Валентин ЧЕМЕРИС
З КИМ СМІЄТЬСЯ УКРАЇНА
Антологія українського сміху

Книга третя
КУРІННИМ ТИ СЛУЖИШ ОТАМАНОМ У ДЕРЖАВІ ГЕТЬМАНА ОСТАПА

СТЕПАН ОЛІЙНИК
(1908—1982)

ЗДОРОВШЕ З ГУМОРОМ ЖИВЕТЬСЯ…

Майже неможливо знайти в Україні радянській людину, яка б не знала (чи бодай не чула) цього імені. Та й не тільки в радянській, в теперішній, незалежні й теж.
Після Остапа Вишні, най-найпопулярнішого Сміхотворця (з великої літери!) в українській веселій літературі Степан Олійник — другий такий відомий в народі і популярний Сміхотворець (теж з великої літери!).
Степан Олійник — і цим сказано все.
Степан Олійник — перший і поки що єдиний на сьогодні сатирик-гуморист, який був удостоєний найвищої державної премії за свій Сміх (Сталінська, тепер Державна премія) 1948 року за збірку гуморесок — гуморесок! — "Наші знайомі".
Сто його сатиричних творів (теж рекорд для СРСР) було надруковано на шпальтах тодішнього архіофіціозу — газети "Правда", (їх потім буде видано в Москві окремою книгою).
Сатирика-гумориста — часто доволі в’їдливого! — двічі нагороджували найвищою на той час відзнакою — орденом Леніна, він двічі обирався депутатом Верховної Ради СРСР.
Щасливець!
Везун!
Чи не за всіх сатириків-гумористів, починаючи від Григорія Сковороди, був належно пошанований.
Заслужено популярний.
Баб, ба. навіть улюбленець народу.
Офіційна його біографія така, Народився в с. Пасисели (потім присвятить рідному селу чудову ліричну поезію!) Балтського району Одеської області в селянській сім’ї. Закінчив Одеський кооперативний технікум та Одеський педінститут (1934). Вчителював, працював у редакціях газет "Молода гвардія", "Чорноморська комуна", "Сталінградська правда", журналу "Перець". Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагородженні орденами Леніна (двома), Трудового Червоного прапора, "Знак пошани", медалями та Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Обирався депутатом Верховної Ради СРСР 6-го та 7-го скликань.
Автор збірок сатири й гумору "Мої земляки", "Наші знайомі", "Ознаки весни", "Гумор і сатира", "Як ми скажемо — так і буде", "Ровесники", "Сер Макітра", " 3 щирим серцем, а про декого з перцем", "Дорога дама", "За прикладом старшого брата", "Який Сава — така й слава", "Шахтарям донецьким — хлопцям молодецьким?", "Здоровенькі були!", "Хімік-чудодій", "Ой ти, Галю!", "Карась-середняк", "П’яні вовки", "Дозвольте запевнить", "Добрий день вам, добрі люди", "Здоровше з гумором живеться", "Готов почати все спочатку", "В ім’я добра — супроти зла!", "Де Іван?", збірки біографічних оповідань "3 книги життя", Творів у 4-х томах — 1944. — 1978.
Але навіть він, заслужено нагороджений, пошанований, визнаний за свого жорстоким тодішнім режимом, так ось, навіть він не уникнув переслідувань тодішньої каральної системи. (Друкуватися він почав 1928 р.).
Ось як про це розповідає Богдан Сушинський, автор змістовної і дуже цікавої книги "Степан Олійник: поет на тлі епохи", Одеса, 2006. (Також автор змістовної передмови до збірки С. Олійника "Вибрані твори", Одеса, 2005/.
"Жорстоко пройшовся тоталітарний режим і долею видатного поета. Вже готуючи до видання цю книжку вибраних творів Степана Олійника, я мав нагоду почути розповідь доньки його, Лесі Степанівни та сестри Марії Іванівни, що в 1931 році Степана Івановича, тоді ще студента Одеського ІНО, теж заарештували як "ворога народу". Упродовж усього життя свого сам Степан Олійник і його родина замовчували цей факт як найжахливішу сімейну таємницю.
Про нього — за життя Степана Олійника — ніде й ніколи не писали в пресі. Та й по смерті його теж мовчали. Вже хоча б тому, що у світі існувало лише кілька людей, котрі пам’ятали цей факт, про який, на думку доньки поета, в наш час читачі його повинні дізнатися.
Так, дійсно, восени 1931 року агенти НКВС заарештували Степана Олійника прямо в студентському гуртожитку. Кілька місяців його допитували в камерах цієї комуністичної охранки, вимагаючи зізнатися в тому, що він є "українським націоналістом". Підставою для цього розстрільного звинувачення слугували два факти: по-перше, частівки, які Степан Олійник писав для студентської агітбригади "Сині блузки", але в яких не було нічого націоналістичного; й українська сорочка-вишиванка, котра завжди викликала ненависть у"радєтєлєй свєтлого коммуністіческово будущєво". Для них кожен, хто вбирався в українську вишиванку чи говорив, а тим паче — писав твори українською мовою, уже був "українським націоналістом", уже викликав лють. Вирвався Степан Олійник із підземелля НКВС лише дивом. Врятував його, судячи з усього, побратим по перу, згодом — відомий сатирик Володимир Іванович. Це він, ризикуючи власним життям, пише листа М. Калініну і збирає під ним двісті підписів студентів на захист "помилково заарештованого" Степана Олійника.
Ось як розповідає про ці події один із не багатьох, хто знав таємницю родини Олійників, — письменник Володимир Лясковський, у вже згадуваній мною статті "Серйозне життя сатирика".
"Осінньої ночі 1931 року два капітани НКВС на "чорному вороні" під’їхали до гуртожитку педіна, щоб заарештувати студента Олійника, як "ворога народу", ... і тоді його товариш (В. Іванович. — Б. С.), з ризиком для власної долі, складає емоційного листа "Всесоюзному старості" М. І. Калініну.
Двісті підписів.
Може, в тридцять сьомому всі двісті студентів загриміли б у ГУЛАГ, але в 31-му ще був якийсь просвіток. Лист зіграв свою роль.
Через кілька місяців Степана випустили з в’язниці. Проте здоров’я його було підірване. Коли його викликали до військкомату, медкомісія оголосила невтішний висновок: "білоквиточник" (тобто такий, що не придатний до військової служби.— Б.С.)". Своєму рятівнику, поету-земляку з Одещини Володимиру Івановичу (1905—1985) Степан Олійник через роки присвятить такий щиро-ліричний (сатирик С. Олійник був на диво ліричним!) вірш.

