Валентин ЧЕМЕРИС
З КИМ СМІЄТЬСЯ УКРАЇНА
Антологія українського сміху

ВІКТОР БАРАНОВ
ДЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ ГУМОРИСТИ?

...О!.. І Віктор Баранов, виявляється, народився на... Так, так, на Полтавщині, головному олімпі гумористичних кадрів для України! Ну, блін, вобше! Точно ж — Полтавщина. Ось, будь ласка: с. Кривуші Кременчуцького району, 1950 р... Чому блін? Чому — вобше? А тому... У чию біографію — гумориста! Справжнього! — не заглянь, неодмінно виявиться: народився на Полтавщині! Ну, блін, дають вобше!.. (Між іншим, скромний автор цих рядків теж, гм-гм, народився там же — на Полтавщині! Прошу це, блін, врахувати!)
То що ж це така за область в центральній частині Лівобережної України, яка називається Полтавщиною, має 25 районів, 375 сільрад, 15 міст та 21 селище міського типу! І при цьому ще й встигає постачати Україні гумористів-сатириків — починаючи від Котляревського – Гребінки – Вишні – Чечвянського – Ковіньки та автора цих рядків і до наших днів, до Віктора Баранова?
—Сміятися може тільки вільна людина. Як відомо, наш край ніколи не переходив з рук у руки від одного царя (цісаря, імператора, короля) до іншого. Моя бабуся Марія Петрівна Горіславець (по-вуличному — Ванющиха), яка народилася 1870 року й прожила сто один рік, часто повторювала з гордістю: «Ми ніколи не були кріпаками! Ми з вільних козаків!» А ще вона казала: «Я пережила п’ятьох царів — трьох тих і двох цих»! «Цих» — це Леніна і Сталіна.
Думаєте, Котляревський писав свою геніальну «Енеїду» про римлян? Про Енея, котрий після зруйнування Трої подався у світи будувати нову державу? Ні! Він писав про незнищенну державу нашого українського духу, нашої вольниці, нашого неприйняття будь-якої наруги над собою. Якби можна було, то епіграфом до «Енеїди» я поставив би бабусині слова: «Ми ніколи не були кріпаками!»
З глибинної суті цих слів, закорінених в історію нашого полтавського роду, й постала «Енеїда». Нехай не ображаються на мене вихідці з інших країв і куточків України, але мені здається, що цей безсмертний твір міг бути написаний тільки на цій, полтавській землі. Яка дала світові не лише безліч гумористів, а й велику плеяду справжніх геніїв у різних сферах і галузях людського буття.
— Вікторе Федоровичу, позакінченню школи ти слюсарював на заводі в Кременчуці, а після закінчення філфаку Київського університету (1974), як зазначено в твоїй біографії, "перебував на комсомольській та видавничій роботі", згодом став літконсультантом журналу "Київ". Що ти там консультував — невідомо, але на сьогодні ти — головний редактор одного журналу. Як це сталося? Сподівалось на твоє добровільне і щиросердечне зізнання.
— У журналі «Київ» я починав не з літконсультанта. Такої посади в редакційному штаті просто не існувало, а була вакантна посада друкарки. Тодішній головред Петро Перебийніс узяв мене на роботу як літконсультанта, а в трудову книжку записали: «друкарка». Я коли дізнався, то сказав: «Написали б уже — «друкар». Ні, відповів кадровик, «друкар» — то зовсім інше. А раз мене так «лохонули», то я вирішив відігратися й почав робити кар’єру. Слава Богу, мені її робити було легко, бо в редакції я був наймолодший. Люди виходили на пенсію — переді мною відкривалися вільні посади. І так аж до головного. І що я зрештою маю? За роки головредства (правильніше сказати — головВРЕДСТВА) нажив передчасну сивину та стенокардію (на відміну від мого друга Євгена Дударя, я свої вікові «відхилення» не приховую). З тим і живу. Але діватися нікуди — мушу жити! Час від часу прихитрюючись щось писати й видавати. Отакі діла, братове!
