Валентин ЧЕМЕРИС
З КИМ СМІЄТЬСЯ УКРАЇНА
Антологія українського сміху

Книга третя
КУРІННИМ ТИ СЛУЖИШ ОТАМАНОМ У ДЕРЖАВІ ГЕТЬМАНА ОСТАПА

ФЕДІР МАКІВЧУК
(1912—1988)

КОЗИ НЕ ВИННІ

Щораз, буваючи в ті роки у Києві (я тоді мешкав у Дніпропетровську), неодмінно заходив до "Перця". Ні, не завітати я просто не міг. Це ж "Перець"! Най-найпопулярніше українське видання. Тираж — три мільйони (МІЛЬЙОНИ!!!) триста п’ятдесят тисяч — що було, то було!
I це за суворого ліміту. Тільки чистого прибутку журнал тоді давав 11 мільйонів карбованців — колосальні на той час гроші, що плавом пливли: в парткасу ЦК КПУ. Федір Юрійович частенько зітхав (свідчення колишнього перчанина Владислава Бойка): "Коли б хоч один відсоток з тих прибутків залишався в редакції, ми б з вами всі були мільйонерами!" А вже надрукуватися в "Перці" для молодого (та й не тільки) гумориста було рівнозначно всеукраїнському визнанню. В провінції після тільки й казатимуть: "О, бачили, бачили! У самому "Перці" друкуєшся!"...
І ти вже наче класик. А які тоді хлопці-гумористи працювали в журналі — окраса нашого гумору, його надія! (Між іншим, і нині в "Перці" працюють такі ж!). І як люди, вони були на висоті. А редактором хто був! Сам Федір Маківчук! Вже тоді легендарний Маківчук. якого величали одним коротким, але, таким ємким словом: шеф! (Від французького chef — голова! Він і справді всьому був голова — на Україні це з давніх часів чи не національне слово!). На той час Федір Юрійович, здається, років з тридцять очолював журнал (всього біля керма популярного видання — він же й зробив його популярним — Ф. Ю. стоятиме сорок літ — без двох чи що місяців). І вже тоді став знаменитістю І вже тоді про нього ходили різні придибенції, схожі на анекдоти. Кілька з них я увів до тому "Українські анекдоти", що з’явився на світ в дев’яносто третьому році. До речі, вони — анекдоти про Ф. Ю. Маківчука — і досі ходять, і нові народжуються, хоч шефа вже давно немає в цьому світі. На вигляд мовби ж суворий, аж дещо загрозливий, він на повірку завжди виявлявся простим, а що вже дотепним і безкомпромісно-гострим! Нікого не боявся. Завдяки своїм, дотепам, влучним відповідям, винахідливості, та ще тим, що ніколи не лазив за словом до кишені, гострому язику (а втім видання таке очолював, що не могло бути тупим, а з ним і його редактор), тож його чи не щомісяця викликали в ЦК керівної і спрямовуючої. За гостроту. На килим. Інші редактори витримували подібні виклики хіба що раз-два, Маківчук — десятиліттями. Найвідоміша його "хохма" на цю тему. Якось іде Федір Юрійович Банковою, де тоді знаходився всемогутній ЦК, руки за спиною складені, зосереджений і якийсь аж врочистий. А тут назустріч знайомий журналіст. "Здрасті, Федоре Юрійовичу! Куди це ви?.." — "Не закудикуйте, — поважно й серйозно відповідає шеф "Перця". — В ЦК йду, сраку несу, бити будуть...".
Так ось, я і того приїзду в Київ відвідав редакцію майже чотиримільйонного видання, нагомонівся з хлопцями, вирішив деякі свої справи, залишив гуморески та фейлетони, а тоді — до Маківчука. На хвилину. Просто візит ввічливості. (Як це, будучи в Києві, та не зайти до Маківчука? Якось я так і втнув — надто квапився, але коли наступного разу зайшов, Маківчук запитав мене, ледве я переступив поріг його кабінету: "Ви що — премію відхопили? Лауреатом стали?.." — "Не чув, — одказую, — про таке". "І я не чув, — в тон мені шеф. — Але будучи минулого разу в Києві до старого Маківчука не завітали. От я й подумав: чи не премію, бува, Валентин Чемерис відхопив. Що вже й Маківчука ігнорує? Хоча згоден, на премію ви заслуговуєте").
