Микола Понеділок
Казка недосказана моя
Гумористичні образки та новели

Із збірки «Зорепад»

Не будіть мене...
І.П.Б.

Хтось поквапно, але тихо-тихо, наче кулачком шовковим, добивається у двері. Я не знаю, за що хапатися. Де запропастилися мої пухнасті капці? От напасть! Коли не треба, вони, наче зумисне, серед кімнати мені мозолять очі, а от коли їх до зарізу мушу в цю хвилину мати — їх, проклятущих, і катма. Ну і яка то личина вража додумалась у такий поранок сюди навідатись?! Ух, нарешті, один капець відшукався! Де ж інший, бузувіра, валяється?! Не буду ж я босими ногами по холодній підлозі гнатися. Ще, чого доброго, нежиті собі схоплю чи іншого якого лиха... О, цього мені ще бракувало — телефон якраз тепер, як навісний, роздзенькотівся. А пропади ти пропадом — усе нараз як збіглося! А потім... як я впущу гостя досередини, коли тут такий неймовірнющий розгардіяш?! Та гість же остовпіє, на смерть перелякається!
— Хто там? От Господи...
— Можна зайти?
Що? Хто? Де і коли я чув такий до болю знайомий голос? У голові завихрилася метелиця думок, воскрешаючи із пам’яті клапті з перейденого та пережитого. Де це було? Хіба? І якась невгасна іскра в душі в одну коротку мить запалила мої груди і вогнем шугнула мені з обличчя аж під скроні. Чого я сполошився? О серце, уговтайся, бо я від якогось щасливого передчуття стеряюся!..
— Хто там?! — а сам не відчиняю, а шарпаю, мовби проламати хочу, товстезні двері. — Хто?
— Це я, Тетяна.
Я на порозі шатнувся вбік. Як це сталося? О очі, втомлені мої ви очі, майте трішки совісти, не дуріть, не обманюйте мене! Я вам не вірю. Цього не може ніколи в світі бути! І ти, серце, порозумнішай, кинь пусті жарти, стримайся, будь ласка, не дошкуляй мені і на радощах не рвися марно у грудях. Хіба це навсправжки? Ні, ні, це рожевий чарівний привид...
— Хто ти, сумирна, вив’ялена тяжкими роками, жінко? Хто ти?
— Це я. Сіромашна сестра твоя.
— Їй-бо, сестра! Яким це побитом? Я такому щастю не повірю!
— Вір. А це ти, Миколо? Хіба ж бо ти?
— Аїйжебоженьку, що я. Сестро, ой, сестро, чекай-но, я віддихаюсь, бо від несподіванки, отак зненацька, мені затяло мову. Слухай, Тетя, дозволь мені до тебе доторкнутися. Я тебе легесенько вщипну, а ти крикни і обійми мене — і тоді вже я й повірю.
Тетяна обдаровує мене поцілунками, обіймами, а я схилився до її вже поборозненої літами шиї і її вже геть-чисто посивілими косами своє обличчя витираю.
— Як довго ж це, Тетяно, я не бачився з тобою?
— Літ буде з двадцять.
— Вічність. А як наше село?
— Живе. Скрутно живе, але ще бадьориться.
— А як там тато? Ще й досі підкручують свої довгасті, схожі на підкову, вуса?
— Тато, хай царствують, давно спочили. А мама все на припічку старенькі кості вигрівають. Прядуть ще й досі сяку-таку дрібнизну та мугичуть якусь пісню, що ще запам’яталась їм з дівоцтва. Там вони такі маленькі й жовті, як листочок висушений. А інколи по хаті ходять-ходять та вслухаються, а як поїзд загуде — на залізницю крізь шибку поглядають.
— Мене так дожидають?
— Еге, тебе і двох братів, що на фронтах убито.
— А хіба мама... Та вони ж знають, що хлопці згинули.
— Знають, але не хочуть йняти віри. «Морочать-дурять мене, — кажуть. — Усі небавом прийдуть до хати...»
— А... а як там наша груша у дворі? Ота, де ми всі біля неї бешкетували та шурубурили. Пригадуєш, я раз видряпався аж наверх — і раптом як затріщить щось підо мною, і я з верхів’я як не полечу сторчма, як не бебехнуся на землю — аж загуло в дворі, аж курява здійнялася? І я, бідашний, відповз від груші і на траву сів, і з горя розплакався, і ревів так, аж луна вигоном котилася. А пес тоді підбіг і пожалів мене — лизав-лизав, а ви всі, капосні, навколо мене те тільки й робили, що зо сміху прискали. А ти, запало мені в пам’ятку, найбільше кихкала. А пам’ятаєш, я тоді на тебе із злости грудкою як шпурлянув, а потім як схопив суху гіллячку — і за тобою — гей! А ти влетіла в хату і за спину мамину сховалася і з-за тієї схованки мене дражнила: і кулачком мені погрожувала, і кривилася, і ще й до того язика показувала. А мама тоді за те, що тебе грудкою почастував і з гілкою ганявся, прочухана доброго мені дали. О грушо, грушо...
— Груші вже нема. Не було взимку чим палити — на дрова порубали.
— А...
— Що?
— Сестро, посидьмо без слів. Я хочу спершу надивитися на тебе вволю.
Тетяна підносить до свого лиця спрацьовану долоню, а я, схилившись, приторкуюся устами до її кіс — ой не до кіс, а до сірої-пресірої заполочі, переплетеної де-не-де чорними нитками...
***
Тетяна розглядає мою хату й великому дається диву: яка просторість та догідність у мене! Світлиця, спальня, рожева горниця і блакитна кімнатчина на квіти і різні прикраси й витребеньки. Вона довго вдивляється в картатий килим, схожий на широчезну строкату плахту, недбало розкинену на всю підлогу.
— Чи можна, — і показує із зачудованням на килим, — можна на нього ногою стати?
— Аякже, — припрошую її, — ставай, ставай! Його й розстелено на те, щоби топтатися. Ану, тупони міцно ногою! Осьо, дивись, як я на ньому буду гарцювати.
— Шкода, — і сестра ніяковіє від нерішучости своєї. — Шкода, така красива штука і на землі валяється. Під ноги кинути б соломи, а килимом скриню чи стола у празник накривати.
— Тетяно, я живу в місті. Тут соломою встеляти підлогу не годиться.
— Не годиться, кажеш? Але ж і кидати таке добро додолу — гріх.
— Ні, сестро, в селі це був би гріх, а в місті — можна.
Тетяна далі роздивляється.
— А одежі в тебе — до пропасти. Ой-ой! А вбрань — о леле, — скільки! А це що за чудовина?
— Піжама.
— Піжама? А на якого тобі лиха цей балахон?
— У ньому вранці чайок хороше п’ється.
— А хіба без балахона не можна чаювати?
— Можна, але в ньому приємніше.
— Усього в тебе подостатком, — і сестра на стіни підіймає очі, — розкіш — прямо вмерти можна! О-о, і один, два, три — три годинники у хаті!
— Бо один дзвонить, мене, коли хочу, будить, а один уночі світиться, а третього так просто для окраси примостив.
— Розкіш! — повторює Тетяна і далі роззирається. — Оце так чужина, оце так місто!..
Я для неї включаю телевізор... Нараз звідкись повискакували злодії, ковбої... І розпалилася погоня, бійка... Я сподівався, що сестра розширеними від зачудовання очима спостерігатиме, як хвацько на конях гасають запаморочені якимсь дикунським шалом шибайголови, як шмигляють з пістолями та закривавленими колодачами по темних закутках — із перекошеними та порубцьованими тварями — витрішкуваті урвителі-харцизи... Бачу, Тетяна нудиться, видко не припадає до душі їй страхітливо-метушлива така розвага. Я віднаходжу іншу, більш-менш супокійну програму. Якийсь сухоребрий, миршавий молодець із обличчям, набряклим та широко усміхненим, і не своїм голосом гугнявить, і свистить, і на губах пальцями виграє, і тонюсінькими, мов соломинки, ніжками на блясі щось несамовите вибиває...
— От, — кажу, — майстер на всі руки! Диви, Тетяно, як він викаблучується.
— Бачу, — і, замислившись, із роздумом додає ніби про себе: — Але ж він і пришелепуватий, дурний аж світиться. Здійняв тарарам, що прямо, Господи, прости й помилуй. Хизується, недоумкуватий ледацюга, що вміє на губах сяк-так побринькати.
— Тетяно,— кажу, — а може хочеш казку у телевізії побачити?
— Казку? Яку?
— Про мишу. Як вона жила та поневірялася світами.
Сестра мовчить. Я радий, що вона відразу не перечить. Припрошую її у найвигідніше крісло, а сам змінюю програму і поблизу неї навпочіпки примощуюсь.
— Ну глянь.
— А цур тобі, диви, миша справжнісінька!
— Так, — кажу, — сирітка висилена, що потрапила, бач, у величезне місто. І ушелепкалась там бідна.
— Жалко.
І тоді в моїй душі також прокинулось глибоке співчуття до манюньої, змарнілої та перестрашеної миші. Ось вона видибала — така чепуриста, вичесана, ну аж лискає зірочками чистими — видибала крихітними і хиткими лапками на вулицю — і... відразу позадкувала у тьмяний закуток. А навколо неї нависли-настовбурчилися хмародери із якимись химерними машинами, стовпами та кранами, що переплелися й пов’язалися поміж собою дротами, коліщатами та важелями. Нараз із цього шарваркового сплетіння вискочив годинник — отакезної величини, осяяний та почварногидкий, — і кинув лезо світла в кут та вказав на мишу гострющими своїми стрілками. І миша затрусилася, зіщулилася і присіла. Вона, дробинка-порошинка, нехотячи опинилася у залізно-цементовій клітці. А он підстерігають її механічні велетні-тенета...
І мале створіння з ляку на місці засовалося. Тоді завертілося сюди й туди... Нарешті розхоробрилося і відважилося вийти із схованки.
І ось сердешне зривається й кидається насеред вулиці. Та тут на нього чигає нещастя... Відразу верещить нізвідки взявшись авто, торохтить залізо, гримає цемент і каміння, скрегочуть великі й малі перержавілі коліщата й зуб’я, а витиснені із-під землі під саме небо хмародери аж стугонять з височини. Звідусіль гудки, свистки, дзвінки горлають, зіпають, ґвалтують — і сумісно хочуть бідолашну мишу оглушити й розчавити-розтрощити.
Миша мотається й у корчах звивається, а стрілки
з-надгори її щораз то більше підганяють. Ось-ось її сперіщить дріт, ось-ось стьобне пружнистий металевий костур, ще мить — і чавунне колесо її спіткає, придушить і почикрижить та розкромсає на друзки. І вона, небога, захекана, упала... А машини довкола неї хуркають і хуркають, засипаючи й обплямлюючи її цементовим їдким пилом і бензиновою порохнявою. Але, забрьохана, застрашена, вона ще квапиться підвестися...
І підвелася... І далі пробирається поміж дротами й важелями... А годинник, цементя, залізяччя хмарою за нею сунуть — і гудуть, і кружляють та вирують, і штурхають-турляють мізерну мишу всюди. Ось вона вислизнула з-під колеса, ось спіткнулася на камені... І аж там причаїлася під дошкою. І знову знесилена, засмикана та засмальцьована скрадається у стінках. Вона вже не біжить, а з дочиста висотаними силами тягнеться, тюпцяється і, зібравши всі сили, від цього несусвітнього гармидеру та страховіття спершу у залізну просіку заскакує, а з неї крізь щілинку на своє поле втікає... І там у чистоті, на просторі та в свіжості у травиці прилягає і в сльозах своє горе, свою муку видихує...
— Бідна, бідна! — і сестра аж тепер уголос розплакалась. — І бувають же такі нещасні миші.
— Бувають, — погоджуюся і вимикаю телевізора. — Сам одну таку я знаю.
— Кого ти, — і сестра від несподіванки звела злинялі брови, — кого ти знаєш?
— Одну безталанну таку мишу.
— Ти?
— Їй-бо!
— Ну й шуткар із тебе! Ти з мишами знайомство маєш... Де ж... Хто ж вона?
— Та миша, сестро, я. То я.
І став я виривати з грудей свої нестерпучі жалі... Я говорю, а Тетяна не хоче вірити. Вона бере мої слова за чудернацьку вигадку. Мовляв, що це вимишляю я?! Як я можу бути зацькованою мишею, якій серед цієї бетонової веремії, у цьому содомі немає де подітися?! Та я ж, здається, живу, горя не знаючи, і не живу, а в достатках розкошую. З кожного кута у мене неабиякі затишок та догідність проглядають: світел, люстер, годинників повсюди — очам любо дивитися. А канапи розсуваються і на всі боки перехиляються, як гойдалки! А крісла, напхані подушками та подушечками! На підлозі пухкенькі шкіри, килими, лляні доріжки...
Он стіл під м’ясивом та печивом ледве витримує — уже вгинається. Чого на тім столі нема — хіба пташиного молока там ще бракує! А як я, каже вона, новесенько та чепурнесенько зодягнений! Така одежа може простому смертному бідаці тільки у сні привидітись, її лише хіба на образках змальовують, а навсправжки до неї й не доступишся і не докупишся. Та ж вона очі вбирає! Таку одежу не кожного дня носити, а по святах із скрині витягати та з шанобою годину-другу, як коштовність неоціненну, в руках тримати.
— А тут що, — закінчує сестра, — радіо яке і телевізор. Ти, мабуть, маєш купу грошей і маєш силу. Що ти говориш зопалу, Миколо? Не гніви своєї долі. Ти на всю губу пан.
— Я раб, сестро, нікчемний, а не пан.
— Чого ж тобі ще треба?
— Хочу на своїй скибці землі стояти. Хочу втекти із чужини, із міста. До свого села, свого спокою, радости і волі...
І затаєне в мені роками горе шарпнулося і бурхнуло із мене — і хлюпнуло стогоном у передчасно постаріле сестрине лице.
— Тетяно, — сказав я, а далі вже не стало й мови.
Мене нестримний жаль здушує і заливає. Я хочу сказати, що я кимсь проклятий, безщасний, запропащений, що все тяготливе, досадливе й тривожне, все тортурне, тоскне і марудне, що криється у мочарах і болотах, у сирих і темних підземеллях, — усе те хтось безсердечний зібрав в одне-єдине жаске слово — чужина — і якраз мене ним наділив. Я бідолашніший від тієї миші, що між хмародряпами затюкана, спаплюжена безсило сновигала. Чому це так? Чому я попав у неволю до вигоди, грошей, машин?! Я наймитом служу у них. А вони мене пантрують.
Наймит, служебник я. Ні, ні, я найупослідженіший і наймізерніший невільник. Я до всього цього розкішного й черствого, розцяцькованого й нечулого шарварку, розгардіяшу піддобрююся, ні, ні, я підлабузнююся і випрошую у нього, випрошую із челядницькою улесливістю крихту ласки. Я за ним, як пес голодний за поживою, бігаю-ганяюся...
— Сестро, я мордуюся, я метушуся й мотиляюся день-денно, я на ходу їм, я стоячи куняю, а хоч знаєш ти чому? Бо поспішаю я за нею, за химерною тією розкішшю. Я наопаш пальтишину схоплюю й чухраю... Біжу, щоб на того жахітливого поганця подивитися, щоб йому, всесильному, у три погибелі зігнувшись, чолом ударити-вклонитися.
Бачиш, як мені тут мило? Бачиш, хто я? Я спиногнучкий попрохайло, що то і знай підлещується та ситого нидіння у бездушних змеханізованих бецманів виканючує-благає.
— Миколо, не говори такого! Ти тут ще звикнеш.
— Я ввік до чужини не призвичаюся.
— Так, так. Нудьга тебе напала, брате. Бачу, сумоти в твоїх очах — не обібратися.
— Ні, Тетяно, це не сумота — туга. Я маю тугу. Велику, сестро. І моя туга ще не виношена. Вона ще тільки бубнявіє. Але я передчуваю, що вона проросте і виросте, і своїми буйними паростями мене заглушить, перерешетить — і задушить. Сестро, я тугу свою не пересилую, вона запропастить мене, зведе із світу. Побачиш, вона, клятуща, мені віку збавить.
— Чого ти, властиво, хочеш?
— Хочу із чужини. Моє серце, моя душа до всякого лиха звикли — тільки не до чужини. Веди мене додому! Бо тут мені все спроневірилося, упроклятіло, остогидло. Я тривожусь, сестро, я микаюсь по чужих світах. Нехай же моє серце хоч мить побуде знову вдома. Нехай воно порадується знову. Додому хочу, до своєї хати!
— То далеко. Дійдеш же ти?
— Як не дійду — дошкандибаю.
— Дошкандибаєш і пожалієш. Дома наша згорьована. Що ти від неї хочеш?
— Нічого. Я хочу на порозі, на материзні своїй навколішки впасти. Хочу спинитися й стишитися. А потім хочу повільно-повільно бур’янами перейтися. І взяти жменю польової тиші і її якнайщільніше до грудей притиснути — і з нею так заснути.
— Це все?
— Так.
— Як мало так ти хочеш — то ходімо.
І рушили ми в дорогу трудну, далеку...