***

ЛЮБЛЮ НАШ КРАЙ
Поетові Володимирові Івановичу

Люблю наш край: лимани, балки,
Чаїний крик і хвиль тепло...
Там з моря видно всім рибалкам
Твоє — Григорівку — село!

Сходивши землю срібноросу,
Що клонить трави аж до хвиль,
Ти змалку вмів клепати косу,
Водить човна і в шторм,
І в штиль.

В рибальській трудженій родині
Законом стало ще тоді:
Подай весло своє людині,
Що опинилася в біді!
Літа лишаючи позаду,
У море ходиш, як ходив...
А скільки яблунь, винограду
Ти круг Одеси насадив!

Взнаю твою робочу майку
Іще здаля, коли не йду:
Скінчивши вірш чи казку-байку,
Ти знов клопочеш у саду.

В роботі зрання і до ночі,
Немов той ратай на сівбі,
А скільки радощів для дочок
Переносив ти на собі!

Молодшій — книги, старшій — ноти.
(Добудь! Хоч діло і складне...)
Ті щедрі батьківські турботи
Завжди зворушують мене.

А жарти, сміх? Лиш серцем дужі
Так сіють усмішки дзвінкі!..
Люблю наш край,
мій добрий друже,
За те, що люди в нім такі!
Я бачив їх, коли з тобою
Бував не раз у тім селі,
Де кожну ніч у гул прибою
Старі вслухаються й малі.

Де зазнають рибалки лиха
В години штормів і вітрів,
Де й досі сива Качаниха
Із моря жде своїх синів...
І це вони, ті добрі люди,
Тобі довірили перо,
Щоб випікав ним зло повсюди,
Щодня відстоював добро,

Щоб по щурах бив і по вовку,
Що з-за межі ген вирина...
Радий, що їх «командировку»
Ти прагнеш виправдать сповна!

Люблю наш край: рибальську вдачу,
Солоний бриз і хвиль тепло...
Аж звідси, друже, ясно бачу
Твоє — Григорівку — село!
1965

***

Степан Олійник

САМ СЕБЕ ПЕРЕХИТРИВ
(За народним жартом)

Поїзд Київ — Станіслав
Уночі в Попельні став.
З напівтемного перону
Втиснувсь дядько до вагону.

«Хоч людей і тьма, та їх
Одурю я геть усіх,
Улаштуюсь! — мислить дядько.
Я ж не тюхтя-безпорадько».

Хитруватий склавши план,
Зиркнув дядько в чемодан,
Скрикнув «ой!» та без балачки
Попід лавку лізе рачки.
— Що шукаєте ви там? —
Знявся лемент, шум і гам.
— Я ловлю, а не шукаю.
Все одно її спіймаю!..

— Кицьку ловите свою?
— Та не кицьку, а змію!
Десь сюди вона, погана,
Шугонула з чемодана.

Вчувши дику новину,
Зникли люди — в мить одну!
... З’ївши з салом паляницю,
Виліз дядько на полицю.

Спить він смачно, аж хропе:
Сам-один — на всі купе!
А в години у ранкові
Погукав провідникові:

— А чи скоро Станіслав?
Не проїхав, не проспав?.. —
З ліхтарем в руці з-під лавки
Провідник дав точні справки:

— Де там скоро! Спи й не бійсь.
Вчора йолоп тут якийсь
Здуру випустив гадюку,
Відчепили нас на муку.
От і кукаєм «ку-ку!»
У Попельні в тупику!

1961

***

НЕ ГОВОРИ, ЩО ТИ ПОЕТ

Коли коханій до альбому
(Чи посередньо, чи то гірш)
Ти, подолавши сон і втому,
Нарешті, викінчиш свій вірш,
Коли, зрадівши віршу тому,
На шляпу ти змінив кашкет,—
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.
Коли, радіючи удачі,
Ти невідривне день при дні
Почнеш в захопленні гарячім
Пекти загальники-пісні,
Коли, нарешті, випадково
«Продвинеш» їх в одну з газет, —
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.

Якщо ти бачив лиш на блюді
Колгоспний хліб і виноград,
І весь твій шлях «в життя і в люди» —
У шість редакцій і назад —
«Штовхати вірш!»... Коли ти в цьому
Вбачаєш успіхів секрет,—
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.

Коли ти взяв замовлень масу
І друзям кидаєш: «Спішу!
Бо вже й читать не маю часу,
А цілі дні пишу й пишу!»,
Коли ти втнув замовцю свому
Чи то сонет, чи то куплет, —
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.

Коли ділком гоноровитим
Ти гонорар узять прийшов
З одної каси із «маститим»
І там гукнув йому «Здоров!»
І навіть вислідив потому,
Щоб затягти його в буфет,—
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.

Коли ж забудеш славу й гроші
В труді, як кожен патріот,
Й тебе за вірші за хороші
Назве поетом наш народ,
Який прямує величаво
З піснями радості вперед,—
Лише тоді здобудеш право
Сказати людям: я — поет!
1950

***

ДОРОГА ДАМА

Проти саду видно дім,
А в красивім домі тім
Ходить дама по кімнаті
У панбархатнім халаті.

Мов та пава, проплива
(В туфлях номер сорок два!).
На щоці дві мушки-цятки,
На панчохах чорні п’ятки.

Ну не дама — а реклама!
Раптом:
— Ах, — сказала дама, —
На обід до поросяти
Слід би хрону ще дістати!

А як треба, то чому ж,
Є на те у неї муж.
Муж солідний, роботящий,
Головне ж — руководящий!

Дама крутить телефон
І, підвищуючи тон,
Вимага по телефону:
— Шли машину, треба хрону!

Вірний муж, прийшовши в раж,
Довго дзвонить у гараж,
Все відклав заради дзвону,
Бо забагла жінка хрону.

