ОПОВІДКИ ПРО МУЛЛУ НАСРЕДДІНА
З перської переклав Роман ГАМАДА

ПРОПОВІДЬ МУЛЛИ

Одного дня мулла, піднявшись на казальницю, почав такими словами:
— О люди, чи ж відаєте ви, що казатиму вам нині?
— Ні, ми того не знаємо, — відповіли молільники.
Розсердився мулла, зійшов із казальниці та й говорить:
— Ба, раз ви такі на розум убогі, то нічого я вам нині і не казатиму.
Промовив отак та й пішов собі.
А другого дня, як знову піднявся на казальницю, став питати у них те саме, що питав учора. Порадившись проміж себе, люди відповіли йому:
— Авжеж, знаємо, що ти хочеш сказати.
От мулла й мовить їм:
— Коли ж вам усім відомо, яку то я проповідь виголошуватиму нині, то нічого мені тут і розводитись.
Та й зійшов із казальниці і подався з мечеті, полишивши паству геть здивовану. Як пішов ото мулла, люди і врадили між собою, що коли мулла повторить оте своє хитре питання, одні нехай казатимуть, що уже знають, мовляв, його речі, а другі казатимуть, що, мовляв, не знають, і отаким-ото побитом мулла хоч-не-хоч, а виголосить своє казання.
Ото третього дня мулла знову піднявсь на казальницю й повторив те саме питання. Одні люди казали йому на одвіт: “Та ні ж бо, мулло, сном-духом не відаємо!”, а інші прохали, аби він їх одпустив.
Тож змилосердився мулла та й каже:
— Добре, любі мої. Отеперечки тії, що знають, нехай розкажуть тим, що не знають, — та й пішов собі, лишивши паству отетерілу з подиву.

ГОЛОС МУЛЛИ

Якогось дня мулла став співати у лазні. Дуже вже вподобався йому свій голос.
— Шкода, що люди не чують, як я співаю, який голос хороший у мене.
Та так собі думавши, вийшов із лазні, піднявсь на мінарет і заходився співати, до молитви закликати, а пора, як на те, була пізня.
Якийсь перехожий, не змігши слухати його противного голосу, гукнув йому:
— Чи тебе хто силує, мулло, що ти непутнім голосом людям досаждаєш?
А мулла й сам чує, що не туди завів, то й відказав перехожому:
— Ех, коли б тут милістю Божою була лазня, я б показав вам, який у мене голос!

НЕЗВИЧНЕ МІРКУВАННЯ

Раз якось виголошував мулла у мечеті проповідь, і під час тої проповіді об’явив він молільникам:
— О люди, подякуйте ж Богові, що не сотворив він верблюдів із пір’ям, а то коли б верблюди могли літати, сів би знічев’я який на хату правовірного, стеля зараз би й обвалилася на голову того небоги.

ПЕРЕКОНЛИВИЙ ДОКАЗ

Одного дня мулла казав прибульцям під час проповіді:
— Знайте ж, що у вашому і нашому місті одне повітря.
— Як же ви дійшли такої думки, добродію? — зчудувалися всі, що зібралися.
Відповів їм мулла:
— Коли ж і сонце, й місяць, і зірки, які ви бачите навіч у себе вдома, зарівно й тут є, оце й править доказом того, що й повітря також у вас і у нас однакове.

НАМАРНЕ ЖАДАННЯ

Муллі якоїсь нічки привиділось уві сні, буцім хтось випрохує у одного добродія дев’ять золотих монет, проте чогось-то роздумався та забажав, аби замісто дев’яти червінчиків той дав йому цілий десяток.
Саме під ту пору мулла й прокинувся зі сну, роззирнеться — десяти золотих немає. Заплющив він знову очі, а тоді й простягає свою руку:
— Це не яка біда! — вигукнув. — Згода, тих дев’ять золотих візьму я!

ДУЖИЙ ВІТЕР

Мулла втеребився якось у чужий баштан; що тільки сили було в його, зривав кавуни та дині і вкидав собі в мішок. Аж де не візьметься баштанник. Уздрівши муллу, що орудував з його кавунами, як підскочить до нього з палицею та ну на нього кричати:
— Що ти на бакші моїй ото робиш?
А мулла йому й каже:
— Та я саме проходив повз баштан, коли здійнявся такий дужий вітер, що підняв мене та й укинув сюди проти моєї волі.
— Тоді хто ж кавуни позривав? — питає баштанник.
— Усе той же вітер і винен, — одповів йому мулла, — він мене так жбурляв навсібіч, що я, потерпаючи за свою душу, державсь за огудиння, то й порвав його трохи.
— Отже, слід гадати, усе, що ти тут кажеш-говориш, чистісінька правда? Але хто ж городини тобі у мішок понавкидував?
— Дивина, та й годі! — вигукнув мулла. — Уже биту годину я над справою сією міркую, а здумати не можу — хто б мені міг отаке встругнути?

ХАЛВА

Колись-то в чужому місті проходив мулла побіля крамниці, де торгували халвою, й страшенно йому закортіло скуштувати тієї халви. А в кишені його, як на лихо, не було й залізного шага. То він, не довго думавши, зайшов у крамницю та й ну тую халву наминати. Казав йому крамар заплатити, а мулла не думає і слухати. Схопивши тоді доброго дрючка, крамар давай лупцювати його куди попадя, та де там — мулла іще дужче налягав на солодощі, та все примовляв, сміючися:
— Оце чудасія! Яке ж місто хороше, а що за люди в ньому гостинні — дрючком халву їсти принукують.

СТАРІ МІСЯЦІ

Поспитали в мулли:
— Коли сходить на небі місяць-молодик, куди діваються старі місяці?
— Старі місяці на дрібні шматочки кришаться, а вже потім з них зірки робляться, — відповів мулла.

ТОРГІВЛЯ МУЛЛИ

А ото було якось, накупивши курячих яєць, на диргем дев’ять штук, продавав він тії яйця в іншому кінці міста — по диргему за десяток.
— Що це за торгівля така у тебе? — дивувались люди. — Адже ти продаєш собі в ущербок!
— Хай там як, — одмовляв мулла, — а усяка торгівля добра — чи із зиском вона буде, чи не дуже, важніше те, аби люди бачили, що я не сиджу без діла.

Диргем — срібна монета; вага і вміст срібла у ній дуже коливались звичайно в межах від 3 до 3,4 гр.

ПРИБУТОК В ОДИН ГРІШ

Якогось вечора мулла сидів на березі річки. Аж тут прийшло на берег десятеро подорожніх, і умовилися вони з муллою, що він перенесе їх через річку за десять грошей — по одному з кожного. Дев’ятеро чоловік він переніс щасливо на другий берег, а коли вже ніс десятого, то, будучи змученим, упустив його, і того понесла ріка.
Товариші нещасного стали кричати:
— Що це за робота твоя така?
— Авжеж, невдало у мене вийшло, — відмовляв мулла, — то ви мені дайте дев’ять грошей за тих, що я переправив, а той один гріш нехай буде вам у прибуток.

ЯК МУЛЛА ПРОДАВАВ ДРАБИНУ

Одного дня, узявши на плече драбину, мулла приставив її до чужого муру, що сад оточував, переліз по ній у сад, а потім, перетягши за собою й драбину, заходився зривати плоди. Саме під ту пору нагодився сторож.
— Чоловіче добрий, а що ти тут робиш, у моєму саду?- спитався він.
— Хіба ти не бачиш?- прибрав поважного вигляду мулла, — драбину свою продаю.
— Та хіба це місце, щоб драбину продавати?- здивувався той.
— Ну й дурень же з тебе, — відмовив йому мулла, — чи ти не знаєш, що драбину продають де кому заманеться?