***
О мріє здійснена! Неозорий, роздольний степ переді мною. О земле ти моя, на тебе ж не надивитися!
Нарешті пощасливилось мені ступати після розлуки довгої по шляхах рідних. Сталося.
Ось ранок...
Навколо очі голубить зелений-зелений тихомир. А під ногами розбризкує та розсипає сліпучо-блискотливі скельця роса — провісниця чистоти й погідности грядущої днини. А там за житом, за гречками, обплетена черешнями, бузком і хмелем, дрімає в ранковій сизині моя колиска, моя хатина. Вона своїм підсліпуватим віконечком все ще дивиться на шлях, чекаючи на мене. Я йду! Земле, красо квітчастая моя, незначна рісочка із чужини до тебе знову прибилася. Я тут...
Я не знаю, що робити. Мені від радости аж моторошно. Я пошкрябую в потилиці, гоцаю, тупочу ногами і збираю від надміру почуттів обсохлі губи дудкою — і ось я зопалу вже верещу і вйокаю, а долонями на грудях нестямно дрібушку вибиваю. Я божеволію, я непритомнію від щастя. Раз-два — і роззуваюся і біжу на вибоїсту дорогу. Згрібаю пригорщ грудок, пилюки і вриваюся в заваготілі вже засіви... Я хочу, щоб роса з стебел та колосків мене обмила та очистила. Нехай я буду з ніг до голови ухлющ зарошений... Я мчуся через чагарники... Я розкидаю руки і женуся стежиною повз табуни дерев... А вони шарахкають убік, а потім до мене з любов’ю збігаються. А я женуся. Женуся і серцем промовляю:
«О стороно моя, тепер я навчився тебе любити! Колись ти мені була сіра, байдужа та холодна. Я по тобі ходив і тебе не помічав, я на тобі ріс і виростав, а поцілувати тебе все вагався, я серед твоєї краси жив, а признатися тобі, що ти чарівна, соромився — не признавався. Тепер я не вагаюся. Не соромлюся. Я кохаю тебе ревно, всіма найкращими словами прихорошую тебе, я до тебе припадаю і голублюся. І всім єством своїм тулюся...»
— Тетяно, диви, у житі жаба! Драстуй, крякушечко! Упізнаєш мене? Я повернувся. Ой, жабонько!..
— Не зачіпай її! Яка вона огидна!
— Ой сестро, хіба ж на неї таке можна казати!
— Пхе, ти її береш! Паскудиш руки. Не бери!
— Я її візьму і до серця пригорну. Моя така скакулько. А яка вона чистісінька! А як очима лукаво блимає на мене! Дивись — кив-морг, кив-морг, ачей же так? Моя хороша! І як, глянь, надувається! Пишається, мабуть, що живе на ріднім ґрунті. Чи ти гордишся, жабко?
— Достоту так. Ти її ще здуру й поцілуєш.
— І поцілую.
— Кинь її! Бридке, холодне...
— Ой, вона, як цвіт єдвабний, і не холодна, а відсвіжуючо-приємна.
— Ти що, зроду-віку жаби не бачив?
— Двадцять років не видав. Я за нею, сестро, скучив. Ну йди, йди, стрибай собі у жито... Сестро, повір, що я стужився до безміру.
— Вірю. Дай я хвартухом витру тобі сльози.
— То не сльози. Роса на мої очі спала. Не витирай її. Нехай вітер її висушить.
І знову я не знаю, що від радости з собою вдіяти. Мені на думку спало перебрести жито, а потім я у бур’яни вскочив. Із бур’янів — гайнув на вигін... Я сп’янів з утіхи. Я біжу, ні, ні, я хилитаюся і всюди роззираюся. Що крок ступлю — мене щось притримує і далі не пускає... Он камінь той. Я на ньому, як був хлоп’ям, у ранньоосінню сонячну пору любив сидіти без штанців і грітися...
Он верба біля дороги, там я колись колючку в ногу загнав таку, що плачем-криком поскликав до себе всіх сусідів. О, і криниця тут — та ж біля неї колись закохані зоряні нічки коротали. А он там баштан був... Скільки кавунів ми, тоді хлопчаки моторні, з нього накрали! А одного разу я кавуна звідти поцупив, несу, а він великий — на ногу мені — гах! — і я із спухлою ногою додому прителіпався. А батько не пожалували мене — та де! — присікалися та ще й за те, що на чужий баштан заскакував, гарячих мені всипали. О, скільки спогадів! Ой, мені дихать тяжко...
О, слухай, туго, виходь тепер із мого серця, бери мене за руку й веди до кожної билини, під кожний кущ, у кожний закуток, щоб я до всіх після розлуки довгої, як брат їхній найменший, поздоровкався.
Я поспішаю... Я за груди хапаюся... Чи я ще я? Чи я ще цілий?! Ба, то моє серце розкришилося, і одна його частинка залишилася у житі, отам побіля жаби, одна запала в бур’яни, а ще одна розпорошилась на баштані... І крихта мого серця присіла там, на камінь той обчовганий і теплий... У мене тільки півсерця і зосталося. І я його до матері несу.
Ось і моє колишнє кубелечко затишнеє. Хатина... Похилена вже й заімшіла. Хато, хато рідна, дай же я з тобою хоч почоломкаюсь!..
Рипнули двері. На порозі ненька.
— Ма, ма, ви ще, дорогенькі, дибаєте? — і не обняв, а обвився і припав до неї усім тілом. — Бачите, сестра Тетяна привела мене із чужини додому. Ой, ма, які ж ви сухі, худі, які ж згорьовані й нещасні! Кепсько вам?
— Кепсько, сину. Від життя гіркого вихиріла я, — зажебоніла мати. — Але я тепер щаслива, бо тебе бачу. А я ж тебе, Миколко, мислями щодня до себе зазивала. І ти, синку, хати не відцурався. Навідався таки до неї.
— Не тільки навідався — відтепер я тут навіки залишуся. Ма, прикладіть свою руку до мого чола і... прийміть мене у хату...
— Приймаю, сину, з дорогою душею я приймаю.
— І, мамо, дозвольте... дайте до вас я помолюся.
— Я не ікона.
— Тоді дозвольте... хоч вицілую ваші колись такі пестливі до мене руки.
— Мої руки зранені, шорсткі...
— О мамо, але ж вони пропахчені нашою землею!
І я схилився до материних рук, а роса з мого лиця на долівку скапує і скапує... І я у знемозі на крайчик лави присідаю.
Сестра мені сніданок лагодить: цілушку ячного хліба і дрібку соли. І в глечику кришталево чистої джерельної води попити. І яка ж мені ця їжа смаковита!
— Спасибі вам за харч. Мамо, я втомився, я приляжу.
— Лягай.
— Тетяно, я скину костюм, сатинову сорочку, краватку, годинник, а ти все жужмом забери й закинь он там у кутик. Надягну я сорочку і штани із полотна, і свитку, ще й дідовим висотаним шнурком підпережуся. І ляжу я тут найзручніше, на оцій соломі.
— А під голови подушок у нас нема.
— Візьму я в голови рядно. І розпаліть, мамо, в печі, щоб по хаті дим звивався. Я хочу димом нашим упитися.
— Для тебе, сину, все зроблю. В печі розтоплю, диму напущу...
— І ще одне... Хай, мамо, цвіркун під припічком не полінується. Нехай не поскупиться він цвірчанням. Нехай він своїм милим голосом натуркає повні мені вуха. Скажіть йому — хай зволить цілу нічку процвірчати. Скажіть.
— Спробую йому сказати. І все?
— Ні, мамо. І підіть, як ласка ваша, візьміть із нашого яру в обидві жмені повно тиші — і принесіть до мене і нею мене покропіть-обсипте. І нехай мене вранці не годинник, а півень збудить. Попросіть його сердечно — нехай збудить. Мамо, тепер я тут, між спокоєм, між усіма вами. І відтепер ми не порізнимося вже ніколи....
***
— Вставай, вставай! Тебе ні телевізор, ні авта, ні телефони не можуть уже збудити. Ну й хропака ж ти задаєш! Та на тебе хіба що як он той хмародер звалиться — тоді ти збудишся. Вставай!
О, ні, ні! Ради Бога, цитьте, ша! О, не будіть мене! Я хочу у цьому щасті-сні навіки залишитись.

