ПЕТРО ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ
(1790—1865)
ДЕВ’ЯТЬ БАЙОК СПУДЕЯ КИЇВСЬКОЇ АКАДЕМІЇ

"... но не окончил полный курс учения, вследствие удара, нанесенного серцу пылкого юноши..."
Він тоді навчався у Київській академії (ось-ось мав її закінчити), йому тоді виповнилося 23 роки, він був, як згадуватиме його друг, запальним юнаком і вперше закохався.
Дівчина відповіла взаємністю, він звав її коханою, а вона його коханим... Це пізніше і на віки писатимуть: "Котляревський відкрив шляхи дальшого розквіту національної літератури. До письменників, які, наслідуючи Котляревського, не стали на шлях епігонства, а розвинули далі його традиції народності, належав насамперед Петро Петрович Гулак-Артемовський", а тоді Петро Гулак-Артемовський, народжений 1890 року, поступав (приблизно 1800—1801) до Київської духовної академії, яка на той час давала нижчу і вищу освіту і залишався у ній до 1813 року. Навіть ще не гадаючи розвивати далі традиції Котляревського і разом з усіма творити нову українську літературу...
Навчаючись — минав 12-й рік його спудейства, — Петро раптом закохався. А втім, у молодості це звичне діло. Коли ж і закохуватися, як не в молодості. Він — у неї, вона — у нього.
Зустрічаючись на схилах Дніпра, співали, побравшись за руки:
Починав завади він:
"Дівчино-рибчино,
Здорова була!
Чи вже ж ти, серденько,
Мене забула?.."
А вона йому жваво відповідала, чорнобровка юна:
"Ні, не забула
І не забуду.
Любила, кохала,
Любити вік буду!"
Але не все так склалося, як гадалося. Мудрі люди застерігають недарма: людина гадає-пєредбачає, а Бог (чи Доля) вирішує...
Радше доля. А вона кому яка випаде, така й буде, їм, молодим закоханим, і випала така доля — нещаслива.
"... но не окончил полного курса учения, — зішлемось ще на свідчення сучасника поета, — вследствие удара нанесенного серцу пылкого юноши кончиною одной любимой и влюбленной в него девушки, жертвы своекорыстных расечетов своих родителей, которые не хотели й слышать о
выходе дочери своей замуж за бедного студента и тем довели ее... до кончины".
Петро виступив на похоронах коханої ("теплое слово, произнесенное у дорогого гроба и произведшего, по словам товарища его по академии... глубочайшее впечатление на присуствующих"), залишив академю і Київ...
Недовчившись, вражений втратою коханої, пішов у світ широкий — без цілі й мети. Але якось зборов своє горе, опинившись в Бердичеві. Розпочав там педагогічну працю в приватному пансіоні, потім у польських поміщиків навчав їхніх чад-митрофанушек.
Час лікує. Мовби вилікував він і Петра Гулака-Артемовського, який за втратою коханої, так і не закінчив академії. Кілька років провів він чи не мандрівним педагогом, навчаючи дітей, спостерігаючи, вивчаючи життя народу підневільного і в першу чергу життя кріпаків у маєтках польських поміщиків — гонорових і свавільних.
Особливо надивився горя народного в маєтках магнатів Потоцьких. Там кріпаків катували за найменші провинності, а часом і без них... Розповідали, як познущалися з однієї жінки-кріпачки, яка залишила панщину, аби поховати власну дитину. Був вражений і тодішніми... гм-гм... лібералами, які виправдовували катування кріпаків. Один з таких уболівальників за долю народну писав (1818 р.): "Телесные наказания имеют производиться лозою, а не палкою; для несовершеннолетних же розгами. Они даются только за непокорство и лживый поступок перед начальством и должны иметь степени, начиная от одного и до семидесяти ударов".
А надивившись всього (особливо пізніше, на Київщині), Петро Гулак-Артемовський вирішивши вдатися до сатири, написав (раптом написав, хоч до того й не збирався) байку "Пан та Собака", де вивів і пана-самодура, і безправного селянина — Рябка.
З’явившись вперше в журналі "Украинский вестник" за грудень І8І8 року, байка "Пан та Собака" початкуючого байкаря швидко набула популярності — так на Україні народився байкар Петро Гулак-Артемовський.
Із "Писульки" до видавця:
"...ось Пана та Собаку... написав, та ще й то декторим панам може, так догодив, як Рябко своєму… бо мого Рябка у самому Петербурзі, у Москві і скрізь таки гладили не проти шерсті і приймали неначе кого й доброго..."
А за першою байкою пішла друга, за другою — третя, за третьою… 3а "Паном та Собакою" з’явилися "Солопій та Хівря", Тюхтій та Чванько", "Батько та син", "Дурень і розумний", "Цікаві й Мовчун", "Лікар і здоров’я", "Дві пташки в клітці", "Рибка"...
Загалом всього дев’ять байок.
І написалися, коли він, по суті ще спудей, сам недовчившись, подався
по Україні вчити інших. "А вже тоді віршомазів стільки наплодилося, що якби кождий ховав те на десять рік, що за годину набазгра, то б нігде було чоловікові й хати найнять за паперами" — це із замітки байкаря "Дещо про Гараська".
Не злякавшись такого рясного врожаю віршомазів, Петро Петрович творив та і творив. І відтворив у своїх байках, як сказав би Олександр Ковінька, симпатично і зримо побутовий колорит, уміло ліпив комічні ситуації, розкривав індивідуальні характери своїх героїв, віднаходив для них дотепні та яскраві ситуації, вчинки тощо.
Байки його, сповнені народного гумору й глибокого змісту були на той час прогресивними за своїми ідеями, Байкар швидко здобув успіх. Білецький-Носенко, український письменник і педагог, автор теж, між іншим, гарних байок, свідчитиме: "Я смело могу уверить, что сказочки г. Артемовского-Гулака читались с таким же неописанным удовольствием, как Энеида г. Котляревского, что многие вытвердили напам’ять целые тирады из них".
Плідним було перше десятиріччя (1817—1827) літературної праці Гулака-Артемовського — що відповідало загальному піднесенню в культурному й політичному житті країни у тих роках, а далі поет, як зазначають його біографи, більше займався своєю кар’єрою, а літературна творчість стала мовби "для домашнього вжитку". Все у нього на той час склалося добре, Петро Петрович стане високо шанованою людиною і не лише у Харкові. Хоча більше у Харкові. Не маючи знатності роду, створив пречудову кар’єру в Харківському університеті — не закінчивши повного курсу навчання, стає ординарним професором історії (1828), а через тринадцять років і ректором університету. Кар’єра й погубила його байкарство. Як і взагалі, припинила творчий злет літератора. Недарма ж Т.
Шевченко у передмові до другого видання "Кобзаря" "шпигне" його: "а г. Артемовський... в пани постригся" і забув рідне слово. Себто літературну творчість.
Зрештою, він відстав від літературного процесу — навіть відступив назад у порівнянні з тим, що створив у 10—20 роках, коли розвивав традиції Котляревського. Після 1827 року писав рідко і, як кажуть, не на своєму рівні. Здебільшого відгукувався віршованими супліками на ті чи ті конкретні події...
Віддав данину баладам. Хоча баладами він і відкрив, як зазначає критика, нові можливості розвитку української романтичної літератури, та все ж... Як байкар він стоїть у рідній літературі значно і значно вище балад.
Минуть роки, і колишній байкар П. Гулак-Артемовський зайнятий ректорством та педагогічною діяльністю (на його лекціях — яблуку не було де впасти, так його поважали і любили студенти), байок вже більше не
писав. А жаль!.. Адже саме вони, байки, і "вивели його в люди".
Але й те, що він залишив — 9 (дев’ять!) байок — забезпечили йому гідне місце в українському байкарстві.
На всі віки прийдешні.
Всього лише 9 (дев’ять!) байок, але це саме той щасливий випадок, коли кажуть: не в кількості суть.
Іноді, як він рідко задишався наодинці і мав якусь там годину-другу вільного часу, згадував свою далеку юність часів навчання в Київській академії, коли він закохався в одну дівчину, тяжко зітхне, пригадуючи її передчасну кончину — власне, загибель, — що її спричинить соціальна нерівність, ні-ні, та й замугикає сам до себе гірко-гірко ту пісню, що її він тоді співав коханій дівчині:
"Дівчино, рибчино,
Здорова була!
Чи вже ж ти, серденько,
Мене забула?"
А вона — з далекого-предалекого свого небуття, мовби йому й відповідає дзвінким голоском:
"Ні, не забула
І не забуду.
Любила, кохала,
Любити вік буду!"