Згодом я стану кількаразовим лауреатом "Перця", і кілька моїх збірок вийдуть у його знаменитій перчанській бібліотеці стотисячними тиражами — сьогодні це фантастика!
Отож, заходжу до шефа.
— О, згадав таки й про Маківчука! Сідайте, розказуйте, як там життя в Придніпров’ї? Новеньке щось привезли?
Сидимо, бесідуємо. Аж тут секретарка ледь чи не вскочила до кабінету.
—Федоре Юрійовичу, я не можу її більше стримувати. Тараном пре до вас. Якісь у неї претензії з погрозами.
— Хто?
— Якась дама.
— Ну, коли тараном та ще й має претензії з погрозами — впускайте.
Тільки самі відстрибніть убік перед тим тараном.
У кабінет і справді вихором вривається розгнівана дама (габарити без габаритів, на голові — добрячий стіжок, пофарбований в ядуче синій колір тоді, здається, модний) і сходу в атаку:
— Ваш працівник незаслужено і брутально оскорбив мою дочку. Вимагаю...
— Сатисфакції? — люб’язно підказав їй головний редактор.
—Ага. Сатис... Отієї, значить, хвакції. А моя дочка не якась там, звиняйте, Дунька...
— О, вітаю вас!
— Вона відома вже співачка, хоч і молода. Я не позволю!
І ось що виявилось. Десь там, на якомусь літературному вечорі, що тоді часто відбувалися, виступали письменники, актори, співаки. Серед останніх з піснями і К. — дочка тієї розгніваної дами, що оце шаленіє в кабінеті Ф. Ю. Брав участь у вечорі вже тоді відомий перчанин, поет-сатирик, гуморист широкого профілю Іван Н. До всього ж він за першою своєю професією був музикантом, віртуозно грав на бандурі, професійний поціновувач вокалу. Послухавши ту молоду та ранню співачку (тепер у нас такими естрада забита!), взяв і бовкнув: "Та вона ж... безголоса коза!".
К. донесли, співачка підняла бучу. (В цьому ділі вона мала більший талант, ніж у співах). Щоб то Івану вибачитись, так на своєму затявся: коза безголоса і край! Вокальні дані посередні.
І ось її матінка в кабінеті Маківчука.
— То ви кажете, наш Іван (називає прізвище) образив вашу дочку-співачку?
— Авжеж! Ще й назвав її так, як вам уже сказала,
— Себто, безголосою козою? — дама люто кивнула синьою копицею на голові. — Жаль. Не чекав такого від Івана. Буду вживати заходів. Це й справді образа. Перегнув Іван, Доведеться його викликати й робити йому нагінку. Прочухана дати, щоб не смів порівнювати з козою!
—Але чого це ви козу... як постраждалу згадуєте? — щось було запідозрила дама, але Ф. Ю. швидко її забалакав:
— Так не з цапом же він її порівнював? Ні. з козою...
— Мда-а... — шеф забарабанив пальцями по столу, а це вказувало, що він уже готує якийсь в’їдливий хід. — Ніколи не думав, що Іван — сатир, який переслідує німф і менад.
— Я вимагаю... Я цього так не залишу! Я до самого ЦК дійду, а виведу вашого хулігана на чисту воду! Моя дочка — відома співачка!
— Чув вашу дочку...
— Ну і як? — аж вперед подалася скаржниця.
— Доведеться вживати заходів. Це й справді образа.
— Але тільки в моїй присутності.
— Гаразд, у вашій. — До секретарки в приймальню: — Покличте до мене того сатира! Е-е, Івана (називає його по батькові).
По хвилі Іван Н. (нині, на жаль, уже покійний), відомий і талановитий музика, гуморист, який, як і його шеф, теж ніколи не лазив до кишені за словом і часто рубав з плеча те, що думав і в чому був переконаний, незважаючи на чини й звання, від чого часто і потерпав, зайшов до кабінету, кивком голови привітався до мене.
— Кликали, Федоре Юрійовичу?
—Це — мама, — шеф показав на даму, що враз напружилась, скам’яніла, а губи зібрала в курину гузку, — тієї співачки, яку ви в кулуарах літературного вечора обізвали козою безголосою.
— А що я вдію, коли це так і є?
Дама в гніві схопилась, як тигриця готова до стрибка, і вся посиніла, як стіжок на її голові.