 

«А» маленьке

Е, вже нетерпеливиться мені. Ну чого настирились? Вибиратися мені з Нью-Йорку до Чікаґо на весілля ніяк не хочеться. А вони напосілися — прибудь, дорогим гостем будеш — і від них словами і не відпроситися, і не відбитися. Прямо проточили голову благаннями.
— Та не можу. У мене в ту неділю в самого, здається, будуть гості.
— Не хитруй! — і один схопив мене і попровадив до столу з чарочками. — У тебе гості бувають раз на рік — та й то через якийсь випадок у хату забираються. Ну погодься. Ушануй нас присутністю своєю.
Я ще почав якісь перешкоди вишукувати — та де там! — не відскіпатися. Засипали мене ще сильнішими упрохуваннями. Та ще й при тому погрожують, що коли відмовлюся, — образяться навіки. Та ще й дивуються, що я, буцімто, вмію так химородити1.
Та ж, мовляв, вони, далебі, хочуть небагато. Усього-на-всього дрібної послуги в мене випрошують — а я заноровився і не хочу вволити їхню волю.
— То як — не прибудеш?
— Справді ні...
— Як? — і я бачу їхні нерозуміючі погляди: «Як хтось може не могти на наше весілля з’явитися!» — Слухай, не жартуй. Не до речі так жартувати.
І цвіркають мені, що я і сякий, і такий, і невдячний, і пихатий, і що вони мене не годні вже й пізнати. І вони добре знають, що на всіх святкових оказіях я сталий бувалець, а ось весілля найближчих друзів своєю приявністю пошанувати відмовляюсь.
— Та відмовляюсь, бо не можу.
— У тім то й сук, що можеш. Не викручуйся! Ми вже всім нашим оповіли, що обов’язково будеш — а ти ось що затіюєш — відмахуєшся од запрошень. Хочеш, очевидячки, нас перед громадою ославити.
— Та зрозумійте...
— Не хочемо розуміти! Послухайся. Погодься. І чого надмусився, як гиндик на непогоду?! Що тобі, неодруженому, безхатькові, важить сісти на літака — і майнути півтисячі миль до нас у гості? А весілля яке буде! А як за столом із тобою порозкошуємо!
І що ж — як я не відмовлявся, яку не давав відсіч — вони мене своїми благальними доводами все перекривали.
— Невже тобі сумління друга не підказує негайно погодитись?
І хоч мені сумління вимовно підшіптувало цілком протилежне — я, щоб поскоріше звільнитися від натиску упрохувань і докорів, врешті погодився.
— Гаразд!
— Не жартуєш? Забожися, що прибудеш.
— Ну, їй-богу, буду.
Їхні очі нараз розпромінилися, і всі стали без міри мене плескати хто по грудях, хто по плечах...
***
По хмарах стрибаю — але в них не провалююся, а лиш ноги доторкуються — і враз відпружуються і підносять мене вгору. А руками хватаюсь інколи за зірку — і тоді, на неї зіпершись, відштовхуюсь і далеко-далеко ширяю, перетинаючи безбережну небесну просторінь. І в душі мені радісно, а в очах — мерехтливо, і не розбереш, куди тебе несе і де ти, врешті, спинишся. Чи ба! Крізь хмару неначе щось знайоме вкмітив. Так, так, видається, що он і та левада, й поле, і той будинок подовгастий не чужі мені. Тьху, та що ж зі мною — який бо я забудькуватий! Та цей будинок — моя школа — школа, де більше як двадцять років тому я в свитянці задрипаній стільки щастя й горя звідував.
Та де ж мені тепер на хмарах втриматись — негайно шугаю вниз — і прямо наставляюсь на шкільне подвір’я. Диви, спустошав і двір, та й сам будинок. Ніде ані душі живої... Ось та сама огорожа — хоч уже й дещо струхлявлена, розхитана! І ось-о східці, на яких я стільки разів висиджувався і по яких, усе поспішаючи кудись, і напоспотикався, і сторч головою не раз попозлітав... Зісохлися, здірявились від того часу, як я по них ходити перестав.
Прочиняю двері — в коридорі — анішелесь. Он перша кляса, друга... шоста, сьома... Заходжу в сьому, бо вона найміцніше в пам’яті сидить. Тут уперше я її зустрів...
Увійшов — і став — і сам не свій.
І полум’яний вранішній круг видобувся з-за садиби — і залляті рожевінню шиби сяйнули мені в обличчя — і в мене сльоза бринить. Ні, ні, не від сонця викліпую — це ж на мене жбухнули спогади. І це вони заросили очі.
І заверетенилося у несусвітній завірюсі проминуле... Ожило нараз — і я хотів був крикнути від щастя — але щось хрипкувато вирвалося з горла — а далі чомусь утяло голос.
Дивлюся — і беруть в полон, цілковито мною запановують і парти, і таблиця, крейда, і навіть вичовгана геть підлога.
Я із стіни відколупую для чогось кусник глини... А ось і моя парта — і я з неї на довічну згадку відриваю тріску, а тоді за неї й сів. І раптом захотілось упасти крижем посеред кляси і лежати так повік.
— Парто ти моя дрягленька!1 Здоровенька будь! А, бач, я тебе ще й досі не забув! — і хіть бере не сидіти, а на неї, дорогу, прилягти грудьми або просто розпластатись у всю довжінь на ній. І таки ліг, а тоді знову сів, уткнувшись чолом у дошки, так наче кланяюся чи їм поклони б’ю.
— Не віриться ні серцю, ні очам моїм. То це ти, парто, стільки разів обцілована в моїх думках, знов увіч переді мною?! То це справді знову ми зустрілися?
Ось на ній краплисті жовті плямки — може це чорнило, що я колись розляпував отут, так із часом вицвіло?
Мацаю парту зсередини — неначе ті самі рубці.
А ось збоку видніє моя робота — я колись викарбував тут ножем «Микола та Надія» — і цей карб ще й досі зберігається.
Обводжу очима клясу — і наче хтось удмухнув буйне життя сюди — і бачу перед собою зібранину школярів. Миттю видалося, що тут зараз повно-повно дітвори. І безугавно чуються верески, оклики, пересміхи... І метушаться всі...
А це ж навпроти, отут, вона сиділа... Я вперше тоді до неї підійшов — а всі довкола нас у подиву стовпилися.
Вона мала, кирпатенька, а очі — темні кружала. І всі не вірили, що таке щось може трапитись. Я, обшарпаний, незавидний, насмілився до такої кралі підступити!
— Я — Микола.
— Ну то й що? Велика цяця! А я Надійка.
Розкотився дзвенючий сміх — і всі на мене позирали. І чого втупилися? Чого задзижчали всі разом, як джмелі?!
— Коло неї упадаєш?
— Даремна справа. Ти для неї нуль без палички.
— Її рудий Гриць часто зачіпає. Вона йому до вподоби, а ти очима до неї стріляєш...
— Вона до тебе усміхається, а думкою до іншого лине.
Говоріть, я знаю своє!
Вона згорнула на шию хустину — і її коси, пропахчені польовою свіжістю, схожі були на два жмути стиглої пшениці, що зійшлись на маківці докупи... Вона споглянула, і її обличчя скрасилося мною ще до того часу небаченою усмішкою.
Мене всього струснуло і впекло. Її зіньки западають мені в серце. Ні, прозирають аж у душу. Я ошелешений. Вона вразила мене глибиною своїх очей, я просто засліплений їх сяйвом.
Я одеревів — а мій погляд казав ясніше за всякі слова: «Я увесь твій!»
А вона сміялася...
А оце тут, біля порога, я хрумтливо наминав білий сухар. В інших у руках були цукерки — а для мене й він, сухар, смаковитим був, бо чогось іншого, коли я йшов із дому, рідко коли діставав.
— Не дуже-то ти наїдайся, — вона.
Я закашлявся, бо мені сухар поперек горла став. Тоді саме вікна відчинили — і вітер почерез клясу перенісся — і моя розхристана сорочка надулася й залопотіла.
— Ти виглядаєш, як пузир. Хоч застебнися.
— У мене, — заікаюся, виправдуючись перед нею, — у мене... сорочка скоро буде, як лялечка.
— І чуприну свою ти впорядкуй. Чуприна в тебе — як невлежана солома.
Я слиною, як лише можу, пригладжую волосся, а при тому й додаю:
— Як ти хочеш, — їй кажу, — я завтра чуб намащу олією — і він лежатиме гладенько.
А вона тоді на мене — блись! — і до мене ближче — і шушу мені: «Микольцю!» — і мене всього в холодний піт кидає.
— Микольцю, — далі шушкає, — зараз контрольна з фізики. А я нічогісінько не знаю. Я в тебе підглядатиму.
Ой, який я радий, що можу їй в пригоді стати! Підзирай і переписуй! Я й зошита свого тобі для зручности на кінець парти примощу...
А після лекцій вона мене по щоці поплескала — а в неї долонька м’яка-м’яка, як крильце пташати.
— Я тобі віддячуся.
І побігла — лише гілки над стежкою загойдались їй услід.
Е, щось мені підшіптує — не відставай! І я чкуряю за нею... Вигнався на вигін. Нема її. На дорозі — нікогісінько не видно. Утратив її з виду. Піду до її хати...
Доходжу... Збоку, за вишнями, тримає вона за руку рудоволосого Грицька...
І зі злости я чманію. Мну книжки та зошити. І мені світ, що ще хвилину тому вимальовувався чарівними рожевими кольорами, зовсім збляк, знебарвився. І павутиння із дерев, засрібнившись, мені очі застилає. І мені замерехтівся світ...
Іду спроквола, куди очі ведуть. Іду, а переді мною поколихується віття — ні, то не віття — то я з горя поколихуюсь і не знаю, що з собою вдіяти...
***
Неквапливо, бо ж усе навкруги хочеться побачити — входжу у восьму клясу. Озираюся. Не змінилося майже нічого — хіба що все зістаріло.
І на порозі кам’янію, бо знову рояться спогади... Причувається гамір, а серед нього окремі знайомі-знайомі голоси...
О думки, майте милість, не бурхайте, бо в мене мішається розум, і я зомлію!..
І вже ввижається зима. На вулиці вихрує. А сніг аж шкварчить попід ногами. А ми, школярі-підлітки, он там, насупроти таблиці, в кутку, укупці вистоюємо біля розжареного казана. Кляса нахолонула за ніч — і ми собі розігріваємось.
Аж тут — чи ба! — примічаємо через вікно — вона спішить. Я спраглим, хапливим поглядом впиваюся у кожний її крок. Бачу, в неї з холоду обличчя червоніється, а це ще більше надить мені очі. Ну й обличчя — хоч води з нього напийсь!
