Валентин ЧЕМЕРИС
З КИМ СМІЄТЬСЯ УКРАЇНА
Антологія українського сміху

На той Парнас
Чесав Панас,
Та чує звідти окрик:
— Не прись! Зачинено —
У нас
Критичний переоблік!
Валентин Лагода

Книга друга
ЧЕРВОНИЙ ПАРНАС

ВАСИЛЬ ЧЕЧВЯНСЬКИЙ
(1888—1937)

ПІДСУДНИЙ ВІДПОВІВ, ЩО ВИННИМ СЕБЕ НЕ ВИЗНАЄ.
ВИРОК, ЩО БУВ ОСТАТОЧНИМ І ОСКАРЖЕННЮ
НЕ ПІДЛЯГАВ: РОЗСТРІЛ З КОНФІСКАЦІЄЮ.

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ

До упорядників виставки "Українська художня література за ХV років" при інституті Шевченка в Харкові.

Товариші! Без зайвих фраз.
Без вступів, просто і одверто
(Проте настирливо й уперто)
Дозвольте запитати вас:

— Чому на виставці нема
Мене? Чечвянського такого?
Що я працюю так? Дарма!
Що? Схоже, я й не дав нічого?..
Чи може я не дописав
Чогось до норми, до статуту?
Щоб і собі набути прав
Висіть на стінці інституту?

Тоді скажіть! Так я напнусь,
Ударно, так сказать, натисну,
Ви склом оздобите стіну —
І я тоді на ній повисну.

І буду знати я — нікчема:
І ще, мовляв, не літбагаж —
Шістнадцять назв книжок окремих
І 200-тисячний тираж
Вітаю вас усіх аж-жа!!!

Василь Чечвянський
1933 р.

