Микола Понеділок
Казка недосказана моя
Гумористичні образки та новели

Із збірки «Смішні сльозини»

Живий жах

Під вечір віхола розгулялася така, що з хати на світ Божий боязко дивитися. Завихрився дощ, перемішаний із мокрим снігом, — і завиває під вікном, і нуртує так, неначе хтось з відьомською мітлою і мете, і хвище, і гуркає, і крізь щілини аж сичить та біснуватим сміхом відзивається.
Ясно, в таку негоду я не наважуся проходжуватись вулицями. А вискочити з хати таки кортить аж до нестями. Марудно ж сидіти поміж чотирма стінами цілісіньку одноманітну днину. Та ще й вислухувати таку хурдельну музику. Що його вдіяти?
Рятунок — телефон! Дзвоню до знайомого поліцая з сусідньої вулиці. Мовляв, визволяй ти мене, друже. Так-то й так, змилосердься наді мною. У хаті від нудоти пропадаю. Ти маєш авто, приїдь, будь ласка, своїм «фордом» до мене, скаліченого, одноногого, й забери мене в кіно. І там мене лиши. Я пересиджу якихось три години, надивлюся досхочу на різне шпигунство, вбивство, стріляння та інше душороздирання — отож, трішки окультурюся я там, а так о годині восьмій вечора мене, вже окультуреного, з кінотеатру до хати, коли твоя ласка, знову гарненько в автомашині допровадиш. Зроби цю послугу, коли не ради дружби — то бодай заради моєї зламаної лівої ноги. Ну, як?
Поліцай згодився. Сказав чекати його за півгодини чи навіть і раніше. Жду. Справді, невдовзі не один, а аж два поліцаї у моє помешкання навідались. Беруть мене, як цяцю якусь велику, під руки і з великою урочистістю допомагають мені по східцях сходити.
Спускаємось, а люд хрещений з усіх дверей уже за звичкою юрмою суне.
— О Господи, напарубкувався! І в нашім домі таке лихо жило. Добре, що його вже арештовують.
— А я вам не казала, що він шкідливий. Непевний він. Відцарював на волі — хай іде теперки в тюрягу. От там із нього гумовими патиками трохи дурість витрясуть. Бандит.
— Він і схожий на бандита.
— Ні, він злодюга, пані. Я чула, що він обшатирював людей. Ошукувати він мастак.
— Та ні, він шибеник і баламут. Він, мабуть, якусь дівчину з ума звів, а потім ножакою її — чик-чик! — і квит.
— Від нього можна всього чекати. Він завжди був такий набусурменений та мугирякуватий. Насупиться завжди і ніколи не привітається зо мною. А який у нього чуб настовбурчений. І очі якісь злодійкуваті. А яку він у хаті музику слухає — живий жах! Ото радіо в нього! Або скрипка грає, або бубни вибивають, а раз на власні вуха чула — дзвін дзвонив. Кажу я вам, що він шкідливий.
— А оце колись я його вгледіла ввечері на вулиці. Я йду, а він назирці за мною. Тоді ми порівнялись. Я, як і личить жінці, чемно йду собі і ані мур-мур до нього, а він поздоровкався і дивиться на мене, дивиться. А в нього чуб, бачу, ну просто на моїх очах гороїжиться і гороїжиться... І страшно мені тоді зробилося. Кінець, думаю, прийшов мені, кінець. Силоміць оце візьме та й знівечить мене або ще гірше — хап-лап! — і укоськає мене навіки десь у темному куті.
— Даремно ви, пані, боялися, — несеться з вищого поверху. — Він вас не зачепить. Він на молодих кидається, а ви в літах.
— А ви собі роки лічіть, а не мені, — знизу жінка відгризнулася ображено. — Молода яка знайшлася...
— А й молода.
— Ой, мені аж смішно!
— На кутні ви засмійтеся.
— Хто б уже говорив...
— Ага! Чиє б казало, а ваше мовчало.
— Не лізьте, пані, в очі, як та сльота.
— А грім хай вас поб’є! — і пані забігла в кімнату, хряпнувши дверима.
Мені полегшало, бо спочатку жінки, а потім і чоловіки з усіх поверхів стали між собою сваритися. І в сварці мене хоч-не-хоч забули.

***
Через три години, як мене поліцаї назад везли (бачив кінокартину «Одруження Фіґаро»), вже розпогодилося і надворі, а ще більше у моєму домі. Коли мої знайомі, а одночасно й наглядачі порядку, мене з вулиці в хату впроваджували — будинок знову заворушився... Знову на всіх поверхах люд збився. Але вже мене не лають, — о ні! — вже мене словами пестять-гладять...
— О, дивіться, я так і знала, що його з арешту випустять. Та він, як мишка, полохливий.
— Правда, смирний він. Його, калічку, як любисток, до рани можна притуляти. А ті паразитські поліцаї, і погибелі на них нема, завжди гарних та порядних людей чіпають. Руки б їм покорчило.
— Той каліка добрий. Ішла я раз із ним — ой, який він приязний, який поштивий! Іде зо мною й каже: «Он горбочок, пані, обережно, не спіткніться». І пособив мені, поміг кошика нагору нести.
— І розумний який. Музику таку жалісливу, таку культурну музику все слухає. І дві газети кожного дня купує і читає.
— А очі які в нього мудрі! Блакитні, глибокі — утопитись можна. Дай, Боже, щоб наші всі сини такі були.
— Правда, правда, він приємний, ґречний...
— Обхідливий, ввічливий у поведінці. Товариський.
— А розуму в голові — копиця. І його так, сіромаху, задармо поліцаї мучать. Він не хлопець — золото...
Мені легше до порога кривуляти. Поліцаї тільки підсміхаються. А на мене з усіх поверхів сахаринова хвальба сиплеться та сиплеться...
У снах тільки таке трапляється, а не наяву: за коротких три години я із злодія, шибеника, бусурмена золотою людиною зробився. Це, як каже моя знайома з другого поверху, це прямо живий жах!

 

Телевізія

Бачите, які останнім часом непереливки мені — ну просто не щастить та й годі. І не лише з ногою. Не дуже щастить мені й у гостях. Куди б мене не запросили — завжди — ну, повірте, що завжди ті запросини не йдуть мені на користь. Чомусь розсерджуся, розпалюся я в гостях, що й не казати. І шкутильгаю додому насуплений, пригнічений, мовби мене десь, не доведи Боже, пограбовано чи боляче побито.
Прикладів? Та маю багатенько. Ось вам один. Запросили мене в моєму ж таки будинку. Та що оповідаю — в якому там будинку! Запросив сусіда через двері. Мовляв, бери свої милиці, кощію безсмертний, та пришкандибай вечірком до нас на каву. Поп’ємо кави, погуторимо, трішки людей обмовимо... Заскоч на часинку-другу.
Не згоджуюся я. Думаю собі, чому це я поплентаюся до них на каву? Чому?? Вони мені не дуже там які близькі знайомі, кава коштує якихось десять центів — і я через отой маленький гріш буду нудитися цілісінький хороший прохолодний вечір.
— Не прийду, — кажу. — Лежатиму та на подушках ногу лікуватиму. Не можу.
— Прийдіть! — наполягає господиня. — Крім кави, сьогоднішнього вечора буде в нас ще телевізія. А на телевізії — атлетична боротьба, спорт-мордобій. Там сьогодні на екрані такий розпалиться мордобій, що любо глянути!
— Як це, — кажу, — любо глянути? На що? На мордобій?
— Аякже, — вона мені, — там дядьки тристафунтові як почнуть кулаками один одному щелепи вивалювати — то аж телевізор тріщить-здригається. А сьогодні на каналі п’ятому буде виступати чемпіон мордобою — Буно Пампаніні. Ой, то ж і хлоп, як дуб. А м’язи на ньому, як в’язки бананів. Одне погано — у хлопа трішки ніс приплюснутий, розпечеричений, і чуба на маківці він мало має. А так хлопець — краса. А як той Буно ногами б’є! Ой, як же б’є! Як тигриця натуральна! Як хвицоне ногою, як усмалить, як ударить партнера у живіт — то аж арена туди-сюди хитається. От спорт — правду кажу — любо прямо глянути! Усі в нашому домі дивляться на нього й не нахваляться. Прийдіть.
Подумав я, подумав — і погодився до них заскочити. Цікаво ж, міркую собі, хоч раз поглянути на боротьбу, на те, як від хвицання та мордобою арена туди-сюди хитається.
Ну, а до них ідучи, згадав про наш прадавній звичай: у гості йдеш — подаруночок, будь ласка, не забудь. Адже ж даси даруночок, і про тебе люди поганого слівця уголос ніяк не скажуть.
І що ж моїм сусідам взяти? Хіба морозива купити? Ні, не годиться. Не можна — скажуть, скупар нещасний, притаскав насміх дешевого морозива, коли тут від своїх дорогих ласощів холодильники вгинаються. Хіба взяти тістечка? Теж незручно. Наїдяться моїх тістечок і будуть тоді всім жалітися, що від них животи їм нагло розболілися. Е, візьму їм і подарую книжку. Твори Василя Стефаника у гарній золотій оправі. Це буде, напевно, непересічний подарунок, і пам’ятка, і насолода. От добре, хвалю я сам себе, що мені в голову така спасенна думка впала.
Книжку! І лише книжку! Хутчій купую я Стефаника.
***
Пришкандибав до них. Телевізор уже гарчав. Мордобій уже розпалювався. Я тільки присів, а пані-господиня без зайвих передмов ну-бо мені таємниці цього, з дозволу сказавши, спорту розповідати.
— Бачите, — каже вона, — бачите, отой у білих підштанцях, що так зубами клацає й скрегоче, — то Пампаніні! Дивіться, як він припечатав партнера кулаками межи очі — аж в того лице перекосилося. От молодчина! Ото краса! А тепер побачите — о-о, дивіться, — он той другий буде ламати йому ноги! Буде трощити йому кістки!
— Що, що? — злякано перепитую я господиню. — Буде трощити й ламати ноги?..
— Ага. Ще й як ламатиме! Із музикою. О, о, дивіться, як Пампаніні його душить. Він аж посинів. Він аж стогне, аж гарчить, аж слинкою вдавився. А зараз Буно його, мов ту ганчірку, жбурне ребрами об землю. Чудесно! А потім стане йому черевиком на горло і буде на горлі танцювати. Оце так Пампаніні! Оце герой — перша кляса! А ви знаєте, — звертається вже вона до мене, — щось про Пампаніні? Знаєте, хто він?
— Не знаю я нічого, — засоромлено відповідаю. — А хто ж він?
Пані-господиня і пан-господар у кріслах на хвилинку ніби завмерли, а їхні очі ніби сказали:
«І цей ось пень про Пампаніні так нічогісінько й не знає! От же ж дровиняка, ой тупиця!»
— Ви не знаєте нічого про Пампаніні?! Та це ж просто скандал! — заторохтіла господиня. — То слухайте. Він народився в Італії, в селі Б’янкі, за двадцять миль від Риму. Йому двадцять сім років і п’ять місяців. У
нього триста десять фунтів чистої ваги. Він шість футів і три цалі1 заввишки... У нього грудна клітка — сто п’ять, а шия — тридцять дев’ять ще й три четвертини.
— О, — дивуюсь я перестрашений, — то ви про нього оце все знаєте?
— Що значить «оце», — встряє ображений господар. — Ми знаємо й більше.
— Звичайно, більше, — перебиває враз дружина. — Я ще всього вам і не сказала. Пампаніні має третю жінку з Іспанії, а скакає в гречку до іншої, що приїхала з Венесуелі. Він має жовтого пуделя — і його, отого пуделя, недавно обстригли за двадцять п’ять долярів. Ага, ще пригадала — Пампаніні має на шиї шрам і невеличку бородавку.
— Дві, Маріє, бородавки, — поправляє пан-господар. — Дві.
— Одна, кажу тобі! — сердиться Марія. — Другу він випік минулої неділі. В газеті про це писали. І в тій же газеті було написано, що Пампаніні любить сильно музику, особливо такі пісні: «Цілуй мене й кричи» — музика Ля-бен-Роза, «На вікні сидить біла собачка» — музика Джімі Гу і «Ти причарував мене блакитним «каделяком».
Я сидів, запаморочений такими інформаціями. Оце так пам’ять, думаю, у наших козаків. Знають про Пампаніні, що треба і не треба — навіть знають про його пуделя, коли того обстригли і за скільки-то долярів.
— Ми такі речі, бачте, дуже любимо, — вириває мене з задуми господиня. — А що ви любите? Що вам найбільше до серця припадає?
Я був заскочений її запитанням. Ну як на нього відповісти? Я мну під рукою книжечку, що збирався їм подарувати, — й не знаю, що робити? Що сказати? Як відповідати?
— Я люблю... — нерішучо почав я, — я люблю Стефаника.
— Стефаника? — дивується господар. — Я щось такого борця-мордобоя не пригадую. А на якому каналі той твій Стефаник виступає?
— Він, — кажу, — на телевізії не виступає. Василь Стефаник?! Пам’ятаєте його чарівну «Землю»?..
— О-о-о, — втручається господиня, — це якийсь Стефаник, що має землю. То він, певне, не з Нью-Йорку, а десь мешкає на курячій фермі, на своїй земельці. Ми таких незнаних людей не можемо, звиняйте, пам’ятати. А ви, дорогесенький, земелькою цікавитесь? Значить, ви, мабуть, за Нью-Йорк частенько вибираєтесь... Розумію. Розумію... А я ніяк не могла добрати-догадатись... А куди оце, я пригадала, куди вас недавно поліція возила? Невже-бо до арешту?
— Ні, ні, не до арешту. Підвозили мене, каліку, до кінотеатру. Бачив «Одруження Фіґаро».
— О, одруження Фіґара? А з ким же той Фіґар рішився одружитися?
— Та він, — кажу, — справді не одружувався. То опера Моцарта.
— Моцарта? Щось про такого не чувала. А той Моцарт — старий чи новий еміґрант? Коли приїхав до Америки?
— Та він, пані, не еміґрант. Він народився в Австрії...
— В Австрії? Ага. То, кажеш, буде-таки одруження того... як його... Фіґляра. А де ж відбудеться вінчання — в греко-католицькій чи православній церкві?
Я нічого не сказав — тільки подумав: «Господи, нащо нам у хатах та телевізія здалася? Нащо? Щоб Стефаника ми шукали на курячій фермі, а «Одруження Фіґаро» — в греко-католицькій чи православній церкві?»
Подумав так і з книжкою, розлючений, відшкутильгав зараз же додому.

1 Дюйми.