БАТЬКО СИНА МУЛЛИ

Якось-то мулла, одягнувшись у чорне вбрання, проходив базаром.
— Мулло, — спитали у нього, — яке лихо трапилося, що ти у чорнеє вбрався?
— Батько мого сина помер, — відказав мулла.

СКАЖЕНЕ ДЖЕРЕЛО

Одного спекотного дня, що бувають улітку, мулла йшов безводним степом. Аж тут йому страх як схотілося пити. Нагледівши муроване джерело, він подався до нього, та коли підійшов ближче, воно виявилось заткане дерев’яним чопком. Мулла витяг того чопка, а вода із джерела як ударить — облила його з ніг до голови, й одежу всю йому намочила. Розсердивсь мулла, та до джерела:
— Ото вже недарма тебе чопком заткали, ти, я бачу, і вправду скажене.

ЖАРТ

Однієї днини мулла подався в гори назбирати собі хмизу, та й прихопив із собою в дорогу кілька диньок. Коли розламав упосеред шляху одну диню, скуштував її, а вона ж зовсім без смаку. Пожбурив її мулла з досади в дорожню пилюку та ще й помочився на неї, а тоді розламує другу. Коли й та динька виявилась несмачна, роздосадуваний мулла і тую викинув геть. Отож пробує третю, та і вона недобра на смак. Кинув її мулла об дорогу та й, розтоптавши ногами, пішов у гори. Аж тут йому стала допікати спрага; повернувся сердешний мулла назад, підняв тії дині з пилюки й каже:
— Здається мені, що ні сциклини, ні пилюка не попали на мої диньки.
Та й ум’яв їх, здоров був, одну за другою.

ЩО ДІЄТЬСЯ НА ТОМУ СВІТІ?

Одного вечора мулла проходив побіля кладовища, перечепивсь ногою за якийсь надгробок та й упав, вимазавшись з голови до ніг у грязюку. А тоді й прийшло йому на гадку: “Ото я тут лежатиму, і прийдуть допитувати мене ангели смерті Накір і Мункір1, узявши мене за мертвого, то я їх добре й роздивлюся”. Аж тут почулось тупотіння лошаків, а муллі здалося, що то вже зближаються Накір із Мункіром. Злякався мулла, та як схопиться на рівні та за гробівець ховатись. А то були лошаки, що везли у мішках горшки. Схарапудились вони од несподіванки, поскидали тії мішки на землю, горшки й побились на череп’я. Тут наспіли торговці, побачили таку шкоду, розсердились дуже, тоді й питають муллу:

— Що ти тут, до лиха, робиш?
— Я оце був помер, — відмовляв їм мулла, — і сьогодні вже бачитиму, що діється на тому світі.
Зачувши таку мову, торговці побрали палиці в руки та дали муллі доброго духопела. Увесь побитий, заюшений кров’ю, вернувся мулла додому. Як прийшов він ото додому, жінка й питає його:
— Де ж тебе стільки часу носило?
— Я уже був, вважай, на тому світі, — відмовляв мулла.
— Гаразд, і що ж там діється?
— Коли не лякатимеш лошаків, то нічого й не діятиметься, — відказав мулла.

1 Накір і Мункір (або Мункар) — за уявленнями мусульман, імена двох ангелів, що допитують людину після смерті в могилі про її віру.

КОЛИ СУДНИЙ ДЕНЬ БЛИЗЬКО

У мулли був гладкий баранчик; нагледіли його гольтіпаки, що промишляли в отому місті, зійшлися вони та й урадили проміж себе:
— Треба нам вигадати якісь хитрощі, отоді й із’їмо того баранчика мулли.
Отже ж прийшли вони гуртом до мулли та й кажуть йому:
— Уявіть-но собі, пане добродію, що коли завтра настане Судний день і Господь покличе вас до себе, то баранчик ваш дістанеться якомусь ледащові. Чи не краще буде, як підете сьогодні в сад та, заколовши його, запросите нас на гостину, то й проведемо, спасибі вам, цей день гарненько.
Приставши на їхню мову, подавсь мулла з ними в садок, де вони й закололи того баранчика, наготували собі печені та упорали його за милу душу. А як уже сонце підбилося вгору і взяло припікати, гольтіпаки пороздягались та полізли в ставок. Мулла тим часом уже став жалкувати, що заколов баранчика. По недовгій надумі позбирав він порозкидуваний одяг, розвів багаття та й попалив усе дощенту. Як вийшли з води тії гольтіпаки, здивувалися непомалу, а далі й питають:
— Чому ти отак-о вчинив, мулло?
— Уявіть-но собі, — відповів мулла, — що завтра Судний день настане, то на якого лиха вам тії одежі будуть?

НЕЗРОЗУМІЛА МОВА

Раз було так, що мандрував мулла Курдистаном, і в якомусь-то місті запросив його до себе на обід один вельможа. Наготувавши всіляких вишуканих наїдків, урядив той вельможа задля мулли пишну учту.
Мулла з сієї оказії вирядившись у дороге вбрання, зі своїм служником сів за трапезу й став їсти ніби в два горла, а як уже добре напхався, вихопивсь у нього з переїду гучний вітер.
Уже вертаючи додому, служник його й озветься:
—От так пак, пане добродію, і гарненько ви вчинили, при людях шановитих гучно фукнувши!
— Ну й дурень же ти, — відказав йому на теє мулла, — ті люди були курди, й тим-то наша мова їм невтямки — яким ото побитом вони можуть зрозуміти мене, коли ж я фукнув не по-їхньому?

ЗАПОВІТ МУЛЛИ

Мулла заповідав своїм друзям:
— Як помру, то поховайте мене у старій могилі.
Коли ж поспитали причину, мулла відказав їм:
— А причина та, що коли Накір і Мункір прийдуть мене допитувати, то, подумавши, що я давній мрець, не стануть питати мене про сучасні справи та підуть собі геть.

НАРОДЖЕННЯ КАЗАНА

Мулла позичив у свого сусіда казана. А другого дня віддав йому того казана, поклавши усередину меншенький казанок.
— Звідкіль тут узявся іще казанок? — здивувався сусід.
— Казан ваш вагітним був, а учора ввечері народив він іще одного, — сказав йому мулла.
Задоволений сусід узяв ті два казани та й пішов у хату. Кілька день перегодом мулла знову позичив той самий казан. Минув якийсь час, а він і не віддає казана сусідові. Тоді сусід прийшов до мулли додому й став вимагати назад позичене.
— Нічого вам і корити мене, — відказував йому мулла. — Два дні тому ваш казан помер.
— Я й чути не чував, аби казани та помирали, — здивувався сусід.
— То ви повірили у народження казана, а у смерть його не вірите? Так знайте, що казани, які народжують своїх дітей, буває, і помирають.

ПРАДАВНІ КОРОВА Й ВІСЛЮК

Одного дня куток у хаті мулли візьми й западись. У стіні зробилась велика дірка, і крізь ту дірку стало видно сусідську стайню, що стояла проти хати мулли. Побачивши корів та віслюків, урадуваний мулла прибіг до жінки й сказав їй:
— Хороша новина, жінко: я знайшов стайню, а в ній сила корів та віслюків, що стоять там, либонь, іще з часів царя Гороха!

ПЕРЕСЕЛЕННЯ МУЛЛИ

Якось-то мулла спав у своїй хаті. У хату заліз злодій, позбирав нишком усе, що там було, завдав собі на плече та вийшов у двір. Мулла підвівся, узяв постіль і подався услід за злодієм, аж прийшли вони до злодієвої хати. Побачивши муллу, злодій спитав:
— Чого тобі тут треба?
— Та нічого, — відмовляв мулла. — Ось тільки що я поміняв свою хату на твою з твоєю доплатою.

