Валентин ЧЕМЕРИС
З КИМ СМІЄТЬСЯ УКРАЇНА
Антологія українського сміху

Книга третя
КУРІННИМ ТИ СЛУЖИШ ОТАМАНОМ У ДЕРЖАВІ ГЕТЬМАНА ОСТАПА

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ
(1922—2004)

КУРІННИМ ТИ СЛУЖИШ ОТАМАНОМ

Сміх твій пахне рідними степами,
Палить все плюгаве, недолуге.
Із коша Руданського Степана
Родом ти, веселий козарлюго,
Хай під кимось шкутильгає шкапа —
Коник твій орлиться понад ланом!
У державі гетьмана Остапа
Курінним ти служиш отаманом.
Віктор Кочевський

1. Місце зустрічі змінити неможливо

Так було конфіденційно ухвалено між автором цих рядків, з одного боку, і Павлом Глазовим, з другого. А зустрітися ухвалили і не в редакції "Літературної України", де я тоді працюючи заступником головного редактора, одночасно вів веселий відділ "Вишняк", і не в Павла Глазового вдома (надто гарна, сонячна і тепла була погода), а — на нейтральній смузі, себто в сквері перед "червоним" корпусом Київського університету, на алеї, що веде до пам’ятника Кобзареві — там маститий гуморист часто любить прогулюватись в товаристві свого песика, адже мешкає неподалік. І там він мав передати мені нові — найновіші! — усмішки для публікації на шпальтах "ЛУ" — для цього й мали зустрітися.
О 15.30 -точно у визначений час - хоч годинник звіряй! -він і з’явився
— високий і, не зважаючи на 74-літній вік, підтягнений, сухорлявий. І безперечно, молодший як на свої літа.
Метра, як завжди, вірно супроводжував (немилосердно, щоправда, його тягнучи за собою на довгім повідку) улюбленець, маленький кімнатний песик з довгою волохатою вовною, породи болонка, на ймення Пушок, що нині є найближчим другом гумориста. І його співмешканцем, тож адресу він має однакову з Павлом Прокоповичем і вона навіть занесена до біобібліографічного довідника Спілки письменників України.
—Гарний собачка, — аж похвастав Павло Прокопович, відрекомендовуючи свого друга. — Будь-що їсти не бажає, а тільки вишукане — курятинку там, дорогі сосиски, де більше м’яса, аніж різних додатків із сої. Тож половина моєї пенсії йде на нього. Але нічого не вдієш — друг! Ще й надійний страж — досить кому біля дверей квартири з’явитися, як він таке здіймає в квартирі, що я й місця собі тоді не знаходжу. Оскільки ж біля вхідних дверей моєї квартири зупиняється ліфт, і люди там постійно виходять, уявляєте, що Пушок мій дорогий, безперервно зчиняє в квартирі! Я вже скоро й оглухну від його дзвінкого голосочка!
Пушок сторожко і спершу явно недовірливо обнюхав мої ноги, готовий на випадок чого дременути чи не на край світу, уважно подивився на мене знизу вгору і, врешті-решт, здається, визнав за свого, якому можна довіряти, бо преспокійно всівся з нами на лавочці. Люди, котрі о тій порі проходили алеєю, навіть не підозрівали, що так просто сидить собі на лавочці з собачкою сам Павло Глазовий. А це звучне прізвище багато говорить нашому людові. Бо коли Анатолій Паламаренко оголошує з естради: "Усмішка Павла Глазового", то цього досить, аби слухачі почали усміхатися в передчутті доброї радості, яку завжди приносить сміх Глазового, випікаючи з нашого життя численні негаразди. Сьогодні Павло Глазовий належить до когорти, яка створила наш сміх і яку репрезентують імена Івана Котляревського, Євгена Гребінки, Левка Боровиковського, Степана Руданського, Леоніда Глібова, Остапа Вишні, Олександра Ковіньки, Анатолія Косматенка... Тільки на відміну від вищеназваних класиків, класик Павло Глазовий — нині сущий наш сучасник. Хоч його ім’я вже добре відоме в Україні, і рідко який концерт на її теренах обходиться без його усмішок, патріарх українського гумору не спочиває на лаврах, хоч і має їх предосить — з-під його невтомного пера, що не знає відпусток і вихідних, з’являються нові й нові сміховини та веселі пригоди із циклу "Куміада". Ось чому, передаючи для "ЛУ" усмішки, Павло Прокопович назвав їх свіжими.
Погомоніли, посміялися над свіжими анекдотами-усмішками, що ними один одного пригостили і невдовзі метр пішов сквериком із своїм маленьким симпатичним чотириногим другом, у якого біля нашийника червонів бантик і який обходиться своєму господареві в половину місячної пенсії. Пушок весело біг попереду, маститий гуморист ледве встигав за ним — високий, незважаючи на літа, підтягнений і ще майже стрункий. І, безперечно, молодий, бо ж хіба то літа — 74 годочки? Та ще для справжнього вкраїнського козака!