— І заодно ти встигав ще й писати поезії — ну, блін, вобше! Видав три збірка, а тоді, певно згадавши, що ти з Полтавщини — із самої Полтавщини, Полтавщини Котляревського – Гребінки – Вишні – Чечвянського – Ковіньки і багатьох інших (в тім числі й автора цих рядків), тож видав збірку сатири та гумору — "Вічний двигун", а потім книги повістей та оповідань. І, зрештою, написав та видав сатиричний роман "Презент". Ну, блін, вобше! Що тебе так добряче штовхнуло, що ти утнув сатиричний роман?! Якщо мене пам’ять не зраджує, першим рідну нашу літературу сатиричним романом ощасливив Григорій Квітка-Основ’яненко — "Пан Халявський", другим, вже за нашого часу, Олег Чорногуз — "Аристократ з Вапнярки", "Претенденти на папаху", і ось третій — ти — "Презент". Знову ж — що тебе так добряче штовхнуло, га? Сподіваюсь на чистосердечне зізнання.
— Як пишуться сатиричні романи? Дуже просто: автор уважно придивляється до явищ і подій довколишньої дійсності, до людей (особливо до людей «червивих») і переносить їхні негативні риси на папір. Щоправда, тут іще треба мати письменницький хист. Свій сатиричний роман «Презент» я списував з двох речей: а) з одного колишнього секретаря цекамолу, котрий як скурив у школі «Букваря», то більше книжок до рук не брав, але брався «керувати» молодіжною культурою, літературою, мистецтвом, після чого
«керував» профтехосвітою, потім виставковою справою, потім, уже в часи незалежності, «керував» котроюсь важливою українською установою... Одне слово, «ми роботи не боїмося - тільки б вона була керівною»; б) з цілої системи, яка давала дорогу й «виводила в люди» таких «героїв нашого часу». Я досі дивуюся, чому в нас так мало писалося тоді й пишеться тепер сатиричних крупномасштабних творів. До мого «Презенту» в цьому жанрі мені відомі тільки два романи Олега Чорногуза й один Миколи Білкуна, з яким ми дружили, незважаючи на різницю в літах. Шкода, про нього сьогодні й не згадують. А хто напише проникливу сатиру наших днів? Де ви, молоді й талановиті?..
— Але й на цьому ти чомусь не зупинився, хоча й міг спочивати на лаврах, а взяв і заснував першу в Україні сатирично-гумористичну газети "Веселі вісті". І видавав її в якості головного редактора і творця. І взагалі, батька рідного оного видання. І навіть довів "Веселі вісті" до значного успіху!
А тоді раптом вирішив очолити журнал "Київ"! А ще згодом і Київську організацію СПУ. І навіть став віце-президентом Товариства "Україна-Румунуя". Між іншим, ти ще й перекладаєш з румунської. Звідки ти знаєш цю мову? Так би мовити, шпрехаєш на ній. Дивно, що за всім цим ти не залишив гумор — слава Богу! Але, гляди, шановний гумористе, назад ходу немає — скільки б ти не займав посад! Ти ж бо гуморист, родом з Полтавщини. Із самої-самої Полтавщини, батьківщини Котляревського – Гребінки – Вишні – Чечвянського – Ковіньки, твоєї особисто та ще й батьківщини автора цих рядків! Ти, одне слово, веселий полтавець. А це, як казав один твій герой, блін, вобше!..
