Валентин ЧЕМЕРИС
З КИМ СМІЄТЬСЯ УКРАЇНА
Антологія українського сміху

Книга третя
КУРІННИМ ТИ СЛУЖИШ ОТАМАНОМ У ДЕРЖАВІ ГЕТЬМАНА ОСТАПА

... І ГАРАНТУЄ ГРОМАДЯНАМ СВОБОДУ ДРУКУ...

… Лютувала цензура під назвою Головліт.
Словники тлумачать слово "невидимка" як "те, що неприступне зорові, чого не можна побачити". І приклади наводяться про шапку-невидимку, про невидиму силу тощо. Не наводились приклади про совітську цензуру, яка чи не єдиною в тодішній імперії більшовиків була невидимою. Грізною, невмолимою, таємничою. всемогутньою, але — невидимкою. І "Невидимець" Герберта Джорджа Уеллса в порівнянні з нею просто дитячий щебет, безневинна літературна гра — не більше.
Цензура (від латинського, що означає суворе судження, вимоглива критика) — система державного нагляду (контролю) за змістом, випуском у світ і розповсюдженням друкованих видань, театральних вистав, кінофільмів, радіо- й телевізійних передач, а інколи й приватного листування. (Вперше я почув загадкове й страшне слово цензура" в роки Другої світової війни — приходили з фронту листи, а в них багато рядків було густо замазано чорнилом і дорослі зітхали: "Цензура"). Отож, цензура здійснюється з метою не допустити або обмежити поширення ідей і відомостей, що визначаються урядом небажаними, таємними або шкідливими.
Добру цензуру мало російське самодержавство. Таку добру, що мітинги в 1905 і 1917 роках проходили під гаслами свободи слова. І ось царизму не стало, і нова влада — більшовицька встановила ще дикішу цензуру. Для тих, хто вимагав свободи слова. Встановивши цензуру, що діяла аж до розпаду СРСР у 1991 році, "вірні ленінці" забороняли навіть просто згадувати, що в СРСР діє цензура. Боже борони! Цензура була в загниваючої буржуазії, а в нас (процитую УРЕ, т. 12, стор. 199) "конституція СРСР відповідно до інтересів трудового народу і з метою зміцнення та дальшого розвитку соціалістичного ладу гарантує громадянам свободу друку". Ось так і не більше.
Тож цензура в СРСР —: люта і найлютіша! — і в той же час її мовби й немає. Правда, є загадковий Головліт. але ж це, запевняли штатні борзописці, — встановлено лише з тим, "щоб не допустити опублікування у відкритій пресі відомостей, які становлять державну таємницю, і поширення засобами масової інформації інших відомостей, що можуть завдати шкоди інтересам трудящих".
Крім офіційних цензорів були ще й неофіційні — редактор, завідуючий відділом, головний редактор або його заступник. Це — у видавництві. Вони вже так вилижуть рукопис, що цензору після них і робити нічого. Цензором ставав і сам автор. Найпершим цензором. "Не пиши цього, бо все одно не пропустять", — підказував йому внутрішній голос та досвід і письменник скорявся.
У ті часи (після хрущовської відлиги, за Суслова — Брежнєва й аж до Горбачова) туго, зриваючи різьбу, закручували ідеологічні гайки. Віддушиною — правда сякою-такою, — була сатира. Адже тільки сатирикам — єдиним літераторам в тодішньому СРСРі — дозволялося критикувати, а не хвалити, як то зобов’язували, наприклад, поетів. Якщо в поета не було двох-трьох віршів про "рідну" партію, Леніна (раніше про Сталіна), жовтневу революцію, радянську владу, комуністів — такі "вірші", а це слово хочеться в даному контексті взяти у лапки, видавці між собою гірко-іронічно називали "паровозами", бо вони витягували, вивозили збірку. А без них вона не могла вийти. "Паровози", аби збірка вийшла, писали всі — і ті, хто був у внутрішній опозиції, і ті, хто не був.