 

Дохтори та зцілителі

Новий тиждень приніс мені через мою зламану ногу повно нових клопотів. Де не повернуся — непроханих скороспечених самородків-зцілителів, різних дохторів, фершалів і костоправів повно-повнісінько, хоч греблю ними загати. Настигають вони мене, де треба і не треба. І чого варті їхні поради, рецепти, як ногу ушкоджену найліпше лікувати.
Один мій знайомий, майстер на всі руки, — він може шити чоботи, може дахи латати й годинники ремонтувати — то він радить мені спати горілиць і пити побільше води із сіллю. Ще добре, каже він, щоб я під час сну трішки робив гімнастичні вправи, тобто щоб у сні ворушив я злегенька потовченими кісточками. Від цього, твердить він, нога ось-ось так і загоїться відразу! Як я йому не доводив, що я не можу дві праці заразом виконувать — і спати і водночас гімнастикою скріплювати пощерблені кістки — не допомагало. Він напосівся на своєму: «Роби, як сказано, і ліва нога за тиждень перестане нити».
Інший же знайомий, за фахом рахівник-економіст, раяв мені, коли в мене пече нога, прикладати мокрий, холодний рушник до чола й до шиї, і той рушник через живіт-груднину буде витягувати ввесь жар із лівого коліна.
— І так прикладай, друже, упродовж двох років. А воно, побачиш, витягатиме...
— Упродовж двох років?! — перепитав я його здивовано. — Та це ж довге лікування.
— Не поспішай, — він мені, — все має свій час. Навіть дитина родиться за дев’ять місяців, а ти чому ж це хочеш усе зразу.
А третій друзяка спіймав мене в голярні.
— Це ти? Та не клей дурня! Чого це ти на паліччя спираєшся?! Кинь ті ломаки!
— Не кину, — бідкаюсь йому, — бо зламав ногу.
— Ой, — і він підходить ближче, — ой, що ж це з тобою? Та ти, без жартів, уже каліка. А як ти помарнів, як охляв! А постарів! Та ти зовсім із тіла спав. І, бачу, в тебе й брови якось покостричилися, розволохатіли. І очі в тебе витріщені, і вії полиняли. Ти вже руїна. Ти наче вже як запропащений. А обличчя в тебе яке земляне, погребне. Та ти вже на ладан дишеш, ти як живий покійник. А чи ти хоч забезпечений на випадок... ну... смерти?
— Забезпечений, — кажу, — на тисячу долярів.
— Ой, це мало! Тепер похорон коштує дві тисячі. Ой, ой, а ти вже одною ногою наче там стоїш!
— Та, — терпець мені урвався, — йди ти к бісу. Киш від мене!
— А ти, — не вгамовується він і не відстає від мене, — не кишкай. Я тобі не курка. Вже гнівом пирскаєш, розприндився на мене. Ти ліпше слухай. Ось плентаєшся, бродиш із костурами — ти, пеньок незграбний. І не знаєш, що робити. А я тебе навчу і вивчу лікарювати. І ти сам себе майже з гробу вирятуєш. Одужаєш за місяць, будеш за тридцять днів як огірочок, свіжесенький-гарнесенький. Намотай собі на вус — сам себе вмій рятувати. Я, наприклад, сам повигоював собі прищі, сам собі вилікував, подумай-но, гостець1. У мене в крижах були ломоти — тепер нема. А шлунок мій! Колись у ньому шпигало, голками кололо, як я з’їв отаке манюцюпісіньке яєчко, а тепер якби й каменюку проковтнув — то й каменюку перетравить. А чому? Бо я знаю, як лікуватися. Ось у тебе зламана нога. І я тобі даю рецепт. Береш сиру покришену цибулю і перемішуєш її з медом, тоді додаєш туди ще квашеної капусти жменю, трішки перцю, дві ложки соняшникової олії і три-чотири часничини. І, врешті, декілька перестиглих сливок, червивих яблук і ледь-ледь гниленьких вишеньок туди вкидаєш. Усе це як слід вимішуєш і здушуєш. Ось і маєш виціджений сік. Наливаєш його в склянку і, затиснувши щомога носа трьома пальцями, все одним духом випиваєш. Хоч і не до любости тобі таке питво — та мусиш з апетитом, прицмокнувши, все випивати. Спершу воно буде бридке, а опісля, як втягнешся, будеш не пити, а розкошувати. Ручуся, ось моя зарука, стягнуться докупи і заростуть твої зламані кістки. Второпав?
— Уторопав, — кажу й далі спостерігаю, з якою вірою й завзяттям він про той сік оповідає.
— Отже, роби так три рази на день. Відчуєш — бий мене сила Божа, коли збрешу — відчуєш, що нога невдовзі буде, як дуб, дебела. І сам ти окремезнішаєш, поповнішаєш, подужчаєш. Ну, всього кращого, бо поспішаю я... Мені ніколи... Котра година?
— За десять шоста.
— Що, за десять шоста? Ой-ой-ой, а о шостій аптека закривається. А я ж мушу в аптеці мазі взяти. Знаєш, лишай проклятий за вухом укинувся. І аспірини куплю — інколи, подумай, наче хто з рушниці в голову стріляє — прямо від болю голова горить... І в хребті у мене щось, наче кішка, дряпає, щось дере й дере — як найнялося... І шлунок мені чомусь аж під груди підпирає, і все в ньому щось бурчить і булькає. Мушу купити дві ґумові грілки — одну на груди, а другу ще кудись. Ну, я біжу. А ти не забувай мого рецепта. Побачиш, будеш, як віл, здоровий. Але про рецепт — ані шу-шу нікому. Я його опатентую. Я його тільки тобі порадив, тримай його в секреті. Ну, до побач...
Пішов, обома долонями обхопивши крижі. Ох, і натеревенив же він! Та його варто було б як слід вибатькувати за таку пораду, — подумав я і довго дивився вслід цьому горопашному чудасієві, дохторові та зцілителеві.

 

Тендітна пані

У парку можна й смачно пополуднувати. Неохота ж розкидатися грішми по ресторанах — отож, купуєш дебеленьку цибулину, шматок ковбаски, кусманчик хліба житнього і ще чогось такого — і прямуєш між дерева. Така приємність — розсядешся-розкинешся на лавці, їси та ще й кришки збираєш та ними зграю горобину підгодовуєш. Та ще ж і свіже повітря! А на свіжому повітрі апетит розпалюється такий, що, здається, вола засмаженого подужав би — не то ковбасу та цибулину.
Та ще й для споживання така свобода! Ніхто за тобою не слідкує, як ти там їси. Чи відкушуєш хліба, чи ковбаски стілечки, чи на всі зуби, чи відхоплюєш ти огірка чи цибулини тільки скраєчку, чи цілу половину — ніхто того не запримітить і не осудить. А в ресторані — рятуйте мою душу! — спробуй тільки привселюдно взяти цибулину в руки і захрумтіти нею — то люди так і почнуть пильнувати кожний порух твій, вони так і упнуться в тебе поглядами. Дивитимуться та ще й кривитимуться. Казатимуть, глядіть-но, чудо якесь он там сидить і наминає, як заєць моркву, цибулину. Та тими поглядами вони тобі наче отак — чик! — і обчикрижать душу, і ти, згнітивши серце, поспішиш, скільки в тебе духу, втекти у темну вулицю, подалі, на безлюддя.
А в парку — о! — тут просторо, вільготно. Чи ти споживаєш гарнесенько, по-панськи, чи плямкаєш і цямкаєш — ти нікому не псуєш нерви і не муляєш очей.
— Смакує?
О, мене неначе хтось у крижану воду зненацька вкинув. Я здригаюся. А це що прибилося до мене? Жінка. Зґрабненька, невелика на зріст, у літах уже. Досить чепурно убрана. На шиї срібний ланцюжок із малесеньким чи то дзеркальцем, чи то годинником, в одній руці руда, із золотавим мереживом, торбинка, а в другій — кольорова хустиночка. Таку тендітну постать я часто бачив на малюнках у тих книжках, де оповідається про життя заможних людей минулого сторіччя.
— Невже тобі смакує? — вона до мене.
— Еге! — спантеличено гугнявлю, бо в мене ж повний рот цибулі. Я ж бо нікого тут не сподівався. — Смакує, — і силкуюся проковтнути, бо ось-ось удавлюся. — Вірите, охота до їди мене добре розібрала. І до смаку усе! Смачне таке, що просто не сказати.
— Та бачу. Ти щасливець, їси, аж порожевів он від натуги. Аж очі, вибач на слові, трішки витріщив.
Вона розглядає мене, роздивляється на розкладені на лавці мої харчі, та ще й так роздивляється, наче до них молиться. Її моя їжа наче приворожила. Вона ніби слинку з голоду ковтає. А може ні? Може мені привиділось? Ні, ні, направду, вона ковтає слинку. А так! Видко, до краю зголодніла жінка. Оце вона й розмову зо мною почала. Хоче підлеститися, щоб я роздобрився та дав і їй поїсти. Ну, що ж — віддам їй рештки ковбаси. Де моє не пропадало. Не хочеться, але мушу вже віддати, бо вона не відриває очей від їжі. Хай підкріпиться-підживиться та знає, що добрі люди ще на світі не перевелися. Але... І тут мене підстьобнула інша думка. Та як же це можливо?! Капелюшок такий заманистий, з хутряним хвостиком, торбинка золотими нитками прошивана, вибагливо-примхливий ланцюжок із годинником чи дзеркальцем манірно шию облягає — зовні така, здається, розкіш, а всередині, в кишках, звиняйте, вітер віє. Невже вона голодна?
— І ти, голубе, все з’їси?
— Та, — кажу, — як вам сказати. Планував усе поїсти, а тепер не знаю. Можу й поїсти, а можу, коли треба, дещо й залишити.
О, пронеслося в думці, нема сумніву, що їй уже допекло. Їй уже голод дозоляє. Ич, чим цікавиться: «Чи все з’їси?» Це вона наздогад буряків, щоб дали капусти. Мовляв, дайте напитися водиці, бо мені від голоду кишки вже постягало.
— І ти, любесенький, не об’їсися?
— Ні, пані, — вже мене трохи злість бере. Не дасть спокійно й попоїсти. І принесло ж її до мене. Де вже об’їсися, коли тут вештаються такі повні цікавости настирливі тітусі. Вони від уст твоїх дометикуються шматок хліба відібрати. — Ні, не об’їмся, пані, бо ви ж сюди навідались. Ось вам... Не погребуйте моєю їжею. Ось скуштуйте ковбаси... І цибулі на піддачу. Призволяйтеся, бо бачу, що ви зголодніли до безміри. Їжте.
— Що ти? — і вона насуплюється і копилить губи. — Облиш, добродію, такі недобрі жарти!
І чого вона скривилася й надулася, як півтора нещастя — не розумію я її. Може їй запропонувати чогось іншого?
— Як не хочете, — кажу, — ковбаски, спробуйте швейцарського сиру з огірками. І молоко я маю.
— Чи ти це навсправжки?! Сир з огірками. І молоко. Ні, ти глузуєш з мене.
— Не глузую. Їжте. Смакуватиме.
— Що ти, що ти? Хочеш, щоб я зіпсувала собі шлунок?
Тут я вже не витримав.
— Пані дорогенька, — крізь зуби я ціджу, — ви ще й їжею перебираєте. Ви, бачу, не голодні.
— Що ти, здурів?! Звідки тобі влізло в голову, що я голодна? Звісно, я не голодна.
— То чого ж, — підвищую я голос, бо мені вже не по собі зробилось, — чому ж, пані, ви, на милість Божу і ради всіх святих, і ради мого спокою, до мене причепились?!
— Я, любесенький, до тебе причепилася з цікавости. Я ще в житті своєму не бачила, щоб хтось так уплітав. Ковбаса, і більша за кулак людський цибуля, і сир, і молоко із огірками... І все це ти стеребиш?
— Уже, як бачите, майже стеребив.
— Тоді у тебе не кишки, а справжнісіньке залізо. Вперше бачу, що людина має всередині не шлунок, а молотарку. Я б від таких харчів до вечора сконала. Ну, їж і далі на здоров’я! Даруй, що тебе потурбувала.
І тендітна пані, озирнувшись ще раз — ще два на мене, вийшла з парку.

 

Чи, може, інакше треба?

А сьогодні захотілося мені не в парк, а повз рідну нашу українську школу пройтися. Хоч на мить, мислю собі, згадаю безжурнії часи свої, коли я також по шкільному подвір’ю, як навісний, гасав, на одній нозі підстрибував, на тинок чіплявся, на дерева вибирався... А як на гойдалках вихитувався? А як раз, пам’ятаю, хлопці мене схопили з обох боків — і нумо розкручувати, неначе дзиґу, а я з розкуйовдженою чуприною і з розчепіреними руками, всі казали, на найкраще в нашому селі опудало скидався. А як тоді я верещав — достеменно як порося те недорізане. А всі навколо мене помирали зо сміху...
Або як затівали ще гратися у попсованого телефона. Чудасія тоді творилася! І починалося: шепче перший другому — зеленина, другий третьому — травина, а потім і йде від вуха до вуха, ланцюгом: бадилина, цибулина, насінина... А до мене доходить — конина! А я смішком передаю товаришеві — худобина! Ну, а товариш як роздрочиться — та як не схопить жменю землі сухої, та як не дремене за мною, щоб мені вуха понатирати — горенько моє! А я, хитрун, видряпуюсь на тинок і звідти ногами від нього щосили відбиваюся...
А які в нашому класі кумедні прізвиська були! Мене всі дражнили «перепічкою», бо я був товстий та ще й з приплюснутим носом на додачу. І були в нашому класі і «гарбузи», і «чаплі», і «мамалиґа»; був «джміль», було, здається, «перевесло», а Петра Горбенка за те, що він рідко коли свого чуба розчісував, прозвали «коров’ячим хвостом». А Марію Гук ми тихцем кликали «срібною тополею», бо вона як читала своїм приємним голоском віршика — обов’язково то в один, то в другий бік ледь-ледь перегиналася...
А пізніше, перейшовши до шостого класу, я схуд-схуд і вигнався жердиною угору — і мене тоді прозвали «чорногузом»...
А на Федька Книша всі гукали «Реве та стогне Дніпр широкий», бо він мав звичку говорити басовито, повагом, як дідуган — та ще й розтягував слова, як казала вчителька, «на цілі кілометри»...
Які ж то проминули безтурботні роки!
Школа моя... Перешуміла зелена радосте моя!
А як бувало...
— Give me the ball!1
Я здригаюся. Підводжу голову. Хто гукає? О, це до мене звертаються! Я стою якраз перед огорожею. Проміння вечірнього сонця проривається між хмародерами і озолочує свіжовималюваний напис: «Українська школа».
Від такого напису мені на душі легенько робиться — так, наче на моє серце хто поклав пучок чебрецю чи волошок з жита. Подумати! Серед залізного торохкотіння, серед хмародерів, бензину, автомобільної хурделиці примостилося й ріднеє гніздечко. Он шкільне подвір’я. На ньому два хлопчаки нервуються, тупцюються і в мене оченятами впиваються... Один опецькуватий карапуз, як рожева кулька, надутий, а другий — піснолиций, вутлий, як оселедчик пересушений.
Обидва раз по раз квапливо на хідник показують. Я зрозумів. Вони гралися, і їхній м’яч перескочив через замкнену високу огорожу і опинився на вулиці, у рівчаку.
— Що, хлоп’ята, з вами? — звертаюся до них так, як треба, тобто по-козацькому. — Чого ви хочете?
— Ball!2
Тут мене вже пересмикнуло. О, думаю, як насіння запорозьке цвенькає! Ну, я не піддамся. Я піду на хитрощі. Я вас провчу, пташата.

1 Дай мені м’яч!
2 М’яч!

