджували — і від цього бідна голова голови Спілки письменників майже тріщала.
— Завтра з’їзд письменників України — чи ти все приготував до цієї знаменної дати? — шептав йому один голос.
— Майже все, — заспокоював його інший.
— А чи всі працівники пера будуть паплюжити своїх покійних колег, будуть каятися і обіцяти в майбутньому підвищити на двісті відсотків ідейну продукцію праці?
— Думаю, що всі, — питала і відповідала Корнійчукова голова.
Тут думки на мить заспокоїлися. Але, мабуть, для того, щоб через хвилю ще сильніше запрацювати.
— А чи всі будуть голосувати одноголосно, га?
— Напевно всі. А може, якийсь дивак не хоче жити, хай голосує проти.
Тут Олександр замріявся.
— Уявляю, що завтра буде творитися в будинку Спілки письменників. Який зчиниться літературний хаос! До початку з’їзду всі будуть бігати, один одного перепитуватимуть:
— Що ви будете говорити на з’їзді, товаришу?
— А що ви?
— Не знаю. Слухайте, мені цю ніч снився наш покійний вождь товариш Сталін. Що це може значити?
— О друже, бережіться. Або захворієте на рак, або арештують…
I біганина… Як у фільмі під час пожежі…А він, Олександр Корнійчук, сидітиме з Вандою Львівною Василевською і заспокоюватиме переполоханих працівників пера.
— Не хвилюйтеся, товариші. Наскільки мені відомо, великих арештів після цього з’їзду не передбачається. Може, три-чотири особи й арештують для постраху іншим.
Володимиру Миколайовичу Сосюрі певно впаде з рук на землю його найновіша збірка віршів.
— Це, напевно, на мене черга, — подумає він. Але враз візьме себе в руки і міцним голосом заявить і йому, Корнійчукові, і колегам:
— Знаєте, товариші? Я зараз пишу драматичну колгоспну поему: «Довгоносик і цукровий буряк».
— А я, — скаже Андрій Головко, — закінчую роман-епопею у трьох частинах «Соцзмагання на конячій фермі».
Біля стіни, як завжди, мовчки стоять Павло Тичина, Юрій Смолич і Оксана Iваненко.
— А що ви готуєте на честь з’їзду письменників, товаришу Оксано Дмитрівно?
У неї буде приготована відповідь заздалегідь, тож вона негайно відповість:
— Збірку оповідань для дітей дошкільного віку. Збірка має назву «Уолл-стріт і бактерії».
— Цікава тема для дітей, — скаже Смолич. — А я, знаєте, готую повість про радісне життя шахтарів Донбасу під назвою «Дихаєм вугіллям».
— А ви, Павле Григоровичу, що споетизували?
Тичина напевно захвилюється. Досвідченому психологові можна буде помітити, що він невдоволений таким надоїдливим запитанням.
— Працюю над двома циклами поезій. Перший має назву «Коли партія скаже — нам нічого казати». А другий цикл індустріальний, присвячений машинно-тракторному заводові, зветься «Шарикопідшипник».
З протилежного боку розмовлятимуть товариші Рильський, Гончар, Малишко, Iван Ле. Біля самих дверей гуртуватимуться Скляренко, Рибак, Панч, Наталя Забіла та Сава Голованівський. То там, то тут буде чути дискусії на літературні теми. Поети говоритимуть про нафту, коренеплоди та безробіття у джунґлях Африки, прозаїки і драматурги — про свиноферми, дизельні мотори та розведення вівчарства на півночі.
Олександр Корнійчук перервав думки. Солодко потягнувся в ліжку і позіхнув на сто п’ятдесят відсотків. I знов почав мріяти про завтрашній з’їзд.
— Отож всі дискутуватимуть. У дверях стоятимуть наглядачі з державної безпеки. Він, Корнійчук, чинно підведеться і відкриє з’їзд. Аплодуватимуть. Наглядачі з державної безпеки слідкуватимуть, чи всі плещуть. I чи у всіх усміхнені обличчя.
Знов Олександр позіхнув. Надоїло думати. Взяв зі столу найновіше число «Радянської України» і почав читати передову статтю. Не встиг прочитати і третину, як у тій позі, в якій читав, мертвецьки заснув.
I сниться голові Спілки радянських письменників України дивний-предивний сон. У якомусь великому, залитому сонцем, палаці відкриває він, Корнійчук, правдивий з’їзд письменників України. Скрізь квіти, сміх, а на стінах жодного портрета мертвих чи живих вождів. Двері в палаці розчинені навстіж і ні з одних не видно постаті з міністерства внутрішньої безпеки. Письменники говорять голосно і не оглядаються, чи їх хтось почує.
— Знаєш, — каже Головко Сосюрі, — я пишу страшний роман про голод в 1933 році в колишній Радянській Україні. Ця тема мене вже давно полонила.
— А я, — каже Сосюра, — закінчую поему про добу арештів, добу єжовщини.
I враз Сосюра почервонів. До залі зайшла група осіб. Спереду групи стояли Улас Самчук, Докія Гуменна, Iван Багряний та Осьмачка з валізою в руках. А за їхніми спинами показувалась голова Євгена Маланюка.
Сосюра вмить прошмигнув між Самчуком і Гуменною і став перед височенним Євгеном.
— Друже Євгене, Маланюче рідний, прости мені. Ще за проклятих радянських часів я тебе в одному вірші оплюгавив. Але повір, Євгене, мене змусили до цього. Вибач!
Маланюк скинув капелюха.
— Я знаю, Володимире, що тебе примусили. Вибачаю. Ось моя рука.
— Ні, Євгене, поцілуємось в знак дружби. — I чоломкаються Сосюра і Маланюк.
Придивляється Корнійчук до глибини залі. Що там говорять? Що там твориться?..
— Друже, — з запалом виголошує Вишня до Тичини, — я завтра даю до друку сатиру про колишню комуністичну партію. А ви ж що поробляєте?
А Тичина замріяно:
— Нарешті я можу писати, що я хочу. Пишу вірш про Почаївську Божу Матір.
I ось йому, Корнійчукові, виросли крила, і він іде, чи то пливе, чи підлітає до трибуни. I не то каже, не то співає:
— Дорогі друзі, відкриваю з’їзд письменників України.
Попереду стоять Рильський, Собко, Бажан, Iван Ле, Новиченко, Наталя Забіла. Вони крикнули:
— Слава! — І весь палац підхопив їхній оклик.
— Поступила пропозиція, — виголошує Корнійчук далі, — вшанувати вставанням наших дорогих друзів по перу, які згинули від большевицької руки впродовж тридцяти п’яти років. Твори яких під страхом смерти були заборонені по цілій Україні. Вшануємо світлу пам’ять Миколи Куліша, Досвітнього, Пилипенка…
Підскочив Малишко.
— Кириленка не забудьте, Коцюбу, Хвильового, Плужника, Винниченка, Підмогильного, Косинку…
З гурту, де стояли Купчинський і Керницький, хтось крикнув:
— Згадаймо Буревія, Епіка, Йогансена, Чупринку, Філянського, Iвченка…
Узяв слово Iван Ле.
— Пригадую вам, шановний з’їзде, ще Слісаренка, Вухналя, Вороного.
— Забули згадати, — кричить зсередини Наталя Забіла, — покійну жінку-письменницю Зінаїду Тулуб1, авторку широковідомого роману «Людолови».
— Прошу згадати, — каже Самчук, — нашого колегу, покійного Аркадія Любченка.
Наперед проштовхалася Докія Гуменна.
— Пом’янемо, — каже вона, — Юрія Клена і Мосендза. Хай їм царство небесне буде! — І перехрестилася.
I всі кажуть, кажуть і не бояться, не оглядаються, не трясуться.
Йому, Корнійчукові, ще більші крила доросли. У грудях вільно. У думках світло. У душі жодного постраху. Він зібрав всю силу і перекричав усіх.
— Друзі, передаю керівництво правдивим українським з’їздом людині, яка недавно повернулася з Сибіру. Передаю Єфремову.
I… прокинувся Корнійчук. На чоло виступив холодний піт. Зазирнув у люстро. Лице було скривлене жахом. Поглянув, чи нікого нема в кімнаті. Одні стіни. А вони, як відомо, не вміють розгадувати снів.
Він з радости тріпонув головою.