"Дивне діло: десь там, на Полтавщині, син лебединського сапожника Михайло Кіндратович Губенко, солдат, що приїхав у Грунь, до поміщиці фон Рот, був у неї за прикажчика (я барині ручку цілував. Факт!), оженився в Груні з молодою дівчиною Параскою Олександрівною (Балаш — її прізвище). М.К. Губанкові було вже 33—34 роки. Народили вони за двадцять п’ять років (батько вмер 1909 року) сімнадцять дітей. Двічі близнята! Батько вмер, коли наймолодшому, Костеві, був один тільки рік! Подумайте — за двадцять п’ять років життя з матір’ю — сімнадцятеро дітей! Злидні злиденні! Коли батько помер, — господи! — та їсти не було чого! Ото мене й старшого брата, Василя (потім він Чечвянський), батько одвіз у Київську воєнно-фельдшерську школу. І ми, 18—19-річними хлопцями пішли... Куди? У світ!" — Остап Вишня, із щоденника "Думи мої, думи..."
Українську сатиру та гумор періоду 20-х — початку 30-х років XX сторіччя, з 1917-го і десь по І-й письменницький з’їзд, червень 1934-го — крім Василя Блакитного та Остапа Вишні, успішно й енергійно репрезентували Микита Годованець, Олександр Ковінька, Юхим Ґедзь, Леонід Чернов, Сергій Чмельов, Юрій Вухналь (Ковтун Іван Дмитрович, автор тоді популярного "Життя і діяльності Федора Гуски), Михайло Бондаренко, Микола Бриль, Антоша Ко, Кость Котко...
Серед цієї знаної тоді першої когорти перших радянських сатириків та гумористів чільне місце (особливо після Василя Блакитного та Остапа Вишні) займав Василь Чечвянський. Як пізніше писатимуть: письменник першого призову (тоді це було модне слівце: призов!) в українську радянську літературу, а УРЕ зазначатиме, що його "сатира та гумор (були) тісно пов’язані з життям країни часів відбудови народного господарства та будівництва соціалізму". (Той соціалізм, якого врешті-решт — як покажуть пізніші часи, — так і не вдалося збудувати, адже все завершилося лише благими деклараціями, і знищить його).
Василя Михайловича Чечвянського (як і багатьох-багатьох його побратимів), він же — Василь Михайлович Губенко, рідний брат Остапа Вишні, на рік за нього старший.
Як і брат Павло, Василь теж народився на хуторі Чечва — звідси і його прибране ім’я. (До речі, перший псевдонім, що не прижився, майбутнього Остапа Вишні був Грунський. Павло Грунський).
Як і менший брат Павло, Василь теж навчався на військового фельдшера (єдина освіта, що тоді світила синам відставного солдата), і теж від природи був вродженим гумористом. Як і брат Павло — від Бога, якого обидва — така була епоха! — не визнавали і кпинили з Нього, як могли. З усім юнацьким максималізмом.
Під час Першої світової Василь Губенко перебував на фронті, у 1917 — в лавах Червоної армії, де займав значні військові посади
Учасник громадянської війни (був тяжко поранений, отже, за радянську владу пролив кров). Після демобілізації й повернення на Україну (1924) починає систематично виступати в республіканській пресі, за друге народившись, але вже як Чечвянський, предотепний гуморист. Працював у газеті "Вісті" та журналі "Червоний перець", належав до літературних організацій "Плуг" та ВУСІІП.
Тож і вийшло, що сімейство відставного солдата з Груні збагатило українську літературу — та ще гумористику, рідкісний жанр! — двома письменниками, братами-гумористами. Та ще й обидва з талантом від Бога!
Перша збірка гуморесок Василя Чечвянського виходить у 1928 році — "Царі природи", а слідом за нею і збірка "Ех, товариші...", а потім як сипонуло: "Кадило", "Між іншим", "Оздоровлення апарату", "Оскуднєніє", "Переливання крові", "Фактор" (1929), "Не вам кажучи", "Пародії", "Республіканці" (1930), "Нещасні" (1933), "Учителю — путьовку" (1934).
Виходили збірки одна за одною, а в деякі роки й по кілька і всі користувалися незмінним успіхом — їхній автор стає визнаним гумористом.
Старт був добрий, розгін що треба, здавалося, попереду буде лише незмінний успіх і визнання, що зростатиме й зростатиме... Але на все про все у нього тоді залишалося — він навіть і не підозрював, — лише дев’ять років. Всього ж йому судитиметься протриматися у цьому світі лише піввіку, а тоді його знищить та влада, яку він на фронтах кровію утверджував, а в мирний час — своїм гострим і дотепним пером…
Василь Чечвянський все вмів робити "натхненно, із справжнім творчим горінням. Сучасники розповідають, що це був невимушене жвавий, виключно людяний товариш. В роботі — бойовий організатор, на дружніх вечорах — душа товариства, жартун, що немов із рогу достатку невпинно сипав і сипав свої дотепи.
Цей сатирик відрізнявся від свого брата Остапа Вишні, який в побуті був, здебільшого задушевним ліриком і тільки іноді, час од часу "вибухав" якимось приперченим жартом чи тонким каламбуром" — Ю. Бурляй, І далі:
"Оце органічне відчуття гумору, тісно поєднаного з ВIРНИМ ІДЕЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ (виділення моє — В.Ч.), добрим знанням мови, народу дало змогу письменнику створити ряд хороших гуморесок.