— Сядьте, сядьте, шановна, — поспішив Маківчук. — Тільки без членошкідництва. Я й сам ще в змозі наказати свого співробітника і зробити відповідні оргвисновки.
— Правильно! Тільки оргвисновки!
—Будемо розбиратися, — повернувся шеф до гарячкуватого свого співробітника. — Тим більше, я народився в селі. В Кордишівці моїй теж водилися кози, тож знаю це рогате плем’я. До речі, в українській мові є одне колоритні слівце — козар. Ви знаєте, що воно означає?
Іван, добрий знавець мови, на мить задумався.
—Гаразд, ви міська дитина, можете його й не знати. Та й слівце рідкісне, Козар — пастух кіз. Я в дитинстві теж був козарем. Та й район наш недаремно звався — і нині зветься — Козятинським. Тож у козах я розбираюся. Можу навіть експертом бути з даного питання. А тому з усією відвертістю мушу вам заявити: порівняння співачки К., а я, повторюю, її слухав. — з безголосою козою є брутальним наклепом.
Позивачка аж привстала, переможно й злорадно глянула на Івана (ага, довправлявся у своїх дотепах, голубчик, тепер тобі, як і козам, роги будуть вправляти!) і її наче хто невидимий у ту мить почав накачувати повітрям, так вона враз пооб’ємнішала.
— Це наклеп, — повторив шеф і додав з викликом: — На козу!
Дамочка впала на стілець і почала враз зменшуватися, мовби з неї стрімко виходило повітря.
— Так, так, на козу! І ось чому. Тільки безвідповідальна людина та й до всього ж яка не бачила і не чула кіз, може назвати їх безголосими! Де ви бачили, шановний, безголосу козу? Себто німу чи бездарну? Правда, у кіз єдине колоратурне — чи яке там — сопрано, всім відоме, як знамените "Ме-е-е". Але як вона його тягне! Ви б тільки послухали! Яке напруження, яке коливання голосових зв’язок! Це таки щось! За висотою, силою і тембром звукового коливання голосовий апарат у кози-дерези добре розвинений. А ви... Назвати козу безголосою! (Дамочка схопилась і знову сіла, глипаючи, як риба, викинута на берег, і ніяк не могла втямити, як їй реагувати на почуте). Це, повторюю, наклеп на козяче "Ме-е-е", на їхнє гучне фортисимо, чи як там — не музикант. Зараз же вибачайтесь, шановний! Кози не винні!
Скаржниця все ще нічого не могла второпати, куди хилить головний редактор, і як їй сприймати слова — у свій бік чи навпаки?
— Ви мене переконали: у порівнянні з співачкою К. коза справді не є безголоса, — підхопив його іронію Іван. — 3 мого боку це й справді наклеп на козу. Я знайду можливість вибачитися перед співачкою К.
—Ну, ось владнали, — поважно мовив Маківчук. — Так і до протоколу запишемо. І в ЦК не треба йти. Передайте вашій дочці вітання. Скажіть, хай не ображається і не хвилюється, що її так порівняли. Насправді кози мають добрячий голос! І затямте, — це вже до Івана. — Щоб востаннє так незаслужено ображали наших славних радянських кіз!..
Наголос на "радянських" було зроблено неспроста. Тоді без цього уточнення навіть проста констатація чогось лише українського класифікувалася як націоналізм. Все мало бути на Україні лише радянським. Це було, звичайно, безглуздям. Іван, часом ризикуючи роботою та можливістю друкуватися, любив над цим іронічно познущатися. Коли хтось із знайомих, наприклад, скаржився: "Ну й вітер сьогодні: Мете, противнющий, сміттям в очі!", на повному серйозі "обурювався":
— Тобі, шановний, не подобається наш рідний радянський вітер вкупі з таким же сміттям?
— Крім того, коза — це молоко! — головний редактор того дня був явно в ударі. — Жир, білки! А пух!.. Знаменитий козячий пух, кращий за верблюжий. А це ж чудовий фетр! Вовна — мохер!. Не кажучи про килими та ковдри. А ще шкіра, з якої виготовляють шевро, хром, лайку, замшу, сап’ян. Не забуваймо, знаменитий щит Зевса — егіда — був теж із козячої шкіри... Ні, ні, не можна зневажати кіз і когось там з ними порівнювати. Це вам я кажу, колишній козар із Козятинського району!