— Я, — кажу їм, — хлопці, українець. Я по-англійському не розумію. Ні бе, ні ме, ні кукуріку. Чого ви хочете?
Обидва вони насторожились. На мене зизувато зиркають. Я також з-під лоба на них блимаю.
— Ball! — знову вигукує недорослий повнолиций козачисько.
О, думаю, а жаба б тебе лівою ногою брикнула, який ти впертий. Та хоч безлік разів повторюй — «Ball» — я не подам його тобі. Хоч як канюч, а поки до пуття не скажеш — не матимеш м’яча. Покепкую з них трішечки. Нехай собі попобиваються за м’ячиком. Я прикинуся, що анічогісінько не розумію. Не второпаю, буцімто, я — що, як і до чого.
— О, — придурююся, — то ви, хлоп’ятка, цвяшок цей хочете? Хочете, щоб я подав вам оцей покручений, бруднесенький, обіржавлений цвяшок. Ну, нате, — і підношу із рівчака цвях, щоб кинути його крізь огорожу. — Хоч він і в болоті, але... Хочете цвяшок?
— Nо!!!1 — скиглить опецькуватий і заперечливо крутить головою.
— А чого ж ти хочеш? Кажи по-українському.
— No! — гукає піснолиций.
— То може, — кажу, — дорогесенькі, камінчика бажаєте? Дати вам камінчиків? — Я збираю камінці, а при тому, наблизившись до м’яча, навмисно далі відштовхую його ногою. — Камінчика вам дати?
— Ball! — одним духом, наскільки йому дозволяє горло, галасує товстесенький.
— Ball! — помагає верещати худенький.
Ну, думаю, вони неабиякі капосники. Хлопці вреднющі. Але ж і я не з милосердним серцем. Я позловтішаюся над вами. Тут наскочила коса на камінь. Ви уперлися — і я затявся.
— Хлопці, — кажу, — ви українці?
— Yes2.

1. Хочете, щоб я м’яча подав?

1 Ні!!!
2 Так.

— Yes.
— То говоріть до мене, ради Бога, по-своєму, по-рідному.
— No!
— Як ні, — кажу, — то я вам м’яч закину світ за очі. Жбурну зараз на он ту дорогу і авто його — пух! — розчавить.
Бачу, хлоп’ята розгубилися. Мовчки на мене глипають. За хвилину опецькуватий пуп’янок запхинькав, а вутлий, посварившись на мене кулачком, узяв палицю і почав копирсати нею під огорожею.
У їхніх очах зібралося стільки невисказаного подиву й презирства до моєї, на їхню думку, нетямущої та проклятущої особи...
Коли це — де не візьмись! — знайома з сусідньої вулиці — пані Пузир із широчезною торбиною прямо на мене насувається. Її, гадаю, оце тут тільки й бракувало! Я аж не тямлюся від злости. Ох, падоньку, потерпаю я, вона ж тут перекапустить мені всю справу. Як розв’яже язика — стриму їй нема. Як причепиться до мене — біди мені не оминути.
— Ти що це, крива личино, несповна розуму чи що? — замість «доброго здоров’я» так вона мене ось привітала. — Біля м’яча стовбичиш і ліньки тобі його через огорожу діточкам метнути. Дивись, як вони, крихітки, благальними, збентеженими очима на тебе кидають. А отой он-о з горя вже аж хлипає.
— Хай хникає собі, — кажу. — Я не подам м’яча.
— А чому, дозволь спитати?
— Вони до мене не хочуть рідним словом відгукнутися, а я не хочу ради них бодай мізинцем ворухнути. Не хочеться мені нахилятися задля таких.
— Дратуєш їх?
— Дратую.
— Ну, то я сама подам.
— І не пробуйте! — попереджаю я. — Вирву у вас із рук.
О, думаю, відсахнись від мене, жінко. Спасу від тебе нема. Вона вже до мене наближається... А мене тіпає від страху. Душа в п’яти сховалася. От наразився на нещастя! Ну, думаю, вергоне вона оце мені межи очі торбиною — і дух я тут спущу. Та ж та торбина он доверху набита всячиною і важить, далебі, пудів півтора.
Я знітився і якимсь прямо безсловесним став — ворушу устами, а на слово не здобудусь. Щось икаю і екаю — і далі нікуди. І розшарівся я. Чую, а моє лице жаром обпікає.
— Що ти, лобуряко, — нарешті люттю бухнула вона, — що ти у мене будеш виривати?! Безсоромник! Здоровий, як віл, а ліньки тобі м’ячика шпурнути! Нема кому тебе за це добре натовкти! Я б тебе оце і шмагонула — так сил катма. Дивись, лінтюх нещасний! Дивись...
Репетує вона, аж мене в холодний піт кидає. Коли ж вона вгамується? Ну, що ж, думаю, його робити? Треба, може, якось підлеститись до неї та втихомирити її, бо гармидеру наробить на цілу вулицю.
— Пані Пузирихо, — кажу, — чого ви даремно нервуєтесь? Не псуйте своїх дорогоцінних нервів. Ви ж жінка молода, красива, розумна — навіщо вам скандали? Та ж живете, як у Бога за пазухою, — у спокої, в добрі, у статках...
А вона ще ближче до мене, та ще войовничіше.
— Не підсипайся, — і гойдає торбиною, — бо нічого не вийде. Ич, який слизькоязикий. Ич, як уміє зуби замовляти! Та не на таку ти, бач, натрапив! Не зворушиш мене лестивими словами. А потім — що це ти мені верзеш: «У Бога за пазухою»? Соромився б таке казати. Де ж то в Бога пазуха? Безбожник, вітрогон, шибайголова — он хто ти! Недарма тобі й ногу покручено. То Бог тебе так покарав за те, що ти безбожник.
Вона мене шпетить-картає, а хлопчаки за огорожею в долоні плескають із радости. Тут пані зненацька гримнула й на них:
— А чого це ви, дріб’язок поганий, зуби скалите? Ви, пуцьверінки лукаві! Диви, все розуміють, а говорити по-своєму не хочуть. Хіба вам м’яча давати?! Ціпком вас частувати, щоб ви свого не забували! Турки ви! Вас треба по штанях спороти так, щоб три дні не змогли сісти. Каверзні ви, турки, шибеники!..
Пішла вона... Я з полегкістю зітхнув...
Я — біля м’яча. Хлоп’ята похнюпились на шкільнім подвір’ї.
— Що, — кажу, — чули, карапузи? Перепало й вам?
— Ball, — вже не кричать, а просьбою лебедять.
— Просіть хоч до ночі — не подам. До хрипки повторюйте — намарно. Я вас не розумію.
Я відвернувся. Йду... На вулиці нікого. Крок... два... п’ять відшкандибав...
— Пан... Пане... — чую з-за огорожі.
Я зробився нараз глухим. Я нічогісінько не чую. Нехай ще раз попросять.
— Пане! — голосно вже кличе опецькуватий хлопчик. — Дайте, плосу, м’яца.
— Плосу, дайте м’яца, — повторює худенький.
У мене серце тьохнуло. О леле, де та впертість моя й поділася! Мені неначе хто в душу жмуток золотистого проміння вкинув. Хороше мені зробилося. Я остовпів із радости. Потім розсяявся усмішкою. Я свого щастя не можу стримати.
— Хлопчаки рідні, дорогі мої, — кажу. — Та, звичайно, я вам подам м’ячика. Та я вам того м’ячика і обтрушу, і від пороху хусточкою обітру. А як зветеся хоч ви?
— Джан Капуста.
— А я Кислиця Майк.
— А любите Україну?
— А як я сказу, со ні — то со?
— Не говоріть, — кажу, — гарбузики, такого, бо мені серце крається. Україна — то мрія наша. Із того слова ваша й моя душа зродилася й скріпилася. Любите?
— Не знаю.
— Тоді, — погрожую я їм, — цього м’яча я жбурну у безвість. Закину, що по ньому й сліду не стане. Циганам я віддам. Або заберу додому і буду сам ним гратися. Україну любите?
— Звицайно, лублу, бо ви нецемний.
Я перекинув їм м’яча...
Я крокую вулицею... Я вдоволений. Я переміг.
Це була чи не найбільша і найприємніша перемога в моєму житті. Я крокував і думав: «Коли нема іншого рятунку — може так треба учити?» А що коли б побільше м’ячів виривалося з-поза огорож шкільних на вулиці — може б тоді не я один, а ми всі перемогли б. Чи, може, інакше треба їх навчати?

 

Двадцятилітні бабусі

Спасенну раду всім даю: не хочете мороки — не дозволяйте, щоб ваша фотографія з будь-якої, навіть найважливішої, нагоди появилася в журналі чи газеті. Не дозволяйте такого анізащо. Спротивляйтеся цьому всіма вашими силами. Бо як появиться, то начувайтеся! Клопотів тоді повну жменю сподівайтеся! Тоді сорому не обберетеся надовго! Тоді, хоч куди б ви не пішли, кожний зустрічний буде вам тією фотографією безжалісно в очі штрикати. Так, як ось мені.
Вдарили дошкульні приморозки, і я перестав у парк вчащати. Знайшов інше місце, де можна годинами з цікавістю стояти та навколишнє спостерігати. Звик я, бачите, заглядати день у день у книгарню. Цікаво там. Стовбичиш перед книжками та газетами й слідкуєш, хто що для себе й для хазяйства потребує. Той у книгарні меду попитає, а той купує корінців на свій занадто рознервований шлунок; якась жінка радіє, що дістала сконденсованого часнику в таблетках; а статечний чоловік років під шістдесят на радощах аж розпромінився, бо, щасливець, знайшов тут зілля, що повертає йому втрачену силу-молодість.
На полицях тут ще й, окрім книжок, розставлено електричні бритви для панів, а для пань — у пляшечках каламутну рідину, що добре пособляє, як написано на наліпці, «проти ластовиння, проти поросту на жіночій бороді, на скронях та на інших частинах видимого тіла». Чого тут тільки нема!
Отож, стою... Вже людей повз мене туди й сюди перейшло з десяток. Уже навіть дехто в книгарні й книжками поцікавився. Один дідусь запитав, чи він може дістати халдейсько-єгипетський сонник, пророцтва цариці Михальди та мудрого старця Филимона і колоду карт, бо його «жону» забрали до шпиталю, і він хотів би, щоб вона там, бідака, не дуже нудьгувала. А якийсь юнак просить у власника книгарні телефонну книгу — він хоче знайти адресу крамниці, де продається першорядне німецьке пиво і мадярська шинка.
Коли це дві вже в літах пані входять. І лихій долі треба ж було, щоб вони відразу в кутик, де я зіщулився, поглянули. І на мене — глип! — а тоді одна до одної шушукають:
— Присягнуся, що того хлопа, — і рукою — тиць! — в напрямку до мене, — десь уже бачила. Ой, твар мені його знайома!
— Та, Олено, це ж той писака-гуморист, що на сцені оце недавно читав свої кавалки. Пригадуєш?
— О, впізнаю!
Вони зближаються, а мені ніяково. Прямо від незручности землі під собою я не чую. І тут назирили мене! Оце вже напосядуться із розпитами та питаннями. Та ще ж ці жінки мають, нівроку, голоси — одна басить, а в другої верескливий голос прямо брязкає в книгарні. Ото зараз, потерпаю, зав’яжеться бесіда, — голосна, як на базарі. Ото будуть люди на нас ззиратися.
— Пане, — перша, басиста, звертається до мене, — це ви книжки пишете? А недавно я вас на сцені бачила. З паперу ви вичитували щось таке кумедне, ой же ви тоді виглуплювалися здорово! Я так сміялася, що мене аж на кольки взяло і гикавка напала. Чи то ви були?
— Я, я, — кажу, — виглуплювався.
— Ага, вгадали ми. Впізнали вас, — друга, з верескливим голосом, втручається. — Ви на сцені тоді виглядали так смішно. А моя знайома тоді штовхнула мене та півголосом: «Аги! Не доберу, ласкава пані, — сказала так мені, — чи він, той гуморист, тобто ви, придурюється, чи справді в нього клепки в голові бракує». А я їй і втокмачую, що ви цілком і не придуркуватий, ви тільки на сцені таким пришелепуватим прикидаєтесь, а насправді, в житті, з вами все гаразд. А скажіть, чи отак виглуплюватися на сцені ви вчилися у якійсь школі, чи, може, таким вахлакуватим і лантухуватим ви й народилися?
— І вчився, і народився, — відбиваюся від них сякою-такою відповіддю та кислою-прекислою усмішкою. — І так, і так.
— О, — перша, басиста, знов підхоплює, — виходить, що ви середина наполовину. Ні те, ні се. Я так і думала. А у вас, як ви на сцені викаблучуєтесь, личко майже хороше, навіть стерпіти можна, а зблизька воно, даруйте, незавидне. А вчора я бачила вашу фотографію в газеті, ви там — лялечка.
— Красунь чистий — не лялечка, — друга вихваляє. — Такий апетитний мужчина на фотографії. То, мабуть, ви фото зробили десять років тому, бо тепер ви, на жаль, інакший. Тепер у вас, вибачте, лице трішки пожмакане...
— Не трішки, — додає співрозмовниця, — а добре вижмакане. Аж покоржавіло ваше лице. Так наче не лице, а простирадло випране і викручене. На фотографії у вас ні прищика, ні зморшки, а насправді ваше обличчя виглядає так, наче на ньому чорти горох безнастанно молотили.
— Бо то й правда, що молотили. У війську, під час голоду, в колгоспі... Та хіба мало мене життя несло-трясло та молотило, — зніяковілий та ошелешений потакую я їм.
— О, бачите, вгадала! А жаль, жаль, що між фотографією і живими вами така різниця. Як небо і земля неначе. Ви ліпше, совітую я вам для вашого ж добра, як друкуєте свою фотографію в газеті, на люди не показуйтесь. Хай люди на фото зиркають та думають, що ви гарненький. Не псуйте своїм живим портретом людям настрою.
— Дякую, — кажу і відчуваю, що я вже не можу встояти. В мене ноги підкошуються від нервової напруги. От уже з мене і наглумились досхочу. — Дякую щиренько вам за раду.
— Нема, пане гумористе, за що нам дякувать. Ми завжди і залюбки людям радою допомагаємо. Хоч ми з вами і незнайомі...
— О, ні, ні, ви мені знайомі, — і я обертаюся до першої, басистої. Ну, думаю, тепер моя черга обом віддячитись. — Я, здається, вашу фотографію також десь... — І тут затнувся. Ні, прикусив аж язика. Як сказати? Чи бачив у газеті? А коли її фотографія там не появлялася? Образиться, скаже, що в очі з неї насміхаюся. — Я вашу, — веду непевно далі, — фотографію також десь бачив...
— Та знаю, знаю, де бачили. У фотографа на вікні виставлена. От ви її й примітили.
— Отож! — полегшено я викрикнув. Спасибі, думаю, допомогла мені. Вирятувала мене з незручного становища. — Отож! Там я й бачив. Ви на тій фотографії, пані, виглядаєте так, наче вам тридцятка.
— Можливо, — і «тридцятка» видимо запишалася. — Можливо.
— А тепер, пані, — кажу їй знову, — я придивився, а вам навіть і тих літ, їй-бо, нема. Вам, здається, десь не більше як двадцять п’ятка.
— Та щось біля того є, — ще більше маніжиться вона і пускає одним оком бісика. — Ви недалеко від правди.
— І личко у вас, пані, — не угамовую потоку милянобулькастої, сахаринової похвальби, — личко у вас без найменшої зморщечки. І рожеве, як недоспілий перчик.
— Я це знаю. Дякую!
— Чи ви одружені? — хочу вчинити нещиру вже приємність другій пані.
— Зрозуміло, — і друга штучною соромливістю шаріється. — Вже декілька років одружена. Вже дітей маю.
— О, а виглядаєте як панна, — здобувся я на таку велику миляну бульку, що аж зробилось мені водночас і лячно й соромно. А що як ляпасом мене огріє?!.. — Без перебільшення, виглядаєте як панна.
— Дякую. Мені багато про це кажуть.
Ще хвилина-друга — і обидві жінки, зраділі, ущасливлені, зникають із книгарні...
А я стою й роздумую. Диво ж дивнеє! Та мене ж за такі вихваляння треба дрюком частувати. А вийшло... Жінки не то не били, а ще й ґречно мені дякували. Але... коли б оце біля тих пань та були їхні дорослі і, мабуть, уже сімейні внуки — ті мене обов’язково били б. Ой, били б! Били б та ще й приказували: «А не смій наших бабусь у живі очі ображати, не смій двадцятилітніми їх називати!»
Внуки, присяйбі, отак лише зробили б...

