Микола Понеділок
Казка недосказана моя
Гумористичні образки та новели

Із повісті «Рятуйте мою душу »

Артисти погорілого театру

Три солдати в таборовому театрі ждали на артистів. Вони хотіли спершу побачити, хто їх та їхніх товаришів тут розважатиме.
А я ганяв табором, збираючи-скликаючи до американців театральну братію. Але — горенько! — труд мій був намарний. За півгодини мого гасання зібралося всього-на-всього якихось півтори каліки. Одна днедавня співачка, далеко поза сімдесятку. В руках теребить обтріпану торбинку, на голові — крислатий капелюх, що напевно бачив ще Габсбурґів або Романових династію. Зіщулилася, згорбилася, як півтора нещастя. Дивлюся на неї й думаю: «Де вже їй, небозі, принародно викаблучуватись, коли їй, так видно, три чисниці до смерти. Вийде на кін, набере повітря в груди для виспівування — й відразу ж шелепне на підлогу».
— Що можете ви солдатам показати? — питають янкі старесеньку.
Я від здивування аж похитнувся. Ну й, міркую, питання пришелепкувате. Що показуватиме? Не буде ж вона бриканням та хвицанням солдатів утішати. Вона, бідака, як зігнеться на сцені — може й не вирівнятись. А вирівняється-розігнеться — ще пополам розколеться або й зовсім розсиплеться.
— Пані Байбарацька, — за неї я обзиваюся, — співачка з шістдесятилітнім досвідом. Патентована, так би мовити, співачка.
— А який голос має?
— Колоратурка, — нарешті процвірінькала тонесеньким та ще й до того дрижачим, хриплесеньким голоском пані Байбарацька.
Бачу, солдати зав’янули, насупилися. Один заґавився, на муху глядячи. А інший за вухом шкребе ще й губу копилить...
— Пані, — підказую старенькій, — вони не колоратур, а танечниць пошукують. А ви ж танцювати, здається, вже не можете?
— Та танцювати можу, — вона мені, — але в’яло, без вогню.
— А солдати, пані, вогню, як повітря, в першу чергу потребують.
Пані Байбарацька неохоче в кут відступає.
— Я співала, — згодом отак наче ні до кого вона каже, — і після концерту тисячі людей біля дверей чекали на мене. І мені «браво» сипали. А тепер хочуть всі мене чимшвидше здихатися. Коли б могли — запроторили б тепер мене кудись, звідки я й на світ Божий не дивилась би.
І накрапав — так тіль-тіль помітно дощик у її очах...
— Що ж — досіль поневірялася — і далі горе помаленьку куштуватиму.
— Напоневірялися, — один із солдатів задумливо обізвався. — Шкода... Ми вас не виганяємо...
— А що — витурюєте?
— Та...
— Е, гиркатись мені з вами, солдатики, нема охоти. Зневірилась я у всьому. Так, так, здичавів, обезглуздів світ. Як молодий — пригортають, постарівся — на смітник кидають.
— Я, пані співачко, сам предок отих...
— Еге, один з отих, хочеш сказати, солдатику, що колись у давнину отаких старих, як я, у студінь-мороз саньми вивозили у поле... і викидали в кучугури, щоб замерзали. Коли б таке право існувало ще й донині, то ти перший мене вивіз би закоценіти.
— Не сперечайтеся з нами, пані! І не дорікайте нам такими несправедливими словами. Ми вас, врешті, беремо для концерту. Повірте, жалко нам... Раджу, забудьте розмову нашу... Співатимете... Жалко нам...
— Пізно наспів із радою. Завеликий тягар для мене жалощі ізносити. Я з жалости ніколи не співаю. І вам молодих треба, а я молодитися, прикрашатися вже не буду. Але знайте — я п’ятдесят років людям зі сцени радість дарувала, а мені на старості навіть жменьку тієї втіхи скупляться з щирого серця дати.
— Лишайтеся співати!..
— Ви, солдати, не варті мій голос чути.
На одному солдатові з ніяковости, болю і ще чогось лиця не знати.
— Ми були б раді вас почути. І вам би щастя...
— Щастя, — і співачка задумалась. — Щастя у мене було — й доволі. І проминуло, і я тепер лише спогадами житиму. Не хочу хороших спогадів вашими жалощами вщент псувати.
Відходила...
Я до неї:
— Пані, вибачте!..
— Нехай таланить тобі молодими забавлятися.
— Пані, вибачте!.. Мене гризе совість...
— А за що?
— Я в думці про вас недобре думав, а ви така чудова...
Вона без слова зникла.
Хвилина мовчанки...
Аж тут до солдатів наш таборовий вусань суне. І він сюди притьопався! Така ж він улазлива личина! Де його не посій — там він і вродить. Ич, очі випучені, ніс завбільшки з добрий спілий огірок, а вуха позвішувані, бо великі, як у крілика. І цей ось хоче до концерту пригніздитися.
— Чуєш, ти, — кажу і смичу його за руку, — ти солдатам не до шмиги. Американці за жінками-артистками полюють. Чоловіків їм не треба.
— Я свіжий бас, — чваниться вусань і кирпу гне. І зиркає на мене так погірдливо. — Мене не лише солдати, а й великі риби слухали.
— Ти чортом на мене не диш! — ублажливо попереджаю я його. — Хоч тебе й великі риби слухали, а ці тебе в потилицю зацідять. Слово чести, витурять тебе.
Але він мене так і не послухався — і перед солдатами тільки став, як ті від нього й відмахнулися — мовляв, щезай пошвидше вусате одоробало з-перед очей — і «свіжого баса» вже серед нас не стало.
Тепер стовбичить перед солдатами щупленька, зґрабненька пані. Років так десь біля шістдесяти. Правда, краси в неї як кіт наплакав. Лице — суцільні зморшки, якесь аж наче вижолоблене, а на шиї жили понатягувались, як струни на бандурі. Проте стан ще має непоганенький. Обтягнутий якоюсь шовковою тканиною, той станик непомильно вказував, що колись, у далекій молодості, він міг чоловічі очі ще й як до себе притягати.
От, думаю, коли б цій пані та обличчя можна переінакшити або принаймні під час концерту чимсь гарним принакрити — гаразд було б.
— А що добродійка солдатам можуть показати? — і військовики більше до її статури, як до обличчя, очима влипли.
— Я — ілюзіоністка. Можу в капелюсі заховати живого крілика. І ви обдивитесь увесь мій капелюх — і крілика не знайдете.
— Пані, — обізвався солдат, із виду найстарший, перед тим переморгнувшись з товаришами, — пані, цим ви нас нітрішки не здивуєте. Ось у цьому таборі нещодавно не крілика, а цілу, на півтори тисячі фунтів, корову заховали — і ми на її слід ніяк не годні натрапити. Але лишайтеся. Візьмете участь у концерті. Ви, так бачиться, — говорить і далі водить очима по талії, — зможете, якщо захочете, ще щось нам задемонструвати.
Я охолов. Згадав корову. Шукали, бач, — і не могли на її слід наскочити.
Та коли б вони знали, що один член «Коров’ячої корпорації» якраз оце сидить від них на віддалі трьох кроків — і їм, солдатам, треба лише його за горлянку взяти і раз-два шарпонути — і він їм про всі коров’ячі сліди розкаже...
Такі думки рояться у голові. І я потерпаю. І скоса побликую на них. Чи, бува, вони вже не підводяться й до мене з розчепіреними руками не підступають. А не допусти, небо!
Ух, моторошно! І очі з переполоху спустив я долілиць...
Аж ось вже драматична актриса перед солдатами маніриться. Дивлюся на неї й злюся, що вона сюди з’явилася. Та ж у неї ніякого голосу нема. У співі вона ж анічогісінько не тямить. Ну та й вона ж, нівроку, тяжкотіла. Стан у неї незавидний, він скидається якось на дві товстенькі картоплини, що зрослись докупи. Такою тілобудовою злегка і не поворушиш і не потрусиш. І приніс же її дідько лисий сюди псувати й мені й американцям настрій.
— А ви що вмієте? — і солдати не на неї, а вбік спозирають. І в їхніх очах розпачлива сумота...
— Я декламую.
— Нам декламацій непотрібно.
— Як декламацій вам не треба — я можу мімікою тішити солдатів.
— Як мімікою?
— Моєю, — відказали дві зрослі картоплини. — Очима, устами, руками я щось солдатам безсловесно розказувати буду.
— Не підходите нам, дорогенькі. Ми роздивляємося за такими, що ногами безсловесно щось нам розказували б. Отакої нам міміки потрібно. На жаль, ви нам не підходите.
І пані, видимо невдоволена таким рішучим вироком, не йде, а викочується з залі.
Лишилися в театрі, окрім солдатів, я, так би казати, організатор веселенького видовища, і дві молоденькі дівчини — років кожній не більше дев’ятнадцять-двадцять.
Вони вдвох співають дует.
Молоденькі, кажу, дівчатка. Але про стан їхній дівочий тяжко будь-що сказати. Бо вони повкутувалися у квітчасті великі хустки та ще й понадягали плаття довжелезні, і ті платтячка ось-ось підлогу підмітатимуть.
І стоять вони кароокі — і в них лише носи та черевички виблискують — і більше нічогісінько не видко.
— Ви з монастиря? — жартують солдати. — Чи ви, часом, у черниці не записалися?
— Ми з села Задунайці. Співаємо «Ой на горі пшениченька».
«Пшениченька». Це ж колись... Приходьте, спогади...
---
— І ви приїхали в наше село? Тут скука вас ізрешетує. У столиці ж театрів, кіно, філармоній... Там цирків, парків... А в нас нічого.
— Знаєте, під рідною покрівлею...
— Колись була вона для вас і рідна, тепер — чужа...
— У вас є те, що в столиці не відшукаєш. Як вечоріє, і у вас тут як заспівають — серце моє не витримує, і я заледве не плачу.
— Та ж там у місті з патефонів ви ці пісні чуєте?
— З патефона — мертві пісні. А в людини бува прагнення, жадоба... Та що казати. Отам під яром, за травами я чув і чую живі і невмирущі... Вслухайтеся...

Ой у полі пшениченька,
В долині овес;
Не по правді, мій миленький,
Зі мною ж-и-и-и-в-е-е-еш...

— Підімо туди.
Приходимо.
Дівчата та хлопці умовкли.
— Такої краси я в світі не чував, — і леститься, і малярує словами. — Чудо! Чого ж замовкли? Не хочете вже співати?
— Хочемо — та... Є хотіння — та немає вміння, — приповідкою відбрехався один з гурту.
— Ось десять карбованців.
З гурту нахмурюються лиця. Брижаться брови.
— Крім грошей, ще й гостинця дівчатам принесу. А хлопцям горілки.
Мовчать.
— П’ятнадцять карбованців дам! Тільки ще дві стрічки проспівайте.
— Ця пісня, пане з столиці, не продається й не пропивається! — сказав один — і гурт уроздріб — хто куди — і всі відразу зникли...
---
— Співаєте про пшеницю. Гарно, гарно, — хвалить один з американців. — Але на сцені, перед солдатами, ви також в такому довгому вбранні появитесь? Чи, може, трохи надкраєте, обріжете його?
— Ми нічого обрізувати на собі не будемо.
Я їм підшіптую, щоб вони згодились для концерту хоч на ціпку плаття вкоротити. Хай, упрохую, військо, образно висловлюючись, бодай трохи побачить сільського краєвиду. Я так пожартував, а одна задунайка — пху! — на мене, а друга тусанула мене кулаком у мій худий живіт — і обидві, вихнувши біля мене платтями, ображені, без слова, прожогом вискочили з залі.
Отуди до лиха! Кожний хоче, щоб із ним цяцькатись та панькатись. Жартів не розуміють, мене не шанують. Та який же це з мене організатор?! Вже на мене пхукають, тюкають і мені в живіт стусанів всипають, а що буде, як концерт почнеться? Тоді мене зовсім зневажать, розтерзають!
Три американці — і всі хмуристі — на мене лупають очима, а я на них. І я зо страху місця собі не нагрію — з того стільця совгаюся на той — і ладний від їхніх причепущих очей провалитися у безвість.
— То це ти понаскликував оцих артистів? — один військовий.
— Де ти таке повідшукував? — інший допікає. — І ти не стидаєшся отакеє нам показувати?! Більшість з тих артистів промолоденькали шістдесят років тому — а ти їх на сцену тягнеш. Та це ж артисти з погорілого театру.
— Я, — і хочу щось на своє виправдання сказати — і не в силі. Нараз неначе проковтнув язика. Не відведу голосу.
— Поганий з тебе організатор. Ті співаки, що тут оце були, хіба для похоронів надаються. На панахидах їм співати, а не у веселих концертах виступати. Вони для нас — ні се, ні те — їх, як-то кажуть, ані пришити, ані притулити, ні прилатати. На них наші солдати не захочуть дивитися. А де ж ваші танечниці, кабаретниці? Де веселі вдовички?
— У нас, — белькочу я, — таких нема. — В цьому таборі лише поважні, статечні люди проживають. Кабаретниць удень із свічкою тут не знайдете. У нас...
— Теревені правиш. Бреши, та міру знай! — задирливим, аж неначе здичавілим голосом перервав мене один військовий. — Цього зілля всюди повно. Лише його треба добре пошукати. Чи пошукаєш?
— Попробую, — не відказав, а ледве-ледве прохамаркав. — Попробую...
— Не пробуй, а хутчій знаходь. Бо не знайдеш, погано буде. Можеш тоді пожалкувати.
Мене відразу різонула думка. Вони, мабуть, домислилися, що я в лазні корові ратицю тримав. І що я м’ясом торгував. А, може, й не домислилися, а хтось виказав, ще й надрочив на мене. Так чи так, а вони все, далебі, знають. Тому й так причепилися до мене. Тут мені й кінець! Ґвалт! Непереливки мені. Нахопився, телепень, знову на біду. Тепер треба будь-що-будь їх утихомирити, упанькати. Треба їм обов’язково кабаретницю знайти, бо інакше мені клямка. От дурень я. Чи не ліпше мені було б і далі без праці байдикувати, як за цю небезпечну концертову працю братися? І навіщо я злигався з цими військовими?! Але що ж — вже нічого не вдію. Одступати вже не можна. Одступлю — кінець мені.
— Ви зачекайте, — кажу військовим, а губи мені трясуться. — Зачекайте, я трісну, — а вам все-таки те, що хочете, знайду.
Я з театру вилетів, а у вухах дзвенить відгомін солдатових погроз.
Чманію від думок. Перебираю в пам’яті всіх жінок, з якими я знайомий. Та немолода, та хоч і вдова, але танцює кепсько, і в неї на бороді поріст вибивається. А аж он та, здається, опереткова примадонна — але вона через довгочасний ревматизм на ногу налягає. А... Сили небесні! Як же це я міг згубити з пам’яти Люцію Меркурівну! Та це ж якраз за нею солдати розглядаються! Та ж вона і молоденька, і гарненька, і у всіляких кабаретах різні колінця викидала. Вона вже загартована в цьому ділі. Ну і як це мені відразу не стукнуло в голову її до американців припровадити?! Та вона ж — скарб для них. І моє спасіння.
І я щодуху смалю до неї...

Люція Меркурівна та ще й фон Шпіґель

Не пройшло й півгодини, як Люцію Меркурівну я в театр увів.
І вона як виструнчилася перед американцями — ті аж зайорзалися на стільцях.
А моє серце втіхою аж он як повниться. Бо бачу, що врешті-решт я натрапив на ту кралечку, за якою очі видивляли солдатики.
Стоїть вона — щупленька, гарненька. А особливо стан у неї — справжня тобі скрипка! — з усіма зиґзаґами та візерунками. І зодягнена в прозору туніку з широким декольте — і туніка лише колін сягає. А ноги зґрабненькі, довгенькі — і якраз у міру: ані худенькі, ні товстенькі. Ясніше, ноги — взірець. На всякій жіночій виставці такі ніжки якусь там премію одержали б. Та ще й на правій ніжці панчішка в двох місцях тріснула — і ці дві дірочки в панчішці ще більшим чаром ніжки наділяють.
І Люція Меркурівна рівномірно дихає, а її туніка біля декольте раз розправляється, раз у складки збирається...
Краса та й годі!
А яка милолиця Люція Меркурівна!
Личенько полуменіє, як розпукла півонія. А уста двома пелюстками рожевими зійшлися, а з-поміж уст тіль-тіль виблискує передній металевий зубик. І вона чарівничу усмішку постійно має...
Неземне єство наша Люція!
А вушка в неї маленькі, а на них кульчики1 гойдаються важенькі. А очі сині, глибоченькі — і навколо них все чорним обмальовано.
І вона не дивиться, а просто крає-локшить солдатів тими оченятками.
А голівку умаяла квіточками. І голівонька прямо тобі квітчається. І вся в кучерях. А три найкращі кучерики на чолі знаком запитання прилягають.
Зомліти можна!
— Люція Меркурівна фон Шпіґель! — відрекомендувалася моя рятівниця.
— Джек!
— Майк!
— Пітер! Гм... якою мовою ви хочете?.. А ви англійську...
— Аякже, вивчала.
— Де?
— Школа, війна, досвід...
— Який досвід?
— Який? — і в Люціїну усмішку вперше закралися хмарини якогось болю. — Досвід — і легкий, безпутний, і тяжкий-тяжкий.
— Ви не лише чарівна жінка, ви ще й філософ. Але... Ми з вами можемо й українською...
— А де ж ви запізнались з українською?
— Теж у школі.
— Шпигунській?
— Трішки в нормальній, трішки і в тій, що ви назвали.
— Люблю відвертість. Ви джентльмени. І, визнати треба, непогані...
І тут всі троє зірвалися й вишикувалися перед дамою. І чомусь гейби спантеличилися, і навіть утишили подих...
— Будь ласка, — сказала ласкаво Люція, — не трудіть ніжки, сидіть собі спокійно.
— Не сидиться, — признався Джек.
— Чому ж це не сидиться? — і Люція вже два металеві зубки показала. — Мулько?
— Жарко.
— Як жарко — вийдіть надвір провітритись. Або цеберко холодненької водиці на себе жухніть.
Я спостерігаю солдатів. Яка одміна з ними сталася! Обличчя в усіх трьох єлейно-усміхнені. Куди недавня понурість та сумота й заділися!
Мовчанка...
Аж так перегодя Майк, урешті цілком отямившись, пронизливо свиснув і звернувся до своїх товаришів:
— Ні, ні, приятелі, — це мені така краса певне в сні ввижається!
— Стукніть себе кулаком по лобі й просніться, — грайливо мовила Меркурівна. — Я тут наяву стою.
— Справді стоїте, — погодився свистун. — А я про таку, як ви, завжди тільки-но й марив.
— Дякую, — відказала якось аж пестливо Люція. — Мною не лише ви марите.
— Чи ми можемо, — нарешті подав голос Пітер, — можемо... надіятись?
— Чого? — і Люція кольнула очима Пітера, і він, стуманений, обезглуздений, хотів щось відповісти — та так на півслові й затявся.
Знов мовчанка.
— Ви, Люціє Меркурівно, — вже Джек опам’ятався і посоловілі очі відірвав від туніки, — ви акторка?
— А що не бачите? — і Люція попестила пальчиком на чолі кучерики. — Вірніше, не акторка, а танцюристка. Міжнародна танцюристка.
— Як розуміти — міжнародна?
— Я, бачте, танцювала перед багатьма народами. Бачили мене зі сцени і солдати совєтські, і німецькі, і мадярські, і румунські...
І вона підступила до столу — і вже крізь уста не два, а три металевих зуби поблискують. А її очі, скеровані прямісінько на військовиків, впевнено казали: «Я не таких бачила, тому з вами легко впораюсь. Я перед вами розгублюватись не збираюся».
Майк кахикнув.
— Ви простудилися, — і Люція удавано нахмурилася. — Може, візьмете цукерочку, нею прочистите горлянку?
— Ні, — зашамотався Майк, ніяк не відшукаючи більше слівець для відповіді. — Я...
— Розумію. Ви при таких хворобах горілочку, мабуть, вживаєте.
— Вживаємо, — за Майка сказав Джек і знову їсть очима Люцію Меркурівну. — То, кажете, вам всі народи «браво» били і вас на руках носили?
— Траплялося, що й носили.
— А хочете, а маєте бажання, щоб вам американські солдати свистали і «браво» кричали?
— Здається, трішечки бажання маю, а як гарно мене попросите, може, і більше матиму, — і Люція, примружившись, пустила такі бісики, від яких всі солдати разом із стільців зіскочили і заходилися біля неї тупцятися та навперебивки упрохувати.
— Ось вам стілець. Не вагайтеся, сідайте!
— Не спішіть, — і Люція знову почала кучерики поправляти-гладити. — Все треба робити з розумом, помаленьку.
— Ну я й кажу вам повільненько, помаленьку — с-і-і-ідайте!
— Дякую. Я стоятиму, вищою виросту.
— То, виходить, пані...
— Не пані, а мадмуазель Люція Меркурівна фон Шпіґель.
— То, виходить, мадмуазель, що ми й сприятелюємось.
— Охоче! Залюбки!
Джек підійшов і взяв її за руку.
Люція його руку тендітно відсторонила.
— Язиком працюйте, а рукам волі не давайте!
— Що це значить? Як вас розуміти?
— Чіпати мене зась! Мене ви не торкайте!
— Чому? — і в Джека багрянці розквітли з сорому на лиці. — Чому до вас не можна доторкнутися?
— Бо попечетесь.
— Хіба ви такі гарячі?
---
Так, так, Люція ще й яка гаряча. Шкода, що ці солдати тиждень тому не мали нагоди допевнитись, яку вона має огнисту, просто несамовиту вдачу.
Тоді в табір прителіпалися двоє військових — хоч не такі молоді, як ці, а вже в літах.
Двоє — американський і совєтський...
Всунулися під хмелем на нашу забаву. І розглядалися, і по всіх кутах очима стріляли. І з-поміж усіх дівчат облюбували, підтоптані, одну школярку.
І обступили її, і півнючились довкола неї, і ніяк не випускали з свого товариства.
І танцювали почергово, з хмільними вихилясами, то той, то той із нею.
Аж так, коли зближалось до десятої — «військо» з дівчам скерувалось до дверей.
Я спостерігав. Збоку об’явилась, власне, оця всюдисуща, жвава та рішуча Меркурівна.
— Їй, солдатики, — це Люція Меркурівна, — шістнадцять не сповнилось. Вона — лілея-крин ще нерозпуклий, а ви мітите на неї. Чуєте, їй шістнадцять, а у вас уже, даруйте, носи он мохом обростають.
— А ти що за птиця?
— Чого витріщився, як баран на нові ворота?! Я не птиця, я — людина.
— Відчепися! Хто ти?
— А ти на мене не тикай. Я з тобою свиней не пасла. Та ж не повилазило тобі, а бачиш, що я людина, ж-і-н-к-а.
— Еге, жінка. Ще й доладна, показна із себе. Але — чортиха, і зубаста.
— А ти шкарбан і чистої породи хам! Ич, чортихою взиває. Зубастою... Життя зубастою зробило. То чуєте — їй несповна шістнадцять! Ідіть з миром від неї!
— Куди, зубаста, йти?
— Куди? Ідіть у якусь Жабокряківку — і дві старі відьми собі з болота викличте! Вам, старим, цвіт рвати й паплюжити — агі і зась!
— Ми цю дівчину поважаєм... Ми хочемо з нею наодинці лише наговоритись... Ми прихильні до неї...
— Прихильні, як цап до капусти. Ідіть від неї.
— А як не підемо.
— До сто чортів! — і де в Люції такий здичавілий голос взявся? — Я калавур зчиню на табір цілий. Я зґвалтую криком усіх із табору.
Солдати оторопіли. Якось наче ще більше зволохатились та покошлатились їм лиця.
І одступили од Люції і, не глянувши навіть ані на неї, ані на школярку, хряснули дверима — і їх не стало. Дівча виторопнем дивилось на Люцію.
— Чому ви, Люціє Меркурівно, заступилися за мене?
— Ти, дитино, знайдеш собі пару по літах і по любові. А ці зацюцькані спаскудять тобі життя...
— Але ж ви не рідня мені. Чому?
— Бо, дитино, я не хотіла, щоб ти м-н-о-ю стала.
— Вами?
— Ага, не хочу, щоб ти пішла тим шляхом, який мені доля судила...
---
— Хіба ви такі гарячі?
— Е! — і Люція Меркурівна, замість відповіді, простягнула Джекові руку — і він довго на руку видивлявся — аж так зігнувся й поцілував її...
А я оподалік від задоволення потирав долоні. І пирскав сміхом. І сам себе в гадці поздоровляв: «Виграв ти, Іване! Хоч ти через цих солдатів і вибідував декілька годин, хоч через них і перетлів душею, але врешті виграв. Тепер солдати вже твої. Ти їх не бійся! Вони тепер із радости тебе й замогоричать, і дарів тобі сипонуть. Радуйся, Іване, і дякуй за все Люції Меркурівні!..»
Я вдячно споглядав на Люцію... Ех, це не Люція, а хтозна-що! Фея, чарівниця. Скарб. Моя рятівниця.
Дивився так. І бадьорість мене охоплювала. І я ще раз потирав долоні — адже ж я вже був майже переконаний, що ще цього вечора буду м’ясні й рибні консерви впереміш із горілочкою смакувати.

