ІВАН СМІХОВАН,
що все робив сміхом

Рік народження невідомий, але десь приблизно XVIII сторіччя, Україна, Нижня Наддніпрянщина. Соціальне походження, як ще недавно любили доскіпуватися, — з народу. Одне слово, простий, як раніше говорили, чоловік.
За фахом — гуморист.
Дуже дотепний, веселий, чудний. Просто — сміхован, і цим усе сказано. Персонаж української народної гумористичної творчості, збірний образ веселуна, меткого жартуна, пародиста. Він не тільки любитель сміху, він же його і творець. Любитель парадоксів і на них будує ситуації, що стають комічними. Іншого виходу (чи, як тепер модно казати, альтернативи), крім сміху у його одвічній формулі «ударимо лихом об землю», доброго настрою й оптимізму, у житті не бачить. Цим і обезсмертив себе.
Друкувався в багатьох збірниках української народної творчості, зокрема — гумористичних, в зібраннях народних усмішок тощо.

***

Був собі Іван Сміхован,
Що все робив сміхом:
Кілком підперезувався,
Підпирався міхом,
На печі ставок мав,
Черпав воду саком,
Ловив рибу грабельками,
Стріляв качок маком.
Ставок зайнявся —
риби погоріли.
А смалені щупаки — у ліс полетіли
Та й на дубі сіли.
Як на дубі сіли — горіхи поїли.
Цей Іван Сміхован
На комині молотив,
На припічку віяв,
А під піччю виорав.
Пшеницю посіяв.
Отакий-то наш Іван:
І веселий, і чудний,
Просто Сміхован!

***

НЕБИЛИЧНІ ПРИКАЗКИ

Я йому, знаєш, так і так, так і так, а він мені теє і теє, теє-то як його.
Прийшов хтось, та взяв щось, та пішов кудись, а я за ним, та ‘не знаю за ким.
Хоч ти іди в ліс по дрова, а я буду дома, хоч я буду дома, а ти іди в ліс по дрова.
Давай дружити: то я до тебе, то ти мене до себе.
Перш ти мене підвези, а потім я на тобі поїду.
Дайте, тіточко, води напитись, бо так їсти хочу, що аж переночувати нема де.
Рот дереться, спать не заманеться, бо так їсти хочеться, що аж очі злипаються.
Трохи наша мати вареників наварила: рукава закачала, водички примчала, огляділась — ні муки, ні сира, то вона й не місила.
Жартуй, глечичок, поки не луснув!
Хата не ворог — коли запалиш, то згорить.
Давай вдвох, бо самому немає чого.
Нема гірше, як індик: одного мало, а двох не з’їси.
Так чи не так, а перетакувати нема чого.
Що там і говорить, коли нічого балакать.
Ви мовчіть, а ми будемо потакувати.
Ви мовчіть, а я буду слухати.
Заробив, як Хома на качалках: одну продав, а дев’ять на плечах баби побили.
Всяк розумний по-своєму: один спершу, а другий потім.
Так просили, так просили, та не пускали, а я таки вдерся!
Ну й ніс, для празника ріс, а ти його в будень носиш!
Не знав, не знав, та як на те й забув!
Піднімайте, свині, хвости, бо глибоко морем брести.
На вовка помовка, а зайці кобилу з’їли.
На дубі свиня гніздо звила, а вівця прийшла та крашанку знесла.
Захотів з цапа молока, як він на попелі пасеться.
Якось-то Бог дасть: батько хату продасть, псів закупить — ніхто не приступить.
На одне око сліпий, а на друге не бачить.
Виміняв сліпий у глухого дзеркало на цимбали.
Давай, жінко, перцю — мед закушу!
Кумова хата горіла, а моя тітка руки нагріла — от ми й родичі.

— Помогай, Боже, нашим!
— А котрі ж ваші?
— Котрі подужають.
Ходив рак сім років по воду та прийшов додому, став через перелаз перелазити — розлив та й каже:
— От таке горе з швидкою роботою, хай би її трясця взяла!
Хоч ти, москалю, й добрий чоловік, та шинеля твоя — злодій.

***

ПОДОРОЖ У ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ

Як був собі,
Та не мав собі,
Та наорав собі
На три плуга кваші.

Не вродила кваша,
А вродили раки.
Я послав тих раків
Гречку рвати.

А вони не нарвали гречки,
Нарвали сім кіп полину.
Я з того полину
Зробив на люльку тютюну —
Ще трохи й зосталось.

Став я, погадав,
Що робити мав.
Та й рішив сім хур ладнати —
У город Качавар базарювати.
А в городі Качаварі

Голова в голову —
Навильник сметани
Ще й в’язка борщу.
Наївся, напився,
На погоду задивився
Та й упав через колоду
І пролежав півтора году.

Як узнала ж мене муха,
Принесла мені хліба петруху.
Як узнав комарець,
Приніс меду корець.
А як узнала оса,
Схопила за волоса
Та й понесла на небеса.
А на небесах —
Церква з хліба зроблена,
Коржем укрита,
Сметаною прилита,
Бубликом замкнута.

Я бублика вкусив —
Вона й розчинилась.
А в церкві три попи,
Як яшні снопи.
Один сиряний,
Другий масляний,
Третій жиляний.

Я сиряного вкусив —
Він розкришився,
Масляного вкусив —
Він розтопився.

Жиляного вкусив,
А він не мириться
Та зіп’явся зі мною биться.
Бились, бились
І не помирились.
Тоді піп і каже:

— Бери свердла та долота
І йди до болота.
А там куй, куй,
Червиву собаку поцілуй
Та й іди додому.
Я дав попові кукиш:
— Що схочеш — купиш!

Пішов не на болото,
А де золоті ворота.
Кував, кував, поки царя сконав
І царицю, і царят,
І придворних кошенят,
І червивих собачат.
Покінчив на тому
Та й пішов додому.