1952 рік

Ох, ці наші!..

Люблю у вільні години переходжуватись по українському Нью-Йорку. Тут тобі і свої книгарні, і свої м’ясарні, і свої крамниці, а до цього всього ще й свої рідні покупці. Тут, у нашому Нью-Йорку, куди не повернешся, на своє потрапиш і своє побачиш. I Пласт і Народний Дім! I є також і дві наші кредитівки: Православна і «Самопоміч». Отож серед свого гарно у свіжу днину і прогулятися.
Ото бачу — іде мій кум. I за бік чомусь тримається.
— Чого, — кажу, — це вже в тебе ото під боком ґуля вмостилася?
— То не ґуля!
— А що ж то таке видувається, як горщик? Може, цуценя купив і додому несеш?
— Попав пальцем у небо.
— То, може, порнографічні фільми чи журнали приховуєш?
— Нащо мені порнографію під плащем ховати. Її у телевізії повно і показують всім. А під боком у мене, голубе, не ґуля, а гроші. Тисячку долярів йду здавати в банк. Але ш-ш-ш! — не писни, бо як шоколадні кавалери пронюхають, то ножем чик! і мене уколошкають.
— А в який же банк ти гроші несеш? У Православну кредитівку?
— Чи я здурів у кредитівку нести?
— То в «Самопоміч»?
— Чи я з розуму зсунувся до «Самопомочі» заглядати? Я несу в американський банк.
Отоді я його стусаном почастував.
— А щоб тебе, — зі злости бликнув я на нього, — жаба лівою ногою у живіт тицьнула. Безкебетний ти!
— Чого ж я безкебетний?
— А того, що своє минаєш, а чуже підпираєш. Так наші кредитівки дають тобі більші прибутки-дивіденди. I вони ще й пособляють нашим сиротам, нашим школам, нашим студентам, нашим…
— Досить, — він до мене, — ти як почнеш перечисляти, кому вони помагають, то дня не вистачить. То ти кажеш, що я дурний?
— Ні, ти безкебетний.
— А що ж мені робити, щоб у мене кебета з’явилася?
— Віднеси ці гроші до наших кредитівок! 500 долярів — до Православної, а 500 — до «Самопомочі». А як третій український банк у Нью-Йорку з’явиться…
— Третій? Навіщо?
— Ага! У Нью-Йорку було б наших банків не два, а п’ять, коли б такі, як ти, свої вузлики з грошима несли у своє, а не в чуже подвір’я…
Мій кум зітхнув і, сказавши «Ох, ці наші!» — повернувся і попрямував із своєю «ґулею» до наших рідних банків…

Патріот з примусу

Оце недавно цілком випадково зустрів знайомого. Аж дивно: знайомі вже давно і живемо один від одного ось рукою подати, — а бачимось один раз на півроку.
— Куди? — привітав його замість «добривечора».
А він мені:
— Як це ти, Миколо, дивно якось приятелів зустрічаєш?.. А куди ж мені йти, як не в нашу Православну кредитівку!
Я приємно був здивований. Ось, думаю, як! Зустрів і приятеля, і патріота, бо ж, бач, не цурається української установи.
— То ти, — кажу, — вже встиг і членом Кредитівки стати?
— Мусів стати. Примусили мене…
Я виочився на нього. Просто решетую його очима:
— Примусили тебе?!
— Аякже!
Цілком ніяковію. Яким чином?.. Та ж, наче, Америка — вільна країна, тут ніхто нікого в спину не гонить, не затягає в жодні кооперативи чи кредитівки, аж тут диво-дивнеє: мого приятеля силоміць затягли!
— Не вірю! — кажу йому. — Їй-богу, не вірю.
— Бо ти, — він мені, — недовірком і родився. Тому й нікому не хочеш йняти віри. А я таки з примусу опинився в Кредитівці. Бачиш — лежали в мене в хаті лишніми 200 долярів. Як виходив з дому — з собою їх, зрозуміла річ, не брав, а десь їх у кімнатах затикав. Зразу переховував у подушці, тоді в сільничці, далі в лазничці, у щілині під ванною. I що ж?.. Злодії як пограбували мене вдруге, то й під ванною гроші занюхали й забрали. Потім я мав ще 100 долярів і заховав їх у сміття. Поклав у ґарбедж1, присипав газетами, гнилими помідорами й огірками і пішов на вулицю. А через годину жінка прийшла прибирати хату і викинула 100 долярів укупі з сміттям! Тоді я спересердя сказав собі: «Буду патріотом, кластиму гроші не в подушку і не в щілини, а до своєї рідної Кредитівки! I виграв: кладу ось уже два роки і задоволений. Люди в Кредитівці свої, дивіденди — мої, вечорами і в суботу працюють і мене свідомим українцем рахують».
Ми розпрощались: мій приятель, — та й одночасно патріот із примусу, — до своєї української установи поспішав.

1Смітник (анг.)

 

Нехай скарає…

Признаємось щиро, що ми в душі частенько тужимо за домом, день-денно у вільні хвилини мандруємо думками до того гнізда, де народилися, але й натерпілися, насміялися, але й рясно наплакалися. Звідки нас вигнано, вирвано і розвіяно по широких світах-мандрах.
Багатьом уже хутко десятий рочок промайне, як рідних спрацьованих облич не бачено, милих голосів не слухано і дорогих, до болю жаданих листів не читано.
Тому не дивно, що ми кожну вістку з тієї сторони хапаємо, бо хочемо довідатись, догадатись, що нового скоїлось під нашою рідною стріхою.
«Чи живі ще, чи здорові всі родичі гарбузові?» — питаюся і я частенько цією фразою з казки, яку мені мати навіть десятирічному намагалася часом переказувати.
Чи терпінню вашому, родино моя, прийшов кінець? Чи спинились гіркі сльози на ваших обличчях? Так? Чи, може, й досі в засмальцьованих куртках-тілогрійках «радісно» толочите колгоспну ріллю? А може, страждальники, натхненно чистите непрохідну тундру на півночі? Чи з лопатою пішли добровільно-примусово копати канали на славу мачухи-країни, на радість «геніяльного» і «любимого» вельможі? На горе собі, на погибель-муку. Нелегко довідатись про вас. Нас розділяють широчезні води, височезні гори та тирана мого і вашого залізні кордони . Тяжко вісточці пробитися.
Хоч оце, нарешті, пробилася… I я дізнався про вас, про всіх вас… Та не зрадів я, а зажурився, засмутився без міри.
***
До Америки примандрував совєтський фільм «Донецькі шахтарі». Він прикував мою увагу, бо, як голосить реклама, в ньому оспівано землю мою українську після недавнього, другого світового спустошення.
Пішов подивитися на людей наших, на їхнє життя-буття, хотілося почути бодай кілька щирих слів від них, побачити на їхніх устах хоч відблиск непідробленої людської усмішки.
Я не чекав багато від фільму такої «демократичної» марки. А все ж я збирався побачити на екрані хоч натяк на людей, з якими я жив, страждав, боровся…
I лицедійство починається…
Звуки гучного маршу відкривають панораму Донбасу. Димлять страшенно заводи, поблискує на передньому плані шахта. Усміхнені робітники збираються спускатися під землю. А на землі такий концерт, така симфонія, що просто любо слухати і дивитися: сонце заливається сміхом, соняшник біля купи вугілля аж танцює від розкоші, горобці і все інше співоче птаство соцзмагаються між собою і душаться від мелодій. А дим з димарів культурно, за планом, йде все вгору і вгору, зовсім не чіпає ні соняшника, ні пташенят. Незабутня картина. Коли б ще режисер додумався між димарями заводу повішати гамаки-сітки для відпочинку, була б ілюзія абсолютного курорту.
Отож шахтарі покидають цей рай і лізуть під землю. Всі радіють, всі сміються. Одні сховано, лише кутиками уст, інші завзятіше, просто сяють щастям. А дехто сміється на всі тридцять два зуби. Тут я довідався про причину їхньої безугавної радости. Поталанило їм. Вони сьогодні під землею передчасно закінчують п’ятилітній план добування вугілля. А завтра, о сили небесні, завтра вони зможуть сповістити «любимого», «мудрого» (не пригадую всіх епітетів, які актори, притамовуючи подих, виговорювали) про свою перемогу.
Ось бригада вже в шахті. У захваті підскочили хто до лопат, хто до машин і з піснею:

Розпрягайте, хлопці, коні
Та лягайте спочивать!

