Валентин ЧЕМЕРИС
З КИМ СМІЄТЬСЯ УКРАЇНА
Антологія українського сміху

На той Парнас
Чесав Панас,
Та чує звідти окрик:
— Не прись! Зачинено —
У нас
Критичний переоблік!
Валентин Лагода

Книга друга
ЧЕРВОНИЙ ПАРНАС

ЮРІЙ ВУХНАЛЬ
(1908—1937)
"КОМСОМОЛЬСЬКИЙ ОСТАП ВИШНЯ"

Ковтун Іван Дмитрович (літ. псевдонім Юрій Вухналь) народився 5 жовтня 1906 року в с. Чорнобаївка Ізюмського повіту на Харківщині в селянській сім’ї. Закінчив Куп’янську гімназію.
1922 року вступив на педагогічні курси імені Г.С. Сковороди (м. Харків), після яких навчався в Харківському інституті народної освіти. Ще студентом співробітничав у газеті "Селянська правда", де й надрукував перші свої твори. Потім працював у редакціях газети "Комсомолець України", журналу "Червоний перець". Належав до літературних організацій "Плуг", "Молодняк", ВУСПП. Став одним із найпопулярніших українських сатириків. Не випадково у журналістських колах його називали "комсомольським Остапом Вишнею".
Автор збірок нарисів, фейлетонів, гуморесок "Червоні паростки" (1925), "Товариш і товаришок" (1926), "По злобі" (1927), "Початкуючий" (1928), "Помилка професора Кіма", "Гуморески", "Життя і діяльність Федора Гуски", "Крилатий рейс", "Одруження Гаврила Ратиці", "Щирий українець" (1929), "Люди моря" (1931), романів та повістей "Яструби" (1928), "Азіатський аероліт", "Юнг-бунл" (1931).
Далі йде — за біобібліографічним довідником "Письменники Радянської України", рік видання 1988-й, — рядок про підозріло ранню смерть письменника у віці 31 року: "Помер 15 липня 1937 року".
Уповноважені Харківського обласного управління НКВС 2 листопада 1936 року провели трус на квартирі й заарештували письменника. Йому було пред’явлено звинувачення: "участь в українській націоналістичній терористичній організації, яка готувала терористичні акти проти керівників ВКП(б) і Радянського уряду". На численних допитах і на суді ні в чому себе винним не визнав. Зачитані проти нього свідчення категорично заперечив як фальшиві.
Військова Колегія Верховного Суду СРСР 14 липня 1937 року засудила Ковтуна-Вухналя І.Д. до найвищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією належного йому майна.
Вирок виконано 15 липня 1937 року.
При додатковому розслідуванні справи в 1958 році Максим Рильський, який добре знав Юрія Вухналя, дав такий відгук про нього: "Це був здібний гуморист і автор цікавих книжок для юнацтва та дітей. Я ніколи не сумнівався, що І.Д. Ковтун чесний і відданий радянський громадянин". А Микола Бажан написав так: "Він безумовно був радянською людиною, якій були чужими антирадянські чи націоналістичні настрої та висловлювання. У своїх пародіях, епіграмах, жартах він засобами сатири й гумору боровся зі всім, що відживає..."
Військова колегія Верховного Суду СРСР 4 листопада 1958 року вирок щодо Ковтуна-Вухналя І.Д. скасувала і справу припинила через відсутність складу злочину.
Юрій Вухналь реабілітований посмертно.
Всі його збірки, видані до арешту і розстрілу, були вилучені з усіх бібліотек і знищені — як творіння "ворога народу".
І — на 26 років — люта заборона. Навіть у статті згадувати його ім’я. Що був, мовляв, такий сатирик в Україні. Таке примусове забуття було фактично другим розстрілом.
Лише в часи хрущовської "відлиги", коли вперше відкрито заговорили (і мов би ж засудили) криваві сталінські репресії, гуморески було перевидано. Зокрема одну з його найпопулярніших збірок "Життя і діяльність Федька Гуски" в бібліотечці "Перця" завдяки Федору Маківчуку (стотисячний тираж!), та через три роки вийшла ще одна його збірочка "Товариш і товаришок".
І — знову забуття.
А був же одним з найпопулярніших молодих українських сатириків-гумористів, якого навіть називали "комсомольським Остапом Вишнею" (таке титулування, між іншим, пришвидшило його загибель).
Був... А втім, чому був? Він і є. І завжди буде в історії українського Сміху. Іван Дмитрович Ковтун, який писав під псевдонімом Юрій Вухналь.
Невідомо чому в миру Іван Дмитрович Ковтун вибрав собі такий літературний псевдонім — Вухналь. Але відомо, що вухналь (рідше — ухналь) — спеціальній цвях, яким прибивають підкову до кінського копита, а також підісок до осі. Вишня: "Ти (коню), босий, некований"! Уяви собі, вухналя нема!" Ю. Мокрієв: "Льоша зазирнув у ящик з цвяхами: — Ого! Всіх розмірів! Що? Та тут навіть вухналь Є! — Він засміявсь. — Вухналем же коней кують!.."