Пир на ввесь мир — і користь з нього

Чергова субота — справжній празник для Люлю, а найголовніше — для мене самого.
Солдатів у театр напхалося, як і минулого тижня, — просто дідьків стиск панував у залі. А попереду всіх, перед самісінькою сценою, — розсівся в кріслі, оббитім плюшем, сам найдостойніший — хто ж як не генерал. Обцяцькований стрічками, медалями, орденами. Сам старезний, непоказний, поганючий — але медалі та ордени на ньому блищать — і тому його незначність, непридатність не так уже в око й кидалися. Навіть на перший погляд він здавався таким собі, посереднім, — але лише як уважніше приглянутись — видавався миршавим.
Старушенція-генералик все з кишені хусточку прикладав до носа, либонь, нетяга, прителіпався на концерт із нежиттю. Та ще й, мабуть, зважаючи на його вік, хронічною.
І на цьому, дозвольте висловитись, «генеральському» концерті не пощастило виступити нікому, окрім, зрозуміло, нашої зірки, чарівниці нашої кабаретної — Люлю-Люції Меркурівни.
І Люлю почала.
Та лише хмарам доводилось такі блискавки спостерігати, які прошивали сцену!
Найперше — Люлю стрілою ввігналася до рампи. І спершу лиснула ногами. І вона, як я уже описував, і так досить метляста та огняста — а тут до свого номера «Невільниця з гарему» ще більше жару внесла. Розхвицалася ніжками — і мені приманячувалось, що то не ніжки, а блискавиці пересікають сцену. А як вона коливалася!! Як коливалася!! Прибережна морська хвиля під час найбурхливішого шторму заледве могла б тому коливанню дорівнятися.
Але це не все. Люлю на животик цього разу поначіплювала дзвіночків — і, як хвиля тілесна розбурхувалась, вони видзвонювали такі мелодії, від яких солдатів та генеральчика брало не лише за серце, а й за печінки.
А під кінець... О, під кінець Люлю позісмикувала з себе серпанки — і лише з дзвіночками і в стяжці, що трикутником її стан обтягувала, заходилася вже не вальсувати, а по-відьомському фокстротувати.
Грамофон вискрипує, рипить, а Люлю вихиляється, визміюється, а дзвіночки — дзілінь-дзілінь-бім! О, яка музика! Який пир для очей і вух! Яка краса! Яке мистецтво!
Генералик попудив на сцену квіти, які я не захотів підносити. Теж старий телепень — збрело йому в голову таким безцінням засмічувати риштовання сценічні. Не буду за таким дрантям утруджувати свою, як-не-як, дорогоцінну спину. Але як стали солдати швиргати цінні речі — цукерки, папіроси — тут уже ще й як я згинався: вибігав на сцену і все гарненько підхоплював — при тому чемненько вклонявся залі на знак подяки.
Але... після маленької перерви — під час якої грамофон розносив циганські пісні з вилясками й висвистами — отже, після перерви, Люлю взялася за «Танець Соломеї з сімома покривалами». Хоча, признатися, це були не покривала, а сім куцесеньких вуальчиків, що їх Люлю порозміщувала на собі трохи спереду, а трохи ззаду. Тут уже грамофон пищить танґо «Бий мене, або я задушу тебе». І танґо марудить, а Люлю одне накривальце — геть із себе, друге — геть! — і ґумовими патиками перекручуються в неї і руки, і ноги, і все тіло, а коси розвиваються і при світлі непочисленними огниками лискають. Скинула шосте покривальце. Де ж, гадаю, та несподіванка, про яку вона з таким захопленням твердила?! О, ось уже вийнялася з усіх вуальчиків! Вже все облетіло з неї! Чи ба! Метикуватою вдалася. Ось що вона, тімаха, вихимерувала! Бач, додумалася на живіт приклеїти зірку з написом «Greetings»1.
І знову дзиґає по сцені та викрутасами й вихилясами підстренчує, героїть людей до крику, до оплесків. А інколи так підстрибує, що аж стелі долітає.
І Люлю досягнула свого. Взяла за серце солдатів.
І знову, як минулої неділі, заля охнула. І все задвиготіло. І зчинилася справжня хурделиця. Гуркотня піднялася. Плещуть у долоні, дудукають, гугукають. Свищуть, кричать, верещать. А як реготом заливаються! А деякі не сміються, а просто іржать із задоволення. Дехто б’є дошкою об дошку — і цим свою несамовитість перед незрівнянною Люцією виявляє.
І наробили гармидеру — на кілометр, мабуть, його чути.
А генералик і собі встав і, тетеріючи, достерігає кожний Люлю порух, пасе її, пасе очима — а тоді затупцював — і не кричить, а гаркавить шепотливо — аж тут йому сили підірвалися, і він бебехнувся в крісло — і ще так, що аж медалі й ордени закалаталися.
— Люлю!
— Іди до мене! — і віспуватий солдат тикає себе в груди. — Іди!
— Або я піду до тебе і впаду в твої обійми.
— Я тебе поки світ-сонця не забуду!
— Ти все, денно і нічно, стоятимеш перед моїми очима.
— Отак з баламбончиками і без серпанків.
— Я маритиму відтепер тобою.
А генерал із крісла і собі:
— І я люблю тебе!
І трясеться, наче ним тіпає пропасниця. Ну, думаю, і цей старий упир свою любов засвідчує. Його вже там на небі святий Петро давно у списку небіжчиків розшукує, а він тут, бач, перед кабаретницею бадьориться.
— Чи віриш мені, Люлю, що люблю тебе?
— Вірю, генеральцю. Окей!
І Люлю знадливо, з таким підморгом, обпекла його очима. А тоді зі сцени уявно попестилась до старигана.
***
Після концерту генерал влаштував у театрі бучний пир.
Для Люції.
Ну та й яка гулянка могла б без мене обійтися?! І я був, звичайно, запрошений. Властиво, я хитро-мудро сам до пиру запросився. Ще й Кирила та Вадима з собою потягнув. Не переїсти ж самому всього, що генерал наготував. Хай, думаю, і шлунки моїх, вибачте за слово, приятелів порозкошують.
Ага, забувся. Ще на вечірку й із десять солдатиків лишилося.
Я примостився збоку. І Кирило та Вадим тулилися собі також в куті. А й справді, навіщо нам на видноті вмощатися? Щоб кожний бачив, скільки чарок видудлили та всілякого їства стеребили. Залізти десь у тінь, щоб мало хто і бачив, і спорожняти пляшки й тарілки — куди ж бо вигідніше. Уминай, запивай — і ніхто за пожерливість і не осудить.
Отож уподобали місця майже поза спинами людськими — і чекаємо. Ой як же хочеться допастися до питва й їства! А тут сидять без руху, як на якихось поминках. І коли ж нарешті залишать зовнішню манірність?! Коли ж хтось встане, поцілує ручку Люлю, скаже про неї декілька заяложених словечок — і чаркою за її здоров’я дасть знак, що обжерство починається.
Т-ю-тю! Ще чекаємо когось. І кого? Генерал є, а всі інші супроти нього — пузатий дріб’язок, на якого не варто й ждати. Та ба! Очікувані притирились. Три совєтські офіцери! На тобі! Не мала баба клопоту та купила порося! І який відьомський вітер їх сюди заніс! Я, Кирило й Вадим вже й мулимось, мнемося. А я, на нещастя, тихцем, невзаміту, вже й хліба в рот напхав — і той хліб мені нараз застряг у горлі.
Три птахи. Та які там птахи! Круки! Гієни! Цей ось худий, меткий, чубик хоч і рідесенький — зате зализаний прегарно. Той он — такий собі, без жодних ознак, сіресенький, як порох на збитій дорозі. А третього хоч у рамку з неотесаних дрючків вставляй. Направду, кострубатий і патлатий! Незґраба та мамула — й годі! І лупає на всіх, наче пожирати збирається. А голос — як із перержавленої труби. І ступає, а з чобіт чавкає — видко недавно бродив болотом, а з болота просто в гості всунувся.
І кажу ж, сидіти мені мулько. І який дідько їх сюди привів?! Де вони тут взялися, як знайшлися?! Я кидаю полохливий погляд Люції, допитливо блимаю на неї — мовляв, я дремену звідси, я нізащо не буду пирувати з цією нечестивою трійцею. А Люція очима мені наказує: «Сиди печерицею! І не здумай п’ятами накивати!»
Еге, добре їй заспокоювати. «Сиди». А коли-то не сидиться. І з ким зла доля звела мене за одним столом веселощі справляти?! З тими, які мене вдома, на моїй чорноземлі, мучили, які голодом морили, з тими, що мені впродовж двадцяти років піснями про партію вуха протуркали, а портретами Сталіна очі намуляли. І ось я крізь заграви від них драпонув аж за три світи — і вони мене — та не лише мене, а й Вадима, Кирила і тисячі до нас подібних — таки нащупали. І хочуть нас знову поміж портрети, роздерирото-зівотні пісні й голодне цокання зубами силою загнати!
Треба щось метикувати! Треба якось з цього «пиршества» тікати. От потрапив, як муха в патоку!
— Сиди, Іванцю! — і Люція підбадьорливо мені підморгує.
— У мене, Люцієчко, душа в п’ятах. Захоплять мене й... Піду провітритись...
— Нікого вони не захоплять. Ми їх так счаркуємо, так памороки їм заб’ємо — що аж куди. А тоді їх, впитих до чортиків, викинемо із залі в болото вихмілятись.
Ну, думаю, хоч би так сталося. Хоч би вдалося нашому теляті та проковтнути вовка!
Розсілися.
Генеральчик пуделем ластиться до Люції.
— Починай, Люціє Меркурівно.
А Люція звабно оченятками генеральчика обеззброює. І все пушить, пестить кучерики свої на обпудрованій, перефарбованій голівці.
— Е, ні, генеральчику. Ви тут господар, — і вона маніжно, із штучною цнотою кидає чортики очима. — Ви, генеральцю, золотце, цим прийняттям керуйте.
І вона торкнула пальчиком по його вже несвіжому підборідді.
А генеральчик тут як тут — і прив’язався до Люції, і від неї ніяк не відстає. І торочить їй нісенітниці.
— Ні, ні, любесенька Люлю, ти тут старшинуй. Давай мені, генералові, накази — і слова не скажу всупереч — усе виконуватиму.
— Сідайте, генеральчику, і пийте, їжте.
— Сідаю, моя кралечко. У тебе, Люлю, гріх не залюбитися. І я, на щастя, цього гріха не маю.
Тю, розпатякалися. Жирують собі. А тут он затаскалися три бусурмени і мені настрій перекапущують. І потрібні вони тут, як собаці п’ята нога. Прийдеться нам із ними, бачу, наморочитись...
О, цього вже й направду я не сподівався. Генерал з одного боку до Люції підсипається, а совєтський финтик із зализаним чубиком із другого й собі залицяннями розприскується. Хоча Люлю генералові зубики показує, а упаданням зализаного нехтує.
— Люлю! — і в генерала з натхненного вигуку аж брови настовбурчились. — Тут їжі — скільки душа жадає. І пиття вдосталь. Віскі, бренді, джіни, коньяки, вина, шампани... Але це не для тебе. Для тебе, Люлю, я маю напій, за яким ще й досьогодні королі пошукують.
— Тяжко йняти віри.
— Блискавка хай спопелить мене, коли брешу! Настоянка, яку іспанські монахи зготували п’ятдесят років тому. Глянь, кралечко, на ярличок. Бачиш дату? Пляшечка з того часу, як ще твоя мамуся в колисочці виспівувала. А пахтить як це питво! Приклади носика. Рожі, тюльпани, фіалки разом взяті не створять таких пахощів! І ти цим нектаром смакуватимеш...
І вийшло так, що Люція з генералом розромансувалася, а совєтський зализаний хитрун, до якого наша танечниця навіть не дивиться, лише вряди-годи щось заради годиться через плече кине, — отож той зализаний до нас — до мене, Вадима й Кирила — підсувається.
— Хлопці, бачу, пожурилися, — не говорить він, а солоденько до нас сюсюкає. — Нудьга напала.
— З вами, офіцере, — я каркнув до нього, — чорт-батька-зна-що нападе, не то нудьга.
— О, ви сердиті, — знову люб’язненько він до нас трьох — і при цьому повільнесенько з кишені висмикує плящину. — Генерал має даруночок для Люції, а я для вас.
Іди під сто нечистих! Розщедрився, роззазнався. Пляшкою хизується, коли он стіл аж угинається — так завалений прерізними напоями.
І мене і дивує, і лякає зализаного люб’язність та похапливість, з якими він до нас чіпляється.
От пагуба! Що він собі надумав?! Який камінь за пазухою нам приніс?
Але нічого не подієш, треба сидіти сумирненько і з цим дідьком не загризатися, бо ще можна собі накликати біду.
— Ми горілок тут маємо досить, — процідив крізь зуби Кирило. — І горілка в нас нудоту викликає.
— А це горілочка особлива, рідна. Нудоти не викличе. Я її привіз аж із Києва. З України рідної, рідної не лише для мене, а й для вас.
Нас затяло. Нема де правди діти, ми за своєю землею стужилися. Три роки, як покинули її, і ми з думкою про неї лягаємо, нею у снах маримо, вона нам у ранковій імлі вирізьблюється, ввижається, коротко — вона завжди в наших серцях навічно зберігається.
І тут ось звідти, де ми колись бігали-гуляли, плящина об’явилась. Ми дивилися на неї, а вона нас причаровувала, притягала, чаклувала...
І вже зализаний для нас не був таким причіпливим та огидливим — адже ж в руках він мав не хміль якийсь французький, іспанський, заокеанський, а наш, чорноземний, рідний.
— Спробуєте?
— Та вип’ємо, — за всіх я обізвався. І ще й не сьорбнув хмелю, а в серці щось лоскотно потенькує. Та як же не потенькуватиме, коли он рідина, трішки жовтава, так звабливо поблискує.
— Бах! — і зализаний відкоркував рідне добро.
І не лише я, а й Кирило та Вадим невситимі, зажерливі очі втупили в пляшку. І, здається, в цю хвилину ми снували однакові думки: «Чому така маленька пляшечка? Чи вистачить її для нас усіх? Мабуть, не досить офіцер узяв із Києва. Ми всі спроможні двом таким пляшкам без великого труду раду дати».
Отак ми всі запрагнули до рідного допастися. Отак неситство нас решетувало і підштовхувало чимшвидше чорноземної, козацької покуштувати.
— Хто перший потягне? — і до мене зализаний очі скерував. — Бачу, ти найбільше хочеш рідної поцмулити.
— Поцмулю, — без задуми підтакнув я.
Рідна обпекла мене, і я заледве не розкашлявся.
— Яка?
— У тому й справа, що хороша.
І Вадим висушив не чарку, а з півскляночки. І дух йому заперло. І він насилу крякнув. А Кирило дмухнув воднораз стільки, що йому в очах аж сльози виступили. А тоді ще хильнув — і бачу, що на Кириловому носі багрець з’явився. І той багрець більшає, більшає, і вже рожевінням сплямувалося все його лице.
Міцна чорноземна.
— Так, так, по смаку відчуваю, що з наших степів горілочка. — І Вадим з розчулення нюні розпустив. — От випив — і бачу наші степи, шляхи, дороги, наші тополі...
— Так, Вадимочку, — і Кирило ще припав до склянки. — Нема на світі кращого напою, як наш, степовий. І я вже бачу, Вадиме, і наші вишні-черешні, і гарбузи, і соняшники, і шовкову траву, й море зеленої пшениці... Бачу й Наталку Полтавку, і Хмельницького, білого коня з чорними копитами й пишною гривою...
Я мовчав. Хоч мені також рідне питво розворушило спогади. Мені повз очі наче хмарки пробігають, а поміж ними до мене руки простягають і мати, батько, сестри — і в них руки пухкі-пухкі, і вони голублять долонями моє обличчя, моє серце, душу — і мені так легко, і здається, що я годен вже й літати...
— Дніпровський берег видніється... Я часто там стояв, а вода хлюпощилась мені об ноги...
— А я б оце і в Псьол шубовснув — і з нього б годину не вилазив.
А мені чомусь не хотілося ані купатися, ані щоб об мої ноги хвилі плюскались — мені кортіло руку матері або сестри схопити й до неї губами притиснутися-прикипіти.
— Хай навічно живе... — і Кирило не договорив, бо на дні порожньої склянки він запримітив щось...
— Диви, у горілці ось щось найшлося, — і він між двома пальцями тримав біляву грудочку.
— Це ж ґрунт наш, український, — і зализаний финтик заплескав у долоні. — Кришка ґрунту нашого у пляшечку на щастя нам усім незнарошне потрапила. Коли б потрапила між зуби, ми б її, як корівчина травиченьку, смачно пережували... От і все.
Кирило з посоловілими очима цілував безперестану грудочку, а Вадим нахилився і жадібно, як на скарб який, на неї видивлявся.
І мені запрагнулось кришину в руках попестити...
І я б її попестив — та нараз стілець гарахнувсь об підлогу. Хтось турлянув ним із всієї моці. Хто ж як не отой совєтський незґраба, мамула. О, он він уже на увесь зріст звівся. А в нього обличчя вже аж набубнявіло з горілки. І не лише усе лице, а навіть і вуха закрасувалися цегляно-бурим цвітом.
Якийсь американець щось вигравав на фортепіані.
— Перестань, бренькач, — наказав неотеса. — Я хочу співати...
Його всаджує, утихомирює товариш, отой третій, сіренький, без особливих зовнішніх прикмет — але мамула штурхонув його, і той відлетів од стіни і там через ослін беркицьнувся.
І тут поспішає приборкати галабурдника хто ж, як не зализаний финтик.
— Сергію! — і финтик поклав руку незґрабі на плече.
— Одійди! Свиня! Свиня!
У зализаного знебарвилось лице. Він озирається, ніби в когось помочі просить. Та мало хто на п’яну шамотню звертає увагу. Прості американці джіном і коньяком насолоджуються, генеральчик і Люція взялися за руки, як справжні коханці, і вискотять та кихкають. Розмовляють про діла любовні... Тільки я, Кирило й Вадим віддалеки спостерігаємо, як закльовується он на бучу.
— Хто свиня?
— Ти! — відрубав Сергій.
Ой, передчування маю, що на недобре збирається. Он Сергій уже в долоні плює — невже наміряється огріти кулаком финтика.
— Повтори ще! — і в финтика в руці блиснуло лезо ножа. — Ще скажи!
— Дурень ти! — і Сергій кулаком — мах! — і ніж аж до порога закотився. А тоді долонею гамсельнув зализаного прямо в вухо. — Гидосний ти! — сатаніє Сергій далі. — Дурний!
— У мене в голові...
— У тебе в голові пустовина, а в очах порожнина!
Ну, думаю, тепер у нас усіх від горілки в голові порожнина, не лише в зализаного. Але на кому все це, врешті, окошиться? Чи вони на мордобийстві поміж собою й закінчать цей розгардіяш? А може почнуть і нас тут тузувати?!
Хіба дропака дати?
Та все ж таки цікаво, чим все закінчиться.
Ні, заради цікавости лишуся — хоч, може, й наражуся на небезпеку.
Ось неотеса взяв за петельки зализаного.
— Скалічу, дух з тебе спущу! На локшину порубаю, покришу!
Тут уже й американці і Люлю поцікавились бешкетнею. Люлю б’є в долоні і вискотить: «Ану хто кого подужає!», а генеральчик і собі дере горлянку: «Ану, ану, побачимо. Ну, та ж бийтеся! І що за бійка, коли й крови ніде нема!»
Але незґраба і зализаний не чули ні підбурювань, ні оплесків. Вони очима — ні, ножами прошилювали, батували один одного.
— Ти руку підняв на мене?! На ордени мої, — і зализаний спишна ще повторив, — на ордени...
— Тобі ті ордени пристали, як свині наритник. І ти ними пишаєшся, як пес реп’яхами.
Зализаний плюнув — і гайда! — майнув відразу до дверей. Та все ж таки його настигла склянка, яку незґраба попудив йому вслід.
За зализаним вислизнув із театру й третій, сіресенький червоний офіцер.
Хвилину всі мовчали.
Аж так пир далі розгорявся. Один американець знову бринькотів щось на фортепіані, а його товариші, обхмелені вже дочиста, все ще порались біля пляшок. Генеральчик сп’яна поправляв Люції кучерики і цілував її у лікоть.
Тільки ми, я, Кирило та Вадим, топталися ні в сих, ні в тих у кутку, та заводіяка, що угрів финтика у вухо, стояв непорушно і щось упевнено сам до себе говорив...
***
Нарешті театральну залю покидали гуляки. Солдати-американці, висвистуючи й витанцьовуючи, як ведмеді на льоду, пропхалися крізь двері.
А генеральчика під руку вела Люлю. Він уже ледве язиком рушить, щось гортанить про любов, місяць, зорі, а Люлю йому схвально головою похитує.
— То, генеральцю, — як з борошном, цукром і молочком?
— Все завтра матимеш. Джіпом сам притарабаню. Я харчувальний генерал. Харчую цілу армію — і тебе, любко, прохарчую. Побачиш, обпасешся на моїх харчах.
— Спасибі, генеральцю, — і Люція спритно його потягла у двері, а заразом і поцілувала у генеральську зморщену скроню.
І так невдовзі вернулася до залі.
— А генерала де заділа?
— У джіп бебехнувся, і його повезли в казарми.
Переглядаємось. Вже пора і нам відходити, а незґраба біля фортепіана вовтузиться.
І що зробити? Порадити йому покинути залю небезпечно. Ще може також осморужити, як финтика.

О, цього ще бракувало. Забіяка до фортепіана всідається. О, приловчується одним вказівним грати...
І, диви, грає. І дренькітливим голосом витягує:

Марусино, серце,
Пожалій мене;
Візьми моє серце,
Дай мені своє...

Ні, ні, він зовсім не незґрабний. Якась сердечність з очей у нього проглядає, і лице його, хоч і багряне, дещо зажурене і схоже на наші лиця.
Ми коло нього збилися. Нам цікаво, що він і рідне грає, і по-рідному співає. Видається, коли б він скинув совєтську офіцерську форму, він зовсім перекинувся б на нашого.
— Ви — українець? — Люлю зважилась до нього звернутися.
— Не цікавтеся, — і він, мовби на нього хто камінь важенний наложив, зігнувся і опустився грудьми аж на клавіші. — Не цікавтеся, бо хутко зістарієтесь!
— Ви з Києва?
— Той зализаний з Києва. А той його товариш, той сіро-буро-малиновий — з Рязані.
— А ви звідки, з Полтави?
— З цікавости, кажу вам, красунечко, кицьки швидко дохнуть.
Він далі грав одним корявим вказівним пальцем:

Маруся не чує,
Серця не дає...

— Свиня! Неабияке свиняче рило! Паразит! Спекулянт!

З другими жартує,
Жалю завдає...

Я не хотів вмішуватися, не хотів розпитувати його про справи, які його, очевидячки, мучили. Та й нащо мені вмішуватись — моя хата скраю. Хай гризуться собі, хай б’ються-чубляться — навіщо в їхні справи встрявати? Тим більше, цей бійкар хоч мені вже й видається доброю людиною, але ще досіль ні одного мудрого слова не проронив. Усе «свиня», «рило», «паразит».
Але мені та, мабуть, і Кирилові, і Вадимові, і Люції кортить докопатися, довідатися, за віщо він финтика бабахнув.
— А за віщо ви того у вухо зацідили? — за мене осмілився запитати Кирило.
— Бо й ви дурні — уїдливо він кинув нам усім і «Марусю» мугикав далі. — Дурні ви, аж світитесь.
Я шарпаю Кирила, щоб замовк. Бо потеленькає ще язиком — і синця також під очима матиме.
— Ви думаєте, що в мене не всі дома. Помиляєтесь. Правда, я недосвідчений у всіх крутійствах і шахрайствах, як та пронизлива, зализана гадюка, яку я кулаком угрів. О, він уміє задурювати і туманити людей. Пройдисвіт! Щоб йому покарлючило обидві руки, коли він витягав...
— Що витягав? — і Люція й свою руку поклала на клавіші. — Що він витягав?
— Наскучив він мені. Ненавиджу його. А ви дурні. Що він набазікав... Але я його на гарячому спіймав. Ну, не буду засиджуватись з вами. На сідало пора.
— А дійдете самі?
— Я не люблю проводирів. Я хочу бути сам собі хазяїном. Дійду. — Він звівся. — А у вас усіх клепок нема!
— Чому ж ми всі без клепок?
— А чорт вас знає! «Степи, яри, дніпрові хвилі, Хмельницький, білий кінь з чорними копитами...» Тьху, сказіться! Та ту горілку він купив у німця. Вчора той німець з гнилого буряка відро того смороду нагнав. А ви пили й прицмокували та ще й шматок замазки заціловували, замазки, якою обклеював німак казан із брагою. Дурні ви! «Рідний ґрунт!» Цмок-цмок! «Соняшники рідні, вишні-черешні, Наталка Полтавка...» Ух, які ж ви пришелепуваті!..
І він поколивався до дверей...
Ми всі переглядаємось. Щось гарне тут допіру сталося.
Той генерал, те дрягле страховиння розпатякувало з Люцією, финтик до нас підлабузнювався, а він, отой, що тільки що відійшов, цей незґраба, мамула, все мовчки висиджувався й пив — і врешті вибухнув.
— Він, той, що грав «Марусю», — людина.
— Ще й яка людина, — Люція ствердила. — І його мені треба приголубити. Він нам може у пригоді стати.
— Як?
— З цікавости кішки дохнуть! — повторила вона слова мамули і щиро розсміялася.
Ми — також...
***
А наступного дня, пополудні, Люлю стояла надворі, перед вікном своєї кімнатчини. А я біля неї. І ми вдвох роздавали дітям цукерки, молоко та борошно. Матері діток слів не знаходили, щоб мені дякувати, а Люлю і обіймали і в руки цілували.
— Рятівниця наша!
— Доброзичливці!
— Іванцю, ти — золото!
— А Люлю — діамант!

У ямі — та ще й каналізаційній

Що це — увесь світ до мене нагороїжився?
Кожний новий день несе з собою прикрощі. Так прямо неприємності за неприємностями обсідають.
Сьогодні — тьху! — маю нову мороку з Кирилом. Клопіт мені з ним та й годі! І чого він, бузувір, причіплюється, в’їдається! Не інакше, як натуру має нестримну, розбурхану. Мабуть, як не погризеться з кимсь — йому під серцем муляє, і він собі тоді спересердя місця не може відшукати. І він, каверзник, свій гнів, що заклубочився в ньому, і розпирає його, й розносить, мусить конче на комусь зігнати.
Уже, либонь, і догоджаю я йому — але такому, мабуть, і той, що з рогами та хвостом, заледве чи догодить. Вже часто йому промовчую, а як і говорю до нього — то й словом не спротивлюся: все захвалюю, потакую йому. Так ні — прискіпується і напроваджує усе на сварку. Шукає, бач, маруда, зачіпки, щоб до мене пристати, прив’язатися.
А щоб тобі абищо!
І як все заварилося.
Розвалився я на ліжку в своїй халабуді. Маю вже маленьке радіо, і з нього рипить — аж луна через відчинене вікно надвір виляскує — фокстротик.
Такий настроєвий...
Душевнохвилюючий...
Любовно-зворушливий. Ліричний...

Як вона мене цілує,
Під ребром мені нуртує;
А ніздрі роздуваються —
З них іскри висипаються.

Гарно так. Окультурююся.
Слухаю музику і дивлюся на консерви. І їх очима їм, бо навсправжки споживати вже не можу — адже об’ївся так, що ледве дух зводжу.
І заколисливі мрії окутують мене. Яке життя хороше! І надворі — годиняно, і на душі — гоже. І шлунок повний, і голова з горілочки дещо охмелена, і грошики в кишені, як я повертаюся на ліжку, побрязкують. А музикою заповнені і серце, й вуха... Заслухатися такою музикою можна. Подумайте...
Бурчить у животі — буль-буль!
А з дерев пискотіння пташине розлягається! Пі-пі! Калавур, як радісно! Пі-пі!
А з радіоприймача — скрип-скрип!
А серце — тріп-тріп!
Насолода!
Блаженствує душа. І ніжиться ситістю все тіло.
І мене солодкий сон бере. Обсотує така сонливість... І тільки-но закуняв — Кирила нечиста сила до мене загнала. І надибав же я приятеля — хоч кричи рятуйте!
І чому не в пору причалапав у гостину? Та ще й зайшов як бурмило. Не здоровкається. Вигляд похнюплений. Ич, який темнявий, дідьківський полиск в очах! Чомусь неначе сердиться на мене.
Ну, думаю, дмися, хоч трісни.
І він ні пари з уст. А я також, як води у рот набрав. Мнуся, зволікаю. З якої речі, мислю, я перший до такого нахмуреного обзиватимусь?!
Ще мовчанка... Врешті один на одного дідьком зглянулись. І він настовпужився, як розсохле опудало в городі, і я насумрився, як півтора нещастя.
— Іване, — таки прорвалося йому моє ім’я, — ну-бо, Іване...
Не знаю, що він хоче висловити — але вже наперед, від передчуття недоброго, скаламутилося мені всередині. Відчуваю, що закльовується на сварку.
І чому він лютим оком на мене кидає? Наче я в нічому й не провинився — аж тут на тобі! — стовбичить он набусурменений і аж проскромаджує і шаткує мене очима.
— У тебе, Іване, розум нікудишній.
Та де ж це видано? Приходиться мені зносити ще й таку наругу! Та тут і в людини із залізними нервами терпець урветься.
І мені серце приспішено закалаталося, забухало. І замакітрилося в голові. І я ладен був уже згарбати стілець і ним попудити у ворога — та впору стямився, оговтався — і таку думку облишив. Адже ж Кирило за мене сильніший, і той стілець може легко на моїй спині розтрощитися. І я тоді лігма лежатиму із тиждень у лікарні. Ні, ні, треба опанувать собою! Треба призвичаїтись зносити образи...
— Чи ти не можеш, Кириле, до людини по-людському звертатися?
— А де ти тут, окрім мене, бачиш ще людину?
— Ти облиш жарти! — вирячився я на нього.
— А я тут не жартую! — визвірився і він на мене. — Розторопав, не жартую.
— Чи не можна до пуття, миролюбно, Кириле, говорити. Ось сідай і розважно поговоримо. Ну, чому в мене розум кепський?
— А хіба я знаю.
— Ти причвалав, щоб мені навмисне настрій перекапустити...
— Дуриндас ти, Іване. Їй-бо, розуму в тебе, як у того бичка.
Та як це він, плюгавий, сміє так мене безперестанку шпетити?! А особливо, як він мій розум недооцінює! А трясця тобі в живіт, зайдиголово, образнику! Та ж не чий інший, а мій таки непересічний розум наштовхнув мене Люлю-Люцію відшукати. Та я ж додумався до того, щоб Люціїними напівголими танцями майже тисячу солдатів до нестямної радости довести-допровадити. Коли б не моя кебета — ще й до сьогодні і в нашому таборовому театрі і в солдатських душах безпросвітня нудьга й сірятина панували б.
— То, кажеш, що я дурний.
— Напевно.
— Ти, Кириле, за мене в сто разів дурніший, у тебе вже майже всі клепки в голові порозсипалися та порозхитувались — і, бач, я про це мовчу, ні єдиним словом про таке твоє нещастя не обмовлюся. А ти так на мій розум нападаєшся.
Ага, думаю, вилузнув горішок. Бери його тепер і їж.
І звіялася буча. Нерозсудлива, шалена.
Я йому — злосливу шпильку, він мені — зневагу; я йому — прокльони, а він — уже всі громи та блискавки на мою ні в чім неповинну голову накликує. Я, розпалившись, йому ногу настоптав, а він, розбісившись, за сорочку мене згріб, аж з неї один ґудзик на підлогу дзенькнув.
— Ти прийшов, здогадуюся, мої консерви захопити!
— Сам давися ними!
— Тоді чого ж ти прителющився? Ти, Кириле, ненормальний!
— А ти, Іване, повторюю, безглуздий!
— Чому?
— А хіба я знаю. У своїх батьків ти поспитай. Можливо, як маленький був, корова тебе ратицею по голові всмалила. От ти на розум і шкандибаєш.
— Тебе б варто провчити за такі слова! — І хоч на столику ніж лежав і, поблискуючи, аж наче просився, щоб ним покористуватись, — я до нього не доторкнувся. Я волів, щоб хтось за мене Кирила, коли не ножем, то бодай кулачищем, раз-два шурнув.
— Я тебе, Кириле, можу скалічити, — отак сказав йому для страху. І все на ніж позиркую. Ану ж, думаю, може переполошиться й відступить. — Без жартів, можу скалічити.
— Ти, Іване, не зугарний зарізати корову, а мене — і поготів.
Я піддався. Цього напасника ані задобрити, ні застрашити. І я зсутулився, збіднився — і з безпорадности своєї сів на ліжко.
А уразливість не втишується, а ще дошкульніше шматує мене. Та як же так? Почалося все так добре! Фокстротик грав, в животику із ситости побулькувало, і до того ж пташня на деревах так розконцертувалася — і від такого раювання дрімота на мене нападала. І ось одна хвилина — надійшла мара, і всі мої радощі розвіяла.
— Чому, Кириле, мій розум тобі не до вподоби?
І він, каторжник, замість того, щоб розтовкмачити мені, чому я потрапив у його неласку, отак ні з сього, ні з того повідомляє:
— Ти, Іване, неспостережливий. Не вмієш запримічати. Отож знай — я люблю Люлю. І вона в мене по самі вуха закохана.
— Люлю?! Ота тонюня, гарнюня — і вона... Якщо вона справді щось до тебе відчуває — в неї не всі дома. Обезглузділа вона, небога.
— А це ж чому?
— Не мала в кого закохатись, аж у такого гультяя. Та це ж навіженство — полюбити машкару таку, як ти! Чи вона цілком глузду визбулась?! Та ж Люлю може мізинцем отак кивнути — і до її ніг понасхиляється десяток пристойніших за тебе і до того ж куди розумніших молодців.
—А, бачиш, не захотіла вона жодних пристойних, а відразу ж уподобала мене. Вона моя симпатія. Чуєш, симпатія. А ти її недавно посмів образити. Ти її заледве вітряною не обізвав.
Тьху, яку причіпку вимізкував! Коли це трапилось, а йому — ні сіло, ні впало! — сьогодні збрело на думку в цьому всьому розбиратись. А потім — чи не замишляє він Люцію вінцем смиренної безскоромниці нагородити? Їй той вінець так личить, як мені титул графський.
Та одно подумати! Як та Люлю веде розмову! Вона, голубонька, за словом у кишеню не полізе — ріже відразу так, що прямо не віриться, що перед тобою стоїть ніжне сотворіння. Коли б очі заплющити, напевно б уявлялося, що говорить не вона, а якийсь мугир, що пройшов і Крим, і Рим, і мідні труби, але ще й досі не потрапив дідькові у зуби.
А які вона коливальні рухи на сцені витинає! Та від тих рухів заля гуде і стіни аж двигочуться!
І Кирило хоче умовити мене, що вона зовсім не Люлю, а скитниця, що замурувалася в чотирьох стінах і відпокутує в молитвах гріхи всього людського роду.
А ще до того — я її ані вітряною, ні гульливою не обзивав. Вона ж сама пробалакалася, сама себе так забажала з хмелю найменувати, а я лише з уродженої чемности своєї змовчав, тобто з її словами буцімто погодився. Не буду ж я з дамою за всяку дрібничку сперечатись.
Отак я все виклав Кирилові. Отак з’ясував.
— Невіглас ти! Осел! — це, вибачте, його відповідь на моє чемне з’ясування. І він дарує мені убивчий погляд. — Осел!
— Від осла чую і не дивую.
І ми вдруге стялися. Він до мене, а я турнув його і — вбік, і вивернувся з-під його рук. Але він ухитрився — і знову вчепився в мою сорочку, і вже останні два ґудзики з неї повідскакували.
Агі! І згину на нього нема!
І мною запанувала жадоба помсти. Як? Як відплатитися за заподіяну велику шкоду? О, неподалеку стоїть кухоль з водою — і я підхопив його і жбухнув усю воду неприятелеві межи очі.
Я його попервах аж засліпив. Він протирає очі, а я кмічу, як би це крізь параван шурхнути. Бо на Кирилові лиця нема — так зблід. І він сам не свій із люті. Рознесе, думаю, мене отут на друзки.
І я зігнувся і порачкував до паравану, а тоді — драла надвір.
А він кинувся за мною...
І був би помісив мене — та моє горло мене порятувало. Бачте, Кирило має сильні руки, а я, нівроку, міцненьке горло.
І вийшло. Він упогонь за мною, і вже шпурлянув на мене грудкою — та, на щастя, промахнувся. Вже ось-ось мене наздоганяє. А я на все горло репетую: «Пробі, рятуйте! Грабіжник появився!»
Тут знявся рейвах. Зчинився тарарам. Сполохані люди з бараків на вулицю збігаються. Обступають мене. А Кирило здалеку, відхекуючись, лише на мене кулаками нахваляється. А я в душі тільки підсміхаюсь: «Махай, махай руками — нічого з твого нахвалювання не вийде, бо я з біди вирятувався. Бачиш же, як ось люди, мої захисники, мене стіною оточили». А люди розпитуються...
— Що? Кирило? Та це ж, Іване, твій друзяка.
— Хай мене, тітко, від таких друзяк Бог оберігає. Від таких людей, як оце Кирило, треба поли врізувати і втікати.
— То він тобі не друг?
— Та начебто й друг — але завжди для мене за пазухою ножа приховує.
— І він, Іванцю, хотів що зробити? Тебе пограбувати чи одлупцювати?
— Збирався, тітко, одноразово з усім поспіти — і пограбувати, і полупцювати. Ось у чому заковика — і те, і те планував за одним махом учинити.
Тут уже на Кирила посипалося.
— Збитошний.
— Грабіжник! Пагубник!
— Підступний!
— Хоче всім табором колотити!
— Над усім табором володарювати!
І старе й мале тицяють на нього пальцями.
— Розжирувався. І з безробіття кулаками розносився.
— Нашого доброзичливця, Іванця нашого, що нашим діткам харчів дістав, хоче той безпутний бити.
І погладжують мене хто по голові, а хто по спині.
А у мене усмішка ось-ось прорветься на уста — але я її затушковую своєю штучною лихом-бідою.
— І це тобі, Іванцю, і сорочку знівечив, — і літня жінка показує на розпірку, що віддулася на тому місці, де ґудзики повідлітали. — Дивіться, як розпанахав матерію.
Я лише згідливо похитую головою — мовляв, як бачите, накоїв мені Кирило досить лиха.
— А чи й встиг тебе побити?
Я знову ствердливо киваю головою.
Тоді жінки з новою силою лають Кирила. А чоловіки сюди не вмішуються — стоять осторонь, бо зразу запримітили, що і я й Кирило — обоє рябоє — і обох нас треба дрюком почастувати.
А жінки кленуть.
І я — отож-бо! — переміг. І Кирило під тиском загального «бабського» викликання задкує, задкує, а тоді дременув — аж закушпелило з куряви по вулиці — поміж бараки.
***
Повернувся в халабуду десь за годину. Тенькає душа — чи не вженеться знову той душогуб, що недавно хотів із мене за дрібницю дух спустити.
Година-дві минає. Не появляється. Може, отямився, прохолодився.
Починаю розігрівати картоплю, рибку з консервів готувати, бо вже трішки й зголоднів. І стомлений, змордований переполохом, який Кирило з дурного розуму роздув. Думаю, підживлюся і отак зодягнений бебехнуся на ліжко, щоб трішки прикорхнути.
На тобі! Рип! Торопію. Ой, нічого не лишається, як через вікно щодуху лопонути. Турботно на серці стало, а чуб настренчився дротиною. Вже одна нога була на підвіконні — ба! — не Кирило, а Вадим до мене преться. І знала нечиста сила, коли його до мене втурити. Але, принаймні, цей, може, вже не сікатиметься і з кулачищами не приставатиме. А може... У цього інколи також у голові ґедзї літають.
— Що, може, замість того відлюдкуватого притирився мене вже катувати?
— Той відлюдкуватий, Іване, — твій друг.
— Кирило — друг?! Торочи. Оце недавно ледве не тяпнув по лиці мене. А як скреготав зубами! А які з бісовства засвердлилися чортики в його очах. Людоїд, хижак — і тільки!
— Так знай, Іване, той хижак послав мене, щоб тебе урятувати. Тікай із хати, тікай, куди попало. Там біля театру американці з трьома совєтськими ловлять, як звірину, ловлять усіх тих, що мають совєтське громадянство. Хватають, зв’язують і в тягарові авта, як худобу, затягують, вкидають.
— Для чого?
— Для чого? Ну й простота ти неотесана. Совєти хочуть своїх людей, що через війну від них якось драпонули, назад до себе затаскати. Щоб там у себе тих утікачів домучити. Червоні мають списки «відлітних горобчиків» своїх — і за тими списками оце їх і виловлюють. А Люція, захисниця твоя, рознюхала, що й ти до того списку затягнений. Бач, мене, Кирила, Петра в списках нема, а ти в ньому припечатаний...
— Припечатаний?! — і в мене вже чуб не здротинився, а зо страху травицею опав. — І американці тим совєтським, тим людоловам, пособляють?
— Американці вганяються, ловлять, б’ють, в авта всовують усіх, на кого червоні лишень показують. Совєти — гади, а американці — паразити. Тікай!
— Куди?
— У ліс. Бо й тебе ось-ось за петельки згребуть і в авто, як порося, швирнуть.
Я заледенів...
— Ти, Вадиме, жартуєш. Десь про це вчув? Хтось поголоску пустив, а ти її роздзвонюєш. Мабуть, жінки з лінивства набубоніли, натеревенили, а ти розносиш по таборі. Не вірю, що американці такі свині.
— Такі самі, як і совєти.
Десь стрельнуло — о, гавити не можна! — і я рвонувся з халабуди і навкося чешу у ліс...
Біжу нахарапуджений. І стежиною не прямую, а кривуляю. Аж тут знеобачки в баюру вскочив — і бризки обляпали мене. Дарма, смалю я далі. І зо страху таке ввижається, що не доведи Боже. І здається, що й стежина грудкувата — і тому я на ній постійно спотикаюсь. А то вбачається, що обабіч не дерева розкинули гілки — зовсім ні! — привиджується, ніби з усіх боків людолови накидаються, бо хочуть поцупити мене.
І від таких привидів наче хто жару під ноги підсипає — і уже женусь знесамовитніло...
А в голові — як після доброго похмілля. Неясно, шумливо...
А серце — стук-грюк. А у вухах — дзілінь-дзілінь-лоп!
І потом обливаюся. Та й не дивина — не хочеться, щоб мене запхали у вагон, яким везуть усяку твар, і затаскали прямо в Сибір, туди, де ведмеді з холоду десять місяців на рік танцюють гопака. І я там за півроку голодним лахмітником, обідранцем стану, а відтак і дуба дам.
Врешті уже сил нема. Не біжу — а підтупцьовую.
І став. Відсапуюсь. Коли — ух! — як косою мені поперек утяло. Щось поза мною прошнирило. Може, переймають?! А може, засідка чатує?!
Ні! Слава Богу — заєць. Он здалеку він вип’ялив очі, і я на нього вицибулився — і його не стало.
Вслухаюся. Від театру справді шамотня і лемент між дерева пробиваються. Аж зчинився галас... І зрідка не то плач, не то ридання вітер доносить. О, це вже не плач, а тужіння, голосіння, як по померлому.
І сумно, лячно. Але ж і цікавість під’юджує, піддзиґує — і так мовби нашіптує: «Наближся і подивися. Ну, ну, полохатьку, поцікався, що там заварилося».
Пересилив страх. Скрадливими кроками дійшов аж до краю лісу. Але обачність підказує не стриміти на видноті, а видряпатись на кущасте і крислате дерево.
Гілля зелене, і я з переполоху позеленів — отож мене на деревині навряд чи запримітять...
Тож визираю з висоти. Ба-ба, що коїться. Зганяють до вантажних авт чоловіків, жінок. Он і старі, і малі з клунками і порожньоруч. А он повно дітлахів — а між ними, певно, мати рве на собі коси і прокльони, як каменюки, комусь жбурляє. Раптом до малечі підбігає, мабуть, батько — і його американець автоматом по голові б’є — і той на землю падає і в корчах тріпається.
— Щоб тебе чорна слабість до ранку задушила! — і жінка з-поміж дітей чайником гильнула по спині американця. — Бандит!
І тут вона вчепилася військовому в чуприну, а він їй у коси — і обидвоє ну-бо скубатися.
А тим часом інші янкі з автоматами стали дітей, підлітків, клунки швиряти в авто.
І хтось вереснув. Це ж та жінка, що тільки що воювала чайником. Вереснула не своїм голосом. І блиснув у її руках ніж — і вмент із грудей їй дзюркають по кофтині струмочки крови... Сама себе, бідака, зранила...
Боже! Одне авто, битком набите людом, вже від’їжджає. І щось непомислиме твориться. Люди в ньому вже не кричать, а хрипом вистогнують. Звернуло авто — і з нього випав клунок, а за ним виплигнула — ні, сторчма звалилась літня людина... І їй, нещасній, задні колеса ноги розплескали...
А ще одно авто наладовується...
А три совєтських — чи ж це не глум! — преспокійнесенько вистовбичують на стороні і додивляються, як лакизуваті американці перегороджують шнурками дорогу, щоб люди не втікали.
А грім би вас усіх із наганами, пістолями та автоматами побив! Бузувірні! Червоні стоять, а янкі силоміццю ладнування та споряджання вантажних авт завершують.
— Рятуйте!
— Хто в Бога вірує — пособіте нам!
— Змилуйтеся! Змилосердьтеся!
Еге, помочі просять. Ці військові анциболоти мають кам’яні душі. Їх ні просьба, ні грізьба, ані клятьба не візьмуть за душі. Їх нічим не застрахаєш і не розжалобиш.
А це що? Люція об’явилася.
О, захисниця наша! Люція Меркурівна! Вона прямо врізалася в натовп і американцеві, що торсав жінку й у авто силував, відразу лящів і надавала.
— Це жінка, а ти — янкі, ведмідь! Чому її трясеш? Чому до грудей їй добираєшся? Циці хочеш?!
Коси їй розпатлались, і вона їх навіть не поправляла, лише жмутом зібрала й закинула за шию. А її очі... Я з віддалі, з дерева навіть бачив — а може відчував, — яким осатанілим, гаспидським блискали вони огнем.
— А ви, — і вона горланула до людей, — чого стоїте, як вівці? Скоряєтесь! Даєте себе загонити в авта, в ті загороди! Та їх же, цих американців і совєтів, цієї наволочі, сміття, негіді, цих паскуд, поганців двадцять-тридцять, а вас же сотні! Плюйте їм у пики, видряпуйте їм очі, камінням їх обкидуйте, піском баньки їм, поганцям, засипайте!!
Спасибі ж тобі, Люціє! Ти не лише вмієш танцювати, але й лаятись неабиякий мастак. Ух, і войовнича! Ну ж і уїдлива, загониста! От уже бунтарським духом доля її не поскупилась наділити. Ич, як лютує. Аж полуменіє гнівом.
І її вогненна мова додала духу нещасним противитись. Люди стали з авта втікати. Полетіли миски, каструлі, хтось рвав на собі одежу... Кидали грудки, швирляли й розляпували навкруги болото...
Американець стрельнув — і одна жінка за пояс схопилася...
— Розстріл-ю-ю-ють!
Інший янкі намірився Люцію за горло схопити — і рука його так в повітрі й задеревіла...
Крики втихли. І солдати, і юрба навколо угамувалися. Німують... Та й я навіть на гілляці отетерів... На чому все це окошиться?
— Гей! — американець до нашої Люлю.
— Не гейкай, я не бидло! — Люція американцеві.
І далі тихо. І ніхто не порушиться...
— Ти так гарно танцювала...
— Не для тебе! Для твоїх полковників і генерала.
— Ти вродлива. І розумна. Слухай, я тут начальник. Мені дали наказ оцих людей з табору вивезти по своїй волі чи силою...
— Вивезти і совєтам передати. На муку, голод. Їх передати в кормигу, де б вони животіли та страждали...
— Упрохую, не бунтуйся тут. Дай змогу те, що мені наказано, докінчити. Утихомирся! Не ворохоб людей! Повторюю, що ти розумна. Ти заради мене згодишся... Ти зробиш...
— Зроблю, американцю. Як здохнеш — вистараюся для тебе домовину.
— Що ти задумала?
— Відпусти з миром людей! А не відпустиш — не я, а твої полковники, з якими я, запам’ятай, — не лише п-и-р-у-в-а-л-а, — роздеруть тебе!
Начальник роздумував.
До Люції зблизився совєтський... Щоб ти згинув! Та це ж той зализаний финтик, що з нами недавнечко хотів дружбу зав’язати.
— Ти, чи знаєш — хто перед тобою? Я — червоної армії полковник.
— Іди від мене, — і Люція струснула розпатланою головою, — іди, бо як лясну — переставишся!
— Не ляснеш.
— Може, й ні. Не варто руки паскудити.