Приклади?.. Їх можна наводити десятки. Ба, ба, навіть сотні. Чи й ще більше, адже видаючи збірку поета, од нього в ті часи неодмінно вимагали "паравоза". Як то й сталося з поетом-піснярем (він також і гуморист) Василем Юхимовичем. Року 1979 він готував до видання збірку своїх пісень "Нагадую піснею". — Київ, "Музична Україна". Автору поставили умову: потрібна — спішно, в пожежному плані! — пісня... "паравоз". Яка б і вивезла збірку. Про все те ж — партію, Леніна і т.д., і т.п.
І хоч збірка була ліричною, автору довелося спішно — в пожежному плані! — творити "шедевр", сиріч пісню-"паравоз". Так з’явилася "Ода Вітчизні" (музика К. Котенка). З таким явно непісенним приспівом:
Земле,
Ти — наша весна красна.
Стомовна, сторадісна нене!
Ленін
Всі мови й племена
В щасливу родину
любов’ю з’єднав.
Сонце в твоєму Гербі
Сяє над світом свободи,
Ниви співучі й заводи
Оди складають тобі.
Пісню і я віддаю,
Травню і Жовтневі радий:
Матір Свободи і Правди,
Славлю Вітчизну свою...

Ну і так далі, в тому ж заримованому дусі. Лишається тільки загадкою: чи ж хто-небудь і хоч коли-небудь співав таку "пісню"? Але в якості надійного "паравоза" збірку вона витягнула і та вийшла...
Пригадую, я працював тоді у видавництві "Промінь — вся редакція художньої літератури - завідуючий і два редактори по поезії і два по прозі,
— знаходилися в одній кімнаті і всі знали про все.
І ось, коли готувалися збірники поезій, редактори часто зверталися до автора: збірка готова, але не піде. Немає "паровоза", негайно пиши. Хоч лівою рукою, хоч правою ногою, а пиши — про партію, про вождів, про Леніна, на крайняк бодай про боротьбу за мир і про якого-небудь парторга, бо інакше збірка не вийде... (Звичайно, так відверто казали лише авторам-друзям, або тим, кому довіряли, хто не був твердолобим ортодоксом і не міг донести на редактора. А втім, твердолобі ортодокси, різні там вірнопіддані і без нагадування редактора строчили славослів’я партії та її вождям, мішками розносячи такі творіння по редакціях). Так ось лише сатирики тоді були єдиними літераторами, кому не треба було ґвалтувати себе на хвалебні оди партбонзам — жанр рятував, його специфіка, і тут всесильні партбонзи вже нічого не могли вдіяти. Хоча ні-ні, та й радили писати так звані "позитивні сатири", а що це таке — "позитивна сатира" — того певно й самі обкомівці не могли втямити.
В анотаціях до сатиричних збірок постійно підкреслювалося, що "автор висміює носіїв старої моралі", аби боронь Боже, власть не подумала, що совітських. Що гуморески написані лише "на удосконалення людських стосунків, на утвердження кращих рис людини". Що "в окремих творах в’їдливо висміюються невиліковувані пороки капіталістичного способу життя", мовляв, у нас, совітських, цього — ні-ні! У нас і люди позитивні всі поспіль, і сатира теж позитивна, без будь-якої критики. Всі ми тоді — і автори-сатирики, і редактори (особливо редактори!) вправлялися у видумуванні обережних анотацій, таких, з якими збірка напевне ж пройде цензурно-обкомівську Сціллу і Харибду. Тож і запевняли, що та чи та сатирична збірка ‘‘дошкульно картає" лише нероб, пустомель, шукачів дармової наживи, всіх тих, хто заважає чесним людям трудитися і відпочивати" — це були розхожі штампи. Дозволялося критикувати лише підлабузників, нероб (звичайно ж, дуже низького рівня), спекулянтів (теж низького рівня), взагалі, "носіїв старої моралі", таврувати прояви міщанства, бюрократії, безгосподарності, кар’єризму, хабарників, утриманців — всі вони, мовляв, стоять на заваді "нашому народові
в будівництві нового життя". Високе начальство, партію, армію, навіть міліцію і їм подібним чіпати — ні-ні! Систему теж Боже борони зачепити!