кинулись до бою. Лише торкнулись до вугілля, а воно сиплеться, сиплеться, та все такі великі шматки, що аж дух захоплює від ентузіазму. Шахтар — зирк на паливо — засміється. Дивіться, мовляв, не праця, а забавка в легку атлетику. Пливе вугілля — чорне-пречорне, а личка в усіх шахтарів, немов у любистку купані, біленькі такі, лише для фантазії біля брів трішки пороху приліплено.
Нарешті скінчилася праця і, напоєні духом виконання «п’ятилітки за чотири роки», вони вилазять на поверхню землі. А на землі — гульк! — площа. А на площі портрет можновладця. А біля нього навіть трава, цей, так би мовити, несвідомий елемент, пищить від захоплення. А про людей нема чого і казати.
Вітають героїв дівчата, жінки, діти. У всіх, без винятку, усміх на сто відсотків, а в очах максимум задоволення. Тут композитор фільму включає до своєї музики велику дозу маршового репертуару, і радість людей виходить безконечна. Для більшого ефекту щастя режисер під розпал патріотичної забави примусив бабусю плакати. Її негайно запитують щасливі мешканці країни пролетаріату, що значить цей дисонанс? Що за сльози? Виявляється, бабуся ридала, бо у неї молоді сили забрали поміщики і капіталісти, тож нічого не лишилося для будови безкласового суспільства. Все чоло бабусі немов шахматна дошка, покраяна зморшками, і зуби попсуті. На неї із співчуттям дивляться люди, що виросли під сонцем сталінської конституції. Вони всі повненькі, як свіжі огірочки, жодних зморщок і зуби, мов виточені на ювелірній фабриці…
Ріже гармошка, палає патріотизм… Свіжі огірочки танцюють… Пернаті щебечуть, соняшник моргає… На портреті вождь під вус посміхається… Донбас веселиться… Україна співає.
Другого дня делегація передової шахти залишає свої доми, родину і їде… Куди? — спитаєте. Ясно, куди… На поклін до найріднішого, найлюбимішого батька і мами, до життєдайного сонця, що опромінює серце і печінку кожної людини, до інженера людських душ, що сидить у Кремлі, — до товариша Сталіна.
У делегації обличчя урочисто суворі. При кожній згадці про вождя у всіх одуховлюються обличчя і очі стають якісь блаженно-непорушні, погляд скеровується кудись в далечінь, маю враження, що в стратосферу.
Ось уже добрались до столиці. Тут у палацах працює вождь зі своєю свитою. Довгенький кадр фортеці комунізму — Кремля з пташиного лету. Пролітає голуб — символ миру. Невинним птахом режисер влучно підкреслює мирні заміри кремлівської чесної еліти.
Треба додати, що кадри фортеці комунізму супроводжуються братерською музикою, яка змістом своїм пригадує відому совєтську мелодію до миролюбивих слів: «Ми всіх панів зітрем на порох»…
Отже:
Делегацію приймають в палаці. На екрані «сливки» комуністичної партії, чесна еліта всесильного політбюро: мудрий Йосип Віссаріонович, вірний Молотов, покірний Маленков, лагідний Берія і ще кілька з нижчої драбини. Мудрий ходить по кімнаті і ні на кого не дивиться. Iнші сидять за столом і одним оком зорять за вождем, другим оглядають делегацію.
Товариш Сталін у військовому вбранні. Обличчя сіре, звичайне і, якщо не рахувати носа, нічого геніального в обличчі не помічається. Тримається твердо, як і личить вельможі. Ближчі нахлібники почувають себе ніяково, хоч інколи пробують і посміхнутися. Один Берія має янгольсько-спокійний вигляд. Через пенсне очі проливають повінь миролюбства, добродійства і покірности. Дивлячись на нього, просто не віриться, що цей агнець без акафисту і панахиди спровадив на той світ мільйони людей.
Делегація їсть очима начальство, впивається ласкою, насичується творчим духом генія… I з цього моменту у фільмі починається «торжественна» партійна літургія. Вождь говорить, музика мироносно виводить якісь надземні, міжпланетні акорди. Делегація п’є звуки рідного, оксамитного голосу, нижча і вища драбина партії карбує в серці слова прозорливого керманича — і у всіх такий дивний вираз облич, що для цього тяжко віднайти влучне окреслення. Простий люд цей стан називає обаранінням.
Вождь запитує делегата, як живеться в Донбасі. Той спочатку отетерів, потім розповідає, що у них дома не життя, а суцільна пісня. Співають на землі і під землею, а дехто не втрачає розуму, пробує щось патріотичне проспівати навіть на смертному ложі. Признаю рацію делегату — в Донбасі пісні не виводяться. Співочий народ. У піснях оспівується і партію, що за них дбає, і мудрого, що їх голубить-милує. Всіх пригадують, нікого не забувають. Зберігся в пам’яті уривок з кантати про Радянську Україну:

Україно моя — всім багата,
А «жизнь» моя розпроклята.
Україно моя, хліборобна,
Чортам хліб віддає — сама голодна.

Про «мудрого» пісні складаються ліричніші, в них більше проблискує ніжности і невичерпної ласки. Зацитую уривок з серенади про товариша Сталіна, яку молодь співає, здебільшого наодинці:

Нехай могила тебе скарає
За те, що ти так любиш нас.
Чому ти, «мудрий», не вмер ще змалку,
Не покидаючи Кавказ.