 

«Дивіться!» — або гарна бесіда

А вже тепер в суботи та неділі у книгарні люду — не протовпитися. Понасходиться повно-повнісінько — і знайомі, що не бачили одне одного десь цілі тижні, місяці, вітаються, розціловуються та обіймаються.
Тоді забийся аж у кут та гостріше нашорошуй вуха — тоді наслухаєшся там такого несусвітнього та чудасійного, що просто сам собі заледве чи повіриш. Та таких химер, їй-право, спроста не вигадаєш і в першому-ліпшому цирку чи кіні отак відразу й не натрапиш.

Ану, вслухайся. Коли розбушуються палкі-жваві розмови, що й спину їм нема — уважніший будь. Почуєш там усього вдосталь. Які там чудеса у решеті бувають! І три мішки гречаної вовни там також можуть бути.
Он дві тітки з радости, що стрілися, звереснули так, що аж неподалік дитя на татових руках вжахнулося і, бідне, переполохане, запхинькало.
— Пані Наталко, яким це побитом?! Я вже й ваше ім’я розучилась вимовляти. Так довго ж ми не бачились.
— Ой, Настуню, у мене вже все всередині аж труситься, аж язик мені свербить — так кортить з вами мудрим словом перекинутись.
І, не довго думаючи, одна плюхнула на стільчика, а друга опустилася у старе крісло, яке від її огрядної статури замалим не тріснуло і не розсипалось.
— Що ж у вас новенького?
— Клопотів по самі вуха. Кирило, муж мій, все хиріє. Якась йому біда вкинулася в груди. Все кривиться, стогне, чхає та бухикає.
— І моєї хати горе не минуло. Знаєте ви мого Фітільку? Там такий пес расовий, неоціненний і — на тобі! — ні з
сього і ні з того занедужав.
— Ваш Фітілька?! Ну, подумати! Такий міцненький був. Аж не віриться... О-о-о, дивіться, дивіться он туди, пані Наталочко, ото ввійшла чи не пані Капустянська? А так, вона! А дивіться, як вона свою бульбасту кирпу гне. І на людей пава задрипана не дивиться. А гляньте-но, дивіться, який у неї на голові капелюх, чисте страхопудство. І що вона собі на ту дурну голову понапаковувала?! Понатовкмачувала, понатикувала на маківку всякого квіття, як дикунка. А чи не так?
— Суща правда, Настусенько. А ото поруч неї її чоловік похнюпився. Зверніть увагу, дивіться, як він насупився, який він кощавий, а лице в нього яке запліснявіле, а сам який обчовганий, мізерний. То так вона з нього сили вимотала. Вона, подейкують, клятюща. Як розізлиться, як настовбурчиться, то він, бува, на вулиці ночує. Через те він так і пошолудивів. То, кажете, ваш муж Кирило хворий? От печаль...
— Нездоровий, пані Наталочко. Не їсть нічого. І все мовчить.
— А мій Фітілька хоч і не їсть, але й не мовчить. Ще рветься, гавкає.
— Ну, та ваш молодший...
— Три рочки недавно йому минуло.
— А моєму сорок п’ять. Що ж ви рівняєте. Ваш молодий — тому ще й рветься, борюкається... А ото, дивіться, хто прийшов? Не Чистяківна? Так, вона. А як, прости Господи, вона зашпарувалася! Дивіться!
— Справді, зашпаклювалася, нівроку. Від фарби очі ледве бликають. А які в неї черевики! Ото вже ногу має, як у чорнороба. Та ще й волохаті в неї ноги. А вона, чи ви знаєте, вчепилася за одного старого кавалера, проходу йому не дає. Ганяється за ним, розум свій втрачає. Оце на празники подарувала йому із золотою шпилькою краватку. Хоче потягнути до вінця його, а він заґедзкався. Не йде. І не дивно, що не хоче. Хіба ж можна полюбити такі ноги?! Ой, горе наше! Так, так... То, кажете, ваш Кирило нездоровий. А до кого ж ви його лікувати водите?
— Ходить десь тут недалеко, до хірургічного. А ваш Фітілька?
— До ветеринарного воджу. А он зирніть, дивіться, увійшла Ковалиха. Голову як повісила, а ніс — наче огірок розквашений та переспілий. Еге?
— Ага! А хто ж то за нею там стовбичить? Та ж моя сусідка! Погляньте, як гордо голову понад народом задирає. А як заприндилася. Тьху, дідькозна, чого гиндичиться серед людей — ані стиду в неї, ні сорому... О-о-о... То ваш ходить до ветеринарного... А дивіться, он пан Кущик як сміхом заливається, мабуть, хоче, щоб його штучні зуби всі на світі бачили... Кажете, до ветеринарного?..
— Так, так, Фітільку воджу до ветеринара, до спеціаліста.
— До спеціаліста, кажете? Як моєму Кирилові не поможе... Пані Наталко, киньте оком, хто ото сюди ввалився? О, вона, вона, вітряна та Кошубиха... Як моєму, кажу, не пособить хірургічний — тоді дасте адресу вашого спеціаліста... А он яке опудало вскочило! Гляньте, з якою бородавкою на лобі. А вашому Фітільці лікар що приписує?
— Недавно цілу пляшечку чогось ріденького від бліх.
— А моєму мазі дав на груди... Дивіться, а ото ж хто прителіпався? Іван Жук! А який він зачухмарений! Кажуть, що він гульвики день у день справляє.
— І я чула, що байдики він б’є. Я б такого запроторила в тюрягу... То дякую, Настуню, за гарну, сердечну бесіду. Вітайте від мене там Кирила.
— А ви Фітільку. Може колись Кирило і Фітілька... Хто ж то такий обцяцькований прищами тут появився? Не наша Мотря?
— Вона, Мотря. І дивіться, вже не порожня.
— Ой, три роки ще тільки минуло, як вийшла заміж, а вже й вагітна! Ой, світ догори ногами перевернувся! Множаться, як горобці, люди. Тож дякую, гарно, сердечно ми побалакали. Бувайте!
— Прощавайте!
— О, гляньте...
— Дивіться...
— А зиркніть, хто ж то сюди всунувся?
— Дивітьс-с-ся...
Нарешті пішли обидві, закінчуючи вже на вулиці «гарну, сердечну бесіду».

 

Освічений синок і малоосвічена матуся

А вже коли схилялося до вечора, в книгарню завітала бабуся, старанно зав’язана темною хустиною. Замість торбинки вона в руках тримала вузлик, з якого дві свічки на світ Божий визирали.
За старенькою увійшов кордубастий молодець років так під тридцять — з буйною, випещеною чуприною та повнісіньким портфелем під пахвою. Обоє зупинилися перед картиною із змальованою на ній дівчиною, що журливо споглядає на вулицю через віконце.
— Хороша дівчина. Гарна картина, синку.
— Так, апетитна дівчина, чорт її візьми. Оце маляр, щоб ти провалився! Ну й бестія, ой і зараза ж! Ач, устругнув, паразит, картину, щоб тебе, сатано, чорти схопили! Аж у кишках шкребе від задоволення. От мавпа двонога, який добрий шматок зумів людям подарувати! Справді, талановито вимазав!
— Синку, а чи ти примітив, які в дівчини цієї рученята? Рученятка, як скіпочки. І ніжні, білі, як крила голубині. Ой і ручки, синку!
— Так, так, мамо, руки, бодай би вони згоріли, неначе живі. Ой і дівчина, ой і гарна, відьма! Та ще й на одній руці родимку, грім би її вразив, має.
— А як, синку, сидить та дівчина! Як вона сидить! Як хмарка, до того ослону тіль-тіль торкається.
— Так, сидить вона, гадюка, колька їй у бік, ліпше й не треба. Розкапустилась на ослоні, ідолка, краще й не придумаєш. Ну й паразит же той маляр, ну й наляпав же красиво!
— І яке в тієї дівчини принадне личко! І в ньому якась сиза теплінь ховається. Глянь-но, синку, а очі в неї не то смутком, не то тугою повиті, а в кутику он-о зоря-сльоза виблискує. Невблаганний час посіяв їй уже на скроні пучечки зморщок. Гай-гай, безпросвітна у неї, мабуть, доля. А вдивляйся ще у її очі, синку. Як вони тоскно дивляться на вулицю. І яку вони ледве зриму журу зроняють. То не очі, а глибокі й чисті озеречка. Чи бачиш, синку, який невтішний смуток із тих очей ледве-ледве проривається? Здається, той смуток у її душу вкоренився, уже давно до неї внадився. Ні, ні, то не смуток — то щось невисловлене і таке до болю рідне та жадане. Мені здається, що в її печаллю розхвильованих очах і навіть у щічках кармазинових якась скорбота проглядає. Вона когось із вулиці даремно виглядає. О дівчино, о твої очі!..
— Так, так, очі, гад я буду, знамениті! І лице, анахтема, має непогане. Ох і картина, щоб тебе дідько рудий взяв!.. Ну й сатана, уміє ж малювати! Ой і маляр, щоб ти був сказився! От нечиста сила, яку картину вшкварив! Купуємо, матусю!
Власник книгарні від задоволення затирає руки. Картина продана. Він у руках уже цупко тримає грошенята, а очима стріляє до бабусі, що тримає вузлик у руках.
— Добру пам’ятку купили в мене. Бачу, подобається вам картина?
— Та що мені? Я із села. Рогачів пильную. Син мій на малярстві розуміється. Інститут кінчав. Він, бачте, картиною захоплений без міри. А так, Степане?
— Так, так, картина, хай би ти згоріла, на ять! Чудова! Та дівчина, чортиця, апетитна. Красива, трясця їй у бік, красива, ідолка. Я нею, гадюкою, сто бісів її бери, захоплений!..
І малоосвічена матуся в селянській хустці та з вузликом і синок, обтяжений повнісіньким портфелем, картиною та інститутською освітою, ощасливлені покупкою, прощаються з господарем — і поспішно виходять...

 