—До університету я знав кілька румунських слів. Мій покійний батько Федір Якович, Царство йому Небесне, воював на фронті і звільняв Румунію від фашизму. І мені, дитині вже повоєнній, розказував: яйце «по-руминськи» — «вова», хліб — «пиня», вода — «апа». Отож коли на другому курсі почали набирати факультатив з молдо-руминістики, я, не вагаючись, записався. Аби пересвідчитися, чи не дурив мене мій тато. Виявилося — трішки дурив, бо щось на тій проклятій війні не так почув, щось призабув. Я приїжджав додому на канікули й казав татові, в чому він помилявся. Він вислуховував, кивав головою («Ти ж бач!») і накладав резолюцію: «Ну, наливай потрошку...» І ми продовжували уроки румунської, вже обидвоє добре знаючи, що п’ємо не просто горілку, а «цуйку», і для запивання в нас не мінералка, а «апа мінерале», і що куримо «цігерьку філтру». Отак я і втягнувся в це діло... Маю на увазі румунську мову, а не цуйку. Переклав багатьох молдавських і румунських поетів та прозаїків, гуморески Олексія Марината з Кишиневу, авторів журналів «Кіперуш» («перець») та «Кропива».
На все життя запам’ятав геніальний вислів румуна Іона-Догара Марінеску: «Нічого нового під сонцем. Зате стільки всього в тіні!..» Мрію перекласти кілька блискучих комедій румунських драматургів. Але нехай уже тоді, коли в наших театрах мине мода на дешевенькі водевілі... Могос! Щасти вам!

***

Віктор Баранов
ЦЕ, БЛІН, ВОБШЕ!

На велелюдному Хрещатику зустрілися двоє. Не бачилися давно, ще від студентських часів. Одного доля закинула в чарівне Закарпаття, другого — в індустріальний Донбас.
— Скільки літ, скільки зим!..
— І не кажи.
— То, може, з такої нагоди?
— А чого ж! Сам Бог велів.
Якраз під боком — забігайлівка «У Георга». Зайшли, замовили, почаркувались:
— Ну?..
— Будьмо!
Взялися сьорбати незбагненне пійло, яке називалося кавою.
— Де ти, як ти, хто ти?
— Та, розумієш, роботи за фахом не стало. Вирішив зайнятися бізнесом.
— Великим чи малим?
— А яка різниця?
— Е-е-е, це далеко не одне и те саме!
— Ух ти! А я й не знав.
— Тоді слухай уважно. Якщо ти займешся малим бізнесом, то це, блін, вобше! А коли великим, то тут є два варіанти: або прогориш одразу, або випливеш «крутим».
— Так-так, я слухаю...
—Якщо прогориш одразу, то це блін, вобше! А коли випливеш «крутим», то тут є два варіанти: або ти не висуватимешся, або захочеш ходити в малиновій камізельці.
— Ти ба!
— Якщо ти не висуватимешся, то це, блін, вобше! А якщо захочеш малинової камізельки, то тут є два варіанти: або тебе дістане податкова інспекція, або на тебе наїде рекет.
— Не спіши, я ж записую...
— Якщо тебе дістане податкова інспекція, то це, блін, вобше! А коли наїде рекет, то тут є два варіанти: або ти будеш покірним ягнятком, і вони тебе доїтимуть на всю котушку, або ти захочеш огризнутися.
— Боже ж мій!..
— Якщо ти будеш покірним ягнятком, то це, блін, вобше! А захочеш
коли огризнутися, то тут є два варіанти: або ти їх, або вони тебе.
— Ага, ага...
— Якщо ти їх, то це, блін, вобше! А в разі вони тебе, то тут є два варіанти: або вони угрохають тебе одразу, або спершу спалять тобі квартиру, дачу, офіс і машину з гаражем.
— Ну, це, блін, вобше!
—Це ще не вобше! Вобше, блін, — це коли вони тебе угрохають одразу. А якщо спершу спалять квартиру, дачу, офіс і машину з гаражем, то тут є два варіанти: або ти підеш до них і повинишся, або заявиш у міліцію.
— Так-так. Так-так. Так-так...
— Якщо ти перед ними повинишся, то це, блін, вобше! А коли заявиш у міліцію, то тут є два варіанти: або міліція за великого хабаря візьме тебе під захист, або здасть тому самому рекетові з тельбухами.