СХОЖІСТЬ

Прийшов до мулли один чоловік у гості. Мулла його гарно прийняв, усі дні заходжувався біля того чоловіка, а коли гість замірявся вже було йти, мулла спитав у його:
— Як же вас звати?
— А хіба ви не знали? — здивувався той чоловік.
— Ні, не знав.
— То чого ви мене так гарно приймали?
— Коли ж у вас чалма й каптан були схожі на мої, то я й уявив собі, що то я сам і є.

РЕВІННЯ ВІСЛЮКА

Одного дня прийшов до мулли його сусіда й попрохав, аби той дав йому на якийсь час свого віслюка.
— А мого віслюка тут саме немає, — відказав мулла.
Коли ж то ні з того ні з сього віслюк у стайні як зареве.
— Що ви мені, пане-господарю, говорите: “Віслюка тут немає”, — здивувався сусіда, — тоді що ж оте ревіння означає?
— Хай тобі цур, чоловіче недовірливий та непоштивий! — одмовив із серцем мулла. — Який же ти єси — не словам чоловіка, що у сивий волос убився, віриш, а ревінню того віслюка запаршивленого!

МУЛЛА НА ГОСТИНІ

Раз мулла пішов на гостину, маючи на своєму хребті просту собі одежу, тож ніхто з господарів не звернув на нього уваги, навіть місця годящого йому не вказали. Вийшов мулла відтіля потаймиру, а потім, вирядившись у пишне вбрання, вернувся назад. Отоді уже господар тої хати виявив до нього велику пошану та запропонував йому достойне місце. Коли накрили перед муллою скатертину, мулла заходився тицяти у наїдки своїм рукавом, та казав усе рукаву тому пригощатися. Здивувалися гості непомалу, бачачи отаку прояву, а мулла й каже:
— Коли ж ви людям, достойно убраним, являєте велику шанобу, отож, і частування мають бути призначені для одежі тої.

ВІСЛЮКОВА ВІДПОВІДЬ

Якийсь добродій попрохав у мулли, щоб той поборгував йому віслюка.
— Підожди-но хвильку, — сказав мулла, — я піду й у самого віслюка спитаю. Як схоче він піти з тобою, тоді я й приведу його.
Подався мулла у стайню, а далі вернувся та й каже:
— “Ніяким світом не віддавай мене цьому мугиряці, — сказав мій віслюк, — бо лупцює він мене куди попадя, а тебе, мій пане, ще й на всі заставки лає”. Тож і не віддам я тобі свого віслюка.

БЛАГОДАЙНЕ МІСТО

Прийшовши в одне місто, мулла побачив, що городяни усі, як є, повбирані у нові одежі, наготували всіляких страв і потрав та дарують одне одному дарунки.
Зрадівши од такої прояви, мулла сказав перехожому:
— І благодайне ж у вас місто, а люди які щедрі та щирі. Як шкода, що у моєму місті, на відміну од вашого, люди, буває, і мруть з голоду.
— Та й тут мруть з голоду, — відказав йому на те перехожий. — Випало у нас сьогодні свято, от люди гуляють та веселяться.
— То чого ж ви не зробите так, щоб свято випадало у вас на щодень?! — вигукнув мулла.

І ВІДМОВКИ ДОСИТЬ

Один добродій попрохав у мулли поборгувати йому вірьовку. Подався мулла у хату, а коли вернувся, сказав:
— Звиняй, але зараз немає вільної вірьовки — зібраний рис на ній сушиться.
Зчудувався той добродій.
— Як-таки можна, — спитав, — рис на вірьовці просушувати ?
— Коли я не хочу поборгувати вірьовку, то й такої відмовки досить, — відказав йому мулла.

З ІНШОГО БОКУ ДЕРЕВА

Якогось дня троє хлопчаків ішли були садом мулли. Побачили муллу і вирішили устругнути хитру штуку — поцупити у нього капці. Підійшли ото до високого дерева та й кажуть:
— Ніхто не здужає залізти на це дерево.
— Це зовсім не трудна річ, — озвався мулла.
— Одне діло сказати, а друге — зробити, — сказали хлопчаки.
Скинувши свої капці, мулла взяв їх у руку й поліз на дерево.
— А чого ти, мулло, береш із собою капці? — здивувались ті.
— Може бути таке, що я злазитиму з іншого боку.

ДОНЬКА МУЛЛИ

Якогось дня мулла повів на базар продавати свою корову. Він тішив себе надією хутенько її спродати, та годящий купець усе не траплявся. От один приятель мулли, дізнавшись про його притугу, подався із ним на базар та й ну вихваляти корову на всі заставки, і казав він при тім:
— Оця корова, коли хочете знати, тільна, і в животі у неї шестимісячне теля.
Якийсь покупець повірив тому, то й віддав за корову великі гроші. Страшенно зрадівши, що так усе добре склалося, мулла поспішив додому, коли дивиться — у нього в хаті чужі жінки, прийшли сватати їхню доньку, а жінка мулли якраз її вихваляє.
— Тривай-но лишень, жінко! — гукнув мулла з порога. — Підождала б мене краще, аж я прийду та розкажу свашкам тую похвальбу, що запам’ятав з базару, надто вже вона мені у пригоді стала — дякуючи їй нашу корову продав щасливо.
Здивувалася жінка та й пустила його у світлицю. От і став мулла перед свашками розводитись, доньку вихваляючи, а насамкінець і каже:
— А іще ж її чесноти такі, що вона вагітна і в животі у неї шестимісячне маля.
Зачувши таку мову, жінки зараз підвелися та й пішли геть із дому: звісно, нога їхня у дім той більше не ступить.

КОВДРА МУЛЛИ НАСРЕДДІНА

Однієї нічки, у зимову пору, мулла спав собі, коли ж це почувся на вулиці якийсь галас. Укутавшись у свою ковдру, вийшов він на вулицю довідатись, що ж там таке воно діється. Аж прискочить до нього який злодюга та й, схопивши ковдру з мулли, накивав п’ятами. Повернувся мулла у хату без ковдри, а жінка його й питає, через віщо там галас такий зчинився.
— Та нічого не сталось, — одповів він, — уся колотнеча була через ковдру мулли.

ПОДАРУНОК МУЛЛИ

Раз якось мулла поклав кілька ранніх абрикосів, що йому принесли у дарунок, на полумисок та поніс міському управителеві. Впосеред дороги побачив він, що ті абрикоси порозкочувалися у полумиску, то й сказав їм:
— Як тихо не лежатимете, я вас із’їм.
Та, бачачи, що ті геть не вважають на його мову, узяв та й поїв їх, один абрикос тільки зостався. Узяв він того абрикоса й підніс управителеві, а той подякував та щедро нагородив муллу.
Другого дня, сильне прагнучи іще нагороди, мулла купив на базарі трохи огірків, узяв їх і поніс управителеві. Коли ж це дорогою стрівся йому його приятель.
— Огірки нести в дарунок — недобре, — сказав він муллі, — краще буде, як ти замісто огірків візьмеш аличі.
Отже мулла не став брати огірки, купив кошик аличі і подавсь до управителя. А управитель того дня був чогось-то у лихому гуморі. Він з досади велів служникам побити муллу тією аличею й прогнати в три вирви. Служники заходились кидати в муллу, і за кожним разом, як алича потрапляла йому в голову, мулла голосно дякував Богові.
— Чому ти дякуєш? — здивувався управитель.
— О шановний добродію, — відказав мулла, — я спершу хотів принести вам огірків, та мій приятель мене відмовив, порадивши взяти для гостинця аличі. Ото я тепер і дякую Богові, бо коли б мені замісто аличі кидали в голову огірками, то на ній і місця живого не було б.
Управитель з його відповіді так став сміятись, аж на спину повалився. Він велів дати муллі достойний дарунок і казав йому більш не приносити гостинці.

