Гуморески

Остап ВИШНЯ
ВИШНЕВІ УСМІШКИ КРИМСЬКІ

КРИМСЬКЕ СОНЦЕ

Після ночі після кримської (ах, ніч! Ах, кримська ніч!) тут сонце!
Воно, сонце кримське, з-поза Ай-Петрі зубчатого... Тоді, як вороно-синя ніч молоком голубим береться, коли чадру свою ніч скидає, синю чадру, синю, аж ворону, а море, чадру тую вхопивши, у кришталево чистих хвилях своїх її вимиває, синяву оту їй виполіскує, і коли чадра та як молозиво в первістки і на себе море її натягає, — тоді сонце!
Воно до Ай-Петрі підкрадається тихо-тихо, а тоді, прискочивши, тільки лясь його золотим віником по зубастонеоковирній його голові! — та тоді вгору, вгору, вгору по блакитному схилу... Тікає...
А Ай-Петрі як тріпоне враз волохатою сивою головищею, як замотає бородищею, — а борода та клаптями, а волосся шматтями, а вітрець тільки — ф-ф-у! — і лисий старий Ай-Петрі... Жоднісінького тоді клаптика білотуманової на нім вовни!
А сонце регочеться! А сонце регочеться!.. Вгорі!
І регочуться тоді хвилі на морі, і кипариси сміються, і лаври тіпаються з реготу, і веселі усмішки на абрикосах, на винограді, на велінгтоніях...
Зареготався Крим! Із Ай-Петрі глузує...
А Ай-Петрі гордий, бо він найвищий, він найстарший... Він мовчить...
Хай мовляв, малеча порегочеться...
І співають тоді птиці, і гудуть радісно комахи, і іржуть коні, і швидше крутять хвостом корови, і, захоплюючись, ловить «півня» на не дуже високій, але дуже голосній і дуже препаскудній ноті кримський осел...
І тоді море — голубо-срібний степ, з білими й синіми степовими на нім дорогами, а над дорогами тими чайки, а тими дорогами «морські ластівки» (Дельфіни.— Авт.) вивертом ходять і крають їх, дороги ті, гострими хвостами своїми...
Тоді співає Крим...

….

А сонце вище... А сонце ще вище.
Воно грається... Воно горить срібно-золотим сяйвом і бризки гарячого золота кидає щедрою рукою і назад, і наперед, і праворуч, і ліворуч...
І гарячішає море, і тепліють гори, і в млоску гарячому шелестять хвої чорного кипариса...
А воно вище!.. А воно ще вище!
І все живе гониться за ним... Простягає до його лозу свою соковиту виноград, і пнеться за ним кедр, і пишна велінгтонія вершечком своїм стримить за ним і дістати його хоче...

І дихає гаряче море і дихання своє шле назустріч його золотим бризкам...
А воно вище! А воно ще вище!
І з висоти недосяжності своєї сипле сонце на все живе снагу свою гарячу, і ніжить усе, і наливає соками, і шумують ті соки, і буяють, і бунтують ті соки...
І в соках тих, як у плині матернім, плекає природа плоди свої...
Гарячі соки ті...
І від тепла того родить природа швидше... На очах наливаються черешні, і жовтіють персики, і мліють сливи...
Бо шумують гаряче соки! Бо гарячі ті соки...
І тільки кизил твердий і мертвий.
Кизил — «шайтанова ягода».

….

«...Коли аллах сотворив світ і закінчив свою роботу, на землі настала весна, і бруньки по деревах у земнім раю почали одна за одною розвиватися...
І потяглось до бруньок тих все живе, і побачив аллах, що треба навести лад. Покликав він усіх до себе й звелів кожному вибрати яке-небудь дерево або квітку, щоб потім тільки з його й користати.
Ті просять те, ті — те. Просить і шайтан.
— Надумав, шайтане? — спитав аллах.
— Надумав, — примруживши хитре око, сказав нечистий.
— Що ж ти вибрав?
— Кизил.
— Кизил? Чому кизил?!
— Так, — не хотів сказати правди шайтан.
— Гаразд, бери собі кизил, — усміхнувся аллах.
І заскакав весело шайтан. Всіх обдурив. Кизил першим з усіх дерев зацвів, значить, і дозріє раніш од усіх. А перша ягода — дорога ягода: повезе свій кизил на базар, добре продасть, дорожче від усіх, бо він найперший.
Настало літо. Почали стигнути плоди: черешні, вишні, абрикоси, персики, яблука, груші, а кизил усе зелений. Твердий і зелений. Скребе потилицю шайтан, лютує...
— Та дозрівай скоріше!
Не зріє кизил.
Почав шайтан дути на ягоду: як полум’я, червоний зробився кизил, але, як і раніше, — твердий і кислий.
— Ну як же твій кизил? — глузують люди.
Плюнув з серця шайтан — почорнів кизил...
— Гидота така! Не повезу на базар! Збирайте самі!
Так і зробили. Коли по садках зібрали всю садовину, пішли люди збирати в ліс смачну, солодку, почорнілу ягоду і потихеньку глузувати з шайтана.
Проґавив, мовляли, шайтан!
Шайтан розлютувався і помстився на людях... Зробив так, що кизилу другої осені вродило вдвічі більш, ніж минулої, й, щоб він дозрів, довелося сонцеві послати на землю більше тепла.
Зраділи люди, що такий урожай, — не зрозуміли шайтанового підвоху.
А сонце виснажилося за літо, і настала на землі така зима, що повимерзали в людей садки і самі вони ледве живі позалишались.
Від того часу — ознака: коли врожай на кизил — буде холодна зима, бо не втихомирився й досі шайтан, і не кинув мститися на людях за глузування з нього...» (Маркс И. Легенды Крима. — Авт.)

….

Бере все живе в сонця огонь його золотий і живиться ним...
А воно щедре... Воно, як казковий богатир, кидає той огонь всією своєю істотою... і сміється...

***

І людей сонце кримське не цурається...
Обгортає золотими своїми віями їхні білі, малокровні, виснажені тіла, впивається в них тими золотими віями й живить їх, бадьорить, фарбує...
І ніжно воно так лоскоче. Обачних лоскоче... Зате з необачних глузує... І іноді навіть жорстоко.
Так і дивиться з голубої перини, хто рота роззявив...
Підкрадається, пестить потроху, ніжить, заколисує... І в той же самий час з золотим сміхом здирає з лоба, з носа, з шиї шкіру... Смугами здирає... Зразу ніжить, а потім червоною фарбою криє, а потім пузирить, а потім білує...
І совається тоді неуважна людина, і сикає, і ахає, і охає, і чухмариться, і крутиться, і ойкає.
А воно сміється!
Кримське сонце золоте!

До змісту Остап ВИШНЯ ВИШНЕВІ УСМІШКИ КРИМСЬКІ