— Ти — самиця! — і, ошаленілий, взяв Люцію за руку. — Дика самиця!
— Я — жінка! — і Люлю нараз аж наче здичавіла. — Я жінка, хаме!
— Красило з лиця змий! Повія ти!
— Так, повія — але затям, для людей порядних, не для тебе дурного, зацюцьканого, до краю безкебетного. Та ти ж, мартоплясе, мармизо, устілки моєї не вартуєш! Та ж твоєю гидосвітньою полковницькою мордою хоч горшки чисть, хоч корову по заду бий... Так, повія я. Але знай, коли б на світі лише ти, ти один-єдиний був — я б тоді до смерти сивою, невинною дівкою лишилася, а до тебе б не доторкнулася. А грім мене побий, коли брешу!
Так, Люціє, періщ його словами! Він хотів тебе принизити — й попікся. Ти йому, моторкуватому, задерикуватому й дурному, насолила досить.
Хороша ти, Люціє! І непогамована, незмирима, незговірлива з тими, хто нахрапом лізе на людей. Ніхто з тобою не зміряється силою. Ти всіх у баранячий ріг скрутиш. Усіх на коліна змусиш впасти.
Щасливиця. Таланниця. Все тобі від роду повними пригорщами даровано. І краси, і упертости, і справедливости... Та всього, всього гарного, погожого. Їй-бо, Люціє, я вірю, ти людей врятуєш, ти з-під театру цих напасників таки-бо викуриш. Від твого запалу заціпило лакизному американцеві, а зарозумілого совєтського финтика ти з болотом перетоптала, ти обглузувала його дощенту.
Ні, Люціє, то порозбріхували по таборі, що ти непутня. І я, грішним ділом, таке думав.
Ти мила, золота і для убогих, застрашених, загнаних справжня рятівниця...
Я з гілляки простягую руки, щоб уявно нашу Люцію привітати і обняти, — і втратив рівновагу — і з тріскотінням брязнувся на землю.
От до чого щирий порух серця може допровадити!
Лежу...
А всі з-під театру тепер не на кого іншого, а на мене скерували очі.
А я попервах очманів. Як із глузду зсунувся. Сиджу, вже не знаю, на що рішитися. Далі сидіти? Чи — гоп — на рівні ноги зриватися і в глибині лісу скриватися.
І-і, нененько, собака від театру, розгавкавшись, до мене зближається... Я врешті опритомнився. Спочатку плазом, а тоді — дай, Боже, міцні ноги! — чухранув поміж дерева.
Лечу. А в спину гавкання летить. І... Чи це мене гілки по голові шмагають, чи може вже хтось за мною гониться і навкидьки цурпаллям поціляє?
О, що це? Залізна плита. О, в мене бачучі очі. Знали, куди мене довести. Це ж каналізаційна яма. Що ж, нема іншого рятунку, як у неї забиратися.
Відсунув плиту. Всунувся в яму. І над собою плиту закрив.
І дослухуюсь. Ані гавкоту, ні тупоту не чутно. Тільки пташа тілікає. На свіжому повітрі, в зелені, свіжості, добрі кортить йому й тілікати. А я ось устряг в який, дозвольте висловитись, задушливий риштак.
Але треба перебідувати трохи і в підземеллі. Треба гартуватися у ямі. Ні, таки доля відцуралася, ні, посміялася із мене. Усміхалася, ластилася все до мене, а наостанці в яке «чистилище» запровадила, загнала...
Хватаю крізь отвори в плиті лісового, духмяного повітря. І спозираю в дірочки. Он окрайчик неба бовваніє. Крізь листя зоріють квітки. Якесь чорне пискля на дереві чистить худенькі, але цибасті ніжки. Дивлюся й думаю: «В такій чистоті ще й, дурне, чепуриться та красу свою пильнує. А що ж зі мною станеться, як я видряпаюся з цієї ями?! Та я ж тоді буду попаскуджений, огиджений, зароблений страх як!! Мені тоді треба не менше тижня, щоб вивітритись з цих каналізаційних «пахощів».
Гілля сухе хрускає. Хтось біжить...
Я вже про все забув. Мені вже й у ямі зручно, захисно і навіть до деякої міри свіжо — лише щоб мене з неї живосилом не виволокли і в авто дідькові в зуби не затаскали.
Кроки... Нахрустіли, нагомоніли коло ями — і віддалилися...
Мені від душі камінь відсунувся. І я долі тричі думкою подяку висловив за те, що вона зготувала — хоч і не пахучу, зате зручну схованку для мене.

Клопоти мої і чужі любовні муки

Висиджуюся в ямі. Дослухаюся. Гуркотіло, верескало, тріщало біля театру — і відтак ущухнуло. Настренчую вуха — справді відгуркотіло, відгомоніло — і лише чую, як бурхає зеленню ліс — ш-ш-ш! — і на всі заводи кричить, пищить, цівікає усе пернате на деревах.
Мабуть, вже нікого навкруги нема. Пора вибиратися з цієї хляґи, бо скоцюрблюватися вже нестерпно. Сиро, обіржавіло, плісенню укрито, болотом обкидано, а внизу щось цвякає — кап, хляп! — і дух забиває, нудить.
Аж стуманів вже із задухи, і наче аж чепельгає ножем по серці. Задушуся.
Треба хоч-не-хоч вилазити. Бо цікавість розбирає, що твориться у світі пахучому... І укараскався ж у таку препаскудну сховку.
Відсуваю плиту. Що це? Доглядаюся. Несвятий фарисей і ти, Люціє Меркурівно, всеспокуснице! Увесь аж стрепенувся. На душі в мене похолонуло, вона аж чикнула. Чиїсь ноги настовбурчились прямо на мене. Попав у засідку! Ховався, в яму вплигував — і врешті-решт загнався нечистому в пельку.
— Вилазь, харапуде!
Хай мене грім лусне, як це не крякає Кирило! І вирискалося на світ таке негідне. І тут мене винюхав! Ну й же негідь. Траплялося бачити підлоту, а з таким скотинюком мені ще не доводилось зазнайомитись. А щоб трясця тебе взяла в казан пекельний!
Що ж — мушу викарабкуватись.
Вилажу. Хапком поправляю одяг. А той одяг, нененько, знебарвлений всілякою нечистю.
— Чого тут вештаєшся? — сокиркувато до нього сікаюсь. — І чого шкіришся усмішкою, як вовк до ягняти? Ну, чого тут швендяєш?
— За тобою прийшов! — і хвітькає собі байдуже.
— Чого ще й свистом залягаєшся? І як це мене відшукав? Назорив, підслідив мене, нечистий.
— Підслідковувати тебе, Іване, не дуже й треба. Я знав, що ти в каналізаційній ямі душишся. А де ж тобі бувати? Та ти наче для тієї ями й народився.
Я затлумився. І аж тіпаюся зо злости. Так би оце, коли б моя сила, й заїхав йому в лице.
— І куди ж це ти, Іване, утелющився? У яму?
Я не тямлюся від люті. Я вишмарувався, розпарився, чуб кудлатий ще більше скудлачився. Відчуваю, що мені в лазні треба як слід вишуруватися, сполоскатися, а тут він мене на глузи підіймає.
Я ступив крок.
— Не підходь, Іване, до мене зблизька, бо я вчадію.
Я вже роз’юшений із злости. І скочив на нього. Лаю, виклинаю. Отак би й хвисьнув чимсь замашистим по тварі. Так і кортить хапнутися йому за груди і трусонути що є сили або унурити ножаку в груди. Коли ж він, телепень, сильніший.
І все ж утриматись не міг — плюнув і ухибнув — не потрапив йому в обличчя.
— Чого розплювавсь, Іване?
— Бо списати шкуру твою батогом не можу — от і плююся.
— Отямся і ходи... Хуткіше, хуткіше лагодься в дорогу.
— Куди??
Він мнеться, момсається — врешті виявляє...
— Спершу в лазню підеш. У лазні обчистишся, а тоді я тебе допроваджу — прямо до комісії.
— До якої комісії? — наїжачивсь я.
— До совєтської й американської. Вони там допитають — хто ти, звідки, як попав сюди — і коли упевняться, що ти совєтський громадянин — відправлять тебе силоміць додому, до совєтів.
Хай ти спричинишся, гаспиде! То от для чого він мене відшукував.
Загублена, пропаща душа моя. В’їлися до мене. Замізкували мене з світу звести.
Так он який Кирило?! Вістун знайшовся. Замість прийти з рятунком — прийшов вірьовку на шию накидати.
Ич, вистежив мене для чого?!
Я задубів. Та ліпше б ти мене причавив цією плитою з ями, як мені таке оповідати. Бач, притьопався, щоб милостиво відправити мене на муки. Та до совєтів їхати — рівнозначне самогубству!
— Не бусурменься, не кривися і не бришкай...
— Що? — і в мене вже в очах чортики танцюють гопака. — Що кажеш ти, непоштивна, учіплива личино?!
— Не хвилюйся! Трохи морокувато буде — й тільки. А все буде гаразд.
— Легко казати — все гаразд. Я перемордувався в ямі три години — а тепер ти мене ведеш на бійню. А як я не піду до тієї чортівської комісії?
— Я тебе в оберемок візьму і занесу.
Калавур! Кінець мені! Уб’ють мене! Недаремно мені колись циганка наворожила. Невже збудеться циганчине пророкування?! Та хіба то мені горя не минути? А мабуть так. Бо ось найближчий приятель у пекло попихає. Достромлює кинджала в печінки мені.
Приятель? Та який у дідька приятель?! Нестатечна, зрадлива личина. Викажчик. Який запопадливий, невтомлений для ворога. Присунувся аж до ями, щоб мене забрати й видати на муки. Так он чим Кирило виявився. Шпигуном. Дав всі відомості про мене. Виязичив, що я совєтський громадянин. Скохався з дияволами!
Я натинявся світом, натерпівся, напоневірявся — і біди не обминув. Ну й вікопам’ятний для мене на нещастя сьогоднішній день!
І хто мені цей день дощенту зіпсував?
Кирило.
І ця людина гидшає мені, гидшає з кожною хвилиною. Підлюк! Вислужується перед ворогом. Виловлює своїх колишніх друзів і живцем їх нечистому в пельку віддає. Але безкарно йому це не пройде. Уб’ю, заколю, підріжу!
Та нема чим скалічити його. Голими руками не відбереш йому життя. Треба якось вмудруватися випурхнути, вислизнути з його рук.
Але як?
Рятунок. Вириваю полинькове віниччя і відбиваюсь.
— Одчепись, одійди, бо поцарапаю тебе, покалічу тобі очі!
І тікаю. А цей бик за мною. Я кренделяю поміж деревами, щоб він не обігнав мене.
Лечу. І оказія — розбігся — і нахопився на терен — і поколовся. І поколений — плюх! — бухнувся долілиць на землю.
А Кирило вже тут як тут. Зводить мене на ноги.
— Іване, слухай. Я твій друг. Щиросердний.
Еге, краще від таких щиросердних втікати. Припантрував мене, щоб мене забрати. Полоненик я, бранець.
— Ти будеш вільним. Слухай! Правду тобі кажу.
Е, говори-балакай, а я знаю своє. От погибель! Криюся, де можу, а він, напасливий, доїдливий, рискає за мною, вишукує мене...
— Слухай, Іване, через комісію я й Люція тобі, дуролепо, поміч дамо. Ти звільнишся від страху. Вільним станеш, — товпачить він своє. — Ніякий американець чи совєтчик не посміє опісля тебе чіпати. Тобі поміч дамо.
І розносив його нечистий. Дивись, наводить на розум. Поміч дасть. Допоможе, як потопельникові камінь на шию. Ба, який хитромудрий. Бреше, аж куриться. Та я не тупоголовий. Бував у біді. Я бувалець. Розсудливий.
— Розсудливий, як баран перед ворітьми. Слухай, Іване, що кажу тобі. Врятуємо тебе. Ти ж знаєш, що військові телепні ганятимуться за тобою. І колись-таки тебе заскочуть, заберуть і відправлять до совєтів, звідки ти, нетяго, втік. Он які неприємності тебе очікують. А Люція й я всі ці неприємності тобі хочемо знешкодити. Там у комісії сидить, яко царівна, Люція Меркурівна. Сидить перед американцями, з якими вона через свої голопупі танці дружбу зав’язала. І вона, Люція, хитро-мудро і недорогим коштом докаже комісії, що ти родився не в совєтах, а, скажімо, в Арабії.
— Я на араба не скидаюсь.
— Це не головне. Та чарівні жіночі молодощі завжди чудеса робили й роблять. Люція як сіпоне блузочкою, як дригоне ніженькою, як моргне оченятами — і американці визнають, що ти не тільки араб, а й дикун із Нової Гвінеї. І совєти під тиском янкі піддадуться. Вони тебе лишать в спокої. І ти, посвистуючи, тоді тинятимешся по таборі вільним. Тинятимешся сміливо, впевнено, безбоязко... Віриш тепер мені, що оповідаю тобі чисту правду.
— Не просторікуй так, Кириле, бо однаково знаю, що брешеш, аж гуде.
Кажу так і метикую. У Кирилових словах криється якраз-бо щось розумне. Щось мені підшіптує погодитись на його раяння.
Я не знаю, на що рішитися. Я всім тим, що ось тільки притрапилось, просто заморочився.
Вірити? Не вірити? Йти з ним? Чи дропака дати? Чи зловісна година для мене наступає, чи година полегші й радости? Чи цей Кирило мені дружню руку подає, чи розкидає, падлюшний, мацаки і хоче ними в пропасть заволікти мене?
Е, раз козакові пропадати! Піду. Кирило якимсь невидимим чаруванням затуманює мене і змушує коритися.
Іду.
***
Вимитий, од ями відпахщений входжу з Кирилом у кімнату.
Ба-ба! Та тут же всі свої. Безумовно, Люція Меркурівна в кріслі вмостилася — і я з нею скинувся очима, мовляв, що це за чортовиння тут задумано — і вона мені у відповідь лише металеві зубки показала. Он три американці, всі ті женихливі молодці, що нещодавно на пиру і за сценою, після голопупого концерту, коло Люції увихалися. А он і совєтський зализаний финтик, підстрелений обманець, що, осоруга, поїв мене німецьким спотикачем, а клявся, маруда, що привіз його з самої України. І на диво, і Сергій тут об’явився, той совєтський неотеса, в якого, як мені бо видається, в п’яті більше совісти, як у финтика в цілій голові.
Американець один до Люції лабузиться, пасе очима по її стану, а вона хмариться і хмариться, і рум’яність з її личка зблідла, а її начорно обмальовані очі ще більше почорніли і ось-ось із них блискавки вискочать.
— Люціє, — шепчу їй, — чого мене сюди притаскали? Нащо заманила мене в пастку?
— Сиди, Іване, печерицею й не писни!
Ого, думаю — ось яке це худеньке, пурхняве сотворіння! Вишкірилась, як вовчиця. Військова череда влопалася в її стан, і вона вроїла в свою нерозумну голову, що вона цариця.
— Люціє, я думаю...
— Метикування твої, Івасику, дурні. Я хочу в хитрощі удатися. Хочу спробунок, голубе, зробити. І не партач, будь ласка, мені справи.
— Хочеш, щоб на муки мене совєти взяли.
— Звільнити тебе прагну. Іванцю, мовчи побільше — ми здолаєм ворогів. Ти будеш вільним.
— Домова?
— Еге.
Чекаю, що зі мною робитимуть.
— Не побивайся по-дурному. Слухайся Люції — і не пропадеш, — вже Кирило мені стиха дораджує. Теж мені дорадник задрипаний знайшовся. І як світ убожіє. І Кирило вже хоче показати, що щось тут тямить.
О-о, финтик до мене зблизився. Засунув за пояс руки і розчепірив тонкі патикуваті ноги.
— Хочеш їхати додому? — цідить крізь зуби він до мене. — Поїдеш — житимеш там, як у раю.
Тю-тю на тебе! Лупаю очима й чудуюся. Ех, ти, невихований, ломакуватий раднику. Я знаю, які там гараздування та достаток. «Житимеш, як у раю». Бач, в очі бреше і хоч би зашарівся. І не почервоніє — пісне лице таке ж біле, огидне, наче він не бреше, а чисту правду викладає.
— Хочеш додому?
— До якого дому? — випузирився я на нього.
— До Совєтського Союзу.
— Він той Союз так колись бачив, як я між вербами верблюда, — озвалася з крісла, причісуючи кучерики, Люція Меркурівна.
— А чого ви, Люціє...
— Те-те-те, не «Люціє», а «мадмуазель Люціє Меркурівно фон Шпіґель».
— Мадмуазель фон Шпіґель... — прорвалося нарешті в финтика. — Чого ви озиваєтесь?
— Бо він мій родич. Мого двоюрідного брата син. І я його, цього Іванонька, як облупленого, знаю. Він за себе постояти не може, бо його зобиджено ще дитиною. Бачиш же, який він сумирний, плохенький, як у нього з остраху брижаться на чолі складки. Він ще з дитинства недоумкуватий, переляканий. Як народився — він ненароком з материних рук вислизнув — і голівкою об землю гримнувся — і відтоді в нього клепки в голові всі порозхитувались...
Гадюка — не Люція! Які прихитрилась дати мені відзначення. Та за таку наругу я б її розшматував! Як словесно трактує мене перед людьми. Та так би її і ломигнув по спині он тим стільцем! Або он стоїть граняста пляшка — так би й попудив на її розфарбоване лице — та боюсь, щоб та пляшка на моїх ребрах не опинилася.
«Голівкою об землю гримнувся». Он як вже засваволіла! Та що — я ідіот? А хто корові ратиці тримав, хто м’ясо продавав?! Для такого діла треба ж якогось тямку.
Финтик майже впритул до мене причурився. І вчепилося, чумище це, до мене.
І чого я, дурний, притарабанився з ями на таку наругу!..
— То ти в Союзі не бував. А якою ж мовою ти говориш?
— Він ні одною путньо не може, — висказалась за мене Люція.
— Чому?
— Бо, кажу ж, він, сердега, трахнувся головою об долівку. І вавка на маківці не гоїлась роками. І відтоді він і загикується, і плутає слова. А народився він у Франції, а потім мати забрала його з Марселю в Сіцілію, а з Сіцілії поїхали в Африку, бо до нього дихавиця причепилась, і він мусів сухим повітрям з пустині Сагари, любесенький, лікуватись. Із Сагари перебралися до грецького монастиря, а з монастиря занесло його, голубчика, вже одного, без матері, сюди. Отож він вміє потроху по всякому варнякати, хоч ні одної мови до пуття не знає.
Укріпила, захистила мене, як болото рівчак. От уже танечниця біснувата! І клепки мені в голові попересушувала, і мене, як відьма на мітлі, носила Францією, Сагарою, Грецією — намандрувала, набрехала — і сидить — і оком не моргне!
— То, виходить, ти ніколи в Совєтському Союзі й не жив, — вже звертається до мене Сергій-неотеса. — Не жив? Чого ж мовчиш? Заціпило тобі?
Тю! І ще раз — тю!
Неотеса, ця довбня сучкувата, про яку я думав, що в ній ще завалялась дрібка совісти, незграбно, вайлувато ступала по кімнаті і зіпала на мене. Хоч впрост мені в лице він не дивився, а покрикував кудись у кут, до голих запліснявілих стін.
— Не жив?! — уже, як на ґвалт, він гаркнув.
— Не жив! — вихопилася за мене Люція. — І документи свої всі через війну, через бомбардування, погубив. І ти не горлопань на пупа! Якщо ти псих — у божевільню йди, бо тут тобі не місце! Не глухий же — чуєш — йому пупик рвали у Франції, а виростав він у Сагарі й монастирі. Бо Бог його зобідив долею. Він уже й росту дійшов, і одружуватись йому пора настала — та зась йому. Як йому з молодою на рушнику стояти — коли він, голуб’яточко, придуркуватий, коли в нього в голові повний гармидер.
— Це все брехня! — і неотеса звернувся до одного з американців. — Не бачите, що ця, з дозволу сказати, мамзель над нами глумиться? Через неї ви звільнили триста наших людей, а віддали нам лише десять. Через неї, через цю брехуху...
— А ми Люції Меркурівні у всьому довіряємо, — і американець ніжно поздоровкався очима з Люлю, а Люлю у відповідь лише трішки послинила пальчика і провела ним по устоньках. І дещо ширше розправила декольте і смачненько позіхнула, наче її ось так зразу сонливиці напали. — За Люцію Меркурівну ми йдемо в огонь і воду.
— Обережно, — з хитринкою в голосі попередив неотеса, — обережно плигайте, бо можете в огні осмалитись або у воді ґиґнути.
Финтик спостерігав, як неотесаний Сергій розходився, що й спину йому нема. І це його, финтика, до деякої міри радувало.
— Ти, сволото, неправду тут кажеш, — і неотеса по-мурлячому зиркає і ось-ось трісне зо злости. — Ти з Союзу, негіднику! І ми тебе силою туди і заберемо! Ти втік від нас — та не пощасливилось тобі — і ти знову в наші руки втрапив. І тепер із зв’язаними руками ми тебе, скотино, вкинемо в авто і відвеземо туди, від чого ти руками й ногами відкараскуєшся і відбиваєшся.
— Я...
— Мовчи, негіднику, падлюко, стерво!.. Я з тобою порахуюся!..
О, це вже був не неотеса, а ведмедяка, що в скаженині опустошував у лісі не лише гілля, а й стовбури і цілі хащі. Він хотів мене поцупити за горло — але американець з найбільшими відзнаками відбив у сторону його ручище.
— Я тут хазяїн, а не ви, — холодом окропив неотесу він. — І я нашій Люції Меркурівні цілком вірю. Цей хлопець родився у Франції. І йому до вашого Союзу нема чого вибиратися. Він вільний. І від сьогодні ви до нього приставати не посмійте!
Люція порухала ніжками і почухала з видимою радістю праву брівоньку на зашпарованім обличчі.
А я окаменіло стовбичу посеред кімнати. І в мене зрушилася крига недовір’я до Люції і Кирила. Справді, вони заповзялися мене урятувати...
— Іди!
Чи це американець до мене мовить? Не може бути. Я своєму щастю не повірю.
— Якого дідька вистоюєшся? — вже Люція озвірилася. — Геть з очей!
Я повільно ступив з кімнати в потемки свіжого вечора.
Люція за мною.
Тоді Кирило.
А вкінці скажений неотеса.
Двері зачинилися.
Що це? Чи це мені манячиться? Люція без слова обхоплює й цілує в щоку неотесу. А неотеса лише потиснув руку Луції Меркурівні...
І ось вже наша Люлю по-королівському, по-переможному прямує від барака. За нею також з гідністю, з повагом Кирило. А я чимдуж біжу попереду їх, біжу, куди очі глядять, вільною людиною...
***
Г-у-р-а!! Вже за мною ніяка військова босота не вганятиметься, щоб затягнути в авто й відпровадити на осоружну мою «дому». Отож походжаю собі й поспівую:

Любов — це дріжджі,
А моє серце, як галушка,
Розбухкалось, розширилось,
Як справжня пампушка...

Співаю і вкладаюсь спати.
Бо вже майже одинадцята година вечора...
І нараз — із місця не рушуся. Що знову? Цей заводіяка, що ще недавно звинувачував мене в казна-яких гріхах, що навздогін за мною гнався, цей невіглас, що всі ґудзики з моєї сорочки живосилом відірвав, — він знову в моїй халабуді появився.
Чого він тут? Приперся знову сперечатися чи битися?!
Чи знову до комісії тягнути?

Відраза прохоплює мене. Хочеться спохватити будь-що в руки й на нього попудити.
Але...
Чудо в решеті! Цим разом Кирилові очі люттю не лискають. І він неначе й не набусурменений. А так! Обличчя ось роз’яснюється і роз’яснюється, і він — лише подумати! — вже на всі зуби придуркувато усміхається.
Я вже збирався йому вичитувати, збирався його соромити, що він ночами людям спати не дає, коли він зненацька солодесенько звертається до мене.
— Іванцю! Задрипаний соколику! Мій приятелю дорогий!
Я розводжу руками. Ич, якої вже мій гнобитель, мій недруг і водночас мій рятівник, виспівує. Виходить, вже укоськався. Вже схаменувся, порозумнішав і прийшов, видать, миритись. Або з нагоди мого звільнення з ярма чарчину осушити.
— Чого вночі пририпався? Миритись, битись, горілку пити?
Ні, ні, ніякого побоїща, ніякого примирення. Ні, ні, він і не думає мене оце тепер розцяцьковувати якимись там синцями?!
І його уста уже наповнюються щедротними, зичливими словами. Вже і «Іванцю», і «приятелю дорогенький...»
— Кириле, краще зразу ми попрощаємось. Іди додому. Я не знаю, чому, до лиха, ти знову до мене в таку пору навідався. Ти назолив мені аж досить. І я вже спати хочу.
— Іванцю, та невже ти справді хропака задавати вже збираєшся?
Я дивлюсь на нього. І які лише з цією людиною зміни приключаються? То тобі палає гнівом, а то ось уже стоїть такий любенький, лагідненький, що його хоч до рани прикладай.
— Іди геть, Кириле!
— Іванцю, та ж сьогодні в тебе щось надзвичайне сталося. Ти ж вільний. Радій! Ну чого ж ти розпалюєшся... Але ти ж бо недотика. Тобі скажи наперекір одне слівце — і ти вже кип’ятишся. Отож і трапляється: в тебе скажена вдача — і я її, на горе, маю — тому ми інколи й затрушуєм один одного образами. Звичайно, я здогадуюся, чого ти дуєшся. Бо Люція назвала тебе дурним, таким дурним, що аж світишся. Але ти зовсім не дурний.
— Дякую за похвалу лицарську.
І він тут же став виправдуватись за ту мороку, яку Люція й він заколотили сьогодні.
— Пробач, що з ями тебе витягали, що до комісії тебе таскали. Але ж вся ця морока кінчилась щасливо — ти пурхатимеш тепер вільною пташиною! І тобі, Іванцю, мені й Люлю треба ручки обціловувати, а не на нас приндитись.
— Ідіть до лисого — і ти й Люція...
— Мене, Іванцю, посилай, куди бажаєш, а не Люлю. За погане слово про Люлю — уб’ю!
І він тут став сповідатися переді мною...
Він, бачте, не може втримати себе, коли хтось про його любку погану славу ширить.
Та це вже я чув!
Люлю, мовляв, чистісіньку, голубину душу має, і ту душу не можна безчестити, бо та душа належиться цілком і повністю йому, Кирилові, — і більш нікому.
І це я чув.
Хоч Люція Меркурівна — Люлю на перший погляд здається і легкодушною, хоч вона інколи й несором’язливо з чоловіками обходиться — та це лише її прикидливі, роблені сцени, за якими вона нелукаве, вірне приберігає серце. Вона усміхається до сотні молодців, а кохає тільки єдиного-одного...
— Чув, чув про всі ці нісенітниці. Чув про цю дивну любов. Але чого прийшов? Не інакше, як якоїсь помочі просити?!
— Точнісінько. З тебе догадливий хлопчисько. Тому, Іванцю, серце, заради нашої, моєї та Люціїної, любови — ревної, палкої — допоможи мені, допоможи цього вечора в Люціїну кімнату продістатись. Ми ж тобі допомогли — допоможи ж тепер і нам...
Я в остовпенінні задивляюся на нього. А це що за чудасійство зароїлось у його нерозумній голові?! Ні, він дійсно не при своїм умі.
А може, жартує? Ні, ні, це зовсім недотепно!
— Кириле, я недолюблюю ці твої витівки.
— Іванцю, я навсправжки прошу тебе — допоможи!
Цілком певно, він із розуму схитнувся. Як я допомагатиму йому в чиюсь кімнату забиратись?! Що він хоче, щоб я чужі двері відчиняв і його всередину впихав...
— Заспокійся, Іванцю. Я дверима до Люлю не можу входити. Ти ж знаєш, що вона живе в бараці, де містяться церква й бібліотека. І біля того барака від двох днів сторож походжає. А Люлю ніяк не хоче, щоб сторож бачив, як я до неї поночі в гості прокрадаюсь. Отож бо цього вечорочка я вплигну в кубелечко через віконечко, яке Люлю для мене завбачливо навстіж розчинила.
Я знітився. Оце так мене заспокоїв! Аж-аж-аж! Лагодиться, зальотник, через вікно цибати — і хоче, щоб я ще не чудувався, не турбувався...
Але нехай, нехай станеться й так, як він розміркував. Збрело йому в голову через вікно до Люлю залазити — хай залазить. Навіщо я йому в цій не надто шляхетній затії здався?! Що я його в те вікно підпихатиму?! Та ж він у подібних справах має досвід. Він мастак і без чужої допомоги скакати в гречку.
— Властиво, Іванцю, я тут не твоїх рук потребую, а пильних оченяток. Так, так, твоїх оченяток. Ти за сторожем слідкуватимеш-пантруватимеш — і як лише сторож за ріг піде і там заґавиться — мені подаси знак, і я — шубовсть! — через вікно — і так і плюхнусь, так і опинюсь на канапі з подушечками.
Я пробую вивільнитись з цього завдання, а він із проханням все напосідає. «Пособи! Тебе ж звільнили від мук через нас, а ти нам не хочеш у любові поміч дати...»
Що ж — не було іншої ради, як погодитись. Хоч як мені не хочеться — але мушу пособити. Як-не-як, не варто своєму — хай і сибірному — приятелеві псувати потаємні заміри, на які він, як сам признався, вже майже тиждень великі надії покладає.
Доконечно, підказує мені моє сумління, треба прийти на поміч, бо любощі — якщо не основні, то у всякому разі аж ніяк не другорядні людські справи.
— То як, Іванцю, погоджуєшся мені в пригоді стати?
— Ні! І чого ти мені спати перебаранчаєш?! — відгримнувся я, хоч уже зодягаюся, щоб вирушати з халабуди.
Темрявливо надворі. Лише електрика дещо різноманітить довгий ряд однакових, сірих бараків.
І я від освіжливого вечірнього повітря, і від сліпучої електрики, і від зір, що по-змовницькому лупають, підморгують мені з високости, на всю потужність позіхаю. І, розпозіхавшись так до більше нікуди, ремствую в душі — і вже не лише на Кирила, а й на Люцію Меркурівну.
Аякже, і вгніздилася ж Люлю в будівлі, яку сторож уже став пильнувати. Чи не могла б вона прихиститися в якімсь безпечнішім місці, в яке б її любчик міг не вікнами, а дверима забиратись, а я тим часом спав би...
Проходимо повз барак, в який Кирило вхитрятиметься гулькнути.
О, старенький сторож замрів із сутінків. А палицю, нівроку, вищу себе має. І тупцюється коло дверей — і далеченько від них ніяк не пробує віддалюватись.
А вікно Люціїне справді розчинене — хоч в її кімнаті темно-темнісінько.
— А чому ж, Кириле, Люлю хоч не засвітила в хаті?
— А навіщо світло марнувати? Хіба лише для того, щоб при ньому стороннім легше було запримітити, як я до Люлю влазитиму. Хіба не знаєш, що в темне вікно краще, безпечніше забиратись?
Зближаємось до сторожа. З видимою підлесливістю здоровкаємось, а при тому й бажаємо йому довгих літ прожити. Старенький примічає, що ми запобігаємо в нього ласки — і насторожується.
— А чого ж це ви, хлопці, ще не в постелі?! І охота вам у таку пору по таборі микатись. Та ж ви за день виганялись вдосталь — а ніч іде — кладіться спати...
Я й Кирило повнурювались очима в землю. Що йому відказувати? А треба ж щось для виправдання нашого схимерити, але що — ніяк на ум не навертається.
Нарешті мені спало на думку відбріхування:
— Та, дядьку, — підбадьоріло йому відповідаю, — Кирилові щось нездужається, гарячку певно має. Отож вийшов він провітритись, а я йому товаришую, допомагаю.
— Не вмієш, хлопче, до ладу брехати.
— Чисту правду оповідаю.
— Ідіть, ідіть — та принатурюйтесь у глупу ніч не швендяти, а відпочивати.
Я ще щось вимудровую — та сторож не дуже дослухається до моїх вигадок. Він все в руках вертить палицю, а його хитруваті очі, блискаючи, прошилюють мене і мовби кажуть: «Верзи, верзи дурниці, сприймати їх за щиру правду я не збираюсь. Казкар, Іване, з тебе нікудишній, бо твої баєчки білими нитками шиті...»
— Повірте, дядьку, що ми вийшли проходжуватись без жодних скритих замірів. Клянуся своєю чесністю...
— У тебе тієї чесности, як у Рябка.
— Та ж ви, дядьку, нас обох не знаєте.
— Ще й як знаю. Знаю, як облуплених. Суціги ви обоє. І тому в очі вам кажу: вас би обох оцим дрюком віддухопелити годилося — може б, хіба тоді з таких шибайголовів шкодливі думки вивітрились.
Не подобаються нам такі гадання й розмірковування! Виходить, сторож наші мислі з наших очей майже вичитує, він наче нас наскрізь бачить — і тому так непомильно здогадується, до чого ми готуємось.
От старенький! Яку вражаючу передбачливість він має!
Відходимо від нього. І посторонь стаємо, щоб він нас не примітив, — і за кожним його рухом висліджуємо.
Е, він ніяк не хоче рушитись убік.
Все спереду вистоюється...
Кирило скоса оком кидає на вікно, за яким зачаїлася його закучерявлена принадність — Люція Меркурівна фон Шпіґель.
А я очима впиваюсь у сторожа. Стоїть він на тому самому місці. Та чому ж, старий, не помандруєш, щоб другий кінець барака обдивитись?! Ану, рушай!
О, сторож — насилу! — за дерева попрямцював...
— Кириле, — шепчу своєму горе-приятелеві, — обкружляй барак і стань оподаль Люціїного вікна. Он у тих кущах. І дивись на мою руку. Як я махну тричі — отак угору-вниз — це означатиме, що небезпеки жодної нема. І ти тоді, не гаючись, до Люлю залазь.
Кирило оббіг барак — і в цей час, мабуть, сили земні й небесні змовились, щоб нам на зло вчинити — саме в цей час розбишакуватий місяць, та ще й уповні, вислизує з-за скудланих хмар і сріблить все чисто по таборі.
О горенько, мутне сяйво скрізь розбризкується. І видно грудку на дорозі, не то Кирила, що зігнувся он за купою сміття.
Що ж, хоч і місяць з’явився — треба справу, що призведе до успішної любовної зустрічі, — кінець кінцем завершити.
Я замахав рукою. І Кирило від сміття прожогнувся до віконечка...
Я зрадів. Аякже! Свою роботу я закінчив. Допоміг людині зазнати любовних розкошів.
Ну, а тепер піду вже й спати...
Але... не ступив і двох кроків, як із тієї сторони, де Люціїне вікно, рознісся гуркіт: спочатку наче щось надломилося, а тоді гепнулося лантухом важенним чи то на землю, чи на підлогу.
Я зрозумів — плигання Кирилові не цілком вдалося: він, неборака, мабуть, шугнувши в темне вікно, не на канапу, а на щось куди твердіше втрапив — не інакше, як на стілець! — і з розгону розламав його, а тоді сам тарахнувся сторчака в підлогу.
От тобі й любов із перешкодами.
Я чортихнувся.
Сторож нащурив вуха. Хоче, певне, дізнатися, звідки гуркотнява ця доноситься.
Коли... так перегодя — бачу! — до сторожа летить розпатлана жінка, біжить, розмахує руками і на ходу нічного халатика застібує.
Добігла. І, ухекана, й на слово не здобудеться.
— Дядьку!.. — і захлинається.
— Ну що з тобою, Маріє? Та що ти не встоїш на місці? Чого вистрибуєш?
— Дядьку, тут не до жартів... Не до вистрибів... Я бачила...
— Та до пуття хоч говори. Що бачила, Маріє?
— Спершу чула. Ага! Здалеку перегавкувались пси. Цвірінькали горобці. Аж тут бачу: коло церковного барака прокрадається один. Прокрадається, розглядається. І в мене майнула думка: добуватись до церкви буде, щоб її пограбувати. Подумала я так — а тут місяць блиснув — і тоді якраз той шкварнув через вікно. Чуєте, злодій у церкву на моїх очах забрався. Ловіть його! — вже не говорить, а репетує. — Ловіть, хто в Бога вірує!
Завештався сторож. Смалить чимдуж із жінкою на протилежний бік барака...
Мене обнесло жаром. Ще цього бракувало! Тепер Кирило клопоту не збудеться. Диви, не встерігся! Попав у пастку!
А все через цю жінку. І який дідько її сюди припровадив?
Он уже піднялося.
Миттю розлетіла вістка, що грабують церкву. І роздмухується буря. Крики розтинаються табором. Тупотня, галас...
— Коли?
— Тільки що.
— Дверима?
— Пробоєм через вікно.
Ой, що робиться! Он уже як кружелиться гармидер, бо на Маріїне ґвалтування-репетування поназбігалось таки досить люду.
— А в яке вікно скакнув?
Біля середнього вікна збилася гурма людей. Хтось побіг кликати поліцію.
— Справді плигонув злодій? Та як же вскочив, коли шибки цілі?
— А може, то лише комусь примріялось? Може, Маріє, вам...
— Не вговорюйте мене. Що думаєте, що я сліпа?! Бачила — отак — скік! — і лише при місяці п’яти у вікні блиснули.
— А жінка чи чоловік забрався?
— У штанях, здається. Чоловік. А може, й жінка в штани переодяглася.
— Що ж, зловимо зараз і самосуд учинимо. Обсмугуємо отут на вулиці до смерті палицею.
Ой, ой і ще раз ой! Уявляється мені, що це тут зараз буде. Та ж закандзюблюється на погане. Може страмовище статися. Та ж виполохають зараз Кирила — і то не з церкви, а з Люціїного гніздечка.
Калавур, що маю чинити!
Попервах не знаю, на що рішитися.
Чимскоріше зникнути? Ні, ні! Хоч він, Кирило, й препаскуднючий друг, — але кидати його в біді ніяк бо не годиться. Ніяк не можна напропале тут його лишати.
Отож звідси я нікуди не чухратиму. Прийдеться тут, здається, наморочитись...
Роздумую... Як Кирила й Люцію Меркурівну вирятувати з халепи, в яку вони напевно попадуть, коли їх обох застукають у кімнатчині.
Тим часом пригнались таборові поліцаї. Розганяють стовпище.
І я тоді зі всіх сил проштовхуюся до переду. Мушу ж якось присусідитись до поліції, щоб із нею разом у барак дістатись. А вже як я там опинюся — порятувати закоханих буде легше.
— Можу вам у чомусь пособити? — я до поліцаїв.
— Сторожуй знадвору вікна.
— Ні! Хай пильнують вікон інші. Я з вами всередину піду. Я очі добрі маю — відразу злодія укмічу.
Згодилися мене взяти. Отож і добре. Я вже й почуваюся вільніше. Вже й до юрби голос підвищую, юрбу укоськую, бо вона навальною хвилею хоче прорватися в барак, щоб із грабіжником пошвидше поквитатись.
— Назад! Геть з-перед дверей! Ану врозтіч! — вже я наказую. — Порядок треба втримувати. Ви ж не вівці й не барани, а більш-менш культурні люди. Чого претеся наосліпки сюди, коли влада ось тут на місці?!
— А ти, Іване, що — теж у владу вже зашився?
— Я, — відповідаю-відбріхуюсь, не кліпнувши навіть оком, — я владі допомагаю своїм розумом. От що! Ось зараз я, сторож і поліція йдемо всередину — і там напевно злодія підхопимо. І його виволочимо. І вам тоді покажемо. Зрозуміли? А поки що — біля дверей ви не товпіться. Розійдіться!
Хтось з гурту називає мене пришелепуватим, і я згрібаю в жменю з дороги порохняви і тому образникові очі засипаю.
І стою біля поліцаїв, як напівгерой...

