Гуморески
Остап ВИШНЯ
              ВИШНЕВІ УСМІШКИ КРИМСЬКІ
            ГУРЗУФ
Прощай же, море. Не забуду
              Твоей торжественной красы
              И долго, долго слышать буду
              Твой гул в вечерние часы.
              В леса, в пустыни молчаливы 
              Перенесу, тобою полн,
              Твои скали, твои заливы,
              И блеск, и тень, и говор волн.
Хароший вірш?
              Це — не я. Це Олександр Сергійович Пушкін так писав, будучи в Гурзуфі. Той О. С. Пушкін, що оце 8 червня 1924 р. минуло сто двадцять п’ять років з дня його народження.
              Певна річ, що Пушкінові все-таки далеко до теперішніх футуристів чи там імажиністів... Проте чому при нагоді не згадать і про його та ще сидячи в Гурзуфі під знаменитим його (О. С. Пушкіна) платаном чи дивлячись на синє море з його (О. С. Пушкіна) гроту у великій над морем скелі...
              Сидячи й думаючи, що б написав, дивлячись на море, імажиніст?
              Отаке, мабуть би:
Ад’ю! О море! Ти снимаєш
              Із берега синие штани...
              І гальку круглу оголяєш
              На пузе взбешеной волни. (Невдало, правда, але ж я не імажиніст. Імажиністи, виправте! — Авт.)
А футурист (наш) отакого б удрав:
О, кабле — море! Кабле — хвиля!
              О радіо — морський прибій! 
              Електролампою кобилі
              Робитимем лошата ми!
Чи воздвигнуть імажиністи з панфутуристами отими своїми віршами собі «пам’ятник нерукотворний», до якого «не зарастет народная тропа», чи не воздвигнуть — невідомо.
              О. С. Пушкін — воздвиг.
              Виявляється, між іншим, що це не так легко...
              Можна сидіти під отим платаном, під яким сидів і Пушкін, ходити тими стежками, що ними й він ходив, дивитися на море, приставивши пальця до лоба, і «пам’ятника нерукотворного» не мати...
              Не виходить...
              Здається, й обстановка однакова: і море, і гори, і хвилі — все є...
              А по-пушкінському не виходить...
              ...Позаростають до нас, грішних, «тропи»...
              Хіба, може, п’яний коли забреде...
* * *
Гурзуф — курорт і село розляглися в 14 верстах од Ялти на схід.
              Старий курорт, з великим пляжем і з розкішним парком. Посеред парку стоїть будинок, де 1820 року жив Пушкін. Перед будинком величезне дерево — платан, де поет любив відпочивати... Платан нагадує наш кленок. Тільки це не кленок, а платан...
              В парку ще є й кипарис Пушкінів...
              Над Гурзуфом яйла висока... Під Гурзуфом море широке...
              На захід од нього, аж у саме море, нахилився й п’є воду величезний Аю-Даг...
              Аю-Даг — по-татарському значить — Ведмідь-Гора.
              Це той ведмідь, що його колись аллах послав покарати людей кримських за те, що вони бога забули.
….
Давно те було — і про те розказують діди.
              Тоді Крим цвів не так, як тепер. Тоді не було безкраїх скель та величезного каміння. Скрізь росли виноград, і тютюн, і садові дерева.
              1 люди все-таки забули бога.
              Тоді аллах послав на цю країну великого ведмедя.
              Ведмідь приплив морем, звідти, де круглий рік і сніг, і лід, і холод, як узимку на вершині Чатир-Дагу.
              Ведмідь виплив на берег біля Байдарських воріт і пішов, руйнуючи все на шляху. Від його ступні земля злазила з каменю, як м’ясо з кістки, і оголялися ті кістки, а він трощив їх своєю важкою ступнею, земля стогнала, а цілі селища гинули від уламків земляних кісток, що падали на них.
              Так він пройшов аж до Артека й тут зупинивсь, стомлений, припав до моря напитися...
              Тут великий аллах змилосердився над правовірними й зупинив ведмедя, обернувши його в гору, і наказав йому пити воду й підживлятися доти, доки бог знову накаже йому йти далі...( Легенду цю записав (чи написав) Влас Дорошевич.— Авт.)
….
Стоїть ведмідь, чекає на аллахів наказ. А біля його Гурзуф квітне... А в Гурзуфі червоноармійці лікуються... А татари аллаха вже забувають. А ведмідь воду п’є...
              Довго йому, бідолашному, пити ще, бо води багато... А аллахового голосу щось не чуть. Охрип аллах.
            

Намалював Валентин ІВАНОВ.
	Ідея та наповнення  Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ©, 20072012.