Зневажений скарб

Та ні для кого ж то не таємниця, що я рідний театр люблю. Їй-богу, що люблю. Вірте чи не вірте, а присягаюся чим хочете на світі, що я за ним вмираю. Для мене сцена, різнокольоровий блиск лампочок-світел, завіса з прерізними гачками та мотузками і навіть отой стоосоружний порох, від якого ми частенько відмахуємося та кривимося, та безперестанку чхаємо й кахикаємо — навіть той порох, що при швидких кроках зі сцени хмаринкою здіймається, — все це для мене таке близьке, таке аж-аж своє та рідне, як материнська пісня «Люлі-люлі», як «Ой чого ти, дубе, на яр похилився» чи вишита хрестиком сорочка з куцісінькою стяжкою під шиєю.
Присяйбі, правда. Немає де гріха таїти, яка то для мене незрівнянна, яка то небуденна розкіш на сцені стояти... Або сидіти в залі й дивитися, і слухати-впиватися, і чаруватися. А люди на підвищенні такими королями походжають та так чітко, так хороше, та такою барвінковою, духмяною, пращурною мовою до мене промовляють...
І тоді серце моє приємно-приємно потьохкує, і так солодко щось у нім щемить, що просто — ох! — та й годі. Просто краса на серці, яку не передати. Здається, наче хтось узяв золоте кропило, вмочив його у росу рідну і щедро покропив мені усередині.
Чи ви мене бодай хоч трохи вже розумієте? Ні? Ну, що ж, розповім вам більше.
Була звичайнісінька субота чи неділя. Я залучив радіо (попливла не звичайна собі музика, а скрипкова колисанка), взяв грубезненьку газету і, поклавши ноги на подушки, вмостився на тапчані.
Ви, напевно, здогадалися, що я збирався культурно задрімати. І що ж — тільки скрипкове соло і світові події із часопису стали мене солодко-дрімотливою знемогою окутувати та огортати, як у двері хтось затарабанив. Мені вже ліньки не то підводитися, а й словом відгукнутися. От когось, думаю, принесло не в свій час. І хто ж це прителіпався? А може господар? Може щось хоче запитати?
Мовчу. Може, гадаю, постукає та й піде собі під три вітри від хати. Коли ж бо ні! Вже чую — хтось кулаком гамселить у двері.
— Заходьте! — гукаю непривітно. А сам про себе думаю: «І яка це вреднюща і непосидюща личина до мене без попередження пришвендяла? От кара Божа, не дадуть годинку-дві, куняючи, і скрипкою понавтішатися».
— Штовхайте міцно двері. Вони не замкнені. Заходьте!
Ось маєте! В кімнату навшпиньки прокрадаються два юнаки. Розчервонілись, розпашілись, добираючись до пристановища мого аж на четвертий поверх.
— Добридень! А ви за нами, мабуть, скучили? — пожартував один.
Скучив, думаю собі, як собака за палкою. Поспати мені вражі хлопці не дають.
— Ми до вас ненадовго. Раз-два — і крапка. Ви... ви Микола отой-бо-о?
— А що — я на когось іншого скидаюся? Я якраз Микола отой-бо-о.
— Ну й добре. А ви... ми вам перешкодили... Ви збиралися, мабуть, працювати?
— Та, — досадливо я буркнув і кинув оком на тапчан, — правда ваша, збирався трішки над собою попрацювати... Але нічого. А що таке?
— Ми хотіли б знати... Ну... Ви отак увечері куди?
— Як куди?
— Куди ви сьогодні надумали піти?
— О, — кажу, — думав оперу відвідати. Послухати «Аїду» закортіло.
Юнаків моя «Аїда», бачу, зовсім приголомшила. Вони переглядаються (один кидає другому: «А бач, казав тобі, що стріне нас невдача») і, наче змовившись, на моє ліжко разом присідають.
— А ви, — після короткої мовчанки розпочинає старшенький, густо вицяткуваний ластовинням, у якого вже рудуватий поріст де-де над губою просіявся, — ви не можете оту «Аїду» отак собі — круть-верть! — і легенько набік?
— Як-то — круть-верть! — і легенько набік?
— Отак собі її відкинути. Ми оце прибилися аж із містечка Н. Сьогодні о сьомій годині у нас вистава. І нам на думку спало попросити вас. Завітайте до нас, як гість бажаний. Подивитесь, а потім в газету напишете. Вистава цікава, з перчиком.
— Вистава?! — зразу запалився я. — Українська вистава?
— Атож.
— «Гриця» може прихорошуєте?
— Ні. Інсценізація під назвою «Мово рідна, слово рідне». То поїдете?
О, де моя сонливість і ділася! Я розбадьорився — і хоч зараз ладен був до їхнього містечка пішака подрібцювати.
— Поїдете?
— Аж захурчу я, хлопці, так поїду. Хоч ще моя нога болить, а таки поїду. Із радістю уволю вашу волю.
Юнаки завтішалися від моєї несилуваної такої згоди.
— А ми думали, що ви відмовитесь. А знаєте, як до нас дістатися?
— Десять разів був у вас. Знаю.
— Справді будете? Не обманюєте?
— А нехай мене жаба брикне лівою ногою у коліно, коли збрешу. Точно о сьомій буду там.
Чи міг би я відмовитись від такого всеваблячого чару! Вистава «Мово рідна!» Та я ніколи в світі таку рідкісну нагоду не проміняю на всі «Аїди», «Богеми», «Валькірії» чи «Озера лебедині».
Їду в містечко Н. Хочу ще раз і ще і без кінця вслухатися і милуватися жаданим словом, що із сцени барвами веселки іскриться, що сопілкою журу-нудьгу переливає, а срібним дзвоником нестримну радість виявляє. Їду! Бо я тужу, бо я бажаю слова... Я хочу, щоб воно, як пісня чиста, піднебесна, кружляло наді мною, щоб я його, слово, понад усе рідне, очима невловне, руками невідчутне, кожною частинкою серця свого сприймав і в найпотаємнішому кутику душі, як скарб нерукотворний, зберігав.
Ой, нетерпеливиться мені! Рушаю зразу. Їду! Ні, ні, не їду, женуся, поспішаю!
***
Крізь вікна в залю проривається буйним і запашним листям вечір...
Сцена прибрана дубовими гілками. А збоку — похилив свою золоту, як пишна паляниця, голову чорноземний козарлюга-соняшник. А неподалік нього білий світ прикрашає молодесенька, аж засоромлена, вербичка. А на вербичці паперовий соловейко хвацько, по-парубочому, розпір’ївся, розпушився, наче ось-ось лясне своїм серцезворушливим тьох-тьохканням...
Ще завіса не встигла розійтися, а я по вінця вже розчулений, схвильований. Дубовий лист і соняшник — такий крислатий, що під ним у спеку можна аж-аж як вільготно закуняти. І сором’язлива вербичка... І задавака-соловейко... І ще... І ще...
А що вже казати, як завіса на всю широчінь розсунулась! Ой, щастячко моє неждане! Я прикипів на місці. Чи вірити своїм очам? Я вмощуюся на стільці, протираю очі, щоб краще придивитися...
Вгорі на широкій бинді1 поколихується чіткий напис: «Мово — мати наша рідна!», а внизу виструнчилися, як скупані росою огірочки, чепурненькі та на вигляд які ж здоровенькі виконавці. У стрічках, вишиваних сорочках, у шароварах, плахтах та свитках — і личенька у всіх біленькі-білі — лише одне посередині кирпате і риженьке урізноманітнює ансамбль акторський.
І як почали вони прославляти та величати нашу мову — хай би їм лиха ніколи не було! — прямо мило слухати. Декламують-славословлять, а в мене спочатку від утіхи крижинки по спині залоскотали, а опісля сльозинка з очей — тільки блись-крап, блись-крап!
Я знаю, що наша мова хороша, м’яка, розкішна, але що вона аж така прекрасна — я тільки того вечора довідався.
А із сцени перлинка за перлинкою — та ще й під віршик! — як не посипляться!
Наша мова і така і сяка і аж он-он яка! Вона і свіжа, як напровесні травиця, і чепурненька, як молодиця; вона і гожа, як найкраща рожа, і невмируща, і цілюща... Ой-ой-ой! Вона і кругла, і барвиста, і широка, й промениста...
А яка вона лагіднюсенька...
А яка мужня, хай би йому грець! І співочо-солов’їно-мила...
І, ніде правди діти, і... сварлива.
Наша мова, буває, міцна, як криця, і легесенька, як птиця.
О мово, барвінковим рястом-цвітом гаптована й мережана! Яка ж ти ловка і гнучка, яка струнка!.. І яка глибинна... І яка плинна... Цією мовою можна і говорити, і казати, і оповідати, можна також і лебедіти, і воркотіти, а коли хочете — то й буркотіти; нею будете і бесідувати, і жалі виливати, і жартувати, і баляндраси розпускати...
А як нею дзвінко-лунко можна сміхом сипати...
А джеркотіти, а сичати, а цокотати.
А як нею урочисто розглагольствувати можна.
І непогано нею голубити, а інколи і гримнути, і загаласувати, і навідліг відрубати.
Ох, у мене повні груди гордощів за рідну мову вже зібралося, а актори ще далі красу її розмальовують.
Яке наше слово незрівнянне та багате для молодих та для закоханих. Ніхто на світі таким пестливим та голубиним слівцем не розкриває серденька свого, як ми, причорноморці.
Ой, як мені приємно таке чути! Ой, у мене голова від щастя хмелиться!
І тут зі сцени двійко — козак з дебелою чуприною і дівчина русокоса, ще й з калиною — ну-бо прикладами, як євшан-зіллям, сіяти: ось, мовляв, як чисто та велично наша молодь серця свої розкриває...
— Любисточку, — це він до неї, — всерозквітаючий!
— Лицарю, — вона до нього, — лицарю із вусом чорним та із зором сяючим! Я твою доріженьку, орле мій, затрушу зірками...
— А я твої злотокоси, перепеличечко моя, обцілую трояндними пелюстками...
— Я тебе, ясен дубе мій, до серця пригортатиму!
— А я ж тебе, голубонько, як найкращу рожеву мрію, любитиму-кохатиму!
А потім уже скоромовкою як заспішили, наче з кулемета:
— Царівно сизоока, засумована моя!
— Мій ладо!
— Лелітко! Лілею!
— Князю мій!
— Голубонько, кицюню, золотце!
— Вродливцю, соколе!
— Серденько, зозулечко і кралечко!
— Іване мій!
І тут обнялися — і вже не декламують, а з радости у залю тільки раз по раз підморгують.
Ой, думаю, які скарби посипалися тільки що зі сцени! Та й я був молодий і знав ласкавих слів немало — але такої повені кришталевої сердечности, далебі, я не чував. Коли б мене тепер не то «Ладом» яка покликала — та де-бо! — коли б мене бодай єдиний раз «Дубком» — нехай уже не міцненьким, а поганеньким — котра назвала — і то я був би радий.
От мову маємо! Та коли б зібрати оті всі зітхання, виглядання, зустрічання — зібрати докупи — вийшла б зачарована вишнево-місячно-соловейкова енциклопедія томів на п’ятнадцять.
Ой і наша мова! Зараз вона із сцени запахтіла краще від французьких парфумів. Запахтіла, достеменно розквітлий сад, коли на ньому зірки простелюють хмаринки, щоб переночувати...
Не мова, а леління-дзюркотіння води джерельночистої...
А актори далі слово-мову прославляють...
А у мене, повірите, гордістю серце вже до краю сповнилось... Уже ось-ось через вінця переллється... І хочеться зі стільця схопитися і вибігти на вулицю та й закричати аж до зір: «Слухайте всі, всі, всі — дерева, хмари, поля, моря і люди — всі! — я маю скарб, скарб більший за мільйони мільйонів! Він, скарб, не вміщається у всіх банках, у всіх сейфах, на світі сущих, — він міститься лише отут, у моїй душі, у моєму серці!»
Ось і скінчилася інсценізація...
У мене руки ледве не повикручувались від оплесків. Б’ю долонею об долоню, як дошкою об дошку, неначе навіжений, і не відчуваю болю. Б’ю та ще й «браво» на всю горлянку вигукую.
А сусіди мої поміж собою ззираються-зглядаються, а потім з острахом на мене скоса очима кидають.
— Чи ви, — обережно пробує притишити мій буйний настрій один уже сивуватий дядько, — чи ви... чи вас, бува, якийсь ґедзь часом не вкусив?
— Ні, — кажу, — ґедзь мене ще не кусав. Я при своєму розумі. А вам, дядьку, не завадило б також у долоні вдарити.
— Нащо? — він глипає на мене. — Чому? Нащо?
— Бо золото он там блищало. Хіба ви скарбу душею не відчули?
— Що ти, чоловіче, верзеш? Я хочу скарб не відчувати, а бачити. Хочу його в хаті тримати чи в банк складати. Зроду-віку не чув, щоб скарб можна було відчути.
— Та ви мене не зрозуміли, — кажу йому. — Оце ж тільки що перли сипались із сцени...
— Сипались?! А чого ж ти, — і дядько з подивом вглядається у мене, — чого ж ти ті перли не хапав?
— Я їх, — кажу, — хапав.
— Справді?
— Еге, хапав і в серці на купочку складав.
— О-о, — і дядько вже басом дивиться на мене — аж так відступає, — о-о, бачу, що ти без жартів щось чудернацьке у голову собі упхав. І таке, дивись, буває. Поганувато.
— Дядьку... та я про мову... Та ж то цінність незбагненна...
— Мова? Смішний ти. Золота п’ятка — то факт — ціна. А з мови — солом’яна, дрантива цінність.
І він, очима стрибнувши з мого лиця на мої розчервонілі руки, відходить, оглядаючись, від мене.
А я не можу вгамуватися. Плескаю ще, бо я ж на сьомому небі від захвату. І бігаю-вештаюся по всій залі, і підстрибую, і кручуся та дзиґою верчуся, не знаючи, що кому приємненьке сказати, кого обняти, кого поздоровляти... Коротко: мене охопив, як кажуть на Полтавщині, телячий настрій — стрибаєш і не знаєш, чи ще стрибати, чи співати, чи танцювати, чи на радощах сісти і гірко заридати.
Нарешті трохи охолонув. І схаменувся... Біжу хмільний від радости за сцену... Закортіло мені всіх артистів в обійми взяти і, вигукуючи — «Хай би вам здоров’я!!» — до стелі підкидати.
Вбігаю.
— Дякую! — усіх вітаю. — Спасибі! По пояс вам вклоняюся. Я хочу...
Але... тут раптом мене неначе хто відром холодної води жахнув! Ні, ні, не води — та де! — мене неначе в лице хто кулаком угрів.
Чи це можливо?! О, не раньте, ради Бога, душі моєї!
Навколо моїх артистів стовпився гамірливий гурток чималий.
І всі: артисти, публіка, заливаючись сміхом лунким, розкотистим, жваво перекидаються російською, польською та англійською горе-мішаниною...
— Чому? — дивуюся і торопію я. — Чому ж?.. Адже ж...
Один актор дає мені, жартуючи, дружнього стусана під бока.
— Що «чому»? Чому всі ми не користуємося нашою?..
— Атож. Ви ж її тільки-но так славили...
— О, приятелю! Чого дивишся так, наче кислицю з’їв?! Правді глянь у вічі. Ми б раді говорити нашою, але...
— Що, стонадцять кольок тобі під боки, що «але»?!
— Та ти не гарячкуй. Ми говоримо зараз про співачку молоденьку, що вийшла заміж за старого. Знаєш сам — цікава тема. Її по-російському можна розписати так, що зомлієш від вдоволення. А по-польському як гарно все це висловиш — прямо — ах і жах! А наша мова, признаймося, — не мова — пшик та й годі. Бідненька, обмежена, тяжка... Може тобі чайку?
— Ні, — зубами скрегочу вже я, — ні, я зараз із горя потребую три чарки найміцнішої горілки!
— Та ти не сердься. Ну, охолонь, вгамуйся. Ну, ну... А грали ми добряче, га? А он та акторка, що по-аглицькому так хвацько жарить, як вона недавно незвичайно Шевченка декламувала! Ой і акторка! Їй ціни нема.
— Ні, — кажу, — ти помиляєшся. Їй є ціна. Їй, як і усім вам, гріш надщерблений ціна.
О, думаю, коли б мені отут під руку гарапник та попався — я б вас усіх до нестями обшмагав-пополосував.
О, як ви всі наповнену радістю і гордістю душу мою одним помахом розпанахали навпіл!
О болю мій... О слово ти моє...
І я із скарбом, знеціненим, зневаженим своїм, попрямував додому...

 

Чорний кіт і акули

Гурра! Велика радість. Я майже зовсім виходився. Моя нога вже так поправилася, ну просто напрочуд добре, і я вже можу без помітного кульгання та без шкоди для здоров’я податися у мандри. Мене запрошено виступити на «Веселому вечорі» аж у далекому-далекому місті. Запрошено — то чому ж би мені не повіятися у гастрольну подорож? Ясна річ, повіюся. Півроку я не брався ні за холодну воду. Чи то пеньком сидів удома, чи, клишоножачи, тинявся по навколишніх вулицях та парках, чи то їздив на тричі осоружний «відпочинок». А тепер уже відчуваю, що живу, живу я, а не світом нуджу.
Приймаю я запрошення! Сяду в літак найшвидший — і тільки захурчить. У мене нуртує всередині від радости. Я по хаті метаюся. Подумати, знову гастролі!
Лечу! Я замалим не впав від щастя. Забулося, що я не так давно знеславився із власним лицедійством на
нью-йоркській сцені. Забулося! Я знову в повній силі! І яка прудкість на мене тепер найшла! Я шкварнув на летовище, замовив собі місце на літаку, потім — мерщій додому, натрамбував усіляким шматтям дві валізи — і вже готовий у подорож. І-і, нетерпеливиться мені. На саму думку про сцену у мене голова хмелиться. Ой, скучив я ж за нею! Та я ж, як вив’ялений у пустелі мандрівник-спрагненик заблудний, що без цілющої води знесилився — так без сцени я змучився, так за нею дуже я зажурився і стужився!
***
День видався прегарний. Та коли б я міг собі погожий день замовити — і то такого лепського не міг би в неба попросити. Таке сяйво надворі, що навіть завжди понурі хмародери — і ті, здається, дзвенять-дзеленькають та хизуються погідністю на сонці.
Я похапцем накинув наопаш спортову кратчасту піджачину, схопив валізи — а осінній легіт мені в обличчя — плюх-плюх! — і на головну вулицю подався.
— Таксі!! На летовище! І, ради Бога, щонайшвидше!
Мені піт очі застує — так я ревно свої валізи в авто складаю. Ну й умостився сам; чую, що від хвиткої ходи й від тягару я так засмикався, що в мене серце вже десь аж біля горлянки калатає. А самому радісно — без міри, через край! Від радости я ладен кожного зустрічного, як брат рідний, найменший, по плечах поплескати чи навіть он отого хмародера непривітного, темно-рудого розцілувати.
— Летітимеш? — і шофер таксі не обертається до мене, лише в мій бік правою рукою помахує.
— Еге. Джетом. Там такий літак, що, як стріла, шмигає над хмарами.
— Щасливої доро...
Шофер не встиг мені й добра назичити, як, бачу, якраз попереду, через дорогу, перемахнув котюга. Чорний, наче з пекла вирвався, і прездоровий, як порося добряче. Ну, думаю, я не із забобонних, не буду за ґудзики хвататися та тричі через ліве плече плювати. Та нехай ціла юрма котяча, усяких мастей, дорогу перебігає — мені байдуже!
Байдуже?! Не зовсім. І вже думки бентежать мені душу. Тут збираюся в літак сідати, а воно, анциболотське, хвостате, на очі навертається!.. Ух, неприємно! І треба ж було наразитися у такий момент ще й на кота! Та ще й чорнющого! І він у мене вже з голови не сходить, так, каторжний, перед очима своїм пухнастим хвостищем все мелькає і мелькає. А відсахнися ти від мене! І чого я похнюпився та розтривожився? Чого переполошився? Е, ні, треба підбадьоритись. Дивлюся у віконце автомашини — горе ти моє! — а у склі відбивається моє обличчя — і такий я надутий та насуплений, ну, достеменно, як та квочка, що на негоду настовпужилась. От, кляте зілля, як ухистилося воно мені настрій перекапустити! Дощенту настрій попсувало...
— Бачив кота? — шофер до мене.
— Бачив, — буркнув, щоб відчепитися від нього.
— Чорний. Бережися. Кіт перебігає не на добро, а напропадиме. Як у літаку в повітрі щось зіпсується — швидше стрибай із нього. І не головою, а ногами вниз — може вцілієш. І старайся виплигнути не куди здря, а на суходіл, бо плигнеш у море, сколошкаєш акул — а їх там сила-силенна водиться, прямо кишма кишить — і тобі капут там певний. Ти молодий, і акули тобою зразу ж із апетитом і пообідають. Вони молоде м’ясо люблять. Чи страшно? Ага! Та не лякайся, я пожартував, — і він ляскучим зайшовся сміхом. — Чого ти бліднеш? Не розумієш жартів?
— Дурнуваті ваші жарти! — вкрай подратований гарикнув я на нього.
А в самого вже від страху душа забігла в п’яти. А змилосердься, думаю, і не доведи, Боже, щоб все те, що він мені здуру наварнякав, сповнилося. От наговорив, наче стерявся!
Нарешті до летовища доїхали. Заплатив шоферові. Іду з валізами...
— Щасливої дороги! — шофер мені.
— Спасибі! — насилу йому вимовив.
— Хороший ти, бачу, чоловік, — він мені.
— Та й ви, — кажу, — не кепський.
— Многая тобі літа!
— І вам їх зичу.
— Розумна ти людина.
— І ви, здається, інтеліґентний, — вже приязно йому відказую.
— А як літак у море гухне, — він мені, — ти акули не бійся. Ти акулі пальцем межи баньки штрикай — побачиш, що їй тоді замакітриться у голові, і вона не схоче тебе їсти. Чуєш, — і він розпроєхидно ухмиляється, — пальцем їй між баньки ціляй — і все буде гаразд.
— Ви з глузду зсунулися!
— Страхопуд! Створіння допотопне, забобонне!
— Вам треба лікувати голову!
— Дуринда ти!
— Гевал!
— Мугир неґречний! Не розуміє жартів.
— Їдьте до дідька з-перед моїх очей!
— Псих! Боягуз! Аяйкало!
А ще як запопадливо він мене взивав, я з віддалі вже не міг розчути.