Ходимо-шукаємо

Заходимо в барак. Відмикаємо церкву. Включаємо електрику…
— Обережно, — попереджаю поліцаїв командирським голосом. — Злодій може мати револьвера — і бахне! — і нам усім каюк.
Всі задкують з перестраху, а я так ніби трохи з обачністю, трохи з хоробрістю закрадливо вперед виступаю.
— А чого ж ти, Іване, вперед лізеш?
— Треба ж комусь першим бути. Як злодій стрельне — уб’є лише мене, а ви ціною мого життя вирятуєтесь.
Бачу, поліцаї на мене дивляться, як на безстрашного героя, що ладен заради них накласти головою.
А мені цього лише й потрібно. Я вже провід узяв у свої руки, і тепер справу поведу так, як мені, а не їм, хочеться.
Аж так щось заворушилося в кутку — і нараз кроки застугоніли в порожній церкві: це поліцаї сховалися за двері…
А я спокійно стою та ще й соромлю їх.
— Чого, — кажу, — позастрашувались?
— Чи ти не чув, — з-за дверей мені гукають, — що щось там хруснуло?
— Кицька всього-на-всього пробігла… Ну й прошаруділа.
— А де тут кицька появилась?
— А хто ж мишей виловлювати буде? Хіба комусь із вас треба узятися за це хороше діло.
Спантеличені стоять. Згодом:
— Ти, Іване, певний, що то прокралась кицька?
— Цілком. Я вмію відрізняти кошаче й злодійське шарудіння.
Бачу, поліцаї вже на мене з подвійним подивом глядять. Мовляв, дивись, який ось перед нами — і безбоязний, і відчайдушний, та ще й вміє розрізняти, де шарудить кицька, а де злодій.
Вже все обшукуємо, обдивляємось навколо. Нічого не зрушено. Все на своєму місці…
Всі не вийдуть з дива. Перезираються.
Тихо…
---
Коли… в церкві стало глітно. Народу поназбиралося, як на Великдень. І запроменілось у церкві… Свічок, лампадок вибликує повно і повсюди. І лики святих визолочуються, осріблюються — і то притемнюються, то вияскравлюються. І все глядять на мене очима скорботними-скорботними.
— «Вінчається раб Божий…»
Передощило. Вікна всі розчинені. І в них зазирають свіжополивані і сонцем обчепурені квіти…
Я з Катрусею збоку — за руки взялися і заздрісно видивляємось вперед…
— «З рабою Божою… Во ім’я…»
— Іванцю, а молодий, диви, як загордів, бо красуню собі яку бере.
— І я тебе колись візьму.
— Іванцю, а коли ж і нам на голови вінці кластимуть?
— Пізніше.
— Мені двадцять минуло. Вже мене дехто й старою дівкою взиває. Та й ти, Іванцю, вже не такий-бо й молодявий…
— Війна кінчиться — повінчаємось.
— «Многая літа! Многая літа!» — гучить не тільки в церкві, а й надворі… І дзвони перекликаються.
— І нам, Катрусю, колись отак співатимуть.
— Навряд.
— Бо так. Отак незчуєшся, як час спливе, війна мине — і в нас обручки на руках лищатимуть.
— Диви, Іванцю, яка в молодої пишна китиця. Всі її груди застилає…
— Ти, Катрусю, також квіти матимеш. Ось вийдемо з церкви — я навколішки облажу траву над яром — і тебе квітами обсиплю. Зараз квіти матимеш.
— А намітки весільної не матиму. І тому й дитини від тебе не судитиметься колисати.
— Хто тобі таке наворожив?
— Призвістку таку маю. Серце так підказує…
У мене в голові каламутиться, а святі з боків поспускали очі, бо невідворотне трапилось: гірке Катрине пророкування справдилось, і в святих від свічок воскові сльози показались…
---
— Чого, Іване, закляк? Ходімо. Ніякого злодія в церкві немає.
Виходимо. І поліцаї хочуть ще заглянути в бібліотеку, що примостилась — через маленькі сіни — поруч церкви.
Сторож, почувши цеє, обома руками замахав: відраює туди й показуватись…
— У бібліотеку ніхто, падоньку, не забереться. Не йдіть туди! Люди вдень забездурно не хочуть звідти книги брати, щоб читати, а який безкебетний вночі їх здумає чіпати.
— А все-таки подивимось і в бібліотеку, — я знову старшиную. — Скрізь мусимо шукати.
— Та хай буде по-твоєму, Іване, — згоджуються поліцаї. — Гайда! Може, який заволока набухався горілки і сп’яна поміж книжками спати вклався.
І там анікогісінько.
Поліцаї переглядаються. Я теж нібито дивуюся.
Аж так я вийшов надвір і владним голосом на Марію накинувся.
— Нічого ніде нема, Маріє! Вам, мабуть, все приснилося.
— Бо не приснилося.
— Можливо, Маріє, на вікні горобець сидів, а вам приверзлося, що людина там вовтузиться. Не інакше, як у вас куряча сліпота.
— У тебе самого, Іване, куряча сліпота. Я очі добрі маю.
Ой і настирлива! Зачепив її, а вона почала наново своєї: «Побий мене й перепобий, коли брешу… Чула… бачила… Тинявся один, тинявся так коло барака, а тоді — миг! — і у вікно гопнув…»
Що ж, люди кажуть, як Марія так напосілася, як вона так заклинається, — треба ще перевірити всіх мешканців, що живуть у цьому бараці: подружжя Борисенків (він — Гриць, вона — Олена, і вони оце недавно побралися), інваліда Пилипа та Люцію Меркурівну фон Шпіґель.
Агі та й годі! Вже чорні хмари насуваються над Люціїним гніздечком. Треба за всяку ціну так вимудрувати, щоб ті хмари не розгуркотілися.
«Міркуй, Іване! — сам собі наказую, — плануй і Кирила та Люлю з біди рятуй!»
«Попробую урятувати, — сам себе потішаю. —Умру, а до неслави їх обох не допущу!..»
Непокоїмо вже мешканців.
Стукаємо спершу до Борисенків…
Відчиняє Олена. Заспана, у спідній сорочині, а груди, ніяковіючи, рушником все прикриває. А Гриць у ліжку, він позамотувався в простирала — і його лише спину волохату трохи видати.
Передній поліцай знітився — але все-таки, ошелешений, збирається, загикуючись, вибачатися та вітатися — але де! — господиня, бликаючи з лютістю, відмахується обома руками і від нього і від нас, відмахується, як від якоїсь сили лукавої, нечистої, а її очі, далебі, кажуть: «І якої хороби в хату так пізно прителіпалися?!»
— Доброго вечора…
— Дідько вам радий! — відкланялася господиня.
— Можна в хату? — несміливо попросив-попитав поліцай — хоч ми вже всі посередині хати стовбичимо. — Можна?
— Таж уже вдерлися — то стійте.
— Ми до вас, гм, як то краще висловитись, впросилися…
— Не впросилися, а влізли…
— Гм… Хай буде влізли… Влізли, бо притрапилась така тендітна справа.
— Та ж у мене, — і Олена сплескує з відчаю руками, — у мене все порозкидувано, а вас лиха година з дурними тендітними справами морочить.
Дивлюся — сплескує вона, заломлює руки, а водночас щось хрумтить, напевно цукерку. Ну, ну, стрельнуло мені, горе її невелике, коли вона в такій галабурді та метушні ще й цукерочками живиться.
— Ми вже спали, а ви наскочили, як ті розбійники з чорного лісу…
— Спали? — і передній поліцай єхидно посміхнувся. — Жуєте медяник — і спали?! Що ж це ви вже домудрилися сонною медяника вминати? Кривіть душею — та міру знайте. Кажіть краще — збиралися вкладатись спати.
— А вам що з того, чи збирались чи вже й спали?! Не ваше діло, що в нашій хаті твориться. Не суньте свого поліційного носа до чужого проса, бо погано буде!
— Та чого ви півнючитесь, Олено? Ми…
— Вона не півнючиться, вона — не півень, а моя жона. — І Гриць нарешті! — вимотилює з себе простирала і зривається із ліжка. — Вона не вміє одсварюватися — то я за неї одгризуся. Вона, зарубайте собі на носі, не півнючиться. Ось я вже як навсправжки розпівнючуся — бо маю причину — ви впхалися сюди, ви мою жону безчестите! — як розпівнючуся — і вам тут тісно стане! Витурю вас усіх у три вирви!
От, мислю, що натворив клятий Кирило. Я ззаду — і мені найкраще — ноги на плечі — і гайда! — бо кому-кому, а мені хазяїн першому потиличників дасть! Першому перцю всипле. У поліцаїв сяка-така зброя, їх Грицько не наважиться чіпати, а мене здуру може таки рогачем з усієї сили потягнути. Тьху, сказися ти, Кириле!
— Чуєте, — і Гриць направду сікається до нас усіх, — вижену, випхаю так, що ви всі у коридорі колодами порозкочуєтесь!
— Ану попробуй, попробуй на владу руку зняти. Лише чіпнеш — і вже у буцегарні висиплятимешся з місяць. І лише хлібцем та водицею там тебе кормитимуть. Тоді з тебе вивіється дурість, бо з голоду в тебе пуп до хребта притягнеться!
Всі знічені, переполошені, спантеличені… Що далі? Чи розсварені почубляться? Чи кулакам своїм дадуть роботу?
Я вже на двері позираю. Вибираю зручну хвилину, щоб з цієї шури-бури якось в сіни вислизнути.
І вже в мислях розторощую Кирила. І зубами зо злости аж захрупостів. Харцизник! Бузувір! Щоб ти нетямився! Аби ти напополам тріснув! Ич, яка через нього саламаха заварилась. А пропади ти пропадом! Йому, заласникові, любовних вибриків заманулося, а хтось — та де хтось?! — я за ті вибрики мушу тліти душею, а Богові душу винен Гриць ще може й у буцегарні каторжанитись.
Тьху!
Коли… Олена втручається й розпружує наші настренчені козячі нерви. Видко, вона хоче злагодити бучу.
— Ну чого вам усім, на милість Божу, — так із кислим усміхом та з вимушеною люб’язністю обзивається вона, — чого так гарячитися, розпалятися? Ще, чого доброго, один одного за чуби почнете мотузувати. Та охолоньте і отямтеся!
— Отак би й зразу, — примирливо погодився один із поліційного начальства. — Олена говорить під мої мислі. Так можна й справу склеїти. Отож до справи — чи у вас у хаті оце недавнечко, бува, не появлявся стрибунець?
Олена і Грицько остовпеніли.
— Який до дідька стрибунець?
— А такий, двоногий, що через вікно у ваше кубелечко — стриб! — і цибнув…
Грицько з подиву витріщився і в замішанні не добере мови.
— Стрибунець… цибунець… Як хтось посміє до мене… цибонути…
— Та до вас, Грицю, правду кажучи, ніхто й не плигоне. Кому ви знадобились. Знесилений, охлялий, випомпуваний…
— Як це випомпуваний? Ти говори — та не забалакуйся, огидливий! Ти думаєш, як маєш якогось перержавілого нагана попід боком — то й людину ображувати смієш. Та я тебе оце як гамсельну! Та я тебе зараз оскромаджу, як морківку! Який випомпуваний? Га?
— Та з сил, Грицуню, випомпуваний, — пробує гасити запал жінка. —Хіба ти мало в житті настраждався, висилився. От поліцай і каже, що ти такий то…
— То й ти, жінко, за цими анциболотами, що вдерлися в хату, руку тягнеш?
— Не тягну, а правду кажу. А хіба ти такий міцнюган? А на ліжко як видряпуєшся — всіма стогонами не вистогнуєш?
— Мовчи, Олено, бо огрію! Ляща так тобі і дам!
— Це ще побачимо — хто кого може осморужити.
Знову стало гомінливо в хаті. Знову схиляється на сварку.
Тут уже передній поліцай злагіднюється:
— Та не гризіться. Відповідайте по-людському — і ми підемо з хати. Цибав до вас стрибунець?
Грицько знову вибалушив очі.
— Як хтось до мене може забратися, коли, дивіться, вікно на гачки закріплене?!
— Це ще, Грицю, нічогісінько мені не каже. А може, у вас тут зладилось недобре. Наприклад, ви в ліжку хропли, а якась снохода у вашій хаті — шась! — і гачки повисмикала і стрибунця впускала.
— Яка може снохода в моїй хаті бути?
— А хіба ми знаємо, — і передній поліцай єхидно своєму товаришеві підморгує і при тому ліктем його підштовхує.
Гриць на Олену — блик, Олена Грицеві дулю — тиць, а я сміхом — прись, а поліцаї заледве стримуються, щоб не розреготатись.
— Не вірю, щоб моя Олена гачки висмикувала і злодія впускала.
— А чому якраз злодія? Може, шугнув сюди не з бандитської породи, а з породи залесників та стрибунців…
Олена на лиці міниться — і ось вона доближається до поліцаїв — і тоді тьху-пху! — але один із них відступився — і за які гріхи! — ця Олена не їм, поліцаям, а мені, того нехотячи, очі заросила.
От зла година мене з Кирилом звела! От до чого я дожився! Вже мені межи очі пхукають, вже мене перед усіма яким нефортунним способом безчестять! І приспічило ж тому триклятому Кирилові з любов’ю так, що він мусів аж вікном до своєї любки забиратись. І ось що вийшло — йому любов-розвага, а мені така зневага.
Я б ще в думках кожну Кирилову кісточку перебирав і проклинав — та ба! — дивлюся — з Грицем чудасійство приключилося. Він спочатку мимрить «залесники», «стрибунці» — а тоді цих слів просто жахається. І з розпуки бігає, мотиляється по хаті, аж нараз став і врешті, як стій, на стілець зів’яло опустився.
— Та невже? — і кусає собі нігті з правої руки. — Невже моя Олена аж на таке може пуститися? — і мече очима то на дружину, то на всіх, до речі, збаранілих нас. — У неї, моєї Оленочки, знаю, хисту вистане не раз обманути-обдурити отакечки мене — але ж, змилуйтеся, не тоді, як я в постелі. Та ж і то, казавши, я тепер ще зовсім і не спав, а лише після газети злегка похропував. Ні, не вірю, тепер вона ніяк би не примудрилася до себе коханця, облюбленця через вікно заманювать. Ні, ні! І я ніякого підозрілого шамотіння в хаті не чув…
— Грицю, чоловіче, що ти здуру бовкаєш?
— Ні, ні, — теревенить далі Гриць, — вікно цього разу не скрипіло. Я знаю, що вона в мене не святенниця, знаю, що може часом у гречку плигати, — але щоб у моїй присутності на таке зважилась — тяжко йняти віри. Та не може бути, щоб я дрімав, а вона тим часом стрибунця до себе зазивала. Ні, ні, вона на таку сміливість — ні, ні, на таку крайню підлість не домізкується…
— Грицю, очумайся, прийди до розуму!
— А може? — і крихта чортівської підозрілости, що ще лишилась в ньому, йому таки спокою не дає, його все мучить, решетує, і він зопалу кидається і зазирає попід ліжко, тоді за параван, і навіть з очманіння розчинив мисник і там відкинув покришку і заглянув у каструлю. — Може, десь ще в хаті притаївся. — І впритул підійшов до жінки. — Ну як, Олено? Що ти на це все скажеш?
Жінка відступила — і з усього маху хльоснула долонею чоловікові в лице. І так хльоснула, що аж ляскіт хатою розлігся.
— Ось що я на це тобі скажу! Забирайся негайно з цими поліцаями — і щоб більше твого духу тут не було!
Передній поліцай здумав затушкувати сварку — та де там! — така буча збилася, що її спроста не втихомирити.
— Усмиріться, утишіться!..
Еге, ще гірше захурделилось. Гриць поцупив глечика — і брязь ним об долівку — і череп’я по всій хаті розлетілися. А Олена — ще раз його долонею — хрусь! — а він ще одного глечика — бах! І бухкання та ляскання тільки-но й чергуються.
Аж нарешті жінка плачем залилася, а Гриць бебехнувся у постіль і головою вривається між подушки…
Як ми були в коридорі — з кімнати Борисенків все ще проривалося хлипання й чортихання…
А ми вже згуртувалися біля дверей інваліда Пилипа. Ніхто перший не насмілиться застукати.
— Стукай, Іване, ти.
До Пилипа?! Анізащо! Хай хтось інший, відважніший, його сполохає.
---
Минулого тижня він добре дав про себе знати.
Тоді всі довідалися, що цей каліка, як йому на п’яти наступити, тигром накидається.
Гравсь він із дітьми на пагорбі біля ліска. Погибель його знає, де в нього винахідливости, витівок для малих знаходилось. Він і підстрибував, а милицями в повітрі круги вимахував, і кукурікав, і кувікав. Навіть з горба догори дриґом скочувався, а тоді удавано сльозами заливався, а відтак на всю горлянку сміявся і по траві качався.
І діти — липли до нього. І від всіляких його штук радувалися, плескали в долоні, тупцювалися чи, наче вражені громом, з Пилипових витребеньок чудувалися.
А старі, на теє глядячи, все каліку гарним словом поштували.
— Сердечна людина. Діток не має — хай хоч чужими своє серце звеселяє.
— І як йому, каліці, ті ноги витримують?! Клята ж війна йому ті ноги поперебивала, а він, диви, тепер перед дітьми так ними витинає.
— Своїх дітей по збомбардованих дорогах погубив — от він, бідар, тепер чужих кохає і про всяку біль неначе забуває…
Та, пам’ятаю, в середу це сталося… Як і завжди, він навколо горба з дітлашнею забавлявся. Гоцав, пищав, перекидом перевертався, милиці вгору вистромлював, а сам бубликом згортався.
Аж надійшли парубійки із табору. Вже й охмелені нівроку. І задиркуваті, ув’язливі, як справжні щенята.
— Кривунда! — один знахабнілий до Пилипа. — І в казанку, що на шиї має, олії нема. Дурний аж гуде!
— Еге, — інший вже парубійко допікає, — калікуватий, чотириногий, а як видурюється.
— Він вже з розуму зійшов.
— Клепки в голові перемішалися.
Я збоку спостерігав.
У одну мить Пилипа — веселуна, витівника вже не було. На пагорбі з милицями стояла зчервоніла людина, з жорстокими, аж звірячими, очима. І в неї сіпались повіки.
— Ти, — і Пилип до найстаршого кривим оком блимає, — чого сюди понастягував ізвідусіль босоту? І чого цівкаєте? Гетьте звідсіля!
— А як не підемо? — і найвищий хмілько задер кирпу з погордою. —Що тоді?
— Знівечу, скалічу!
Бухнув сміх. І знову заходились Пилипа ганьбувати.
— Спорохнявілий!
— Безкебетний!
— І вже одною ногою в гробі стоїть, а хоче нас нівечити!
— Попробуй, Пилипе, чи нас подужаєш. Тільки не задихайся!..
Пилип не дав договорити, вони вже йому досадили досить — і він милицею луснув уподовж грудей одного, а другого, що накинувся було на нього, коліном стусонув у бік — і той попхався у траву — і там скрючився і вискиглював усіма скиглями. А третього запопав за шию — і трусить так, наче того всього здригають тисячі лихоманок і пропасниць.
— Ну що, я спорохнявілий?!
— Ні, дядьку! —ледве один побитий писнув.
— Я кривунда?! — желіпав Пилип. — Кривунда, жевжики?!
— Ні, дяденьку, ви ніколи на ногу не налягали. Ви, як жовнір, рівний.
— І в мене клепки помішалися?!
— Цього я не казав. Але у вас, дяденьку, всі клепки в голові добре поклеєні.
— А ти тут, ворохобна твоя душа, ти тут найстарший?
— Еге. Сімнадцять маю.
— То вже парубкувати зачинаєш? До дівчат уже примилюєшся? Чи так?
І він здер з нього штани, і той, на лиці помаковілий, у підштанцях лишився.
— Тепер іди до своєї любки і покажися, який бо ти хороший. І батькам скажи, щоб вони тебе напоумили і навчили, як старших поважати!
І всі троє парубійок, яким Пилип неабияк намилив голови, вмить ока зникли в зелені…
---
— Ну, стукай, Іване!
— А дзуськи! Що я — дурний? Щоб з мене ще штани стягнув. Хай Марія достукується до каліки. Вона ж розляпала усім, що бачила, як у цей барак злодій закрадався.
Але Марії і слід простиг. Вона затіяла колотнечу — й завіялась, бо, мабуть, боялася, щоб, бува, і їй під гарячу руку хто долоні чи кулака не уділив.
Е, не завіялась. Он стоїть — але відмахується, не хоче нікуди стукати.
— Може, таки, Маріє, постукаєте.
— Що я розуму збігла? Ви в штанях — і боїтеся, а я в спідниці — і поготів.
Аж перший поліцай — стук-стук!
З-за дверей — чуємо — шкундиль-бух, шкундиль-бух!
Пилип до дверей кривулькає.
Відчиняє. Наморщив чоло, а вхід милицею перегороджує.
І дивиться на нас так, наче нас усіх схрумкотіти хоче. І я його погляд добре розумію — адже ж досадно людині, що до неї непрохані гості в таку пору навідались.
— Гм… Теє… — перший поліцай. — Добрий вечір!
— А милиці не хочете скуштувати?
— За віщо, дядьку?
— Краще не базікай, бо я тепер надто сердитий.
— Чи до вас злодій через вікно не забирався?
— А що йому в мене красти? Милиці?
— Ви краще відповідайте. Через вікно злодій до вас не всунувся?
— Через вікно — ні. Але…
— Що «але»? Через двері?..
— Вгадали.
— Коли?
— Оце.
— Як «оце»?
— А ось так просто — оце тільки що. Ось ви ж черідкою безрогою хочете до мене всунутись. А так?
— Ви нас ображаєте!
— Аякже, вас колись образиш. Ви не з совісної братії — ображатись не вмієте. Отож — вимітайтеся з-під мого порога, бо як терпець урветься, милицею усіх буду періщити.
І він рвучко милицю відсторонив і захряпнув двері перед самісіньким носом переднього поліцая.
— Дурний! — кидає на двері Пилипові видимо ображений передній поліцай.
— Бо таки й дурний! — і я підтакую. — Бо треба було йому милицею тебе по голові бодай раз-єдиний смалянути — тоді був би вже розумний. А так дурний.
— А ти мовчи! — витріщився він на мене. — Бо на тобі вся моя злість може окошитись.
— Ти мені нічогісінько не зробиш. Ти для мене приший кобилі хвіст.
— Я тобі — «приший»…
— Ага. Приший — та ще й нікчемній кобилі хвіст.
Нас умовляють, розбороняють…
Підходимо до дверей Люції Меркурівни фон Шпіґель.

Я допомагаю скакати в гречку

— Може, мадмуазель Люлю облишимо, — обережно натякаю поліцаям на небезпеку, що чигає на нас із цих дверей, перед якими ми тишкаємось. —Краще облишімо, бо, здається, тут наткнемося на перешкоди. Тут будуть, побачите, непереможні труднощі.
— Переборемо.
— Ні, — пробую все-таки навіяти страх на них, — тут можете й не перебороти. Люція — огненна жінка. Їй накриво слово сказати ніяк не можна, бо зараз же й нападеться тут на тебе. Вона може так заґедзкатися, що потім її ніякими силами не втишити.
— Утишимо.
А будьте ви неладні! Норовисті! Уперлися й тримаються свого. Ніяк їх не спантеличити. Але я також кріпитимусь. І далі їх буду бентежити.
— А потім, — ще знеохочую поліцаїв до дальших розшуків, — того стрибунця вже, мабуть, тут нема. Він від такої колотнечі, гармидеру вже напевно через те саме вікно назад з барака дременув.
— Не дременув, — перший поліцай, — бо біля всіх вікон вартують наші люди.
А провалися ти в безодню! Ну й триклята личина! Ти йому плюй межи очі, а він своє — дощ іде.
І перший поліцай мнеться-треться, а тоді:
— А, пусте. Ти все нас відговорюєш. Тобі, так мені здається, хочеться, щоб ми того злодія таки й не прилапали.
— Та що мені, — кажу, — мені однаково. Прилапаєте — добре, ні — ще краще! Але ліпше таки Люцію обминути. Ну для чого б хтось до неї у вікно гопнув?
— Як для чого? На любовне потрясення. У вікно найбільше на любовні шури-бури заганяються.
Еге, варнякай.
Не завжди вікно л-и-ш-е коханню прислуговує.
Раз, для прикладу, мені…
---