ОЦЕ ЗАМІСТЬ ТОГО

Якось мулла був подорожував, і в одному місті завітав він у гості до управителя. Сидючи за скатертиною з наїдками, управитель раз чи двічі чхнув, і за кожним разом повертав голову у бік мулли.
— То ви оце поштиво чините? — дорікнув йому мулла.
— У нашому місті такий вчинок не вважається стидким, — відмовив управитель.
Мулла ту ж мить відвійнув що є сили. Розгнівавшись, управитель сказав:
— Який же ви мугир — при хлібі такі грубощі собі дозволяєте.
— А у нашому місті такий вчинок не вважається стидким, — відказав йому мулла.

ВЕРХОВА ЇЗДА НАВПАКИ

Якогось дня мулла зі своїми учнями прямував до мечеті. Він їхав спереду верхи на віслюкові, а учні йшли за ним услід піхотою. Не вспів віслюк і кількох ступнів ступити, як мулла зліз з віслюка і сів на нього задом наперед.
— Задля чого ти отак-о вчинив? — спитали його.
— Коли я сидів лицем на дорогу, то був повернутий до вас спиною, а коли б казав вам іти поперед мене, то були б ви до мене спинами. Я ж так сів, що ми з вами теперечки лице до лиця.

ЯК МУЛЛА ПОМЕР

Раз якось мулла спитав у своєї жінки:
— Коли хтось, бува, помре, то яким ото чином можна знати, що він упокоївся?
— Признака смерті така, що у мерлеця холонуть руки й ноги, — сказала жінка.
Кількома днями згодом мулла подався в ліс назбирати хмизу. А що пора надворі була холодна, то руки й ноги в мулли заціпеніли. Тоді ж, пригадавши жінчині слова, уявив собі він, що вже помирає. Упав зараз на землю й простягся — достоту як ото мерлеці лежать. Коли де не візьмись вовча зграя; розірвали вовки його віслюка на шматки і заходились жерти.
Підвівшись тихцем, мулла сказав:
— Ех, коли б я не був мертвий, показав би я вам, як віслюка людського їсти.

ВІСЛЮЧИЙ ХВІСТ

Було так, що мулла повів свого віслюка на базар продавати, проте впосеред дороги віслюк застряг у багнюці й геть вимастив грязюкою хвоста. “Віслюка з таким брудним хвостом чи хто й купить”, — помислив собі мулла. Та, недовго думавши, відірвав йому хвоста й укинув у торбу. Якийсь покупець, щойно побачивши віслюка без хвоста, сказав:
— Що за користь від безхвостого осла?
— Ви за хвоста не турбуйтесь, — поквапом відказав мулла, — він у мене в торбі.

КАЗАНКА НЕ ПОЦУПИТЬ

Мулла скількись-то разів купляв серце й печінку і давав жінці, аби та щось зготувала. Проте жінка, зготувавши страву, сама все і з’їдала.
Одного дня муллі ввірвався терпець, і він спитав у жінки:
— Де серце й печінка, що я купив був, що стало з ними?
— Оте все кішка поцупила, — відмовляла жінка.
Мулла зараз же узяв казанок, поклав його у шафу, що стояла в кухні, і закрив її на замок.
— Навіщо ти кладеш казанок у шафу та ще й на замок закриваєш? — хтось спитав у мулли.
— Кішка, що поцупила печінку й серце за два шаги, чи не крастиме вона казанок, що вартує усіх сто шагів? — відказав мулла.

ПРОГУЛЯНКА МЕРЛЕЦІВ

Якогось дня мулла подався був на прогулянку за місто. Коли проходив повз кладовище, почув нараз, що до нього зближаються вершники. Злякавшись їх, роздягся й укинув свою одежу в якийсь гробівець. Над’їхали вершники, побачили його таким, та й стали питати:
— Для чого ти отак-о ходиш?
— А я мерлець, що вийшов прогулятись, — відказав їм мулла.

ПРОДІРЯВЛЕНИЙ ХАЛАТ

Однієї ночі у дверях дому побачивши чиюсь тінь, зміркував собі мулла, що то злодій.
— Принеси-но мені лука й стрілу, — звелів він жінці, — а не то злодій покраде нам щось.
Принесла йому жінка стрілу й лука. Поклавши стрілу на тятиву, мулла пустив її, і стріла, треба ж таки, влучила в тінь.
Сказав тоді мулла:
— Убитий злодій нехай собі полежить до ранку, нічого йому не буде, а ми ходімо спати.
Отже полягали вони спати, а зранку мулла, вийшовши у двір, побачив, що то не був нічний злодій, а тільки його власний халат, який жінка йому попрала й повісила на дерево. Та ще й дірка на ньому була пробита. Тут-таки поклавши доземний уклін, подякував мулла Богові. Зчудувалася його жінка з такої прояви, а тоді й питає:
— З якого то доброго дива ти оддаєш дяку?
— Ой, жінко, — відказав мулла, — чи ти не бачиш, як стріла прошила мій халат, отаку дірку зробивши? Коли б я був у цьому халаті, клопоталася б ти зараз домовиною для мене.

ВОРОНА Й МИЛО

Одного дня жінка мулли прала білизну. Ворона, вхопивши шматок мила, сіла з ним на вершечок дерева. Жінка й кличе муллу:
— Ходи-но лишень сюди, ворона шматок мила поцупила!
— А що в тім дивного, — відказав мулла жінці, і взнаки не давши, — хіба ти не бачиш — мармиза ворони чорніша від нашої, отже, те мило потрібніше їй, аніж нам із тобою.

КОЖУХ МУЛЛИ

Накинувши кожух на себе, мулла сідав до вогню, а коли виходив надвір, зав’язував той кожух по краях і вішав його на стіну. Спитали в мулли, чому він так робить.
— Хочу я, — сказав мулла, — щоб теплий дух не виходив із нього і там залишався, а се задля того лишень, аби мені удруге вогню не розводити.

СВОЄЧАСНА ЗАСТОРОГА

Міський управитель послав був якось свого служника на плохенькій конячині за муллою, щоб той прибув до його судівні. Мулла, сівши верхи на того як би коня, подавсь у дорогу, а вона ж, звісно, шкапа, і пішла тихою стопою. Коли тут, не знати звідки й узявся, вперіщив сильний дощ. Мулла скинув із себе одежу й поклав її у шкіряну торбу. А як уже приїхав на місце, вбрався в суху одежу й ввійшов у хату. Здивувався управитель, побачивши муллу сухим.
— Оця злива не намочила вас? — спитав він.
— Хто їздить верхи на коневі з легкою ходою, що ніби в птаха, чи той промокне? — відказав мулла.
Другого дня стали лаштуватись на полювання. Управитель узяв собі під верхи того коня, що перед тим дав був муллі. Трапилось так, що того дня також ушкварив сильний дощ. Управителеві супутники хутенько вернулись до міста, а управитель на тій конячині довгенько-таки тюпав дорогою, змокши до нитки. Він зараз же покликав муллу й сказав йому з досадою:
— Не ждав я від тебе, що ти брехню мені завдаватимеш, ти надурив мене з цією конякою.
— Може, він кінь і плохенький, — відмовляв мулла, — проте вам не завадило б скинути з себе одежу та сховати її в торбу.

СУЗІР’Я ВІВЦІ

Хтось спитав у мулли:
— Твоя щаслива зірка у якому сузір’ї?
— У сузір’ї вівці, — відказав мулла.
Здивувався той чоловік.
— Про сузір’я вівці і зроду не чув я.
— Десять років тому моя щаслива зірка була в сузір’ї Овна, а теперечки, як минуло десять літ, чи не став овен вівцею? — відказав мулла.

А ТОБІ ЯКЕ У ТІМ ДІЛО?