З гаража йому в одвіт:
— Саме в шофера обід!
— Все хай кида і при тому
Швидко мчить до житлодому!

І шофер натиснув газ,
Бо наказ — то є наказ,
Бо сніжок, і трохи слизько,
Й добиратися ж не близько!

Через місто через все
Мчить, мов біс його несе.
Підлетів під саму браму
І почав...
чекати даму.
Вже й годину, мабуть, жде.
Дама бачить, та не йде.
(Щоб питали всі в будинку:
"Це ж чию чекають жінку?")

Врешті вийшла, підійшла,
Сіла важно й попливла
На машині на прекрасній,
На державній, мов на власній!

Ще й не взяв шофер розгін —
Як приїхали по хрін,
Як приїхали і стали,
Бо ж базар за два квартали.

А тим часом в мужа — ох!
Ну цілий переполох!
У міністра треба бути,
З хроном жінки ж десь не чути.

Він до друга Рогози:
— Будь ласкавий, підвези!
Залишаються хвилини,
І, на гріх, нема машини.

Одвічає в трубку бас:
— Рад би, друже, та якраз
Сіла жінка до пікапу
Й десь помчала мірять шляпу.

Прикусив муж язика,
Чимчикує пішака.
Аж каміння б’є з розгону,
Бо забагла жінка хрону.
Немалу штурмує даль!..
Та мені його не жаль.
Жаль машин мені державних
І шоферів, хлопців славних!

Жаль машин, що возять дам
Кожен день і тут, і там.
Як же так, мужі, папаші?
Ті машини ж бо не ваші!
Нащо ж гнать навперегін
їх по шляпи та по хрін?
Для держави, скажем прямо, —
Дорогенькі ваші дами.
1952