— Що ти кажеш?!
— Якщо правоохоронці візьмуть тебе під захист, то це, блін, вобше! А коли здадуть тебе рекетові, то тут є два варіанти: або рекет скалічить тебе до невпізнання, або тебе випадково знайдуть у зашморгу в покинутій халупі на далекій околиці твого улюбленого Ужгорода.
— Ну, знаєш!
—Якщо тебе скалічать до невпізнання, то це, блін, вобше! А коли знайдуть у зашморгу, то тут є два варіанти: або органи відкриють кримінальну справу, або офіційна версія ствердить факт самогубства.
— Слухай, може, ще по сто?..
—Зажди, устигнемо! Отже, якщо органи відкриють кримінальну справу, то це, блін, вобше! А коли буде доведено факт самогубства, то тут є два варіанти: або тебе ховатиме твоя родина, або в останню путь тебе проведе рекет.
— Ну ні, я замовлю ще. Коньяк питимеш?
—Питиму... Якщо тебе ховатиме родина, то це, блін, вобше! А коли рекет, то тут є два варіанти: або твоя дружина-красуня стане коханкою їхнього пахана, або ніхто не узнає, де могилка твоя.
— І ти це серйозно?
—Якщо твоя дружна стане коханкою їхнього пахана, то це, блін, вобше! А якщо другий варіант, то не ображайся, що я не прийду вклонитися твоїй пам’яті.
— То що ж робити?
—Як це що? Ти к збирався коньяк замовляти. От і вип’ємо за процвітання твого бізнесу!

«МАЛЕНЬКИЙ ВІРШ ПРО ІЛЛІЧА»

Коли в Петрограді більшовики прогнали ненависного їм царя й захопили владу, Володимир Ілліч іще більше полюбив пролетарських дітей, хоч йому всякчас було дуже ніколи, бо мав захищати революцію і паралельно розробляти план ГОЕЛРО.
Якось пізно увечері вождь і учитель світового пролетаріату пішки добирався додому з роботи, зі Смольного. Дорога була неблизька, бо вони з Надією Костянтинівною винаймали тісненьку кімнатку в робітничому бараку аж на Васильєвському острові й таким чином заощаджували на помешканні. А заощаджені гроші переказували на спорудження будинку політосвіти на місці колишньої церкви — цього центру мракобісся та релігійного дурману. І от на мосту через Неву Ілліч зустрів мале дівча — голодне і змарніле. Пора стояла майже опівнічна, а відтак і непевна, бо тут і там шухерили недобиті експлуататори і декласовані люмпени. Та й узагалі був тоді жорстокий час, ті дні були суворі, коли точилися бої за п’ятикутні зорі. Ілліч ненавидів ворогів, особливо буржуїв і панів — гнобителів жорстоких. Проте як палко, всім серцем, він тягнувся до трудящих та їхніх яснооких діток!
Дівча, яке стрілося Іллічеві, якраз було яснооке, тож він не міг пройти повз: узяв його додому, щоб зігріти, нагодувати, напоїти.
На прикрість, Надії Костянтинівни вдома не виявилося: в центральній пролетарській бібліотеці саме працювала над статтею на замовлення політбюро партії про більшовицький гуманізм і класову ненависть. Довелось Іллічу самому рубати дрова, носити від найближчого перехрестя воду з крану, розпалювати пічку-пролетарку, варити воду на чай.
А як відомо всім із короткого курсу ВКП(б), Ленін і Крупська жили дуже бідно. Тож подався Ілліч до сусідів по бараку позичити якийсь кусень хліба, солоний огірок, часнику та бодай дрібку халви.
—Повірте, товариші трудящі, — казав вождь, — я не собі прошу, а для сироти нещасної. Ось я завтра ж здам у ломбард золоту медаль за симбірську гімназію і поверну вам борг сторицею.