Ф. Ю. ще щось хотів додати, але дамочка схопилась, як заведена, закивала — чи погоджувалася, чи дякувала, — і вийшла все ще ошелешена, все ще не втямлюючи, що ж відбулося щойно в кабінеті головного редактора "Перця" і як їй сприймати почуте — з почуттям гумору і тим більше іронії в неї, вочевидь, було на нулі, — позитивно чи негативно?
Але вирішила сприймати позитивно.
Тим більше коза, виявляється, зовсім не безголоса, як запевнив щойно
цей дивний ко... зар із Козятинського району. Тож, виходить, що її дочка теж не є безголосою.

Федір Юрійович Маківчук народився 1912 року в с. Кордашівка Козятинського району Вінницької області в селянській сім’ї. Закінчив Київський педінститут (1945). З 1931 року працює у пресі, був редактором обласних газет та газети "Молодь України". І 1946 по 1986 р. — головний редактор журналу "Перець" — то був цілий період у "житті" української сатири і гумору.
Після "Перця" якийсь час Федір Юрійович працював секретарем правління Спілки журналістів УРСР. Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора (трьома), "Знак Пошани", медалями та двома Почесними Грамотами Президії Верховної Ради УРСР. Заслужений працівник культури УРСР.
Видав збірки фейлетонів, гуморесок, політичних памфлетів: "Здоровенькі були!", "І сміх, і гріх", "Репортаж з того світу", "Замужем і вдома", "Про добре і про зле", "Чорт штовхнув", "Любе й не любе", "Любов і параграф", "Галас у жабуринні", "Вінегрет з перцем", "Анфас і профіль", "Штрихи до портретів", "Дорогі мої одноперчани", книжки для дітей, написаних у співавторстві з П. Глазовим (1952—1982).
Твори перекладалися російською, болгарською, чеською, німецькою, польською, в’єтнамською мовами.
За сатиричний "Репортаж з того світу" удостоєний Республіканської премії ім. Я. Галана (1967).
Постать Федора Маківчука, як редактора "Перця", як сатирика-гумориста унікальна і ще чекає на свого дослідника. Чи — дослідників. Недарма ж його сорокарічне редагування "Перця" і нині називають маківчуківським.

Федір Маківчук
«КОШМАР МОЄЇ ЖІЗЬНІ»

Це так охрестили в нашому мікрорайоні «Лісовий» Бару Сидорівну — молоду й звабливу хімічну блондинку, другу дружину доктора археології Африкана Никаноровича Бугая.
Чому так охрестили, скажу трохи погодя, а зараз я хочу зробити одне дружнє застереження. Якщо вам доведеться десь зустрітися з Барою Сидорівною Бугай, то я щиро
раджу вимовляти її прізвище з обов’язковим наголосом на першім складі. Інакше будуть у вас гострі ускладнення. Та й сам Африкан Никанорович кривиться, між нами кажучи, коли його звуть по-простому Бугаєм. У таких
випадках він завжди дуже чемно поправляє:
— Перепрошую ласкаво, але з коровами я нічого спільного не маю. Я не Бугай, а Бугай. Запам’ятайте, перепрошую: наголос на першім складі.
На милій нашій Україні подібні трансформації — не є пріоритетом Бугая. Ще славнозвісний Мартин Боруля, як ви пригадуєте, загубив багато грошей і здоров’я, аби довести, що він не Боруля, а Бе-ру-ля. Відтоді не одна вже сотня традиційних українських прізвищ утратила свою первісну сутність і набула зовсім іншого звучання. Така вже традиція. Якщо хтось із наших земляків успадкує од своїх предків, скажімо, прізвище Рева (через одно «ве»), то так і знай, що вже десь на перших щаблях службової кар’єри, а часом ще раніше, Рева вже писатиметься як мінімум через два «ве» — Ревва. Рило (через одне «ли») писатиметься через два «ли» і виголошуватиметься вже, як Рилло (з обов’язковим наголосом на останнім складі), Сало — Саллом, Баран — Барраном, Коваль — Ковалем і т. д.
Ще перед тим, як стати Барою Сидорівною Бугай, моя героїня була Варечкою Сорокою, гарненькою, трохи вертлявою товстушкою, — ученицею Яснопільської середньої школи. Як це нерідко буває у житті, сталося так, що Варця дуже рано не злюбила шкільної науки, а шкільна наука відповіла взаємністю — не злюбила Варю. Ще в п’ятому класі Варця вступила в непримиренний конфлікт з математикою і фізикою, а в сьомому її учнівський щоденник рясно зацвів стабільними «цваями» (так на німецький кшталт називала дівчина триклятущі двійки) і з гуманітарних предметів.