Гуморески В.Чечвянського були найтісніше пов’язані з сучасністю, тобто — тогочасною дійсністю. Подих сучасності і визначав пафос творчості гумориста... Його твори, твори сатирика, завади доносили до читача ясну і важливу думку. Сміх тут виступає, за гегелівським визнанням, в ролі тієї високої і благородної особи, яка збуджує прекрасні емоції, змушує глибоко затруюватись, дає поштовх, за висловом Салтикова-Щедріна, до тієї окремої інтелектуальної роботи, яка лежить уже за межами даного твору... "
Вже тоді критика зазначала, Василь Чечвянський не наслідує сліпо свого архіпопулярного брата, що іноді і досі роблять молоді й не молоді сміхотворці — він ішов своєю власною дорогою. (Якщо в Остапа Вишні діяли переважно селяни, то у В. Чечвянського — люди міста). Діє часом і інтелігент, що вдає з себе простака, а ще частіше — обиватель — їх і висміював — разом з міщанством — сатирик.
Любив пародію. Тут він виявив себе майстром! Блискучим! Видав окрему збірку "Пародії", куди увійшли насмішкуваті гуморески-пародїї на його колег по перу — М. Бриля, Остапа Вишню, Іона Вочревісущого, П. Ванденка, Ю, Вухналя, Ю. Ґедзя, Ю. Золотарьова, Антошу Ко, К. Котка, Олафа Кракена, Л. Чернова, С. Чмельова і самого... Василя Чечвянського!
Одне слово, Чечвянський "був... бойовим, винятково актуальним письменником, митцем, що вмів схоплювати характерне, засобами гумору і сатири відтіняти, висміювати недоліки" — Ю. Бурляй.
А відтак критик справедливо наголошує, що кращі твори Василя Чечвянського, безперечно, залишаться в нашій літературі, як її краще надбання.
Водночас він був одним з фундаторів “Червоного перця”, його постійним автором. Взявши добрий розгін, ріс і ріс як сміхотворець. До популярності свого молодшого брата-гумориста Остапа Вишні Василь Чечвянський не піднявся. Не встиг, не дали. Зупинили його творчість на 16 збірці — кулею в потилицю…
Далі їхні долі стають схожими аж моторошно — в лихові-біді, Остапа Вишню арештують у 1934 році і відправлять на далеку радянську
Північ, Чечвянського ж Василя розстріляють удома.
...2 листопада 1936 р. помічник начальника III відділення секретно-політичного відділу УДБ Харківського обласного управління НКВС молодший лейтенант Держбезпеки Замков постановив: заарештувати Чечвянського-Губенка і тримати його під охороною в спецкорпусі № 1 управління. Наступного дня й відбувся арешт. Тоді ж були й вилучені «як контрреволюційні й націоналістичні» книги Чечвянського.
Вже другого дня після арешту в результаті «майстерного» допиту, проведеного капітаном Держбезпеки Якушевим і лейтенантом Лисицьким, Чечвянський «зізнався», що є учасником контрреволюційного підпілля з 1933 року, «будучи зв’язаним з активними ворогами Радянської влади» Хвильовим, Вишнею, Кулішем, Вражливим, Поліщуком.
27 лютого 1937 року Замков приймає постанову за розпорядженням УДБ НКВС УРСР: «Чечвянського Василя Михайловича направити в окремій камері вагонзака» в Київ.
Тут за нього береться оперативний уповноважений IV відділу Акімов. 19 травня він «знайшов», що «слідством встановлена приналежність Чечвянського-Губенка до української націоналістичної фашистської організації, що стоїть на терористичних позиціях». Ось кілька пунктів з офіційного обвинувачення:
«1) Був активним учасником української контрреволюційної націоналістичної фашистсько-терористичної організації, зв’язаної з троцькістсько-зінов’євською терористичною організацією, що здійснила 1 грудня 1934 року злодійське вбивство тов. Кірова і готувала в наступні роки терористичні акти проти керівників ВКП(б) і Радянського уряду.
2) Вів активну роботу по створенню терористичних кадрів, пропагуючи ідеї терору.
3) По контрреволюційній роботі був зв’язаний з активними учасниками організації
Ковтуном-Вухналем, Савицьким-Гедзем і Волковичем».
У протоколі закритого судового засідання виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 14 липня 1937 року читаємо: «Підсудний відповів, що винним себе не визнає. Від своїх показань на попередньому слідстві відмовляється, тому що дав їх під тиском слідства... Підсудний заявив, що показання не, відповідають дійсності... В останньому слові нічого сказати не побажав...»
І ось вирок: розстріл із конфіскацією всього приналежного йому майна. Вирок був остаточний і оскарженню не підлягав відповідно до постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року.
Чечвянський розстріляний 15 липня 1937 року.
16 травня 1957 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР прийняла ухвалу: вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 14 липня 1937
року стосовно Чечвянського-Губенка Василя Михайловича скасувати за обставин, що наново відкрилися, і справу про нього припинити за відсутністю складу злочину.
Василь Чечвянський реабілітований посмертно.
Але в письменницьких довідниках про розстріл не буде й слова. Звично писатимуть: помер 26 жовтня 1938 року…
І лише у 1959 році, вперше, після 21-річної заборони нарешті вийдуть "Вибрані і гуморески" Василя Чечвянського, якому жорстока народна влада, що її він утверджував кров’ю своєю на фронтах і пером сатирика в мирний час, так і не дала досягти свого злету...