Хтось приніс муллі радісну звістку, що Бог послав йому незвичайно гарного сина.
— Бог мені послав синка, — відмовив мулла, — а тобі яке у тім діло?

У МЕНЕ СПИТАЙ

Жінка мулли сиділа була з іншими жінками на березі ставка, і прали вони білизну. Прийшов туди один вельможа та став жінок нахабно роздивлятись. Жінка мулли спершу стала кричати на нього, а далі взялась його уже й лаяти:
— Пакосник ти паскудний! Якого це ти недовірка на чужих жінок витріщаєшся?
— Чия це жінка? — спитав вельможа.
— Вона є жінкою мулли, — відповіли йому.
Другого дня, прикликавши муллу, вельможа розказав про пригоду, що трапилась біля ставка, а тоді спитав:
— То ота жінка — твоя супружниця?
— Так, — відповідав мулла, — а у чім річ?
— Приведи її до мене, я її про щось спитаю.
А мулла йому й каже:
— Порядок такий, пане добродію: що хочеш спитати у неї, спитай перше у мене, а я ж, спитавшись у неї, тобі й розкажу.

ПОЖЕЖА

Якось обідньої пори, будучи непомалу голодним, мулла прихватцем випив гарячої юшки й попік собі і горло, й кишки. Від такої печії як схопиться він на рівні ноги та почне бігати туди-сюди.
— Що за лиха година з тобою? — спитали у його.
— Хутчій лийте на мене воду, — відмовляв мулла, — бо в моїй нутробі спалахнула пожежа.

ЧОРНИЙ ПІТ ІЗ ЧОЛА

Був у мулли чорний слуга на ймення Хемар. У велике свято мулла вбрався у нову одежу й заходився писати листа своєму приятелеві. І треба ж такому статись — кілька крапель чорнила потрапило йому на одежу. Коли вернувся до хати, жінка напалась на нього:
— Ти не вмієш, сякий-такий, носити новий одяг!
— Гай-гай, жінко, — відмовляв мулла, — добре тобі казати, не знаючи, — передше спитала б причину, а потому б уже мене лаяла.
— І яка ж вона, ота причина, що ти заляпався?
— Сьогодні, з нагоди великого свята, Хемар хотів поцілувати мені руку, а що він був спітнів, то кілька крапель із його чола капнуло мені на одежу, так вона й закалялась у чорнеє.

ПО ПРАВУ РУКУ

Прийшов у гості до мулли один добродій та й заночував у нього. Коли ж уночі приспіло тому до вітру, то, уздрівши, що мулла прокинувся зі сну, попрохав у нього:
— Мулло, онде каганець од вас по праву руку. Дайте мені, будьте ласкаві, я собі присвічу.
— Чи ти дурний! — відказав мулла. — Звідки ж мені в потемках знати, де у мене по праву руку?

ГНІВ ПОМЕРЛОГО

Мулла якогось там вечора полаявся був із мірабом1, а через день чи два міраб той віддав Богові душу. Ото й кличуть муллу, щоб прочитав він молитву за упокій душі померлого чи ж кілька слів сказав спасенних. Та мулла відмовився прийти.
— Отсей чоловік, — сказав він, як поспитали у його причину відмови, — полаявся був зо мною, тим-то до слів моїх не стане дослухатися.

1 Міраб — особа, що займається розподілом води при зрошуванні.

ДОП’ЯСТИ СВОГО

Був у мулли дужий віл, що мав здоровенні роги, і мулла брав його на оранку в поле. Ото йому й забагнулося, вигодивши зручну хвилю, сісти тому волові на роги. Одного дня, вертаючи з поля, уже біля хати, побачив мулла, що віл лежить і дрімає. Набравшись духу, мулла всівся поміж його великих рогів. Розсердився віл, звівся на ноги, зламав ярмо й що є сили пожбурив муллу на землю. На той шум жінка мулли вибігла з хати, побачила, що мулла лежить на землі без пам’яті , голова у нього розбита, та, помисливши собі, що він уже неживий, заходилась плакати й голосити. Аж тут мулла прочунявся, став на ноги й, не даючи і взнаки, відмовив жінці:
— Не турбуйсь, хоч я трохи й забився, проте доп’яв своєї забаганки.

ПРОВИДЕЦЬ

Мулла сидів якось-то на дереві на гілці, і став зрізати він тую гілку.
— Дурню, що ти робиш? — хтось йому гукнув. —Зараз гілка зламається і ти звалишся на землю.
Аж тут гілка, тієї-таки миті, візьми і зламайся, мулла бебехнувся на землю, та не вважаючи, що дуже іще й забився, скочив на рівні і схопив того чоловіка за ковнір.
— Я бачу, — мовив йому мулла, — ти відаєш тайне і явне, отож скажи мені, коли я помру.
Той чоловік, аби тільки вирватися із рук мулли, відповів:
— Коли твій віслюк пустить вітри нутробні, то знай — смерть твоя уже близько, а коли ж відвійне услід за тим удруге, ти зараз і помреш.
Сталось так, що кілька днів перегодом мулла подався зі своїм віслюком в гори назбирати хмизу. Ото впосеред дороги віслюк ні з того ні з сього і відвійни. “Видко, уже моя смерть близенько”, — помислив собі мулла, а коли проїхали іще трохи, віслюк відвійнув удруге. Мулла зараз і зсів з віслюка. “Здається мені, що я вже помираю”, — сказав він собі та за тим і простягся на землі. Одні селяни, бачивши, як мулла ізсів з віслюка і ліг на землю, підійшли до нього, стали в головах, дивляться — той лежить, не ворушиться, то й подумали собі, що він помер. Зараз принесли із села домовину, поклали туди його і понесли ховати на кладовище. Ото як ішли вони дорогою і минали вже його хату, стали між собою споритись — якою вулицею їм буде ближче. Підвівшись у домовині, мулла став показувати їм, кудою йти.
— Коли я був живий, — сказав, — то все ходив оцією дорогою.

СУДІЄВА СПРАВА

Посварились були між собою двоє сусідів. Ото й удались вони до судді, щоб той розсудив їх: до чиєї хати ближче лежить здохлий собака, то тому й прибирати його з вулиці. Якраз на ту пору був у судді й мулла.
— Стосовно сього діла яка ваша думка? — спитав суддя у мулли.
— На вулиці живе багато народу, — відмовив мулла, — та ніхто до собаки і не признається; отже в обов’язку мулли, коли немає хазяїна, самому й прибирати падло з вулиці.

ЕФЕКТИВНИЙ ЗАСІБ

Жінка мулли саме була при надії, та як надійшла пора злогів, вона не могла ніяк розродитися. Стурбувались домашні, прийшли до мулли — що ж ото його робити. Мулла подумав-подумав, а тоді й каже:
— Ось пождіть хвильку, я знаю на те спосіб.
Він вийшов із хати і подавсь на базар, купив трохи горішків, тоді вернувся додому й, давши їх жінкам, сказав:
— Покладіть ці горішки під породільницю. Як побачить їх дитинча, то, схотівши погратись, і вискочить із матері.

ПРИЧИНА ПЛАЧУ

Одного дня мулла сидів із жінкою за накритою скатертиною, і їли вони, що було наготовано. Жінка узяла ложкою гарячої юшки з м’ясива, піднесла до рота, а оскільки юшка була надто гаряча, із очей їй потекли сльози. Мулла і поспитався причину плачу.
— Згадалось мені, — відповіла йому жінка, — як оцю юшку улюбляла моя матір-небіжка, ото я й заплакала.
Мулла і собі скуштував тої юшки, а що юшка була надто гаряча, і йому з очей потекли сльози.
— Від чого ж ви плачете, мій мужу? — спитала його жінка.
— І мені згадалась твоя матір-небіжка, що таку зловиду дочку привела мені на погибель, — відказав мулла.