І дав волю думкам…
Давненько це притрапилось. Зараз же по війні.
Пішов якось з німецького гірського селища в містечко прогулятися, на руїнища, що стирчали з бомбардування, порозглядатися.
Іду. І очі рогом лізуть. Згарища, звалища цегли, заліза — одні димарі з будинків, як примарні постаті, вистовбичують.
А на вулиці — анікогісінько. І самотньо на душі, наче оце я сам один на цілому світі залишився.
Та де нікогісінько?! Ззаду мене об’явилося двоє. Чую — приспішують кроки.
Озирнувся. І паморозь мою спину обсипала.
Швидкує за мною один у совєтській військовій одежині, а один такий самий лахмітник, волохач, як я.
Нагострюю вуха. Наслухую. Долітають уривки…
— Він!
— Загнати серед каміння і зв’язати…
— Лементуватиме. Люди почують — і його від нас поцуплять.
— Рота запаклюємо — й не писне. І в авто жбурнемо — і тоді по всьому.
От лиха напасть! Гаятися тут мені не можна.
Недруги, лиходії — ні, більше, людолови мене укмітили. І не інакше, як задумують полювать на мене.
І я бокую від них, бокую — а тоді вихопився з руїнища і хуркнув у завулок. А звідти махнув двором навпростець, на іншу вулицю.
Вони назирці за мною хекають.
А холера б вас побрала! Тікати далі — намарно. Наздоженуть, катюги.
Треба конче десь скритися. Де? Куди? І раптом… Рятунок є!! Он збоку, серед румовищ, зберігся шматок хати. І он вікно відчинене.
Що ж, може, там — моє спасіння.
Смикнув туди — і по дорозі впав, пошкодив ногу — але дарма — що було духу, як чкурну — і за хвилю через вікно ввалився всередину.
Леле рідна! Від одної біди втік, а в іншу вплутався. Та ж у хаті повно пожильців. Дві жінки й декілька дітей. Діти біля ліжка бавляться, молодиця-чепуруха з посудом бабляється, а старша, видко бабуся, вовтузиться он біля мисника.
І всі вони, мене угледівши, витріщили на мене очі, стали і не ворухнуться.
Я знічений. Прикусив аж язика. Та ж вони всі мене ось уже жагнули такими поглядами, від яких мені моторошиться душа. І особливо в молодиці, в руках якої вже й добрячий кухонний ніж з’явився, непогамованою ворожнечею і люттю лискають гарні чорні очі.
Агов! Наманив на себе, мабуть, ще гірше лихо. Та ж вони мене заколять, як худого кабанця.
Але я все-таки рішився. Нікуди звідси не піду. Проситиму, молитиму, на коліна падатиму — лише щоб вони мене або засунули у ніч, або врили в постіль, або, коли можливо, завели кудись під землю, у якийсь погріб запропастили.
— Чого тут опинився? — спересердя, рвучко чепуруха кинула.
— Вибирайся! Негайно, щоб твій дух тут і не пах!
— Вибачайте, — лише й міг писнути. — Я тікаю… І за мною…
Аж тут бабуся за мене узялася. І безперестань проклинає, виклинає, всі кісточки мої перемиває. І чого я приваландався. І чого цієї мари на світі так намножилось. І ось плутається, вештається всюди. Мовляв, вдерся, паплюжний, через вікно, щоб навіяти всім у хаті страху і щоб позапаскуджувати своєю бруднотою в господі все дочиста.
— Кажи відверто, чого сюди усунувся?!
— Та ж, їй-богу, бабусю, кажу чисту правду. Та ж не вскочив, щоб тут женихатися, а щоб від дідьків заховатися. Хочу у вас десь захиститися. Я не замишляю нічого злого. Я вам тільки добра зичу. Спасіть мене… За мною он гоняться. Хочуть мене спіймати і на муки відіслати…
І тут де не візьмися котеня з-під ліжка вишмигнуло. Не котеня, а сірий пухнастий клубочок із червонявими зіньками. Воно вперекидьки добігло до мене і ну-бо тертися об ноги.
— Гарнесеньке, — і я із зворушенням клубок попестив. — Малесеньке, — от його й пустотливість розбирає.
Сказав отак — і помічаю — диво! — зміну! І стара, і молодиця якось наче на добре змінилися. Щось так, буцім злагідніли.
— А ти любиш звіряток?
— Обожнюю, — вже став мастити словами. — Змалечку в мене часто таке гарненьке на шиї висиплялося. Спить, а хвостиком порухує, а мордочкою вусатою лоскоче мені підборіддя. І муркає у вухо — аж солодше було спати…
Я бачу, що я їх котенятком зчарував.
— То, кажеш, за тобою якісь гицелі мотаються…
І стара кинулась вишукувати ковдри, подушки.
— Відчиняй! — не сказала, а наказала баба молодиці — і та з дерев’яної долівки відкинула обтріпаний, видко прадавній килим — і підважила дверцята.
— Залазь! Але по східцях обачненько, — і ще заки я вспів зникнути в отворі, баба вниз жбурнула ковдри й одяг — і вони плюхнулись у ямі. — Обкутайся, бо там прохолоднувато. І щурів вистерігайся!
І дверцята над моєю головою хряпнули. І я вже у пітьмі.
І війнуло на мене цвіллю, сирістю — і я здригнувся.
Нараз чую — приховали мене впору — вже рипнули двері і кроки гупають. Аж так…
— До вас, старушенція, не забігав?..
— Хто?
— Такий худорлявий…
— Ні товстого, ні худорлявого я тут і поблизу не бачила.
— Ви певні?
— Я не брехуха! І чого ви людей морочите?!
Дослухаюсь.
Кроки зачастішали по хаті — очевидячки, за мною розглядаються. Відтак рипнули знову двері — і їх не стало…
---
Отож вікно не завжди коханню прислуговує. Інколи воно життя врятовує…
Стою так поруч поліцаїв і думаю…
Коли… Один поліцай вже грюкотняву зчинив — хай тобі біс!
Стук-грюк! — тарахкає в Люціїні двері.
А ми всі купчимося біля дверей. Наслухуємо. Анічичирк всередині. Аж так якесь вовтуження, шамрання зачулося.
— Хто? — якимсь дуже й дуже заспаним голосом озивається Люція з-за дверей.
— Відчиняйте, поліція!
— А ще мені вас, нечестивих, тут бракувало!
І двері повільненько прочинилися. І в прощілині показалася наша Люція Меркурівна. Червоненька, чепурненька — хоч напівзодягнена: тобто в халатику рябенькому — хоч, правда, вона з хапливістю ситцевою хустиною окутується.
Губи дудочкою, але фарба на тій дудочці вже трішечки й розмазалась. А оченятка в неї начебто туманяться чи то із знемоги, а чи втоми, а може й сонливости…
Ось вона, хорошенька, томливо позіхнула й потягнулася.
А далі вже ширше розчинила двері — і як увесь наш гурт узріла — від порога, сердешна, відштовхнулася.
І зібгала з невдоволення ще більше устоньки; знак певний — розгнівалася, розбундючилась…
— Чого гупаєте, чого трахкаєте в двері у глупу ніч?! Чого з теплої постелі чесних, ні в чому неповинних людей зриваєте?! Подумати, на мене лише найшла дрімота — аж тут вставай і відчиняй. Соромтеся, перший солодкий сон мені ви перебили!
Прибріхуй, думаю, Люціє, їм, пускай на них ману, але ж бо не на мене. На мене, голубонько, хоч при цьому не дивись, бо я ж все дочиста знаю. Кривити душею треба в міру. Дивись, розжалобилася. «Перший солодкий сон…» Затуманені ніби зі сну очі… Потягування і тому подібні лицемірні маніження…
Та ж видко, що вона не спала, а Кирила обгодовувала, бо он їжа на столі лишилася. І пляшечка оковитої он там красується. А з тарілки ще навіть і парує… Та попри всілякі позіхання, обкутування можна ж помітити, що не вкладалась спати, бо кучерики на чолі й побіля вушок не скуйовджені, а лежать собі так гладесенько та чепурнесенько…
— Чого ж стовпилися й не мовите нічого? Чого…
— Люціє… — і зашпортався перший поліцай. — Е-е, Люціє…
— А ти не перебивай, коли дама починає щось розумне говорити! Я виговорюсь, а потім вже ви там собі за порогом почнете варнякати.
— Ми — поліція…
— А я Люція Меркурівна. І я питаю вас — якого дідька лисого товчетеся отут біля порога?!
І розпорошеним, недбалим — та майже зневажливим! — поглядом окидає нас усіх.
Ага, думаю, чи я не казав, що з Люцією сперечатися даремно. Вона ніяких погроз, ніяких сил, затята, не боїться. Та вона кожного суперечника тут же відразу і затюкає, і зацитькає. Та й писнути не дозволить.
А що — чи не на моє ось вийшло? Постукали до Люції — напитали собі біду…
— Ви сама-одна?
— Еге, сама.
— А може, до вас ще й якийсь там пташок отак собі присусідився?
— Ні, на жаль, я тепер сама.
А тут людей у коридор прибуває й прибуває. Цілісінький вже натовп.
І тиснява. Штовхаються, бо поближче кожен норовить пробитися. Бо ж цікавляться, що оце притрапиться з Люцією.
І розмови… Тут, кажуть, щось підозріле з Люцією Меркурівною, треба, отож, увірватися в кімнату і добре пошукати — і пташина проявиться. Обов’язково треба пташину виполошити з цього гніздечка! А там он уже й заперечують — мовляв, нічого тут не видко підозрілого. Вікно, чи ба, зачинене. Навіть при світлі он примітити, що шибки, позаплакувані з учорашнього дощу, й досі ще не витиралися. Мабуть, отож, вікно за ці два дні й ні разу не розчинялося. І вона, Люція, живе відлюдно, як лише може, цурається, сердешненька, людей.
Аж тут ще хтось встряває. Це ще один противник Люції гороїжиться. Він, ухопившись за оте «цурається», «сердешненька», висміює у друзки тих людей, що таке смішне та нерозсудливе тут ляпають. Еге, шкилює він, цурається. Та ж вона викаблучується перед солдатами. Голопупі видовища для них влаштовує. Обшукати її. Вона напевно до себе когось привідьмувала. І той «хтось» ото стрибонув у її вікно…
Отак люди гомонять, сперечаються, сваряться…
Люція вже майже наполовину відчинила-відхилила двері — і охнула.
— Та ж вас тут до біса набралося, поназбиралося! Що це тут за армія? Чи ви всі показилися?! Чого стирчите коло дверей? Чого налізли в коридор? Якого лиха в таку пору сюди присунули?!
— Ми, — пробує свого щастя знову перший поліцай, — ми… хотіли б обдивитися… Хотіли б заглянути у вашу кімнату.
— Оця армія — та у мою хату?! Та ж ви моє помешкання чобітьми геть-чисто замармизите! А ніколи в світі я не дозволю вам свій поріг переступити. Війна вже давно скінчилася, а армія ще й досі пробує в нас усе в хаті перевертати. А цур вам та ще й пек!
Викричалася — і ще раз усіх нас окинула сердитим поглядом. І вже… дещо злагіднилася, бо бачить, що проти такого стовпища криком-зиком нічого не вдієш.
І злагіднилася, стишилася…
— Ну я, — вона до першого поліцая, — я тебе слухаю. Що ти, властиво, хочеш?
— Оглянути вашу кімнату.
— Ось я навстіж розчиняю двері. І оглядайте — але через поріг. У хату зась! І приспічило ж вам зараз у мою хату ввалюватись. Та я навіть не мала часу як слід прибратися.
— Та ми до вас, — знову відзискав голос украй зніяковілий та нахнюплений перший поліцай, якому Люція, як-не-як, своїм криком таки нагнала страху, — ми до вас не в гості… Люціє… Лю-ц… Меркур-р… Запитання: чи до вас ніхто оце недавнечко не шаснув у це вікно?
— А навіщо комусь п’ястися, силкуватися через вікно, коли я йому можу легко свої двері навстіж одчинити? Чуєш? Я не потребую людей скоком-боком до себе впрошувати — вони можуть входити через мої парадні двері.
Ага, празникую я в душі, так тобі, поліціянище, й треба! Ич, як бере тебе Люція в обертаси — аж тобі на чоло піт виступив.
— Без жартів, Люціє фон Шпіґель…
— А мені, поліцаю, так хочеться жартувати, як голодному співати.
— Ну нехай. Без жартів… Може, ви спали, а злодій шаснув крізь вікно, щоб вас задушити.
— Не клопочіться так моїм життям. Я пташина стріляна. Сама собі дам раду. Справді, не побивайтесь так, я в небезпеку злегка не потраплю. Я навіть із злодієм, та ще до того, коли він молодий, зладнаю справу. Я якось з ним договорюся. А от із вами, поліцаю, з вами, таким підтоптаним, таким ведмідькуватим, шелепатим, договоритись мені тяжко.
Поліцай, знітившись і якось аж наїжившись, пече раків. А я ще сильніше тишком-нишком по-злобливому тішуся. Ля-ля-ля, Люція поліцая здолала, вона його на коліна вклала! Ага, катюзі по заслузі — не слухався мене — тепер вислуховуй перед цілим стовписьком дошкульні кпини…
Та ось поліцай вже якось опам’ятався із спантеличення і наново взявся за своє:
— І де той злодій запропастився? Ми, Люціє Меркурівно, вже увесь барак обнишпорили — і намарно.
А Люція йому знову — штрик! Як марно — то марно. Тоді хай вибираються, вимітаються усі з барака — і скандальному ділу кінець. Чого ж валандатися по коридору, коли ці валандання не дають ніяких наслідків?!
І наступила тиша.
Люція з першим поліцаєм переглядається…
— Ми, — перший поліцай вже не каже, а упанькує Люцію Меркурівну, — ми, безперечно, звідси виберемось — але дозвольте ще подивитись у ваше помешкання.
— Умру, а не дозволю.
— В такому разі… я силою зайду.
— Лише крок ступи через поріг, — уже впала в сильний гнів Люція, — і я тобі очі повидряпую! Ти, мабуть, п’яний. Піди з горілки вивітрися!
Перший поліцай бачить, що непереливки, що не вкоськати йому Люції — і він, нетяга, здається. І бокує від дверей. Його місце займає помічник по поліційній праці.
— Люціє Меркурівно, — вже помічник світом нудить, — до розуму прийдіть! Ми ж вам не хто-будь, а таборова влада. Це ж, зрозумійте, несправедливо владою так нехтувати…
— Слухай, финтику, справедливости деінде йди шукай, а не в моїй хаті, — обриває вона і цього молодця. — Слухайте, але ж досить мені надоїдати та надозоляти!
Я все це вислуховую і розмірковую. Чим все це завершиться? Ну, гаразд, розійдемося ми всі від Люціїних дверей — і що тоді? — тоді по всьому таборі злі язики розноситимуть поговори, що Люція не впустила всередину поліцію, бо в неї під ліжком чи в ковдрах саме в той час скривався її любчик. Навіщо такої негонорової слави Люції набиратись? Треба, доконечне треба якось вирятувать її — ну та й Кирила-бузувіра — з цього ганебного капкана. Мушу, не гаючи часу, на щось зважитись, мушу щось вчинити, вдіяти… Але що саме? Як?
І о радосте! Хвала, хвала моїй кмітливості! Вона якраз упору до мене навідалась. О, не навідалась, а вмент осяяла мене.
І я виступаю наперед.
— Меркурівно! — і я силую себе говорити службово, сухо, майже так, як і належиться начальству. — Меркурівно, я все мовчав, але урешті-решт мені терпець урвався, і я вирішив утрутитись у цю замотиличену, недобру справу.
І я це кажу, а очима углиблююся в Люціїні очі, мовби їй підказую: «Зрозумій мене, Люціє, я твій і Кирила рятівник. Зрозуміла? Второпала?»
А вона очима також втупилася, наче вивіряє, що я надумав розпочати…
— Почекай ти, нікудишній, — вона мені, — хоч ти не хапайся мене вговорювати.
— Я, Меркурівно, — далі опановую собою і мовлю спокійно і ніби гідно, хоч у самого з переляку душа забігла в п’яти, — я вас не збираюсь уговорювати. А хочу попитати. Не прохурчав до вас через віконечко який залітний горобець? Лише, попрошу, без викрутів. Не замилюйте очей, а говоріть прямо. Так чи ні?!
— Я тебе, Іване, спересердя як зафутболю — і ти насторч полетиш надвір.
— І не полечу, бо не я вам, а ви мені до печінок дозолили.
— І ти мене розпалив. І я, як тебе не зафутболю, то розгачу на голові твоїй якусь свою посудину.
— І не розгатите! Бо мене оберігає поліція. І всі люди мене підтримують. Отже, слухайте, ви закомизились і не хочете всіх нас впустити в хату. Гаразд! Не хочете впустити, бо боїтеся, що ми всі наслідимо й забруднимо долівку. Згоджуюсь. Тоді впустіть одного з нас. Хоча б, для прикладу, мене. Я передивлюся в хаті, перевірю все від імени поліції — і як нікого не знайду — вибачуся перед вами й вичухраю з хати. І ми тоді усі звідси негайно пощезаємо. Побачите — тоді виберемось звідси — лише зашумить.
Я на Люцію покліпую. Чи розуміє вона, яка спасенна думка заклюнулася у мене в голові? О, Меркурівна тямка, по блискітках в очах примічаю, що про мій замір здогадується.
— Гаразд, Люціє Меркурівно?
— Гаразд, зачублений та зачучверений. Впущу тебе в хату. Але за однією, гостроносенку, умовою. Як нікого, окрім мене, в моїй хаті не відшукаєш — я тебе так торсону за груди, що з тебе порохнява посиплеться. Та ще й до того, що торсону, я ще тобі так долонею виляскаю твою худючу, пісну образину, що вона аж набубнявіє.
Всі в коридорі насторожились. І вже хтось мене попереджує, щоб я не наважувався до неї в хату заглядати, бо вона, несамовита, пришиблена, може й справді здуру моє обличчя перетворити на хлібеня. А ще хтось штрикає мене у бік, а потім заперечливо хитає головою і пальцями вимахує — тобто вже на мигах мене перестерігає, щоб за такої умови я нізащо не згоджувався робити обшук, щоб не появлявся в її помешканні, бо там на мене хрест чекає, цебто неминуча смерть.
А я з Люціїних очей вичитую, що вона з мого лиця пампушки не робитиме. Вона так лише погрожує, а долоню свою по-справжньому, відчутно на моє обличчя не прикладе. Напевне, вдарить раз-два мене отак заради годиться, щоб ману пустить на поліцаїв — і кінець. Вона, я переконаний, в душі нестямлюється з радости, що так все доладно склалося, що все вийшло на добре. Вона, я присягнуся, в цю хвилину в думці обціловує мене, бо я ж виявився таким метикуватим. І ця метикуватість врятує її від прилюдного безчестя.
— То як, — вона до мене з робленою погордою й бундючністю, — мабуть, уже ти сполошився, і в тебе вже й ніжки дрижать-трясуться, і тобі вже відхотілося до мене заходити? Га, відхотілося?
— А й не відхотілося.
— Тоді заходь. А ось я вже й поплюю собі в долоню, щоб дошкульніше ляпасами наділить тебе.
Я входжу. Всі за порогом, в коридорі за мною стежать — та де стежать, ледве дух переводять з цікавости.
Зближаюся до ліжка… О, огидний, мерзенний Кирило притаковився-прищулився якраз збоку, в проміжку поміж шафою і столиком. І нітиться там. Із коридору його не видко, а я один блик йому жбурнув — і бачу, що він виструнчився і не поворушиться. О, як мені кортить шелеснуться до нього — і ногою стусонути і приплюснути його ще більше до стіни. Але… що вдію?! — вдаю, що його не бачу…
Приплюснути?! А може й ні. А свого часу мені не притоптували ноги і не всипали бобу? А також було за що.
Передумав, перехотілося мені з Кирила насміхатись.
А притрапилось мені колись майже так, як і Кирилові. Ускочив був і я в біду…
---
Мені неповних дев’ять років…
Вийшов я з хати. Потягаюся з надміру задоволення. Наївся по зав’язку, напився водиці, а що тепер робити — і не знаю.
А надворі сонячно, просторо, вільготно. Он собака за кицькою вганяється, а кицька лише — шурх! — і на вишні вже кудлатому хвостом вимахує. А он збоку двох дядьків-братів садок, а в ньому як трава буяє. А дерева як розпатлались від гілля і аж вгинаються від соковитих яблук. Ич, як яблука виблискують, і вони так і кличуть, так і манять всього мене до шкоди.
Хоч і в нашому саду того добра достогибелі — але все ж таки чуже краще наминати й смакувати.
Та й наші яблука ще зеленкуваті, а дядькові виспіли і вже де-не-де навіть опадають. Туди…
Похапцем прохоплююся крізь пліт — і вже опинився в чужому садку.
Обчищу трохи гілля, і гілля облегшиться — і не буде вгинатися від перестиглого і вже трішки почервивленого плоду. Вирішив — зробив. Мені не треба довго надумуватись. Я, як той перелесник, маю перекидисту натуру — тут тобі я тут, а за хвилину опинюся, де треба і не треба.
І вже гоп! — і понатужився — і видерся на дерево. Матінко! Яблуками прямо обсипані гілляки. І я ну-бо працювати! Вибираю щонайбільші і пазуху ними напихаю.
Коли… дідусь, що кавуни неподалік на вигоні вартує, як загорлопанить:

— Дивіться, он на яблуню в Олексиних братів якась нечиста сила запроторилась! І обчісує яблуню. Стягуйте дрючищем злодія із дерева!
Ой-ой, пропав я не за цапову душу! І заскімліло в мене серце, а ноги дрижать і зсовуються із гілляки.
І вже клекотить на вулиці. І де людей вмить ока стільки набралося?! Наче хто їх з неба жменями на стежки й дороги порозсипував.
А найгірше жінки дозоляють. Лайка аж джерелиться з їхніх уст.
— Іван!
— Він, анахтема! Бачите, на шкоду який проворний!
Ой, кінецьсвітня часина для мене наступає. Виручайте мене сили добрі й злі!
Сплигую, а тут гілляка надломилася, і я бухнувся на землю. А тут мене молодший Олексин — хіп! — за чуба і трясе мною, як коноплями.
— Уб’ю одразу, як цуценя!
Я белькочу щось на своє оправдання, а що саме — і сам не тямлю.
— Простіть, дяденьку! — і яблука з моєї пазухи гунули на траву. Я…
— Я оцим лозинищем обшмагаю всю твою погану спину!
Я благально лупаю на нього, а він вовкулаком на мене — блим — і мені ноги підкошуються.
Врешті він мого чуба трохи випустив із рук — і вмить я зметикував — треба діяти — і шарпнувся, вирвався з-під його не рук, а залізних щупалів, — і драпонув геть — так драпонув, що аж сорочка на вітрі вітрилом майориться. Біжу, а в спину б’ють людські прокльони…
А в мене одна думка — за всяку ціну десь заховатися!
Але де? А он мочарі й кущі, і я до них завернув, і в них скрився.
Віддихуюсь. Перепуджено воджу очима навкруги. І помічаю, що я завбачно затушкувався. В мочарах-кущах мене не так то й легко примітити. Та й добратися до мене тяжко.
Сиджу, тремчу…
Аж так перегодя тріщить щось неподалік мене. Я затіпався. Хто продирається сюди? І куди мені далі втікати? Нема куди. Он там вже глибина!
Вглядаюся. Хто ж, як не старший Олексин сюди зближається.
Ось уже три кроки він від мене!!
— Дядьку, — з переляку не прошу, а пищу я, — дядьку, мене батько чухрає кожний день ременем — не чухрайте хоч ви мене!
— Не дзявкоти! — і так примирливо, вибачливо вип’ялив на мене очі. — Знаю, тебе раз вдар, і ти дух спустиш.
— Правда, дядьку! Тому не бийте ви мене!
— Та я не збираюсь тебе чіпати. Залазь далі в очерета!
Далі?! Куди далі? Та он же глибина, а он…
— Дяденьку — та он же жаб сила-силенна!
— Лізь, кажу, жаби тобі нічогісінько не зроблять, а мій менший брат, як тепер тебе прилапає, — то згарячу оддубасить так, що ти довго на тілі синці носитимеш.
Я раптом з ласкою — ні — з любов’ю подивився на старшого Олексина. Яка добра людина! Я в нього крав яблука — і він мене рятує.
— Дяденьку.
— Лізь. Ось куртку мою візьми — і обгорнись нею — і сиди там із годину, аж поки люди з вулиці не порозходяться.
І він скинув з себе куртку і жбурнув мені…
---
Кинув думки… Я ж у Люціїній хаті. Обдивляюсь, мовляв, кожний закуток. На мене ж он із дверей зирять учіпливі очі. Треба удавати, що щось-таки шукаю.
І шарю ніби дуже-дуже пильно по кімнаті… Підношу ковдру і риюся в ній, тоді під ліжко зазираю… Подушки розкидав… І навіть, щоб показати, що я таки нишпорю не на жарти скрізь, здійняв з гвіздка рушника і кинув його на бильце якогось предковічного злинялого крісла…
Шкребу потилицю — тобто мовби тим, що в коридорі, показую, що для мене справа на кепсько обернулась, і що мені, мовляв, прийдеться за мій зухвалий обшук долоні таки скуштувати. Мовляв, Люція тепер дасть мені перцю, покаже, де раки зимують.
Шкребу так потилицю, а Кирило, примічаю, з-за шафи ще й мені, бісова личина, моргає. Заплющується, анциболот, розплющується… А сказився б ти, нелюде! Проходжу я повз нього — і моя рука ось-ось черкнеться об його сорочку — і мене всього жаром обкидає…
А він, Кирило-бурмило, ще й не втишується — далі мені — морг-морг! — так мовби каже: «Молодець, Іванцю, додумався, домізкувався мене й Люцію вирятувати!»
Я ніби не помічаю його моргань. Бликаю начебто спокійно туди-сюди…
І вже нахмарений, насупонений, до дверей скеровуюсь. Копилю губи — цебто подаю знак поліцаям, що я програв, що я на кару Люціїну цілковито заслужив.
— Вичалапуй, вичалапуй з хати! — підгонить Люція мене ніби незичливим, злісним голоском, але я, присяйбі, учуваю бадьористу, козиристу і мені понад усе вдячну барву в тому голосочку. — Потинявся — і виряджайся, і щоб ти мені з місяць на очі більше не попадався!
— Вибачайте і мені, і нам усім, шановна Люціє Меркурівно! — і я у три погибелі згинаюся на знак того, що її гідність обшуком дещо потоптано. —Надаремно солодкий сон ваш обірвали. Їй-бо, даруйте, що турбували. Правда, правда, забезневинно, отак ні за цапову душу ви, достойна і всіма нами люблена, від нас витерпіли…
— Гарно, гарно, — Люція до мене ніби з їдучою усмішкою, — я за вас, недоумкуватих, витерпіла, а ти зараз за всіх своїх недовір дурних потерпиш.
І трахнула мене, але не в лице, а гладесенько-обережнесенько по спині. О, який я радий, що лиш така заплата мені дісталася! Я очікував бодай одного ляпаса — але такого, що від нього лопотливий виляск розляжеться — аж вийшло не те. Усе вийшло якнайкраще.
— Дякую, Люціє Меркурівно, — бо я до неї справді подякою перейнявся, бо ж вона мене не садикнула ані в живіт, ані межи очі, а якось грайливо, жартівливо лише свиснула помежи плечі. — Я осоромився, прошпетився. І не лише я, а й ми всі осоромлені, але одночасно й ощасливлені, що ви ні в чому неповинні. Ви янгол (а сам собі в умі прикидаю: «Ага, янгол із чорними крилами та гачкуватеньким хвостом»). Янгол…
І потираю спину, постогную — буцімто в мене спина ниє, а сам у душі кихкаю, регочуся. Все гаразд пройшло. Я виграв, і Люція та Кирило виграли.
А Люція — ніби з обурення — чортихнулася, смачно ще раз висварилася — і тарахнула дверима. Зачинилася.
А ми, гурма, випихаємось із коридору…
Поліцаї насуплені, понурі. Задурно висилювались. І нема на кому за марний труд злість зігнати. Як нема на кому? Та ось же Марія тиняється.
І передній поліцай до неї причепився.
— Ви, Маріє, — він скипів, розлютувався і з явним гордуванням зміряв жінку, що збила таку бучу, — що ви наварили?! «Стрибонув через вікно», «у церкві приховався», «побий мене і перепобий, що правду кажу», «присяйбі і ще раз отут присяйбі!» Через вашу нерозумну наполегливість ми намарно наробили гармидеру, через вас усіх людей сколошкали, розбуркали. І все через ваші нерозсудливі слова…
— Побий мене ще раз грім, що я бачила…
— Та умовкніть, — вже і я додаю своє, — бо через вас і мені попало. То треба було вас помежи плечі уперіщити, а не мене.
— Причинна ця Марія, — хтось докидує з гурту.
— Їй зчудилося. Їй все казна-що привиджується.
— Ні, у тієї Марії куряча сліпота.
Аж тут уже й Марія розпаюшилась — і обкидає лайкою усіх.
— Ви на мене, як ті голодні круки, не насідайте, бо я вас не злякалася. Не бештайте мене, бо я усіх вас перелаяти зугарна. Я можу вас усіх приборкати…
Та я вже її не слухаю. Поспішаю собі радісінький додому…

Газета витягнула ноги

Прийшов в редакцію і зразу — шусь! — у крісло.
А тоді вже поздоровкався. Мій розповнілий старий начальник якимсь невиразним привітом відбуркнувся. Хоча лице в нього — горобина ніч.
А мені нічого. Нема між нами згоди — й без неї обійдемось. А хіба так не буває, що ворогування в праці часом дає некепські наслідки.
А потім, як він мені на моє «добрий ранок» щось промимрив — може щось і склеїться. Можливо сліди нашої сварні за пса згодом і затруться.
Ба більше, я вже навіть починаю з неприємних спогадів вивільнюватись.
Передчувається, що…
Люди — людьми. Сваритись можна, стинати через сварку голови — оце вже зась! А до «стинання» у нашому двобої було ще далеченько.
Та й то сказати. Він — паскудний. З породи гидотників. А хіба я з шерегу янголів? Я теж гидливий і кусливий. Мене так само святі на цілі гони до раю не пускатимуть. Він — плосконосий звір. Можливо. Бо мого пса зле пошанував. А я хіба аж надто поважав багатьох тих, що дихають?!
Отож, виходить, він і я з одного тіста зліплені. А коли так — то навіщо вимудровувати, хто з чесніших, а хто з брехливіших? Обоє рябоє.
То тоді — краще силкуймося погодитись.
І відхотілося мені на нього тяжким духом дихати і зизом бликати.
І я встав, підійшов до старого таким козлом бадьорим і голосом, з якого, здавалось, медок покапує, пролебедив йому:
— Як ваше прецінне здоров’ячко? Ви виглядаєте як свіжовідкарбована копійка! А як ваші чудові дітоньки?
Він із несподіванки перенишпорив мене очима з голови до ніг, а тоді аж відповів.
— Як дітки? Дітки ростуть. А ваші?
— Я ще на такий скарб не розстарався. А погода сьогодні — казка. О! А ви позбулися зуба мудрости.
— А як це ви вгадали?
— Ви широко, так смачно позіхнули — і я всі ваші зуби в роті перерахував. А я, повірте, вже майже беззубий. В мене вже і двох передніх і двох «мудрих» нема.
— І без них якось віку доживемо.
— Доживемо з приємністю.
І так ось ми трохи попереливали з пустого в порожнє, трохи нісенітниць один одному наговорили — і помирилися.
І розвеселилися.
І сіли першу сторінку нашої газети в мирі-добрі готувати. І в нас обох погляди були такі, що напевно з такими поглядами святі цим разом не поспішили б нас від раю на цілі гони відганяти…
***
Наступного дня ще на краще справи обернулися. Він — старий, нишкий, супокійний. І я такий, що мене хоч до рани прикладай. І я наче щойно з янголами процесією обходив усеньке небо на честь добра і справедливости.
Коли б хтось подивився збоку — подумав би, що ми обоє — нерозлийвода; що ми ніколи один із одним кривим словом не обмовлялися і спересердя сваркою не перекидалися.
Перший він заговорив:
— Дорогий колеґо!
Мені оте «колеґо» забило памороки. Без жартів, я збитий з пантелику.
«Колеґо» — музика, яка п’янить, в яку хочеться і хочеться вслухатися…
А я думав, що з мене вийде пшик, аж тут я на очах росту і аж до неба виганяюся.
— Дорогий колеґо…
— Будь ласка, достойний головний редакторе…
— Бачте, наша газета…
— Та наче наша, — кажу кволенько, обережненько, бо, властиво, не знаю, куди він закручує, куди нагинає. — Справді наша.
— А розходиться вона серед людей, даруйте мені, вкрай погано.
— Поганесенько, — догоджаю я йому.
— А треба дошукатись причини, кореня… Треба дізнатися, що перешкоджає нашій газеті розширитись, розквітнути.
Нарешті розкрились наші душі. Він свою журу мені викладає, а я її силкуюся сприйняти і на кращу дорогу спрямувати.
І дійшли до згоди. Врятувати, поліпшити часопис можна лише тоді, коли довідаємось, якого часопису від нас люди вимагають.
І так говорили-думали — і врадили. Підемо в табір поміж люди. Старий в один кінець, я в інший — і з людьми з’єднаємось. І їх послухаємо. Розпитаємо. І на вус собі дещо намотаємо.
Сказано — й гайда!
Я сперш навідався в жіночий всезнайський центр — ОБС (Одна Баба Сказала) — і в ньому допитався, що найкращих вісток про все живе і мертве можна засягнути в нашій корчмі.
— Корчма, розумнику, — це світло. Там воно підноситься-підноситься, потім схиляється-схиляється і вкінці десь за стільцем чи ослоном западається.
— Хто западається?! — і я прикусив губу, щоб не звереснути од приголомшення. — Світло? Сонце?
— Двоноге сонце, — вже мені роз’яснює інша членкиня з інформаційної служби. — І тоді, коли двоноге це з оглушним торохканням западається і на землі валяється, наступає в голові його безпроглядна тьма. І тоді хоч око вийми — йому нічого, бо воно вже підлогу цмокає, обіймає і нічого не відчуває.
— То гони туди — і там не лише про все дізнаєшся, а й цигаркового диму й хмільного чаду нанюхаєшся і наковтаєшся.
І вони корчму так «гарно» язиками «обмальовують», а я нічого не второпаю. Навіщо мені в тому кублі, в яке мене скеровують, марнувати час? Та ж наперед знаю, що з того місця я нічого не візьму й не засягну. Ну як мені у тих, що в друзки п’яні, щось вихитрити, висотати? Як в розмову з ними встряти і їх про щось питати?!
— А який тобі антипко рає в розмови встрявати з тими горілчаними хлющами? Ти, розумнику, з ними не розмовляй. І про ніщо їх не розпитуй. На підслухи краще вдайся.
— Підслухувати?
— А що тут грішного? Ми ось підслухуємо і по таборі все розтрушуємо — і нас люди ласкою не обминають. Ще й у церковному хорі в перших рядах ми хвалу небові співаємо. Підслух був колись гріхом, та тепер його вже до певних чеснот зарахували.
— Скільки вам належиться за такі мудрі поради?
— Скільки даси — візьмемо. Хоч май совість — і дрібняками нас не обсипай. За такий труд паперові гроші нам із гаманців висмикують.
Тицьнув одній в руку паперового…
І вже до корчми без жодної охоти човгаю.
Дочовгав. Никаю по ній.
А в ній накурено. Дим прямо сірявими пасмами спадає. Повісь вгорі сокиру — не впаде — утримається на чаду такому.
Наникався туди й сюди. І вже стою. Що робити далі?
Підслухувати?!
Чи зважуся… Ні, совість не дозволяє.
Ні, ні — на таку нечесність не спокушуся. Бо ж недобре, негарно підслухувати чужі розмови!
І так все далі важу, чи цим прогріхом треба обтяжувати своє серце.
Ні, не варто.
«Бо варто, — підшіптує хтось за мною. — Для добра газети варто цим прогріхом покористуватись».

