Валентин ЧЕМЕРИС
З КИМ СМІЄТЬСЯ УКРАЇНА
Антологія українського сміху

На той Парнас
Чесав Панас,
Та чує звідти окрик:
— Не прись! Зачинено —
У нас
Критичний переоблік!
Валентин Лагода

Книга друга
ЧЕРВОНИЙ ПАРНАС

ФУНДАТОР — ВАСИЛЬ БЛАКИТНИЙ,
АБО ВАЛЕР ПРОНОЗА, МАРКІЗ ПОПЕЛЯСТИЙ ТА ІНШІ

"Столичний Харків був центром літературного життя України. У приміщенні ВУЦШК знаходилась скромна кімнатка — кабінет члена ЦК партії і члена ВУЦВИК, головного редактора газети "Вісті", душі і організатора всіх починань в галузі нової української культури і особливо літератури Василя Еллана-Блакитного. Серед численних письменницьких організацій і груп, створений Елланом "Гарт" і контрольований ним "селянський" "Плуг" з однойменним часописом стали найбільш сильними письменницькими осередками... В Харкові знаходились провідні видавництва, де могли друкуватися українські літератори і культурні діячі", — М. Попович.
Це він, поет Василь Блакитний, заснував газету "Вісті", журнали "Червоний перець" (нині — "Перець"), "Всесвіт"... І був душею цих періодичних видань. Тож і не дивно, що в згаданих журналах: чи не десять років поспіль, під заголовком, поряд із визначенням, кому належить той чи той друкований орган, незмінно писатиметься:
"Фундатор — Василь Блакитний".
Але сказати "поет Василь Блакитний", це ще нічого не сказати. Принаймні, не все буде сказано. Адже був (були?) і такий (такі?) сатирики, в’їдливо-дотепні творці на зорі української сміхотворності, коли ще вона носила додаток "радянська" – у 1917—1925 роках: Валер Проноза і Маркіз Попелястий. Перший підписував фейлетони, другий — пародії.
А все це — Василь Блакитний (так він підписував публіцистично-критичні речі). А ще в нього був псевдонім А. Орталь (для прози) і В. Еллан — для поезії.
Один в п’яти лицях. Чи — іпостасях. Прямо детектив якийсь!
І все це він — Василь Блакитний, або — Елланський. Ні, таки Блакитний-Елланський. Ні, просто — Василь Еллан. І все це він — один-однісінький. Хоч працював за десятьох, Нам би нині побільше таких творців!
Народився Василь Михайлович Блакитний (Еллан) в селі з таким непоетичним йменням, як Козел (Козли) Чернігівського району Чернігівської області в сім’ї священика — о, як він потім все своє коротке невгамовне життя войовниче виступатиме проти священників, церкви, релігії, як "опіуму"!
Помре у 1925 році, залишивши в нужді дружину і чотирьох малолітніх дітей.
На все про все доля пошле йому всього лише 31 рік.
І він встигне прожити їх так, як ніхто. Фантастично-фанатично працездатний чоловік!
Навчався в Київському комерційному інституті (економічний відділ), але ні економіста, ні тим більше комерсанта з нього не вийде. Коли інститут у зв’язку з Першою світовою перебереться до Саратова, залишить його. Брав участь у підпільних революційних гуртках. Сидів у Лук’янівській — Київ – в’язниці. В Одесі був на нелегальній роботі (підфарбовані вуса, брови, борідка, волосся — для конспірації").
Член партії соціалістів-революціонерів, яка у 1913 році оформилась у партію боротьбистів. У 1920 році разом з іншими боротьбистами (на чолі цього крила) вступає до КП(б)У, стає більшовицьким комісаром, членом Реввійськради 12-ї армії. Запальний, рвійний, безстрашний! Звичайно ж у шкірянці (він любив її носити), з наганом на боці! Воював з білополяками, був воїном, поетом і політпрацівником.
Останні п’ять років його короткого життя на мирній роботі: голова Держвидаву і редактор газети "Вісті ВУЦВК", обирається членом ЦК КП(б)У членом ВУЦВК, ЦВК СРСР.
Посмертно нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Друкуватися почав з 1918-го. Виступав як теоретик, публіцист, критик (псевдо В. Блакитний), як прозаїк (псевдо А. Орталь), як поет (В. Еллан), як
фейлетоніст і сатирик (Валер Проноза),як пародист (Маркіз Попелястий).
Видав збірку поезій (1921) "Удари молота і серця". Крихітна збірка, що складалася усього лише з дев’яти поезій, що були сповнені "буремними ритмами", "романтикою незабутньої боротьби" і зробила погоду в тодішній поезії, назавжди утвердивши її автора як революційного поета!