***

Василь Чечвянський
ЯРМАРОК У ПОЛТАВІ

… Граждане. Не скоплятись! Проїздіть скоріш! Соблюдайте порядок! Коли ти, приміром, свиня, то не лізь у коров’ячий відділ. І взагалі, дуже прошу! Ну? Кому я говорю? Вам говорю,— якого ж чорта ти гав ловиш? Нікоторої сознательності! Дивись на арку. Написано: «Добро пожалувать», значить і додержуйся гасла, а не прись, як сарана членовредительная.

***

— Безпрогришная лотерея «Іде-фикс», або по-нашому, по-руському «верное дело»! Прошу не змєшувать з іншими подібними одурачуваннями доверяющей публіки. Ще тільки три дні! Мило попа-дається! Духи попа-даються; пудри попадаються! Булавки, голки попадаються! Граждане, будьте увєрени, як дома!
Раз ви купили квитка за п’ятнадцять копійок, півбіди вже зроблено і ключ до секретності вашої судьби у вашій собственній руці!

***

Мухомори «Ідеал». Найвища кара для мух. Присуд виконується завсігда. Помилувань не буває. Тольки тут і тольки сьогодні! Смерть мухам! Мухомори «Ідеал»!

***

Кварц-наждачний брусок. Лебединая пісня Едісона! Винайшов і не вмер! Точіть ножі, сокири, коси, поднімаїть різні хазяйствені вопроси! От вам коса — безпросвітне тупая. На ваших уважающих глазах я беру косу і вдаряю по своїй руці без послєдствій! Которая коса, як бачите, тупая! Потім я беру кварц-наждачний брусок і, не говоря худого слова, проводжу по косі декілька раз способом, відомим науці під назвою «мантачка», і прошу: навіть бомага ріжеться як воздух! Не подумайте, граждане, що тут якась маніпуляція з руками чи отведєніє глаз. Все це секрет винахідника, що за допомогою метала кварца та мінерала наждака з додатком грунту Арканзаса і трьох частин власної секреції винайшов кварц-наждак! Брусок за тридцять копійок!
А скло? Як шліфувати скло? Пальцем не одшліфуєш! Чим різать скло? Одного бажання мало! Кварц-наждачний брусок ріже скло якої хочете форменності. Криво, косо, фігури, зигзаги!!
Купуйте, граждане, бо це вам не який-не будь мідний годинник 56 проби, а вещ осяза тельная, на ваші собственні глаза!

***

— Да, коньки справні, що й казать! Но, істино говоря, держать їх можна тольки для заведенія потомства. Потому запряжи його у віз, або, приміром, у гарбу, то зостануться, безсловно, самі голоблі, а решта перейдьот у забвеніє праха і додому підеш пішки! Што, неправильно? На таких коньках, дорогой товариш, видать, що й на конячому фронті ділишки підправляються! Што, неправильно?

***

Отці наші благодітелі,
Мами наші сожалітелі.
Подайте темному, незрілому,
Заробити не умілому,
Войдіть у сознаніє —
Згляньтесь на моє состраданіє...

***

— Оця коняка з запалом? Гражданін! Та ви краще вдарте мене по морді, але не впотребляйте таких слов! Та де ж у неї «запал», накажи мене бог?! Справжня коняка довоєнної продукції! Та що ти в зуби, заглядаєш? І зуби й противной хвостовой полюс у справності. Та цього коня хоч у надозрітельную трубу розглядай — все на своєму місці. Що? Триста дорого? Ну, молись. 290 і десятку на пропой! Не йдьоть? Ну, й за 200 не пойдьоть. Нехай постоїть. Воздуху не позичать. А кормів вона по три дні не просить — все ‘дно не даємо! Походи, походи, товаришок! Ноги, видать, свої, не куповані. Походи!