2. Сонце нашого життя

І хоч Віктор Кочевський за своїм штатнім розкладом оприділив Павла Глазового курінним отаманом, щоправда, не деінде, а в державі гетьмана Остапа, та як на мене, то Павло Прокопович уже сам давно гетьман сучасного українського гумору. Весело-дошкульна легенда нашого сміху, який і на вісімдесят першому році свого многотрудного життя (після нашої зустрічі в скверику біля пам’ятника Кобзареві благополучно спливло вісім років!) працює з козацьким завзяттям — попри все. Знаний на всіх теренах України — досить лише згадати його ім’я, як кожен якщо й не зарегоче, то бодай посміхнеться.
В останні роки він, щоправда, далі затишної київської вулиці Льва Толстого вже не буває — вік поважний, здоров’я. Та й час береже — для творчості, для сміху, для вбивчої сатири про наші негаразди, що в нас вони все ще чомусь є та є. Безсмертні чи що?!.
Йдемо провідати метра удвох з головним редактором "Перця" Михайлом Прудником. (Павло Глазовий крім усього, — незмінний член редколегії флагмана українського сміху). Нас було заздалегідь попереджено: "Дзвінок не працює, то ви грюкайте! Першим озветься мій собачка".
Підходимо до дверей, ще й "погрюкати" не встигли, як уже лунає по той бік веселе дзявкотіння. А за тим знайоме: "Чого ти, дурненький, заспокойся, це ж до нас гості... Іду-у..."
Відчиняється високі двері і:
—О-о, хлопці мої хороші!
І хоч хлопці вже — ой-ой, але мимохіть підтягуємось і справді молодіємо.
—Як здоров’я, Павле Прокоповичу?
—Та козакую... — 1 після паузи. — Потроху...
—Дай Боже!.. А ми оце прийшли вас привітати з новою збіркою. Чули, чули, щойно вийшла.