Потім видавав лише сатиру. Збірки "Нотатки олівцем" (1921), ("Червона гірчиця") вона взагалі темно-жовтого кольору, але — революція! І вона стає червоною. Між іншим, тоді навіть синька на догоду епосі називалася... червоною! (1924), "Державний розум" (1925). Його вже не стане, а збірки його все ще виходитимуть: "Червоні зорі" (1928), "Вибрані сатири, байки" (1930), "Вибрані поезії" (1931), "Поезії" (1964), Твори (1929, 1932), Твори у 2-х томах (1958)...
Потім писатимуть: він згорів передчасно. У "полум’ї безперервної і напруженої творчої роботи. Як метеор — спалахнув, блискавично пронісся, осліпив і згас".
В житті горю… Життя люблю —
І лоскіт сміху, й терпкі сльози,
І кожну радощинку п’ю,
Як сонце п’є ранкові роси...
Це його позиція і нерушне кредо. Правда, у своїй нещадимій боротьбі дещо й перегибав (така була епоха!): "Вогню ж! Динаміту! Хай зникне Минуле в ім’я Будучин!"
Був войовничим безвірником (така була епоха!): " Церкви старовинні — в повітря! Вишневі садки — під сокиру!", Ну, церкви, зрозуміло. Йшла тотальна боротьба з релігією, як із "опіумом народу", а вишневі садки при чім? Полемічні перегиби властиві молодості. Та ще запальній.
Поет і організатор. Світла й універсальна людина.
Остап Вишня згадуватиме (щиро й схвильовано):
"Блакитний був з нами, з колективом, з усіма, в купі...
Він – ніколи сам. Він — ніколи один...
Колектив і він — душа його...
Праця і він, на чолі її.
Він взірець, він приклад, як треба було з колективом для великого колективу працювати, і він працював, як член того колективу, як товариш.
А з ним і всі..."
До речі, це він, Василь Блакитний, помітив (привітав, в практичній роботі допоміг) — Остапа Вишню! Залучив до співпраці такого гумориста.
Надихнув його, підтримав, збадьорив.
Володимир Сосюра згадуватиме, що він, Василь Блакитний, завжди був у піднесеному настрої, з вічно напруженими нервами і гарячими очима. А як він любив Україну. Ось уривок з його поезії в прозі:
"Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі. Я сію слова на нивах твоїх — посію слова, хай з них виростуть трави, і квіти розквітнуть (він надзвичайно любив квіти!), а онуки на чоло тобі покладуть з них вінок...
А я — вже щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий свій шлях в ім’я будучини твоєї, бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині".
Це в 1915 році, звертаючись до читачів, у вірші "Поет" він писатиме:
Серце на часточки кришиш
Людям новітнє причастя...
Чи ж хто зомліє від щастя,
Прочитавши те, що ти пишеш?..
... А може — все це омана,
Казки ночей безсонних:
І урочисті тони,
Й кривава на серці рана.
Писатиме критика: для поезій збірки "Удари молота і серця" характерний рвучкий, енергійний ритм, внутрішня і зовнішня динамічність, граничний лаконізм, уривчастий синтаксис, ударні образні форми, революційність настроїв. Афористично звучить думка. Тут все напружено-загострене до краю....
Він горів разом з епохою. Працював на знос, до повного виснаження. І це при тяжкій недузі, що так рано його спіткала — ендокардит. Хронічний. Хвороба серця, що вимагає постійного лікування в стаціонарах, диспансерного нагляду, але йому не було коли займатися ще й власним здоров’ям!
Ні слова про спокій!
Ні звуку про втому!
Вмремо — а здобудем ключі од життя!
Померти він помре, несправедливо рано, але ключі від життя так і не здобуде, мабуть, не вистачило… життя.
Він був і залишився одним з перших українських (радянських) сатириків. Він власне, й започаткував її — українську радянську сатиру. Він один з організаторів і керівників літературного фронту на тодішній Україні. Працював головою колегії Державного видавництва, керував літорганізацією пролетарських письменників "Гарт", вів додаток до газети "Вісті" "Література, наука, мистецтво". Як уже мовилося, започаткував журнали "Червоний перець" та "Всесвіт" і був їхнім автором.
Постійно був у дорозі шукань.
Писав гуморески, епіграми, фейлетони (здебільшого на міжнародну тематику), бив, як сам зізнавався, "віршем по морді".
Сатиричний доробок Василя Блакитного (він же — Валер Проноза,
Маркіз Попелястий) чималий, але...