***

— Ваша судьба, мадамочка, безусловная, але залежить вона від одного відповідального короля з казьонного дому. І загинаєть король ваш признаніє какойсь-то бльондинці, але ви не сумлівайтесь: з бльондинкою у нього антірес вроді, як де-юре, а з вами дійшло до факту, і видать це, дорогая, і по картах, і по вашій хвигурі..
А у вас, дорогий товариш, непорозуміння з Чрефоним королем.
По цій гризинатальній лінії ніби той король з контрольної комісії, а по
цій шпенпердикулярній — ніби з вашої установи.
І копаїть, копаїть король той під вас різні ями і закладаїть фугаси.
І на пролетарське походження не надійтесь, бо воно у вас уже стерлось.
А мозоль цей — ні до чого. Це портфельний. Комісія на нього не зважає.
Жіноча лінія у вас сильно розрослась і зовсім знистожила лінію аліментарну.
А цей горбочок — це горілчаний. Випирає він надзвичайно...

***

— Держи! Держи! Лови! Товариш міліціонер! Оця гола сволоч украла в мене коробку пудри! Без штанів, мерзавець, ходиш, а красти вмієш?
— Граждане! Прошу до району не «виражаться». Там все без вас буде зроблено, по закону! В чім справа?!
1930 р.

***

«ЛИЦАРІ»

От, товариші, жіночий день незабаром. Так сказать восьме березня. Міжнародне свято. Нові плакатики по парканах розклеєні будуть. Промови про «куховарку й державу». Багато промов. Мільйон, а може й більше. Взагалі, скільки промовців, стільки разів і про «державну куховарку» згадають.
Тільки що з цих промов, коли не поважаємо ми жінки. Плакатики вивішуємо, а за коси тягаємо, промови говоримо, а від аліментів тікаємо.
Ех, товариші!! Га де ж ті часи, «коли лицарі були хоробрі». І взагалі, де ці «лицарі»?
Увіходить, приміром, до трамвая, особа прекрасного полу — старушка яка-небудь — і хоч би тобі хто своє місце тій старушці уступив.
Де там? Всі сидять, а особа прекрасного полу стоїть.
Отак у нас робиться. А «плакати, промови».
Сьогодні, наприклад, з Корнієм Івановичем на службу їдемо. Трамваєм. І увіходить жінка. Молода матір, так сказать, і на руках «наше майбутнє» держить. І, звичайно, ніхто й не подумав місце женщині запропонувати.
Тут Корній Іванович не видержав:
— І а що ж це таке, граждане, — говорить, — женщина з дитиною стоїть, а ви всі сидите на одинадцятому році революції!! Ганьба! Так для чого ж диктатура й самокритика. Так тільки, щоб «пиль у глаза пускать». Ех...
А тоді обернувся до громадянки з дитиною та:
— Сідайте, гражданко, на мої: місце, бо я зараз злажу. Моя зупинка, а всім цим хай буде сором нині, повсякчас і на віки вічні.
І сіла женщина, і злізли ми.
Та хіба ж таких, як Корній Іванович, ви стрінете тепер. Якраз.
Тепер більше «промови та плакатики».
Ех, граждане!!

***

П А Р О Д І Ї

ДИБ-ДИБ НА СЕЛО!!

Остап Вишня
Ой полола горлиця
Лободу, лободу
Та й послала припотня
По воду, по воду і т. д. і т. д.

Чудова ця народна пісня, прекрасна ця народна пісня, весела ця народна пісня, але невесело було Запридухівському с.-г. кооперативному товариству,—• а зовсім навпаки.
А «навпак» цей стався через того, як то кажуть старі люди, «опчественного» бугая, що його (бугая) придбало воно (с.-г. товариство) у краснопупівської артілі «Доброскоту», щоб він (бугай) та полюбив запридухівських корів, щоб від тої (любові) та були гарні телята, щоб ті телятка та гарно ссали корів, щоб вони (корови) та давали багато моньки, щоб через неї (моньку) легше нам було жити.
Велика, як бачите, ідея, прекрасна, як видите, ідея...
Але …
Іди, іди, припотню,
Не барись, не барись,
На чужії горлиці
Не дивись, не дивись.