Хтось свиснув — це був наш знак до витівок — і ми рвонулись до дверей — і загородили їх суцільною стіною. Пересміхаємось — цікаво, як нашій кралі вдасться крізь нас прорватися... Аж ось вона. Я притаїв подих. Скімлить душа. Ой і потерпаю! Що станеться? Чи буде буря?
— Ану, лобуряки, розступіться, бо поб’ю, — вона, не задумуючись, пригрозила.
Хтось ухистився її вщипнути — і ось великі її очі ще побільшали — і вона пробоєм протискується в клясу, силоміць розпихаючи усіх, а потім бликає на мене — і наші погляди перехрещуються — і я німію. У неї заблищали сльози — та ось зіньки враз прояснилися — і стали ще прозоріші та глибші.
І вона опановує собою — і в ту ж мить ляпаса дає одному, другому — і накінець мені.
— Я думала, — і нищить мене блискучими зіньками, — що ти тут розумніший. А виходить, що ти такий же дурень, як і вони всі.
О, вона мене не вдарила, а відбатувала ножем шматок серця мого!
Це неймовірне!
Мене хлопці драли за чуба, не раз шмагали на вулиці — і я часто комусь із них там же перцю всипав — це було серед нас таке звичайне, що цьому мало хто й дивувався. Але тут оце сталося щось зовсім не те. Мене ні за що огріла перед усіма в обличчя — хто? — вона. Та, до якої я всім серцем горнуся.
Грімкотнув сміх, і він мене ще більше розлютив. Помститися — але ж бо не на ній — їй кривдне слово навіть у думці не міг я зичити — помститися на тому, хто її вщипнув, а я за той нещасний вщип так нефортунно поплатився.
Де той винуватець? А він, хвалько, ще й пирснув. І я до нього зближаюсь, і мені злоба здушує серце, і я сичу: «Уб’ю!» І ми боками стукнулись, і вовком один на одного вже зиркаєм.
Я, мабуть, мав страхітливий вигляд — уже один мій чуб наїжачений чого був вартий! — бо противник зразу й здався...
Він — навтікача. Але поткнувся в один бік — а хлопці його — штовх до мене, спробував у другий — і там його не пропускають: мовляв, не втікай, а нападай.
І він тоді штовхнув мене у груди — і в мене в ту мить зродилася жадоба його розшарпати. Але… я був зліший, а він міцніший. Я його кулаком — раз, а він мене — двічі.
I не на жарт ми роздрочились. Схопилися руками, а він переставив мені ногу — і ми обидва, поковзнувшись, беркицьнулися долі. I ось уже перекочуємось, уже пороздряпували один одному носи. I не спиняємось — гайда далі!
Я його дубасю, він локшить мене — але я якось ухитрився і ґульку йому під око примостив.
— Клопітливе діло — ця любов! — кидає він мені, і ми відхекуємось і відступаємо один від одного. — Ага! Приховуєш, що її любиш. Не приховаєш — видко, видко…
— Ти краще приховай он ґульку, яку від мене заробив. Бо її щось дуже видко.
— А в’язнеш же до неї! Впала тобі в око? Авжеж, що впала. Але не диркайся, а признавайся!
— Ну, а як і так — то тобі що з того? Яке тобі до цього діло?
— Ніяке. А по очах пізнати, що ти млієш, як її уздриш. Зразу ж за нею зором висліджуєш. Хіба не розпізнати, як ти сірими вслід за дівчиною водиш?! А вона ляпасами тебе частує. Оце така тобі віддяка. Та вона на такого ошарпанця й дивитися не хоче. Рудий Грицько, увесь у новенькому, із нею водиться, а ти в канцур’ях до неї, ба, не пнися. Вона, голубе, з Грицькового серця вирватись ради тебе ніколи не захоче…
Я самопочуття втрачаю. Ще йому чуботруса дам! Задушу! Заколю! Куди ручку мою хтось запроторив? А ось вона. I я хапаю і йому приставляю до грудей.
— Проштрикну! — кричу в безтямі. — Гостряком скалічу!
— Не проштрикнеш, бо перо зломиться! — перед нами вона з’являється — і спокійнісінько відбирає в мене ручку. I великими очима кидає на мене так, що мені відразу відохочується битись.
Я стояв перед нею онімілий, знищений.
— То це не ти мене вщипнув?
— Я такого й у думці не мав робити.
— Бачу по твоїх очах, що кажеш правду. Це он той жовтодзюб, — і на винуватця зневажливо кивнула головою. — I я б всипала йому оце гарячих — та не хочу рук гидити.
I вона — неначе така крихка, маленька, а така відважна — відійшла.
I всі затихли.
А я — я, що ось тільки що зі злости-горя так розказився, враз роз’яснився-розпромінився.
От дівчина! Нічого їй не бракує: ані відваги, ані вроди — хіба що Бог трішки зростом її зобидив — але й маленькою вона непогано виглядає. Та від такої не одного ляпаса, а декілька можна стерпіти.
I на перерві я, її під ґанком запримітивши, посміхнувся. Вона мій підсміх не лишила без уваги.
— Чого це ти?
— Згадав, як ти мене огріла. Ану вдар ще — тільки щоб ніхто не бачив.
— Досить з тебе й одного разу.
— А ти Гриця рудого любиш?
— Що ти з тим Грицем розносився, як циган із писаною торбою!
Я тішуся, що вона якраз таку відповідь дала. Вона начебто не підтвердила, а радше заперечила моєму запитанню.
У мене жевріє надія… Я радий, радий — хоч не можу підшукати слів, щоб свої чуття Надійці висловить.
— Надійко, знаєш…
— Нічого я не знаю.
Дзвінок кликав у клясу — і ми на цьому розійшлися…
Я протираю очі. Думки відпливають…
Я до дев’ятої кляси переходжу…
***
А тут вбився в пам’ятку травень у розпалі…
Лекція з історії партії. Ми так розпозіхалися, що й спину нам нема. А дехто вже й куняє, дехто впивається дрімливими очима в розчинене вікно, а до мене в’язовий листок завіявся знадвору — і влучив якраз на мою парту, і я почав зубці на ньому рахувати. А слова навчителя пролітали десь далеко поза нашими вухами — і до нас ані тіль-тіль вже не торкались.
Нарешті — рятунок Божий — дзвінок — перерва! — і ми всі зриваємось — і нас уже як і не було у клясі.
Я — на подвір’я. З подвір’я — на вигін, а він увесь-увесь процвічений. А там уліворуч на сонці яряться хліба, яряться і переходять у безкраїсть.
А над ними звисають, як сірі палянички, хмарки.
А трави стеляться під ноги, і я не йду, а по хвилястих пахощах пливу.
I розвівається під вітром моя чуприна. I тріпоче, хвилюється колосся. А звідусіль співає, цвірчить, дзвенить, підпадьомкає. I від усієї цієї розкоші по мені дріж лихоманський пробігає.
Бо чую, як серце моє б’ється. I чую споконвічний степовий спів. I перешіптування поля…
Зі своїм товаришем я залюбки граюся в траві м’ячем. А кошлана нашим вигулюванням-вибрикуванням трава аж по пояс нам сягає…
I — несподіванка — серед квітів вона виросла — і птахи змовкли, і хліба перестали шептатися.
— Микольцю, — вона, — зачуває серце — буде біда мені.
— Напевно з алгебри.
— Вгадав! Мене, передчуваю, до таблиці викличуть відповідати — а я ні в зуб, анічогісінько не знаю.
Я бачу розгублений вираз її очей — і ті очі помочі благають.
Та одне її слівце — і я рішився б усі ці трави витолочити, аж туди, до крайнеба, згодився б побігти — але за неї біля таблиці розв’язувати різні алгебричні премудрості ніяк не можу. Вчителька бо не дозволить. I тут ніякі наші школярські хитрощі в пригоді нам не стануть. Всілякі списування, передавання й переховування папірців у цьому випадку ніяк-бо не пособлять. Хіба на папері повимальовувати великі цифри—і Надійці папір, угору висуваючи, показувати — але вона буде біля таблиці стовбичити, а я аж на третій парті — чи вона щось із мого малювання з такої віддалі розчовпає?
А потім — як я можу папір угору виставляти, коли вчителька завжди не зводить із нас очей?!
Ні, треба якийсь інший порятунок вимудровувать.
I отож виважую в думках, що його робити...
— Придурися, що ти хвора — і прихопи книжки — й тікай додому.
— Я вже три рази так робила — на четвертий не повірять.
Якраз при цих словах наш школярський пес на вигін вибрався. Я на нього бликнув — і в мене думка блиснула.
— Я, Надійко, настрахаю вчительку. I лекцію зірву.
— Як саме?
— Нашим Бровком.
Вона недовірливо похитала головою:
— Навряд чи вдасться.
— А я спробую.
Веду пса. I… насилу затягнув його до кляси. Заволік під парту. Умостив поміж ногами…
Почалася каторжна алгебра. Надійка вгадала — вчителька першою її до таблиці закликала.
I дивлюся я — і нехотячи сміх мене бере. Таблиця велика, чорна, а Надійка біля неї вовтузиться білявенька, маленька.
I я бачу, як дівча бідне нітиться…
— «А» маленьке, — белькоче Надійка невпевнено, — «а» маленьке так відноситься до «бе» великого, як «бе» велике до «а» маленького.
Усі посміхаються. А мені сміх із горем. Вона була справді отим «а» маленьким — та ще й до того кирпатеньким, про яке, запинаючись, розповідала. Біля таблиці вона видавалася крихіткою, лялькою у чорній рамці — лялькою, для рятунку якої я б усе віддав, я б навіть самого себе не пожалів.
Я мну псові під партою вуха, щоб він урешті загарчав —а він, мовби мені на злість, як заскавулить — так, ніби я із нього шкіру там здіймаю.
Учителька страхнулася.
I з переляку сягнистими кроками скерувалась до дверей, цілком лишивши без уваги мою Надійку. А цього я якраз же й добивався.
— Що там? — і з острахом кинула очима попід партами.—Що за дивні звуки? Хто там?
— Тут пес, — і я нараз загикуватись став. — Це пес у нашу клясу приблудився.
— Як приблудився?! Ти його навмисне сюди завів!
— Ні, Даріє Василівно, він випадково зі мною сюди забрів. Вірте, не з умислом я його в клясу запровадив…
Я млію душею, а одночасно і радію, бо ж для Надійки таки спасіння наступило.
— А він кусається? — і у вчительки на переніссі трясуться окуляри. — Він злющий?
— Він, як дитятко, лагідний.
— То ти, — і вчителька не добере слів, як мене назвати, — ти… такий бешкетний. Ти здібний таке ще щось вчинити?!
— Я зопалу, повірте… Зопалу зробив дурницю.