Варчин батько Сидір Сорока — потомствений браконьєр-рибалка — і зимою, і літом промишляв на Дніпрі лящів та судаків, отже, не мав часу слідкувати за Варчиними шкільними змагами, а мати Горпина Петрівна — відома в Яснопіллі як «Горпинторг» — теж була заклопотана по саме нікуди. Вона енергійно здійснювала економічні зв’язки села з містом: возила в Київ свіжу дніпровську рибу (серед її постійних покупців був і професор Бугай, великий любитель судака по-польському), а з Києва в Яснопілля привозила хустки, кольорову шерстяну нитку й інші ходові товари. Конкурентна боротьба з місцевою крамницею споживчого товариства поглинала її всю до кінця, як поглинає удав кролика, тож, як бачите, й Горпині Петрівні було не до навчально-виховних проблем, і Варця опинилася поза школою.
Справедливості ради хочу сказати, що років чотири вся Яснопільська школа, починаючи з педколективу й кінчаючи учнями-відмінниками, ревно намагалася підтягти Варто хоча б до рівня ординарних трієчників, але в неї було для цього стільки ж шансів, як у мене — вкрасти знамениту київську Софію.
Хочеш не хочеш, а довелось-таки педколективові прийняти фатальне
рішення. Варцю виключили з дев’ятого «Б» класу за принципове небажання гризти граніт науки.
Варця зустріла цей вирок стоїчно і навіть радісно. Не дуже сумували й батьки.
— Як не бере Мартин циці, то вже йому час переходити на галушки, — по-філософськи резюмував цю подію Сидір Сорока.— Я, к приміру, теж без середньої освіти, не вивчив ні фивралів, ні мимралів, але знаю, що штири неділі — то й місяць. І живу — дай бог кожному. Проживе якось і Варка.
—Та вже ж до телят на ферму не піде! — погодилася Горпина Петрівна. — Завтра повезу Варцю у Київ. Професор Африкан Никанорович давно вже напитують домашню робітницю. І в городі житиме, і гроші матиме добрі. Домробітниці живуть тепер у Києві краще, ніж міністри.
Чотири роки прослужила Варка «домрою» — так скорочено називала вона свою службу домашньої робітниці, — розквітла, розхорошіла на калорійнім професорськім провіанті, чого ніяк не можна було сказати про дружину Африкана Никаноровича. Вона ці роки важко хворіла, в’янула, всихала, а згодом назавжди перебралася у кращий світ.
Але й ця сімейна біда обернулася Варці на радість. Пождавши трохи, поки в удовілому серці професора змовкнуть траурні струни, вона пішла в наступ і завоювала його з ходу, як завойовує хоробрий воєначальник намічену стратегічним планом фортецю. Відтоді й стала Варка — Барою Сидорівною. Так почав величати на людях старий професор свою законну молоду жінку.
Ну, а тепер, здається, можна вже перейти до питання — чому Барі Сидорівні приліпили таке чудернацьке прізвисько у нашому мікрорайоні. Та я думаю, що ви й самі одразу догадалися б, якби доля звела вас хоч би на п’ять хвилин з Барою Сидорівною. Ви почули б з її густо нафарбованих вуст такий колоритний, такий жахливий суржик, якого навіть у нас на Куренівському птичому ринку не завжди почуєш. І майже у кожній її фразі, наче зойк душі, як вигук збуреного серця, неминуче прозвучать трагічні слова.
—Кошмар моєї жізьні!
Наша двірничка тьотя Фрося одного разу сказала Барі:
— Оце слухаю вас, Баро Сидорівно, слухаю вже, дай боже, пам’ять, не перший рік, а ніяк второпати не можу, якою це мовою ви розмовляєте.
Бара закотила очі під лоба й аж спалахнула:
— Єто же кошмар моєї жізьні! Да ти што — з деревні вчера звалілась сюди! Єто же нада! Она не петраїть, как разгаварівають по-руському!
—А мені чомусь здається, що «разгаваріваєте» ви і не по-руському й не по-малоруському, а просто мало по-руському.