СИЛЬНЕ ПРАГНУВ ЗУСТРІТИСЬ

Якось, прокинувшися зі сну, іще й не вспів одягтися, почув мулла, як на вулиці кількоро чоловік сідали на арбу й ладнались їхати у місто, де жив його приятель. Таки-так, роздягнутим, мулла прибіг і сів на арбу й вирушив з ними в дорогу. Не доїздячи того міста, прочули люди, що до них прибуває мулла, то й вийшли його стрічати. Як побачили муллу в спідньому, здивувались непомалу, а тоді й стали питати причину такого-то убрання.
— Я так сильне прагнув зустрітись із вами, що забув і вдягтися, — відказав їм мулла.

ХАТА НА ДВОЄ ДВЕРЕЙ

Одного дня, скінчивши уроки, мулла запросив до себе в гості кількоро учнів; привівши їх додому, сказав їм біля дверей:
— Ви отут трохи пождіть, а я піду та дам розпорядок домашнім.
Уступивши в хату, він спитав у жінки:
— Чи є у нас дома чим прийняти гостей?
— Катмає, — відмовила йому жінка.
— Тоді йди і скажи їм яку хочеш відмовку.
Відчинивши хатні двері, жінка сказала учням:
— Мулли немає вдома.
— Що це за слова такі ви, пані, говорите? — здивувались тії. — У нашій-таки прибутності він увійшов щойно у хату.
— Чи ви не знаєте, що ця хата на двоє дверей? — гукнув їм із вікна мулла. — Може, він через другі двері вийшов.

МУЛЛА Й ЖЕБРАК

Якось у хату мулли постукали. Мулла спитав із горішніх покоїв:
— Хто там?
Із долу озвались:
— Відчиніть!
Мулла зійшов униз, відчинив двері, гляне — аж то жебрак якийсь, що прийшов прохати богарадного хліба.
— Ходімо наверх, — сказав йому мулла.
Привівши того в горішні покої, мулла сказав прошакові:
— Звиняй, Господь подасть.
— І негідна ж твоя душа! — аж нестямився жебрак. — Коли ти і не гадав подавати мені милостиню, чому ж не сказав мені теє внизу?
— Це негідна твоя душа, — відмовляв йому мулла, — ти не міг одразу сказати, чого тобі треба, аби я не сходив додолу?

РОЗВЕДЕННЯ ЛЬОНУ

Одного дня мулла подався до голільника поголити собі голову; та, голячи муллу, голільник раз у раз ранив йому шкіру і знай прикладував на тім’я замісто вати бавовну. Врешті мулла, не втерпівши, й озветься:
— Та годі тобі, пане добродію! Половину моєї голови ти засіяв бавовною, то нехай уже друга під льон буде.

ДЕННИЙ ЗЛОДІЙ

Якогось дня у хату мулли заліз злодій. Мулла, аби пристерегти його, сховався у стінну шафу й зачинив за собою дверцята. Злодій обнишпорив усю хату, проте не знайшов нічого годящого.
“Мабуть, що дорожчі речі покладено в шафу”, — подумав він собі.
Він відчинив дверцята шафи й нараз замісто дорогих речей побачив муллу, що стояв на ногах. Затинаючись від страху, він спитав муллу:
— То ви ввесь час були отут?
— Коли ж у мене немає й годящої речі в хаті, то я із сорому перед тобою сховався у шафу, — відказав йому мулла.

ПОГАНОГОЛОСИЙ СОЛОВЕЙКО

Мулла, пробравшись у чужий сад, видерся на абрикосове дерево. Угледівши його, садівник підійшов до дерева і питає:
— Ти чого по людських деревах лазиш?
— Хіба ти не знаєш, що я соловейко, а для соловейка сидіти на дереві — звичайна-то річ, — відмовив йому мулла.
Садівник засміявся й сказав:
— Ану лишень заспівай, нехай я почую твій голос.
Мулла й почав своїм товстим голосом співати.
— Хіба ж соловейко так погано співає? — сказав йому садівник.
— А хіба ти не знаєш — соловейко, що їсть миршаві зелепуги, краще і не співатиме? — відповів йому мулла.

ЗМИЛУЙСЯ, БОЖЕ

Один із емірів поспитав якось у мулли:
— У часи аббасидських халіфів1, та й перегодом, був звичай: халіфи, султани й еміри прибирали собі прізвище “біллах”, себто “присягай, Боже”, подібно як Муваффак-біллах, Мутаваккіль-алаллах — “споможи, Боже”, Мутасім-біллах, та ще багато інших. По-вашому, яке прізвище годиться мені найбільше?

1 Династія аббасидських халіфів, що правила в Іраку й Багдаді в 749—1258 рр., а в Каїрі — в 1261 до н. е. —517 рр. Аль-Муваффак — брат шістнадцятого халіфа аль-Мутаміда, фактичний правитель халіфату, аль-Мутаваккіль (847—861) — одинадцятий халіф, аль-Мутасім (833—842) — дев’ятий халіф.

— Найбільше годиться прикласти вам “Наузу-біллах” — “змилуйся, Боже”, — відказав мулла.

ДЕ СВІТЛІШЕ

Мулла загубив був у хаті каблучку; пошукав її трішки та не знайшов. Вийшов тоді з кімнати та й став шукати її у дворі.
— Ти ж у хаті загубив каблучку, то чого по двору никаєш? — спитала його жінка.
— Дак у хаті поночі, — відповів мулла, — а надворі воно видніше, та й очі мої тут краще бачать.

ВИТЯГНУТИ ЗУБА

Хтось поспитав у мулли:
— Око в мене болить. Чи можна якось зарадити лихові?
— Оце недавно у мене болів зуб, то мені його висмикнули, — сказав мулла.

ДИТИНА ВІД СТОЛІТНЬОГО ДІДА

У мулли спитали:
— Чи то можебна річ, щоб, від столітнього діда завагітнівши, його жінка народила дитину?
— Авжеж, — відповів мулла, — особливо коли по сусідству з ним живе двадцятилітній парубок.

МУЛЛА-БУДІВНИЧИЙ

Якось мулла привів додому майстра, щоб той дав йому раду, як і що будувати: де має буть кімната, де місце для куховарні, а де водозбір та басейн, та усе інше як до ладу розташувати. От ходили вони так, і майстер вказував йому як і що, коли ж од мулли знічев’я й вихопиться буйний вітер. Як стояв був на тому місці мулла, то й тицьнув на нього пальцем:
— А ось тут відхоже місце хай буде — так нутроба мені підказує.

ЛОВКЕ ДИТИНЧА

Через кілька днів після весілля жінка мулли народила дитину. Мулла зараз же подався на базар, купив книжку, папір та шкільну сумку і, принісши додому, поклав те все у головах дитини.
— Воно ж іще немовля, — сказали йому, — що воно з тією книгою робитиме?
— Дитина, яка дорогу у дев’ять місяців подолала за кілька день, то, мабуть, що через кілька годин і книжку читати схоче, — відказав мулла.

ОБОВ’ЯЗКОВА ПОЖЕРТВА

Праля, виправши сорочку мулли, повісила була її на даху просихати. Аж тут здійнявся дужий вітер і скинув сорочку на середину двору.
— Треба нам якого баранчика принести в жертву, — сказав мулла жінці.
А як жінка поспитала причину пожертви, мулла відмовив:
— Затим, що я не був у тій сорочці.