Тільки дрібноті можна було заливати сала за шкіру, всяко підкреслюючи, що все це лише окремі, звичайно, нетипові явища совітського життя, а типові вони для загниваючого капіталізму. Коло дозволених тем для висміювання було дуже вузьким, точніше — дрібним. Не вище районного начальства і ніяких узагальнень, "глибокого копання", тільки поверхня. Особливо дозволялося критикувати самогонниць, дрібних спекулянтів, дідів та бабів — скільки завгодно, І дрібнотем’я зводило сатиру нанівець. Значних сатиричних речей редактори остерігалися друкувати, адже боялися за свої хлібні посади, за всі ті блага, що вони мали, за персональні машини, покращеного планування квартири в обкомівських чи цековських будинках, за спецмагазини з усіма спецблагами, за шикарні безплатні санаторії тощо. А збиваючи сатириків до дрібнотем’я, партчини від ідеології посилено закликали — на словах, звичайно, себто вішали на вуха лапшу, — писати значні сатиричні твори, підніматися до вершин у своїй творчості, творити епохальні характери — тільки хто ж в тоталітарній імперії більшовиків міг друкувати такі твори? Федір Маківчук, котрий був головним редактором "Перця" щось впродовж сорока років (без кількох місяців) — унікальний випадок для головного редактора! Це ж треба було стільки літ утримуватися на чолі журналу, що був покликаний критикувати! — постійно і через пресу, і з високих трибун на тих чи тих нарадах закликав "гостріше гострити пера".
А втім, у "Перці", якщо вже бути об’єктивним, ні-ні, та щось таки й проскакувало — якщо й не дуже гостре, то досить таки часом в’їдливе. (Хоча б той же малюнок, на якому було зображено, як п’яні перекидають вуличну будку з постовим міліціонером у ній, підпис під яким застерігав: "Хлопці, не валяйте дурня!") І прохоплювалося завдяки головному редактору. Але ж і перепадало йому за ті шпильки — постійно й добряче, — за живе слово сатири, інший би на місці Маківчука не витримав би! А про нього ще за життя ходили анекдоти — здебільшого правдиві. Чи не щотижня його викликали в ЦеКа "на килим"!
Били його часто, але він як вуж викручувався, а цим мистецтвом він володів досконало і користувався ним здебільшого з гумором.
Жив журналом і для журналу.
В журналі він був цар і бог — авторитет мав великий, його слухалися і за ним було завжди останнє слово. Як він скаже, так і буде. Любив підношення авторів, радо їх зустрічав з пляшками та рибою, любив застілля і рідко коли в кінці робочого дня в "Перці" не чаркували в дружньому колі. Співробітники його шанобливо називали шефом і він таки й справді був шефом.
З ним я запізнався десь у сімдесятих, коли "Перець" мав шалену популярність (3,5 мільйона тиражу!) і кожний гуморист мріяв бодай рядок надрукувати "у Маківчука" і то для нього була честь превелика. Тоді в журналі працювати такі прекрасні гумористи-сатирики (і хлопці чудові!), як Іван Немирович, Іван Сочивець (найстарший гуморист), Олег Чорногуз, Євген Дудар, В’ячеслав Бойко, Володимир Чепіга, багатолітній заступник Маківчука (щоправда, перебуваючи в тіні свого знаменитого шефа, а втім це доля всіх заступників у впливових і маститих редакторів), Юрко Прокопенко, Михайло Прудник, Дмитро Молякевич — весь квіт нашої гумористики! Я тоді щедро друкувався на його веселих сторінках (а втім, друкуюся й нині) — фейлетони, за які отримував премії журналу, гуморески, в популярній тоді бібліотечці "Перця" стотисячними тиражами вийшли мої три збірки — "Еліксир для чоловіків", за яку мені присудили республіканську премію в галузі сатири та гумору імені Остапа Вишні, "Домашній музей", "Вуса № З".