***

ГОНЕЦЬ ДЛЯ НАДЗВИЧАЙНИХ ДОРУЧЕНЬ

— Чемерис?.. Валька?.. Ну, де це подівся наш посильний? Чи як він сам себе величає — гонець? Надзвичайно важливе доручення є, а гонця катма!
— Та де ж... У бузку Степана Олійника читає!..
Це був повоєнний час, якийсь рік у череді років 1948—1952-х. Я тоді підроблявся в рідному селі Заїчинці — колгосп "Перемога", пізніше — "Радянська Україна" — посильним при конторі.
Посильний —особа, яку посилають куди-небудь з якимсь дорученням, кур’єр — це з тлумачного словника. Але слово "кур’єр" (якесь воно не наше, мовби чуже) я тоді не чув. Та його в нашому селі ніхто й не вживав. Пізніше дізнаюсь, що це слово французького походження, означає гонець.
Дипломатичний кур’єр — посадова особа Міністерства закордонних справ, яка відповідає за доставку дипломатичної пошти — світ дуже далекий від мого села. У якому я був просто посильним — "старшим, як з усмішкою казали, куди пошлють". А втім, слово посильний для мене було якимось... м-м... буденним, без піднесеної урочистості. Мені більше імпонувало гонець, щось у ньому вчувалося княже, козацьке — я на той час історичну літературу читав, тож представляючись перед однолітками, я ніби між іншим і вверну: "Валентин Чемерис — гонець для надзвичайних доручень".
Діяло вражаюче. Особливо, для підлітків з сусідніх сіл. І я тоді так і ріс, так і ріс — у власних очах. І навіть пишався, що мене в селі прозивали гонцем.
Оскільки ж я тоді був ще неповнолітнім (оним я стану лише у 1952 році) і мене за трудовим законодавством ще не могли взяти до праці, то оформили на цю посаду мою матір, колгоспницю. Правда, вона як працювала в ланці, так і працювала, а посильним — сиріч гонцем, був я. Підзароблявся лише у вільний від школи час, влітку на канікулах.
Правда, слово "підзароблявся" вживаю чи не умовмо. В колгоспі тоді не платили. Цілий рік ходили люди як на панщину, нічого навзамін не отримуючи. Крім, звичайно, трудоднів, у ті часи чи не пустих. Лише в кінці року щось давали — якусь пару-другу сотень грамів зерна на кожний вироблений трудодень, чи цукру (колгосп — буряково-зерновий). Видавали
в кінці року ті сотні грамів і моїй матері — за мою працю посильним.
Приходив я до контори вже о сьомій ранку — голова колгоспу з’являвся рано — був там як на прив’язі, майже до темного вечора.
У ті роки внутрішнього зв’язку з підрозділами, відділами в колгоспі не було — ні телефону, ні рації (вона тоді була лише у військових), ні такої зручної мобілки як нині. А щоб викликати керівників підрозділів чи й будь-кого до контори — якщо виникала така потреба — для цього й годився посильний.
—Чемерис?.. Валька?.. — час од часу лунало в конторі. — Ну, де це подівся наш гонець, Саньчин син? (Мою матір звали Олександра, Шура, по-сільському Санька). Ану гайда до такого-то бригадира (варіанти: до завфермою, комірника, садівника тощо) хай прийде до контори...
Якщо гукали посильного, я якийсь час барився, а коли — гонця,
кулею вилітав із бузку: я тут! Готовий бігти хоч і на край світу!
І — ноги в руки, тільки курів на край села (а воно ге-ен розкидане),
де були бригадні двори, ферми, майстерні, комори тощо. Чи й у сад,
на пасіку, якщо потрібні були садівник чи пасічник.
— Дядьку, — захекано, — вас кличуть до контори...
За день, бувало, хіба й так набігаєшся, спиш потім без задніх ніг! Але дещо й мав з того бігання. Якщо треба було запросити пасічника — летів як на крилах на колгоспну пасіку, адже там мене — гонець! — пригощали шматочкам стільника з медом духмяним — ото була неймовірна радість у бідному післявоєнному селі. (Цукерок я не мав за що купувати). У сад — садівник неодмінно пригостить мене грушами-яблуками чи й жменею-другою малини (малинник у нашому колгоспі був неймовірно розкішний). Навіть комірник під настрій щось тицьне — малосольний огірок чи квашене яблуко. В голодному житті і це наїдок.
Особливо доводилося мотатися селом та його околицями (і в поля забігати) як збиралося засідання правління колгоспу.
Вручали мені довжелезний список правлінців, аби кожен у ньому ще й персонально розписався — біжи гонець Валько!!.
І я біг. А було мені тоді десь десять-дванадцять років. Гуляти хотілося — літо ж, тисяча спокус! — аж-аж! Хлопці он зрання й до вечора колобродять де захочуть, а я... Наче на прив’язі песик.
Здибаєш, бувало, біжучи до правлінців, босоногу братву, затримаєшся. Прибіжу, а того, кого треба, вже на місці немає. Де дядька шукати? Не кушпелити ж до нього вдруге-втретє? А підпис його потрібний. Тож бувало, що — даруйте, — підробляв потрібний підпис. Каюся смиренно!
А якось, пригадую, гайнув з хлопцями до мосту купатися та так розкупався в літеплі Хоролу, що й за свої обов’язки посильного, пардон, гонця к лихій матері забув.
Отямився вже увечері. Ой, ле-ле! Двох чи трьох правлінців не оббігав.
Друзі мої й порозписувалися у списку за них — різними, звісно, почерками.
Малі та наївні! Але ж ті, за кого вони розписалися, на правління, ясна річ, не прийшли, бо ні сном, ні духом... Голова колгоспу якось зустрівши таких "прогульників", накотився на них: чого не були на правлінні? Не знали, що збирається? Але ж ось ваші підписи...