Отож вітаю делегата, котрий запевнив вождя, що Україна про нього співає. Лише шкода, що він не підсилив запевнення вищенаведеними прикладами…
Тут ми вже підходимо до кінця фільму. Сяючи від світлого образу «батенька», делегація повертається в Україну, в Донбас, до своєї шахти і закликає людей вдвічі-втричі більше довбати вугілля на славу «родіни», на втіху властителя. Люди щасливі. Всі втричі більше зобов’язуються працювати.
I вірю, що без жодного зобов’язання стократ сильніше співатимуть кантати про свою зубожену Україну і серенади про її опікуна.
***
Як бачимо, зміст фільму для нас жодних змін не відкриває. Ще десять років тому (як ми були вдома і користувалися «ласками» «мудрого» і «дорогого» — гей-гей, рочки!) від перегляду подібних фільмів наша долоня ледве-ледве могла прикрити уста.
Хоч несправедливо буде твердити, що нічого особливого ми в фільмі не помітили. Дві деталі полонили нас своєю геніальною розв’язкою. Кажу, деталі — помилка. Дві проблеми, які споконвіку, у всіх віках, всім народам не дають спокою. Які хвилюють, шматують, мучать їх. Це проблема любови-сухотки і горя-печалі.
Гнилий капіталістичний захід втратив голову від цієї злодійки. Вона, як іржа залізо, проїдає всі фільми. Вона палає без угаву, і її тяжко спинити. За неї йдуть на смерть, на муки. Її бояться лікарі. Від неї втікає юстиція… Любов…
Лише в радянській країні найшли спосіб приборкати цю красуню. Керують нею як ровером. У цьому ми переконалися, уважно переглянувши любовну сцену в фільмі «Донецькі шахтарі». Сцена починається, зрозуміло, увечері. Донька шахтаря виходить у садок. По обличчю не тяжко догадатись, що хробак буржуазного пережитку точить їй серце.
Непомітно до неї підходить парубок, якого вона вже двічі принагідно бачила і особливих симпатій якому не виявляла.
Місяць навіює романтику… Парубок зітхає… Дівчина — ні. Тобто не солідаризується з ним. Коротко — в їхніх почуваннях жодної симетрії.
Нарешті він її питає:
— Любиш мене? — в її очах з’явилися мінорні вогники.
— Ні!
Бачите! Примхлива любов починає свої каверзи. Отут її тяжко приборкати. Не любить і хоч кричи «калавур». Ні валеріанки, ні пеницилинні компреси тут не зарадять. Ні! — і хоч сядь та плач.
Але парубок з Донбасу не розгубився. Недарма він вивчив історію ВКП(б). Він сказав їй:
— Слухай, я ще ліпше в шахті працюватиму. Побачиш, у п’ять разів більше добуватиму вугілля…
Обличчя дівчини проясніло. Ключ до серця віднайдено. Вона зарум’янилась і сказала парубкові:
— Люблю!
Чуєте, гнилий заходе! Непокірна любов скорилася. Її поставили на світлі рейки соціалістичного реалізму. Ось вам формула, яка в країні рад загоїть серцеві рани, яка знищить серцеву недугу: коли тебе дівчина не любить — не сумуй, не страждай, не муч себе, а втроє, в п’ятикрат підвищ норму виробки, — і дівчина напевно загориться полум’ям кохання. Тепер у Донбасі шахтарі вже не будуть співати дрібнобуржуазних пісень на зразок «Ох, любов, яка ти зла».
Це вже сторінка минулого. Любов прямопропорційна нормі видобутку вугілля. Більше рубаєш під землею — найдеш дівчину, яка тебе покохає. Слабенько виконуєш завдання п’ятилітки — любови не чекай, умреш самітний і поховають без червоного прапора…
Як і в кожному фільмі, в «Донецьких шахтарях» ми спіткалися з драматичною сценою, де герой страждає, на лобі у нього з’являється декілька крапель поту, очі часто кліпають, щоб видушити сльозу, а музика пиляє щось на зразок реквієму. Тут теж зустрічаємо «совєтське» новаторство. У буржуазному заході драма вибухає завжди тому, що там є злі і добрі люди, там є ті, що думають так, і ті, що думають інакше. Вони між собою гризуться, б’ються, ріжуться. Виходить, буржуазія погрожує, сама того не хотячи, людську драму.
У щасливій радянській країні нема злих людей, як нема і тих, що думають інакше, тобто вони були і вони є, але добре НКВД не дає їм опіритися. Воно їх з корінням вириває і мільйонами пересаджує або в глуху болотяну тундру, або відпроваджує в безповітряний простір-космос. Лишаються з правом жити лише віддані партії люди. Тож тут ніякої боротьби не передбачається. I в радянських фільмах виникає новий зразок драми, її можна назвати — драмою вищого порядку.
Візьмемо соковиті приклади.
У фільмі «Свинарка і пастух». Драма сталася тому, що колгоспна свиня привела на світ радянських поросят натроє більше, як вона могла породити. Ці троє, не дістаючи поживи, хворіють. Ось вам. Троє перевірених поросяток захворіли. I тут починається драма, яка по силі своїй може дорівнятися до найсильніших сцен з «Американської трагедії» Теодора Драйзера. Дівчина-доглядачка забирає трьох поросяток до хати. Вони, сердешні, голодненькі, кувікають. Музика грає жалібний марш. Дівчина в розпачі: в очах сльозинки, в голові пробігають невеселі думки, мовляв, навіщо жити, коли біля тебе поросятка гинуть, а ти безпомічна дати їм медичну обслугу. А вони лежать на перині і ще жалібніше — куві-куві. Тут дівча не витримало. Воно вирішило годувати поросяток штучним способом, з пляшки — аж доти, доки вони не зможуть приймати їжу з коритця. Сказано — зроблено. Задум дівчини перемагає. Нерви глядачів, перше розпалені до білого психічною драмою, остигають.
У «Донецьких шахтарях» наші нерви бриніли від напруження в такому ультрадраматичному моменті. Шахтар Недоля після праці повертається до хати. Повільно сідає за стіл, до їжі. Але апетиту катма. Ложка випадає з рук. Личко сумне-сумне. А в грудях таке вогнище горя, що годі знайти де-небудь термометр, щоб його зрахувати. Жінка б’є на сполох. Що трапилось? У Недолі зарошується чоло, рука тремтить. Зараз він скаже щось жахливе, що блискавкою трісне глядача. Що таке? — думаємо й ми. Може, кого прибило на шахті? Може, син потрапив під машину і вмирає в лікарні? Може, почалася війна?
Ні — справа куди глибша і трагічніша. Сьогодні попсувалась машина, і шахта може не виконати добування вугілля. Розумієте?! Від цих слів дружина майже мліє. Чоловік заспокоює її, хоч в самого серце наскрізь прогризено гадюкою-журбою.
Продукційна драма прибирає найвищої форми. Глядачі підносять до обличчя хустинки… Надвечір машину ремонтують, і горе зникає. Ми, що вже ладні були хлипати, відпружуємось.
«Добре, — думаємо, — що машину до вечора привели до порядку, а то, коли б, не приведи Боже, два дні стояла без праці, режисер зарядив би таку душевну катастрофу героїв, що ми від наснаги луснули б».
Перед закінченням аналізу фільму про Донбас треба згадати ще про одну новинку, яку ми не в силі обійти мовчанкою.
Актор Геловані грає роль мудрого вождя. Ми його в цій ролі бачили декілька разів ще дома і, позіхаючи, плескали в долоні. I цього разу вождь виведений чепурно і солодко, мов цукерка з малясу. Але дослухаємось… Чи це нам вчулось… Ні, ні, справді вождь гаркавить… Акцентує… I досить чітко. Отже, в цьому фільмі вперше дозволено акторові копіювати мову «батька народів». Ми аж здригнулись від такої сміливости. Раніше — десять, п’ятнадцять років тому, всім, хто пробував імітувати мову Віссаріоновича, хірург Берія робив негайно операцію знешкодження язика.
***
На всьому фільмі лежить лапа можновладців з Кремля. Вони гарцюють партійними чобітьми по найінтимніших закутках людської душі. Жаліємо акторів, що мусіли грати в цій партійній директиві.
Співчуваємо землі нашій українській, з якої так жорстоко насміхається ворог. Гірко нам дивитися на твій глум, земле-мати. Тобі ж подвійно гірко, бо ти його відчуваєш і мусиш мовчати…
Продивився фільм…
Не знаю, чи жива ще моя родина люба. Якщо мертва — сумую, коли ж жива — не менша журба огортає мене.
Журюся за вас живих, бо не висушились сльози на лицях ваших, вашим стражданням не прийшов край. Де б ви не були — чи на колгоспній ріллі, чи в шахті Донбасу, чи в полярній тундрі, чи при будові каналу — ви невільники. Ви не можете про себе нічого сказати. За вас каже можновладець-тиран.
Ви голодні — він каже, ви ситі.
Ви вкрай зажурені — він каже, ви веселі, щасливі.
Ви заковані — він каже, ви вільні.
Впродовж цілого фільму тиран розповідає про ваше щастя. I крізь його чужий брутальний хрип я відчув брязкіт тяжких кайданів і ваш рідний розпачливий голос.
***
Пройдуть роки — справедливість Божа переможе.
Пройдуть віки і сиві старці на рідній нашій землі переказуватимуть онукам легенду про те, як Всевишній за велику «любов» до України в середині двадцятого століття покарав червоного тирана-дракона.
З таким же пієтетом, як ми тепер співаємо «Зозулю», «Байду» і «Морозенка», тоді будуть співати пісню донецьких шахтарів про Йосипа 1-го, яка починається народним українським заклинанням:
Нехай могила тебе скарає
За те, що ти так любиш нас.