ЗА БРАКОМ ЧАСУ

Раз якось на вулиці хтось дав муллі по лиці ляпаса, а тоді, вернувшись, став прохати вибачення.
— Звиняйте, мулло, я вас узяв за іншого.
Та мулла не став вважати на його вибачення, схопив того чоловіка за ковнір і потяг до судді, а там уже й розповів, що було сталось. Ото суддя і рішив: нехай, мовляв, мулла дасть тому чоловікові на одвіт ляпаса. Проте мулла не згодився з таким присудом. Тоді суддя велів: нехай той чоловік замісто ляпаса дасть муллі золотого.
Нічого було робить бідолашному чоловікові, отже він вийшов із судівні й подавсь за грошима. Ждав мулла, не мала й година минула, а далі, підвівшись, як затопить судді що є сили по мармизі.
— Мені ніколи тут розсиджуватись, — сказав він, — от як вернеться той чоловік із грішми, то ви замісто мене і віддайте йому ляпаса.

ЩОБ ЗЕМЛЯ НЕ ЗАВАЛИЛАСЬ

Ото якось спитали в мулли:
— Чому вранці одні люди йдуть в одну сторону, а інші — в другу?
— Коли б усі йшли в одну сторону, то порушилась би рівновага світу, одна сторона стала б тяжчою, од чого земля зсунулась би із свого місця та завалилась.

ЗНОВУ СТАВ ВІСЛЮКОМ

У мулли здох був віслюк. З превеликими труднощами зібравши трохи грошей, мулла подався на базар і купив собі хорошого віслюка. Узяв його за вуздечку та й став вертати додому. Коли ж то впосеред дороги нагледіло його троє злодіїв, і поклали вони собі поцупити того вуханя. Отож, не довго думавши, один злодій зняв вуздечку із віслюкової шиї й надів її на себе, а другий, хутенько відвівши віслюка од того місця, потягнув його на базар та й продав. Коли мулла прийшов до хати, гляне — аж у його вуздечці замість віслюка якийсь чоловік. Остовпівши з подиву, мулла спитав його:
— Ти хто такий будеш?
— Пане-добродію, — відмовляв йому злодій, — я не шанував був свою матір, то вона мене прокляла, і я зробивсь віслюком. Вона відвела мене на базар та там і продала. Аж тут нагодились ви, купили мене й повели додому, та ледве ми ступили кілька кроків, як я, дякуючи вам, знову став людиною.
Мулла стояв ні в сих ні в тих, а той злодій заходився цілувати йому руки й дякувати як би якому чудотворцеві.
— Гаразд, іди уже, тільки ніколи більш не зобиджай свою матір, — сказав йому мулла.
Радий-радісінький, що вдалась така витівка, злодій устав та пішов собі геть. А другого дня мулла, взявши гроші, знову подавсь на базар. Коли ж йому на очі попався той самий віслюк, що він купив був його вчора. Приступивши до віслюка, мулла нахилився й прошепотів йому на вухо:
— Ой же ж, друже, не послухавсь-таки моєї ради, то тепер знову став віслюком.

КОЛИ НА ТЕ БУДЕ ВОЛЯ АЛЛАХА

Якось увечері мулла сказав своїй жінці:
— Як піде завтра дощ, я не оратиму ниву, а подамся в гори за хмизом.
— Додай іще: коли на те буде воля Аллаха1, — відповіла йому жінка.
— Ні до чого мені тут казати: “Коли на те воля Аллаха”, — відмовляв їй мулла, — завтра, як не оратиму ниву, то піду в гори та назбираю хмизу.
Трапилось так, що другого дня вранці, як вийшов мулла із хати, стрілись йому вершники, які проїздили саме тією вулицею. Спитались вони у мулли дорогу в одне село. Мулла відказав, що не знає, тоді вершники схопили його, надавали йому потиличників і щоки побили. Хоч-не-хоч, а довелось-таки бідолашному показувати дорогу. Коли ж тут де й узявся, як лине дощ, а мулла, скориставшись нагодою, й кинувся тікати від тих вершників. Змучений, увесь побитий і промоклий до нитки вернувся мулла пізно ввечері додому. Отже ж і ниву не зорав він, і хмизу не приніс. Коли постукав у хатні двері, його жінка спитала:
— Хто там?
— Це я, коли на те воля Аллаха, відчиняй же! — загукав мулла.

1 Застережлива формула, яку мусульманин повинен говорити, кажучи про майбутнє. У Корані (17—33-й вірші 68-ї глави) розповідається про те, що Бог покарав людей, які без застереження сказали, що вранці на другий день зберуть урожай винограду.

ЗАДЛЯ БІЛЬШОЇ ПОВАГИ

Розказують, що коли прохали в мулли поборгувати якусь річ, мулла отягався і давав її аж другого дня.
— З якої причини ти отак робиш? — спитали у нього.
— А це щоб більше мене поважали.

ПОЧЕРК МУЛЛИ

Хтось прийшов до мулли й попрохав написати листа його приятелеві, що жив у Багдаді.
— Відчепись від мене! — відказав йому мулла. — Мені ніколи ходити в Багдад.
Не втямивши, проти чого так сказав мулла, той чоловік відмовив:
— Шановний мулло! Я не прохаю тебе іти у Багдад, а прохаю лишень написати листа моєму приятелеві.
— Не дивуйся, — відмовляв йому мулла. — У мене дуже поганий почерк; єдиний, хто може його розібрати, так то я сам і є. Коли ж я напишу від тебе листа у Багдад, мене зараз і кликатимуть у те місто мого листа розбирати.

У ХАТІ Й ПОЗА ХАТОЮ

Одного разу мулла відвів свого віслюка на базар. Давши його перекупцеві, сам відійшов осторонь і став дивитися, як же відбуватиметься торгівля. А той перекупець заходився вихваляти віслюка на всі заставки.
— Люди добрі! — гукав він. — Оцей віслюк, що я продаю, іще молодий зовсім, зате який прудкий, а що вже працьовитий!
Кожен підходив і, роздивляючись тварину, хотів її купити. Дуже вже втішився мулла, бачачи таку справу, аж себе не тямив. А тоді зміркував собі: “Коли вже мій віслюк такий хороший, то чому б мені самому його не купити?” Отже підійшовши до перекупця, сторгувався з ним, дав йому гроші, тоді вернувсь з віслюком до хати й розповів про свою оборудку жінці.
— І я сьогодні одну ловку справу упорала, — відказувала йому жінка. — Сьогодні приходив до нас молочник, приніс молоко продавати, а я й постерегла, що він зовсім не дивиться на вагу, то я тоді нишком поклала до молока золотий браслет. Скажу тобі, і багато ж він до ваги молока додав.
Зачувши, яка метка в нього жінка, мулла відмовив:
— І гаразд же ти зробила, нехай благословить тебе Господь! Так і надалі будемо жити: ти дбатимеш у хаті, я поза хатою, то й підуть наші справи угору.

ПРОДАЖ ВІСЛЮКА

Якось мулла повів віслюка на базар продавати. Коли підходили покупці до віслюка спереду, він гучно відригував, коли ж підступали ззаду, хвицяв ногами.
— Такого віслюка чи хто й купить, — сказали муллі.
— А я його й не збирався продавати, — відказав мулла, — я хочу, аби люди знали, як мені дошкуляє ця тварина.

ТАК ЦЕ Я ЧИ ВІН?

Муллі випала довга дорога. Узяв він порожню тиковку, налив її водою та й повісив собі на шию, щоб не загубити. Уночі, коли всі спали, один гольтіпака зняв із мулли тиковку й повісив собі на шию. Побачивши свою тиковку на шиї того чоловіка, здивувався мулла:
— Таки без сумніву, той чоловік із тиковкою — це я сам і є, а хто ж тоді я?

СУДНИЙ ДЕНЬ МАЛИЙ ЧИ ВЕЛИКИЙ?

У мулли поспитали:
— Коли настане Судний день?
— Який саме? — відказав мулла.
— Хіба ж буде кілька Судних днів? — здивувались ті.
— Коли помре моя жінка, буде малий Судний день, а коли помру я — буде Судний день великий.