Перепало тоді мені добряче, вдруге таке вже не повторювалося.
Отож, сиджу під конторою в заростях бузку в очікуванні крику куди пошлють, з книжкою в руках. Я тоді вперше познайомився з творчістю до того не знаного мені сатирика-гумориста Степана Олійника. В колгоспній бібліотеці, активним читачем якої я вже тоді був — це крім шкільної, активним читачем якої я теж був, — брав його збірки "Мої земляки", "Наші знайомі", "Ознаки весни", "Гумор і сатира" — в різний, звичайно час, — "Як ми скажем — так і буде", "Сер Макітра" (видання 1947—52рр.) і запоєм — я любив змалку гумор — читав, сховавшись у палісаднику в кущах бузку біля контори. І тоді лунало:
—Че-еме-ерис?.. Валько, т-туди т-вою!! Де це в дідька подівся наш посильний, котрий гонець? Знову читає Степана Олійника?..
Я читав Степана Олійника (як, між іншим, і Остапа Вишню), і сміявся — сам до себе. Іноді читав біля контори дядькам та тіткам, або й у полі, тож у селі всі знали про моє захоплення гумором і часто прохали: "Валько, ану прочитай-розкажи що-небудь смішненьке!"
Я й читав гуморески Степана Олійника, що їх уже знав напам’ять: "Імператор", "Леді" Мельник Настя", "Василь Хомич", "Микола Калюжний", "Вказівок нема", "Ознаки весни", "За рікою гуде молотарка" — справжня пісня! — "Каланча". Особливо ж мені вдавалися "Пригода в лісосмузі". А якось при тому читанні й перепало. Добряче. Це коли читав гумореску "Дипломат" (вельми вона дотепна, з гарною кінцівкою), у якій "почався невидимий "бій" між Нью-Йорком і хатою Гната". "Голос СІНА", шипучи з репродуктора "змієм", доводив, що в есересерії все кепсько, а герой гуморески Гнат доводив, що навпаки.
Мої слухачі почали гмикати. А коли я прочитав пасаж про те, що "диктор жовчно шипить з приймача: "...каганці — їх світила типічні...", Жінка люстру святкову включа... Гостя сліплять вогні електричні..." — зненацька зашуміли:
— Щось ти, Валько, читаєш не те. Які люстри, які вогні електричні, як ми й справді світимо каганцями...
(Тоді забороняли села підключати до державних електромереж, а інших не було. У моєму селі "лампочки Ілліча" спалахнуть десь вже наприкінці шістдесятих).
Але це був одинокий "прокол", загалом же гуморески Степана Олійника мої односельці сприймали добре: просили ще і ще читати і я, пригадую, ходив у героях — наче сам був автором тих сміховий. Тоді ж мені закортіло і самому щось утнути в цьому розвеселому жанрі.
Власне, спробувати — чим чорт не жартує! І я потихеньку почав щось там писати, придумуючи смішні сюжети, але, звісно, не без впливу Олійника чи Вишні. Згодом почало з’являтися своє — слава Богу!..
Через багато років, живучи й працюючи вже в Дніпропетровську, я почав і друкуватися, і видаватися, з віршованого гумору перейшовши на прозовий. Вже благословилося кілька моїх веселих збірок, і якось, вже не пригадую в якому саме році, виступає по телебаченню Степан Олійник. Розповідає про наш гумор. Називає прізвища кращих українських авторів сміху. І раптом — добрий грім серед ясного неба! — називає й моє прізвище!
Сидячи біля телевізора, я був вражений — виявляється, мене помітив такий метр, як сам Степан Олійник, вже тоді живий класик, єдиний з усіх гумористів-сатириків лавреат Державної премії СРСР. (За збірку "Наші знайомі", 1950р., тоді — Сталінська премія). Виявляється, я, Валентин Чемерис, належу до кращих гумористів України! І це сказав на всю Україну сам Степан Олійник!
І мовби ж нічого конкретного про мене він тоді не повідав, лише назвав у переліку кращих і мене, але що почалося...
Після того чи не з тиждень знайомі, зустрівши мене, притьмом вигукували:
— Вітаємо! З чим? Не скромничай! Сам Степан Олійник нарік тебе кращим гумористом — гляди, не запишайся!
Я почувався так, як почувається іменинник на відповідних урочистостях. Із Степаном Івановичем я пізніше особисто зазнайомився. Правда рідко — я жив тоді в Дніпропетровську, — здибувалися. У Спілці письменників, на письменницьких з’їздах, але кожного разу він тепло мене підбадьорював: читав, читав, гарно пишеш! Ростеш! Дай тобі, Боже!.. І від слів його і теплої зичливої посмішки я й справді ріс-зростав. А якось розповів йому, як у далеких повоєнних роках дитиною, підлітком ще, працював у колгоспі посильним — гонцем, як я врочисто представлявся, — і читав у бузку його гуморески. Навіть виступав перед дядьками та тітками про його знаменитих героїв — номенклатурного Мацепуру, Карася-середняка, дорогу даму, модернізовану Фроську, Пилипа Краснобая, Омелька Свистуна та інших його героїв, він засміявся — молодо і весело.
—Так, кажеш, у бузку читав? Гонець для надзвичайних доручень? А тебе гукали: Чемерис?.. Валько??. Ну де це в дідька подівся наш посильний? Знову, мабуть, Степана Олійника читає. Між іншим, у дитинстві я так читав гуморески Остапа Вишні.
Все забувається, хочеться мені сказати знаному сатирику-гумористу, який колись так здорово мене підтримав, все. З часом, звичайно. (Може це добре, може й ні). Тільки добре слово, Степане Івановичу, не забувається.
Ніколи! На цьому стояв і стоятиме світ!