Цирк у хмародерах

Мій товариш, коли отак тобі щось запропонує, треба краще бути насторожі. Бо він своїм запропонуванням може викинути таке колінце, яке тобі ніколи й у сні, їй-бо, не привиджувалось. Коротко — він мастак на щось намовити, що опісля лише руками розводиш і чудуєшся, як йому, урвителеві, таке несусвітнє в голову збрело.
Ось і цього разу. Пішли ми в цирк. Посиділи дві години. Ну, й виходимо і ділимося враженнями. Гарно на канатах танцювала двійка — усіяний м’язами в’юнкий юнак і товстенька, як надутий пузир, дама. Гарно було споглядати, як клоун свою голову в тигрову пащу всував, а при цьому по-перепелячому підпадьомкував і звіра за хвоста хватав. I тигр тоді скрушно на публіку дивився, бо він не розумів, по-перше, перепелячої мелодії, а по-друге, його зубища були заклепані живою головою, а до того він не міг ще й хвостом рухати.
I приємно було дивитися, як слони «дріботіли» танок маленьких лебедів з балету «Лебедине озеро». А особливо одна слониха була напрочуд елегантною та граціозною в ролі найменшого лебеденятка. Вона, та слониха, ногою як тупнула — то й дошки під нею потріскались — і з-під дощок пісок хмарою на глядачів посунувся… Але… але таке я вже не раз бачив. I в Європі, і тут в Америці. Це мене не розрухує і не лишає в мені жодних спогадів…
— Не лишає? Слухай, — товариш до мене, — гайда завтра в інший цирк. Того цирку до смерти не забудеш! Та на такий цирк ти ще зроду-віку не мав нагоди споглядати.
Я став ошелешений.
— Ти, — кажу йому, — вже щось заговорюєшся. Щось невпопад варнякаєш! Та ж іншого цирку в Нью-Йорку нема!
— Ба таки є! I завтра в ньому появимось. I то буде цікавіший від сьогоднішнього. I в тому цирку не буде ні тигрів, ні слонів, ні іншої якої дичини — там будуть самі люди. I в тому людському цирку будуть видовища — аж гей-гей які! Ти спершу від запаморочення й словом не обмовишся, тобі там дух заб’є, і спершу ти не годен будеш й пікнути…
Що ж, погодився піти, щоб від захвату, від одурманіння й не пікнути.
***
Підходимо до будинку. Задираю голову. «Кримінальний суд». Он воно що?! Так ось у який цирк зануда, а не товариш додумався мене завести.
Заходимо в залу. I відразу ж очі звужую, зір напружую, бо приміщення сіряве якесь, темняве, а ще й на додачу тьмяне електричне світло, як павутиння, осотує залу. Зачовгані брунатні лави і ще більше зачовгана руда підлога.
Я завбачливо підстеляю газету, а тоді вже сідаю, бо не хочу об таку зашмульгану лаву забруднити своє лихеньке і дешевеньке, а таки ж вбрання.
Оце так суд, думаю. Це якийсь погріб, сутеренок1, де відьми на весільний пир збираються…
— Слухай, — я до товариша.
— Цсс, судова розправа, та бачиш же, починається.
Еге, бачу. Суддя досить кумедно виглядає в перуці (товариш сказав, що суддя зветься Роберт Сміт). Отож Сміт у перуці розкинувся у кріслі і знуджено на залу встромив свої маленькі, як у курчатка, очі. Побіч нього ціла свита: оборонець, обвинувач, писарі, якісь помічники, дорадники… А он спереду, посередині зали, видибився і підсудний. Дебелистий, плечистий дужака. Обличчя гарно відкормлене — хоч також і добре віспою подовбане. А он збоку і жертва цього високого телепня. Середніх літ жінка.
I ось чую. Цей високий, ця дебелина, у білий день у жінки вирвав торбинку і штурлянув її на брук так, що вона, сердешна, двох зубів позбулася.
Говорять. Розпитують. Записують. До судді вся свита збігається, шушукається… Врешті оборонець голосно, міцно, впевнено звертається до судді Сміта:
— Ваша достойносте! Мій клієнт не виривав торбинки. Зовсім ні! Мій клієнт ненароком штовхнув пані, а вона, падаючи, сама кинула вбік свою торбинку. I лише тоді мій клієнт взяв у свої руки чужу власність. I зуби мій клієнт пані не вибивав. Як я довідався у лікаря, у пані були хворі, розхитані зуби — і коли вона від випадкового поштовху падала , в неї ті зуби без жодного труду, так би мовити, автоматично з ясен на брук висмикнулись…
— Три дні в’язниці! — і суддя вдарив дерев’яним молотком.
Оце так покарав суддя, думаю, щоб його покарала сила Божа! А винуватець, високий, увесь сяючий через хвилю вже виходить не через заґратовані, а через так звичайні вільні двері. Виходить, а на вісповатому обличчі погорда, зневага до всіх людей, з якого нетрудно прочитати: «Ви думали, мене запроторять на три роки за ґрати. А дзуськи! От хто я! Отаким годиться бути!» I він уже вільна пташка, він уже іде на вулицю, бо ж він вже три дні в буцигарні до розправи висидівся — отож кару, яку суддя милостиво наклав на нього, відбув — і тепер іде на всі чотири сторони, туди, куди вже заманеться, куди вже його злодійські очі дивляться…
Жінка, яка через нього зуби стратила, сперш порпається в кишені, тоді видобула хустинку і витирає очі…
— Пане, — збентежено і спантеличено жінка до судді. — То ви його з такою легкою рукою випустили? Та ж він завтра знов мене спіткає і ще гірше переколошматить! Та він завтра вже повибиває мені всі дочиста зуби!
Оборонець жінку із зрозумілим співчуттям поплескує по плечі і, видко, старається її чимшвидше вирядити з зали.
— Iдіть, пані, відпочивайте! Як той віспою покльований упир знову вас за груди схватить і пошкодить вам уже всі зуби — тоді ми вже до нього цупко візьмемося. Як він до нас у руки вже вп’яте попаде — тоді йому не здобрувати…
Я сиджу безмовний. Святу правду приятель казав. Я такий очмелений від того, що тут тільки що сталося, що навіть не пікну. Оце так справдешній цирк! Четвертий раз злодюга в суді об’явився — і вийшов зразу без труду великого на волю.
Та хоч я німую — та чую, що вся зала в німотність не вдалася. Зала страшенно ремствує. З усіх кінців навперебій вигуки несуться… Клянуть глядачі суддю на всі заставки…
— Це один з тих жалісливих до злочинців суддів.
— Це один з тих жалісливих лібералів, що злочинство в місті розсаджують.
— Він, цей суддя, ума позбувся! Або він у судівництві так відає, як пес на зорях.
— А що, коли б на нього, на отого суддю, той віспуватий пройдисвіт та напав у темному кутку? I щоб кулачищем усі зуби повисмикував! Та що тоді? Тоді напевно б суддя напасника у довічну в’язницю запроторив!
Розгардіяш в залі розвихрювавсь — і суддя з серця луснув молотком — і не об’явив, а просичав: «Перерва!»
***
За півгодини в суді гамір дещо влігся. Люди трохи охололи, втихомирились…
I чергова розправа розпочалася.
Слухаю — і ця справа невесела. I тут біда здоганяє горе.
Он на палицю зіперся хирлявий літній чоловічок. Голова в нього без волосиночки, і така маленька, що її, далебі, можна взяти в жменю. А на обличчі, там, де повинні б бути щоки, тьмяніють впадини, а чоло густо-густо зорали глибоченькими зморшками нечисленні зими й весни. I очі в нього також попровалювались — і поміж цими ямами й попругами лише один ніс у повний зріст видніється.
А навпроти чоловічка нудиться від нецікавого оточення лобур у чвертьспідниці. Така розрум’янена, і її лице й губи аж жаріють з червоного мальовила. А коси в неї збиті в довге жмуття, і те жмуття ззаду обтріпаною стяжкою у хвіст конячий перев’язане.
I ось цей лобур у перші вечірні присмерки наскочив на старенького — і неоковирним саморобним ножакою-щербаком штовхнув його в бік — та промахнувся і лише просік кожушок і зранив старого в лікоть. Та цього мало. Після ножа, вона, ця лобуряка, обшарила старого з голови до ніг і поцупила від нього гаманець і годинника. А тоді ще й розпанахала нещасному сорочку і зірвала з шиї суканий шнурочок із золотим хрестиком.
I наново біля судді відбувається сміховинний «обряд». Суддя обома руками на стіл налягає, до нього оборонець підступає, а обвинувач згинається і підслухує.
Шушукання, шамотіння, тикання пальцями то під стелю, то у стіл. Шурхотить папір…
I ось уже охоронець, захопивши охапцем повітря в груди, мудрагелить:
— Ваше!.. Ваше!.. (Аж тричі возвеличував суддю Сміта). Ця дівчина, яку ми судимо, як приглянутись пильно й неупереджено до всієї справи, лише на маленьку половину винна. По-перше, дівчина назирці за старим не йшла, а він сам дівчині на очі появився. Сам їй зустрівся. I по-друге, вона, моя підзахисна, ножичка носила не для розбійництва й грабунку — цілковито ні! — вона ножичок мала для простої гігієни. Так, так, для простої гігієни. Ножичком дівчина шліфувала й чистила нігті на руках. Нічого тут немає дивного. Одні дами носять для нігтів маленькі ножиці, а інші ножички…
— Еге, — із зали гнівним басом хтось вигукує, — на те ножище, що ото на столі вилискує, можна нашпилити суддю, оборонця — та ще й вістрям вдасться штрикнути оту розбійницю. То не ножичок, як слинявить оборонець, а ціле кинджалище, яким у м’ясарні кістки розрубують!..
I гнівного баса зараз же витурили з зали.
А захисник далі половою з уст засипає:
— Ваше достойносте! I мій клієнт, ця дівчина, зовсім старому не погрожувала. Вона ножичком для грабунку й не покористувалася. А направду було ось як. Дівчина ішла, а старий, що опинився нізвідки біля неї, об щось спіткнувся і об ножичок дівчини злим випадком черкнувся. А як черкнувся — то з ляку схилився, і тоді в нього з шиї через голову проскочила стяжка з хрестиком. I як стяжечка спадала, то об бур’ян зачепилася, розірвалася. I тоді дівчина зігнулася, щоб хрестик підняти і віддати, але старий з невідомої причини чомусь від дівчини почав втікати…
— П’ять діб в’язниці!
Лобур у спідничині ошкірнувся усміхом, а тоді на радощах ліву руку в кулаці швидким махом викинув до стелі. Мовляв, ага, наша верх взяла, наша перемога.
А зала знову розбурхалася. Бо гнівається, лютиться.
— Хай вона кулаком не вгору, а судді під ніс тикне! Щоб суддя по заслузі гарячою юшкою умився.
— Тому судді не судити, а візникувати!
— Чабанувати!
— Свиней на вигоні доглядати!
— Не догляне. Свині порозбігаються, а він ума не добере їх докупи зігнати.
У сусідстві зі мною молода пара. І у неї, щупленької білявки, в руці яблуко. Вона його долонею обгладжує, а потім, ні з сього і ні з того, пильно-пильно на нього розглядається.
Партнер білявки шарпає свою симпатію за руку.
— Не варто, — каже, всміхаючись до неї, — не варто в суддю цим свіжим гарним яблуком ціляти. Коли б гниле або почервивлене було — тоді б можна й жбурнути…
I вони обоє від такого жарту притишеним сміхом почали душитися.
А я лише збирався заговорити до товариша, хотів йому вилляти свою зневагу до судді, ба просто хотів того суддю тишком-нишком до цурки збештати, як треба було мені вже й вмовкнути.
Бо черговий судовий розгляд починався.
Напівосліпла жінка сиділа на камені побіля парку. О шостій годині вечора. А її супровідник, її пес, бродив кущами. I ось зненацька перед нею виросли два молодики — кожному так років із вісімнадцять. I вмить один юний харциз, затиснувши долонею уста, іздер у неї з обох рук перстені і обірвав із вух шеляга варті кульчики. А інший напасник тим часом встиг згребти у кулак неповних п’ять доларів, які він вишукав у жінчиному осінньому пальті…
Жінка із зраненими пальцями і живцем порваними кінчиками вух скотилася із каменя. I закричала. I на крик з кущів з усієї сили вигнався вівчур. I пес увсіма лапами бурхнувся на лиходіїв. Одному розлатав у двох місцях штани і покусав литку, а іншому лишив на грудях чіткі сліди двох передніх зубів іклистих.
I тут повторюється ще раз все мною бачене. Суддя в кріслі сутулиться, зминається, а навколо нього міцним колом згуртувалась вся його свита — і щось там вишіптують, виворожують…
I знову оборонець на повну горлянку розбріхується:
— Ваша… Мої два підзахисні… Їх так поторсав оскаженілий звір, що їм обом прийшлося в шпиталі накладати шви. I зважте, що рани від звірини куди болючіші, і дошкульніші, і небезпечніші за ранку, яку має жінка на руках і вухах. Бо ті подряпини у жінки спричинені гострими кінчиками перстенів і дротиками від кульчиків, а не іклами страшелезного хижака…
I суддя після того пустомелення засуджує обох поганців до двох тижнів умовної кари — тобто тепер вони йдуть собі вільненькі додому, але як вдруге за такий напад потраплять в суд — тоді вже справді відсидять півмісяця за ґратами.
Два вуличні обдирачі звільнені. Он пішли, а один ще й, певне, з «пошани» до суду чвиркнув на ходу крізь зуби на підлогу.
I все в залі хвильку занишкло, німує…
Аж так чути хтось з публіки посилає суддю туди, де лише рогаті з хвостатими висиджуються. А хтось його обзиває тим, якого природа нагородила чотирма копитами і вухами довгими, тим, власне, що є меншим братом нашої сільської конячини.
А жінка зграбована і зранена не в пальці, а у саме серце, слізьми гіркими умивається. I крізь хлипання у неї й прорвалося:

— Ваша достойносте, — і сльози здушили мову, — через… через таких суддів, як ви, злочинство у нас так розпаношилось. Ви злочинців не судите, а панькаєтесь з ними. Навіть більше — ви їх заохочуєте до злочинів.
— За образу суду десять доларів кари!
— Ви, ваша достойносте, — і жінка з плачу захлинається, — ви… Я бачила на своєму житті пришелепуватих, прицюцьканих людей, та й сама я не дуже мудра, а таку безмозку, безхребетну довбню, як ви, я це вперше бачу.
— П’ятдесят доларів кари!
— Ваша достойносте, в мене язик свербить сказати, що ви суцільний ідіот — але я цього не скажу, бо грошей на більшу кару вже не маю…
Я з цього цирку з тяжким серцем рушив додому.
***
А десь за тиждень-два в газеті об’явилася «новинка». Читаю — і очам своїм не вірю. Суддя Роберт Сміт вертався з опери додому. Перейшовши половину безлюдного скверика, він потрапив у пастку. На нього з-за дерев чатували троє. I ця трійка заходилась з ним розправлятися. Обшукуючи, роздягли його майже аж до білизни, ще й черевики веліли скинути, бо в місті ширились чутки, що люди вже гроші носять не в гаманцях, а на ногах, під сподом у шкарпетках. I «звільнили» суддю не лише від грошей, а й від окулярів із золотою оправою, як також і від золотого ланцюжка і золотої шпильки від краватки. Ще й не забули прихопити парасолю, бо в неї була блискуча, наче срібна, ручка. Та ще й спершу, як суддя пробував від трьох відбиватися, його приголомшили чимсь металевим і волочили по якихось тернявих кущах… I ось тепер суддя вдома, ввесь подряпаний, ще й з трьома зламаними ребрами на лівому боці і синцями під очима й на вилицях…
А чергового дня, вранці, скрізь по місті виднілися розклеєні листівки. I люди юрмилися біля них.
«Дорогі і любі наші бандити, злодії й грабіжники! — блистіло на листівках. — Спасибі вам велике! Дякуємо вам предуже, що ви гідно зустріли в скверику суддю Сміта! Ой, як приємно було довідатись, що ви примостили судді під очима ліхтарі і порушили ребра з лівого боку. Але не забувайте! Сміт має ще цілі ребра на правій частині, отож при нагоді прихитріться порахувати йому й ті. I не забувайте про зуби судді Сміта. У нього передні, здається, з чистого золота і платини. Тож підстережіть ще раз його і цим разом загляньте йому і в зуби — і повиймайте найцінніші
з-поміж них. А можете, коли вас поспіх підганятиме, узяти у судді і цілу золоту щелепу. Це ще буде краще, і прибуток буде ліпший. І любі злодії! Ви вірно дієте. Чому будді, адвокати і інше наше правосуддя по вечорах по місту вештаються? Чому вони рипаються, а не сидять вдома?! Слідкуйте, підстерігайте, пантруйте за ними — і не з голими руками, а з ножами, пістолями, мотузками. I вітайте їх! Гукайте їм: «Руки вгору! Хай живе безпечна, безкарна і розперезана свобода!»
Листівки того ж таки дня поздирали з наказу міської влади, але злодії, так щось здавалося, дружні нараяння, настанови з листівки не забули. Бо ще того самого тижня, в якому судді Смітові судилося вплутатися в тяжку біду, газети сповістили про інший, не вельми приємний випадок. Якийсь оборонець з Головного Кримінального Суду повернувся з Флориди до Нью-Йорку. До свого рідного дому. I ногою в хату, а в хаті, через розчинені вікна, вітер на голих стінах і підлозі гуляє. Оборонця сталі клієнти винесли з хати не лише радіо, телевізори, увесь срібний посуд, а й ангорського породистого кота собі на добрий спогад забрали.
А десь невдовзі після цієї «оказії» ще одному судді, близькому товаришеві Сміта, трапилась притичина. Він ішов ранком, і йому назустріч один і одна — і ці обоє суддю потовкли і в яму кинули, бо в нього в кишенях знайшли повно чеків, а грошей, як не рвали кишені, таки і не надибали…
I під цю пору, подейкують, жалісливий суддя Сміт і інші судді, побачивши перед собою арештанта-злодія, довго щось обдумують, а тоді труть пальцями під очима, під щелепами, мнуть собі долонями боки — врешті «пташку арештовану» так легко на волю не випускають. I оце недавно в газетах проскочило, що злочинників у місті помалу-малу зменшується, спадає. І цей «спад» треба завдячувати в першу чергу «дорогим і любим нашим бандитам і розбійникам…»
От цирк у хмародерах — цирк та й годі!