 

З порожніми руками

Долетіли. Я неначе оп’янів — так радію, що під час бурі із запаморочливої висоти коміть-головою не бебехнувся. Таки не пообідали мною акули!
Виходжу з літака, мацаю себе, чи цілий. Авжеж цілісінький. Тюпаю швиденько до кімнати, до якої з літака мають привезти мої валізи. Ого, тут уже юрма людей бурує. Бігають, турляються... Я й собі чимдуж! Чухраю з одного кутка в другий, видивляю очі — нема мого добра! Де ж вони поділися, мої валізи?! Вже добрих чверть години проминуло. Вже з людського стовпища лишився тільки маленький гурт, вже й ті попідхоплювали свої чемодани, клунки, пакунки й подалися геть. А я стою сам не свій від хвилювання. Де ж мої манатки?! І від передчуття чогось недоброго мені затьмарилось чоло, а серце аж теленькнуло. «А що як!..» — дзьобнула ненароком мене думка. Цього клопоту мені ще бракувало!
Уже в кімнаті майже нікого й не лишилося — тільки я та якесь вродливеньке дівча (й воно, бачу, носа повісило, мабуть, також журиться, що валіз катма), та ще якийсь дідок, що на скрині, обтягненій залізним пруттям, преспокійнісінько дрімає.
Ну, що його поробиш? Кидаємося ми, я й дівча вродливе, до будки, де стоїть чоловік у картузі з кокардою і пихкає сиґарою завбільшки з добру моркву.
— Куди ви поділи мої валізи? — задиркувато запитую його.
— А чого ви так гиркаєте? — і чоловік, наприндившись, підводить свої розколошкані, немовби вовняні, брови. — Чого пристаєте, аж сікаєтеся ви до мене?! А де ваше «прошу» чи «будь ласка», де ваше «драстуйте»?
О, світ ногами перевернувся! Чого я до нього пристаю! Що ж я сюди прийшов любощі-милощі розводити? Туди к нечистому! Запроторили кудись мої валізи і хочуть тепер, щоб я ще й скалив зуби та слова ласкаві розсипав. Не діждете!
— Пане, — кажу, — я вам солов’ятком не можу витьохкувати. Мені валізи до зарізу треба. Але нехай буде по-вашому. Я постараюся вас поволеньки й люб’язно розпитати. Прошу, будь ласка, ґречно вас запитую, мій любий пане, що ж це ви наколобродили?! Біс-батька зна, що натворили! Куди ж ви затасували мій багаж? Що ж це, шановний та дорогий пане, за таке свинство?
Бачу, чоловік із кокардою кипить від люті, але й з моїх очей, мабуть, на нього пригорщі гнівливих іскор сипляться.
— Ой, язика ж ви маєте!
— Дякую, — під’юджено відрубую йому, — але я хочу мати, крім язика, ще й мої валізи.
— А це не ваші? — і він показує в куток, де під столом валяється якесь обшнуроване, забруднене та потовчене з усіх боків хламіття.
Я — ошелешений. Та за кого ж він мене вважає? Та він до мене не має анітрішечки поваги! Недавнечко мене до самих дипломатів зараховували, а тут такий конфуз!
— Пане, — настовбурчився я від обурення, — я вам не якийсь там дрантогуз. Ви не накидайтеся мені із таким мотлохом. Цур йому та пек! Показуєте мені таку невштепурну бридь! У мене валізи новесенькі.
— І в мене також новесенькі! — аж оце тепер писнуло й собі дівча.
Чоловік блимнув на нас обох, мовби сказав: «І де ви в дідька лисого на мою нещасну голову взялися?!» — і пішов у будку. Возився там довгенько з телефоном, дзвонив кудись раз, дзвонив удруге, щось на папірці то списував, то скреслював — аж нарешті папірця подер, кинув і знову перед нами появився.
— Прикро мені, але... Ваш багаж через помилку з літака забули вивантажити. Ваші валізи полетіли далі...
Я жахнувся. Мені наче снігу за спину завіяло. Ой, пригодонька! Оце тобі й кіт чорний! І треба ж було йому, хвостатій вражій силі, дорогу перебігати!
— Ой, — кажу, мов каменем шпурляю, — ви й напорядкували!
— Прикро, але...
— Та яка користь мені з вашої прикрости? В неї я не можу одягатися, нею не можу умиватися. Валіз нема. А в них же моє все: піджак, штани, папери, мило. Второпали тепер, що ви накоїли? А коли ж, скажіть, мій багаж назад прибуде?
— Завтра раненько. Годині о шостій зможете його звідси вже забрати, — сказав, як насінину розлузав, чоловік із кокардою. І щез. Як лизень його із приміщення злизав.
«Завтра раненько». О, тримайте мене, бо я з ніг звалюся! Я трісну! Я розсиплюся на друзки від розпуки!
— О, добра дівчино, — звертаюся я до своєї вродливої товаришки в нещасті, — пішли за вітром наші валізи. Яке ж це для мене велике, неспогадане горе! Що ж вони тільки натворили? Мені неначе щипцями стиснули душу. Занапастили, запагубили мій «Веселий вечір»! Знищили мене!
— Який веселий вечір? — і дівчина з сердечною теплотою глядить на мене. — Чого ви так нервуєтесь? Чого бентежитесь?
— Чого?
І я із розтривоженого серця став їй викладати для розради всі свої жалі.
Розказую, як без валіз мені перекапустилися всі плани. Всі мої наміри пішли внівець! О, голова йде обертом! За якихось три години я мушу з’явитися на сцені, перед людьми. А як я покажуся? Вечірнього темного мого вбрання нема, краватки путньої також нема, хусточки до носа теж катма, та навіть поголитися тепер не маю чим, не можу! Усе моє полетіло до дідька далі! Дівчино, змилосердься ти хоч наді мною, пожалій мене! Порадь мені! У чому ж я виступатиму на сцені?! У цьому спортовому костюмчику? У цих штанях біленьких і кратчастій піджачині? А потім, що ж я на тій сцені робитиму без моїх паперів? Що? З долонь своїх чи із стелі буду вичитувати гуморески?
— О! — і вродлива дівчина ніби із заціпеніння пробудилась. — Ви на сцені з тим... з тими, як його... із гуморесками?
— З гуморесками.
— Е-е, тоді у вас горя нема! Чого ж даремно так ви розжалобилися переді мною? Яка ж у вас біда?! Вийдете на сцену і будете дурниці досхочу молоти, будете брехати з пам’яті. Ви, бачу, брехати вмієте. Напевно кривословити вам не першина?
— Та, — кажу, — вже, правду кажучи, навчився побріхувати з пам’яті.
— Отож, — веде вона своє, потішає мене далі, — у вас горя нема. От у мене горе — куди більше від вашого. Мені без валіз прямо нещастя.
— У вас? Яке нещастя? Чого ж вам побиватися?
— Як то чого? Дивіться ось на мене. Ну, подивіться.
Роздивляюся її з голови до п’ят. Чого ж їй більше хотіти? Краснолиця, має гарний носик, принадну усмішку, а на щічках звабливі рум’яні ямочки тіль-тільки пробиваються. Та й поставі її також нічого не бракує. На мою думку, у неї фігура — всім фігурам неперевершений зразок.
— Бачите?
— Та бачу. У вас, дякувати Богу, все до ладу.
— Що до ладу?
— Та, — кажу, — все. Нівроку собі вроду маєте. Кращої й не треба.
— А, киньте жарти! — і вона, зашарівшись, відмахнулася від мене. — Ліпше зверніть увагу, як я зодягнена.
О, тепер я добираю толку! Споглядаю на неї знову. Штани, на яких вималювано ряску та квітки лапаті, обтягають ніжки і обтягають так, що, здається, ось-ось вони по швах розлізуться, здається, коли б дівча мало десь якусь мацюньку бородавку — і та крізь ті штани, далебі, увиразнилася б. А крім того, замість блузки якийсь нагрудничок мерехтливий оперізує дівчину спереду і ззаду.
— Бачите, — вона до мене, — бачите, в чому я залишилася?
— Бачу, — кажу, — внизу штани, а зверху широка стяжка.
— Отож. Я так вдяглася нашвидкуруч. Увесь свій одяг поклала у валізи. І що ж без валіз маю тепер робити?! Хіба що руки на себе накладати...
— Навіщо, — потішаю її, — панночко, ви говорите про такі страсті? Руки накладати... Адже ж валізи завтра будуть. Скріпіть серце і чекайте.
— Як чекати?! — і в неї, бачу, від розпачу в кутиках очей забриніли сльози, і вона не може далі говорити. — Як... як чекати?.. Та ж сьогодні, о сьомій вечора, моє вінчання! О сьомій я вже мушу в церкві під вінцем стояти. У чому ж я стану, коли моя сукня шлюбна полетіла в безвість?! А це на мені напівубрання годиться хіба на пляж, а не на вінчання. Ну? Ну, скажіть, поклавши на серце руку, в чому ж я покажуся молодому перед вівтарем?! У цьому, вибачте, перецідивітрі?
Я нічого не сказав — тільки подумав: «Виходить, що її спіткало значно більше горе. А їй-бо так! Я ще в спортовому вбранні можу на сцені появитися. А в неї скрута, справді, превелика. Вона в тому, як сама висловилась, перецідивітрі, у тих штанях із ряскою та лататтям і в тому нагрудничку навряд чи зможе до шлюбу стати».
І як вона виплутається з такої біди?!
І жаль зробилося мені вродливого дівчати. І вже моє горе мене не так гнітило. Мені що? Мені тільки один кіт дорогу перебіг, а скільки ж їй мусіло перебігати? Мабуть, ціла хвостата зграя.
І я, висловивши дівчині спершу співчуття, а потім побажавши їй гарного весілля та радісного місяця медового, попрямував із порожніми руками на гамірливу вулицю...

 

Я пентюхуватий, а буду дженджуристий

В Українському Центрі мене зустріли як гостя довгожданого.
— Уклінно просимо. Здоровесенькі були!
Вітають, руки потискають, стілець підсунули і мене на нього майже живосилом усадили.
— Як вам летілося?
— Поганувато, — признаюся. — Погода чомусь там, на небі, заґедзкалася. Як розхурделився вітер, як розшаленівся дощ — думав, що літак під небесами на цурпалля пошматує, і прийдеться мені — шкереберть! — каменем на землю повертатися.
— Та хай Бог милує і одведе! — вирвалося в того, що найперше, ще на порозі, привітав мене (мабуть, якийсь начальник!), і він з неприхованою скрухою, раз у раз кліпаючи, втупив у мене свої невиразні, безбарвні очі. — Що ви, хай Бог боронить, такі страсті згадуєте?! Ще цього бракувало, щоб ви каменем із небес летіли, щоб із вас на землі млинець лишився! Та для нас це була б не знати яка втрата! Незносна, незабутня. Тоді треба було б сьогоднішню імпрезу скасувати! А знаєте, що значить для нас уневажнити імпрезу?! Не знаєте? Ось я вам перелічу. Уневажнити — значить угробити сорок долярів, які я власноручно за залю, як завдаток, заплатив. Це раз. По-друге, ще треба повернути назад двадцятьом трьом особам грошики за ті квитки, що вони наперед придбали в мене на вашу смішну програму. Але й це не все. Ще треба, по-третє, повикидати сто п’ятдесят сандвічів, яких ми наробили, щоб перед імпрезою для більшого зарібку публіці продати. Бачите, яке нещастя сталося б, коли б літак із вами на землю бебехнувся. Ми, замість запланованого зиску, зазнали б більше як на сто долярів страти. Більше як на сто долярів страти!
Збоку начальника хтось сіпає за руку, мружить до нього очі, так наче ось-ось хоче йому мову перервати.
— Пане директоре, ви... ви... — і знову смик-смик його.
— Що ти мене торсаєш? Що ти до мене підморгуєш? Тут нема секретів. Кажи голосно, що хочеш. Не віриш, що я збитку зазнав би на цілих сто долярів?
— Та, пане директоре, що ви... з тими стома долярами...
— Ну, може я й переборщив. Може на сто й не назбиралося б. Але на вісімдесят, клянуся, шкоди було б. Нема сумніву, що було б.
Я, щоб якось загамувати-затерти мову про можливі збитки, які директор мав би, коли б я згинув у летунській катастрофі, заговорив про свої валізи. Бідкаюся та поради в усіх питаю. Як же мені без валіз? Там же тексти всіх гуморесок!
— Текстів не маєте?! То що — вечора не буде?! — сполошився пан директор. — На тобі! Нове горе! Таки не минути мені втрати. Не буде вечора...
— Буде, — кажу, — буде вечір. Я говоритиму без текстів, з пам’яті.
— Ух, злякали ж ви мене нівроку! Звичайно, говоріть з пам’яті чи навіть і без пам’яті. Аякже. Говоріть, що в голову впаде — тільки хай вечір буде. Хай хоч я сандвічі попродаю.
— Гаразд, — заспокоюю його, — буде по-вашому. Але... ще одна в мене біда. Костюм мій також у валізах... Також полетів далі... А як же я на сцену вийду? В оцій спортовій полотнині?!
Е, тут пан директор, бачу, з полегкістю відітхнув. І лукаво підсміхнувся. Цьому моєму лихові він може легко зарадити. У цій біді мене він порятує.
І він виклав, як на долоні, план порятунку.
Виявляється, пана директора Господь нагородив кумою. А кума має чоловіка, що голову втратив від костюмів. Він їх збирає, як дехто поштові марки. У нього по різних шафах убрань — не перелічити.
— Безліч убрань, — кидає хтось із гурту.
— Достогибелі! — ще хтось додає.
— Достобіса! — завершує директор.
Отож, мене відпровадять до куми, яка вбере мене в найкращий вечірній одяг. А кума ще й до того швачка, і вона — хоч я із вигляду, як висловився пан директор, не дуже й показний, хоч я й сутулуватий і трохи глевкуватий, — до мого стану так припасує одяг, що я виглядатиму в
ньому загонистим джиґуном-вродливцем.
— Вона вас так прихорошить-причепурить, — продовжує славослов’я швачці пан директор, — що й рідна мати вас навряд чи й упізнала б. Ось дивіться-но на себе, який ви від подорожі розкуйовджений, насумрений і навіть якийсь наче аж нагиндичений та пентюхуватий — дивіться, а смальнете зо мною зараз до куми, і вона вас зодягне, і ви — раз, два, три, тьху-тьху-тьху! — відразу ж і переродитесь. Відразу ж станете хвацький, бадьористий, дженджуристий. Хочете таким ось бути?
Ну, хто б із розкуйовджених та насумрених відмовився від такого чару?! Хто б не схотів, щоб його вечірнім одягом з пентюхуватого не переінакшили на бадьористого та дженджуристого?!
— Хочете?
— Не хочу, — кажу, — а бажаю я, жадаю, прагну!
І ми смальнули до куми.