Зрештою, в "Перець" просто було приємно зайти, подихати його духом, поспілкуватися з хлопцями-перчанами і це було чи не найважливішим. Хоч якась віддушина в "Перці" була, хоча ситуація з гумором в Країні Рад залишалася тяжкою і непростою. Як Федір Маківчук невтомно закликав "гостріше гострити пера", так партійно-ідеологічні бонзи постійно закликали своїх підданих, совітських літераторів бути "Гоголями і Щедріними", наперед знаючи, що такими вони в умовах режиму ніколи не стануть. Один з московських стариків зумів надрукувати в "Крокодиле" епіграму на любителів закликів ставати Гоголями і Щедріними:
Нам нужны
Гоголи и Щедрины.
Но такие Гоголи,
Чтобы нас не трогали.
Але попри все, сатира хоч щось та критикувала, а це вже був явний непорядок з точки зору цепних псів ідеології. Не в змозі повністю заборонити, як жанр, сатиру та гумор, суворо слідкували, щоб загальна кількість сатирико-гумористичних збірок в одному видавництві на рік була суворо лімітована й обмежена — аби не переборщили із своєю, бодай, і не дуже гострою критикою. Бо як не кастрували сатиру, а критичні твори все ж проривалися через перепони. Тоді за такі твори били, клеїли ярлики, що це, мовляв, очорнення совітської дійсності. Доводилося хитрувати, але ж і партапаратники ніколи не були наївними чи дурними! — вдаватися до езопової мови. Ось коли та мова знадобилася! Адже байкар, висміюючи у байці, наприклад, царя звірів, лева, тішив себе надією, що читач скумекає, що він піддає висміюванню радянського владику, партійного чи державного діяча. Але ж це розуміли і ті чини, проти яких і була направлена байка. Як і цензура. Аби хоч якось її обійти, я, наприклад, місцем дії для своїх сатиричних творів, що були надто гострими, обрав рай чи пекло і відповідно — святих або чортів, але писав не антирелігійні твори, як то могло кому здатися — автор на це й розраховував, — а піддавав осудові радянські порядки — тільки там можна було хоч трохи глибше копнути. Часто, аби висміяти щось значне з тогочасної дійсності чи задіти чинів вищих, ніж дозволялося, я поселив своїх героїв у космос, на вигаданих планетах, пишучи фантастичні гуморески. Іноді це проходило, іноді — дзуськи! Совітська цензура — царство пекельне! — з усіх цензур світу була не тільки найбільш безжалісною і найжорстокішою та найнесправедливішою, а й — найпильнішою, стоокою і стовухою — ста очима вдивлялася вона препильно, а що там у твоїх творах, а ста вухами слухала повсякчас настанови та вказівки свого пана — ЦК КПРС. Езоповою мовою можна було обдурити царську цензуру (це ми знаємо з історії літератури). Чи ще якусь там. Але тільки не совітську. Остання бачила навіть те, чого в творах і не було, а що вже спеціалісткою була покійниця по частині відшукування темних місць, натяків, паралелей, метафор, порівнянь тощо. Жоден автор, якого цензура піддавала кастрації, не мав права ходити і щось там виясняти у цензора, а міг іти тільки до редактора. Але редактор не мав права казати автору, що його твір покалічила цензура, ні і ні! Він мусив свавілля цензора брати на себе! Всевидяча цензура була завжди на своєму посту. Кожна книжка у стадії верстки неодмінно йшла до таємничого цензора (за існуючими тоді правилами, верстки на розправу до цензури зобов’язані були носити самі видавці!).
