Валентин ЧЕМЕРИС
З КИМ СМІЄТЬСЯ УКРАЇНА
Антологія українського сміху

На той Парнас
Чесав Панас,
Та чує звідти окрик:
— Не прись! Зачинено —
У нас
Критичний переоблік!
Валентин Лагода

Книга друга
ЧЕРВОНИЙ ПАРНАС

... А ПАРНАС ТОДІ Й СПРАВДІ СТАВ ЧЕРВОНИМ...

Йдемо вперед, віки за нами,
Червоний прапор угорі,
І голубими берегами
Комуна сяє вдалині.

Андрій Панів, 1922 р.
Розстріляний.

Парнас — гірський масив до 2458 м висотою в Центральній Греції, на його схилі бере початок священне Кастальське джерело, присвячене музам. Ось чому Парнас став горою муз і символом поетичного мистецтва (і натхнення теж).
У міфах — місце перебування Аполлона та муз.
А муз тоді було... Ще Іван Котляревський (захоплено чи осудливо?) вигукував: "Ох, скільки муз таких на світі! Во всякім городі, в повіті! Укрили б зверху вниз Парнас!.."
Правда, все то музи були панські — як, між іншим, і Парнас, тож Павло Грабовський закликав: "Киньте братики (поети) панський Парнас. Уберіться в простісіньку свитку!"
Але той же Котляревський благав:
"О, музо, панського Парнасу, спустивсь до мене на часок".
В переносному смислі Парнас — співтовариство поетів, світ поезії.
У всі часи — а це — тисячоліття! — Парнас певного кольору не мав, червоним він став лише в есересері…
А втім, в есересері все тоді було червоним. Навіть... синька. (Була, була така артіль: "Червона синька"!)
Отож, червоний Парнас...
Хоча, зізнаюсь, це не мій винахід — це я позичив у Василя Минка, чиї спогади про зародження радянської літератури (20-ті—30-ті роки) так і називаються: "Червоний Парнас. Сповідь колишнього плужанина".
Радянський Парнас і справді на самому початку був червоним.
Спершу думали, що від кольору ідеології та червоного радянського прапора, але досить швидко виявиться, що червоний він (таки — червоний!) від... крові.
Безневинних письменників, безневинно пролитої.
Але про це — згодом.
П’ять років після жовтневого — 1917 року — перевороту в Петрограді й захоплення більшовиками влади на просторах колишньої російської імперії було не до якихось там письменницьких спілок.