— Он який з тебе вирискався розбишака! З такого, здавалось би, тихоні перетворився враз он у якого заводіяку! Ну, подумати — був наче безкебетний, недомекуватий, а прирозумівся все-таки лекцію зірвати. Неабиякий же витівник! Я ж завтра батька твого сюди покличу!
— Даріє Василівно…
— Для чого це ти таке вчинив? — перериває вона мої благання. — Для чого?
— Не для чого, а для кого, — виривається в когось із хихотом. — Він це для Надієчки зробив.
— Для своєї любови! — хтось ще у вогонь олії доливає.
— Мовчіть! — гримнула навчителька. — Тут лекція з алгебри, а ви про якусь любов торочите.
I вибігла. I зачинилися з ляскотом за нею двері.
I вже мені тут не до жартів. Тремчу. Вже уявляю, як завтра батько ременем мене шмагатиме. I в мене від хвилювання мовби запорошились очі. Нічогісінько не бачу—все в клясі сіріє. Та ще й совість дорікає, що я так нагалабурдив у клясі. Вже сиджу, як на голках.
Коли… нахиляється Надійка.
— Не треба було, мабуть, Микольцю, такого затівати. Бачиш, якої ми каші наварили.
— Заради ж тебе, «а» маленьке, — це вперше я до неї прозвисько вчепив, яке їй аж-аж як личило. — Для тебе, «а» маленьке...
Вона потріпала мою чуприну — і я забув про все: і про те, що зараз улетить директор школи і вижене мене із кляси, й про те, що завтра я від синців, що обсядуть мене від батькової реміняки, не знатиму як сісти. Про все забув. Я був щасливий.
***
Добридень, десята клясо!
Чи ти знаєш, як розставатися з тобою було колись нелегко? З твого ж порога ми вже у світи були розсипались…
Ні, ні, десята, я ще не забув, як наприкінці року навчального ми з тебе повиносили на коридор усі парти, а вікна, двері й таблицю обквітчали квітами. А до стін попричіплювали різного розміру і кольору плакати. Деякі написи на них ще й донині в пам’яті приберігаю: «Школо, жаль нам покидать тебе!» «Тихо!!» «Не списуй, не підглядай! «Не балакайте!» «Марш зараз же до таблиці!»
Так були прибрали тебе, клясо, бо ж ми всім серцем готувалися до вечірки, останньої у нашім шкільнім житті.
Це вперше за довгі роки ми всі увечері зібрались на погулянку у школу.
I вечір той вийшов на славу. Ми — в клясі, а за нами підглядає через вікна місяць уповні…
А Надійка стояла он там, посеред усіх. Та й, врешті, Боже, де ж інде могла вона бути?! У мене завжди вона містилася в самій середині грудей — то як їй можна було тут де-будь притулитись?! Зрозуміло, Надійка була у мене і в усіх чисто на виду.
Стояла в білій сукні. Цвіт маку гарячого прихорошував з одного боку її шию. Ні, правда, вона була не згіршою за всіх царівен, яких вимальовували в книжках, — тільки царівни були розфарбовані, ненатуральні, а Надійка справжньо-розквітла та жива.
— «А» маленьке!
— Що?
— Де ж вечірня зірка ділася?
— Погасла вже.
— I…
— Що хочеш сказати?
— Хіба тяжко домізкуватися? Я люблю тебе.
Вона подячно зирнула на мене — і її зуби заясніли білиною. I мене всього прошивають голки…
— Люблю!
— Ти це вже мені не раз у записках згадував.
— А ти не хочеш цього слухати.
— Чому? Мені приємно все це чути. Від твоїх слів мені теплішає, — і вона злегенька засміялась.
— А мене, «а» маленьке, оце чомусь жаром обкидало.
Ми стали осторонь від усіх. Між нами — нікого, лише місяць уповні. Я дозбирував усі найкращі, які знав, слова — і їх їй говорив і говорив, але — горе! — всі вони не висловлювали й частинки того, що в мене в душі для неї було зготовлене...
Як я нарешті вмовк, вона рухнулася.
— Що ж, — сказала, — напустувалися ми вволю в школі — тепер кожний своєю стежкою в життя прямувати буде.
— А може наші — моя і твоя — стежки рядочком підуть? Як думаєш?
— Навряд. Про війну все скрізь говорять. Може бути так, що ми й розпаруємось навіки.
I вона повела в мій бік враз уже не веселими, а сумовитими очима.
— А киньмо говорити про журне! Я, мабуть, Микольцю, краще угощу тебе.
— Чим?
— Поцілунком. Тепер, на цій вечоринці, вчителі не боронять цілуватись.
Я торопію. Мені з радости очі свіркають.
—Ти уславилася, Надю, на всю школу своїми косами, — грайливо до неї мовлю.
— А ти своїм розбишакуванням.
— Ти мене, скажи, від серця цілувала чи просто отак —заради, як кажуть, годиться?
— I від серця, і від душі, і трішки навіть від печінки, — і знову їй зуби біліють.
Грає музика. Я з нею танцюю. А інколи її хтось від мене забирає — і вона із кимсь кружляє клясою, а я воджу услід очима. I я очима ось уже її оповиваю, схиляюся до неї, безперервно вкриваючи її розкішні коси поцілунками.
Я з нею тоді в мислях також кружляв…
Хилилося до півночі. Музика втихла, і ми стали забавлятись у піжмурки. Як її очі зав’язали — вона спіймала свою подругу. А як мені хустиною закрили все лице, я шепнув їй згаряча:
— «А» маленьке, я наосліп не лише тебе, а й твою парту в коридорі віднайду.
— Щодо парти — то ти вже, голубе, жартуєш.
— А ось дивися.
Тримаючись долонями стіни, я вибрався із кляси. Я перемацав, здається, вісім парт — і лише почав руками по дев’ятій шарити, як зразу ж і сказав:
— Це твоя! — і з лиця хустину зняв.
Вона сяяла.
— Як ти, Микольцю, не бачачи нічого, натрапив на неї?
— Серце, Надійко, привело мене сюди…
Вона забула, що на її парті збоку я колись забив гвіздок, на який час від часу начеплював записки — вона про гвіздок забула, — але він із моєї пам’яти ніяк не міг згубитись. I по ньому, власне, я її парту сліпма без великого труду ізнайшов.
I пам’ятаю… На закінчення вечірки заграли вальса, і дівчата просили до нього нас, майбутніх кавалерів.
Я тремтів, бо знав, що «а» маленьке ось-ось підійде до мене. Я слиною чепурив свою чуприну. Я кулаком бив об кулак, я хрускав пальцями — я нервувався, нетерпеливився, очікуючи жаданої хвилини…
Але Надійка повз мене перейшла й запросила до танцю… рудого Гриця.
Я з кляси вийшов. I місяць уповні чомусь розплився на півнеба — і з нього спала одна-єдина прозора крапка на цю зрадливу землю…
***
А тепер, не гаючи й хвилинки, пускаюся в дорогу. Швидше, швидше до Надійчиної хати. Що, гублюся в здогадах, що сталося з Надійкою більше як за двадцять років, як я її не бачив?
Біжу… I виціловую очима стежку, якою ми колись разом до школи прямцювали… Відхекуюсь. Дивлюсь з любов’ю й здивуванням. I її хата й не її. Чи це я тут колись бував завсіднім гостем?!
Колись ця хата яка ж бо була вичепурена! I наче аж пірнала в вишні. А навколо було рож, васильків, чорнобривців повно.
Тепер позанедбано все! Подвір’я позаростало бур’янами. З огорожі стирчать лише стовпці. Колись візерунчасті віконниці вже вицвіли, поблякли. Вікна пообсувались, двері осіли…
Видно, що тут хазяйських рук аж-аж як треба.
Прислухався. I чую, як моє серце викалатує. Щойно пройшов дощ — і краплі з стріхи скапують і розбризкуються у калюжі. А з бур’янів уже докучає півень — усе безупинно кукурікає. I з заростей занедбаного саду первовічну пісню про любов висвистує якийсь крилатий пуцьверінок.
I мені чогось забажалось, щоб і краплі, і півень, і пташа нараз втишилися, спинилися — хай краще моє серце своїм бухканням оповістить тій дорогій, що в хаті, щоб вона на порозі появилась…
Чекаю і дочекатися не можу…
А сусідки, мене назиривши, побіля криниці нараз і позбиралися. I де вони такі взялися — всі якісь зморщені, з ямкуватими щоками. А на голови понавірчували хусток-хусток — і в них виглядають так, як справжні баби-яги, яким мітли давай — і вони на мітлах під хмарами літатимуть.
I всі посхилялись на цямрини. Одні лущать насіння, інші вичавлюють і висмоктують із вишень сік. I при тому тарахтять, гармидерують язиками. I одночасно підстерігають мене колючими очима.
Я чую — бодай не чути — їхнє бештання:
— Чого він тут?
— Пометикуй гаразд, — і одна на мигах показує на Надійчину хатину. — Iз дідька-зна звідки приволікся.
— Ага, доброзичливець знайшовся — мабуть, хоче брати ту, що ним так помітувала1.
— А та Надька он яка смиренниця! Бач, уже підхоплює нового жениха для себе!
— Та ж він віявся по світу. На невелике щастя вона й натрапила.
— Еге, нараджували їй піти за одноокого Степана — і намова не допомогла. Вона, ось видко, ждала цього з чужини.
Чую — дехто і за мене і за Надійку заступається:
— Та чого на них ви нападаєтесь? Я знаю, як спати одній-самій тяжко, мулько… Він набайдикувався вдосталь, та й вона насумувалась, натужилась вволю. Хай собі сходяться.
— Думаєш, одружаться?
— А чому ні? Розрух, війна їх розлучили — і ось вони й зійдуться. А чому ж їм не зійтися?! Вона поганої слави вбереглася. Вміла шануватись. I він, здається, не вітряний. То чому ж їм не спаруватися?!
— Правда. Він нещасник, і вона нещасниця — а подружаться і тягтимуть лихо разом помаленьку. I підживе її занехаяне хазяйство.
I так усе одні обороняли нас, а інші гудили. I ось уже суперечниці криком одна одній доказують:
— Лицятися прийшов! Нічого з того не вийде!
— Вийде!
— Навряд. Йому понад сороківку — та і їй не менше. Отже — сухій вишні не квітчатися, старим парам не вінчатися.
Боляче мені все це слухати. «Почманіли б ви від пліток!» — кинув їм у думці лють свою і підійшов ще ближче до хатини.
I так стояв… Скільки? Годину, день… вічність…
Уже й сусідки розійшлися, а її ніде не видко.
Нарешті…
Чи це справді вона, чи може лише з’ява?
У зеленкуватій, як недоспіле жито, вже не новій спідничині, в старенькій квітчастій кохті.
— «А» маленьке! Надієчко! Кирпатонько моя!
I я одним духом підбіг до неї.