О, та це ж іззаду нечистий з ріжками заохочує мене та ще й підштовхує: «Ну, ну, чи вперше тобі такою напівпідлістю користуватись?»
І я шепотам скорився…
І пробрався в темний закапелок — і звідти бачу, як люди собі очі заливають, і чую, як ґольґоче плин і дренькочуть чарки та склянки.
І я вже причепився на кінчику стільця. А тоді, отак наче ненароком, підсуваюся й підсуваюся, штанами шурхаю, а вуха нагострюю — і слухаю…
І так вслухаюся п’ять-десять-двадцять хвилин… І вуха почали вже в’янути від вчутого. І чого тільки мої вуха не нахваталися?! І чого не наслухались?! Чотири мішки вовни і всі неповні товкла млявими язиками захмелена братія…
А як виглядають всі ці корчмарські гості?!
Он один вистовбичує, вистоюється. Аж врешті сів, пойорзався — і знову встав, і вже заточується, хилитається, як розбите вагадло. А інший он, молодцюватий, бришкий з лиця, вихилив чарчину, а тоді з посмаком цмокнув, аж так став чхати, відпирскуватись, як справжній загонистий лошак. О, а тепер він в чарку палець всовує, ось палець виймає і його старанно, як морозиво, облизує. А он ще той… Та всі однакові. У всіх очі роз’яскрилися, носи розбагрянилися…
А голови! Голови у всіх розкучмились, наче в них зграї горобині днями висиджувались. А язики з хмелю позапліталися — і крізь них слова ледве на світ Божий продираються.
І я, на таке споглянувши, ще і ще зближаюся до братії. І вже причаївся і сиджу, тихіший від води і нижчий від трави. А вухам своїм даю повну волю. Мовляв, вуха дорогі, нічого ж не пропускайте, все ловіть і зберігайте! І вони послухались мене — і ловлять, схоплюють — і вже я відчуваю, що в мене не просто вуха, а радари, попри яких ніякий корчмарський звук не пролетить не зареєстрований.
Коли — знову рух. Це гості знову гуртом допались до зеленого змія. Отож, допалися й пообнімалися. І чую — хтось вже заклинається, не закашлявшись, шість чарок раз за разом, отак духом, вицмулити. І ось той «хтось» зважився першу чарку до губ донести — і не доніс — бо вона перехнябилась і оббризкала підлогу.
— Чарка з діркою! — і той «хтось» спересердя лясь-лясь долонею в ослін. — Крізь чарку горілка цідиться. Дай чарку цілу!
І тут сусід якраз заспівав — і про чарку цілу всі забули.
І почали всі «Реве та стогне Дніпр широкий…» І так деруться, так хрипло басять і тенорять, що коли б той Дніпро і не хотів — то обов’язково з розпуки заревів би…
А після, вибачте, цього співу перескочили відразу до щоденних таборових справ.
І тут я насторожився.
«Іване, — сам собі наказую, — Іване, не рухайся! Тут, опріч іншого, і газету твою язиками обчовгають. То ж не дихни, і не писни!..»
Нарешті…
— Куме, га, куме, курка б тобі клюнула в око, а завтра, здається, для нас єдина вільна субота за цілі півроку випала. Завтра нема ані концерту, ані іншої якоїсь культурної веремії.
— Плакати з цієї причини не збираюсь. І, слава Богу, що нічого в клубі не буде.
Тут тенор, з горілки геть зганчірнений, перебиває мову:
— Парубоцтво славне, може досить мокнути? Вже живіт, повірте, плину не сприймає.
— Дивацький, Петре, з тебе гуляка. Ще десяту не осушив, а вже на живіт усю вину скидає. Тобі молоко сьорбати, а не шляхетних трунків губами доторкатись.
— Парубоцтво! — знову тенорок.
— Чуєте, бачите?! З розуму ізсунувся. Парубком себе взиває. Вдома жінка…
— Та він у корчмі частіш буває, як із дружиною. Його зв’яжи з жінкою — то він шнура зубами перегризе і вивільниться, і дремне від неї світ за очі.
— Ви, пацюки, відзвичайтеся усіх паплюжити. У вас що слово — і образа.
— Вибачайте, дурисвіте, на якого рідко де можна натрапити. Іншим разом із вами, побачите, чемнішими будемо.
— То-то ж, не забудьте…
Знову про концерт зануджують мене…
— І добре, що завтра концерту не буде. Пане Василю, мене вже ті концерти висилили, з ніг цілком звалили. Я вже ноги виходив і мозолі на підошвах насадив, ті концерти відвідуючи.
Кум втупився очима в того, що насадив мозолі на своїх підошвах…
— Де ви, Василю, висилились? Хоч не кажіть, що ноги струдили, на концерти ходячи, бо кури зо сміху кишки понадривають. І торочите небилиці — аж гидко слухати. Ви вже, мабуть, перехватили оковитої — і у вас у голові завіялось. Ноги виходили? Чудасія! Та я кожної суботи вечором до вас телефоном видзвонюю — і ви все мені з ліжка сонним голосом шепелявите. Так ніби ви живу муху проковтнули, і вона вам говорити перебаранчає…
— Ну й шепелявлю. Ну й вилежуюсь у суботу в ліжку. То що — може, вам моїх боків жалко, що я їх на своїм власнім ліжку вилежую?! Га? Жалко? А потім, голубе, коли ви до мене в суботу дзвоните — то й ви, виходить, вдома на ліжку живота нагулюєте? Чи не так? Чи, може, вас із ліжком і телефоном на концерт виносять — і ви з концерту в трубку до мене дзявкаєте. Га? Спіймалися. Ви також лінтюх. Ви також на концерти, так як і я, ходите. Спите і висвистуєте собі, що аж ніздрі роздуваються.
— Правда, куме, я останнім часом також на імпрезах не появляюся — і я з цим не криюся. Бо я не криводушний, не брехун всесвітній. Я не корчу з себе страдальника, як ви, і не кажу, що ноги виходив на всі імпрези. Я неправди не кажу. А ви… одного дня гатите себе в груди, сповідаєтесь, гріхи з себе змітаєте, а на другий день через брехню вже волочитесь в нових гріхах, як пес у реп’яхах. Не ходите на концерти — стуліть рота і не пікайте. І не кривіть душею, бо ваша душа й так скривлена, що її вже й розрівняти годі.
— То я вам, куме, що — пес?
— Я так собі розбалакався, бо ви невміло, неоковирно вибріхувались. І тому я мовив здуру про реп’яха, а не про пса. Я й не думав вас прирівнювати до чотириногого, бо не хотів його покривдити.
— Як це «його покривдити?» — і в цього вже через таку зневагу червоні плямки аж на чолі висіялись. — Як це «його покривдити?»
— А ось так, куме. До пса, отак піднявши очі до праведного неба, ви аж ніяк не дорівнялися. Вам бракує тієї совісности й справедливости, якими так щедро обділив Всевишній пса господарського… А, врешті, куме, чого ми напівнючились, настовбурчились?! З чого це в нас запалилося? З якої речі заварилося?! Та завтра концерт, грець його бери, таки є! Нема чого за ним тужити. Він є.
— Як то є?
— А так. Вам хміль посічкував мозок, і в голові у вас лишився самий непотріб. І ви нічого не шурупаєте. Завтра ж буде концерт. І ювілейний. З нагоди двомісячного існування нашої таборової газети! А ви про все розпросторюєтесь, а про ювілей — ані гу-гу! Ну, йдете на свято?
— Та…
О, тут у мене з напруги й очі закліпали, і в ногах як гарячий попіл об’явився — і я ногами човгаю і непосиджуся на одному місці. Тепер довідаюся всю правду про наш часопис, про його гарні риси і погані, і чого він у нас так тяжко шкутильгає.
— Ну, я б пішов на ювілей нашого задрипаного часопису, коли ж до головного редактора цієї газети в мене зовсім серце не лежить.
— Це ви, куме, про того редакторця, який має розпрасованого носа?
— Та він. Той, якому на місці носа природа блюдечко відтиснула. То отого редактора я не шаную. Ой і увірився, уприкрився він мені!
— А чому, смію запитати? Може він запишався, що в нього блюдечком ніс, і дере його вгору, і не вітається з вами? Невже чваниться та гонорується, куме, перед вами?
Агі, он де собака зарита! Печеричоносого люди терпіти не можуть, бо він, цей старий шашель, псує, дірявить газету. До мене, як видко, люди горнуться, я їм не осоружний. А ось нашому головному редакторові читачі опинаються, не можуть угамувати до нього своєї відрази…
— Гонорується, куме? Чи може ще, не доведи Боже, й не вітається?
— Та де там — вітається. І то низесенько схиляється, наче перед архієреєм. Ні, ні, він почестей мені віддає аж забагато. Але що мені з тих почестей? Мені з того вклоняння зиску мало. З усього того я нічого не зроблю, як не зроблю із соловейка путньої котлети.
— Хочете сказати, що вам, куме, з того вітання, як з горобця сала, — поживи мало?
— Точнісінько. Ви наче мої слова в мене покрали. Він, той плосконосий, мої статті на теперішні політичні справи не вміщує. І не лише не вміщує — мені їх не повертає, а в кіш із-під сміття жбурляє.
— У сміття, куме, жбурляє? Ай-я-я-яй! Нехороше! Некультурно!
— Звичайно, некультурно. Тут культурою й не пахне. Але якось раз я того головного пиндюра укмітив на похоронах — ховали генерала. І ото його укмітив і вже з очей і не спускаю. І тут я до нього просуваюся, протискуюся. А людей не протовпитися, а я пробоєм до нього добираюся. Добираюся, ліктями собі дорогу прокладаю — і з такою силою, з таким озвірінням, що двоє, подумайте, аж попрокидалися…
— Покійників?
— Яких покійників? Ви досмокталися до білої гарячки. Я так розпихав людей, що двоє родичів небіжчика з жалоби своєї попрокидалися. І досяг на тих похоронах того люципера. І за полу як шарпону його — то він аж заточився. І тут же став його шпетити, бештати… Кидаю йому в очі образи — аж нестямлюся, та коли б міг, я б його на тій сумній імпрезі на кавалки порозкраював! І що ж бо ви, куме, думали?! Я його, редакторського мерзотника, пройдисвіта, словами ганьблю, коцюблю, а він до мене й не обернеться, навіть «тьху!» мені не скаже. Я його осоромлюю, мотлошу, пірчу язиком, — звичайно, я не дурний на жалобних сходинах рукам давати волю — отож осоромлюю — «гадюка», «дощовий черв’як», «масляк», «уживана підошва» — а він мені ані словечка. Лише на покійника втупив очі та безперестанку все хреститься. І як у нього рука не втомиться так вперто хреститися?! Чуєте, куме, яка та міль редакторська! Я його шпечу, йому вичитую, а він відмовчується, і до нього, як до пекельника, нічого не чіпляється.
— І це ви, куме, таку йому парню улаштували на похоронах? За те, що вашу статтю зжужмелив і в смітник швиргонув…
Вислухую я це все — і мене шпаром обдає. Лишенько моє! Та і я ж такі гріхи на серці маю. А хіба я одну статтю запропастив? Безліч повикидував, бо їх або не міг читати, або в них оповідалися такі таборові побрехеньки, які лише у сні комусь можуть привидитись. І я все це також… Хоч ні, ні, я нічого у сміття не викидав. Я цими статтями Принцеві в пивниці підстеляв, щоб йому цементована долівка боки не муляла.
А що, як ця братія й про мене дізнається? То вона мене ще гірше язиками жорнуватиме?!
— Еге, куме, за те, що мою статтю понівечив, я йому на похоронах трохи перцю всипав. А потім… Ні, куме, той головний казанок кебети не має… На третій день по похоронах я йому знову нову статтю дав. А він, нахаба, і цю збавив.
— Збавив і другу вашу працю?
— Отак як чуєте! Згубив із світу. А стаття була поважна, оперта на беззаперечних ганебних проявах… Я писав, що мій сусід, знаєте його, Глибенко, — харциза і злочинець, за яким в’язниця вже давно стужилася. Так і написав, що сусід злочинець і ґвалтівник — і тут же дав я докази: сам чув я на базарі і в корчмі, як всі про це подейкували. І що ж — і цю статтю він не надрукував. І тоді блиснула мені думка з ним ближче знюхатись. Нап’юся, думаю, з ним, подружуся — може, тоді йому совість не дозволить мої писання у кіш шпурляти. Отож, на пікніку я його зловив. Запопав тебе, гадаю, пташку, в свої пазурі — тепер не висмикнешся легко на волю. Я тебе впою так, що ти на ногах не встоїш, а тоді вже й почну з тобою нав’язувати дружбу…
Дурень думкою багатів! — мовчки я нашому «дописувачеві» даю з кишені аж дві дулі. — Ти скорше із підсвинком хрюкатимеш у болоті, як мого зверхника туди затягнеш! Бо він віддавна не вживає горілчаного плину. У нього в жовчі каміння, у шлунку виразки, — і тому від крапки алкоголю його спазми охоплюють. Так що його намогоричити куди тяжче, як мене голого у багаття заманити…
— Де ж я спинився? — і «дописувач» став терти собі очі. — Хлопче, чи там дядьку, чи там дідьку лисий, чарка порожня. Налий! Що ти ґав ловиш, а про роботу забуваєш. Де я спинився? Ага! Зловив редактора на пікніку. Там був ресторан, покритий брезентовим дашком — от я в ресторані свою жертву й застукав. Горе-писака пив содову воду, забарвлену вишневим соком. А я до нього так по-рідному — «Доброго здоров’я!» — і по-панібратському ляпнув долонею по плечах, аж він схитнувся. І попросив його від мене чарку випити, за мої, зрозуміло, гроші. Він удався на упросини. Ну тоді я його з огидою в душі, якої, тієї огиди, в мене не можна було злегка запримітити, тоді його умовляю, ублажаю — і нарешті я його укоськав. Упросив. Він прийняв від мене горілку. Я підніс йому до носа французький коньяк, який коштує аж цілу одну марку. І що ж — помочив він, редактор, язика в тому дорогоцінному питві — і чарку відсунув. Майже повнісіньку. Ну, думаю, й репаний мужик — тобі жлуктити смердючий спотикач, а не божеські напої. І він ото окропив язика коньяком моїм — і далі ані-ні. Тільки зараз же мені віддячився. Замовив для мене отакий наперсток скачу1 за нікудишніх п’ятдесят копійок. Я, як чемна, вихована людина, прийняв той скач і в один хилець його собі в горлянку вкинув. І той скач мене лише полоскотав, а приємности ніякої не дав. А далі я його, того головного редактора, як не просив, як Богом не заклинав, як не встиджував, — він, заклятий, не рушився. Не захотів більше від мене даремної горілки взяти.
Ага, — і я затираю руки, — чи я не вгадав?! Ти помилився, коли прийняв мого начальника за мочеморду. Він навіть соду, перед тим як пити, спочатку нюхає, чи в ній, бува, нема якоїсь мільйонової частки алкоголю… Ага, попікся. Із злонамірянням далеко не підеш. Воно має ноги крихкі й короткі…
— Більше від вас, куме, не захотів трунку прийняти?
— Ні. Відмахувався від нього, як нечистий від води свяченої… Що ж, я тоді міняю наступ. Зачмелити горілкою його мені, вже бачу, не пощастить. Тоді прикинуся, що я друг його сім’ї, що я його сім’ю, як облуплену, всю знаю. «Дорогий пане головний редакторцю, а як ваша чарівна дружина?» А він, бик, мені відбасує: «Я з нею вже три роки розведений». Погано, думаю, підніс йому не китицю квітів, а бляшанку із болотом. Та я затявся. Не піддамся! Далі язиком маслитиму. «А отой ваш хлопчик кучерявенький, той, що ви з ним переходили…», а пан редактор мені й одбатував: «Я йшов тоді з випадковою дитиною, мої вже всі переженилися». Отуди морока! І підсипатися мені не повезло. Та ж мене облесливости й лабузництва не треба вчити — і що ж — покористувався ними й ускочив голим у сухе будяччя. Та дарма!
І я знову з новою силою заповзявся: «Пане головний редакторцю! — і вже упадаю коло нього як тільки можу, побий грім, улещую йому, що вже й сам із ріжками головному люциперові не спромігся б з такою майстерністю підлеститись. — Головний редакторцю, чому мої статті з ваших золотих рученяток мандрують у смітничок?» А він мені відмовляє, і тією відмовою мене викінчив, і в мене ледве корчі в шлунку не об’явилися. «Бо ви пишете, — тягне він, як мазуту за чоботом, — ви пишете рукою і на обох сторінках паперу, і так нечітко, наче дитина все те ніжечкою квацяла».
Добре, думаю, мугирю редакторський! І прибіг додому і переписав отакенними буквами статтю про того ґвалтівника і злодія — і переписав лише на одній стороні, та ще з такими полями, що на них ще й інша стаття вмістилася б. І що ж — він і цю мою чітку заґанджував. От потвора! Щоб тобі жаба циці, негіднику, дала!
Тоді я вже — скік! — і влетів у редакцію. І словами, які наче шпичками пообростали, накинувся на нього: «Редакторе, хай вас земля поглине, навіщо ж ви, трухлява печерице, знову мою статтю, чисту, як сльоза, на смітник хвицнули?!» А він мені: «Бо ваша стаття не має ґрунту». Всього я сподівався, але такого невігластва — ніколи в світі! «Не має ґрунту!» «Як це без ґрунту? — рявкнув я, що в мене аж сльози з потуги виступили. — Я в селі був, я в ґрунті змалку порпався, а ви з мене безпросвітного тупака робите?! Як це «без ґрунту?» Соромтеся! Ич, більше ґрунту треба! Та написав же, що сусід — злодій і ґвалтівник — і ясно! Бо всі люди кажуть, що він дрова з лісу носить, і що як нап’ється, ґвалтує всім табором. Ґвалтує так, що ніхто не може спати. То чи не злодій він, не ґвалтівник?!» І так до сьогодні, куме, він моїми статтями сміттярський кіш втрамбовує…
— Втрамбовує, кажете?
— Еге, куме! Кине в кіш, а потім, мені сторожиха казала, ще й ногами їх спрасовує…
Мені вже в очах сіріє. А що мене у цій корчмі очікує? Це ще «опрацьовують» головного редактора, а що буде, як я потраплю їм на зуби. Розмелять на муку!
І я вже дві аспірини проковтнув, бо од всього вчутого голова розколюється.
І трішки заспокоївся.
І від спокою хтось навіяв мені думки хороші…
---
Якийсь вітер, свіжий-свіжий, що аж дзвенить, злегка повіяв, і я зневагомився, і з цієї корчми перепорхнув у чудесний кабінет, де вікна величезні, які, напевне, Бог створив, щоб через них милуватися всесвітом. А на тих вікнах фіранки широкі-широчезні. А в кабінеті — столи, стільці, крісла, дзиґлики — і все нове-новісіньке, аж очі в себе убирає.
І сів я в крісло, а воно, як каруселя, вертиться. А переді мною мапа світу — і я її залюбки вивчаю, щоб опісля матеріал до газети дати. А новин — аж перо вгинається їх списувати. Он король України обрадував привітальною телеграмою президента Китаю з нагоди сторіччя пакту дружби між цими двома вільними країнами. А ось Москва запросила представника Фінляндії, щоб віддати цій північній країні у вічне володіння Карелію. Боже, та це ж лише початок! Америка викликала в Білий Дім андорського посла і мала з ним півторагодинну бесіду з коктейлем і кавою. А он прикра вістка — Куба вислала протест Кремлеві за випадкове порушення росіянами територіальних вод Монакського князівства — і Кремль ось уже літаком послав міністра мореплавства з сердечним вибаченням.
А тут що? О, папа римський і патріарх константинопольський роздали всі свої багатства бідним — і самі тепер ходять в одних вбогих ризах і пантофлях… І обоє високі церковні достойники погодились мати спільну резиденцію у Швейцарії.
— Вже маєте політичні вістки? — і секретарка попестила очима мою душу і приготувала друкарську машинку.
— Пане президенте, — це до мене, — підпишіть отут! Надзвичайна новина. В Індії у джунґлях зловили злодія і його виставлятимуть в зоологічному музеї в Гамбурзі.
— Чи чули, президенте, фабрика, що виробляє замки, збанкрутувала. Ніхто в світі не замикає хат — і тому замків ніде не потребують.
А я підписую, підписую…
---
Апчхи! Хтось на мене чхнув — і розполошив нездійснені мрії.
А тут поруч мене все ще «політикують»…
— Втрамбовує головний редактор, кажете, вашими статтями сміттярку?
— Еге! І я на нього, на фараона головного, гніваюся, а часопис все-таки я передплачую.
— У вас розуму копиця, куме.
— Вигадуєте? Хіба копиця з гною, хочете сказати?
— Ні, я не жартую. Ви розумна людина! Головного редактора у ложці води втопили б — проте часопис передплачуєте, бо ви розумник. Ви —інтеліґент.
— Правда, куме, я — патріот. Я — інтеліґент. Ну, ще вип’ємо, щоб наші вдома не журилися і щоб наша дружба кріпла й не переводилась! Ви, куме, як ніхто, мене спізнали. Ви примітили в мені всі мої звички лицарські. Спасибі вам…
— То вам належиться подяка…
— Ні, вам! Так, так, — і той, що має звички лицарські, городить хтозна-що далі. — Так, куме, я людина з непростою головою. В мене розуму — хоч іншим позичай. То лише мої вороги аж піняться, щоб мене принизити. А ви мене підвищили… Еге! І як ви навчились так відразу мудрих людей пізнавати?! Так, я справді з роду благородних. Оце недавно лікар, що лишай мені на спині лікував, сказав мені: «Пане Пампушко, — отак ґречно він завжди до мене звертається, — пане Пампушко, у вас інтеліґенція є, але вона ще глибоко захована та ще й не відшліфована». А я за хороше слово знаю також, як віддячитись. «Пане лікарю, — кажу, — майте терпіння, пройде рік, два — і я ту інтеліґенцію із схованки візьму й почищу. І так почищу, що вона аж заблистить».
— Правда, куме. Так заблистить, що всіх ваших злобителів осліпить.
— А як ви, куме, як ви задивляєтесь на головного фараона? Чи ви на нього також зуби гострите?
— Бачите, куме, відносини в мене з цією людиною майже нормальні. Зарізати його не міг би, але отак десь із-під кута вила в бік йому шурнув би. Там у редакції я мовного редактора не можу знести. Я б його без перцю і без соли, як той курячий хрящик, схрумав.
О, о, це вже на прищавого насувається словесна хмара. Він же править мову — і це ним хоче дехто, як тим хрящиком, шлунок собі доповнити. Це погано! Після прищавого вони можуть і мною пообідати.
— Могли б, куме, кажете, того мовника схрумати?
— Ще б і як! Проковтнув би і лише облизнувся! Та то ж не мовник, а погибель. Біда прищава на наші голови там у кріслі вмостилася. Він, хай йому на пальцях пухирі здуються, щоб він не годен був пера торкнутися, він так допомагає мові, як хробак яблуку. Поправляє мову — просто жах! Я, куме, написав до редакції відкритого листа — і той гицель з редакції так обчистив моє писання, що я заледве його міг розпізнати…
— Так поправляє мову…
— Не поправляє, а нівечить, бузувір. Калічить, неук. Він, мовник, так порозмальовував своїм пером мого листа, що на нього, на листа, гидко було дивитися. Він не навчився шанувати автора. Я раз зважився внести спокій у наші незавидні громадські справи. І почуття обов’язку чесної одиниці у громаді підштовхнуло мене зготувати відкритого листа в редакцію. Зготував. «Панове, — приблизно так витлумачував я їм свої думки, — панове, я підіймаю голос протесту проти гидотної статті Петра Гнатюка, яку ви, безмозкі, замазюкали в лівий куток четвертої сторінки вашої неграмотної шмати. То стаття лайдацька, пса варта і хамська! І зрадницька! Я маю на моїй спині чесних п’ятдесят два роки, я кожного тижня навколішках три чверті години сповідаюся і поклони доземні одміряю — лише не сповідаюсь тоді, як на полювання вибираюсь — та й тоді за мене мої гріхи моя жона одмолює — отож у мене душа — кришталь, ладаном обкурений. І ця кришталева душа в мене через бандитську статтю Гнатюка звередувалася. Мені доводилось на своєму чисто християнському житті бачити тхорів, ослюків, баранів, але такої скотини, як Гнатюк, мені, на щастя, ще не довелося здибати. Наді мною доля зласкавилась — і за все моє життя мої праведні очі такого ослюка, такої шкури не спозирали. Так, як Гнатюк, може шмірити папір лише двонога гадина, худоба або просто дика безрога». Отак приблизно, куме, я висловився в листі. І щоб ви, куме, думали?
— Тут нема над чим голову трудити. Ваш лист не сміттям, а гноєм закидали.
— Тіпун вам на язик! Не вгадали. Видрукували мого листа.
— Брешіть краще, а то брешете, і за тією брехнею слід чорний тягнеться.
— Щоб мені ця горілка попала не в горлянку, а межи очі, що видрукували! Проте той прищавий бевзь так змінив для друку мого листа, що я ледве в газеті розпізнав його. І змінив листа — хоч ґвалт кричи! Читаю листа в газеті — і очі протираю, і власним очам не вірю. Мовник, аби він рибиною вдавився, багато чого з мого листа вилучив. Без мого дозволу багато чого повикидав. Викинув «безмозкі», викинув «хам», «баран», «шкура», «гадина», «ослюка» і ще щось, тепер уже не пам’ятаю. І навіть скреслив з мого листа таке відоме слово, як «безрога», тобто свиня. І я підбурений такою несправедливістю спіймав якось того мовного редактора — і ми, навіть не обздоровкавшись, як звірі, вчепилися очима один в одного. Йому, прищавому, закляпило, і він на слово не здобудеться, а я цим скористався і накрив його мокрим рядном. «Чому, — майже на пупа горлопаню, — чому ви викинули з мого листа всі цінні фахові слова?!» А він, як заєць схарапуджений, одстрибує, одстрибує від мене. А я не піддаюся. Я дострибую й дострибую. «Чому?» — знову липну до нього, а він тоді й відказує: «Викинув з вашого листа ті, як ви кажете, фахові слова тому, що вони…» — і тут замекався… «Вони, всі ті слова, — русизми, а русизмами рідко який редактор користується…» А тут мене як шпинделем гарячим хто прошилив: «Які русизми! — збив я крик. — Не полінуйтеся і загляньте в словник Грінченка, і в тому словнику всі ці словечка визбираєте. Є там «баран», «шкура», «хам» — то по-вашому чотиритомник Грінченка — не український, а російський. Соромтеся! Наші слова, а ви їх, через невігластво своє, в гроби збираєте й на цвинтарі ховаєте!» Тоді він мене взиває до розуму, а я його до суду. І він, вчувши теє, затремтів і почервонів, як оце, куме, кінчик вашого носа біля лівої ніздрі. Почервонів і не знає, що мені відповісти на такі міцні доводи. Я його до стіни припер, і він, той мовник, знає, що вибачення я від нього не прийму, бо та моральна шкода, яку він мені заподіяв, вимагає лише ляпаса. І він, мовник, мовчить, наче води в рот набрав…
— Так, куме, в тій редакції — страшелезний розгардіяш.
— Не лише в редакції, а й в адміністрації там живий жах.
Я оледенів. Оступачився… Тепер про мене будуть верзякати.
Чи ж мені щось збоку не підшіптувало з цього затхлого «кубельця», не барячись, маху дати? Так ні, не послухався пророчого голосу. І досидівся до того, що привселюдне безчестя насувається на мене. А може ще не пізно? Хіба безшелесними кроками спрямуватись до дверей, а звідти — шубовсть у свіже повітря!
— А хіба й адміністрація залила вам за шкіру сала?
— Не лише йому, а й мені! — і підводиться такий чималенький бевзень — і ліниво потягується — аж кості йому похрускують.
У мене всі жилки настренчились. От потрапив, як муха в окріп…
— І вам допекла адміністрація?
— Допекла?! — і бевзень натиснув на поруччя стільця, і воно тріснуло. — Дозолила до печінок — он що!
— Та то ж он отой миршакуватий, що в куті прищулився, він же за адміністрацію відповідає.
— Цей!? — і телепень поглядом плюнув на мене.
— Він.
— Він же недорізаним коровам хвости тримав!
— А тепер тримає адміністрацію.
Я зірвався і рушив до дверей.
— Куди? — і здоровань грудьми перегородив дорогу.
— Я повітря свіжого схоплю.
— Ми пізніше тебе винесемо, щоб ти повітрям вдовольнявся… І тоді ним дихатимеш, аж захлинатимешся… Ти, братику, не гребуй гарним товариством. Не тікай з доброї компанії.
— Та тут, бачу, щось заколочується…
— Ніякого, друзяко, заколотництва тут не буде. Тут, може, хіба трапиться легеньке мордобійство.
Я ні живий, ні мертвий. Тепер мені всиплять — і за себе, і за головного, і за допоміжного, за всіх мені тепер прийдеться витерпіти. А чи витерплю? Отой один хай лишень кулака згарячу прикладе на голову мені, і я буду тепленький…
— А що ж цей з адміністрації вам встругнув?
— Не встругнув, а спартачив, чуєте, спартачив мені всі похоронні радощі. Послухайте. Віддаю я до його газети оголошення — таке собі нормальне, не надто веселе, але й сумним його називати мені не хочеться. Умерла, нарешті, моя далека родичка — графинею колись була, а тепер жила простою смертною особою, ще гіршою від мене. Умерла — і гаразд. Я радію, бо в неї нікого з родичів не було — лише випещена кицька, жирний песик і я. І вона, в посмертному посланні, добру купку грошей лишила мені. А кицьку і пса відписала чи пак подарувала своїй сусідці, яка втратила голову від цих домашніх паскудників. Поховав я графиню швидко, гарно і найдешевшим коштом. Плачу не було, бо я цього не зношу — і тому його заборонив. Дві китиці квітів, правда, з воску, хтось приніс — то я після похоронів їх у театр для декорації подарував. Але ж це не все. Совість мене гризе, бо я ніякої своєї уваги покійниці не виявив, а грошики ж загріб. Стукнуло мені щось у голову: «Подай жалобне оголошення до таборової газети — і люди ніколи тебе наволоччю не назвуть». Я тоді взяв фотографію моєї родички, такий гарненький спогад із середньовіччя. Взяв фотографію, а на ній графиня так сміється, що аж капелюх на голові набік ізсунувся. А біля графининих ніг кицька «Одетта» і песичок «Бу-бу» труться. І тоді з оголошенням і знімкою, на якій кіт і пес, і графиня під парасолею всміхаються, — в редакцію — бух! І все це дав і наказав, щоб у газеті, над покійницею, поставили православного хреста. Минає день, два — вийшло свіже число — і я стрімголов! — і аж рву у хлопця з рук газету і переглядаю. І блідну. І руки вгору викидаю, щоб небо мої кулаки для помсти поблагословило.
— А що, властиво, сталося? Забули оголосити?
— Гірше!! Є оголошення про смерть графині, але подумайте, яке святотатство! — над чорною обвідкою поставлено не православного, а католицького хреста… Це одна болячка, а друга — жалобні слова сякі-такі то є: мовляв, така то і така персона з печаткою графині помандрувала навічно в захмарні хороми — це є — а от фотографії цієї мандрівниці цілком нема. Та хоч і те графинине обличчя музейне, наче його після двох тисяч років видобули з єгипетської піраміди, а все ж таки я за фото того, вибачте, лиця заплатив — і вона, ця ж фотографія, мусіла б була в гарній рамці якось-то сіріти. Вглядаюся — нема. Я як знепам’ятився. У голові більший шум, як сьогодні від горілки, очі рогом випираються вперед, бо хочуть чимшвидше побачити, хто таке неподобство учинив, а руки мої чешуться, так просяться когось помолотити. Іду табором, було трохи холоднувато, і з рота у мене не пара, а огонь б’є — так я був розпалений. Іду — блик! — збоку мене оцей слимак минає…
Ой, правду, правду він оповідає. Так, так, його тоді я запримітив — і застрахопудився, що ледве ворушив ногами. Бо він на мене бликнув, як удав на мишу, і я не міг від причепущих його очей відчепитися. Вони наче заморожували і своєю почварністю чаклували… Але тоді він до мене такої кровожадности, яко тепер, не проявляв. Дивився на мене, як упир стопроклятущий, і говорив до мене по-відьмацькому, але, здавалося, їсти мене тоді він не виявляв охоти. А оце може статися, що тут, де я сиджу, лише вологе місце вказуватиме, що я недавно існував на світі.
Бачу, він, адміністратор газети, повз мене чимчикує. Я на нього шугнув очима, а він з переляку «галло» мені чомусь белькнув. І таким солодесеньким, лабузнесеньким голосочком, від якого нудота розбирає. Тоді я до нього зближаюся, а його наче пропасниця напала — і щось він мимрить, хоч я слів його до пуття не розберу. А я став перед ним і кричу так, що всі люди з сусідніх бараків голови у вікна повисували. «Чого, — лютую, — ви спотворили мою жалібну об’яву?»
І тут мені терпець урвався — і я зірвався, і ну-бо перечити йому.
І ми почали списи ламати…
— Ні, — гиркаю я, — було не так! Ви до мене причепилися, чого я спаскудив об’яву. Он як! А я вам без жодного страху відповів, що об’ява ваша на доброму місці видрукувана, і вона добре виглядає.
— А хрест який вгорі вчепили? — і він уже на мене дихає задавненою ґуральнею. — Який хрест дали? Католицький, а не православний? Так?
— Не так! У друкарні, пане, в нас не було жодного хреста. І я позичив у німців лютеранського, і лютеранський вгорі дав.
— Лютеранський? То це ще гірше! Ви зовсім графиню збезчестили! Її місяць тому лютеранин ограбував, а ви її таким посмертним дарунком наділили?! Але цього безчестя вам було замало. Ви графиню, ви, хробак нещасний, ще гірше зневажили! Ви її фотографії в газеті не вмістили. Чому?
— Тому…
— Не відбріхуйтесь, а чесно говоріть!
— Та ви ж мені не даєте пікнути, як же я вам чесно говоритиму?
— Говоріть, хай вам заціпить!
— Фотографію ми не могли в жалобному оголошенні ніяк надрукувати. Ви дали фото графині з кицькою й собачкою — а над тваринами ми не можемо ні православного, ні католицького, ні лютеранського хреста ставити. Тому помістили жалобу з хрестом, але без графині, кицьки і собачки…
— Бо ви дурний! — і бевзь уже одним пальцем мені в груди штурхає. —А чого ви не обрізали від кицьки і собаки мою графиню — і саму графиню в чорну рамку не втиснули?
— Пане, — і я вже також здуру вивищую голос, і він у мене все тоншає і тоншає, — пане, ми в редакції не обрізуємо людей. Нас не вчили обрізувати. І мене приймали в редакцію писати, а не обрізувати!
Він, родич графині, не сподівався, що я буду від нього віддзявкуватись, і він очуманів. Аж як спам’ятався — вгородив всі свої клешні в мене — але я вислизнув з-під його залізних пазурів і в один мент надворі опинився…
І я був врятований.
***
А в черговому числі я дав звідомлення з моїх відвідин таборової корчми. Я на першій сторінці писав, що такого-то дня відбув зустріч із численними достойними читачами нашої газети. Були доктори, радники, меценати й інші добродії — і в щирій, невимушеній гутірці ми обговорювали, як поліпшити нашу газету.
Моє звідомлення було, мабуть, пророче, бо часопис за два тижні, за браком передплатників, тихо переставився…

З почекальні виганяють і за океан виряджають

А далі де пхатися? Світоньку мій — і я, і мої друзі, приятелі, особливо ж Люлю Меркурівна, голови ламаємо, додумуючись, де вже мене на працю всунути? І ніхто до чогось путнього додуматись не годен. Що це? Чи вже заглада насувається на мене?!
Одному телепневі, правда, стрельнула не дуже мудра думка. Радить, щоб я став головним таборовим замітайлом. Розкострубачену мітлу, пояснює він, мені не треба буде в руках тримати, а лише замітальників час від часу підганяти.
Я зизую на нього. А хай ти скиснеш! Вже мене он яким соромом вивищують?! Хочуть, щоб я став «генералом» сміттярів.
І до чого я дожився? Рознещасне моє життя! Силкувався здобути титул — і ось один як пробує вититулувати мене. А хай тебе крук у твій безмозкий лоб дзьобом цюкне, може тоді в твоїй безкебетній голові трохи розворушиться — і ти хоч тіцьки помудрієш!
Інший також до жару вогню жбурляє. Пропонує в лазні вартувати. Також вишукав роботу!! Маркітно зробилося мені, запіканкою пече всередині від такого запропонування. Ич, песиголовець! Гнітить навмисне мені душу. Підштовхує, заохочує, щоб я в лазні вистовбичував і всіх голопупенків числив та оглядав. Та найбільший дурень не полакомиться на таку посаду. А мені ж до дурня, навіть маленького, ще, здається, далеченько.
— А може, Іване, щурів винищуватимеш по бараках? Набереш у відро отрути — і її в щурячі дірки впихатимеш.
Це — Вадим. Не сказав, а кинув жужмом в моє нутро пригорщ колючок, і вони захрясли в моєму пісному тілі. І сонце замрячилось мені, коли я вчув такую мову.
Вже на щурі мене нацьковує?! Ще, чого доброго, порадить з петлею бігати і бродячих собак у ящики ловити!
— Ти, Вадиме, це навсправжки? Так? Ну і завжди ляпнеш щось з півтора людського.
— А чому б тобі з щурами не обзнайомитись? Кендюхи пиряв, несвіжим м’ясом торгував, цигарками гендлював — то якого лиха з щурами не хочеш зв’язок тримати?! І тобі, Іванцю, присягаюсь, з ними легенько попрацюється. Щурі лише як на твоє личенько споглянуть — зразу ж у безвість порозбігаються. І тому ти не дуже по таборі находишся, а до того й отруту збережеш.
— Ти, Вадиме, ніколи мудрістю не міг почванитись, а тепер і поготів. У тебе щодалі, то клепок у голові меншає.
— Хоч і мало в мене клепок, а все ж таки тебе Бог ще мізернішою кількістю обдарував, — і Вадим із викликом стрельнув очима; мовляв, ага, одкусив гіркої палянички — тепер розжовуй і ковтай.
— Іди, Вадиме, ти до дідька зеленого!
— Пішов би, Іваноньку, та нема його в таборі. Він взяв, бач, мітлу і вибрався на хвостатий карнавал у ліс.
А грець тобі! Хіба Вадима хто перебалакає? Він будь-кого принизить і на смішище здійме. Не буду з ним гарикатись. Краще йому змовчу.
А все ж таки де мені в таборі притулитись?
Знемагаю від роздумів. Куди себе подіти? Як викрутитись з такого зачаклованого кола? Хіба махнути на все рукою, залляти очі молоком із-під скаженої корови — і про все забути? Так то так, а горілчане забуття до чогось путнього не доведе. Буду лише, зганчірнений горілкою, по всіх смітниках валятися, і мене, напівпритомного, облизуватиме собачня. А опісля, наступного дня, очумавшись, голова моя від болю буде переполовинюватись. І, врешті, до чого все це допровадить? Хіба до швидшого мого кінця?! А потім — за які грошики я того молока скаженого у людей виторгую? Як нема за душею копійчини, навіть однією-єдиною чарчиною прополоскати горлянку навряд чи мені вдасться.
Ех, побий його морока! Муляє сюди, тисне і туди. Хоч у місто йди й за рогом із довгою рукою виканючуй собі милостиню.
І так перебираю в думках і те і се, шукаючи більш-менш шляхетного рятунку — і зась! — всі пошуки намарні, вони в сліпий кут лише мене заводять.
Горе! Непереливки! Погибель!
Аж тут, як завжди, Люція Меркурівна втручається — і своїм милозвучним голоском розполошує мої похмурі думи.
— Іванцю, — золотовустить наша Люлю, — бачу, що ти мітлою махати зарозумний, шпигувати задурний. А може найдемо тобі працю для твого примхливого, особливого розуму. А коли б тебе до нашого таборового лікаря послати? В лікаря улаштувати?
— Я лікарювати, здається, не умію. Всього-на-всього раз пособляв сестрі. Їй аспірин у рот затискував, бо вона його ніяк не хотіла проковтнути. Ні, ні, з лікарями краще мені не зближатися!
— Іванцю, а затям ще ось що, серденько. Ти частесенько хворієш —і лікар, коли ти в нього працюватимеш, завжди тебе безкоштовно від смерти відволодувати буде. Чи це не розкіш? І там на праці тобі не прийдеться надто висилюватись. Стоятимеш собі в передпокої і хворих до лікаря викликувати будеш. І їх у книжечку записувати будеш. Та це розвага — не робота! А зате яка пошана! Люди на тебе споглядатимуть майже як на чвертьдоктора, а може й трішки більше. Ще, чого доброго, подумають, що ти якийсь там фельдшер чи пупов’яз, що жінкам при пологах подушечки підпушуєш. Чуєш, не відбрикуйся від такого звабливого місця, бо іншого, кращого, побачиш, не знайдеш…
Подумав я, помізкував — і щось мені підказало полакомитись на таку посаду. Справді, відбрикуватись, як каже Люція, від неї гріх.
І я погодився спробувати в передпокої лікаря порядок запроваджувати. А чому б ні?! Голос маю хоч писклявий, але сильний — і на цей голос не то що простий недужий, а й божевільний насторожиться й притихне.
Ні, варто зв’язатись з ескулапом. Може, зв’яжуся — і журитись перестану. Бо інакше ще дожурюся до очманіння.
Бо так. Піду. Спробую.
А тут ще й притрапилась швидка нагода навідатись до лікаря, якому Люція вже встигла про мене замовити не одне масне словечко.
І хоч нагода лучилася пренеприємна — та і їй я дякую, бо через неї все-таки попав до «дохтора».
Якось так невдовзі по моїй розмові з Люцією накинулись на мене всякі недуги, накинулись, як на пса бродячого осінні реп’яхи. І мені голову кольками перешпигує, і в горлі наче хто рашпилем скромадить і шарґанить, а у вухах такі похоронні дзвони гахкають, що хоч живцем у труну лягай.
Що ж, не збавляти собі молодости, не скочуватись передчасно в інші, нетутешні світи.
Кинувся до лікаря.
Входжу в кабінет, а він на мене — блик! — а тоді в очі — зирк! — а тоді ложку на язика мені приклав — і одступився, ніби його яка нечиста сила турлянула.
— Штани скидайте!
Я виочився з острахом.
— Які?
— Як які?! Ваші. Я в м’якуш злегенька голкою штрикну.
Я цілком причмелений. Кинуло мене у паморозь. Подумати! Хвороба мене не доконала, аж ось він, мучитель, вганяє мене в землю. Що він, зловтішається над моїми слабостями? Який я маю м’якуш, коли в мене одні кістки з шкіри випинаються?! І ніякою голкою він і не думає мене штрикати. Он у руку хапонув здоровенного шприца, на якому не голка, а цілий протір-дріт видовжується і вже заслонює мені очі.
— Вам у правий чи лівий м’якуш колоти?
— Та й туди страшно, і туди боязко.
— А ви не шкребіть тіло, не нервуйтеся!
— Та воно якось саме шкребеться і нервується. А не можна, докторе, хоч меншим шприцем почастувати, бо цим великим можна вмудритись всього мене, з кістками, проколоти? І скільки в той шприц ви медицини натягнули?! Чи не задумуєте ви вштрикнути мені кінську дозу?
— Подвійну, а не кінську. У вас гарячка. І горло запалене. На вашому горлі можна яєчню зжарити — таке воно червоне.
Що ж, спершу я думав шмигнути крізь двері, щоб аж закурилося, — але тепер, коли дізнався, що моє горло на розжарену пательню схоже, мушу й кінську дозу прийняти.
— Ну, шпигайте, коли нема вже іншого рятунку. Але обережненько, бо я маю тендітні нерви. Мені вже раз із голки в руку впорскували, і я зімлів. І з голкою на підлогу шелепнувся.
Лікар на хвилину завагався, тоді з страшною зброєю зігнувся — і, на моє диво, заговорив до мене люб’язненько:
— Ви, Іване, здається, в театрі граєте?
— Вже вигрався. І покинув сцену, — ледве спромігся я на відповідь.
— А шкода. Ви так гарно на сцені витребенькували. Аж засапувались, так по сцені шмигляли.
Не доберу. Навіщо він мені втовкмачує неправду? Пощо йому обзолочувати та обцукровувати мене?!
— Ви бачили, докторе, мене на сцені?
— Аякже!
І тут нараз — штрик! А я — ой! Пробі, зо страху я ось-ось вже душу спущу!
— Все скінчено, — і лікар з чола піт згортає. — Слава Богу, що ви таки на землі з переляку не опинилися.
— А ви, докторе, таки справді переконані, що я на сцені гарно граю?
— Та я вас, — похнюплено він до мене, — ніколи на сцені не бачив і не хочу бачити. Я вам тільки сценою зуби заговорював, щоб відвернути від голки вашу увагу. А тепер натягуйте штани, закривайте м’якуші свої і зачекайте там на мене.
І він, неправдомовник, пальцем тицьнув у куток.
— Погостюйте у мене, у тій кімнатці. Я з вами, як ви від голки отямитесь, ще поговорю.
Вистоюю я в кутику й сную хмарні думки. Гай, гай! Ич, облудний, як улещує мене. «Погостюй…» А гостював би в тебе зелений дідько з червоним хвостом! От і виходить. Розбріхуються не лише прості люди, а й сметанка нашого народу. Ось він, що своїм розумом зганяє з людей хвороби, він, в якого голова аж бубнявіє із тями, бо ж він, людський рятівник, чародіє голками, пінцетами, шаманує над шприцами, відьмує прерізними порошками та таблетками. І він не церемониться брехати! «Я, Іване, сценою вам зуби заговорював», «я на сцені вас не бачив і бачити не хочу». Оце так неподобство, оце зухвальство! Ах ти ж опудало царя Гороха! Справжнісіньке ніщо! Коновал, якого природа наділила язиком довшим від хутірської торохтійки.
І вже на чому світ стоїть ганьблю його…
---