Цензор неодмінно щось у неї знаходив — щоб виправдати свою пильність та потрібність. Іноді знаходив навіть те, чого в ній і не було — просто здалося цензору, що ось це місце не зовсім того... Його, мовляв, можна і так, і так тлумачити, і цього було досить. А на кожне зауваження цензора зняти купюру чи щось інше виявлене у творі, видавець повинен був безоговорочно реагувати. Кожне своє зауваження, зняту купюру чи ще щось ним виявлене, цензор за інструкцією занотовував і писав про свої "знахідки" вищестоящому начальству. Кількість знятих купюр постійно плюсувалася, виводилась якась цифра втрати пильності тим чи тим видавництвом, тим чи тим редактором. І тоді директору видавництва робили "втик", а щодо редактора ставили питання про його профнепридатність на посту, який він займав — важливому та ідеологічному! Іноді газетна цензура щось пропускала, але видати те ще й у книзі вже не вдавалося — книжкова цензура забороняла такий твір, незважаючи навіть на те, що його на першій стадії пропустила цензура газетна. Наприклад, великий цикл моїх "Святих історій" був надрукований — цензуру з трудом, але вдалося пройти, — в журналі "Україна" і навіть відзначений редакцією, як кращий матеріал, а ось у збірку мого вибраного гумору "На порядку денному", що вийшла у видавництві "Дніпро" року 1978-го, більшість "Святих історій" — найгостріша частина — так і не змогла втрапити — видавнича цензура не пропустила.
Ось так сатирики й жили: з одного боку їх постійно закликали гостріше гострити пера та хутчій ставати Гоголями і Щедріними — хай би спробували Гоголь та Щедрін писати за совітського режиму! — а з іншого, все, що хоч трохи було гострим, безжалісно і по-хамському викидалося, як антирадянське. Тож багато сатириків змушені були писати не гостренько, а тупенько, обережно, щоб цензура не сіпалась і не забороняла творів. Все це, звичайно, збіднювало радянську сатиру, але що вдієш. Іншого виходу не було, а друкуватися треба було, бо охочих писати в стіл не знаходилось. У більшості творців смішного лежали десятиліттями речі, які не могли з’явитися друком. Це зараз, у незалежній Україні, пиши що хочеш, копай як завгодно глибоко, ніхто тобі й слова проти не скаже і ніхто й уваги на твоє глибоке копання не зверне, якщо воно не зачіпає якусь конкретну персоналію, бо зараз усі сміливими поставали, а тоді... Тоді, за часів "рідної" партії, кожну видану збірку перечитували спеціальні чиновники по кілька разів, вишукуючи в ній бодай які темні місця — якщо знаходили щось подібне, видавцям тоді не позаздриш! В часи "компресу" — Комітету по пресі — сидів спеціальний чиновник, котрий приходив на роботу лише читати видані книги — мабуть, в жодній країні світу не було такої посади. Той чиновник читав щойно видану книгу щодня по вісім годин підряд, читав неспішно, абзац за абзацом, з лінійкою, доскіпуючись до кожного рядка — а чи немає там, бува крамоли? Якщо відволікався на хвилину — до телефону, до начальства, відповідав на репліки співробітників чи в туалет ішов, — прочитане відзначав лінійкою або олівцем, суворо слідкуючи, щоб не пропустити бодай рядка непрочитаного. А перед цим кожний рядок книги, чи то пак ще рукопису, — перечитував редактор — перший по-суті цензор, — потім завідуючий редакцією — другий цензор, — потім головний редактор чи його заступник — третій цензор, потім справжній цензор з Головліту (найголовніший), а вже тоді чиновник з Комітету по пресі, п’ятий цензор. Трудно було за такого контролю хоч що-небудь провести в творі чи не там, бодай, поставити акцент — виловлять, затаврують, загризуть! Варто ще додати, що крім згадуваних п’яти цензорів, — редактор, завідуючий, головний редактор, Головліт, спецчиновник Держкомвидаву, за книгами слідкували ще три стовпи тодішнього режиму — ідеологічні відділи райкому-обкому чи й ЦК республіки та "компетентні органи" — КДБ. А вже цих церберів провести було практично неможливо. Навіть запевняння автора (до цього іноді вдавалися), що я, мовляв, мав на увазі не нашу квітучу дійсність, а загниваючу капіталістичну, на них не завжди діяли. Ось характерний приклад. Коли в Дніпропетровську арештували поета Івана Сокульського, то серед його паперів під час обшуку виявили вірш "Воли":
Воляча кров у нас, волячі у нас жили,
воляча вдача, добра і м’яка.