***

Юрій Вухналь
ТРУДОВИЙ ДЕНЬ ФЕДЬКИ ГУСКИ

Зустрів я недавно свого давнього товариша — Федю Гуску. Сумний він та невеселий. Питаю:
—Чого, Федю, на життя так невесело дивишся?
Сів біля мене Федя, плюнув через губу (по давній звичці) та сумно-пресумно:
—Ех, братішка, умов для праці немає, затирають нас, кожен тобі капость норовить підстроїти, бюром лякає, хуліганом узиває!
—...Дома й то спокою тобі не дають, — казав далі Федя. — Прокинувся я вчора ранком, а мати ще снідати не зварила. І сказав їй усього два слова: мовляв, мамашо, пора вам продукційність праці підвищити, пораєтесь біля печі років тридцять, а кваліфікації ні на копійку.
А вона й скипіла:
— Тобі й їсти не слід би давати, — бродиш, як барбос той, — як тебе в комсомолі тільки держать?!
— Киньте, — кажу, — мамашо, бухтіти. Не розумієте потреб сьогоднішнього дня, то й не сікайтесь, і організації не чіпайте — у мене нагрузка. А не дасте снідати, сам у погріб піду й молока нап’юся.
Мати за чаплію та в опозицію:
— Я тобі голову розвалю!
І стало мені образливо, і подавсь я геть із хати. Іду собі вулицею, гульк — лежить проти двору баби Одарки собака — хвіст одкинула й очі заплющила.
Не інакше, — думаю, — як скажена, одвернись тільки, а вона тебе за ногу цап — і пропадай, Федько Гуска, не на фронті революції, а в оточенні мирному.
Думаю — вбити треба, поки людей не поколошкала. Узяв каменюку й ахнув її — так вона й не тріпонулася.
Як вибігла тут баба, як заголосить:
— Та чи вона тебе чіпала? За що ти собаку безневинну погубив, барбос ти іродський?
Підступив я до неї та на вухо:
— В ДПУ хочеш? Ти бачила, як вона очима водила та як хвіст одкинула? Та вона в тебе самасшедча!
А вона мені:
— Сам ти самасшедчий!
Досадно мені стало — як ти її переконаєш? — повернувся й пішов до сельбуду.
— Слиш, пацан, — питаю піонера, — в сельбуді хто є?
А воно мені:
— Який я тобі пацан?!
Взяв я його за гузир однією рукою, а другою за вухо.
—Так ти, — кажу, — отак на питання старої гвардії відповідаєш? Та ти знаєш, гнидо аліментарна, може, я за тебе страждав у революцію. Ех ти, зміна єрундова.
Та керуючою рукою по задниці його, по задниці… Верещить воно, пручається. Пустив я його, а самому досадно: зміни путящої немає!
Зайшов у сельбуд, а там сидить Пріся. Я до неї, як товариш, положив руки на груди й хотів побалакати про внутрішній стан нашої продукції, а вона як заверещить та від мене.
Тоді я їй:
— Ех ти, міщанка, наскрізь прогнивша, може, товариш на політичну тему хотів з тобою побалакати, а ти тікаєш. Міщанка ти!
Вийшов із сельбуду і світ мені не милий.
А тут назустріч суне піп, та в новій рясі. Не витримав я... плюнув на його рясу та голосом, повним пролетарської зневаги:
— Ех ти, опіум!
А він:
—Ви, товариш Федір Гуска, пообережніш, а то я за таку антирелігійну пропаганду жалітися буду.
А я йому:
— Цить, а то вмреш! За себе не ручаюсь...
І сумно мені, пресумно: опіум, так би мовити, і той огризається.
Іду повз крамницю, а там очищену виставлено — так я з горя й хильнув. Та й подумати так: ну, не питиму я, не питимеш ти, а там третій пити не схоче. Питаю я тебе, хто ж тоді питиме? А випустили: збиток видимий державі.
Не пригадую я після того нічого — не стільки від горілки, як од горя.
А на другий день на бюро мене.
— А за що? За віщо?
Федько подивився на мене, шукаючи співчуття.
— Та воно, бач, Федю, не добре-таки ти робиш, — промовив я.
Федько враз одсунувся од мене:
—Ах ти, угодовець! А ще товаришем звешся! Зачуха ти, а не товариш!
Я змовчав. Правду кажучи, боявся, щоб мій закадичний товариш Федір Гуска по вуху мене не дзенькнув.