А тоді — 1922-й рік — виник "Плуг". Спершу спілка селянських, а згодом селянсько-пролетарських (звичайно ж, революційних!) письменників.
А тоді — як з неба сипонуло.
Після "Плуга" виникла спілка пролетарських письменників "Гарт" (1923). Трохи раніше організувалася київська науково-мистецька група "Комкосмос" ("Комуністичний космос" — ач, ач, куди хотіли дістатися! Повезло тому космосу, що не дісталися — надто високо виявився той космос!), згодом "Аспанфут". У період 1921—1927 рр. активно виступала група "неокласиків", які, — як їм докоряли, — уникали нової тематики, а орієнтувалися на античні зразки.
У 1923—1924 роках засновано спілку пролетарських письменників Донбасу "Забой" та київську групу "Аспис", з якої пізніше виділилася "Ланка". А ще ж існували численні організації Пролеткульту. Після розпаду у 1925 році "Гарту", частина його членів створила ВАПЛІТЕ, "яка під впливом партійної і громадської критики ідейно-творчих помилок, допущених її керівниками, самоліквідувалась у 1928 році".
Валер’ян Поліщук у 1925 році організував групу "Авангард" (проголошувала ідеї конструктивізму і "динамізму").
У 1927 році з’явилася організація "лівого фронту" мистецтв "Нова генерація", згодом ОППУ – Об’єднання пролетарських письменників України, що її організувала група українських футуристів.
У 1926 році утворилася спілка революційних письменників "Західна Україна". Того ж року виникла спілка "Молодняк" — принцип комуністичної партійності й народності в літературі, використання художнього слова, як знаряддя соціалістичного будівництва. На цих засадах була організована 1927 року і ВУСПП — Всеукраїнська спілка пролетарських письменників. А ще було таке собі ЛОЧАФ — цей покруч розшифровувався просто: Літературне об’єднання Червоної Армії та Флоту, і ще бозна які були організації, спілки та спілочки письменників з архі-р-революційними гаслами!
Наймасовішою спілкою письменників був "Плуг", куди приймали навіть без книжок. За одним лише бажанням, він мав навіть своє ЦК і дуже страждав від масовізму.
Гризлися — даруйте! – ці спілки між собою немилосердно і жорстоко. Хвалили лише своїх, чужих — "зничтожали". Та й у самих спілках не все було гаразд. Часом вовтузилися до карикатурності. Правда, це ми сьогодні так оцінюємо, а вони це називали боротьбою за створення революційної літератури — ні більше, ні менше.
Коли "Плуг" і ВУСПП проголосили ПРИЙОМ УДАРНИКІВ В ЛІТЕРАТУРУ (підкреслення — моє — В.Ч.), це було ще півбіди. Хоча вже тоді письменницькі спілки — зокрема, "Плуг" — поглинув масовізм і по всій Україні шукали кого б залучити до літератури. Себто шукали бажаючих стати… письменниками. (Про наявність талану якось тоді, захоплені масовізмом, не подумали). Розпочався такий собі процес омолодження літератури.
Гірше, коли в письменницьких спілках кинули гасло: "Ліквідуємо відставання літератури від темпів третього року п’ятирічки!"
Створювали штаби по призову в літературу. Для цього в першу чергу мобілізували — модне тоді слівце! — всіх плужан.
Виїздили в області, райони, села, колгоспи в пошуках бажаючих стати… письменниками. Почали з’являтися плужанські філії по містах.
"Ударник — центральна постать в літературі!"
Господи, гралися як діти!
"Люди, очевидно, думають, — писав Олександр Фадєєв у Москві, — що завдання художньої творчості полягає в тому, щоб писати якомога швидше і якомога більше! Людям, очевидно, здається, що це страх як революційно! Насправді таким шляхом не тільки не додається відставання літератури, а заохочується халтура та пристосовництво..."
Але таких голосів було обмаль і до них не прислухалися, розшукуючи — в тім числі й по хуторах — все нових і нових ударників у літературу.
Почали один одного довбати, звинувачувати у всіх мислимих і немислимих гріхах.
З’явилися "лицарі голоблі":
"Вишня — поет середняка-одноосібника!"
"Вишня — апологет мирного вростання куркуля в соціалізм!"
Доходило чи не до фарсу.
Григорій Косинка — про це розповідає Василь Минко у своєму "Червоному Парнасі", — якось мав необережність одну із своїх збірок так підписати (знайому літераторові): "Дано року божого 1932, біля брами святої Софії". І той напис пішов гуляти на всіх письменницьких зборах, згадує автор "Червоного Парнасу", і нарадах, до клички "попутник", з якою ходив Косинка, додалося ще й "войовничий націоналіст"...
Міжспілкові чвари росли й росли, переходячи усілякі межі, але...
Але все це були безневинні, словесно-паперові чвари, хоч багатьом вони й попсували життя. Але ж не позбавили його. Справжні біди, криваві, коли слово матиме "товариш маузер" у чекістських підвалах, почнуться трохи пізніше. Тоді нищитимуть письменників усіх жанрів, але чи не найбільше дістанеться тодішнім сатирикам-гумористам. І майже всі вони, ведучі нашої сатири і гумору 20-х—30-х років, будуть або фізично знищені, або загнані на Соловки-колиму…
Червоний радянський Парнас тоді й справді стане червоним.
Тоді все фарбувалося в червоний — ідеологічно-вірнопідданий! – колір "країни Рад", сиріч більшовицької імперії.
Пригадуєте, веселі збірники тоді часто називалися " Червоний сміх", "Червона сатира". І, незважаючи лобову і декларативну вірність правлячому режимові, творці т.зв. "червоного сміху" (гай-гай, який покруч!) і червоного тодішнього Парнасу були або розстріляні (В.Чечвянський, Кость Котко, Юрій Вухналь, Сергій Пилипенко та ін.), або репресовані й відправлені в соловецько-сибірсько-колимські табори — О. Вишня, М. Годованець та ін.
А втім, у ті часи навіть синька — мінеральна синя фарба, що застосовується для підсинювання тканин, паперу, розчину при біленні хат, білизни при пранні тощо, яка за своєю природою могла бути лише синьою, оголошувалася в СРСР… червоною. (Була у ті часи навіть артіль — "Червона синька").