—Дякую, хлопці, що не забуваєте мене... і нова симпатична збірка "Архетипи" з дарчими написами уже піднесена кожному із нас.
— Заодно, користуючись нагодою, прошу щось для "Літературної України", для "Вишняка".
—Із задоволенням! — посміхається — знаменита посмішка Глазового, що її словами не передати, її треба бачити. — Читаю, читаю "Вишняк". Аякже. Шкода тільки, що сьогодні наш рідний сміх так рідко з’являється у пресі — та й то через п’ять газет у десятій. Здебільшого передруки іноземних анекдотів. Або й чорного гумору. У цьому відношенні "Вишняк" на шпальтах "ЛУ" — гарний виняток. Це як квітуча оаза справжньої української сміхотерапії, нашої веселої душі. Приємно, що саме у вас зі своїми "оздоровчо-лікувальними" рецептами з’являються дотепники із усієї України. Як, до речі, і в "Перці" чи, скажімо, у "Веселих вістях" (жаль, але через кілька місяців "Веселі вісті" перестануть виходити!) Молодці! Сміймося, бо ми того варті, ми — правнуки Івана Котляревського і Степана Руданського, Остапа Вишні, діти народу, який створив невмирущі усмішки — це ж бо наше національне багатство!
— До речі, про анекдоти. Ви любите їх?
— А хто ж їх не любить? Це ж саме життя! Анекдот — це шматок золота для ювеліра, золота грубого, необробленого. Ювелір — тільки ювелір, а не підмайстер, не заробітчанин, — і робить з нього цінну, а часом і безцінну річ. А гумор взагалі... Відчуваю, на кінчику язика у вас вертиться і таке запитання. Гумор — це як сонце. Таке бажане, і таке життєво необхідне. Хоч і припече, буває, добряче, але ж воно все одно сонце. Скажу більше: гумор — це рятівне коло у морі життя. Тримаймося за нього, ми ж бо українці, творці одного з кращих у світі сміхотворів. Ось чому я відпочиваю, читаючи і "Вишняк", і "Перець" — дай, Боже, вам, хлопці мої хороші!
І "хлопці" вкотре помолоділи.
Фотографуємось на згадку. (Як згодом виявиться — на прощання). А вже потім нас було нарешті представлено маленькому чотириногому одноквартирнику метра.
— Це мій найвірніший сьогодні дружок, Пижик.
— Стривайте, Павле Прокоповичу, але якщо мене пам’ять не зраджує, вашого песика звати Пушок. Принаймні, так ви його звали вісім років тому при нашій зустрічі у сквері. У нього ще біля нашийника був червоний бантик і він вам обходився в половину місячної пенсії.
Самотній патріарх (а він, незважаючи на вельми солідний вік, живе сам-один у квартирі), зітхнув:
—Відслужив своє Пушок. Віддружив і я з ним — не так давно закінчив він свої дні у світі цьому. Якщо для наших чотириногих друзів є своєрідне царство собаче — метр знову веселий, — я бажаю йому такого. Гарний був песик, справжній друг. Я так звик до свого Пушка, що як не стало його — наче квартира моя оніміла і сам я — німота. А жити ж, якось треба, в цій хаті я сам-один. Якби не песик — слова ні до кого мовити. Хіба що самим з собою балакати й самому сміятися над своїми жартами... Тож придбав собі нового чотириногого дружка, братика нашого молодшого. Ймення йому Пижик. Чому так? Бачите, на ньому шерсть як на пижиковій шапці — модні колись були такі речі в начальства. (Собачка і справді — вилита пижикова шапка радянської номенклатури). Гарний песик. Тільки неспокійний, невгамовний. З ним я щоденно гуляю в дворі, але далі двору вже не ходжу. Чи до краю вже доживаю, чи що...
Пижик, зрадівши, що і йому нарешті приділили увагу, так задзявулів, що не стихав аж до ліфта.
—Приходьте, хлопці, ще, — припрошує нас господар на прощання. — Чи просто хоч забігайте на хвильку, як часу нема — для мене і це радість. Та й Пижикові буде перед ким погавкати, — посміхається (знаменита усмішка Глазового!).
Це був його останній рік у білому світі на чорній землі і наша остання з ним зустріч...