На святі Василя Стефаника

Не лише вам, дорогі слухачі, а й мені самому досить дивно, що я зважився з дорогих до обожнення молодих років, років, зарослих полином, споришем і м’ятою, видобути спогад, який в’язався б з пам’яттю великого нашого майстра красного письменства — Василя Стефаника. I мені не лише дивно — а мене одночасно і невисказана, всеобіймаюча радість охоплює, і учіплива ніяковість майже бунтує і рунтує мою душу. Радість і гордість вселяються, бо на сьогоднішньому святі на шану великого сина землі нашої чорноземної я стою поруч двох людей, які тримали руки нашого письменника, що сипнули в скарбницю нашої літератури повну-повнісіньку пригірщ вічних, немеркнучих, золотосяйних зірок, які озолочуватимуть, збагачуватимуть нашу літературу доти, доки рута-м’ята в нас буятиме, поки наша пісня з глибини нашої землі лунатиме — і врешті доти, доки шляхи, стежки, доріжки до святині нашої, до канівської могили не заростатимуть.
Тут стояв найменший син письменника Юрій Васильович, який напевне в ті хвилини в пам’яті проходив із своїм великим батьком хату, проходив подвір’я, русівські вулиці і цвинтар, який напевне до подробиць згадував, як він з уст батька списував гарячі, тріпотливі слова, які тепер розлітаються через моря, гори, океани по всьому світі і осідають-западають людям всіх мов у душі.
I друга особа на цьому святі — визначний поет, публіцист, літературознавець, маестро Богдан Кравців, що теж особисто знав письменника, що мав щастя з ним і вітатися, і при нагоді йому вклонятися. Як бачите, я стою тут серед двох огнів, що можуть мене своєю минувшиною спопелити. Без перебільшення — спопелити. Бо спогади їхні лежать у них навіть на долонях, якими вони доторкувалися до нашого письменника.
Я ж, дорогі, тієї землі, де ходив Василь Стефаник, ніколи не бачив, про письменника, якому в цьому році виповнюється сто років у безсмертя, ззамолоду зовсім не чув — ба навіть більше, я про Покуття, яке зродило нам цього велетня, досить пізно дізнався — і все ж таки попри це все я наважився думками шугнути десятки років у минувшину, щоб пригадати, як я познайомився з Василем Стефаником, і коли Стефаник для мене, як і для тисяч-тисяч юнаків, що виросли на безбережних херсонських степах, став письменником не лише покутським, галицьким, а нашим рідним, херсонським, а отже, всеукраїнським письменником, що викладав на папір не лише глибокі, переорані болем покутські селянські душі, а скупо і сильно списав складні, болем і радістю сплетені всеукраїнські, вселюдські селянські серця.
Я ходив до школи, до сьомого класу нашої десятирічки — і почав брати книжки з нашої шкільної бібліотеки додому. Десь так після третіх відвідин бібліотеки я збоку, на стіні, побачив список, який прикував мою увагу. Я поцікавився тим списком, бо відчував, що в ньому когось за щось, як у нас казали, «припечатують». Я ступив крок, як бібліотекарка різко, як рашпілем, тернула мене словами:
— То не для тебе. То для дорослих вивішено.
— Нехай читає, — втрутився вчитель з нашого класу. — Однаково він у тому нічого не розкумекає.
Учитель помилився. Я хоч небагато, а таки дещо з того списку «розкумекав». То був список заборонених письменників, твори яких не то що не можна було читати, а й у себе вхаті переховувати або комусь для читання передавати. Я всього списку не пам’ятаю, лише уцвяшився мені у голову кінець цього чорного списку — при кінці стояли, за абеткою, три особи: Василь Стефаник, Зінаїда Тулуб і Микола Хвильовий. Про двох останніх я якимсь чином уже чув — це були письменники, яких краще не варто було не то що читати, а й згадувати. З Василем Стефаником мені трапилась справжня біда. Я анічогісінько про нього не чув, не знав — і вже це одне незнання турбувало мою думку і штовхало мене до розпитів. Хто він? Чого потрапив до того нечестивого списку? Як мені не страшно було, але я пересилував страх і став перед бібліотекаркою.
— Чого стовбичиш? — вона до мене.
— Скажіть, — і мені щипцями здушило горло. — Скажіть, хто той там Стефаник?
— А у вас вдома щось того Стефаника є? — і вона майже мокрим рядном накинулась на мене. — Мабуть, щось є. Приховуєте щось? Бачу по очах, що збираєшся збрехати. Є?
Я спантеличився. Я ладен був, щоб земля розтріскалась і поглинула мене, аніж стояти перед цією жінкою, яка мене своїм наче ржавим язиком прямо тортурувала.
— Є? — досікувалась вона.
— А хто той Стефаник? У нас нікого вдома нема.
— Як нема, то йди і не сунься поперед батька в пекло!
Я хоч і пішов, а все-таки кортіло ступити трішечки в пекло. Чи він, той Стефаник, був контрреволюціонером, білогвардійцем, жовтожупанником чи, може, махнівцем, що від його імени відмахуються і не хочуть про нього навіть слівця єдиного зронити. Я наважився спитати вдома батька.
— Тату, — несміливо звернувся я до нього, — а хто такий Василь Стефаник?
— А чого тобі в голову збрів Стефаник?
— Я у чорному списку бачив.
— Не сунь, Колько, носа до чужого проса, ліпше буде. Не накликуй на мою голову, сину, зайвої біди! Я і так горя по шию маю, хоч ти мені того горя не додавай.
Мене цікавість мучила ще довго — згодом той чорний список із стіни зник — і я ім’я, якого, здається, всі страхалися, потроху став призабувати. Аж десь по роках — у дев’ятому класі в хрестоматії появилися дві новели Василя Стефаника: «Давня мелодія» і «Нитка», а коли я був у десятому — у хрестоматії вже оприлюднили і новелу «Шкода».
I тоді я дізнався, що десь за кордоном жив письменник, якого велика душа все перелітала кордон і залітала в наші херсонські хати і спостерігала всю нашу незносну біду — і її на папір карбувала.