 

1Кидалася.

 

Уста її розтулилися — але слів не було чути. I в цій напруженій хвилині лише мені серце стукалось, а півень, пташеня і навіть стрибунці-коники в траві умовкли.
Вона ані рухнеться — лише під вітром замаяла її хустина.
— Впізнаєш мене?
Вітер посилився — і в неї коси розвіялися і торкали моє обличчя. I мені хотілося, щоб вітер не втихав і щоб її коси моє лице так торкали довічно…
Я видивляю очі в неї. I помічаю… Он пасмо біля скроні в’ється — майже таке, як і в наші шкільні роки. Але… Боже, скільки сивини в те пасмо вже понатрушувалось!
I осмутнілі, наче аж заплакані очі як померхли. I колишнього гнучкого стану вже нема.
I журні думки мене оповивають: «Бідна, мабуть, немало скуштувала горя».
— Впізнаю тебе, Миколо, — тужним голосом озвалася. — В тебе накущена чуприна, як і колись. Але ми обоє постарілись…
— Ти, Надійко, ні. Ти лише сивасті скроні маєш. I з тими скронями ти, хороша, аж ніби ще покращала. А в мене вся голова сивиною засіялась.
— Але тобі, Миколо, сивина наче і лицює.
— Говори. А, бач, «а» маленьке, справдилися твої слова. Пам’ятаєш — у десятій клясі ти казала, що війна розпарує нас. Так і сталося. Життєві дороги наші поперечились — і ми на довгий час опинилися на протилежних кінцях світу. Але вічно в розлуці нам не бути. I ми ось, чи ба, знову стрілися.
— Ти все за океаном був?
— Так.
— А я хати все трималася.
Краплі з стріхи все ще падали — і Надійка дивилася вниз, наче і свої краплі з душі у землю додавала.
Коли… двері трахнули — і вибігло дитинча замурзане, в льолечці у пасмугах. I на дитячій сорочинці то там, то сям латочки видніються.
«Бідність звідусіль тут проглядає», — мигнуло мені, і я хотів був хлопця на руки взяти — та він різко завернув і в’юнко залетів знову в хату. I знову вискочив.
— Рипайся, Iвасику, рипайся! Ти в мене до чогось-таки дорипаєшся! — і Надійка притримала дитину, а тоді до мене звернулася: — Це мій пагонець. Брикунець мій. Надзвичайний розбишака.
Мене вразило хлопчаче личко. Кого воно мені пригадало? Та ж з нього Грицькові очі проглядають! Хлопчина — викапаний рудий Грицько.
Хлопчик хоче, щоб мати його попестила, але вона на нього не звертає жодної уваги — і ось він уже на дерево пнеться, опісля верхи сідає на палицю, нокає на неї, як на коняку, а бадилиною, як батогом, репіжить траву навколо себе.
Аж так підійшов до мене — і його цікаві, бистрі очі шарять по моїх руках — а в мене гостинця, на жаль, немає.
Я присів і беру його личко в долоні, а він мене б’є, б’є кулачком — і врешті з моці вибився і на траву зі сміхом повалився.
— О, то ти такий міцний! — і підводжу його на ноги. — Та ж тебе нікому не збороти! Ну, ну, вставай, жартун малий! Жируєш і ніяк не нажируєшся, — і плескаю його по животику. — Одинак, мабуть, у мами — тому й таким пестуном удався.
— Не одинак, — і Надійка відвела очі, щоб не зустрітися з моїми. — Там ще один у колисці підростає.
I ясний день похмарнішав відразу для мене.
Мовчимо.
— Тяжко з двома раду дати, — вона.
— Вони на очах повиростають, помужніють. Не зглядишся, як дійдуть до зросту, і поміч із них у хазяйстві буде.
— Коли то буде…
Мене кортить дізнатись. I я не можу своєї цікавости затримати…
— З Грицьком одружена?
— Була.
— Помер?
— Розійшлися. Вірніше, покинув він мене.
— Як? Ви ж ще зі школи любилися.
— Він мене ніколи не любив. Попостояла я на цій вулиці й попоплакала. Але він не повернувся. Пристав до другої. А тоді й ту лишив. Пізніше десь напився, побився — і йому, п’янющому, скримцювали ноги вірьовками й завезли кудись. Так, так, не такої долі мені жадалося.
— I я для себе такої не сподівався. Я не думав, що опинюся в чужині. Чужина — найгірша мачуха. А ти, Надійко, певне думала, що я розкошую в чужих світах.
— Ні, я думала, що тебе взагалі в живих нема.
Я беру її руку — але вона її злегка відсторонює.
— Мене, Миколо, совість осуджує, що я з тебе так замолоду кепкувала.
Я не міг говорити. Я бачив її перед собою і снував утішні думки: «Хоч доля каверзна вирвала моє щастя в молодості — я його після довгої розлуки назад видобуду. Видко, що вона звідала горя — та й я не з щасливого келиха всі ці роки пив — отож позазнавали ми всього недоброго доволі — і тепер зійдемося і поберемося… Нарешті випала добра оказія — зараз і освідчуся…»
— Надійко! «А» моє маленьке!
Скрадається у зелень саду сонце — і рожеві смугасті пасма стеляться навкруг.
Ранок. Початок дня… Можливо й ми почнемо новий день нашого життя…
— Надійко, я ще й до сьогодні люблю тебе.
— Молодість сплила, Миколо. Ми колись були міцні, невипрацювані — а тепер уже нас час ізв’ялив, скрутив.
— А ми ще борюкатимемось. Ми ще житимем. Для нас, як ми оце зійшлися, молодість знову віджила.
— Де там віджила! Туго тобі й мені в житті приходилось. Не вийнялось піти нам щасливою дорогою. От наше життя й стопталося, і ізв’ялилося, і розкололося.
— Розумниця моя! Хай і розкололося — а ми спільними силами його склеїмо. Ми таки зійдемось, з’єднаємось. Хіба забула ти, як ми хистились1 он у тій леваді? А як я псом намислив зірвати лекцію? I пам’ятаєш, як ти біля таблиці белькотала — «а» маленьке так відноситься до «бе» великого — і ми тебе відтоді «а» маленьким називали?
— Не варт минулого згадувати. Давнішнє пішло — і йому немає вороття. Воно завіялось у яр — і там навіки спати вклалось.
— А ми його розбудимо!
— Не треба колишнє розворушувать. Воно зачерствіло, закам’яніло.
— Кривдні слова мовиш. Воно, Надійко, свіже. Воно лише припало пилом — і не більше. А ми той пил гарненько здмухаємо.
— Не треба. Я ж такою вередійкою була. Я з тебе сміялася, а тепер ти ладен мене взяти.
— Надійко, я не гніваюсь, не кривдуюся на тебе. Я люблю тебе. Щиро. Сильно. Я забув усякі образи.
— Ти забув — та люди пам’ятають. I на нас усе нападатимуть та на сміхи братимуть. I розбубнять про нас по всіх околицях.
— Вони вже й так бубонять — але на них я мало зважаю.
Упало з дерева зів’яле яблуко — і Надійка на нього з якимсь таким жалем подивилась...
— Отак і моя доля впала і дзенькнула об землю, як маловартий мідяний гріш, — і закотилась кудись туди, де її вже ніяк не відшукати.
— Ми її знайдемо. Покличемо — і вона відкликнеться.
Мені стискається серце, дивлячись на її журу-біду.
I я проймаюся до неї і жалем і ще більшою любов’ю… Нам же удвох так тяжко — чому ж одне одному не подати руку?! Удвох же легше пробиватись через життя буде.
— Бач, яка нам судилась доля, — вирвала вона мене з задуми. — Вона, Миколо, та доля, мабуть, помстилася над нами за те, що ми замолоду такими нерозумними були.
— А ти віриш, Надійко, в долю? — навманці, отак, щоб якось в’язать розмову, поцікавивсь я.

— Вірю.

1Ховались.

— А у сни?
— Як сказати. Тепер не знаєш, де сон кінчається, а де дійсність починається. Тепер усе змішується.
Хтось неподалік косу мантачить, і коса дзвенить по-рідному, по-шкільному, по-колишньому.
I лящить мені у вухах із виспіву. Та як же не лящати, коли он ушикувалася на гілках пташня — і з щастя вигаласовує.
— Надійко, бачиш — птахи — парами, а ми розрізнені.
Я їй хотів іще сказати, що я, блукаючи повсюди, насмутився, і що вона насумувалася, нажалкувалася, бо не таку пару собі вибрала… I ще хотів сказати…
— I я за тобою затужив, Надійко, — якось нехотячи вирвалося в мене. — Я полоненик твій.
— Не ті роки, Миколо. Я не можу вже нікого в полон брати.
— Я відганяю роки. Скидаю з пліч тяготу десятків літ. Я кохаю тебе.
— Ми вже не ті.
— Ти з думки не сходила мені увесь цей час. Невже тобі самій жити не сутугувато?
— Ще й як!
— Поберемося. Я люблю тебе і, клянусь, не розлюблю ніколи. Я не баламут. Iз чистим серцем звертаюся до тебе. Я хочу навіки з тобою поєднатись.
— Я мушу, Миколо, все розважити.
— Я люблю тебе! Нас було розділено, перегороджено морями, горами, долинами — але я всі перегорожі подолав — і ось дістався аж до тебе. I буду з тобою! Ти для мене понад усякі скарби...
— А які ж ти маєш скарби, що ти мене понад їх усіх вивищуєш? — і вона вже, кидаючи цей жарт, примирливо, доброзично на мене подивилась.
Я зніяковів. Вона мене спіймала. Я не маю жодних скарбів — але я не здаюся, я викручуюсь…
— У мене, «а» маленьке, нема нічого. Але коли б ти була моєю — це був би для мене найбільший скарб у моїм житті.
— Так ти лише говориш. Чи тобі постарілу, згорьовану потрібно? Йди собі — і гарніших, повряджуваних ти спіткаєш.
— Хай які й переякі мені зустрінуться — я на них не гляну. Я хочу тебе…
Вона поклала руку на стовпець.
— Бачиш, на стовпець спираєшся. Прошу тебе — візьми мене — і спирайся краще вже на мене. Я твоїм натомленим рукам поміч дам. Надійко, ми постарілися, горя зазнали — і з того порозумнішали, полюднішали, сердечнішими стали. Я вірю, ми склеїмо життя…
— Не обманюй себе, Миколо! Ані в тебе, ані в мене любови колишньої й краплі не зосталось. Все з часом перегоріло — і попіл у грудях тільки-бо й лишився.
— Ми попіл обережно розгорнемо — і як не знайдемо іскри любови в ньому — то бодай на жаринку дружби натрапимо. I та жаринка нас живитиме.
— Дивно ти говориш. Невже я тобі не очужіла?
— Ти мені ще ближчою стала.
Чи пощастить упросить її? Чи змилосердиться хоч наді мною?
— Надійко, не відмовляй мені! Не зашморгуй щастя нашого. Я прийшов сюди іздалека. Вір, знеохотилось мені скрізь, окрім цієї вулиці, жити-бути. Я не зледащів. Я селянський син — працею не гребую. Разом буде нам некепсько. Разом усе в дворі поладнаємо. Хату впорядкуємо. Дерев ще більше насадимо. I дітей виростимо…
— Чужих тобі.
— I наші будуть. О, як мені, Надійко, хочеться нарешті спинитися і оселитися! I до тебе душею притулитися…
— Ти думаєш, що пощастить нам гніздо ізвити?
— Пощастить! Адже ж ми цю потаємність ще з школи в душі тримали. А так?
— Може. А скажи — поклавши на серце руку — не жалість примушує тебе зі мною побратись?
— Серце мене принукує.
Я наблизився, вона не відступала. Я її схилився поцілувати.
— Сусіди дивляться! — стрепенулася вона. — I на язики нас обох підхоплять.
— Виховуватись із нашою любов’ю не годиться. Хай дивляться. А хочеш — гайда від твоїх сусідів повтікаємо. Запряжемо коней, дітей посадимо — і вдвоконь чкурнемо в інше село. Поженемо дорогою — аж земля дуднітиме. I одружимося там. Наллємо бочки оковитої, накличемо гостей, щоб вони за наше щастя все поспорожняли. I там — ми, що вже вишумілись, виказились, — тихо собі житимем. Ну як, Надійко?
Вона всміхнулася — майже так, як колись у школі. Тільки зуби вже колишньою білизною не сяяли.
Всміхнулася — і ламучим льодом захрустіла перепона, що нас відділяла.
— «А» маленьке!
— Микольцю!
— Ще зараз одружімось.
— Ні. У цю неділю. Так закон велить — для щастя у неділю руки одне одному подати.
У неділю… I згадка, що в цю неділю — я ж слово чести дав! — мушу бути в Чікаґо на весіллі, мене окаменила.
— Надійко, у цю неділю я з тобою повінчатися не можу. Я слово дав… Я маю в Чікаґо, повір, інше весілля…
— Я так і знала, що ти зі мною лише жартуєш. Клянешся мені — а з іншою до вінця прямуєш…
— То весілля не моє, а приятеля… Надійко, «а» маленьке, почекай… Не втікай від мене!
Але вона зникла в ранішнім тумані…
***
Сон покришивсь на скалки — і розсипався. Недавні чарівні привиди пухкішали, пухкішали — і розпадались. I ось уже зовсім їх не стало…
Я в стелю втуплюю очі… Боже, яка несправедливість!
Коли б це справді не весілля у Чікаґо — я б своє щастя, за яким по всьому світу ось уже понад двадцять років видивляюсь, бодай у сні знайшов...
А так…
О, навіщо той чарівний сон так немилосердно обірвався!..