3. І відкрити ще багато таємниць сміху

А починав знаменитий гуморист із поеми "Слався, Вітчизно моя!" — тож мав гарантовану нагоду стати ще одним пересічним поетом, простіш — римувальником. А їх у нас — несть числа! Було і буде, і в їхні могутні ряди чи й протовпишся. Та й чи треба, га? Поповнювати їхні ряди. Видавши пробу пера, молодий поет, на щастя, збагнув, що то не його амплуа, і тим більше, не його жанр, дарований йому Богом. Що поет він — це без сумніву. Але ж не лірик. Він — поет-сатирик. Гуморист. Образніше: сміхотворець. Як йому поталанило, що він, потрапивши не на ту стежку, відразу ж знайшов свою і виправив помилку. Після поеми "Слався, Вітчизно моя!" відразу ж з’явилися збірки "Великі цяці", "Карикатури з натури", "Щоб вам весело було!"
І пішло, і поїхало!
Нам, читачам, і справді стало веселіше з появою гумориста Павла Глазового, від його таких мелодійних, таких дотепних речей, по-справжньому смішних. До речі, це одна з характерних ознак його гумору: він у нього не розсудливий, а смішний. Двоє понять — Глазовий і сміх злилися в одне ціле: "Куміада", "Усмішки", "Смійтеся, друзі, на здоров’я", "Весела розмова", "Хай вам буде весело", "Вибрані усмішки".., 1 все це іскрометне багатство відразу ж залунало з естради і його автор швидко став не просто відомим (відомих гумористів у нас багато), не просто майстром смішного (і на таких ми не бідні), а — одним з найпопулярніших, найдохідливіших, найсмішніших гумористів України! Він підхопив естафету Остапа Вишні та Олександра Ковіньки, які пішли від нас, і поніс її далі і далі.
Чи не найповніше видання його усмішок — "Сміхологія".
Логія (від грецьк. Logos — слово), як ми знаємо, друга частина складних слів, яка відповідає поняттям "наука". Наприклад, філологія тощо. Отже, "Сміхологія" — це наука — Павла Глазового — про сміх. Як і годиться для даного жанру, наука весела й дотепна. І всім близька й зрозуміла. Бо — народна наука про український сміх!
Сміх може бути — і буває (якщо він справжній, а не вимушений) оздоровчою терапією. (Це, крім критики усіляких негараздів, ґанджів і вад гомо сапієнса, з якими мовби й успішно ми боремося і боремося, переживаємо їх, а вони тим часом переживають нас. Безсмертні чи що?). Він пише коротко, стисло і гостро.

Розмова тиха-тиха йде
Між двох старих дідів.

— Я посадив, — сказав один, —
Чимало вже садів,

Бо так дивитися люблю,
Коли кругом цвіте.

І ще хотів би посадить —
Здоров’я вже не те.

А другий слухав і мовчав.
Згадалося йому,

Що й він чимало посадив...
Невинних у тюрму.

І разом з тим уміє писати з такою доброю лукавою усмішкою:

Чоловік говорить жінці:
— Як побриюсь вранці,

Молодим стаю та бравим,
Хоч біжи на танці.

Жінка дивиться лукаво:
— Ох ти ж, — каже, — птиця!

Я тепер тебе заставлю
Серед ночі бриться...