З десятирічки я пішов до Одеси. Хотів вступити до Одеського університету. I біда за мною по п’ятах слідувала. Біда мене товкла дома — і у місті не облишала. До університету приймали п’ятсот осіб із шкіл, а заяв подали більше тисячі. I, безумовно, з тієї тисячі вибиратимуть п’ятсот найкращих. Чи збудеться моя облеліяна ночами мрія? Чи всміхнеться мені моя провідна зірка і запровадить мене в коридори університету? А чи повернусь додому — відкинений, розбитий і намарне піде моє десятирічне вчення і батькові мозольні гроші, які він вклав, щоб мене у світи вивести?
Щоб вибрати до університету п’ятсот найкращих, за два тижні дадуть усім написати контрольну працю з літератури — з російської чи української — і ця контрольна вирішить, кого лишити, а кого викинути з університету. I для цього нас по черзі викликали до професора, який ознайомлювався з нами і розпитував, про що б ми хотіли написати. Всі страхалися того професора, бо він, усі казали, був безсердечним собачником, який мав орден Леніна, був у військовій академії у Ленінграді і вмів лише людей стріляти, а не від нас іспити приймати.
Мене решетувало, трясло із страху, бо я передчував, що собачник мене закатрупить і ніколи не пустить до університету. I ось я став перед собачником, і мені ноги вгинаються, а в грудях бухкає найважкішим дзвоном.
— Про кого ви будете писати?
Я стояв перед своїм гробокопателем і трясся. Він мав лице усміхнене, а мені здавалося, що він не сміється, а шкіриться і хоче мене поглинути. У нього було гарно випрасуване вбрання з орденом Леніна на грудях. Я ж перед ним переминався з ноги на ногу, убраний у полотняну вишиту сорочку, з потертими від давности штанами і чобітьми — хоч був серпень і на мої селянські чоботи багато хто на вулиці з посміхом косився.
— Про кого будете писати?
— Про Шевченка, — так тихо я промовив, що мої слова, здавалося, пушинками затримались в повітрі і до собачника не досягли. — Про Шевченка.
— Про Шевченка писатимуть майже триста осіб. Напишіть про когось іншого.
— Про кого хочете, товаришу професоре, щоб я написав?
— Про того, хто вам найбільше після Шевченка серце непокоїть.
Я розгубився. Чомусь мене у цій Одесі самотність роздирає. Чужі мені одеські бруки, асфальтові пристані, заставлені пам’ятниками бульвари. Мені нараз схотілося, до болю забажалося додому, де в хаті стільки радости і болю сховалося і ждуть на мене, щоб мене взяти в свої обійми пелехаті. I мені пригадалася Стефаникова «Давня мелодія», яку він з Покуття описав, зазираючи у мою хату. Лише на Покутті колядували «Ой, рано-рано пан Василь устав, при першій свічці личенько вмивав, при другій свічці суконки вбирав, при третій свічці коника сідлав». А в нас, на широчезній степовій Херсонщині, хлопцям також колядували і коника білогривого сердечно бажали. А колядували у нас так: «Ой Миколоньку, встань ранесенько та й росою утрись, вберись гарнесенько! А ми коника та озбруємо, буйногривого приготуємо, квіттям обмаємо. I тебе на нього та й усадимо». I давня мелодія звучить у моїх вухах: «Я буйногривим літатиму і світ ввесь обзиратиму».
Ні, я хочу з Одеси додому, куди мене тягне неповоротка і вже відшуміла навіки молодість. Мені тепло! Гарно! I боляче! Бо я пригадав і Стефаникову «Шкоду». У Стефаникової Романихи заслабла корова. I Романиха її, дорогу годувальницю, віхтем обтирала, коло неї припадала — і разом з нею, коровою, помирала. А в нас не Романиха, а тітка Дарка любила корову Малаську, і як її гарну, в чорних яблуках корову злюща влада виводила з хліва, тітка Дарка рвала на собі коси і заголосила: «Корівонько моя, годувальнице моя, прощавай і мене не проклинай! Хоч глянь востаннє, Маласенько моя!» I рвала далі коси. А як корову витягли з двора — то тітка Дарка вже не в силі була коси рвати, вона впала в сніг, і мороз її страшенний прошпигував — але її печаль була така гаряча, що та печаль і на великому морозі її зовсім спалила.
Я хочу додому з Одеси. Тепер тітчина Дарчина дочка має теличку — і мені хочеться їй вклонитися.
А Стефаникова «Нитка» мені тепер в Одесі спокою не дає. Покутська жінка пряла довгу-довгу нитку, таку довгу, що її можна простягнути аж до неба. I тією ниткою годувала дітей, родину — але одного дня Мати Божа зжалілася над покутською прядильницею і взяла її до себе, щоб вона після тяжкого труду відпочила. А в нас на безкраїх полях моя двоюрідна сестра пряла нитку — не руками, а прямо пучками порепаними довгу-довгу степову нитку — а поруч нитки пшениці, жита, гречки, а нитка поміж пашнею кілометрами стелеться. I моя двоюрідна сестра не дійшла нитки всієї — збезсилилася, і її також Мати Божа взяла на відпочинок.
Я стояв у сільській сорочці і давніх чоботях перед професором, а думками був удома.
— То про що ви б написали?
— Про Стефаника. — Я сказав, бо мене біль роздирав. Мені хотілося додому, до мого села, де з кожного кутка дивилося на мене моє дитинство з смутком, переплетеним барвінковою радістю.
— Про Стефаника ще зарано писати, — і цей орденоносець, цей, що його називали собачником, якось тепло глянув на мене. — Рано ще про Стефаника. Напишіть про Маяковського!
— Я про Маяковського? — Я зам’явся. Мені не можна було казати, що він мені чужий. — Я, товаришу професор, російську мову гірше знаю.
— Чи гірше, чи ліпше, а пишіть про Маяковського!
— Я провалюся, програю…
— А може, й виграєте! — I орденоносець поплескав мене по плечах так, як майже плескав колись мене хтось із моїх рідних.
За три дні професор покликав мене у кабінет. I мені затуманилося в очах — і моєму збентеженню не було краю. Я передчував, що моя писанина про Маяковського була жалюгідна. I я не помилився.
— Ваша праця про Володимира Маяковського просто препаскудна, — і професор стрельнув мені у вічі, — просто препаскудна!
— Я знав, — кажу. — Я знав, що так буде. Отже, мені треба додому їхати. Я провалився. Мабуть, не судилося мені бути в університеті.
— Ні, ти будеш в університеті. Ти погано написав про Маяковського, але, я відчуваю, про Василя Стефаника таки добре б написав. Добре!
— Ви переконані?
— Так! I ти, — він каже, — і ти переконаний!
— Так! Я наче переконаний. Бо Стефаник у мене лежить на серці. Він — хороший письменник.
— Не хороший, — поправив він, — Стефаник не хороший, а великий. Знаєш, що про Стефаника написано в Фінській енциклопедії?
Я знизав плечима. Звідки я можу знати, що у Фінській енциклопедії пишеться, коли я, крім назви Фінляндія і про те, що вона багата лісами і що в неї столиця Гельсінкі, нічого не знаю…
— Отож слухай, — він веде далі, — у Фінській енциклопедії, у 13 томі, є таке: «Василь Стефаник — український письменник, якому у західно-европейській літературі тяжко знайти рівного»…
Я дивився на професора — вибачався в думках перед ним.

До змісту Микола Понеділок Казка недосказана моя