Багато його творів (чи не переважна більшість) згубила злободенність. Хоч як не дивно. Викривав (таврував) імперіалістів, буржуїв-панів, попів (боротьба з релігією, як із "опіумом народу"), діставалося од нього різним там пуанкаре, черчілям (тоді — британський міністр), чемберленам, муссоліні... а ще — Лізі Націй, гетьману Скоропадському, митрополиту Шептицькому, паліям війни, монархам всіх мастей, і звичайно ж — "українським буржуазним націоналістам" — як же без цього, ідеологія влади вимагала, а ще — Центральній Раді і всім-всім внутрішнім негараздам, що їх він викривав "з більшовицькою прямотою"!
Писав для газети. В номер, в номер, в номер! Допрацьовувати не було коли. Тому часто виходили одноденки, не було коли навіть добре подумати над матеріалом. Брав зарубіжну телеграму і обігравав подію сатиричними рядками. Коли виходило, коли й не виходило, але — спішка, В номер, в номер... Він і сам це розумів, тому застерігав читача:
Спини, уяви буйний льот!
Бо це —
Лиш газетярський мій блокнот,
І в нім — нотатки олівцем.
Багато його фейлетонів так і залишилися... нотатками. До ненаписаного. Бо були писані на ходу, на миттєву злобу дня, тож вони так же швидко і втрачали своє значення та актуальність, як тільки-но та злоба дня зникала, відходила в минуле. Ставала фактом не так літератури, як історії, боротьби й полеміки і нам ці факти нині нецікаві. Та й більшість
про них не знає, не кажучи вже про наступні покоління.
Жаль. Це ще один урок нашим (молодим в першу чергу) сатирикам та гумористам — тавруйте! І злобу дня. (Зрештою, такі твори повинні бути актуально-викривальними), але й не забуваймо і про завтра. Наше з вами. Чи завтра наші твори будуть цікавими — після того як зникне злоба дня? Чи зміниться іншою. Чи є у таких творах — крім войовничості й викривального пафосу — і щось для душі, для "вічності"? Чи будуть наші твори читати й завтра-позавтра. Що вельми і вельми бажано для творця.
На цьому здорово "погорів" Василь Михайлович Блакитний (Еллан), коли писав лише на злобу дня, не думаючи про завтра-позавтра.
І все ж, і все ж... Попри неминучі втрати, пов’язані з щоденною шарпаниною, з горінням, боротьбою, писанням в номер на все ту ж мінливу злобу дня, він назавжди залишився — хоч вже й минуло з дня його народження 115 років, а з дня смерті 84 — не лише творцем "Червоного перця" (нинішній "Перець"), що вже немало, а й одним з найактивніших і неперевершених зачинателів і творців української — бодай і радянської — сатири! І цього у нього не відбереш. Тому він завжди з нами. Був, є і буде.
Це він і сьогодні до нас звертається:
"Чи чуєш, моя Україно? То доля кується твоя на кувалді — твоя Будучина кується. Вже бачу її — і тому я щасливий, що можу ще жити і вмерти в ім’я Будучини твоєї — бо бачу тебе в Будучині".
З нами і його заклик:
Ні слова про спокій! Ні слова про втому!
Хай марші лунають бадьорі й гучні...
А з ним живуть і сатирики Валер Проноза і Маркіз Попелястий, які закладали — успішно! — підвалини нашої сьогоднішньої сатири й гумористики. Він (вони) все ще й сьогодні декого б’ють "віршем по морді"! А бити декого "віршем по морді", даруйте, і сьогодні не завадить. Особливо сьогодні... Він був поетом-бійцем.
"Цим він завоював собі любов і пошану в майбутніх поколіннях будівників комунізму" — так писали про нього ще у 1964 році. І хай з "будівниками комунізму" вийшов прокол (хоч привид комунізму все ще бродить по Європі і особливо в Україні), все ж Валер Проноза, Маркіз Попелястий, а з ним прозаїк А.Орталь, поет В. Блакитний (Єлан) справді з нами. Хоч ми вже й перестали бути будівниками комунізму. (Дасть Бог, збудуємо навзамін щось інше).
Володимир Сосюра згадував:
"Особливо він любив поезії короткі, чіткі й гострі. Він казав, що так треба писати, бо така доба".
У нас теж — така доба, а тому й нам треба писати, чітко та коротко. І насамперед гостро. Щоби нашому роду та й ніколи, як співається, не було переводу. І нашій сатирі та гумористиці, започаткованій Василем Михайловичем ще у 1917 році, теж не було переводу!
Василь Еллан-Блакитний (він же Валер Проноза, Маркіз Попелястий).