***

ЛЮБОВ ФЕДЬКА ГУСКИ

Ми сиділи на дубках біля сельбуду, і Федя, обнявши мене однією рукою й примруживши око, час од часу спльовуючи, розповідав мені сумну свою любовну історію.
— Спочатку наші дипломатичні взаємовідносини з Дунькою були досить добрі й нормальні — обніму, було, кріпко, цмокну в щоку, а вона лише солідарно підморгує та хіба коли-не-коли скаже:
— Федько, не політиканствуй, куди ти ото рукою поліз? Ану зараз же вийми!
У Дуньчиній клуні був як у себе дома, це було, так би мовити, моє повпредство. Прийду, ляжу на примістку й почуваю себе, як недоторкана особа на ворожій території.
Так було до тої пори, доки в наші справи не встрявали Дуньчині батьки й не мали ніякого впливу на її особу. Але якось (Федя зітхнув) Дунька підпала під вплив батька й матері і почала вірити їхнім брехливим наклепам.
Захопивши владу до своїх рук, батько й матір — ці твердолобі консерватори — повели таку скажену агітацію проти мене, що я не знав, де й дітись.
От, уяви, одного разу в неділю виходить Дуньчина мати — цей міністр
внутрішніх хатніх справ — на колодки й привселюдно на жіночому, так би мовити, парламенті виступає з провокаційною мовою, мовляв, Федько Гуска — барбос і падло, та я його, ракла, й у двір до себе не пущу, а не то що дочку заміж за нього оддам. На колодках в той час була тітка Мокрина, а ти ж знаєш тітку Мокрину — це ж не жінка, а чортова радіотрансляція. Через день все село знало про виступ й з усіх боків коментувало промову Дуньчиної матері — натякаючи на загострення взаємовідносин поміж нами та на розрив.
Я сам добре почував, що тут пахне розривом. І не помилився. Одного разу я таки підмовив Дуньку піти погуляти, і, залишивши піджак свій у клуні, пішов на леваду.
Через годину повернувся й побачив жахливу картину. На мій піджак Дуньчині батьки зробили ганебний наскок. Це був справжній розгром.
Як потім виявилося, батьки шукали якогось листа, що начебто я писав до Гапки Сапронової.
Це мене так обурило, та й справді, братушка, це ж було нечуване нахабство, що я тут же у Дуньчиному дворі помінявся з матір’ю гострими нотами. На другий день у селі тільки й розмови було, що про мій розрив. Ворожі до мене кола населення галасували, що, мовляв, так йому й треба, сучому синові, й побоювалися — коли б я Дуньчиним батькам вікон не побив.
Помірковані кола стояли на моєму боці.
— Ну, а як же ти — не шкодуєш? — запитав я Федю.
Федя глянув на мене, усміхнувся, плюнув і гордо промовив:
— Мені хіба що — вони плакати будуть, а не я. Я ще вчора з хуторів двоє замовлень одержав: Хвеська Карпова — гуляти в неділю закликає, а Горпина Капронова на покрову прохає прийти, — он як — поняв?