— Нікчема! — опалив його я окриком.
— Чого, Іване, ви на мене визвіряєтесь?
— Чого?! — зизую я на нього. — Бо ви мене розізлили, ви своїм кривословством перерунтували мені душу.
І він, лікар нещасний, схарапудився, а його лице сірявою потьмарилось.
Ага, міркую, непереливки тобі! Опинився в мене в жмені. І бурхає, і виє щось мені всередині, виє, як на повний місяць вовкулацька тічка. І з образи мотлошить мене всього — і отак чиргик, чиргик! — крає, одбатовує тупим ковбасницьким ножем всі мої груди. І руки, затиснені у кулаки, посмикуються в мене. А невисловлений і невигачений гнів кидає мене у нестям.
І я, не довго думаючи, поцуплюю, що нашвидкоруч мені притрапилось, — отож хватаю молоток — і ним хочу неправдомовця розтрощити.
— Іване! — і він, тьху-тьху за слово, лікар, уткнувсь у мене благальними очима. І зо страху заточився. — Іване!
І ось хвиля — і він у ногах моїх совгатися буде. А я ніяк не м’якшаю. А мене ще і ще шал під’юджує, і він наростає, наростає і підшіптує: «Смали його ти молотком! Його варто обчихвостити, щоб він закаявся довіку вже брехати!»
І я нечесного огрів — раз-раз! — а тоді й жбурнув молоток на землю. І ще мстивіша думка осяяла враз мене. І я, не тямлячись, хватаю шприц і всім тілом навалююсь на свого ворога.
— Висолоплюй язика!
— Іване! — крізь силу він вичавив. — Змилосердьтеся!
Змилосердитися?! Аністілечки! І я з презирством перекособочився на нього.
— Милости в мене до вас нема!
І я ось збираюся голкою прошилити… Хай знає, як блудословити. Тепер хай розпрощається із язиком. Поколю, обцюкаю його язика на локшину. Ще й зо зла половину вуха обчикрижу…
---
— Іване, гов, Іване! Виходь уже із того закамарку.
І міріади крижаних шпичастих скелець, завбільшки з піщинки, впилися мені в спину.
І мене перешарпнуло. І дрижаки мене обняли.
— Іду, докторе!
Рвучко обернувся — і відміна зі мною сталася. Я якось став холонути. Де ж те моє пересердя, моя лють запропастилися?
— Та що, Іване, ви там мнетеся? Чи щось там вас прив’язало?
І він, клишоногий, дрібуль-дрібуль до мене, а я звірятком загнаним блик-блик на нього.
Пропав! Вшелепався у лихо! Він напевно взнав, що в мене було на мислі.
— Ви, Іване, якийсь роздратований. І насуплений, неначе сто хмар обволікли ваше обличчя.
— Я, докторе… — і обірвав, бо сказати щось путнє, щось тверде, різке я не в спромозі.
Зопалу все мстиве сполоханим гайворонням невідь-куди поспурхувало. І ось я перед людиною стою такий маленький, майже дитя, котигорошок, якому моня ще не встигла висохти з бороди та уст.
— А чого це у вас зуби зціплені й долоні стиснені у кулаки?! Хіба на когось намірялись нападати? На кого? Ну, признайтесь.
А голос мені зсередини підказує: «Не пікни, не признавайся! Помовч, доти до решти не охолонеш. Чуєш, Іване, тпру, загнуздай своє незборене бажання когось обмолотити!»
— А, може, кулаки готувалися для мене? Та невже ви тут у кабінеті хочете розноситись кулаками?!
— Ні, ні, докторе… — і я вже мурмочу щось невпопад. — Ні, я вас шаную… Ви — золота людина. І я до вас усім серцем і душею… А кулаків мені для вас, направду, жалко…
І я віддихався.
Ху, неначе вже все в мене переколотилося, перекип’ятилося — і тепер лише виходить з мене пара у вигляді рясного поту.
Ну, гаразд! Нарешті я вигрібся із злих думок.
— А чого, Іване, з вас піт так дзюрить?
— Парко тут.
— Так виглядає, що недуга вас скрутила не на жарти.
— Скрутила, докторе, — самохіттю збрехав я, бо, власне, не недуга, а злоба нуртувала й скручувала в баранячий ріг мене.
— Ану, Іване, дивіться пильно на мене. Так. Не трясіться, я вас ковтати не збираюсь. Розкрийте рота. Ширше! Що ви боїтесь розкрити свою пащу?! Так. Тепер стуліть! Зовсім замкніть! Ще раз одкрийте і дихайте! Тепер ані дихніть! Через ніс дихайте! І чого язик і губи сіпаються? Не бійтеся, я в язик голку не всуватиму. І чого струшуються щелепи?! І вилиці так випнулись?
І він дошкульними своїми очима прямо чіпляється, дошкрібується мені в душу. Що зі мною, мабуть хоче знати, коїться? Його цікавить, який дідько в мені засів і мною торсає та мотиличить?! Які шкодливі коти обсіли моє серце і пазурями шкребуть його немилосердно? Він, як із рукава, сипле прикрі запитання, а я — ані мур-мур. Хтось наче стулив мої уста, і вони ніяк не годні розтулитися.
— Ви, Іване, до краю переполохані.
Ото відкриття зробив. Аж смішно! Що я переляканий, острахопуджений — майже ввесь табір не сумнівається у цьому. Та ж голки жахаюся. А як ось один погляд, погляд його, цього лікаря, мене обеззброює і пантеличить! Та ж декілька хвилин тому я проти нього зубами жорнував, його в думках кулаками тусав і топтав, а ось уздрів його — і майже в тісто перетворився — і тепер він, коли йому не ліньки, може з мене балабухи згортати і їх через вікно в сміття кидати.
— Ви, Іване, окрім що переляканий, ще й дивакуватий.
І він гайда перераховувати, яким йому я видаюся. І мудрує. Каже, що в мені щось буцімто застрягло від первісної людини, майже від перелесника.
А я не одсварююсь.
Гиркай собі. Обзивай мене, як лише тобі на ум збреде. Патякай, слова — не батоги, мене вони не надто діймають.
— Якийсь запліснявілий ви, Іване.
— З часом виґлянсуюся, — терпець мені луснув, і мої замуровані уста розмурувалися. — Я, докторе, з плісняви скоро звільнюся і заблищу так, що ви від блиску аж очі зажмурите.
— Ну, слава Богу, ви, Іване, трохи розбадьорілись. Я все погане на вас сипав із одною-єдиною метою — трішки розсердити, розворушити вас. Бо ви з того закамарку таким вив’яленим вийшли, наче вас там в окропі виварювали цілу днину. Звичайно, Іване, ви не перелесник, не печерна мацапура, а злегесенька із-за плота прибита молода людина. Ну, а як взагалі ви себе зараз почуваєте?
— Майже напівполовину добре.
— А що вас все-таки тре, муляє?
— Все і скрізь муляє. І в голові, і в грудях, і навіть поміж ребрами помулює.
— А ви наберіться сили і вишпортайте ту мулькість із себе.
— Легко сказати. Мене, докторе, не лише мулькість допікає. Я якийсь мовби розчленований, переполовинений…
— Тепер, Іване, ваше переполовинення не таке й грізне. Не варто так непокоїтись цією недугою. Вже винайшли пеніцилін, є кортизони, рентґени, різні вітаміни, навіть нині додумались людину й електричним стрясенням зціляти. І ось всі ці наші помічники на вас як натиснуть з усіх боків, як обнишпорять вам усі клітинки — і всі слабості з вас пообпадають, і ви з’єднаєтесь докупи.
---
Не обманюй мене… Не штукарюй, лікарю, словами. Марні твої старання й нараяння. Ніякий лік, жодне стріпування чи стрясення мене в один кавалок не з’єднає. Ніяк-бо не загоїти все мульке й болюче, що проклюнулось в мені — і мене підточує. І нічим не спинити мого роздвоєння. Я таки переполовинений — і одна моя частина оце вистовбичує у лікаря, а друга вже гасонула через тисячі кілометрів — і вже он милостивою тінню стоїть перед порогом рідним і проситься у хату.
— Впустіть…
— З дорогою душею. А де ж твоя друга половина?
— Пошпурила її доля, і вона застрягла ген-ген он там… За тими кордонами.
Вони хряснули дверима, кинулись на коні — й учвал.
— Куди квапитесь? — це напів я.
— Кіньми пополітаємо, попоганяємось і спіймаємо, Іване, твою другу половину.
— Даремне так стараєтесь. Ви до погоні не вдавайтесь. Краще підіть і з наших шляхів, доріг, стежинок, з наших левад, долин, підлісків, із вигону, з нашого саду і навіть з того вичовганого рядна, яким я довгі роки в дитинстві накривався, — з усього цього вирвіть, видобудьте, висмичте по билині, травині, тканині — і мене, півполовинного, цупко-цупко обв’яжіте й оповийте — і побачите, що моя друга половина з далеких чужих сторін зразу сюди доскочить і зі мною злучиться.
Назбирали вони зілля, трав, тканин — і мене всією цією духмяною свіжістю туго-туго обкутали…
— Тепер ти, Іване, з’єднаний.
— Направду цілий! Тільки обдертий, облущений не своїми дощами та вітрами. І в мене пообламувалось з серця трішки гілля-цвіту рідного. То посадіть мене на наш ґрунт, і в мене знову цвіття й сили брунькуватимуть й паросткуватимуть. І лишаї на серці від вітру нашого буйною травою заростуть.
І посадили мене. І я до землі своєї припадаю, і її запах убираю, втягую…
І її очима обціловую, промацую…
— А звідки це в тебе, Іване, рубці свіжі?! Та ще й на серці!
— То так туга батогами безперервно мене шмагала. Отак хлясь-хлясь! —і серце геть посмугувала. Але нічого, я всядуся на землі — і шрами хутко розсотаються і позникають. І я біди сердечної навіки спекаюсь.
---
— Іване, гов!
Мої думки шарахнулись урозтіч.
— Ви, без жарту, якісь сміховинні, справді, як не з світу цього. Чому такі розхристані, невпорядковані, розромантизовані? Ану дайте руку, як там ваш живчик поживає?
І — цап! — мене за руку. І знову із запитанням прискіпався.
— А чому руку лихоманка трусить?
— Рука, докторе, труситься, бо вже з добрий місяць гроша зламаного не тримала.
Сказав йому отак. А що маю казати? Хай вчує правду… І хай знає, що без гроша у всякої людини все колотиться, а в мене ще й до того рветься.
І бачу, лікар розуміє, до чого я гну. Хіба тяжко помітити, що доля мене досить обпатрала, і я конче потребую допомоги.
Вірніше, потребую не допомоги, а чесною працею заробленої копійчини. Бо як вона задзвенить у мене — то й моє лице розхмариться, а мій живчик лише добро мені звітувати буде.
— Знаю, знаю, Іване. Хочете, щоб руки в порожні кулаки не стискувались. Так, так. Люція Меркурівна мене просила… Що ж, попробувати можна. Досить вам байдики все бити. Треба, щоб і вашому голоштаньчиному козакуванню прийшов кінець.
І він сказав, що мій не надто великий і не надто гоноровий життєвий досвід йому знадобиться. До чогось-таки, повторив він, здасться. Буду в нього працювати. І побігайком для нього інколи ставатиму, і в його почекальні порядок пильнуватиму. А неслухняних та норовом буйних ще й з почекальні за двері виряджатиму.
— Справитесь з роботою?
— Ще й як упораюсь. Я люблю за двері витуряти.
І хоч я наперед знав, що до цієї праці я так надаюся, як цибуля до мармеладу — я все-таки без зволікань погодився.
І все гаразд. Лікар і я, на знак обопільної згоди, тицьнулися майже радісними бликами, а тоді подали один одному руки — і то так швидко, наче ми обмінялися жаринами, — і розійшлися.
***
Лікар з мене побігайка, як не хотів, не вхитривсь зробити. Мій вроджений непоспіх, сприятелювавшись з ліньками, перешкоджав мені хутко справуватись. І ось — пошле лікар мене кудись, і я, замість десяти хвилин, ледве за годину спроможуся назад дотягти ноги. А раз уранці, в страшному поквапі, він погнав мене за ліками у місто — і мене як вітром здуло, так я повіявся туди, де на мене театри вже давним-давно чекали, — але назад у табір аж у глупу ніч приплівся, аж тоді, коли мій доктор у пухких перинах уже мертвецьким сном задовольнявся.
Зате в почекальні лікаря я аж із шкіри ліз, щоб моєму хлібодавцеві якнайкраще догодити, бо ця «служба» мені сподобалась, і в мене інколи навіть мелькало в голові, що вона самою долею мені накликана.
Лише подумати! Я в почекальні, з-за столика, хиротілих озираю і їх до порядку сяк-так привчаю. І до моїх слів дослухаються, перед ними всі скоряються. І вже, як я в тій кімнатці верховоджу, ніхто і нізащо в світі, без черги, не ухитриться до лікаря проскочити. Як я лише укмічу, що хтось там підозріло тупцюється, а потім так собі бочком-бочком і підсувається, а потім вже — хить та хить! — і до дверей зближається — тоді я вже мовчу і лише очима отак стрижу… А вже як той нечемний «хтось» за ручку вхопиться, щоб до лікаря у кабінет шмигнути — тоді я тут як тут, і я вже того по руках — бац! — і тягну назад, і всаджую аж на самісінький кінець черги. Ич, притьмом летить, забуваючи, що перед ним вже чекають люди з півгодини.
Звичайно, як хтось ускочить і криком вже кричить, і стогоном вистогнює, і аж омліває, і ноги йому підгинаються, і він валиться із ніг — ну, тоді над таким я можу й змилостивитись, і він зможе без черги до лікаря пролізти. Хоча таких, що з болю усе на світі кляли та виклинали, траплялось у почекальні мало, а як інколи такі і з’являлись — то я зараз же страхав, що через їхній ґвалт і вереск їх до лікаря не допущу — і вони тоді хоч-не-хоч тамували біль і тихнули. Отож переді мною згиналися й до мене противним словом не обзивалися.
Та найбільше клопотів було, щоб хворих бодай трішки з культурою заприязнити, бо деякі недужі про культуру мали далеке і цілком затуманене уявлення.
Ну, уявіть собі! Приходить тип і кривиться, квилить та бухикає, а цигару смокче, як бугилину. Слинить, возькає її в губах — і кахи, бухи! — аж квітка у вазоні з відрази відхиляється.
Я тоді типові по-доброму: «Дядечку, не плямкайте, не жуйте, будь ласка, жуйки. Краще той цурпалок з рота викиньте за двері!», а він огризається: «Цей цурпалок, — рипить він, — гроші коштує, його мені не подаровано!» Ну що вдієш? Думав я, вагався, а тоді вирвав йому з-під носа той оцупок і крізь вікно в калюжу вижбурнув.
І тут зчинилась буча. Тип схопився з крісла і висторчився переді мною. Обличчя хмара-хмарою. А зуби сокиряться на мене. А очі! Очі скляніють ошаленілим лиском, і вони ще й кров’яними нитками сіткуються… І він їх вицілює впростісінько на мене. Бачу, безвихідь для мене — але попри все я мушу з неї якось вигребтись. Мушу набратись мужности і перед ним навіть покліпом моїх ріденьких вій не виказати, що я схарапудився. Сили небесні, ганяю думки, прийдіть з рятунком! Не дайте мені сполотніти! І хай мої очі не замулюються острахом!
— Що ви зробили, руки б вам усохли! — і він гаркотить, аж рештки тютюну пирскають із рота. — Ви… — і він мене вже з болотом змішує. Бештає, шельмує останніми словами. — Нащо ви викинули?
І сопе потрійною ненавистю до мене.
— Викинув, бо ви тією цигарою, від якої тхне гнилятиною, зачаджуєте людей у почекальні.
І тут ми вже не на жарт зітнулися. Він мене опоганює, а я, на чому світ стоїть, його паскуджу. Він мене напівдохлим віслюком обзиває, а я його зашолудивленим бельбасом обтитуловую.
А люди в почекальні внишкли, бо потерпають, щоб наша сварка на їхніх головах не окошилась.
— Махону й скалічу! Заціджу й зубів не повизбируєш!
— Повизбирую, бельбасе задрипаний!
— Баран зачуханий!
І ми розвоювались. Він, тип той розпроклятий, аж ген як настовбурчився, а я їжакуватим також став — та ще й таким, що мене й не зачіпай, бо добре поколешся. Він зубами креше, а я майже гарчу — і тут, мабуть, сили небесні вчули мою мольбу, бо наспіла допомога: з кабінету лікар висунувся — і при появі лікаря я відчув надмір хоробрости, і намацую очима в куті лопатку, що нею розгрібали сніг, — і висмикую її — і свого ворога лопаткою надвір вигоню…
Опісля той тип із розквацяною цигарою вже в почекальню носа не показував. Чи то лопатки злякався, чи йому я особисто збридився, і він не з’являвся, щоб зайвий раз мене не оглядати і язиком не січкувати — хтозна, чого вже ноги більше не несли його до «мого» лікаря. Одне напевно — він зник десь і тому не виконав своєї грізної обіцянки зацідити мені помежи очі, та ще й так, щоб зуби мої на всі сторони порозлітались.
Та все ж таки гармидер, який ми з ним заколотили перед дверима лікаря, трохи надщербив мою, так би мовити, гордість та поважність, бо, як-не-як, я ж був до певної міри гордий, що додержую порядок у такій важливій установі. А тепер, коли я вже лопаткою встиг поперелякувати всіх недужих, лікар прилюдно вичитав мені досить різке «навчення» — і відразу повага хворих до мене зменшилась — і то майже до неможливих розмірів. І хоч я докторові доказував, що той ступак двоногий у всьому завинив і що коли б я навіть його лопаткою й учистив по образині, він болю, далебі, не відчув би, бо то таке упирське насіння, що спроможне всіляке мордобиття легко знести — доктор уперся на своєму: я в почекальні не маю права бойові видовиська вчиняти і людей страхати.
Ну що зроблю? Він, лікарище, мені платить, і я мушу під його дудочку тупцювати-танцювати. І я закаявся вже лопаткою користуватись. Грець із нею! Пощо мені на всіх накидатися, всіх обгавкувати. Хай хворі не лише цигари смокчуть, а й багаття в почекальні собі розводять — я мовчатиму. Навчуся нарешті культурним бути.
І став чемність свою виявляти, де і як тільки можливо. Інколи першим до хворих здоровкався, а раз навіть жінці стільця підсунув і її з силуваною усмішкою всадив — та все це мені вже мало пособляло. Хворі до мене скрижаніли. Приходять — і буркають «добридень» не мені, а під ніс собі, а тоді, й не глянувши на мене, сідають й очима, які бувають лише в розжертих псів, на мене кидають.
І так не день, не два, а тижні обдирали й обгризали мене поглядами.
І я, терплячий, все зносив. Та одного разу я вже знеміг від людської заклятости.
Принесла лиха година на біду мою в почекальню літню жінку. Та можна вже й сказати, бабцю. Така вона вже з вигляду зболіла, а обличчя здерев’янилося, зсушилося — і дивишся, і думаєш — це вже не людина, а попросту сухарик якоїсь давности. Але хоча літа на неї насіли декількома шарами, вона не забула красилами й мазилами обмолодитися. Та, леле, це «обмолодження» було намарне! Бо як вона не тинькувалася, час той тиньк все нанівець ізвів. Бо час жорстокий був, немилосердний; він так походив по її обличчі і так довільно попротоптував стежечки і рівчачки їй на чолі, і під очима, і навколо уст, що ті вже стежечки і схрещувались, і паралелились, і вузлувалися, — і перетворювали бабине личенько в суцільне сітчасте плетиво, крізь яке двоє запалих оченят, як круглі гробики із темних ям, відстрашувались.
Отож з’явилась бабця. Та ще й не одна, а з собачкою, яку прикрила парасолею. І хоч там тієї собачки з макове зерно, на неї навіть і одним прижмуреним оком можна дивитися — та ради нема! — тваринка тваринкою. І вона мусить вдома в консервній банці висиплятись, а не в почекальні з-під парасолі шамотатись.
І натинькована бабуся увійшла й не сіла, а допалась до стіни: штукатурку, бачте, виколуплює і так, мабуть, бавить своє «чотириноге придане».
Я осатанів. Прийшла, та ще й не сама, і ще й збитки робить! Та ще й лузає насіння — аж жовна ходять ходором.
— Пані, це вам не базар, що ви так розлузалися! І тут собачками і кабанцями не торгують!
— Я лузаю й лушпиння в жменю збираю.
— І, пані ласкава, не довбайте стіну, бо нігті лаковані покришите.
А тут ще й людей добавилось, і вже в почекальні так набилося, що від руху та розмов шиби дзижчать.
І все жінки тут збилися. Ба ні, он і один «фрукт», із грудьми завбільшки з мідяну балію, ліктями проторує собі дорогу. Та його одна жінка звідси турлянула, одна звідти — і він спотикнувся і загубився поміж жіночими спідницями.
Та замість «фрукта» — нове лихо! — натинькована бабуся — так нишком-нишком скрадається, і вже наставилась, і петляє не ніжками, а сухими патичками до лікарського кабінету.
— А куди це ви? — і я напівдорозі злапав її за плечі.
А в неї гробики, замість очей, ще більше потемніли, і вона з презирством перекривлює мене.
— Куди? Туди!
— Удвох?! — знестямки бовкнув я. — Удвох не можна! Доктор двох одразу не приймає!
— Як це вдвох?! — вищирилась вона. І до мене присмоктом пристала. — Як це, питаю, вдвох? Як?!
— А ви й ваша пресимпатичненька собачка — скільки буде?! От вам і дві особи. А доктор лише одну нараз вислухує.
І під тиском таких беззаперечних доказів вона від мене відступає. Ну, гаразд, що відв’язалася — мені вже легше й дихається, і працюється.
Та, на жаль, не довелось мені довгенько вільно дихати. Бо бабуся — вбік, а наперед аж п’ятеро виступають. Так щось бачиться, що ці вже кабінет насправді будуть штурмувати.
— Люди, — до совісти їм промовляю, — куди товпитесь?! Ви, мабуть, не хворі, бо у вас сили, як у відгодованих волів.
Так я їм уминаю в душі мої ревні, щирі слова, а вони чомусь їх не розуміють і починають комизитися та норовитися.
— Ти сам віл! — так вони, невдячні, накидаються на мене. — Віл!
— Ич, як ображає! А ображала б тебе, Іване, лиха година!
— Сам ти ялова тварина!
І розкричалися — і спину їм нема.
І тут наскочила коса на камінь — і тільки іскри бризкають. Вони, гостроязикі, мене словами заболочують, а я ще дужче ґедзкаюся і одкоша усім даю.
А їх навалилось у почекальню достогибелі, а я ж тут один-однісінький — але я й один мушу їм раду дати. І гукаю до всіх, а як мої гуки не пособляють, я наважуюсь кожного зокрема якомога совістити.
— Пані! — гримаю на жінку, що мала пухку талію. — Чого ви сюди якраз тепер навідались? Та ж бачите, що все тут догори ногами ходить, а ви плутаєтесь поміж ногами? Та ж ви дитини сподіваєтесь, і вам спокою треба. А який же у цій тисняві спокій?! Тут лише горя наберетесь — і більш нічого. Та киньте наопліч хустку і йдіть собі надвір, і надворі трішки почекайте. Як тут уляжеться, утишиться — я вас тоді покличу. Однаково ж ви неодружені, і вам нікому мерщій оповіщати, коли ваше потомство вперше повітря Боже хлипоне. Або ще краще, пані. Вертайтеся оце додому й одлежуйтесь на здоров’ячко собі, а завтра з новими силами знову сюди покажетесь.
І тут зчинився більший рух. Почувши моє таке нараяння, старші жінки ну-бо шаткувати язиками:
— О, вона теє… сподівається, а чоловіка — і грець-ма!
— Був у неї, ще й вродливий…
— А все ж таки нешлюбний…
— Правда, нешлюбний. Та й він уже подався в інший табір квіточки рвати.
Вони язиками шаткують так, а я іншим совість порушую. Особливо допікаю літньому чоловікові, в якого прищі маком обсіли шию. І йому втовкмачую, що з прищами не горить, і йому нема чого норовитись, щоб у кабінет без черги попасти.
Я так майже спокійно сказав — і видко урозумив його, бо він як заціпенів — і навіть на півслова не здобудеться…
А я вже покинув його — і пані в кутику на розум наставляю. Кажу їй, що вона надаремно тут у натовпі тортурується, бо в неї всього-на-всього звихнена нога — і в доброму спокої і при добрій волі її кістки і м’язи самі загояться.
А від пані з пошкодженою п’ятою я перейшов до однієї молодиці.
— Тітко, — звертаюсь до неї по-людському, — ви направду марно тут підошви хромових чобіток топчете. Співчуваю, ваш чоловік побив вас, і вас синці обсіли, і вам трішки наче уста збрякли — та в тугу сильно не вдавайтесь — все з часом пройде, і ви одхекаєтесь. Ваші синці також без лікаря посходять, довго носити вам їх не прийдеться. Вірте мені, вони скоро мовби спливуть за водою, побачите, що позникають…
А вона мені на це ріже:
— Твій розум тобі за водою сплив!
А хтось і собі на мені злість згонить. Докидає й свою жарину мені в душу.
— Еге, правда, твій розум виплигнув з розхитаної голови. І тобі конче треба голову ремонтувати, бо шайби в ній геть-чисто порозкручувались!
І розбурхалося, розґвалтувалося. Дивлюся — та майже всі — і чоловічня, жінота і навіть дітвора — булькотяться на мене. І у всіх з очей блищать голчасті оскомелки, якими б вони, коли б це в їхній силі, без жалю наскрізь мене бо простромили. А той з прищами так на мене кліпає, мовби хоче втоптати мене по шию в землю. А та, з широкою талією, що потомства очікує, наблизилась і з п’ят до голови мене нищить-міряє.
— Ти, Іване, — вона до мене, — справді затуманений, пустий, негожий! Розчовпав! Сказати, що ти нерозумний — це комплімент тобі!
— Та чого до мене пристаєте?! — і вже потерпаю, щоб хтось мене по обличчі не огрів. — А ви, пані! Що ви хочете від мене? Може хочете сказати, що та дитина, яку ви сподіваєтесь, від мене?! А й не подумайте таку пляму кинути! Я колінкуватиму, землю гризтиму, а до цього не признаюся! Я ваших дітей підгодовувати не збираюсь! Хай їх годує той, хто в цьому завинив!
І якраз в цей мент треба було розпроклятій мусі — аби ті мухи всі вигибли дощенту! — треба було їй мені на чоло сісти — і я, зганяючи її, долонею зачепив личко пані з талією. А та зразу ж таки мені й віддячилась, вона з серцем пирснула і мені очі густою росою заволокла. І я відступаю, витираюсь і ненароком чоловіка з прищами ліктем садонув, а той цілком нарочито мене в спину пхнув, і я на натиньковану бабусю навалився і своїм коліном її собачці лапку нам’яв.
І тут бабця за себе і собачку ляща мені путнього одмірює — та ще й лушпайками мене засипує. А молодиця з синцями, на таке дивлячись, ну-бо й собі до діла, вона на мене торбинкою попуджує, а торбинка прохурчала повз моє вухо і прищавого огріла.
А той, прищавий, вичавивши з себе дикунський крик, тією торбинкою в мене націлився, а я, цеє зметикувавши, нагнувся — а в цей час — рип! — і з кабінету виштрикнулася голова лікаря — і торбинка з усієї сили — хрясь! — і гуцнулась, і лікареві всенький ніс розквасила.
І тоді мене вже всі стали дубасити…
***
Невдовзі мене з почекальні випрошено, та ні — просто «виселено».
Та цього мало. Окрім цього, що мене з праці викишкано, лікар щось з годину журив мене та наставляв. Але що ж! — він журить, а я десь у позахмарних далях собі витаю. Мене ніякі повчання не діймають, зась їм, вони в одне вухо влітають і зараз же в інше випурхують.
Справді, скільки вже людей за мій нестарий вік вичитували мені та давали рятівничі ради?!
— І чому, Іване, ти так казишся? От лишився праці, а що далі? І взагалі, до чого ти тепер візьмешся?! — і лікар пощипує своє відполіроване підборіддя. — І що ти тепер думаєш?
— Та вже, докторе, про все думаю і ні до чого не додумаюсь. Скрізь вже я був, і скрізь мене витурювали, бо завжди я щось негоже викаблучував. Мабуть, поки що ні за холодну воду не братимусь.
— А тебе, Іване, свідомість не мучить, що ти аж такий нездара й дивогляд?
— Докторе, моя совість до мене досить ласкава. Вона не надто докучає, не інакше, як уберігає мене від зайвих неприємностей.
Бо це правда. Я лікареві зовсім не кривив душею. Великих мук душевних я не зазнавав. Принаймні не траплялося мені, щоб я ночі не досипав, хліба насущного не доїдав лише тому, що раз по раз доводилось в таборі праці міняти. З якої речі прикрити собі життя лише тому, що моє життя, не з вини моєї, складається не до пуття? Пощо занадто журитися, ще чого доброго, дожурюся до одуру?!
Правда, інколи з невдач певна турботливість присікується аж до печінок мені, а особливо таке трапляється у білу днину, коли на ліжку, з довгого спання, я ребра собі натруджую. Зате вечором мою турботливість як хто рукою відбирає. Як вийду вечором надвір, та як угледжу на небі оберемки мерехтливих зір, та як почую, що земля обспівується з жаги житейської-любовної — то тоді всі неспокої мої кудись за вітром на погулянки ідуть. І мною безтурботність володіє. І з душевної гризоти мацюпкий вишкварок лишається. І я вже забуваюся за все — і від щасливої замислености майже невагомлюся. І купаюся в лоскотливих солодких мріях…
— Розпещує, Іване, тебе життя.
— Можливо. Принаймні, докторе, гріх сказати, що воно мене недолюблює й недокохує.
— То ти, виходить, і далі збираєшся на зорі очі дерти і заслухуватись співами?
— Ні, докторе, вже не збираюся.
— Чому?
— Перехотілося.
Скривив тут я душею. Не перехотілося, а не можна вже на зорі видивлятися і піснями заслухуватися. Холодніє вже надворі. І на яскраві зоряні оберемки в небі накинулися коров’ячими черідками патлаті хмари — і поремиґали їх, а любовним парам із вечірніх підморозків пересушилися горлянки — і мене тепер трохи на сум бере.
І я оце перед лікарем, того нехотячи, розімлів, замислився. Не так із-за своєї планети, яка мене по химерній, покрученій життєвій стежці хтозна-куди тіпає, — ні! — щось у мене затеплилося, бо я подумав про людей, з якими живу, з якими лаюся, висварююсь, яких оббештую, яким шкоду чиню, збитки творю — адже ж вони, ті люди, по суті, є хороші, і я даремно їх висміюю і над ними збиткуюся…
І я, мабуть, вперше пішов до халабуди з якоюсь співчутливістю до себе, до людей і до всього того, навколо чого я тепер живу…
***
Тепер я знав, що в таборі всі стежки та вулиці мені заказані. Від лікаря вже нікуди мені поткнутися. «Іване, — щось пророчило в мені, — збав кроку, нікуди не смикайся! Тепер лишається тобі одне — сидьма сидіти в халабуді, вичікуючи, що над тобою, горопашним, скоїться!»
Вочевидь було, що навколо мене зачароване коло звузилося до такої міри, що вже сильнецьким полозом обвило і здушує мене — і мені з нього без сторонньої підмоги випручатись, висмикнутись годі.
А на яку ж підмогу сподіватися, коли я одним набрид, іншим остогид, а ще декому просто отак залив за шкіру сала чи розпеченим гвіздком в самі тямки вбився?! І тому вже на ніякі мої просьби, квиління та моління ніхто не зглянеться. Та коли б я навіть і нелюдську силу мав — і почав із жалю вискиглювати чи виквоктувати — і тоді б заледве хто добрим оком на мене кинув.
Ні, розгубив я приятелів, розбіглись всі знайомі, і нема вже біля мене дружніх рук, які б схотіли розрубати все те тяжке, що заповзялося мене, хоч і не в красі і не в великім розумі, а все ж таки в здоров’ї і в розквіті віку, стратити, із світу звести.
І я в докорах совісти шубовстаюсь.
Я вщент розгублений. Я сам не свій. Куди мене тепер доля поцупить? І якими ще стусанами вона мене напригощає?!
І отак сиджу й маруджуся. І знічев’я перебираю в голові всі дороги, які могли б переді мною простелитися, щоб мене у людський світ повести. І що ж — он наче мерехтить витоптаний слідок, вже навіть на ньому блиснув надійний огник — і миг! — і мою рятівничу сяйну цятку темнота в небуття вже засмоктала.
Ну, куди діватись? Хіба з мосту та в воду? Ба ні, даремна справа. Не кинуся сторчма, бо моя провідна зірка забулась наділити мене не лише вродою, а ще й хоробрістю. А плигати з мосту без хоробрости ніяк не можна.
А що як податися з табору в місто? І там десь на перехресті простягати руку, вигинати туди й сюди хребець, щоб виканючити на прожиття.
Е, навряд чи й таке вдасться. Голос у мене гидосний, руки задовгі, обличчя не з найгарніших — ніхто в мою тарілочку не кине й зламаного мідяка. Хіба що хтось спересердя підкине камінчика замість гроша.
Душа болить. Старцювати вигляд мій мені не дозволяє. Уколошкати самого себе — відваги немає.
От безвихідь притрапилась — хоч ридма ридай, хоч псом волай.
І вже б заволав, коли… параван по заржавілому дротові пересунувся — і аж у моїй душі заскреготав. І мені зацебеніло світло в очі…
Я мружуся…
Ось на тобі! Петра нечистий вітер задув до мене. Розчервонілий, наче гору на своєму горбі до мене пиряв. От упир! Тут душа скавулить, рветься, а він прихекав — і відчуваю, що він мене вже доконає. Далебі, він мене своїм гостренним і огненним язиком осмалить і обвуглить.
— Іване, тебе вже встигли й з почекальні потурити? Так, так, недовго ти замість пупов’язки фельдшерував…
У мене торгочуть зуби, так я хочу накинутись на нього й так виштовхати, щоб аж проломились двері — та сили не слухаються чомусь мене. І я лише зводжу на нього очі і щонайдужчої трясці в думці щиросердечно йому зичу.
— Іди, Петре, не досипай у мене жару, бо ним я можу тобі очі ще засипати! Іди й не постолакай! Усім відомо, що лікар мене прогнав, і тобі тут нічого в папугу перекидатись і безперестанку мені це повторяти.
Теж неодукований телепень! В мене ось голова кружалиться, з гризот думки обчовгались й розсіялись — і їх ніяк я не годен позбирати, а тут він своє торочить і печалі наддає.
— Петре, — прискіпливо вже до нього мовлю, — іди з-перед очей!
— А й не подумаю відходити.
— Слухай, Петре, повертай свої голоблі — і зникай! А біс тебе хай візьме! Пропади ти пропадом!
— Навзамін і тобі того бажаю.
І він мене вже обчастував доброю лайкою. Тоді я вже дещо збавляю гнів. І напівпрошу його. Як не знаходить він кута, де може притулитися і прихиститися — хай здуру своїми клешнями вулиці бодай вимірює. З нічого робити і за таку роботу варто взятися, а мене хай лишить у супокої.
Та Петро, зануда, не з тих, що зразу слухаються. Він не то що не зникає, а до мене, наостогидлий, присідає. І я з досади чманію.

