Валентин ЧЕМЕРИС
З КИМ СМІЄТЬСЯ УКРАЇНА
Антологія українського сміху

Книга четверта
ЗА СТОЛОМ НІХТО У НАС НЕ ВИШНЯ…

МИКОЛА ВОЗІЯНОВ
БРАВО, МЕСЬЄ ВОЛЬТЕР!..

Уявити без нього "Вишняк"? Далебі не вийде. Хоч би як ви уявляли. Як і без будь-якого іншого гумориста України (всі охочі можуть вписати в цей рядок свої достойні імена).
То хто ж він такий, гуморист і за сумісництвом вишняківець?
Веселий чоловік (за творчістю).
А "веселий чоловік, — як у свою чергу зауважив інший чоловік (напевне, теж веселий), — для мене славний чоловік. Підлі рідко бувають веселими людьми. Для мене хороший сміх — оздоровлює душу. І взагалі, треба сказати, що людина відрізняється від інших створінь здібністю сміятися", Це так Іван Перепеляк висловився (вельми і вельми слушно), представляючи читацькій громаді нову збірку свого (і нашого теж!) колеги Миколи Возіянова. А називається вона "Послухаймо братів наших менших". Байки. Віршовані і — зважте, рідкість, — прозові.
Живе і працює пан-добродій Микола, чоловік веселий (і талановитий, додамо) у місті Харкові, а пише для всієї України. Певні, що без його байок Байківницю України вже не уявити — так йому і треба! Щоб знав, як добре писати! А видав він (перед тим ще й написавши їх) такі збірки: "Скажіть, будь ласка...", "Мудрість кутнього зуба", "Терорист", "Смішний Заєць", "Марусичка", "Фіговий листок", "Заміж до Європи", "Поезії", "Гумористичний задачник". І ось, не зупинившись на досягненому, не відпочивши на лаврах, видав ще й "Послухаємо братів наших менших".
І як отут ще раз не процитувати (любить, любить вельми шанована цитувати добрих людей!) І. Перепеляка про М. Возіянова: "Він добре знаний шанувальникам сатиричного цеху, його байки, гумористичні твори, ліричні пісні давно звучать по радіо, він автор багатьох книг, творчість вивчається в школах, лауреат різних премій (додамо: і престижної імені Остапа Вишні!).
А життя в автора було непростим.
Він народився у «кочегарці України" (між іншим, у сім’ї шахтаря, тому й пише з вогником!), на зрусифікованій Донеччині. Багато років живе у зрусифікованій Харківщині, а залишається українським письменником". Приклад і справді гідний наслідування. Як один казав: гумористом ти можеш і не бути, а українцем бути зобов’язаний!
А згадуючи слова Вольтера про те, що, читаючи вперше хорошу книгу, ми випробовуємо ті самі почуття, коли придбаємо нового Друга.
Браво, месьє Марі-Франсуа Аруе, світові відомий як Вольтер!
Зі свого боку знана на теренах України Адміністрація "Вишняка" заявляє (підтримуючи месьє Вольтера), що вона в особі пана-добродія Миколи Возіянова має собі Друга. Як і всіх інших (охочі можуть отут вписати своє ім’я просто в номері "ЛУ") сміхотворців України, авторів і друзів "ЛУ" взагалі, і "Вишняка" зокрема.
Тож бувала в бувальцях Адміністрація, яку вже, здається, нічим і подивувати не можна, приємно була подивована з гарної збірки пана-добродія і, взагалі, веселого чоловіка Миколи Возіянова.
Будьмо!
(В тому сенсі, щоб ми завжди були і щоб завжди був наш прекрасний український сміх!).
Панько ПЕЧЕРЯНИН,
друг, товариш, рідний брат
(за сумісництвом і рідна сестра)
всім гумористам України — разом зі своїм колегою
Валентинам ЧЕМЕРИСОМ.

Р.S. До відома панів-добродіїв байкарів (та й не тільки їх): в Україні збудовано унікальний лікеро-горілчаний завод „Національна горілчана компанія", який почав випускати горілку «Байка", їй-бо. Народна горілка з народним (так у рекламі) смаком.
З чим і вітаємо байкарів! Діждалися.
(Пародистам, наприклад, ще треба чекати). Отож, ще раз братове-байкарі: БУДЬМО!