 

То було вночі

Пан директор ще не докінчив: «кумасенько, знаєте, кого я до вас привів?», як господиня, поправивши на лоні медальйона, своїм вказівним пухкеньким пальчиком попестила-полоскотала мене по підборіддю.
— А, пташко мандрівна, нарешті попалася в сильце! Довго ж я вас не бачила.
— Гм, — пан директор промимрив щось, цілком збитий з пантелику, — гм... То ви вже, виходить, знаєтесь?
— Знаємося?! Та я його, — і господиня щипає мене грайливо за краєчок вуха, а потім пустотливо по щоці ляскає, — я його як облупленого знаю.
— Ви ж отой-бо-о!
— Правда.
— А я пані... Але я не скажу. Ану, порийтеся у пам’яті та відгадайте, де ми колись зустрілися?
Я знизав плечима, не знаючи, що казати. Я так риюся в пам’яті, що мене аж циганський піт проймає, а наслідків нема. Де я цю жінку бачив? І вона до мене так по-приятельському звертається. Ще й вухо мені підщипує, по виду торкає. Не відгадаю. І ніяково стає мені. Я ладен провалитися крізь землю, аніж стовбичити отут, у хаті, перед жінкою, яка ось-ось ускочить мені в очі — так пильно дивиться на мене. І не тільки дивиться, вона ще й підсміхається — мабуть через те, що я такий непам’ятущий та забудькуватий.
— Ну, вгадуєте, впізнаєте?
— Угадько з мене, — признаюся, — кепський. Не пам’ятаю. А ви не помиляєтесь, ви мене таки без жартів знаєте?
— Безумовно, знаю! Я, коли хочете, навіть зраджу, що ви любите поїсти.
— Справді?! — я вже від зніяковіння під собою ніг не чую. — Справді знаєте?
— Авжеж. Ви любите варениками поласуватися, такими підрум’яненими, присипаними шкварочками з молоденькою цибулькою. Любите?
— Люблю.
— І тягне вас квасне молочко частенько ґольґати.
— І до квасного маю охоту. Правда. То може хоч тепер скажете, де ми стрічалися? Бо я незугарний відгадати. Бодай хоч натякніть мені. Для прикладу, було то місяць, два місяці тому чи цілих два роки, було то влітку, взимку, було то вранці, вдень, увечері чи ще в яку пору?
— То було вночі. Вночі було.
О, дрижаки мене напали! Мене в жар кинуло. Вночі!! Та невже вона хоче сказати, що я до неї колись уночі добирався-присусідювався, і не тільки присусідювався, а й вареники її вминав та квасне молоко дудлив?! Якщо це так, то дійсно я неабияка харциза, коли не в пам’ятку тепер мені її ім’я. От непереливки мені — одні за одними! Не встигну очуматися від однієї прикрости — інша на мене налягає. Ну, де ж це я вночі з нею спіткався?! Коли ж я з нею ненароком якісь там фиґлі-миґлі і витинав, то чи варто цим у приявності пана директора хвалитися? Та ж за такі амури її чоловік може мене на все життя калікою лишити! Якщо ото на стіні красується фотографія її рідного мужа (на тій фотографії він аж он який дебелоопасистий хлопака) — не збутися мені біди. Може прийти кінець мені. Він як торкне кулаком мене в потилицю — з мене ж курява посиплеться! Диви! Ще не вистачало, щоб він через свою досить говірливу жінку мене ще лупцював, а лупцюючи ще й примовляв: «Оце щоб знав, як прикумлятися до чужих жінок, щоб знав, як під покровом ночі ходити на зальоти». От я ж і влип, як муравлина в потоку!
— Вночі, кажете, я познайомився із вами? — питаю господиню, і мені і соромно, і лячно, і мені чомусь холоне всередині. — Невже вночі?! А ви певні цього? Може, то інший хто, а не я вночі там був?
— Ні, не відмовляйтеся, то були ви.
— На сто відсотків упевнені, що то був таки я?
— На двісті з гаком певна.
От язиката, думаю, все викладає, як на лопаті. Ще, того й дивися, почне розказувать, який тієї ночі був хвацький я у залицянні.
— Пані, — зібрав я усі сили, щоб опанувать себе, щоб не показать, що я хвилююсь, — хоч у мене вже геть забаламутилося в голові, — пані, то був, мабуть, не я.
— Ви!
— Ой, не я!
— Ой, ой, ви! Та ви не тремтіть, наче вас трясе пропасниця. Що з вами? Соромно, що мене не впізнаєте? Ну, я вам допоможу. Я Параска Бубониха. Знаєте?
— А, ви Парася! — і я від удаваної радости за голову схопився. — Ну як же я міг вас із пам’яті згубити?! Ну так! Так, так, пригадую. О, як приємно з вами знову побачитись! Тепер так чітко в моїй пам’яті все вирізьблюється. Так, так, зустрілися ми там... Ви йшли ізвідтам, а я відціль... Ні, ні, я йшов звідціля, а ви звідтіля... Ви стояли тутечки, а я тамечки... а ніч була темна-темнюща...
— Чого темнюща? Та ж електрика скрізь світила.
— Ага, ага, — пробую далі я брехати, — правда, електрика скрізь світила. І ніч стала відразу ясною та світлою, такою ясною, що аж зірки поблякли. А я сперся на крислате дерево...
— На яке дерево? — господиня мене перебиває. — Ви сиділи за столом.
— Ага, за столом, — чіпляюся я за її слова, як потопельник бритви. — Так, так, сидів я за столом, а дерево крислате так недалеко виднілося. І мені закортіло підсунутися і на те дерево зіпертися.
Я відчуваю, що сили кидають мене. Вщент забрехався я. Та ж ані Параска, ані Бубониха ні моєму серцю, ні уму моєму анічогісінько не промовляють. Навіщо ж я здуру почав вдавати, що її впізнав?! Навіщо за голову хапався та штучною радістю себе вимучував?! Параска мені нічого не вирізьбила в пам’яті, а навпаки, ще більше її закаламутила й затемнила. От сором, очманіти можна! Я стою, втупивши в підлогу очі. Господиня також мовчить. Анітелень у хаті. Пан директор тоді на мене й на свою куму кидає дивним оком — і виходить з хати. Мені трішки полегшало. Принаймні я з Параскою Бубонихою, нарешті, наодинці.
— Пані, — через хвилину, очунявши від одерев’яніння, мовив я надщербленим, не своїм голосом. — Пані, признаюся, я потрапив у безвихідне становище. І не знаю, як із нього мені виборсатись. От і дурне становище!..
— Або, — каже вона, — становище дурне, або ви не при своєму розумі.
— Можливо й так, — погоджуюся я. — Але не розумію... Не пам’ятаю... Невже справді я, пані, вночі, вибачте, заскакував...
— Куди заскакували?
— Ну, у вашу хату. Невже справді... Я не пригадую... Але коли я вже вночі до вас... на любощі й вчащав — то мовчіть, будь ласка. Бо чоловік ваш як дізнається...
— Ой-ой-ой! Ви... ви... до мене?! Вночі?! На любощі? — і господиня заллялася голосним аж клекотливим сміхом. — Ой, умру, так розсмішили ви мене. Ой, згину, таке недоладне ви тільки що зморозили! Та, парубче, тоді ж ви були такий мізерний, миршавий, такий захуділий та знікчемнений. Та коли б тоді всі чоловіки на Місяць відлетіли, а ви лишилися один на всій землі — і тоді мені до вас пригорнутися не закортіло б. Я б ліпше згодилася увесь вік сивою дівкою пробути, як із таким, яким ви тоді були, згрішити. Ви не гнівайтеся, що я вдалася до такої щирости. Я вам тільки з’ясувала. Сприймайте це як жарти.
О, такі болючі та колючі жарти! В катівню, а не в хату до Параски Бубонихи я ускочив. Але треба все зносити. О, коли б у цю хвилину до моєї скроні хтось цівку нагана притулив, я б йому тільки подякував. Я б йому лише сказав: «Дякую, спасай, стріляй, швидше стріляй, від сорому мене звільняй!» Але, на жаль, ніхто з наганом до мене не підходить, і я, обганьблений, не знаю, де діватися, і стид мене немилосердно решетує, шматує, четвертує... І така мене ненавидь взяла не знати і до кого: і до пані, і до директора, й до себе, і до чорного кота. Все мені раптом сприкрилося та настобісіло.
— Пані, — злозичливо стрельнув на неї я очима, — а де ж тоді, на превеликий жаль, ми таки зустрілися? Де і коли?
— Коли? Десять років тому. На бенкеті. У-у, в мене пам’ять добра! Майже десять років тому ми вперше зустрілися. Гарний був бенкет. Була перша година ночі. Ви вже під чаркою були. Я гостям їжу подавала. Принесла і вам, принесла та ще й сказала: «смачненького», а ви, не в образу вам, гикнули та «дякую» так гречно відказали. І все. От і познайомилися ми.
Я присів на стілець. Я розкрив уста, а з них замість слів виривається якесь шипіння. Я закляк на місці. Я утупився в Параску Бубониху, утупився в мою «добру знайому» і не знаю, що діяти: чи кихкати-сміятися, чи зубами скреготати, чи знову і без кінця того кота, що мені дорогу перебіг, винуватити та заклинати. «Буду я звідси драбцювати!» — вирішив я, і без слова рвучко вибрався я з хати...

 

Я майже голлівудський Валентино

Трохи прохолонувши, з директором я повернувся в хату до Параски Бубонихи. Не було рятунку: сердься — не сердься, а вона мені, я усвідомив, під цю пору була аж-аж яка потрібна: вона може позичити мені на вечір, для сцени, темне вбрання.
— Ви ще гнів на мене маєте?
— Та ні, — вимушено мусів скривити я душею. — «Скажи їй, мислю, що гніваюсь — може вбрання не дати». — Ні, ні, усе вже проминуло.
— Звичайно, не гнівається, — підхопив пан директор, скеровуючи мову на жартівливі баляндраси. — Як може хтось гнів у серці на таку пишностанну і личком миловидну молодицю мати, а до того ж ще й мою куму?! Хто може? Ніхто.
Він улещує найприємнішими словами господиню, і я до неї милішаю, і я також одно-друге кучеряве слівце їй на утіху підкидаю. Ну, а Параска теж не хоче в боргу лишитися. Вона хвалить спочатку кума, а потім задобрює й мене. Хоча, Параска каже, я десять років тому й незавидно виглядав — тепера я інакший. Тепер я не такий зачучверений та пренещасний, як був колись. Я вже не глевтяк кволий, недолугий — ні! Сьогодні в мене обличчя вже майже хороше, а в моїх очах виблискує такий он дриґ, такий огонь, який спроможний найспокійнішу жінку розтривожить. Я вже став нині в’юнкішим та ворушкішим, і в мене навіть вуха, мої вуха! — і ті вже не такі лопухуваті, не в’януть, як листок у підморозну осінь, а стоять угору — струнко. А це, пані Параска твердить, багато що для моєї власної окраси та для жіночого серденька важить-означає.
І, врешті, прийшла черга на моє переодягання. Пані Параска видобуває з шафи темне, що аж вилискує — так гарно попрасоване — вбрання і просить мене його приміряти. Я забираюсь собі за ширму і ну-бо приміряти. І горе ж ти моє! Піджак просторий-просторий, у нього, далебі, ще один такий, як я, без труду влізе. Спушився, нахалабудився, наохляп якось наїжачивсь на мені. До штанів, а вони такі широкі, що я в них як у величезний лантух вскочив.
— Пані, — озиваюся я з-поза ширми, — скільки ваш муж, на здоров’я йому, ваги має?
— Ось прийде — побачите, який він собі нівроку. Неповних триста фунтів нагуляв.
— А я сто п’ятдесят. Я у вбрання вашого мужа не вліз, а просто шубовснув. І в ньому я виглядаю, як чуперадло, яким лякають птаство на баштані.
— Не нервуйтеся задарма. Я, слава Богу, швачка. Я вбрання до вас негайно допасую. Ось самі побачите. Я вас, — потішає вона мене ще пристрасніше, — вичепурю, як оту козу на ярмарок. Хочете вертихвостом відразу стати?
— Яким таким вертихвостом?
— Ну, таким дженджиком, таким финтиком, що виглядає не гірше за королевича. Хочете таким ось бути?
— Ясно, хочу.
— Будете. Ходіть сюди посеред хати.
І стала пані Параска з мене финтика робити, стала мене якомога чепурити. Увивається із шпильками, із крейдою, із голкою та ниткою навколо мене, кручуся і я дзиґою по хаті. А вона на вбранні то лінію крейдою позначить, то в нього штрикне, то щось підшиє. Виміряє та все приговорює:
— Ну, друже, фігура у вас, правду кажучи, не із найкращих. Ви якийсь кургузий, кістлявий, підшкурного сальця, ймовірно, у вас обмалкувато — але дарма — я вас наперекір усьому вифранчу. Ви, ручуся своєю головою, від моїх рук відразу постатечнієте і виглядатимете як принц... От і все... Тепер ідіть знову за параван1, дайте мені одяг і чекайте....
Отож, я за ширмою у самій білизні, щоб час хутчій проходив, читаю газету, а Параска біля вікна коло убрання порається, порається та не так до пана директора, що сидить у кутику, як через ширму до мене веде мову. Я, запевняє мене пані Параска, як зодягну темний одяг — від подиву аж ахну. У ньому я наче другий раз на світ Божий народжуся. Сам себе тоді я ледве чи впізнаю. Та це вбрання до мене пристане, як смола до вовни: прилипне так, що не можна буде його від стану одідрати. А як появлюся я в Українському Центрі — то цим одягом викличу серед людей захоплення і заздрощі шалені. Від нього усіх мужчин завидки до загину братимуть, а дівчата, на мене глядячи, прямо умліватимуть. Мене в цьому вбранні всі уподобають, я в
ньому буду і стрункий, і сяючий, і притягаючий. Геть-чисто всі моїм костюмом будуть любуватися та чаруватися...
Так мені Параска говорила, а я в самій білизні чекав за ширмою. Нарешті працю скінчено. Допасувала, каже вона, достосувала вбрання крапелька в крапельку до мене.
Одягнув я його. Виходжу із-за ширми.
— Чудово! — і Параска ну жахтить від щастя. — Чудово! Красень!
Пан директор мовчки з-під лоба на мене бликнув і спохмурнів.
— Красень! — не вгаває господиня. — У цьому вбранні ви не ви, а майже голлівудський Валентіно. Ідіть до дзеркала, ви зараз від несподіванки аж скрикнете.
І справді — пані Параска не помилилася. Я зиркнув у люстро і скрикнув. Ні, ні, не скрикнув, а, як чайка зранена, тихо заскиглив-запищав. О, рознедужаюся я від такого вигляду! Мені паморочиться голова! Із дзеркала на мене видивляється якась розтелепа, якесь неотесане, махлаювате страховидло. Піджачина на мені нагороїжилась, штани взялися брижами, а з боків ще й у міхурі збилися. А плечі! Розбухли, оддулися, ну, як колоди, і моє обличчя супроти цих геркулесових плечей видається перев’яленим маленьким яблуком.
— Тепер ідіть, — і приплескує мене по спині пані Параска, — йдіть і хизуйтеся, чваньтеся вбранням. І не кажіть, що воно позичене. Нехай думають, що воно насправді ваше. Ви ще ніколи, признайтеся, не були франтувато так зодягнені?
— Ні, пані, не був, — точу брехню їй на догоду, а в самого мороз поза шкірою дере від того, що в дзеркалі я запримітив, — ні, направду, я ще ніколи не був так вбраний!
— Чисту правду кажете?
— Чистісіньку.
— Забожіться.
— Побий мене грім, правду сущу вам кажу! Ніколи в світі ще я так не був зодягнений і, мабуть, вже й не буду.
І я, збиваючи хустинкою із ока настирливу сльозу, спробував до господині ради годиться ще й засміятися та «дякую» сказати.
А пан директор і слова не проронить. Він відвернувся до вікна і все завзято пахкає своєю не надто запашистою сиґарою.