Тут ноги мене не носять, голова на в’язах з горя не тримається, а його не в спромозі спекатись. Ось присів. І буде дозоляти, на глузи брати… Та я вже ледь-ледь теплий. І мені й без його кпинних порад, розпитів марудно. І досить тоскно й важко… От життя! І літ мені набігло не так уже й багато — а жити вже не хочеться.
— Не всідайся, Петре! — вже здичавіло до нього вищирився. —Вставай!
— Не проганяй мене, Іване, бо будеш жалкувати. Слухай, я не збираюся тебе розшматовувати і в інший, чорний світ спроваджувати. Я прийшов з новиною. Ти ж у цій буді боки відлежуєш — і нічогісінько не чуєш. Ти тут як замурований, і ніякі вістки до тебе не можуть дістатися. Слухай, бундючисько! Чи ти знаєш, що скоро наш табір розлетиться? Отак пхі — і вітер його звіє. Не роззявляй рота — краще слухай. Половина людей з табору невдовзі випурхне за океан, у світ американський.
Мене зморозило. Ні, циганським потом обтрусило.
— Видумуєш, Петре?! — з оторопіння я міг лише ослабливо промовити. — Як це бозна-куди?.. Як випурхнути?! За який океан?!
— Ага, зацікавило тебе, — і в Петра єхидна усмішка прошмигнула на кутиках уст. І та усмішка казала: «Ага, ти за параваном про це ще й словом не прочув!» — Так, так, американцям надоїло нас няньчити у цих бараках, та й німці не дуже люблять, щоб ми на їхній землі топталися. І тому нас усіх хочуть за океан, де простору багато, переселити. Щоб ми на тих просторах оселилися, закоренилися, родинами розбагатилися. Щоб ми там по-людському почали робити, жити… От бач, запроторять нас, братику, в Америки. В які? У різні Америки. У Південну, Тропічну, Середню, Північну. І навіть в Аляску можуть живу душу закинути.
Що не кажи, запаморочлива новина! А може Петро теє… Ні, нічого такого з його лиця не проглядає. А я ж інколи примічав: коли він теревені точить, в його очах якісь відполіровані сіренькі і тоненькі хвостики видовжуються й плутаються. А тепер у нього не очі — луг блакитний, з якого ні одна сіра бур’янина не виштрикнеться…
Ні, не бредню верзе. Говорить правду.
— І ти, Петре, згодився… Смалиш за океан?
— Звичайна річ. І не лише я. І Вадим, і всі твої колишні товариші з редакції, і наш панотець, і пан дяк, дячиха — та майже геть-чисто всі — і табір ось скоро пустуватиме. Та навіть вже люди спохватилися і своє добро пакують. Торбами, мішками запасаються, сухарі готують, одежу перелатують й прасують, бо хочуть усі, в слушну годину, на вантажні авта видряпатись і до моря дотранспортуватись. А там від моря — гу-гу! — всі кораблем до Америк щодуху попливуть. А ззаду їм на прощання акули і дельфіни лише хвостами махатимуть.
У мене тепер голова бубнявіє, набехкується — і в ній через безладні, перемішані думки нікому вже не протовпитися.
І радісно, й занудливо мені. І каламутить мене всього, бо передчуваю, що я також мушу на щось зважитись.
— А хто, Петре, не хоче вибиратися?..
— Люція і Кирило заприндились. Чи може їх за воду не пускають. І вони потюпають у місто до німців — і там із ними собі вже джерґотітимуть. Ну і наші горілчані «феї» закомизилися. Вони вже в німців землю на гроби собі встигли розстаратися — і їм придбаного добра шкода втрачати. І вони лишаються. Ну і ще декілька — й по всьому.
— І я, Петре, не поїду.
— Якраз, Іване, тебе напевно всією парою пароплав понесе в Америки. Люція за тебе всі пороги в американців пооббивала. І перед ними так тебе обмалювала, що сам святий, в порівнянні до тебе, трішки затемніє. Вона вже тебе і описала: що ти і роботяга, і розумняга, і совісний, і чесний, і не вредний, і зовсім не безкебетний. І американці від Люціїного шепотіння-лебедіння про всі твої придуркуваті пригоди призабули. І ти з усіма нами через воду похитаєшся. Звичайно, як виявиш бажання. Насильно тебе тільки смерть покличе.
— Та, мабуть, треба їхати.
І знову вглядаюся в нього. Наче не забріхується. Все гладко веде.
— А куди ж ми, докладніше, поїдемо?
Аж тут видко, що Петро трішки сумнівається. Каже, що може занести нас доля у Бразилію. Там, мовляв, в амазонських джунґлях нема кому на крокодилах верхи їздити. А ми їх як осідлаємо, як загнуздаємо та по ріці як пустимо — і так качатимемось, що поза нами хвилі в три яруси бризкотітимуть. Або, каже він, забредемо в Мехіко. Там по височезних деревах плазуватимемо і кокосові горіхи на землю кидатимемо. Як кинемо горіх, а він у землю — бух! — і вже у землі яма, як криниця, виб’ється, і з криниці вже вода в небо аж он як задзюрить.
— А як, Іване, нас у Канаду занесе — там у заполярнім крузі білих ведмедів на пасовиська будемо виганяти. Зженемо їх на криги і будемо берегти, щоб вони там сало собі нагулювали.
Він такими жартами збиткується з мене. Бачить, що я отетерілий, безпорадний — і всілякими крокодилами й ведмедями мені останні нерви висмикує. Та поминаючи все те, я передчуваю, що моя провідна зірка передує вже до океану і за собою мене рано чи пізно або візьме ніжно за руку, або й силою поволочить.
— Е, Петре, жарти набік, бо мені віджартовуватись неохота. То й мені, виходить, не завадить приготовитися в дорогу.
— А як тобі, властиво, готуватися?! Ти ж оце хвесь-увесь. Параван лишиш німцям, їм на гидкий спомин, ліжко винесеш, і вони його на дрова порубають, а казанок і бляшанки на смітник викинеш, щоб собаки при наглій потребі їх обнюхували. А тоді кинеш ноги на плечі — і фур — у вантажне авто, а з авта — скік! — і прямо в пароплав. І добрий день, Америки!
Петро досяг свого. Я вчепився за його слова. Вони, пережартовані, глумом пересипані, все ж вселяли мені надію у щось невідоме, а тому розмріяне, жадане, дороге...

Рятуйте мою душу

Сидимо в таборі ховрахами настороженими. І очі на дорогу видивляємо.
Не їдуть. Може, нас лише потішили, подратували та й кинули. І обмирають наші сподівання. І зроджується малою паростю зневіра. Будемо напевно тут висиджуватись до другого потопу. Нікуди вибиратися не будемо. Заплісніємо, а не вирвемось із цих бараків.
І врешті! Чому ми лише трішки-трішки вірили — сталося! Сталося! Так, десь над полудень, одна наша таборова товстушенька подала верескливий, хоч досить потужний, голос, який, здавалось, міг поклоччити не то повітря, а й каміння, не кажучи вже про наші хиткі бараки.
— Авта сунуть! Їдемо! Таки відвозитимуть нас до моря! Поїдемо в Америку!
І зразу ж висунулись крізь вікна обв’язані, зачесані, простоволосі, закучмлені голови, а тоді — гар-гах! — посунули з халабуд, з-за параванів гурми найцікавіших, щоб допевнитись, що вереск таборової пані не був намарний.
І почалося...
— Їй-бо, ідемо! — і каламуть прерізних голосів трясе табором.
— І авта нові! І лавки для нашої розкоші на них розставлено!
І не тямлячи себе, люди, сяк-так вбехкані в потрійні шари зношеного одягу (це ж на далеку путь!), смикнулися: і летять, тягнучи і в руках, і на своїх горбах, і на якихось саморобних візочках убогі статки-маєтки.
— Їдемо! — І наче у пузатий велетенський казан чавунний хтось гримонув — і він загудів — і приспішував, підганяв, турляв людей на вулицю.
І сум’яття звіялось таке, що годі розібрати, чи люди урадувані, чи вкрай нажахані — бо вилітають з бараків і дмухають, куди очі їх провадять.
— Сідайте! Швидше! І старайтеся й мені місце зайняти!
— Клунки на моє місце киньте — і нікого до них не допускайте! Всіх до дідька відганяйте! Бо клятущі сусіди ще місце заберуть!
— Стережіть куток! Бо мені всередині картоплю зімнуть на тісто!
Отут вже ніхто не лінькував. Навіть поважні, повільні нараз зашвидкували, справді, вертлявими-вертлявими нараз бо стали, — і то такими, що, видавалося, зупини їх металевими сітками, колючими дротами, вони й крізь них у один мент по-в’юнячому вислизнуть.
Я також вискочив. Розколошканий украй. Який шарварок! Яке заполошення! Усе курявою всіялося, усі кудись летять, хекають, бебехкаються, так неначебто за всіма нестеменно нечиста сила гналася.
І мені від всього цього заневиднилось надворі. Хто? Куди? Пощо? І думки мої із сполоху застигли. І ніяк не поворушу ними. Ні, вони в мене розбрелися і тирлуються — і зібрати їх докупи ніяк-бо не вдається.
— Іване! Чого спинився? Стоїш, як несповна розуму! Сюди біжи!
— Що, з головою щось притрапилось? Дурману обпився, і голова перестала слухатись? Подумайте, не може голова від дурних думок звільнитися.
— Не поїдеш — каятися будеш! Проклянеш себе. Гаплик тобі тут буде!
І сипляться слова, сипляться такі гострі, як витесані шпички, і такі важкі, нестеменно гранчасті цегляні плити — і стукають у тім’я, і зранюють мене та здушують наскрізь.
Стою, як уріс у землю. І лише воджу очима. Е, вже порідшало людей на вулиці. Бач, поталанило майже всім з нашого табору. Он уже вмощуються на своїх пожитках, як кури на попелі. Так, так, на автах в дранті порпаються, ним обгортаються, у нього всідаються.
А я ступити крок не в силі.
— За п’ять хвилин рушаємо!
І швидше заструмувала кров мені, і мене пересіпнуло. І я як окляк, як окрижанів. І на слово не здобудуся. І серце заціплене, і душа помовчує.
Ні крикнути, ні рушити. Аж так пересилував себе — і крок, два! — і неспромога. Бо учіпливі, гачкуваті думки спряглися з совістю — і хлясь мене уздовж і впоперек! — і я зігнувся, скрутився і став. А тут вони ще більше заповзялися — і дорікають, допікають, і довжелезною невидимою лозиною батожать мене далі. «Куди наставився? Їхати?! Нізащо в світі! Невже ти думаєш, що там за водою тобі хтось тепле місце для життя втоптав? Ніколи! Та ж з віків, у своєму селі, на своєму чорноземі твої діди-прадіди тебе в неба випрохували — і випросили, і ти на радість своїм пращурам із землі зродився, та, на жаль, з нею не зріднився. Так, так, не зріднився з земелькою своєю, бо ось хочеш ще й за море від неї, рідної, тікати...»
І я очима заглиблююся в авта, наладовані людьми. І досада дошкуляє. Адже ж всі таки їдуть, а я...
— Іване!
— Дурмане!
— Стрясися! Проснися!
Та моя совість глушить голоси із авт, і в моїй голові одне тільки нерозбірливе відлуння проноситься.
— Гайда сюди! Ось ще місце для тебе є!
Еге, місце є, а ноги мене не хочуть слухатись. Бо совість напосідлива на мене гримає. А нагримавши, зараз же заходилась нишпорити мені в серці, а тоді в нього всипує і всипує повні пригорщі всього того, що зв’язує мене з моєю хатою, землею, моїм родом...
І мною опановує безпорадність, беззахисність. І мені підламує хтось ноги. І хтось мене зневолює лишитись, а хтось вперто в спину штовхає і бігти намовляє.
Авта загуркотіли.
І аж тоді я зважуюсь. І я силкуюся, і насмикую, шарпаю всього себе — і чую — тріскає в мені усе, і я кінець кінцем зриваю з усім тим, що мене з рідним цементувало.
І я розчистився від сумнівів.
І випростався. А тоді як вересну з нестямки і радости і як ногою садону каменюку, що лежала на моїй дорозі, — і чухраю щодуху до авт, щоб вибратися майже з усім табором у путь далеку...
***
Вилазимо з авт — і рукою подати — море. Непривітне, замурзане, і його обтерти, прихорошити ніяк не можна, бо навіть єдиний кволий сонячний промінчик, що вхитрявся просочитись крізь олив’яне, сіряве небо, зразу ж зникав: той промінчик прожогом же глитали низькі порозтріпувані хмари.
І тому воно, таке нечисте та ще й знавіснілим вітром роздратоване, надто вже злобилося, кип’ятилося і своєю непривітністю, бусурменством замулювало все округ. Воно сатаніло, бушувало, розхлюпуючи безліч малих і великих хвиль.
Е, негостинно нас привітало море! А, врешті, хто непрошених гостей, які вибираються шукати своєї заблуканої долі, хто їх прихильністю власкавить?!
А он і корабель... Якийсь померклий, зарюманий — і він, похитуючись, в’яло, спроквола відпирхується, відпльовується від налазливих, невідчепних хвиль. Та біда! Їх од себе так легко не прогнати, не відсадити. Їх вгамувати, так, здається, спроста не можна.
Ось ці хвилі, що зблизька, ці відлітають, а тоді знову зненацька налітають і гатять, гамселять в залізо... А оті подалі, оті вже сичать і стогнуть... А он ті, що аж ген-ген удалині вибурхують і дибляться, ті лише стиха бурмосять один і той канудливий, нуднющий голос. І так вслухаєшся — і видається, що всі ці непочисленні зловісні голоси приворожують цей пароплав, такий малий у порівнянні до безмежного розгулля, і такий безпорадний, достеменно запазушна дитина.
— Бух! Гух! С-с-с! — так, так, вслухаєшся — і посилюється враження, що ці скучнющі голоси причаровують, русалкують це немовля, щоб при зручній нагоді відтягнути його від берега і десь шарахнути у сіру океанську хлань.
Я мовчу, а моїм сусідам ще й охота в такому навколишньому пригніченні язики чесати...
— Похмуре море. Таке похмуре, наче з кимсь недавнечко перелаялось чи навкулачки не на жарт побилося.
— А яким би ти хотів, щоб воно було? А цікаво, звідки воно витікає?
— Нізвідкіля! Просто виривається з дідькової прірви — і тому спокійне ніколи не буває.
— А то там — наш паровий фургон, який поколиває нас до ковбоїв і смачних бананів.
— Погана балагула.
— Для твоєї морди і гірша може бути.
— А що, як це парове нещастя та в океані почне кректати та стогнати?! Хоч би воно кості свої на воді не розтрусило, бо тоді ми всі на дно морське гарнесенько опустимось. А там акули відразу ж у черги стануть, щоб нами поласуватись.
— А куди ми попливемо — у який це бік?
— Олія в тебе висохла — і твоя лампадка в голові суха-сухісінька. Навіть не розбереш, у який бік ми вирушаєм. Он ніс кораблика — отуди нас і понесе. А оце, де в корабля спина — то та сторона, яку ми покидаємо.
«Покидаємо...» Як йому це легко вирвалось з грудей, а як мені воно застрягло, загніздилося шпичаком скляним, який батує, переполовинює усю мою горопашну душу.
І я обличчям став, щоб вітер плюскав з того боку, який мене з чимось єднає і з яким хтозна за які гріхи мене хтось розлучає. І стою, і ревно-ревно намантачую думкою свій зір, а намантачивши, впиваюсь поглядом у рідний, до смерти незабутній схід... І крізь сіряву бачу, як геть-геть он, аж біля моїх тепер уже безлистих левад, на моїх розлогих чорноземних стернях, кусник сонця, натягнувши на себе світлу веселку, вкладається смачно-смачно спати. І від уявленого чи направду побаченого моє серце збурюється незгірше цього водяного нестяму.
***
Підвели до корабля. Я задер голову, аж підгорля заболіло, і, окрім заржавленої стіни «нашого фургона», з якого димова «вежа» проштрикує заблукану хмарину, нічого не бачу.
Переходимо своєрідну кладку — кидаємо берег — і зараз же нас, як тих кузьок, ковтають вузькі, схожі на подовгасте яйце, двері. І ми опиняємось в нутрі, вогкому, пітьманному, яке просякнене ядушним пахом гнилої риби, мазуту і ще чимось таким, від чого кривишся, бридишся і навіть не можеш слини проковтнути.
І нутро не стало з нами панькатися; воно почало засмоктувати нас по своїх залізних та бляшаних кишечках та шлуночках. І ми вузькими переходами навмання сунемо, а з них у перші ж закапелки, на яких поскрипували підвішені обшмульгані ліжка, відразу ж валом повалили.
А за хвилю там зчинився шарварок. Хто ліктями, хто грудьми проштовхувавсь допереду, щоб захопити місце. Та місць було не більше десяти, а нас утиснулось стільки, що й голки між нами ніде було просунути. І ми моцювалися, борсалися, стусалися, як напівживі рибини, що попали в тісні, зашморгливі тенета.
І ми вивільнились аж тоді, як якийсь матрос повитягував нас із пастки і показав, що ще попереду для нас таких хижинок було таки чимало.
А й справді — і як це нам посліпло, і ми не спроможні запримітити були, що он ще стільки видніється для нас непривітних отворів.
І ми знову погналися, потовпилися...
І десь так за півгодини порозміщувались...
Я з трьома дядьками потрапив аж у самий хвіст «фургона», та ще й у його нижню черевину.

Я забився в кут. А дядьки, не гаючись, вже й на ліжках порозтягалися. А один із них все виглядає у віконечко округле, таке округле, як наша домашня добряча хлібина.
І з якої речі йому витріщатись у ту дірку? Що він там на березі укмітив? І хоч-не-хоч цікавість мене пориває, і я з кута висовуюсь, викублююсь — і теж очі в отвір улучаю. Анічого цікавого там надворі й не примітити. Як і раніше, ось казиться, пригоцуючи та гухкаючи хвилями, море, а ген далі так само танцює сіра, аж молочна, нудь. Теж мені! І найшов у що раз по раз очима влипати?! Та туди не варто навіть один-єдиний раз зиркнути.
І я знову в кутку бубликом затушкувався.
І тоскність, байдужість опановує — навіть ліньки муху з носа проганяти.
Нарешті один дядун вирвався, як миша з проса.
— А скільки літрів води у цьому морі?
Його сусід запозирливо на нього бликнув, мовби сказав: «Ну й виставився з розумом! А грім тебе побий!»
— Скільки літрів? А підтягни вище штани, полізь у воду і пляшкою від самогону почни міряти. Може за сто років до чогось-таки долічишся.
Хтось пирснув зо сміху. Але цікавий не вгамовувався. В його голові небавом проклюнулась інша думка:
— А чи далеко звідси до Америки?
— Де там далеко! Рукою ось подати. Попливемо ось трішечки, а тоді висадимось і пішечки пройдемось повз кривого Гаврила хату, тоді завернемо до колодязя, і коло Парасчиної клуні, де дівчата й хлопці вечорами тирлуються, починається праве крило Америки.
Цікавий замовк, мабуть, засумнівався, щоб поза знайомою клунею світ новий починався.
— Чи далеко Америка? Далечесенько. Будеш, братику, днів десять відсидьки у цій кабіні справляти. Аж мозолі насидиш. Отак днів десять будеш гибіти. Аж настобісіє.
О, а тепер, бачу, мовчазність гризе наймолодшого, із стигло-полуничним лицем, дядька, і він пробує виговоритись:
— А старий цей пароплавчик. Дряглий...
— А що ти хочеш, щоб тебе задарма у новому транспортували?! Цей кораблик бачив уже немало світу. Спершу ним нафту возили, тоді ловили рибу, а у цю війну ним солдатів із Америки в Європу кидали. А оце вже прийшов час, що в ньому з Європи до Америки нас, живе трухлятиння, жбурлятимуть.
Тут уже й мене сміх розлоскотав, і я розбадьорився і навіть муху з губи нагнав.
І вже не лише я, а всі трохи розворушилися, розвеселилися. А тут ще в одного в кишені завалявся недокурок, і сердега зрадів йому, як якомусь смарагду-діаманту, і його бережно четвертує, щоб обділити «розкішшю» усіх із нашої хижки.
Я чортихаюсь, відмахуюсь. Він ощасливлює куценьким недопалком лише свою братію.
***
Забасив зозла гудок. Ми занишкли.
Корабель почмихав, посопів, а тоді його всього затіпало, затрусило, і він, хилитнувшись, став черепахою відповзати од берега. Ось він повертає, і в нашій каюті затріскало, і знагла скаламутився і так вже досить перекаламучений мій настрій. Рушили. Радіти? Сумувати? Нічого я не відчуваю. Я вже вичахнув з усього. І тепер оце мене ніби хтось виправ, виполоскав і віджав — і кинув у кут ганчіркою сушитись.
— Цього пароплава треба, мабуть, підпихати. Він сам не вибереться в море.
— Стрибай і підпихай!
Із слабого розуму всі скалять зуби. Їм навіть і за вухом не свербить, навіть і не стукне їм у їхні дерев’яні голови, що ми вже вирушили, ми вже відплили отак на відчай у невідомий світ.
У роті пересохло. Сьорбнути хоч би два ковтки — й нема. За вікном водою увесь світ заллято, а тут тобі ані краплини.
Забився ще міцніше в кут. І кинули мене думки, облишило мене чуття, покинув час. Чи я дрімав? Ні, мабуть, застиг — та скоро мене урухомили, сколошкали дядьки.
— Дивіться, а вже берег лише ниткою видніється.
Я до вікна метнувся. Є ще берег, він, захаращений будівлями, деревами, рибальськими човнами, всміхався мені. І водночас іздалеку безмовно «до побачення» казав.
А може, він каже «прощавай»? Чи я його ненадовго кидаю, а чи навік? Ще, ще... І вже все засоталося мерехтливою сірявою. Була земля — й нема. Земля, на якій я почав броститися, та де мені не пощастило розвинутися, розпуститися.
Довгенько вже пливемо. Вже навкруги лише темна синява нуртує. А хвилі розбишакують, аж лячно на них глянути. Вони вже повз наше вікно звихрюються, видряпуються і на поклад нахабно вриваються. І торохтить все, і розколихує, трусить нами, і моя голова вагадлом мотиляється.
Аж тут раптом наш «фургон» так перехнябило, що я беркицьнувся, а один дядько іншого, як бик, головою штурлянув — і той прожогом тулубом у ліжко врився.
— Рятуйте мою душу! — нехотя вирвалося в мене. — Що це море замишляє? Хоче нас із світу білого злизати?! Та ж корабель від таких хвиль шкаралупою розлущиться!
А тут дядько з стигло-полуничним лицем, бачу, скляний блик сторчма мені кидає. А тоді нумо мене бештати.
— А ти там не смикайся в куті. Тут буря застує весь світ, нічого через неї, капосну, не видко, а він в куті там розжартувався. Кинь жарти, бо відлупимо. «Рятуйте мою душу...» Тут вже хвилі корабель розколоти хочуть, а він жартами сипле.
---
Я не жартую. Видобулось з пам’яті... Я — юнак. Не встигло ще й повечоріти, як зорі вже повитикались з неба й знадливо підморгують, заграють, бо хочуть приподобитися зазубленому місяцеві...
Я йду до Катрусі. Властиво, не йду, а швидкую, підбігаю, біжу. Так, неначебто мене хтось оце в шию гнав. Та, мабуть, і жене оте закохане по вуха зір’я і худий, козарлюкуватий місяць.
І — тут вулиця закручує угору, і я збокував на стежку, що навпрошки веде, — і мене нараз чимсь червоним-червоним ляснуло в лице. Я мружуся. Знов глянув — і жахнувся. На вигоні, коло річки, вогонь виривався вгору і сильно багрив похмаріле небо.
Я майнув прямцем городами...
І став віддалеки в заціпенінні... Всередині чиєїсь хати вже полум’я хижо гарцювало, воно навіть пробивалося крізь вікна й двері і гнітило огнем стіни ззовні. А вгорі, на стрісі, біля самого димаря, обіллята кров’яними відблисками, розпачувала жінка.
Її упрохують скакати... Куди? В подвір’ї жахтіли два стіжки соломи, а поміж ними лежали плуг, борона, лопати, відра, які, здавалось, також уже жаром пойнялися. А ззаду біснувалася, лютилася крізь каміння річка, яка весняними водами і кригою розбурхалась і досягала майже хати.
Жінка кинула очима взад, уперед — і її коси розпатлались. І вона, як чайка, закигикала.
— Рятуйте мою душу! — і горе затіпало повітрям. А тоді нещасна висмикнула з стріхи віхоть соломи і ним обличчя заслонила. — Рятуйте мою душу!
---
— Дивись, — і один з дядьків змилосердливо на мене поглядає, — він замовк. І навіщо було його лаяти?! Ну, жартуй собі, хлопче, коли тобі жартується. Та й буря вже наказилася й почина стихати. Он уже спереду море й гладесеньке, таке гладесеньке — хоч роззувайся й по ньому, як по полю, босоніж собі брикай...

***
Ясно надворі. Усі повилазили із замазаних, забрьоханих кают на поклад. Усі ощасливлені, осяйні. А чому ж душею і не випромінюватись? Сонце сипле промінясті іскри повними барилкуватими пригорщами — і охорошує, отеплює ними всіх нас. А як іскри в очі ухитряться заскочити — то так лагідно лоскочуть, що аж осліплюють. І люди захлинаються від щастя.
А море випогодилось. І віддзеркалилось, і муркотливо ніжиться. І чистий-чистий небозвід, як материнський празниковий фартух, вглядається у нього і ще більше чепуриться.
Гарно! І всім погідність аж виривається з грудей. О, а десь он, всередині гурту, од щасливого настрою і пісня зроджується...
Спочатку хтось знесмілений, не заспівав, а радше промимрив «Тече річка невеличка», аж тут одразу всі спохватилися і як задеруть горлянки, і так вигримлюють, що, ото й дивись, в моря вуха збунтуються, розтривожаться, і йому терпець урветься, і воно зашаленіє, розступиться і нас усіх поглине.

— Гей, гей! Кличе козак дівчиноньку
Собі на пораду...

Аж синіють, і натужуються, силкуються — і то так, що аж сонячні промені од ляку від них відскакують. А я — ні пари з уст. Мене щось тишкає, зупиняє. Хай квапляться собі радість розсипати, а я підожду. Мене отяма стримує, спиняє. І я упираюся, і не співаю. І я в приколисану водяну безмежність шубовснув погляд і там його бавлю, милую...
Та нараз погляд відірвав. Хтось галаснув — аж чайки схарапудились і врозтіч подалися.
— Дивіться! Ця ось найвужча протока відділяє Англію від Франції. А он-он онтамечки ще біліє берег Європи. Ще хвилина — і Європи вже не буде!
І я глянув. І зачепився за ту зникаючу білу попругу і не в силі від неї вивільнитися, відірватись.
І на ній мені мерехтять мати, батько, стежки, Люція, Кирило — все те, з чим мені приходилось мучитись, радіти, жити...
Смуго біла! Стривай, не зникай! Краще стань височенним смолоскипом і світи мені звідси в моє невідоме день і ніч, щорік, повік...
— Моліться, люди! Лишаймо в цій Європі всі свої гріхи і в Америку чистими смалімо!
Хтось з насмішки бовкнув, отак не мавши чогось путнього сказати, але мене ті слова підштовхують до якихось рожевих воріт, де старезний сторож вартує вхід у світлі безболісні простори. І я перед ворітьми в покорі нишкну...
---
— Ти хочеш пройти крізь браму? — і сторож на мене очима милосердиться, а чуб у нього з колосся вистиглого жита. І з його очей можна черпати прозоро-синю польову воду, щоб нею спрагу тамувати.
— Простіть, що я материзну свою мусів кинути. І своїх людей, з якими б я повинен був великі-великі горя зносити і маленькі-маленькі щастя розділяти...
— Прощаю.
— І простіть, що я бешкетував. І в таборі всіх осміював. Вони, мої кревні з табору, зовсім не такі вже й злі, не такі й смішні й затяті. У них може половина серця й смішлива, а інша половина в них все-таки золотом усе пульсувала. І жити всіх навчала. Навчала все добре, людське творити. Школи, церкви, театри, хори... Та я так провинився, що все хороше мені в тих людей і перелічити годі... Вони, ті таборові люди, не лише крали, а й будували, не тільки сварилися, а й вчилися. Вони не лише дні марнували, а й свої душі в чеснотах для вічности приготовляли. Їй-боженьку, що сповідаю правду... Смішного, негожого в них, правда, багато, а доброго, хай ваші хмари мене здушать, коли брешу, а доброго в них ще більше. Простіть мені!..
— Прощаю. Але ти, Іване, так ревно не клянися! Я розумію. І вибачаю. Бо знаю, що в кожного із вас серце переполовинене — і в одній його частинці праведне сидить, а в іншій — облудне вселяється. І тобі в таборі захотілось освітити все затемнене, смішливе, трохи зле, але найдуться і такі, що й праведну, золоту частинку колись виставлять на подив і пошану.
— Думаєте, що знайдуться?
— Еге ж!
— То, знайте, я не пробую пройти крізь браму, бо в мене аж три четвертини серця темні, а лише отакенька кришка не золотом, а простим сріблом укрита. Я прийшов поцілувати вашу руку...
— Не треба! Цілуй свої поля, двори, вулиці — на них завжди лежать і лежатимуть мої розпросторені долоні.
І я схилився, очима обціловуючи смужку білу, схилився, щоб губами діткнутися чи до руки, чи до двора, чи поля — та сусід своїм нестямним «гей, гей, тече річка» зриває мене на рівні ноги…
---
І я із задумок вирвався — і глянув у ту сторону, яка мені в серці засіла — і ошелешився! — її вже вода ковтнула.
Що ж, ради нема, невідворотне сталося. І його, зрозуміло, наново вже не привернути. Тому з ним мушу примиритись…
А тут співи далі лящать. Хоча вони вже мене не так непокоять.
Та й море тими співами вже надто не переймається, в нього вивітрився дур із голови, воно вже просто від безглуздя засапалось — і колишеться собі неосяжною зеленавою пшеницею. І я дивлюсь на нього, і мені аж сверблять руки, так кортить із неба взяти райдужні вірвечки і прив’язати їх до протилежних країв небозводу — і гойдати, колисати темно-синє плесиво, щоб воно безпросипно в повній своїй красі спало. Гойдати ще й приспівувати:
Пішла киця по водицю
Та й упала у криницю;
Прийшов котик рятувать
І в криницю заглядать.
«Подай лапку, моя кицю,
Та й підемо у крамницю;
Та купимо шовку,
Зав’яжем головку,
Щоб і не боліла,
Щоб і не щеміла…»
А-а-а! А-а-а!

І на море-океан міцний сон наляже…
От як гарно!
А он дельфіни на ньому, дрімливому, свої носи полощуть: то з води вискакують, то в неї пірнають. А он подалі кити з своїх голів водограї викидають. От би сісти на одного такого кита, біля самого водограю — і поплисти собі одинцем до Америки. І як би було цікаво! І хороше! Та ввесь світ завидки брали б, на таке глядячи. А я верхи по воді женуся. От було б мені радісно, рятуйте мою душу, як би було хороше і радісно!
Гудків побільшало — пароплав виходив у глибокі атлантичні води.

До змісту Микола Понеділок Казка недосказана моя