ПЛАТА НОСІЄВІ

Мулла поклав клунок на плече носієві, та й подались вони до хати мулли. Коли ж це десь насеред дороги носій візьми і загубись. Кинувся мулла шукати його, проте не знайшов і сліду; десять днів шукав, та все даремна праця. А ото аж десятого дня проходив він вулицею у гурті своїх товаришів, і треба ж — на очі йому попався той самий носій, що ніс на плечі цього разу, мабуть, уже інший клунок.
— Оце той самий носій, що мені був загубився, — сказав мулла товаришам.
Проте замість щоб спинити його, мулла пішов собі далі.
— Чому ти не схопиш того чоловіка та не вимагаєш од його назад свій клунок? — спитали муллу товариші.
— Я зміркував собі, — відмовляв їм мулла, — що коли він мені скаже заплатити за тих десять днів, що носить мій клунок, що я тоді робитиму?

СВАРКА НА ДАХУ

Одного літнього вечора мулла з жінкою вкладалися на даху спати1, і зайшла між ними сварка. Під час тієї сварки нога мулли поковзнулась, і він упав з даху додолу. Зачувши його крик, сусіди кинулись його рятувати. Мулла ж так гепнувся об землю, що з нього виперло дух. На превелику силу привівши його до тями, сусіди стали питати, що таке сталось.
— Хто хоче знати, що зі мною сталось, нехай посвариться на даху зі своєю жінкою, — відказав мулла.

1 В Ірані будинки мають плаский дах і щільно прилягають один до одного; у спекотну пору зазвичай сплять на дахах.

НЕ ТРЕБА ЛІКАРЕВІ ПРИХОДИТИ

У жінки мулли страх як розболілося серце. Ото мулла й подався за лікарем, та коли вже виходив на вулицю, жінка гукнула йому з вікна:
— Біль уже попустив, отож не треба лікареві приходити!
Проте мулла не став дослухатись до її слів. Він прийшов до лікаря в хату й сказав йому:
— У моєї жінки дуже вже розболілося серце. Я подався до вас, та коли виходив із двору, вона мені гукнула з вікна: “Біль минувся, отож не треба лікареві приходити”. Так я прийшов до вас сказати, щоб ви не приходили.

СЕМИРІЧНИЙ ОЦЕТ

Хтось, прийшовши до мулли, спитав у його:
— Кажуть, ви маєте семирічний оцет. Чи правда тому?
— Авжеж, маю, — відказав мулла.
— То дайте мені, будьте ласкаві, трохи того оцту.
— Ну й чудні ж ви люди, — відказав йому мулла. — Коли б я отак-о кожному роздавав оцет, він би й до одного місяця не достояв.

ЗАГУБЛЕНИЙ ВІСЛЮК

Муллі загубився його віслюк. Тиняючись вулицями й базарами, він шукав його та усе дякував Богові.
— З якого дива ти дякуєш? — спитали в його.
— Бо коли б я сидів на ньому, — відказав мулла, — разом з тим віслюком треба було б ще й мене шукати.

* * *

А ото було якогось дня, загубивши віслюка, мулла подавсь на базар і став гукати:
— Хто знайде мого віслюка, подарую йому того віслюка разом із сідлом, вуздечкою та усім тим, що на ньому було.
— Коли ж ти даруєш віслюка із збруєю та усім тим, що на ньому, то чого так ревне його шукаєш?
— Які ж ви недолугі! — відказав їм мулла. — Насолода знайти втрачене, аби ви знали, куди більша, аніж сама вартість втраченого.

ЩИПЦІ ЗА ТРИ ТИСЯЧІ

Хтось приніс на базар меча і заправив за нього три тисячі динарів1.
— Для чого така дорога ціна? — спитав мулла.
— Цей меч, — сказали йому, — у битві з ворогом вражає на п’ять зарів2.

Тоді мулла метнувся додому, узяв щипці, що ними жарини з печі виймають, приніс на базар і почав гукати:
— Оці щипці продаю за три тисячі динарів!
Тут зібралися люди, і сказали вони йому:
— Ці щипці не вартують і півдинара, а ти правиш за них три тисячі.
— Ви меча, що б’є на п’ять зарів, цінуєте у три тисячі динарів, а ці щипці, що ними моя жінка, коли свариться, влучає у мене із десяти зарів, чому не поцінувати так само?

1 Динар — золота монета; вага і вміст у ній срібла час від часу сильно відрізнялась.
2 Зар — міра довжини; один зар дорівнює 104 см.

СКІЛЬКИ СВІТ ЗАВДОВЖКИ

Одного дня кілька чоловік проходили вулицею, спинили муллу і спитали:
— Як відміряти світ, то скільки він буде завдовжки?
Саме на ту пору вулицею проходила процесія, несли мертвого. Мулла, показавши на домовину, сказав:
— Поспитайте в оцього чоловіка, він уже відміряв.

ЖАРТ

Спитали в мулли:
— Доки житимуть люди?
— Доти, як наповняться ними геєнна та рай, — відказав мулла.

СЛОВО ЧОЛОВІКА

Спитали в мулли:
— Скільки тобі років?
— Сорок, — відказав мулла.
Десять років потому знову спитали в мулли:
— Сорок, — відказав мулла.
— Ти десять літ тому так само казав був: “Сорок мені років”, і тепер ти кажеш: “Сорок”.
— Слово чоловіка тверде, — відповів їм мулла. — Коли б ви мене поспитали і через двадцять років, я б відказав вам так само: “Сорок”.

ТІНЬ ВІД ХМАРИ

Одного разу мулла став копати у полі, та все в різних місцях.
— Що ти ото робиш? — спитав хтось у нього.
— Я серед поля закопав колись гроші, проте хоч де копаю, а знайти годі.
— А хіба ти не залишив якого знаку?
— Та чого ж ні, залишив: коли я закопував гроші, на тому місці була тінь від хмари, а що трапилося з нею зараз, мені й не в догад.

КОРИСТЬ ВІД МІСЯЦЯ

Поспитали в мулли:
— Що корисніше — сонце чи місяць?
— Се річ така очевидна, що не треба й питати, — відказав мулла. — Сонце світить за ясного дня, тож користь од його не така й велика, а от місяць світить темними ночами. Звідси добре видно, що користь його порівняно з сонцем у тисячу разів більша.

ЗАПОВІТ МУЛЛИ

Мулла своїм друзям списав заповіт: “Як помру, не робіть мені гробівця із каменю й цегли”.
— Чому? — спитали у його.
— У день Страшного суду, коли уставатиму із могили, щоб, буває, не розбив собі голови.

СПЕКОТНЕ ПОВІТРЯ

На одній гостині під час бесіди завелася річ про арабські краї: мовляв, там у деяких місцях через велику спекоту люди зазвичай ходять голими.
— Гаразд, — сказав мулла, — а як же тоді, без одежі, розрізняються чоловіки з жінками?

ОЩАДЛИВІСТЬ МУЛЛИ

Коли в мулли стало убувати грошей, він зміркував собі, що краще буде йому заощаджувати. Отож він вирішив урізати віслюкові щоденну пайку ячменю. Сьогодні недодасть пригорщу зерна, завтра другу, бачить — на тому нічого й не позначилось. Минуло скількись-там часу, і віслюк висох так, що від нього зостались сама шкура та кості. А одного прегарного дня він узяв і простягнув копита. Побачивши, що віслюк його здох, мулла сказав:
— І гарно ж ти звикав був до ощадливості! Як жаль, що смерть тебе так швидко приспіла!

Перекладено за виданням: Молла Насреддін. Тегран, Колале-йе Хавер, 1955.
© Роман Гамада, 2006, переклад.

"Всесвіт"

Будь ласка, читайте продовження у паперовій версії журналу