Оскільки сміх є крім усього ще й доброю терапією, все частіше й частіше лунають заклики: "Лікуймось сміхом!" І лікарі тим часом знаходять все нові й нові докази того, що сміх може бути й ефективними ліками. І хай комусь це видасться забавно-кумедним, але регіт все частіше стає предметом прискіпливого вивчення багатьма вельми серйозними науковими закладами. В арсенал лікувальних впливів медики вже давно увели й сміх. А, наприклад, у Німеччині навіть існує академія медклоунів — клоунів-лікарів. Студенти тієї академії вже маючи медичну освіту, цілий рік вчаться, як виходжувати пацієнтів таким своєрідним способом. А регіт — навіть сам по собі, — чудовий масаж, адже він стимулює кровоносні судини і більше 80 м’язів, в тім числі і внутрішні. До всього ж це й боротьба проти вірусів, покращується біохімічний аналіз крові, а тому в лежачого хворого компенсується недостача руху.
Особливо сміхотерапія завоювала популярність в Німеччині. Там до програми консультаційних центрів по психокорекції вже входить навчання спеціальним "навичкам": людей навчають, як розповідати анекдот, як строїти міну чи стимулювати сміх. А в Штутгарті навіть відбувся міжнародний конгрес, у якому брали участь психологи, філософи і спеціалісти, яких називають гелотологістами (від лат. gelotos — сміх). Ці спеціалісти вивчають складні біохімічні і некрологічні процеси, які визначають те, що ми по простоті душевній називаємо сміхом.
Можна сказати, що регіт — це певна реакція організму, при якій м’язи лиця невимушене скорочуються, серцебиття прискорюється, змінюється кров’яний тиск. І крім усього ще й виробляється гормон задоволення ендрофін, який заспокоює й піднімає настрій. Звичайно, на сьогодні ще не існує єдиної теорії, яка б пояснювала механізм впливу сміху на організм. Але медики вважають, що він корисний при захворюваннях крові, покращує травлення, зміцнює грудну клітку, а головне — захищає імунну систему від стресів. І ці природні ліки даються нам за так, тож лікарі рекомендують застосовувати їх хоч би по десять хвилин у день. Але багато таємниць сміху ще не розкриті і вченим тут — непочатий край роботи. Але ще у XVII століття англійський лікар Сіденгем писав: "Прибуття в місто паяца є для здоров’я мешканців значно більше, аніж десять мулів, завантажені ліками".
Отож, перефразовуючи відомий вислів Ільфа і Петрова із "Дванадцяти стільців", скажемо так: "Ударимо сміхом по нашому нездоров’ю. А для цього так добре підходить наш гумор, в тім числі й "Сміхологія" Павла Глазового.
Крім усього сміх — це ж ще й радість для душі!
І хай у наших словниках визначенню терміну "сміх" (‘‘переривчасті, характерні звуки, які утворюються видихальними рухами як вияв радості, задоволення, нервового збудження і т. ін.") не зовсім, може, й зграбне, але воістину гумор (сміх) — це наше сонце!
Таке бажане і таке життєво необхідне, як казав колись Павло Глазовий. Хоч і припече, буває, додавав він, добряче, але ж воно все одно — сонце. А ще гумор — і тут знову ж правий Павло Глазовий — це рятівне коло в морі життя нашого.
У тім числі й усмішки Павла Глазового, його численні збірники, що несуть нам і сонце, і сміхотерапію і є рятівним колом у морі життя.
Сміймося! Ми ж бо українці, творці невмирущих народних усмішок, то ж чи нам не сміятися? Бо ж курінним отаманом у нас, як і раніше, він — Павло Глазовий. Тільки тепер вже не сам він служить отаманом, а гумор його. Після І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка. П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, після Л. Глібова, Є. Руданського, О. Вишні, О. Ковіньки, С. Олійника та М. Годованця, після Анатолія Косматенка він уже в наші дні, наприкінці другого тисячоліття і на початку третього надійно тримав веселу свою булаву! І таким веселим отаманом нашого сміху він і залишиться в історії України, Справді-бо має рацію Устим Курилюк з Івано-Франківщини
Коли б я був негром
на старості літ,
охоче, лише задля того
я б вчив українську,
щоби прочитать
веселі байки Глазового!
А що наш гуморист не має нагород (крім, здається, премії імені Остапа Вишні), то його й справді, "як поета полюбив народ, То йому уже не треба інших нагород".