***

ПЕС БАРБОС І КРОС, ЩО СПРАВДІ СТАВ НЕЗВИЧАЙНИМ

Це тепер — до 85-річчя знаного режисера, — пишуть, що Боягуза, Гультяя і Бувалого (в оригіналі Труса, Балбеса і Бувалого, що їх блискуче зіграли Нікулін, Моргунов і Віцин), знаменитих героїв свого знаменитого фільму "Пес Барбос и необычный кросс", його творець Леонід Гайдай знайшов на... горищі.
Тоді в молодого — в крайньому разі, початкуючого, — режисера була депресія. Творча пауза, вельми неприємна, що надто забарилася. Після кількох невдалих режисерських робіт, він не міг себе знайти. За що не брався, все валилося з рук — творчі люди знають цей стан, — нічого більше не хотілося робити, світ здавався сірим і нецікавим, а ти в ньому — бездар і неудачник.
Рятуючись від нудьги-хандри, Гайдай поїхав до батьків в Іркутськ. І ось там, щось шукаючи на горищі будинку, надибав підшивку газети. А в ній — віршований фейлетон під вельми симпатичною назвою "Пес Барбос и необычный кросс". Тепер вже можна точно сказати: на горищі батьківського будинку в Іркутську (десь там, себто на батьківщині, нині поставлено пам’ятник режисерові) Леонід Гайдай знайшов підшивку газети "Правда", адже тільки там був надрукований фейлетон Степана Олійника "Пес Барбос и необычный кросс" в перекладі російською Валентина Корчагіна.
Взагалі, співробітництво українського сатирика-гумориста з друкованим офіціозом ЦК КПРС було напрочуд плідним. Якось у вірші "У "Правды" нема вихідного", сатирик писав (до якогось ювілею), що "Правда" — "Де треба — там батьківським тоном Навчає, поради дає... Де треба — перчить фейлетоном, По кривді без промаху б’є!". За роки Степан Олійник видрукував у "Правде" аж сто своїх гуморесок-фейлетонів у перекладі російською — як ніхто з українських — та хіба тільки українських! — сміхотворців. Виходили в Москві й книги. Згадую хоча б збірку, видану у видавництві "Правда", "Такие стало быть дела" у 1976 році з передмовою Іллі Шатуновського "Наш специальный корреспондент" (переклади В. Корчагіна, пізніше лавреат премії ім. Степана Олійника), Б. Палійчука. Раніше, у 1962 році у видавництві "Советский писатель" виходила збірка "Карась-середняк", там теж є "Пес Барбос и необычный кросс".
Отож, Леонід Гайдай, сидячи на горищі, відмахуючись від павутиння й пилу, прочитав, гортаючи підшивку "Правды" фейлетон "Пес Барбос и необычный кросс" і...
Спершу пирхнув-чмихнув, а далі й засміявся-зареготав. І схопився. З його депресії, нудьги-хандри і сліду не лишилося. В одну мить як за помахом чарівної палички — ось яку штуку з ним утнув фейлетон до того йому невідомого Степана Олійника. Про якогось... пса. На ймення Барбос. Заодно це й поширена власна назва собак. Розмовна, що увійшла навіть до тлумачного словника української мови — разом з іншими власними назвами собак, наприклад, Сірко, Бровко, що є на Україні традиційними собачими іменами і в той же час розмовно-народними назвами взагалі цих тварин. В оригіналі — "Пес Барбос і повчальний "крос":
До озер, через луги,
Там, де верб зелені шати,
Йшли природи вороги —
Браконьери-торбохвати.
Поспішали мимо плес
За Гаврилом-здоровилом.
З боку біг цибатий пес,
Дресирований Гаврилом...
Що не крок — тріщить лоза.
Йдуть, нема на них холери!
Ось і озеро-краса,
І спинились браконьєри...
... Прикріпив Гаврило Щур
Тол на палку-закидалку.
Підпалив бікфордів шнур
І жбурнув на воду палку…
А що далі відбулося — нині всім шанувальникам — та й не тільки їм, — творчості Степана Олійника добре відомо. Як із фейлетону, так і з комедійної короткометражки "Пес Барбос и необычный кросс".
Отож, Леонід Гайдай прочитав фейлетон Степана Олійника, засміявся і спустившись з горища, до дружини:
— Ніно, ти тільки послухай, як це смішно!..
Прочитав. Залпом. Хтось з рідних чомусь скептично озвався:
—І що ж тут смішного? Три дурні тікають від собаки з вибухівкою, яку самі ж і кинули. То що ж тут смішного?
Мабуть, вони були не в настрої (чи не мали почуття гумору), а ось дружина стала на бік чоловіка:
—Вражаюче! З цього фейлетона і справді щось може вийти путнє!
Існує легенда, що Іван Пир’єв, знаменитий кінорежисер, один з фундаторів радянської музкомедії, 6-кратний лавреат Державної премії СРСР, який тоді очолював кіностудію "Мосфільм", теж не второпав, але махнув рукою.
—Та гаразд, знімай! Бери 30 тисяч рублів — в крайньому разі спишемо!
Не списали. Не довелося, бо вийшов фільм. Всім сьогодні добре відомий. Власне, короткометражка "Пес Барбос и необычный кросс" на вісім чи десять-одинадцять хвилин показу. Всього лише. Але який великий — на всю країну! — всенародний успіх він здобув! І це фільм без єдиного слова. Тільки сюжет, гра акторів, міміка, жести, комічні ситуації. Потім писатимуть: так народилися легендарні Балбес, Трус і Бувалий, імена придумані самим режисером (в автора фейлетону С. Олійника — Гаврило-здоровило і два Миколи), що згодом стануть героями інших фільмів — короткометражки "Самогонщики", комедій "Операція "И" та інші пригоди Шурика", "Кавказька полонянка". Так народився знаменитий нині кінорежисер-комедіограф Леонід Гайдай і народився справді на... горищі. І справді його породив своїм весело-дотепним, іскрометним словом український сатирик Степан Олійник, (між іншим, коріння Л. Гайдая в Україні, його батько Іов Ісидорович був родом з Полтавщини, але по службі опинився на російській Півночі, а вже син його став росіянином).
До речі, короткометражка про Барбоса мала починатися вельми дотепно-оригінально: до паркана підбігає Балбес і виводить на ньому крейдою величезну букву... Так, так, "X". З’являється Бувалий і пише наступну велику букву "У" і передає крейду Трусу.
І в цей час лунає оглушливий міліцейський сюрчок.
Заквапившись, Трус дописує дрібнюніми літерами: "...дожественный фильм". Жаль, але за наполяганням всесильної тоді цензури, цю сцену творцям фільму довелося вирізати.
Взагалі, на подібні вигадки режисер був майстер моторний. І сам видумував, і акторів до цього схиляв. Обіцяв за кожну дотепну вигадку на зйомках дарувати пляшку шампанського. Так у нього заробили цього напою: Віцин — 1 пляшку, Моргунов — 18, а Нікулін аж 24! До речі... Спершу на роль Балбеса був затверджений Сергій Філіпов. Але на початок зйомок він перебував на гастролях — почали навзамін шукати іншого. Спробували одного-другого, добре, але не те. І тут підвернувся Ю. Нікулін. Гайдай вигукнув:
— Все, все! Балбес у нас уже є. Не треба ніяких проб. І гримуватися вам ні до чого. У вас обличчя і так глупе (Ю. Нікулін: "Ну, спасибі!.."), моргайте тільки частіше.
Розповідають... Маленьким Льоня любив кіно, особливо комедії Чарлі Чапліна. Коли в кінотеатрі йшли його фільми, хлопчик брав білет на перший сеанс. Як фільм закінчувався, хутчій залазив під сидіння і перечікував там перерву, а з настанням нового сеансу, як у залі гасло світло, вилазив із сховку, і знову дивився. Кажуть, що це він робив кілька разів на день, ще і ще дивлячись комедії Чапліна, що їх уже знав напам’ять... (Диво, але я знаю одного хлопчика — нині він уже батько сімейства — який там само діяв у кінотеатрі, коли там демонструвалися комедії Гайдая, а короткометражку про Барбоса він таким робом дивився цілісінький день).
А все почалося, як ми тепер знаємо, з горища у місті Іркутську (якщо це й легенда, то вельми красива і своєрідна). А точніше, з іскрометної гуморески Степана Олійника про песика на ймення Барбос і незвичайного — справді, незвичайного! — кросу браконьєрів! Коли той пес від українського сатирика перебіг до російського кінорежисера і зробив його знаменитим.
Недарма ж дружина кінорежисера, як тільки-но прочитала фейлетон С. Олійника, то наче у воду подивилася: "Вражаюче! З цього твору і справді щось може вийти!"