 

Казка недосказана моя

Хтось сказав, що дід Марко збирається сьогодні всім про дуба оповідати. Що ж він про нього нового розкаже? Та ж того дуба, як облупленого, вже всі, здається, знають. Та ж там у свята безвивідно цілісіньку днину тиняються. А вечорами, коли на видноколі, з-за ставка, прокрадеться той красень-місяць, такий жаданий, як свіжоспечена пшенична паляниця, і такий сріблистий, наче він до краю зацілований росою, — о лелечко! — тоді навколо дуба шелескатого яблуку нема де впасти: молоді поназбирається, що не сказати. Одні поодаль посідають, ноги шубовснувши у пшеницю-гречку, і німотно, сердешні, у мерехтливі небесні цятинки впиваються-вдивляються. А інші, проворніші, так собі блукають, витолочують траву і таку всюдисущу душевну печаль затягають, що інколи навіть котрийсь сторожкий пес мовчить-мовчить та й обізветься. А ще інші, невтомні, до дуба навідуються, щоб потанцювати. Їх ніжно-голубе вечір’я наче дратує, так мовби наливає у їхні розтривожені серця повні пригорщі запалу, а в ноженятонька — вогню. І вони хапаються тоді за руки і ногами, як навіжені, стараються розколоти землю: гупають, аж листя на гілках навислих тріпочеться; гупають та ще й басогласо ухкають і приговорюють. І в такі вечори від дуба стоголосе відлуння розбігається-пробирається і ген-ген углиб села, і до ставка, де тонкостанні верби у зелених намітках, виструнчившись, аж рвуться до погулянки; пливе відлуння й полем, і сплітається із вітром, і спадає цілющим свіжороссям на буйний пахнотний урожай, на трави...
Яке добро той дуб зсилає людям! А як ми до нього призвичаїлись! Крізь його буйне, незчисленне листя удень нам безліч-безліч блискіток-сонечок із неба посміхається, а вечорами до його рясного гілля всі зорі, гречки, пшениці щиросердечно пригортаються.
А глупої ночі, коли вже молодь угамується й порозходиться, щоб у снах солодкими видивами тішитися, на дуб спурхують із сусідньої балки прудкокрилі чи то жар-птиці, чи голуби. Їх ще ніколи ніхто на дереві не примічав — та біди в цьому мало — дід Марко часто чує, як вони нищечком виспівують, курникають. Хором і поодинці. А пізніше розлітаються по сільських вулицях. На стріхи учащають. На котру хату плюхнуть — там статків і радости усякої от і сподівайся.
Казали, рябий Пилип, переспілий парубок, кожного вечора на стріху своєї хати довго і терпеливо ставив миску із пшеничним зерном, щоб бодай один той птах і в його двір опустився та щасливу долю йому накликав. Та марно. Не міг, сірома, крилатих принадити. Тож, коли терпець Пилипові урвався, він, поночі, зопалу хапнув сокиру й рішився зрубати дуба. Хай не стане дерева — тоді й не буде де жар-птицям сідати та гніздитися. Може хоч тоді вони за самітного згадають... І що ж? — не встиг, сірома, ще й на вигін вибратись, як із-за кущів якесь страховидло вихопилось і немилосердно обколошматило його палюгою.
А другого дня той парубок сором’язливо відмахувався, коли сусіда, хитресенька личина, із єхидним смішком питався, чого це він, Пилип-сердега, так прикро на ліву ногу припадає.
— Сильно шкутильгаєш, хлопче. Не інакше, як пристріт. Може хто тобі, грішним ділом, і наврочив?
— Е, дядьку, балакайте! Так собі на горбку спіткнувся.
— Ох і сильно спіткнувся ж, хлопче, — і в сусіда вже і в очах заблищала сміховинка. — Не поталанило тобі. А он на лобі і ґулька розквітла. Видко через горбок і личенько собі ізранив.
— А, відв’яжіться, дядьку! Морочите мені казна-чим голову. Кажу ж, ішов уночі отак собі... попри дуб...
— Ходи, Пилипе, та проти нього, проти дуба, не бунтуйся. Підеш ще раз із сокирою — на себе нарікай. Уже тоді з-поза куща тебе не дрюком почастують, а так ужахнуть, що й духа спустиш.
— Хто ужахне?
— Жар-птиці. Це ж вони тебе вчора обшмагали. Вони мають силу: можуть так начарувати, що сокира з твоїх рук на тебе ж самого й здійметься.
І тоді в селі про непорушність та недоторканість дерева заговорили. І відтоді не то рубати, а й вломити з дуба гілку ніхто вже не наважувавсь. Навіть найзавзятіші халамидники — і ті вже не насмілювались грудками у його стовбур поціляти. Жбурнеш, казали старі люди, — начувайся! — пізно чи рано, як тому Пилипові, дістанеться.
А найбільше дівчата шанували дерево. Вони його й уквітчували, й оспівували, й біля нього виворожували свою щастя-долю.
А, бувало, в котрої серце надщерблювалось, вона його під дуб несла і там зціляла; а в котрої ластовиння лице обсідало, то тільки росою з дубового листу його змивала. Змивала і піснею благала:

Ой дубочку, ой ти, дубе,
Соловейку,
Пошли ж мені талан-долю
Молоденькій;
Пошли ж хлопця, як сокола,
Не кирпатого,
Не рижого, не старого
Й не цибатого.