***

Микола Возіянов

ПЕРШИЙ МІЛЬЙОН

—Іларіоне, — питаю знайомого мільйонера, — де ти взяв свій перший мільйон?
— Воно тобі треба? — ледь не захлинувся Іларіон.
— Раптом і я, — всміхаюся, — розбагатію.
— Свій другий мільйон я заробив ось оцими руками і ось оцією головою! — патетично вигукує мільйонер. Потім довго розказує, як важко дістаються трудові гроші.
— А перший мільйон, — кахикаю, — звідки взявся?
Іларіон різко, як наляканий кінь, зупиняється. Питає:
— Охоронців моїх бачиш?
— Бачу.
— Хочеш, щоб вони тобі пику набили?
— За що? — дивуюся.
— Просто так.
— Не хочу.
— Тоді слухай уважно: свій третій мільйон я заробив після реалізації мого першого блискучого проекту.
Іларіон викликає по телефону свого головбуха. Той привозить оберемок фінансових звітів, показує мені і розказує, яким чином вони з двох мільйонів зробили три...
— Утямив?! — сопе мільйонер.
— Звичайно, — нахиляю голову. — Я ж не дурний.
— Питання є?
— Є.
— ?!
— Звідки у тебе перший мільйон?
— У-у, — стогне Іларіон. — На неприємність нариваєшся?
— Навіщо вона мені? — зіщулююся.
— Тоді йди...
— Куди?
Йду. Розмірковую: «І чого це мільйонери нервують, коли їх питають про перший мільйон?..». Коли, скажімо, мене питають де взяв гроші на бутерброд, відповідаю: ходжу, мовляв, по дорозі, дивлюся під ноги... Глип — лежать... десять копійок... далі... п’ять копійок, двадцять п’ять... на бутерброд зібрав. І так — щодня.
— А що, — думаю якось, — якщо не просто ходити, а конкретно за мільйонером?.. Сказав — зробив.
— Чого ти за мною ходиш? — сердиться Іларіон.
— Маю інтерес, — всміхаюся.
— А в чому твій інтерес? — дивується.
— Раптом, — пояснюю, — із твоєї кишені на дорогу мільйон випаде?
— Не випаде, — регоче. — Я уже забув, коли гроші в руках тримав. Готівкою.
Мені стало шкода мільйонера. Дав йому гривню. Бачили б ви, як він зрадів. Як зрадів! Мов дитина. Тепер не я, а мільйонер за мною ходить.
—Гроші йому не давайте! — суворо попередили мене охоронці. — Так людину і зіпсувати можна.
— А бутерброд?.. — питаю. Охоронці довго радились. Погодились:
— Бутерброд... будь-ласка.
Тепер мені доводиться більше ходити і пильніше дивитися собі під ноги, аби бодай зібрати гроші на два бутерброди. Собі та Іларіону.
А мільйонер, нарешті-таки, згадав, що перший мільйон він заощадив на шкільних бутербродах. І йому вірять... Мільйонери.

Я Б ТЕЖ ВИПИВ ЗА НАРОД

Пан Данило на фуршетах
(Належить по чину)
Піднімає вище всіх
За народ чарчину.
П’є і їсть за трударів
Міста і села.
Йому місію таку
Доля відвела.
Вже й не хоче — треба пить:
Столи накривають.
Я б теж випив за народ!
Та... не наливають.

ЛЮБОВ

Закохався Вірус Грипу
в кишкову Інфекцію.
Ладен був перенести
будь-яку ін’єкцію.
Наковтатися таблеток,
не боятись жару,
Не вилазити три роки
із стаціонару.
Тільки б бачити кохану,
не мати відказу
І кричати, щоб всі чули:
—Я люблю заразу!

ВОЛОДИМИРУ ВЕРХОВЕНЮ

Який зізнався, що не дуже любить гумор.

Хтось Володі
Верховеню
Сміху дав
Велику жменю.
Він довгенько
Роздивлявся...
Не утримавсь —
Засміявся

ЕМБЛЕМА МІСТА

У Харкові відкрито скульптуру на честь панотця Федора Вострикова, священика церкви Фрола і Лавра — "героя" роману І. Ільфа та Є. Петрова "Дванадцять стільців".

У столиці... Ото диво!
Наче пан заморський,
З бронзи вилитий стоїть
Злодій Паніковський.

У Харкові на пероні
Здерся на підмурок
З мідним чайником в руці
Ще один придурок.

Довго думали-гадали,
Віднайшли "артиста" —
Отця Федора зробили
Емблемою міста.

Полюбила постаменти
Сумнівна еліта —
Вже у черзі стоять "діти"
Лейтенанта Шмідта.
Скоро "шарикови" будуть
Героями зватись.
Чи нам очі засліпило,
Чи ніким пишатись?!.

Чи так треба воріженькам,
Щоби смута сталась,
Щоб над нами, козаками,
Європа сміялась?!.
Поміркуймо, люди добрі!
Кому воно треба?!
Тільки дурень прославляє
Дурніших од себе?