 

Крізь сльози я сміюся

Злющий, з попсованим настроєм, прямую до Центру. Крушить мене сумота, коли я оком кидаю, як одяг на мені пишно-препишно накостричився. Здається, візьмись за комір цього темного костюма — і легко з нього витрусиш мене. Та й не лише я виглядом одягу притлумлений. У мене замакітрилося в голові від усього того, що зо мною та побіля мене недавно скоїлось. Скільки ж, подумати, прикрощів чигало на мене?! Та й то казавши, чи їм уже й кінець? Можливо ще більші неприємності чекають мене в Центрі. Бр-р, хочеться, притьмом хочеться не в Центр іти, а забігти в безвість, кудись аж світ за очі від цього запаморочливого та втомлюючого шарварку — і десь у самотині упасти ниць, десь у траву якогось розлогого верб’яного хутора, і там, на роздоллі та безлюдді, зробитись враз таким невагомим, невідчутним, якому світ, отак як тьху, байдужий, нецікавий, непотрібний. З якою б насолодою видимою в тих травах я чуття леготу спокійного в себе вбирав та й убирав!
Я б повалився там навзнаки на землю, а серце моє, не довго думаючи, вискочило б з мене та в море спокою й шелеснуло. І в ньому воно б купалося та блакитним піднебесно-неосяжним рушником втиралося. А потім уже і сам із головою я туди пірнув би, розкривши навстіж свої груди. А польова царівна — всецілюща і така бажана та жадана красуня — Тиша — підійшла б до мене та наді мною й схилилася.
«Знаєш, хто я?» — звернулася б вона ніжним, ледь-ледь відчутним, шурхотом до мене.
«Ти — панна».
«А в тебе в грудях темно».
«Там у мене накипу набралося».
І вона, хороша, розплівши свої пшенично-василькові коси, і почала б те темне, кляте підмітати. Вимела б із моїх розпанаханих грудей усе, усе — й купу заяложених грошей, і мій вічний поспіх, і з шляхів-асфальтів назбирану, бензиною просякнуту пилюку, і чорних котів, таксі, аероплани, вимела б усі мої імпрези, гуморески, всіх моїх із жиру здичавілих приятелів — і нарешті віником-драчем вибрала б з душі моєї та з моєї пам’яті Параску Бубониху разом із темним костюмом та її достойним кумом. І тоді — в моїх грудях, в їх кожнім закамарку, було б чисто-чисто, як колись у материній хаті на великий празник. І чисто й легко. А я б качався-купався у зеленій, спокійній розкоші та безугаву «мені легко», «мені легко», «я щасливий», «я щасливий» повторяв би.
А з трави та з неба, де-де хмаркою зцяткованого, птахи, пташата, пуцьвірінки і писклята у відповідь схвально мені притакували б, підпадьомкали, підцвірінькували та бозна-ще як свої срібні горлянки надривали б...
Ух, я й розмріявся! А ось уже і Центр. Уже в залі й гурток зібрався, щоб слухати мої смішні історії. Тільки що ж я буду їм розповідати, коли моїх рукописів нема?! Треба веселе щось нашвидку видумувати. А тут, як на пеню1, в думках снують самі печалі: то ця, то та гірка притичина зринає в пам’яті, хапаючи мене за душу. Де вже тут набиратися погідности й безжурности, коли всередині наче хто пазурями дряпає, наче хто насипав під серце товченого скла упереміш із полинем?!
Не встиг я розглянутися та призвичаїтися до чудернацької, вузесенької сцени, а вже й треба своє гумористичне лицедійство починати. Виходжу насеред кону, до людей, забарвлений дивним фіалковим променем рефлектора (минулого тижня тут грали якусь тяжку драму, і від неї пригнітливого світла й для мене ще вдосталь лишилося) — отож, виходжу, а мені ще сумніше на душі стає. Темна синьо-голубінь на сцені, темно в залі — ну та й у голові моїй думки рояться не надто ясні. І я, замість усміхатися, надувся, набурмосився, як півтора нещастя. І нема рятунку від налазливих журних гадок. А із залі, чую, смішки та пересмішки розносяться.
— Диви, гуморист! Ич, скривився, як середа на п’ятницю!
— Дивиться так, наче йому три чисниці до смерти.
— А як він, опечалений, очима лупає!
— На те він і гуморист. Хоче, щоб ми не з гуморесок, а з його виду кислого сміялися.
— А костюм на ньому як лежить!
— Ага. Наче на опудалі.
— Не костюм, а жалобний балахон.
Мені зробилось моторошно.
— Дорогі мої, — почав я високим, дрижачим голосом, — слухачі мої любезні, — сьогодні, в оцю хвилину, не можу я нічого сміхотворного оповідати. Я і втомлений, і засмучений, і спроневірений. Ви правду кажете, що на мені балахон жалобний. А знаєте — чому? Бо у мене, отам, у серцевині, від тяжкої подорожі сюди, до вас, та від різних лихих пригод, що зі мною приключилися, загніздилася жура. І тепер я хочу тільки одного. А знаєте чого?..
— Пляшку стоградусної, мабуть, хочеш! — викрикують із передніх лавок.
— Такої, щоб аж горло обпекло-обпарило! — кричать із задніх.
— Він дівки молодої хоче. До того ще й багатої! — додають із середніх.
— Ні, — скаржуся я в залю, — ні, я хочу, я прагну спокою. Мені б хотілося ось на цьому місці зараз не гуморески оповідати, а отакенними слізьми ридати. Я відчуваю, друзі, що в мене, бурлаки-небораки, доля — мачуха. І вона, вредна, комизиться і витребенькує так, як того сама бажає, витребенькує та мене тільки потиличниками знай частує. І через мою примхливу оту долю в мене отут-о, — і я показую собі пальцем на живіт, — закублюється горе, і його у цій міській колотнечі звідтам не вирвати і ніяким ліком не вилікувати. Те горе лише від спокою розвіється, воно від тиші спопелиться. Ось чому я втомлений. І ось чому я бажаю тиші. Ненависний мені міський гармидер, бо він роздирає навпіл і моє серце, і мою душу, ненависні таксі, оприкрюються мені всі автомашини, аероплани, темні костюми, параски бубонихи — тричі не хочу їх!..
— Що він патякає? Що він, блекоти об’ївся? — чую із залі сопрановий голос Параски, моєї доброї знайомої. — Чи в нього часом не біла гарячка?! От безсовісний! Позичив убрання, ще мене й, дивіться, бештає...
— Заспокойтеся, кумасенько, — це вже голос директора. — Знаєте ж, він рукописів не має. То він так говорить гуморески з пам’яті.
— Ні, — чую, як вовтузиться, не всидить на лавці кумасенька, — я з нього зараз при всіх здеру костюм.
— Кумо, Парасю, імпрезу зірвете, у збитки мене введете. Хай він кінчить вечір — тоді здирайте з нього не то костюм, а навіть і кальсони. Тоді мені однаково.
А в залі піднявся сміх. І плещуть люди в долоні, очевидячки, гадаючи, що таку сценку скандальну я, Параска й директор навмисно для потіхи підготовили. А я почуваю себе, як у сливах. Совісно мені. Що на мене напало?! І як це в мене з язика зірвалося про Параску та її вбрання? Ні, справді, нема мені чого свою долю винуватити — я, я, закукурічена личина, тут сам в усьому винен.
— Пані, — виправдуюся я зі сцени, — я не хотів вас образити, я сказав ось так, для круглого слівця. Я знаю, що вам кривдно таке від мене чути. Я вибачаюсь. Я вдячний вам, що ви мені позичили костюм. І хоча ви й не допасували його до мене, а спартачили, і він тому на мені й виглядає, як сідло на тій корові...
— Ти сам корова!
Тут уже мене злість дочиста розібрала.
— Пані, — зіпнув на неї я зі сцени, — чого ви розпалилися? Не перебаранчайте говорити.
— Говори — та правду. Тому вбранню ціна більше як сто долярів.
— У базарний день гріш йому ціна! — я відразу відбиваюсь. — Подумаєш, якусь ганчірку барахляну зовуть костюмом!
— Ти мішком із-за вугла прибитий! Скидай вбрання, бо інакше сама здеру.
— Не зривайте, кумо, імпрези! — директор скиглить. — Змилуйтеся. Це ж імпреза...
— Начхала я на вас і вашу імпрезу!
А вся заля ще більше б’є в долоні. Всі сміються, регочуть, хихочуть, кихкають — аж заходяться. Всі думають, що такою сваркою наперед домовлено присутніх розважати.
У мене вже сльози навертаються на очі, а на залі веселість неймовірна не вгаває. Звідусіль тільки й несеться:
— Бачите, які він гумористичні викидає коники! Засмішить людей до непритомности!
— А йому, диви, як ловко Параска Бубониха і наш директор підсобляють!
— Браво!
— Хай живе наш дорогий комік!
— І гумористка Бубониха!
— І пан директор!
— Ха-ха! — і заля лунко бурхає від сміху.
— Тихо!!
— Люди, — звертаюсь я ще жалібніше, — справді, сидіть тихо. Я прошу, я хочу тиші. О, який би я, людоньки, був щасливий, коли б то я, росинка, кузочка в цьому розбешкетованому і непогамованому світі, знайшов для себе куток спокійний! Ні, ні, не смійтеся, я не жартую. Це не гуморески. Я скаржуся вам, я вам розкриваю свою душу, я скорботою, що мене зараз огорнула, з вами ділюся. Знаєте, як мені хотілося б оце тепер утекти з цієї сцени, отак ось навпростець чкурнути кудись туди, світ за очі, де, скільки бистрим оком схопиш, сила-силенна зеленого буяння, а серед нього — ані душі живої. І там, серед свіжости, серед тихомир’я, де повно шовкової трави, чебрецю і материнки, де не знайдеш волоцюг, хапуг, напасників і всіляких кривдників, де нема злозичливих, продажних і грошолюбивих, де не стрінеш тих, що перед усім чужим готові на коліна припадати, а своє, рідне, ладні ногами потоптати — коротко — там, де нема нікого — і там, у тій спасенній закутині мені хотілося б заснути. Ні, ні, не заснути. Там я всеньке своє життя хотів би жити, хотів би раювати та розкошів від тиші живлющої зазнавати. Нема там, напевно, ні машини, ні пороху-бензини, ні поспіху, ні метушні й розгардіяшу. Там тебе ніщо не обтяжує, нічого тебе не позбавляє, нічого від тебе не відбирає. Там ти стаєш навшпиньки, щоб уволю налюбуватися неосяжною та чистою блакиттю, стаєш і промовляєш — ні, не промовляєш, а молишся і з обожненням співаєш: «О злагодо хороша, о природо-вродо, невичерпна й для мене неоціненна, й для розуму мого як слід ще незбагненна! О миролюбносте зелена, яка ж ти мені на диво і без міри мила! Я вочевидячки бачу, сприймаю і п’ю твою красу. Я милуюся-любуюся твоїми златобарвними просторами й роздоллями. Ти така чиста, щирозлота, несфальшована, незмеханізована...»
А у відповідь мені трави спроквола розшелестяться, а на дереві лист де-де шиширхне, а в гущавині якесь пташа проспіває, неначе продекламує: «А ти людина, а ти людина!» А я пташаті: «Я люблю тебе!» — «А ти людина, а ти людина!» А я тоді аж до самого неба: «Я лю-ю-юблю те-е-ебе, чуєш?» А пташа: «Чую, чую, чую, а ти людина, а ти людина, чую, чую... тіль... тіль... тьох-тьох-тьох-дзілінь-дзілінь!..»
— Я лю-ю-ю...
— Уу-у!
У мене сльозами сповнилися очі, а заля, чую, сміхом залягається.
— Який він комічний!
— І для того, щоб розсмішить людей, ледве-ледве не розпускає рюми.
— Ой і жартун!
— Ну й дотепник!
— Ой потішний! А як він птахів передражнювати вміє!
— Ой і комедіянствує! Та від нього можна померти зо сміху.
І знову заля захлинається від хихоту. Аж раптом — прямо ляскає оглушливою реготнею...
***
Я перепочивав за сценою. До мене зайшло троє. Я хотів був від них втікати — та ба! — вони перегородили мені дорогу...
— Не втечете! — і бачу, що з їхніх облич крізніє задоволення і радість. — Ой ви ж і кумедник! Ой ви ж хватська, дотепна і смішна личина! Слухати вас — потіха. Ой і вмієте ж ви з себе дурника строїти! Вмієте різними смішними небилицями людям завертати голови.
— А дивись. Ви з вигляду такий тихий, поважний, наче безскоромник, святець, а в голові таке смішне чортовиння тримаєте. Знаменито людям побрехеньки розповідаєте. Ой ми ж і насміялися, аж животи болять.
— Мило мені почути, — кажу, — що насміялися.
— Авжеж, ви на гумористичні нісенітниці мастак великий. Здорово витіваєте. Нараяли мені, щоб вас послухав — і не жалкую. Ух, і насобачилися ж ви придурюватись на сцені!
— Ага. Та ще й як насобачились. Ви, пане, як розбрешетеся — то спину вам нема. Від сміху замалим я не дав дуба. А особливо оте смішне: «Я людина, я людина, я люблю тебе, тьох-тьох-тьох...» Я аж охрип — так реготався. Ну, ви ж і шустрий на всякі кумедії, ну, ви ж і вмієте баляндраси правити — хай би вам був грець!.. «Я людина, я людина...» Ой, сміх бере! Вітаю!
І вони бризкають — та де там! — прямо розкотисто гримкотять сміхом. Я тисну їхні простягнені до мене руки і також сміюся. Крізь дуже гіркі сльози я сміюся...

До змісту Микола Понеділок Казка недосказана моя