А коли вдаряли осінні приморозки і з-над річки кошлаті й замурзані хмари так низько сунули, що аж зачіпали напівголе верховіття, — тоді дуб самотнів. І його обкутував туман, як сум прадавній, сивий. Тоді хіба вряди-годи прибивався хтось до дерева.
— Пішла! Чи бачите? Удовівна пішла.
— Діждала, небога, горя.
— До дуба пішла. Від неї жених, злодюга, відсахнувся.
— Он нахопилася на яку біду! І що ж? Іде туди плакати?
— Ні, примоститься побіля стовбура і сидить мовчки. Їй там легшає.
— А як дощ?
— На неї й крапля не впаде. Їй під дубом, як у Бога за пазухою.
Отож, дуб не лише людей розважає-забавляє, а як треба — то їм і підсобляє.
Про що ж дідусь Марко сьогодні збирається оповідати?
Про крислате дерево, що в гожу літню днину купає своє похиле гілля в гречці та пшениці? Чи про скрипливий, тріскотливий дуб, із дупла якого в сніговії гемонське світло вимигує і пугання та сичання на ввесь пустельний вигін чується?
Та ж про дуба не лише дорослі, а й кожна дитина все вже знає. Але про нього і правду і домисел ще й ще раз хочеться, як про рідне щось, вислухувать без краю.
Хай дід розказує. Всі на його розповідь жаждиво чекають...
***
Ми, півпарубоччя, давно вже на вулиці порозсідалися півколом. Ще й чийсь пес присусідився до гурту. Вижидаємо. А дід як повільниться! Так же кортить послухати, а він, начебто навмисне, зволікає. Водить закандзюбленою палицею по траві, креслить якісь візерунки — і хоч би тобі що! — ні пари з уст. Як сонний. Хтось уже й пса вщипнув, щоб той заскавулів чи там загавкав і розворушив старого, — і це, на горе, не подіяло: дід забрав від нас собаку, прикрив її своєю свитою — і знову ні словечка. Що скоїлось? Не сидиться нам. Хтось кашлянув...
— Діду, — не втерпів уже Семенко-шибайголова, — ви ж обіцяли... про дуба... Чи може охоти вже не маєте?
— Маю, — і дід Марко часто-часто закліпав запалими очима. — Маю охоту, а тяжко починати. Боляче мені.
— А що у вас болить? — і всі ми пронизуємо діда поглядами. — Що?
— Душа.
— Підіть у поліклініку, дідусю, — найменший з-поміж нас вирвався з порадою. — Порошків дадуть.
— Не зарятують порошки.
— А ви майніть на вигін. І до душі листя з дуба прикладайте. Може попустить. Дуб же всесильний.
— Пропав, хлоп’ята, наш широколистий дуб! — і дід узявся ребром долоні очі витирати. — Не буде вже його. Так-так... Це дерево вже запропащене. Повікувало — і завтра й згине.
Ми такого — а їй-бо! — не сподівалися. Відразу півколо наше заворушилося. Дехто з нас перезирається. Хтось схопився на рівні ноги. А я не спускаю з діда очей...
— Е, діду, ви нас страхаєте! Дуба ніхто зачепити не посміє.
— Завтра його повалять і викорчують. Повз село, через той дуб — шлях до міста стелитимуть, — і в старого знов затуманилися очі, аж так у їх кутиках ледве-ледве забриніли прозорі намистини. — А тому дубові ціни нема. А яка, Господи, в нього минувшина! Чи знаєте ви, хлопці, що під те дерево колись у давніх часах козак приходив співати? І вигравати? І співом-грою навіть найчерствіше серце розворушував та розголублював. Грав і на кобзі, і на сопілці, і на скрипці. Міг і на дудці.
— А на гармонії, діду, не вмів?
— Не терпів він гармонії.
— А на балалайці?
— Її також не зносив. Бридився нею. На гуслях він грав. Та так славно грав! Аби ви чули, як він умів грати! Як ударить по струнах та як затягне нашої стародавньої, аж у нас із захвату лоби мокріли, а чуприни гороїжились. Співав, аж лице в нього жаром паленіло. А як брав до рук сопілку — то так вона сумувала, що серце зі скорботи розривалося. І заводила, і схлипувала, і квилила, й голосила. А як, бувало, він із побратимами почаркується та розвеселиться — то на скрипці таку дрібушечку утне, що на ввесь вигін сміх так і розлягається. А він словами наддає снаги, а скрипка на всі сторони радість розносить, розплескує — і тоді хрещений люд нехотячи за боки брався і в огнистий танець пускався. І все село тоді з веселощів ходором ходило. А як він, хлоп’ята, на кобзі прославляв наше синє море! Як він словами і струнами виговорював!..
Я вже діда не бачив. Переді мною розгойдувався безмірний простір... Ось запінені хвилі підносяться вище й вище, заступаючи своїми розбурханими саванами сонце. А вітер сильнішає й сильнішає, і хвилі вже не колишуться, а вирують, нетямляться, а море прямо несамовитіє, нуртує та клекоче. Ще трохи — і сшаленіла водяна веремія із ревом і гуркотом вирветься з берегів і кинеться на суходіл, і затопить світ цілий.
Та ось вітер ущухає, і море сумирнішає: ще гнівається, але вже не піниться, не лютує. Ще і ще коливається, пручається — але чимдалі лагіднішає, вгамовується. Ще який час — і цілком випогодилося та внишкло... І ось воно вже спокійне, пригоже, безневинне, вже мовби пустотливо хлюпається, пеститься і, як велетенське немовля, під неосяжним безхмарним небом — засинає...
— Діду, мені аж жарко, як ви оповідаєте!
— А ти, хлопче, коли таке чутливе серце маєш, рукавом утрися і прохолодися. А я докажу, який козак то був неоціненний. Співав він ненаслідовно, неповторно. І у молодецьких своїх грудях носив вогонь незгасний, любов велику...
— Любов, дідусю?
— Еге. Він залюбився — дуже-дуже. Так тепера, хлопці, рідко хто кохає. На такого коханця тепер тяжко натрапити.
Нарешті! Нарешті зайшла мова про те, що нам понад усе хотілося послухати. Ніхто з нас не шелехнеться. Очима ми просто поприлипали вже до діда, готові з його уст кожне слівце брати і повторювати, і запам’ятовувати... І тими слівцями впиватися... Закохався, бач, козак у дівчині... Ой, аж крижинки плечі проймають! Ой, як же ж кортить усе до кінця почути! Хоч від діда про кохання наслухаємось, бо старші парубки, як починають про це балачку, завжди нас проганяють з гурту.
— А красива вона була, дідусю?
— Гарна була без міри. І козак до неї припав усім серцем і душею.
І-і, тепер ми про все дізнаємось! А чи ж у наших серцях вміститься те незнане, але жадане, що до цього часу від нас приховувалось?
— Швидше розказуйте, діду, бо нам кортить про це всьому селу переповісти!
О-о, у наших головах пашіло, грало!.. У нас порозхмелювались груди. Подумати, як тільки той козак любив! Пристрасно любив. Він її — ой, ненечко! — нам такого зроду-віку ще не приходилось чувати — він її обожнював, мовою її впивався, до неї приголублювався та пригортався. Обдаровував її найкращими словами: вона і прехороша, і прерідна, і найпривабливіша з-поміж усіх, і найбільш чарівна. Ой-ой, хоч би не пропустити якогось слова! Отак він признавався. І присягався.
— А як, діду, як він присягався?
— Сильно. На смерть. Він казав: «І коли я умру, і мої кості з роками на порох перетліють — і тоді, кохана, у кожній тій частинці-порошинці моя любов до тебе немеркнучою зірницею жеврітиме-світитиме».
— І він оженився з нею?
— Ні. То, хлоп’ята, не дівчина була.
— А хто?
Дід мовчав, і коли б не сльозина, яка леліла на його обличчі і яку він невзаміту пучкою розтер, можна було б подумати, що він зовсім спокійний.
— Хто вона? — не вгамовувався найзеленіший і найписклявіший з-поміж нас. — Хто?
— Мовчи! Бачиш, дід не хочуть зраджувати. Мабуть, таємниця.
— А ти, — і дід попестив наймолодшому м’яку, як шовкову, солом’яно-руду чупринку, — а ти не здогадався, кого козак любив?
— Тяжко. Не доберу.
— Невтямки ще тобі, хлоп’я. Підростеш, дорослим станеш — тоді напевно домислишся.
— То той славний козак, дідусю, вмер?
— Еге. Помер. І поховали його під цим славним дубом.
Старий сперся на палицю й підвівся — і пішов... А ми все ще сиділи, як приголомшені. Ми ніяк не могли розгадати дідової такої цікавої нам таємниці...
***
Закортіло мені збігати до дуба. Як стемніло, через тинок кличу приятеля-однолітка:
— Степане, катнемо нагору?
— Напосілася сестра, щоб нарубав хмизу. Махнемо завтра.
— Та ж чув, завтра дуба вже не буде.
— А-а-а... — завагався приятель, — сестра настирилася... — І по хвилині: — Та нема дурних — хай сама рубає. Гайда! Подумаєш, знайшла послушного.
Ми неслися городами, садками, розгалуженим ярком; обривали гудиння, збивали листя, згинали, а то й обламували гілля... Шугали в темно-зелені хащі і виривалися із них, і вискакували зразу ж на галявини... Аж ось з галявини обсунулися в рів, а звідти стрімголов полетіли у провалля. І що ж? Як лише наверх видряпались, трішки пробігли, — і тільки на пагорб силкуємось зійти, як нам місяць, що протискався з-за хмар, прямо в обличчя — плюсь! Та ще ж який бо місяць — аж-аж такий іскристий і такий обкупаний — ну просто так і проситься, щоб його вишиваним рушником яка добра душа втерла.
І тепер уже нас троє вигоном біжить: ми — один за одним стежкою, а повнолиций — збоку, понад вербичками, понад тополями. Ми — стриб-плиг! — а місяць ще прудкіший — гоп! — і вже попереду мандрує; ось він досягнув дуба і вже хотів був проскочити крізь його розхилисту гущавину — аж враз угорі на шпичасту галузку, невдаха, й настромився...
Захекані, ми повалилися ницьма під деревом...
Передихнули й сіли, на стовбур поспиравшись. А тиша довкола — неуявна! Така густо-блакитна та пахуча — ще й щедро скроплена місячною позолотою.
Скільки то тут сині-тиші! Сила-силенна! Здається, коли б її в мішки збирати — можна було б наскладати гарбу таку, що височіла б аж он не знать куди, аж під самі хмари — і то всієї, видать, не позабирати.
— Чуєш, жаба обзивається!
— А й справді!
— І цвіркун як розходився!
— Ага. А птахи заливаються. І, чуєш, у селі пугач подав голос — так наче заходився плачем.
— Пугука, клятий, на біду.
— І глянь, дим он із хат підганяється вгору. І як звивається...
— Як свічки в небо... І щось, слухай, співає...
Співає... О ні, я помилився! Ніякої тут мовчанки нема. Тут з кожної клітини спів нестримний проривається. Такий хороший, свій, він несеться звідусіль і приворожує, обгортає все непереможним чаром.
О голубизно, синь моя степова й до запаморочення духмяна! Скільки в тобі відзвуків, відголосів! І вони вже не вміщаються в тобі, і через твої зеленаві вінця вихлюпуються й все далі й далі розпросторюються кудись у безвість...
Як я цього раніше незугарний був почути?! Ось уже з гречки відзивається сопілка, з пшениці — ледве-ледве виспівує скрипка, а із села — не пугач! — всіма струнами бринить-дзвенить бандура... Тут біля дуба зустрічаються всі пісні, що колись співалися і дотепер співаються — але й до цього часу ще всі вони на повні груди не проспівані...
— Степане, слухай! — злегка штовхаю я товариша. — Правду дід казав: під цим дубом козак ночами безперестанно грає.
— Не вір. То казка. Козак у землі.
— Він з-під коріння грає. Я, Степане, здогадуюсь... Ти знаєш, що мені зараз наймиліше?
— Що?
Я не вмію як слід цього з’ясувати. Як його почати? І з чого? Я попросту не знаю, що мені зараз наймиліше. Мені все любе-любе! І жаби, й цвіркуни, і птахи, і дим, що з хат угору в’юниться, і оця розпросторена й розспівана чиста блакить, і скрипки, і пугачі, бандури, бур’яни — все-все мені без міри дороге, і всіх їх мені хочеться руками обхопити й до себе притулити...
— Ну, що ж замовк? Що тобі зараз наймиліше? А що це ти жуєш?
— Травинку. І з травинкою, подумай, попала земля на зуби.
— Ото бридка!
— Ніскільки. З-під цього дуба вона терпка й наче солодка.
***
Дебелий лобур хвацькувато сидів на лискучій потворі, що раз у раз сичала й кашляла, викидаючи бруднючі клубки диму. Ось він натиснув якогось важеля — і машина, висунувши наперед залізного кия, оскаженіло загарикала й рвонулася просто на дуба... Ось ще хвилина — і кий зчапав листя, потрощив гілки, швиргонув їх об землю і вгородився в стовбур.
— Не нищіть його! — жінка якась змолилась. — Змилосердьтеся!
— Не можна, бабо, — озвався лобур і при тому метнув погірдливий блик жінці. — Шлях до комунізму будуємо.
— На болотяні нетрі йдіть і там товчіться, і там будуйте. А наше поле облиште! Зупинися!
— Не проси його, жінко добра, — дід Марко вже озивається. — Кого просиш? Він, бач, і на людину, прости Господи, не схожий. На рогатого, на бугайкуватого скидається.
— Не загороджуй, стара, дорогу! Відступись!
— Не відступлюсь!
— Розчавучу!
— А щоб тебе батьки рідні зреклися!
Машина гахнула раз-другий — і дуб зрушився, здригнувся. Ще раз залізний кий двигонув, ще раз садикнув — і дерево захилиталося... Ось уже розколовся грубезний стовбур і навколо нього земля запалася...
І крислатий дуб, звівши догори попереплутане, подерте, з якого ще пересіювалася земля, коріння, і розкинувши в притолоченій пшениці понівечене гілля, лежав-конав...
Я вже не міг дивитися. Я відвернувся і пішов додому — також розбитий, потрощений...
— Кусаєш від горя губи, синку?..
— Мені, діду, дуба жалко дуже.
— І я за ним тужу. Але не вкидайся у розпач, сину. Минуть роки — і нові, ще буйніші, на нашій землі виростуть.
— Правда?
— Дід ніколи не бреше.
— Діду, ой як я вас тепер розумію! Ой як розумію!
— Про що це ти?
— А про того козака, що ви оповідали. Як він палко любив... І як він присягався: «І коли я умру, і мої кості з роками на порох перетліють — і тоді, кохана, у кожній тій частинці-порошинці моя любов до тебе немеркнучою зірницею жеврітиме-світитиме».
— Бачу, ти запам’ятав.
— Само якось запам’яталося. І я тепер, діду, знаю, хто вона — ота кохана.
— Ну, хто?
Я хочу дідові сказати і не можу.
— А ось не плач. Ну, хто ж вона?
У мене зродилося бажання кричати, присягатися. Адже ж у мене велике горе, бо оце ж тільки що, на моїх очах, потрощено, скалічено любов, молодість мою, казку недосказану мою...

До змісту Микола Понеділок Казка недосказана моя