У шумі цім волячі наші сили
приковані до чорного гака.
Розумні, карі, сиві, сірі —
куди ведуть, куди нас гонять — ідемо...
А б’ють — воляча у нас шкіра,
воляча шия в нас — під будь-яке ярмо!
Степами йдем, у спразі, в муці...
Погоничів — не наші то дороги.
Погоничі — і ті вже з нас сміються:
"Для чого носять гострі свої роги?"
... Хай щедрі ми талантами, хай здібні,
хай щирість знають нашу і красу —
в машинний вік ми не потрібні!
нас віддадуть на ковбасу!
Ми знаєм це! Хазяїн нами оре,
Свистить батіг, бо люблять наші боки!
Доки ярмо, і жити дам допоки?..
Воляча сила в нас, воляча в нас покора!
Цей вірш Іван Сокульський написав у 1966 році за тоталітарного режиму, ясна річ, не міг його надрукувати. Вперше він з’явився друком у крихітній газетці "Жорна" за вересень 1989 року, номер перший. "Жорна" були органом щойно створеної Дніпропетровської регіональної організації Народного руху України за перебудову (у мене зберігся цей номер з епіграфом "Розкуйтеся, братайтеся"). Так ось в тому номері газети І. Сокульський розповів про свій арешт, як при арешті слідчий прочитав вірш "Воли" і сказав поету, як вирок виніс (що так і було): "В этом стихотворении содержится клевета (будь-яка критика чи правда тодішнім режимом йменувалася не інакше, як клевета — В. Ч.) на положение рабочего класса".
Підсудний: "А чому тут не про становище робітничого класу, скажімо, в США?"
Слідчий: "Не отпирайтесь, вы имеете в виду именно наш рабочий класс!"
Довелося відповісти українською народною усмішкою: "їде п’яний вулицею та й каже: "Дурень цар!" Почув це жандарм, привів його з належне місце і звинувачує: "Он нашего царя дураком назвал". "Та я ж про турецького царя" — почав виправдовуватись підпилий. "Я-то знаю, если дурак, так это наш царь!" — відрізав жандарм. "Воли" інкримінувалися його автору як "клевета на советский рабочий класс". Що й казати, тяжко було сатирику в есересерії. В друк ішли лише дрібні речі, гострі ж — у стіл. Хто з сатириків, знаючи це, обминав гострі теми, той звикав обходитись дрібнотем’ям — просто і безпечно...
Валентин ЧЕМЕРИС,
автобіографічна трилогія
"Веселий смуток мій", Київ, 2007.

Р. S. І все ж сміхотворці не здавалися, не чекали сприятливих умов для творчості, рук (чи пер) не опускали. Особливо ведучі. Попри всі утиски, заборони та обмеження, створювали й значні речі і сатира хоч і з трудом, але трималася на плаву. І навіть мала свої досягнення. Виходив "Перець", виходили сатиричні збірки С. Олійника, Ф. Маківчука, М. Годованця, О. Ковіньки, С. Воскрекасенка, М. Білкуна, П. Глазового, А. Косматенка, Є. Дударя, О. Чорногуза і багатьох інших. Недарма ж у рядках, присвячених Остапові Вишні, епіграфіст А. Костовецький писав:
Ти вишнево усміхнися,
Подивися, батьку, як
Ой під Вишнею розрісся,
Буйноквітнучий вишняк!
Це про них, незламних наших сатириків-гумористів можна сказати словами іншої епіграми А. Костовецького, присвяченої Павлові Глазовому:
Його сатира —
Бойова!
Пече, неначе
Кропива.
Та дехто автору рече,
Що грубувато
Він пече.
Хай так.
Але скажіть, бува
В природі...
Ніжна кропива?