Цей «укол» тьоті Фросі зовсім вивів Бару Сидорівну із рівноваги:
—Кошмар моєї жізьні, она міня іщо вчіть будіт. Мітлу свою учі! Я вот однажди була в туріськой загранічной поїздке з однім очінь ізвестним ленінградським прохвесором — не тібе, Фрося, чіта,—дак даже он сказал, што я дюже харашо балакаю по-руському. Тьомная, як кірзовий сапог, а тоже учіть лєзіт. Кошмар моєї жізьні!
Коли вже згадалося про туризм, то я повинен сказати, що закордонні туристські подорожі є найбільшою стихією цієї яскравої постаті.
Якось ще на початку свого другого шлюбного марафону професор археології мав необережність взяти з собою Бару в наукову закордонну експедицію. Відтоді й розгорілися так страшно її туристські пристрасті. Шкріб потім професор свою вчену лисину, не раз шкріб, але був уже безсилий вгамувати їх. Бара Сидорівна більше бувала, в туристських мандрах, аніж вдома.
От і сьогодні. Сиджу під кучерявим кленом у дворі, коли бачу — біля нашого будинку зупиняється таксі, а з нього виходить Бара Сидорівна. Зодягнута кричуще модерно. В одній руці жовтогарячий шкіряний чемодан, густо обліплений яскравими наклейками, у другій — строката закордонна базарна сумка.
З Барою Сидорівною у нас нормальні дипломатичні відносини, й вона весело привіталась зі мною, втомлено плюхнувшись на лавочку поруч. Запахло духами «Коті» і цікавим діалогом. Спробую передати вам його по можливості дослівно.
Б а р а: Кошмар моєї жізьні, так устала, так устала. Вот єто толькі із лайніра.
Я: А де це ви мандрували, Баро Сидорівно?
Б а р а: Била в інтересном курйозе вокруг Європи!
Я: А що це за курйоз такий?
Б а р а: Кошмар моєї жізьні! Зразу відно, што ти дальше Бородянки не єзділ. Ну, турісткая поїздка на пароходе. Ах, какії города, какая культура! Но больше всего міне понаравілось в Осле.
Я: У якому Ослі — не чув такого міста? Може, в Осло?
Б а р а: Кошмар моєї жізьні! Ну, какая мінє разниця. Століця Норвегії. Там більше тумана, чем в Лондоні. Но Паріж — єто такі да, нрелість. Сколькі єзділа, сколькі заграніц віділа, а таких заграніци, як Париж, не віділа.
Я: А що ж ви в Парижі інтересного бачили?
Б а р а: Ого, спрашуй луче, чого я не віділа. Я даже Лавру віділа.
Я: Не Лавру, а, мабуть, Лувр, Баро Сидорівно!
Б а р а: Кошмар моєї жізьні! Какая мінє разніца — Лавра ілі Лувра. Там картінкі всякі розвешані, а рядом нейлонові і перлонові .бюстгальтери продают. Ах, какой нейлон, какой перлон! Дак я і говорю нашому гаду...
Я: Якому гаду?
Б а р а: Кошмар моєї жізьні! Ну, тому, що нас по городу возіл і все
галдел: «Пасматрітє направо! Пасматрітє налево! Пасматрітє направо!
Пасматрітє налево!..»
Я: Так то ж гід, а не гад!
Б а р а: Для кого гід, а для міня гад. Все время бегом, бегом, некогда даже в магазія зайті. Кошмар моєї жізьні! Я ему так і сказала: «Все єті мне лаври, говорю, до лампочки, я, говорю, все равно по-французькому не шпрехаю, а ви мінє покажіте что-то жизненное, штоби я пощупать могла!» А продавці в Паріжє такіє, що хоч жалобную книгу требуй. Спрашую: «Дайте мінє шерсті». Кошмар моєї жізьні! — не понімає! «Ля шерсть!» — кажу. Лупає глазамі і молчить. «Де шерсть». Не тумкает. Тогда я делаю так... (Показує над головою ріжки). Ме-е-ее! Сміється дурак, но всьо равно нічого не тумкает.
Я: А Бастілію бачили
Б а р а: Єто — какая тюрма, что лі? Ой, там сидить такий симпатичний французік з усікзми, прелість!
Я: В тюрмі?
Б а р а: Та не в тюрме, а рядом. Торгует дамським тріко. У него такие чудниє тріко — закачаеся. Прозрачні, аж світяться. Зараз я тебе покажу.