Але хоч і був той бугай сентиментальської породи, хоч і дивився він виключно на запридухівські рогаті та хвостаті «горлиці», нічого з тих поглядів не виходило.
Не виправдав бугай надій, що на нього покладало с.-г. т-во, спасував, одне слово, бугай... Не може він задовольнити палкого почуття запридухівських «дам», що чекали на любов племінного цього «кавалера», і серце їхнє (коров’яче) тремтіло, як телячий хвіст на морозі.
Виявилося, що племінний цей бугай не способний продовжувати роду свого товарячого.
І в розпуці тепер запридухівські корови, і в розпуці с.-г. т-во, бо воно
вложило в того бугая аж 350 карбованців, і пишуться численні листи, і посилаються численні листи, і просить с.-г. т-во поради в редакції.
А що ми — редакція — можемо порадити, коли в нас штат малий, недавно оце скорочення було.
Трудно ж нам, шановні запридухівці, їй-бо трудно...
Обходьтесь вже як-небудь домашнім способом...
Бо чужії горлиці
Полетять, полетять,
Вони тебе, припотня,
Не схотять, не схотять.
Ах, як трудно, коли бугай не «імпонірує».
Ах, ах!
Ах!
1930 р.

***

ФЕДЬКА ГУСКА ПИСЬМЕННИК

Юрій Вухналь

І
Сонечко спадало...
За клунею гавкав голодний собака Рябко, круторогий волик висмикував із стріхи солому, буланенький кінь бив задом по порожніх яслах, вузькозада корова Манька засмучено облизувала своє худе телятко, яке в розпуці знесилено крутило хвостиком і жалібно мукало, котик Васька здихав під призьбою, зозуляста курочка плакала серед двору, а півень Петька рішучо кукурікав:
— Сьогодні ввечері повішусь!
А молодий господар цього «зразкового» господарства Федька Гуска в цей час ішов на досвітки.
Дійшовши до подвір’я свого сусіди Гаврила Ратиці, Федька заклав два пальці в рота, шалено свиснув і промовив крізь зуби:
— Шлюха...
— Хто шлюха? — по-комсомольському, з ідеологією спитав Ратиця, що стояв біля воріт з книжкою в руках.
—Меланка шлюха, моя остання дев’ятнадцята жінка. Учора був у ЗАГСі. Розвівся.
— З ким, Федічко, розвівся?
—Та з Гапкою ж, йолопе, з дружиною з моєю, з останньою, з двадцятою.
— А хіба це по ЛКСМУ-вському, Федічко?
— Знаю, що ти мене вчиш. Я краще знаю Одарку.
— Яку Одарку, Федя?
— Яку? Та мою ж останню, двадцять першу жінку, дурню... Нема мені, брат, через тих дівчат ходу. Коли б не вони, може б уже членом окружкому був, а то доводиться в сільському осередку з такими, як ти, молокососами, політграмоти вивчати. Ех! Піду мабуть у письменники...
— А хіба можна, Федю, зразу у письменники?
— Кому як. Мені можна. Я новели писатиму.
— А що воно «новели», Федю?
— Ідійот! Не знаєш, що таке новели. Це значить про нове життя як напишеш — зветься «новела», про старе «старела». Невже ти цього не знаєш?
—Не знаю, Федічко, — свідомо зітхнув Ратиця, і його чесне комсомольське обличчя засмутилося.
—Ех, ти! Необразований, — чвиркнув через губу Федька і пішов... у письменники.
ІІ
Сонечко спадало...
За клунею гавкав вгодований собака Няйко, круторогий волик лежав у загороді і задоволено ремиґав, налупившись до одказу свіжого сіна, буланенький коник смирно доїдав четверту торбу вівса, широкозада корова Манька облизувала жирне теля, на ґанку котик Васька запихався сметаною, зозуляста курочка весело кудкудахтала серед двору, дзьобаючи пшеницю-білоколоску, а півень Петька злетів на нові ворота і радісно закукурікав.
— Смирррно! Хазяїн з городу іде!
Федька підкотив у двір, оглянув своє господарство, поправив рогові окуляри І нову краватку «метеликом» і промовив:
—Вернусь до Харкова, обов’язково напишу старелу: «Гонорар і поліпшення сільського господарства…»
Сказавши це, Федька чвиркнув через губу і пішов до хати.
Сонечко сховалось, за горою, а на суміжному подвір’ї невідомо чому матюкався Гаврило Ратиця.
1930 р.