—Та ми розуміємо, Володимире Іллічу, — співчутливо кивали розбуджені пізнім візитом сусіда трудящі. — Ви ж нас і навчали, що ділитися треба. А Симбірськ ми обов’язково перейменуємо в Ульяновськ. Нехай шаліють скажені кати!
—Так переможемо! — твердо пообіцяв Ілліч.
Коли він вернувся в свою кімнатку, дівча вже зігрілося й скинуло латану куцину. Вождь і учитель побачив перед собою майже дорослу, але знедолену дівчинку. Від бідності вона не мала чим прикрити худе, виснажене постійним недоїданням тіло. Ілліч укрутив додатково дві лампочки Ілліча, щоб краще побачити, до чого довів просту людину жорстокий царський режим.
Обуренню йоги не було меж. У пориві благородного гніву він дістав із закапелка скромний продовольчий пайок, який видавався працівникам Смольного і який вони з Надією Костянтинівною тримали на чорний день. У дівчати аж слина потекла від білого хліба, червоної ікри, нарізки мясної, балику рибного, ковбаси «салямі», сиру швейцарського, горіхів кокосових, соку манго та шоколаду виробництва московської кондитерської фабрики ім. 50-ліття Жовтня.
Виклавши усе те на стіл, Ілліч делікатно спитав:
— Може, ми щось вип’ємо?..
—А що у вас є для дами? — перепитало дівча, сором’язливо опустивши очі.
—Та тут залишилося півпляшки настоянки якогось зілля на спирту. Надія Костянтинівна систематично вживає, щоб завагітніти.
—Ой, ні! — замахало руками й ногами дівча. — Мені ще рано таке... До того ж — а раптом прийде хазяйка й застане нас за...
—Рішуче не прийде! — навкіс від плеча змахнув рукою вождь. — Вона коли захопиться анти-Дюрінгом, її до ранку з бібліотеки не виженеш!
— Ну, не знаю... — й далі вагалася сирота безталанна.
—А знаєте що? Давайте обійдемося без світла. З метою економії електроенергії. Нехай її більше дістанеться пролетарським сім’ям!
— А ви в темряві попадете? Я маю на увазі, в чарку...
—Ого! — з більшовицьким оптимізмом вигукнув господар. — Я ще ТОЙ стрілець!
Ось так Ілліч зігрів дівча, дав їсти, дав і пити; Ілліч ненавидіти вмів — та вмів він і любити... Догоріло в пічці — пролетарці останнє вирубане Леніним поліно з колоди, що її він приніс із суботника, скінчилася настоянка в пляшці, а сирітка сиділа в теплих батьківських обіймах вождя, і перед нею поставала яскрава картина завтрашнього дня.
—Найголовніше завоювання революції — це радянська влада! — збуджено шепотів Ілліч. — Без неї комунізм неможливий. Бо що таке комунізм? Це радянська влада плюс електрифікація всієї країни. При комунізмі нам з тобою не доведеться викручувати лампочки, як оце зараз.
— І пайки всім видаватимуть? — облизувало дівча губи, солонуваті від балику та Іллічевих вусів.
— Всенепремінно й архіпослідовно! — вождь іще міцніше стиснув у обіймах сироту і прикрив її бліді ноги ліжником, подарованим ходаками з України.
У цій позі їх уранці й застали перші промені Аврори та Надія Костянтинівна, щаслива від того, що стаття для «Правды» готова до друку, а ще більше — від акту гуманізму, вчиненого Володимиром Іллічем.
Пізніше поетичним відгуком на цей акт стане знаменитий вірш Максима Тадейовича «Маленький вірш про Ілліча вам, товариство миле...» А ще пізніше дослідники історії революції встановлять особу зігрітої, нагодованої й напоєної, її звали Сара, й була вона позашлюбною дочкою есерки Фаїни Каплан.
(Записано від Фоніної 3. С., онучатої небіжки наглядача робітничого бараку на Васильєвському острові).