Валентин ЧЕМЕРИС
З КИМ СМІЄТЬСЯ УКРАЇНА
Антологія українського сміху

Книга четверта
ЗА СТОЛОМ НІХТО У НАС НЕ ВИШНЯ…

... І КОЖНИЙ — У ЄДИНІЙ ІПОСТАСІ

В одній із своїх епіграм, що має конкретну вказівку, кому саме вона присвячена — "Одноперчанам", — А. Костовецький "рубонув":
Хоч не зобидив нас Всевишній:
Кожному до гумору дав хист —
За столом ніхто у нас не вишня,
Як сказав один каламбурист.
Гм-гм... Дотепно.
Як той казав, парадоксально та ще й з обіграванням...
На цю тему — тільки прозою, — якось висловився і Федір Маківчук:
"На читацьких конференціях, на літературних диспутах, вечорах ми часто одержуємо такі записки: " Скажіть, чому досі не появився новий Остап Вишня?"... Доводиться відповідати в нашому традиційному українському дусі: "А хто його знає!.."
Та й справді — хто може відповісти, чому в нашій гумористиці досі не появився другий Остап Вишня? Чому взагалі так мало письменників-гумористів, а художників-карикатуристів ще менше?
...Мабуть тут діє якась нерозгадана закономірність Не знаю, настільки це відповідає істині, але подейкують, що коли Всевишній роздавав людям таланти, то він виявив нечувану архіскупість, як черга дійшла до гумору. Він виділив на цей жанр мистецтва до того мізерний ліміт, що навіть його найближчі радники-архангели від подиву ахнули:
—Чому, боже, таку нікчемну дещицю на сміх одпускаєш? — спитали Всевишнього. — На романістів, на повістярів (і поетів теж — В.Ч.), на живописців, на музикантів — так навіть лишнього передав, а на сміхотворців дав — наче вкрав.
—Досить того, що дав, — одповів своїм архангелам Всевишній. — Розплоди цього зілля багато — мороки не обберешся, фейлетони почнуть писати, карикатури малювати. Не зоглянешся, як і тебе на сміх піднімуть.
Між нами кажучи, такої філософії дехто дотримується ще й тепер, але не в тім суть.
Суть у тім, що талант гумориста... це таки справді рідкісний талант.
В останньому не погодиться із шановним Федором Юрійовичем справді не можна: рідкісний талант у гумориста. А ось чому Всевишній так мало його виділив для пишучих — не відаю. Це, як кажуть, інша тема.
Повернемось до отого "чому в нашій гумористиці досі не появився другий Остап Вишня?"
Справді — чому?
Та тому, що він...
Він і... не потрібний.
Мається на увазі другий Остап Вишня.
Уявіть, два (три чи й ще більше!) Остапи Вишні?
Справді... гумор. Та й взагалі стало б у нашій веселій творчості дещо нуднувато, аби раптом з’явилося аж кілька Остапів Вишнів.
Двійники потрібні хіба що диктаторам (чим вони кривавіші, тим їх у них більше — як кажуть, на всі випадки, бо гублячи чужі життя, над своїми вони трясуться), гітлерам, наприклад, сталінам та їм подібним катам, які бояться розплати. Але тільки не Тарасу Шевченку, не Лесі Українці, не Іванові Франку...
Інфляція — зокрема, грошова, економічна та інші, — і так колотить Україну. Не вистачало нам ще інфляції духовної, літературної, а вона неодмінно з’явиться, як з’являться другі остапи вишні...
Адже ніколи розтиражовані копії, різні містифікації чи імітації не принесуть нам різноманіття й багатства.
Проспер Меріме, французький письменник першої половини ХІІІ ст. любив влаштовувати різні розиграші і особливо, містифікації, коли він міг вельми вдало когось (чи щось) зімітувати. Так, наприклад, у 1827 році він випустив книгу "Гузла" ("Гуслі"), без зазначення імені автора. Це був збірник прозаїчних балад Меріме, що їх автор видавав за справжні речі південнослов’янської поезії, нібито зібраної і перекладеної французькою якимось анонімним фольклористом. Речі були настільки блискуче зімітовані самим Меріме (він добре знав філологію, історію та етнографію південних слов’ян), що всі сприйняли їх за справжні. Серед тих, хто купився, були навіть Міцкевич та Пушкін...
Але якими б не були блискучими зразки балад південних слов’ян у виданні Меріме, в культуру південних слов’ян вони так і не увійшли. По тій простій причині, що копії ніколи не можуть замінити оригінал. Написати, наприклад, усмішку під Остапа Вишню не складно (що дехто часом і робить), але новий Остап Вишня ніколи не стане... Остапом Вишнею. Та й потреби в тому аніякої немає. Чого вартий, наприклад, шпак, який імітує спів солов’я — улюблена тема байкарів.
Остап Вишня має бути один.
ОДИН. І в цьому його неперехідна цінність — що іншого такого і бути не може, та він — другий — і непотрібний.
Інші ж гумористи не повинні бути остапами вишнями, такими собі літературними клонами першого. Вони повинні бути тими, кими вони є. (Навіть рідний брат Остапа Вишні Василь і той — Червянський. Той, який — за епіграмою А. Костовецького, — "до гумору мав хист свій, Чечвянський. Своєрідний).
Ось-ось — своєрідний. Тож і всі інші гумористи його теж зобов’язані мати: своєрідний. Непохожий на вишнівський. І тільки такі гумористи чогось будуть варті. Адже нам потрібні годованці, ковіньки, глазові, косматенки, дударі, чорногузи... І т.д., і т.п. Але — в Єдиному примірнику, у єдиній іпостасі: Микита Годованець, Олександр Ковінька, Павло Глазовий, Анатолій Косматенко, Євген Дудар, Олег Чорногуз... І т.д., і т.п. Всі — в однині. І ніякі другі остапи вишні тут не потрібні. Тож про них, неповторних, в єдиному примірнику чи іпостасі і піде мова. А тому дещо підредагуємо згадувану на початку епіграму А. Костовецького: "Хоч не зобидив нас Всевишній: кожному до гумору дав хист — За столом ніхто у нас не вишня, Кожний — неповторний гуморист!" — і всі разом маємо утверджувати наш "буйноквітнучий вишняк", якщо розуміти під ним наш неповторний, наш чарівний Український Сміх. Себто козацький — в прапрадідів і батьків наших славних.

Споконвіку ведеться,
Знають недруг і тать:
Запорожство сміється —
Бусурмани тремтять.
Товариство козаче
Не щадить і владик:
Шабля гостра, одначе
Ще гостріший язик.
Ми тому не пропали,
Що наш дух не зів’яв.
Йшов наш прадід на палю
І, їй-бо, жартував.
А тому я благаю —
Вір, коли припече:
Кров Сірка і Мамая
В наших жилах тече.
Хоч цю кров нам пускали
І царі, і вожді,
Нашу волю плекали
Ми у щасті й біді
Попри лиха колишні
Нас чума не взяла:
В кожнім трішки є Вишні
Й Глазового Павла.
Плем’я ж горя не знає
Бойове січове,
Якщо всюди лунає,
Якщо вічно живе
Неприборканий, хвацький
І доступний для всіх
Незалежний козацький...
Помаранчевий — сміх!
(П. Ретро)