Якщо перець і справді за своєю природою був червоним — незалежно від ідеології правлячого режиму, тож у якійсь мірі можна виправдати назву журналу "Червоний перець", то правда аж ніяк не могла мати якісь там кольори, бо вона — правда. І все тут. Але в часи "червоного Парнасу" виходила газета з такою дивною назвою, як "Червона правда"!
Нарешті після 1391 року, коли Україна стала незалежною, т.зв. "червоний сміх" зник, знову ставши просто... Просто сміхом. Але раптом після відомих подій в Україні 2005 року його на догоду новій владі, буцімто "помаранчеві", перефарбували в... помаранчевий! (Не вмер, виходить, Данило, його болячка задавила!) Один відомий поет-сатирик так і назвав свою збірку – "Помаранчевий сміх". Забувши (знехтувавши?), що сміх за своєю природою не може бути — на догоду тій чи тій правлячій владі — червоним, помаранчевим чи ще якимось там. Навіть, сіро-буро-малиновим. Він — Сміх, і цим все сказано. (Можна ще додати і козацький сміх, український). Незалежно від того, яка влада у той чи той час за вікном. Мабуть, колись це нарешті збагнуть наші сміхотворці! А взагалі, у нас, українців, невмирущий потяг на догоду власть імущій перефарбовувати і правду, і сміх, — тоді в червоний колір, тепер — в помаранчевий.
А вона, "помаранчева" влада) вже давно, на жаль, на жаль, розгубила всі свої "помаранчі"... Але повернемось до тих часів, коли радянський Парнас був червоним. Від крові. Але це буде потім. А поки що...
Із письменницького довідника:
"Велике значення для розвитку радянської літератури мала резолюція ЦК РКП (б) "Про політику партії в галузі художньої літератури" (1925), в якій було підкреслено необхідність непримиренної боротьби проти проявів буржуазної ідеології в літературі. Серед інших подій того часу слід згадати і літературно-політичну дискусію 1925—1927 рр., яка порушила важливі питання розвитку української радянської літератури. У зв’язку з цією дискусією КП(б)У в рішеннях-пленум і в 1926—1927 рр. рішуче засудила націонал-ухильницькі тенденції, закликала до посилення зв’язків українських письменників з літераторами інших радянських народів, насамперед з російським. На початку 30-х років почала діяльність Федерація об’єднань радянських письменників України.
Нагромадження досвіду художнього відображення нової дійсності, поступове утвердження принципів соціалістичного реалізму як основного творчого методу радянської літератури вели до згуртування літературних сил. У зв’язку з цим 23 квітня 1932 року відповідно до постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" всі письменницькі об’єднання ліквідовано, натомість було створено Оргкомітет по підготовці до І з’їзду письменників СРСР".
І — все. Пастка захлопнулась.
Тоді ж виникло п’ять заповідей радянського інтелектуала:
1. Не думай.
2. Якщо думаєш — не говори.
3. Якщо думаєш і говориш — не пиши.
4. Якщо думаєш, говориш і пишеш — не підписуйся.
5. Якщо думаєш, говориш і пишеш і підписуєшся — не дивуйся!
— Ні, ні, ми не будемо своїх письменників запроторювати в тюрми, — посміхаючись, заявив тоді секретар ЦК КПУ Постишев, — у Харкові збудували будинок "Слова" і заселили його письменниками. Досить у тім будинку на вікнах поставити решітки та на вході варту і... і хай письменники сидять. Навіщо їх тоді й у тюрми відконвоювати!
А тоді...
Тоді всі письменники раділи, що нарешті скінчиться здавалося б безконечна міжспілчанська гризня, чвари-розбрати, поділ літераторів на "партійки", групки, організаційки, кожна з яких уявляла себе тільки істинною, і нарешті — НАРЕШТІ! — буде створена єдина спілка українських — бодай і з додатком радянських — письменників.
Ось як про те щиро, з надією на світле майбутнє, писатиме у своїх спогадах "Червоний Парнас" колишній плужанин Василь Манко — до речі, знаний комедіограф, теж один із творців нашого Сміху, автор комедій, що свого часу з великим успіхом йшли на сценах багатьох театрів України: "Не називаючи прізвищ", "Соловей у міліції", "Комедія з двома інфарктами" та інших…
Так ось:
"Не стало ні ВОАППу, ні ВУСППу, ні "Плуга". Вони, як сказано в постанові партії, пережили себе, стали гальмом для творчого життя.
— Віднині буде єдина Спілка радянських письменників! – закінчив свою коротку інформацію колишній голова колишнього "Плуга".
Радів плужанський "папаша" (Сергій Пилипенко) чи сумував?
Радів! Можу поклястися чесним ім’ям комуніста Сергія Пилипенка.
Ми з Панівим не розставалися з ним того дня до пізнього вечора.
Єдине тільки його засмучувало: ювілей. Десять років існував "Плуг" і — ніби сон...
Як колишній плужанин, вважаю своїм святим обов’язком нагадати: перша організація революційних письменників на Україні — спілка селянських письменників "Плуг" народилася 5 квітня 1922 року.
Благословен будь квітень!
О милий місяцю весни, — проспіває згодом Терень Масенко, —
О час народження й тепла!
Неси нам дні ясні й щасливі
І зав’яжи багаті жнива,
Щоб наша нива розцвіла.
Тепле 23 квітня стало днем народження й нашої сучасної Спілки письменників. Об’єднані в єдиній сім’ї, українські письменники почали сходити на Парнас не з членськими квитками того чи іншого угруповання, а з книжками поезій, повістями, романами й п’єсами. Словами Остапа Вишні я почав свою сповідь, його словами й закінчу:
— Хай шумить, гримить і вирує життя літературне! Хай благословен буде час і шуму, і грому, і виру!..
Воно й загримить... А тодішні письменники — в першу чергу.
І почне той хресний шлях на далеку Північ в концентраційні табори сам Остап Вишня, коли "загримить і завирує життя літературне"...