Вийшло. Ще і як. І не могло не вийти — такий динамічно-комічний сюжет. І вийшло спершу в автора фейлетону, адже один такий пес, бодай і з таким плебейським ім’ям як Барбос, може зберегти в історії гумористики будь-кого з сміхотворців, а в Степана Олійника таких творів — томи!
— Як батько написав про пса на ймення Барбос? — в розмові зі мною перепитала донька Степана Івановича Леся Степанівна Олійник. — А ось як. Майже кожна його гумореска, фейлетон, сатиричний вірш написані на основі конкретних реальних фактів, що відбулися там чи там. У нього завжди був міцний зв’язок з життям, йому про ті чи ті події писали читачі. Та й сам письменник, свого часу працюючи кореспондентом журналу "Перець", об’їздив всю Україну. Особливо часто бував на своєму Півдні, на Одещині. Про різні почуті й побачені курйозні випадки батько розказував мені, тоді малій дівчинці, на сон грядущий — замість казок. А вже потім я читала й самі твори, написані на основі тих, добутих у житті фактів, подій, випадків тощо. Пригадую, якось отримав батько листа, здається, з Донеччини, у якому розповідалося, як три браконьєри з вибухівкою та собачкою подалися на озеро глушити рибу... Песик в реальності загинув. Але батькові шкода стало собачку. Пишучи фейлетон про пса Барбоса і трьох браконьєрів, він песика залишив живим... Так народився його "Пес Барбос і незвичайний крос", на основі, повторюю, реальної події, що відбулася в житті. Фейлетон відразу ж переклали російською, його надрукувала "Правда", де твір, перебуваючи в творчому простої, прочитав тоді нікому не відомий режисер Леонід Гайдай... Ну, а решта... Решту ви знаєте, вона добре відома.
Так ось про решту й мова.
З’ява короткометражної кінокомедії "Пес Барбос и необычный кросс" стала для Степана Івановича приємною несподіванкою. Ба, навіть, сюрпризом зі своїми плюсами і, на жаль, мінусами. Картина йому сподобалась.
А ось те, що у титрах фільму не було його — автора твору, за яким був знятий фільм, засмутило.
— Але ж це мій фейлетон, — тільки й мовив сатирик, вражений такою "віроломністю" мосфільмівських працівників. — І взятий він Гайдаєм з газети "Правда".
Степана Олійника добре знали в Москві, його багато й охоче друкували тоді в перекладах, виходили збірки тих перекладів, тож усі дивувалися: чому в титрах фільму "Пес Барбос и необычный кросс" про нього немає і згадки?
Диво та й годі. Пояснення режисера, як таке могло статися та як він, використавши чужий твір, як кажуть, один до одного, не згадав його автора, немає. І вже, ясна річ, і не буде. А за діючими — що тоді, що тепер, — законами про захист авторських прав, його ім’я там мало б бути. Неодмінно! Як то й буває у всіх цивілізованих країнах, бо інакше це — піратство. Заодно режисер мав попросити у С. Олійника право на екранізацію його твору, укласти з ним відповідну угоду — "Мосфільм" все ж таки солідна й авторитетна організація, а не якесь там напівпідпільне збіговисько по виготовленню піратських дисків.
Нічого цього не було зроблено. Як Леонід Гайдай допустив такий ляп — власне, свавілля з чужим твором, використавши його без жодної згадки самого автора, досі достеменно так і не відомо.
Тільки він, автор фейлетону, один міг дозволити (чи не дозволити) екранізацію своєї літературної речі (це ж його — ЙОГО! — власність інтелектуальна!), але його ніхто про те, — ні режисер, ні кіностудія "Мосфільм" — не запитали.
Залишалася апеляція до закону, і в тім числі й до Управління по захисту авторських прав, що стояло на сторожі творчих людей. Зрештою, залишався ще й суд — на крайній випадок, але...
Але добрий Степан Іванович, по-суті обікрадений, нічого цього не вчинив. Хоча саме він мав — один-єдиний, — всі права на екранізацію і право вето — якби захотів заборонити екранізацію.
Юридичне він міг відстояти свої права — тут закон був на його боці. Проте ніяких таких дій в рамках закону, тим більше юридичних, ніякого конфлікту з боку Степана Олійника так і не відбулося.
Не став він здіймати шум-гам та відстоювати свої законні права. Надто добрим був і не конфліктним Степан Іванович, не став піднімати це питання, як інтелігентна людина, хоча образу за такий вчинок "Мосфільму" й мав. Живий бо чоловік. Та й справедливість було попрано! Але все переніс у собі — такий уже був, делікатний. У житті. У творах він був непримиренним до зла й неправди, борцем був. Але у творах, не в особистому житті. Минули роки.
Популярна короткометражка Л. Гайдая "Пес Барбос и необычный кросс" час од часу з’являлася на телеекранах, кожного разу викликаючи все нове й нове захоплення. Але з’являється, як і раніше — без жодної згадки С. Олійника, як одного з творців фільму, причетного до його літературної першооснови. Правда, якось було вигулькнула чутка: мовляв, у якійсь там копії таки майнуло прізвище сатирика. Але чутка ця сумнівна, адже достеменно ніхто нічого не знає. Та й копій для демонстрування фільму на величезних територіях тодішнього СРСР було виготовлено сотні й сотні (якщо не тисячі). То в яких саме з них згадується український сатирик? Чомусь саме не в тих, що демонструються на телеекранах.
Та й чи згадується взагалі — бодай в одній-двох копіях (за діафільми виготовлені по короткометражці, не скажу). Невідомо.
Достовірно відомо інше. З Росії й нині надходять на продаж (Росія на цій комедії все ще заробляє "бабки") диски з фільмом "Пес Барбос и необычный кросс". Диски не якісь там підпільно-піратські, а — ЛІЦЕНЗІЙНІ. Імені автора літературної основи фільму у них, як і раніше немає. Пора б уже — ой, пора! — Москві відновити справедливість. І навіть компенсувати моральні та фінансові збитки за використання твору С. Олійника — бодай родині письменника, якщо самого автора вже давно немає у цьому світі.
А широкому загалу нарешті сказати — хто ж істинний творець комедії Л. Гайдая, хто його своїм твором надихнув і як він, Л. Гайдай, — використав у своєму фільмові фейлетон українського сатирика. Як кажуть, один до одного!
Принаймні, будемо сподіватися на добре завершення цієї не зовсім... доброї історії, що лучилася на кіностудії "Мосфільм".
А поки що констатуємо: ось що утнув із солідною кіностудією якийсь там песик на ймення Барбос, звичайний, непородистий, простіше дворняжка. Заодно й прославивши режисера Леоніда Гайдая, нікому до того не відомого і ледь тоді чи не безперспективного як митця. Але доля змилостивилась і він став знаменитим. І завдяки непересічній грі трійці акторів — Нікуліна, Моргунова та Віцина, і — чи не в першу чергу завдяки іскрометному твору українського сатирика. Ось чому Україна має пряме відношення до маленького шедевру, такого собі неперевершеного сказання про пса Барбоса. І таким чином Степан Олійник, наш класик гумору та сатири, як на мою думку — та й не тільки мою! — назавжди залишився літературним батьком Леоніда Гайдая.
Ось і до недавнього ювілею Л. Гайдая — 85-річчя від дня народження, — телекомпанії демонстрували його кінокомедії. І в першу чергу про нього, про пса на ймення Барбос та про незвичайний крос.
Ми дивилися захоплено, і сміялися, і радувалися гарній картині, як наче вперше її бачили, хоча до цього за роки її дивилися та дивилися! Що то значить, коли мистецтво справжнє. Коли його творять такі майстри неперевершені, як Степан Олійник!
...Відкриваю твори у трьох томах Степана Олійника, видані "Дніпром"
у році 1968-му. Том другий "Дорогі мужі й дорогі дами" і на сторінці 179-ій він, пес Барбос. Чи не найсимпатичніший у всій нашій веселій літературі пес, якого Степан Іванович по доброті своїй душевній пожалів і зберіг милостиво йому життя.