Р. S. Коли його не стане, то вже в некролозі він буде названий цілком заслужено — КЛАСИКОМ! А одна з газет під рубрикою "Класика українського гумору" почне друкувати його гуморески. З номера в номер!
І ще Р. S. Вже як ми прощалися після тієї нашої останньої зустрічі (хто знав, що вона виявиться останньою, він мені здавався вічним), коли йому запишалося жити в цьому світі лічені кілька місяців, Павло Прокопович, вгамувавши свого Пижика ("Та цить, друже мій, ось не заливайся своїм дзвіночком, поки я щось напишу Валі на згадку — а раптом більше вже не зустрінемось?"), напише мені на прощання:
"Валентин Чемерис, або для мене просто Валя, Валя Чемерис — сміхтворець високого рангу, я його люблю і шаную. Певний, що українського гумору без його імені вже не уявити.
19 вересня 2004 року, місто Київ, Павло Глазовий".
На взаємин, Павле Прокоповичу, на взаємність!
Павло Прокопович Глазовий народився у 1922 році у с. Новоскелюватка Казанківського району Миколаївської області в сім’ї хлібороба.
Учасник Великої Вітчизняної війни.
Закінчив Київський педінститут (1950). Працював заступником головного редактора журналу "Мистецтво" та журналу "Новини редактора журналу "Перець" (1950—1961), пізніше — заступником кіноекрану", Нагороджений медалями та Грамотою Президії Верховної Ради УРСР
Лауреат республіканської премії ім. Остапа Вишні.
Автор багатьох книжок сатири та гумору: "Великі цяці", "Карикатури з натури", "Коротко і ясно", "Щоб вам весело було", "Мініатюри та гуморески", "Куміада", "Усмішки", "Смійтеся, друзі, на здоров’я", "Байки та усмішки", "Весела розмова", "Хай вам буде весело", "Сміхологія" (1956—1982) та ін. А також книжок для дітей (деякі у співавторстві".

***

НЕПОРОЧНА КУРКА

Якось баба богомільна
В крамниці сказала:
— Дайте мені таку курку,
Що півня не знала.
— Оцю беріть, — тиче курку
Продавщиця строга.
— Чого ж вона така синя
Та ще й кривонога?

Чому на ній я не бачу
Ні крапельки жиру?
Чому вона фігурою
Схожа на сокиру?
Я серйозно вас питаю,
Знаєте ви точно,
Що ця курка нетоптана,
Жила непорочно?
Продавщиця зуби скалить:
— А чого питати?
Який дурень таке стерво
Захоче топтати?

НЕРІВНИЙ ШЛЮБ

Дочка плаче і говорить
Рідній своїй мамі:
— Він старий, а я не хочу
За старого заміж.
"Старий, старий", — дражнить мати. —
Що за речі глупі.
Ти що його — збираєшся
Варити у супі?

ТУРОК

Збирається мій знайомий
В далеку мандрівку.

Придбав собі в Туреччину
На тиждень путівку.

Костюм справив елегантний,
Вчить турецьку мову.

Уже знає, як звуть турки
Свиню і корову.

Як спитати по-турецьки
Почім у них шуби,

Де купити мило й пасту,
Яка чистить зуби.

Голова гуде у нього
Від отих уроків.

Він, до речі, на Вкраїні
Живе тридцять років.

Ходить всюди, як хазяїн,
Аж дверима гурка.

Хоча мову українську
Знає гірше турка.

ЛАСКАВА ВАРШАВА

— Справедливо звуть Варшаву
Європейським містом.
Туди вигідно й приємно
їздити туристом.

Прибуваєш до Варшави
Вечірнім експресом,
А тебе до ресторану
Везуть "мерседесом".

Можеш їсти що завгодно,
Що завгодно пити.
А за страви і напої
Не треба платити.
З ресторану потрапляєш
Зразу до готелю
І не платиш ні за номер,
Ані за постелю.
Подають уранці в ліжко
Тістечка і каву...

— А ти часто, пане-брате,
Їздив у Варшаву?
— Та ніколи я не їздив,
Жінка там бувала.
Оце вона про Варшаву
Таке розказала.

НАЙВИЩА НАГОРОДА

В школі хлопчик ясноокий
Руку підійма.

— Чом в Шевченка у Тараса
Орденів нема?

Вчитель каже: — Як поета
Полюбив народ,

То йому уже не треба
Інших нагород.

ГУЦУЛОВЕ ГОРЕ

Сидить гуцул у колибі,
Важко зажурився.
— Шість годочків мій синочок
На лікаря вчився.

Возив йому до Києва
Печене й варене.
Геть розтратив усі гроші,
Що були у мене.

А він тепер листа пише:
"Здравствуй, мілий папа!"
І нащо ж я стільки тратив,
Щоб мати кацапа.