***

ТЮХТІЙ ТА ЧВАНЬКО
( П о б р е х е н ь к а )

Mes jours sont le tissu d’un contraste etonnant —
Je ne vis qu’en pleurant, et je mourrai riant.
L’amour, pour tant de coeurs l’objet de plus doux charmes
Fut pour le mien la source et des maux, et des larmes!
Pour adoucir mon sort et mes regrets cisantsl
En poussant des soupirs, j’ecris des vers plaisants.
Qu’il sont droles, ma foi, ces destins que les notres!
Quoi!.. je pleure, et morbleu j’en fais rire les autres!1

Автор Тюхтія та Чванька.

Наш віршомаз Тюхтій старих людей шанує:
Гарасько як звелів, він так і компонує.
Чи справжня, чи й на жарт, що тільки написав,
То так на дев’ять рік те в скриню і запхав;
А на десятий рік, як вийме й прочитає,
Побачить сам здоров, що там ладу біс має,
То в грубу так-таки і впре, шпаргалля все!..
От брат його, Чванько, слабкий уже на се!
Що начеркав, то так в друкарню і несе!
Але громада їх однако поважає:
Того ні сном не зна, другого не читає!
Скажіть, будь ласкаві: хто з їх дурніший двох?
Та глузду, гріх казать, скупенько у обох...
Так перший же хоч тим за працю надолужить,
Що в дев’ять рік хоч раз теплом собі услужить;
Другий — такий дурний, що мерзне він, дрижить,
А книжок же його—з п’ять сажнів так лежить.
1. XII. 1819
_____________________________________
1 Мої дні — це тканина з чудних контрастів: я живу, плачучи, і я плачу сміючись. Кохання — ці солодкі чари для багатьох сердець — було для мого серця джерелом болю та сліз. Щоби полегшити свою долю і свої пекучі жалкування, зітхаючи, я пишу забавні вірші. Яка ж бо, справді, смішна наша доля! Бажаючи плакать, я смішу інших!

***

ЦІКАВИЙ І МОВЧУН
( П р и к а з к а )

Цікавий, Мовчуна зустрівши раз, спитав:
«Від чого голосний так дзвін той на дзвіниці?»
«Від того, що (коли не втнеш сеї дурниці)
Всередині, як ти, порожній він», — сказав.
1. ХІІ. 1820

***

БАТЬКО ТА СИН
( Б а й к а )

«Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! —
Так панотець казав своїй дитині: —
Шануйсь, бо далебі, колись
Тму, мну, здо, тло — спишу на спині!»
Хведько не вчивсь — і скоштував
Березової кашки,
Та вп’ять не вчивсь і пустував —
Потовк горшки і пляшки.
І, щоб не скоштувать од Батька різочок,
Він різку впер в огонь та й заховавсь в куток.
Аж Батько за чуб — хіп! і, не знайшовши різки,
Дрючком Хведька разів із шість оперезав!..
Тоді Хведько крізь слізки
Так Батькові сказав:
«Коли б було знаття, що гаспидська дрючина
Так міцно дошкуля; гадюча я дитина,
Коли б я так робив:
Я б впер дрючок в огонь, а різки б не палив!»

29.Х.1827

***

ДВІ ПТАШКИ В КЛІТЦІ

«Чого цвірінькаєш, дурний, чого голосиш?
Хіба ж ти трясці захотів?
Що заманулося, чого ти не попросиш,
Чи сім’ячка, прісця, пшінця, чи то крупів,—
Всього ти в кліточці по саме нельзя маєш,
Ще й витребенькуєш, на долю нарікаєш»,
Так в клітці підлітка корив снігир старий.
«Ой, дядьку, не глузуй! — озвався молодий:
Не дарма я журюсь і слізками вмиваюсь,
Не дарма я прісця і сім’ячка цураюсь.
Ти рад пожорні сій, бо зріс в ній і вродився;
Я ж вільний був, тепер в неволі опинився».
1. ХІ. 1827

***

РИБКА
( Б а с н я )

В ставочку Пліточка дрібненька
Знічев’я зуздріла на удці черв’яка,
І так була раденька!
І думка то була така,
Щоб підвечіркувать смачненько:
Ну, дейко! до його швиденько!
То збоку ускубне,
То спереду поцупить,
То хвостика лизне,
То знизу вп’ять підступить,
То вирне, то пірне,
То сіпне, то смикне,
Вовтузиться, ялозиться і пріє, —
Та ба!., та ротеня таке узеньке, бач,
Що нічого не вдіє,
Хоч сядь — та й плач!
«Ой, горенько мені на світоньку, —
мовляє, —
За що мене так доля зневажає?
Тим пельку і живіт дала з ковальський міх,
Тим зуби, мов шпички, а нам на глум, на сміх,
Рот шпилькою неначе простромила!..
Ой, правду дядина небога говорила,
Що тільки на світі великим рибам жить!
А нам, малим, в кулак трубить!»
Так Пліточка в воді на долю нарікає, —
А на гачку — черв’як все хвостиком киває!..
Черв’як кива — аж ось! Зі дна
Гульк Щука!.. бовть!.. вона
За удку хіп!
А удка — сіп!..
З води шубовсть в окріп!..
«Ой, лишенько! Оце ж як дядина збрехала!..»
Із ляку Пліточка сказала.
І більш не скаржилась на долю пліточок,
За ласенький на удочці шматок:
Що бог послав, — чи то багато, чи то трошки, —
В кушір залізла, їла мовчки,
2. ХІ. 1827