Прикріпив Гаврило Щур
Тол на палку-закидалку,
Підпалив бікфордів шнур
І жбурнув на воду палку.

Ліг на землю на живіт
І простяг тремтячі руки.
П’ять хвилин — і гримне світ!
І спливуть соми і щуки!

Але світ не без чудес
("Не забуть їм ту рибалку"!)
Як уздрів служака пес,
Що хазяїн кинув палку —

Гавкнув хрипло — і туди:
Діставати, як привчили!
Палку в зуби... і з води
Пре до берега щосили!

Пре на них… А шнур горить!
Торбохватам не до рибки:

Щур "о боже!" верещить,
В двох Микол волосся дибки!
Двоє в майках і трусах,
Щур Гаврило в тілогрійці —

Чешуть так, що глянуть страх!
Хоч записуй в олімпійці!
Шнур згоря! Сильніше "крос"!

Озирнуться торбохвати —
З вибухівкою Барбос
Наступа уже на п’яти!

А що далі лучилося — молодець, Барбос, пречудовий організував крос браконьєрам! — вся Україна знають. Бо ж насміялися. І ще сміємося. І будемо сміятися, наче заново на світ народжуючись од сміху — спасибі ж вам. Степане Івановичу! За вашого симпатягу песика Барбоса і головне, за ваш невмирущий, істинно народний, український сміх, що його ви нам навіки подарували!

***

ЗДОРОВШЕ З ГУМОРОМ ЖИВЕТЬСЯ...

Це так одна із збірок Степана Олійника називається — вельми красномовно і, як на мене, досить влучно: „Здоровше з гумором живеться".
І це справді так, бо життя з гумором — це завжди якісніше життя, аніж, наприклад, зі сльозами — незаперечна істина. Гумор — це сама радість життя, я б сказав, наш іще один (запасний, чи що?) янгол-охоронець. Людям, які мають почуття гумору, завжди щастить. До всього ж, веселі люди довше живуть, адже кожна хвилина сміху чи просто бадьорого, оптимістичного настрою, як переконливо довели медики й психологи, неодмінно доточує нам дорогоцінні дні життя.
Так ось, творчість Степана Олійника багатьох не лише радувала і ще радуватиме в житті, а й приносила (і приносить) добру, щиру усмішку й довше — порівняно з нудними людьми — життя.
Це була незвичайна людина — Степан Іванович Олійник! І сьогодні, перечитуючи його твори, дивуєшся, яким він був стійким життєлюбом (попри все!), світлим оптимістом і щирим ліриком у душі.
"Гадаю, що взагалі духовною засадою творчості великого нашого сатирика були саме доброта і любов до людей. Прагнучи захистити своїм словом добро від зла, письменник і обрав собі зброю переднього краю — сатиру, гумор’’.
Ці справедливі слова належать Степанові Олійнику — так він оцінив творчість свого великого побратима Остапа Вишні. Власне, цими словами можна охарактеризувати й творчість самого Степана Івановича Олійника. Кажучи про Остапа Вишню, він водночас ніби сказав і про самого себе.
Його знамениті свого часу рядки про кредо сатирика-гумориста актуальні й сьогодні:
Сатирик рівен хліборобу:
Встає до дня, одягне робу,
І знов береться за перо.

Усе лихе руба на ниві.
Щоб люди всі були щасливі,
Щоб захистить від зла добро!

Або в іншому творі:

Коли казати правду щиру,
То я тому люблю сатиру,
Що ніжно лірику люблю.

Степан Олійник писав не лише дотепно, а й образно, щиро, людяно і, як сказав би незабутній Олександр Ковінька, симпатично. Ота „олійниківська" любов до людей прозирає в кожному рядку, що бореться зі злом в ім’я добра. Він справді тому писав сатиру, що ніжно лірику любив.
Не всі твори Степана Олійника сьогодні актуальні (багато дечого сатирик писав на швидкоплинну злобу дня, та й непростий був час, у якому він творив), але кращі його речі, безперечно, стали значним набутком нашої гумористики. Пригадаймо хоча б знаменитий фільм, знятий за гуморескою Степана Олійника у Москві (пам’ятаєте, "Пес Барбос и необычайный кросс"?), який став і улюбленим, і популярним, і просто класичним у кіногуморі. Його можна дивитися багато разів — і не набридне, його відкриває для себе (і буде відкривати) кожне нове покоління.
Українська література 1922—1991-х, есересерівських років, має визначення як радянська. Добре це чи ні, але тут уже нічого не зміниш, був такий період у нашій літературі з усіма його плюсами й мінусами. То вже наша історія, а її, як відомо, не можна ні поліпшити, ні погіршити. Так ось, одним з творців українського радянського гумору, відразу ж за Остапом Вишнею, ми називаємо й Степана Олійника — лауреата і класика. Він був і залишається одним з найяскравіших представників нашого сміху тих нелегких років. Незважаючи на драконівську цензуру, твори Степана Олійника виходили в світ, їх називали "світлими", підкреслювали, що мають "оптимістичне спрямування". Це так. Але я не можу не процитувати одного критика, який у ті роки вказував, що гумор має бути спрямованим не на те, щоб "висміювати", а — "щоб уславлювати передове у житті". З цим ми ні тоді, ні тепер не могли й не можемо погодитись. Гумор є гумор: щось славити він не може за своєю природою. Але безперечно й те, що гумор утверджує все добре в людині. Якщо це не так званий "чорний гумор", що, на щастя, не притаманне українському менталітетові.
Отож Степан Олійник і сьогодні нам потрібний, і завтра-позавтра буде потрібний, бо нашу гумористику без нього не уявити, та й предметів для осміяння і таврування, як раніше казали, у нас нині предосить. Є в Степана Олійника (популярна свого часу) гумореска "Самокритичний голова". Цей голова у блокноті завжди записував: "Мої ошибки". Так ось, зустрічає його сатирик і питає, як справи. Голова
Всміхнувсь... І зразу на своє
Вильнув він, хитродійник
— Та ще ошибок маса є,
Товаришу Олійник.!
Тож ми і сьогодні можемо сказати: ще є у нас "ошибки", товаришу Олійник, і Ваша сатира нам і сьогодні потрібна! В кінці твору автор з позиції моралі заявляє самокритичному голові:
Критикувать вас мало!
Бо нам, товариш голова,
Діло, потрібні, не слова!
Не буду спинятися на відомій істині, що не тільки тоді голови колгоспів були винуваті, та все ж — як сьогодні мовлено. Бо нам справді сьогодні потрібні діла, а не слова. Чого-чого, а слів нам не бракує...
Один з віршів Степана Олійника названо весело-молодо, в унісон душі його автора: „Добрий день вам. добрі люди". Доброта — характерна риса Степана Олійника та його творчості. Закінчується згадуваний вірш рядками, що сьогодні звучать як заповіт:
І моє хай
Стане слово
Поруч з вами у строю.
Те, що взяв од вас з любов’ю,
Вам з любов’ю віддаю!