***

РЕКЛАМА

Ні, не може ж без реклами
Торгувати трест чи "пром"!
В очі блиснемо вогнями,
В руку всім дамо альбом
Із картинками, зразками,
Покажім своє добро!..
Без реклами кожен "промщик"
Чув би себе дураком.
Щоб не бути ним — альбомчик
Видав трест "Госмолоко",
На блискучому папері
(Мов коштовний твір поетів) —
Малюнки: будинки, двері
І десятків шість портретів,
Там і "зав", і "поми" "зава"
В різних виглядах і позах,
І привабливо лукава
Секретарша, панна Роза —
Всі обличчя — мов обмиті:
Що за проділи і брови!
Та бракує у юрбі тій
Одного лише: корови…
Так, корови! Бо корова —
Молоко дає і масло,
А без них, при всіх умовах,
Світло б в тресті згасло,
І пішли б без хліба куса
Зави, зами,
Їхні дами,
Їхні пси, коти і кози,
Й побуріла б лляно-руса,
Не промита,
Не политая духами
Голова у панни Рози!..
Так, корова у альбомі
Все ж потрібна для реклами:
Бо ж не дояться ні "поми",
Ні директорові "зами".

1924 р.

***

ПАРОДІЯ

В дитинстві ще. Давно, давно колись...
В дитинстві ще... давно, давно колись
О. Олесь.
Заліз я у квітник чудовий,
Щоб натрощить квіток майових…
Аж гульк — дідусь... От-так, ловись...
Глядів Бровко, бурчав індик,
Як дід мене попав у руки.
Свистіли лози, як гадюки,
І я не міг стерпіти муки —
І залунав мій перший крик...
Тепер нема тої руки,
Що підняла лозу гнучкую,
А я ще й досі репетую
І пруся все у квітники,
1918 р.

***

Я. МАМОНТІВ

Як дивно! Боже мій, як дивно:
і та й не та!..
Я. Мамонтів
Як дивно! Боже мій, як дивно!
(Не та — і та... і та — і ні...
Так само лоскно-переливно
Масниться пляма на спині!..
А скільки линуло подій
3 моменту, як тебе забрали…
Шукав я — мовчки, без надій,
В гірлянди мрій вгорнувши жало.
І от — дивлюся — і не знаю:
— Чи ти моя — чи вже чужа?
Чи щастя знов своє збритаю,
Чи вгороджу в себе ножа...
Як дивно все! Як гірко й любо!
Не та — і та... і та — і ні...
Моя, моя облізла шуба
Дає тепло чужій спині!
1920 р.

***

ЗАСЛУЖЕНА НАГОРОДА

Італійський письменник Габріель д’Аннунціо в нагороду за свої "патріотичні послуги" одержав від фашистського уряду дарунок — віллу, що належала кайзеру німецькому Вільгельму.
Радіо.
Тяжка робота патріота,
Але й подяка — це не жук…
Царський маєток за роботу —
Не валюшки і не кожух.
І навіть не в Курупра лепта —
Безплатне місце на курорт,
Що діставались рад, поетам
(Коли спрацюється, мов чорт…)
Е, ні — це царський подарунок,
Далеко нам до муссолінь!
(Хоча, проте... візьми, прикинь:
Поети — й вілли... Розрахунок...)
Але — який-небудь Сосюра,
Тичина й навіть Поліщук,
Дізнавшись, скажуть — ну і дура,
Хоч Габріеле — а борсук.
На власність — вілла "патріоту",
На власність — значить — назавжди,
Але ж зате — яку "роботу"
На горлорізових вождів,
На бруд інтриг, на плеск крові,
Аннунціо, зробили ви!
1925 р.

***

СЮДИ, ПОЕТИ!

Сюди, письменники-співці,
Продайте кобзи, флейти, ліри
(Як знайдуться на них купці) —
І в стан веселої сатири.
... Сипнути ворогові приском
Гарячих іскор — по очах,
Та так, щоб в землю врився писком
Й, оскаженілий, шкабарчав…
Де боляче — до рани ляпіс!
Не загниє, зупинить кров!
Дивись — і знов працюють лапи
І мурмеляга — дужий знов.
Вайлу, нехлюї — терпентином,
Червоним перцем квецонуть,
Що й стане з кволістю і спліном:
Живцем здереться на стіну!
В час відпочинку полоскоче
Веселе слово грудей міх...
Коли робочий люд регоче,
Навряд чи буде пану сміх!
1925 р.