Одкриває чемодан, дістає картонну коробку, відкриває і показує щось.
Б а р а: Відіш, яка прелість?
Я: Нічого не бачу!
Б а р а: Техніка! Єто тріко-невідімка. Говорять, что зімою в них холодно, а летом жарко. І прозрачні, як стікло. Мечтаю іщо в Мороку з’єздіть. Говорят, там уже целиї дамські гарнітури-невідімки делают. Мой старікашка говоріть, што єто вообче сказочна африканська страна. Ну, покей! Пойду позавтрікаю да сяду сьої турісткії впічатленія запісивать. Мой старікашка говоріть, што «вічорка» может напечатать.
Я: А ви ще й пишете?
Б а р а: Кошмар моєї жізьні, а што я, хуже другіх? Я путішествувала, може, не менше твого Колуна.
Я: А що це за Колун?
Б а р а: Чудік, той, што много плавал.
Я: Де ж ви бачили, щоб колун плавав?
Б а р а: Кошмар моєї жізьні! Ну, той Колун, што Америку одкрил.
Я: А-а! Тепер дспетрав. Колумб, а не Колун. Закінчення на «мб».
Б а р а: Кошмар моєї жізьні, буду я єщо єво ініціяли помніть. Ну, покей.
Вона пішла у свій під’їзд, поблискуючи розкльошеними штанами, а я подумав: «Боже мій милосердний, боже мій вседержктелю! Вона ще й пише. А може, дивись, десь ще і надрукують... Кошмар моєї жізьні!»

ПОЦІЛУНОК З ТИГРОМ

Табакерка вийшов на трибуну зовсім не властивою дому рішучою ходою і зовсім не властивим йому рішучим поглядом пройшовся по членах президії. А коли його невеличкі, глибоко посаджені очі зупинились на Федорі Івановичу — начальнику главка, в них спалахнули навіть якісь лиховісні зелені вогники.
У Федора Івановича залоскотало під ложечкою. Диспетчера Табакерку він знає вже три роки, знає, що той любить виступати, де треба і де не треба, знає, що в його виступах завжди буває більше ладану, аніж критичних стріл, а от захвилювався.
Занепокоїв отой рішучий вихід Табакерки на трибуну, занепокоїли лиховісні зелені вогники в очах його. Чим чорт не жартує — може, й цей почне зараз розносити...
Табакерка налив склянку води, але пити не пив, а тільки пригубив і почав:
—Тут правильно критикували нашого шановного начальника за недостатню увагу до будівництва дитячих закладів, правильно вказували на великий ряд інших недоліків, але вказували якось з оглядкою, вказували, як кажуть, «вдар — боюся». Та це й пойнятно. Начальство критикувати— це однаково, що з тигром цілуватися: і противно, і страшно. Але Табакерка не з полохливого десятка. Табакерка не побоїться і з тигром поцілуватись. Де корінь усіх цих недоліків, я вас питаю? Я прямо скажу — у самому Федорі Івановичу. Так! Так! Федір Іванович, це я йому прямо у вічі кажу,— грубо порушує постанову уряду про новий розпорядок робочого дня. Ми коли з вами приходимо на роботу? О дев’ятій. А Федора Івановича ви вже у вісім ранку можете застати в кабінеті! Ми коли з вами їмо-обідаємо? З першої до другої! А Федір Іванович часто дозволяє собі зовсім не обідати! Кине в рот якогось бутербродика, от і весь його наїдок! Ми коли з вами йдемо з роботи? Рівно о п’ятій! А Федір Іванович дозволяє собі й до півночі засиджуватись у кабінеті. Ми, повечерявши, телевізорами забавляємось, а Федір Іванович працює, як чорний віл. Хіба це порядок, товариші? Ні, так надовго вас не вистачить, шановний Федоре Івановичу! Не ціните ви себе, не бережете, а такі кадри під ногами не валяються, це я вам прямо в вічі кажу. І хай мене виженуть завтра «за власним бажанням», але я не побоюся ще раз поцілуватися з тигром. Федір Іванович, хай буде вам відомо, товариші, збирається завтра в командировку їхати. Бачили таке неподобство? Ми з вами будемо шампану під Новий рік попивати, а він...
Але на слові "він" Табакерку обірвала репліка з залу. Хтось голосно крикнув:
— Не з того кінця тигра цілуєш!..