Григорій СОЛОМОНЧУК
ЧИСТА РОБОТА
Гумор і сатира

ТАКЕ ЖИТТЯ

Як час летить! Недавно найскладніше питання вирішував на горщику. І ось уже звуть по-батькові. Інколи. Частіше посилають до матері. Одним словом - електорат! Вирішую все - не маю нічого. Хіба що ініціативу... можу мати. Коли зверху свиснуть. Демократія ніби і є, але в мене грошей немає, щоб нею користуватися. Як, до речі, і салом, і ковбасою. Людина я мирна. Хоча вдома - Кармелюк! Вийшов за поріг - кошеня. Оте, що тільки народилося. Сліпе ще. Бо коли кошеня зіпнеться на ноги, то вже й хвіст піднімає. Я ж тільки руки піднімаю.
Реформи йдуть, і я за ними. Ішов. Поки не охляв. А потім думаю: нехай реформи ідуть! Туди їм і дорога. Не кожен дотягне до середини наших реформ. І альтернативи ж не дають. Але, як казав мій дід, "Хто не ризикує, той не сидить у тюрмі". Дід, проживши неповні п'ятдесят вісім, намотав строку на всі сімдесят. Баба, як згадувала про діда, приказувала: "Рано відійшов Максим. Ой, рано. Йому б ще сидіти й сидіти". Мій знайомий - крутелик один - якось запитує мене:
- В тебе яка зарплата?
- Така, - кажу, - як і квартплата.
- І як же ти живеш?
- Стабільно, - кажу.
- Хочеш, - запитує, - підняти свій добробут?
- А хто ж не хоче?
- Можу, - каже, - зробити тебе пенсіонером.
- Так у мене, - я йому, - зарплата на десять гривень більша, аніж максимальна пенсія.
- Це не та пенсія, що ти думаєш. Я тебе зроблю, - мовить, - інвалідом.
- Я-я-яким ін-ва-лідом? - заїкнувся я.
- Яким захочеш, - каже. - Та не бійся, на здоров'я це не вплине. Ну, звісно, чим вища категорія, тим більша плата за послуги.
- І які є категорії? - питаю.
- Різні, - каже. - Учасник бойових дій. Ліквідатор. Був біля реактора. На реакторі. Під реактором, у реакторі. Вибирай!
Але як назвав суму за послуги - я зрозумів: не з моїми прибутками бути інвалідом. Оце вичитав об'яву, що за кордоном можна добре заробити. Поїду, може, зароблю на інвалідність у своїй країні.

ПРОВЧИВ

- Про що задумалося населення? - підійшов до нас із Андрієм Ромуальд Халява.
Тридцять років був Романом, а як узяли курс на Європу - став Ромуальдом.
- Краще звучить, - хвалиться, - Ромуальд Халява!
- Плануємо, - кажу, - незабаром скликати збори нашого товариства, то, думаємо: хто б зміг покритикувати начальство. Геть знахабніло! Пляшку не пошкодував би тому, хто це зробить.
Навмисне кажу, бо знаю: Халява - подавиться за сто грамів, а критикувати начальство побоїться.
- Сам покритикуй, - мені Халява, - а могорич розіп'ємо після зборів.
І вівці цілі, і вовки ситі!
- У Петра, - показує на мене Андрій, - немає ораторського хисту. А от ти зміг би це зробити.
- Ну-у-у-у, - протяг Ромуальд, - я можу критикувати начальство "Газпрому", ООН, НАТО, Ватикану... а рідне начальство - це табу.
І такий поважний, що аж смішно.
- То що, може, хоч по пивцю? Профінансуй цей проект, - звертається до мене, - як розбагатію, віддам.
- Добре, - кажу, - фінансую. Тільки все до копійки записую. Скільки з кого.
Зайшли в гастроном. Купив я дві пляшки горілки.
- Дванадцять гривень. Це по чотири гривні з кожного, - кажу й записую в блокнот.- Ковбаси півкілограма беремо... це...
- Я не закушуватиму, - перебиває Халява.
- Як хочеш, - кажу. - А ми, Андрію, закушуєм?
- Раз будемо пити, треба й закушувати, - міркує вголос Андрій.
- Хліб їстимеш? - звертаюся до Ромуальда.
- Скибочку, - пробурмотів він.
- Десять копійок, - і записую.
- Ну ти й скнара, - просичав Халява.
- Ринок, - кажу, - Ромо, ринок.
- Ходім до мене, - запрошує Андрій. - Дружина в селі. Посидимо спокійно, погомонимо. Завтра ж вихідний.
- Дах скільки коштує? - цікавиться Халява.
- А скільки не шкода, - відповідає Андрій.
- Скільки дописувати? - дістаю блокнот.
- Побачимо, - каже Халява, - який буде прийом.
Прийшли. Сіли за стіл. Випили. Закушуємо. Ромуальд - самим хлібом. Десь після третьої Андрій його запитує:
- Сало будеш?
- Почому? - шепоче Халява.
- Кілограм - вісімнадцять, - говорить Андрій. - Сто грамів виходить - гривня вісімдесят.
- Береш? Записувати? - дістаю блокнота.
- Ні! - відмахнувся сп'янілий Ромуальд, - не закушую.
Ще після двох чарок Халява зовсім сп'янів.
- Дівчат будемо замовляти? - звертається до нього Андрій.
- Почому?- гикаючи, питає той.
- Гривня за кіло, - каже Андрій.
- Піде... за... за... мовляй... е-е-е.
- На скільки кілограмів? - питає Андрій.
- За... за... мовляй на... на гривню, - Халява став куняти.
- Ну й скупердяга, - підсумував Андрій. - Провчити б його, щоб була наука.
Посиділи ми ще трішки. Любитель не закушувати із сопіння перейшов на храп.
- Давай занесемо його в ванну, - пропонує господар. - Щоб не заважав. Як прокинеться, скажемо буянив.
Занесли.
- Ну що, Петре, - каже мені Андрій, - уже пізно, давай і ми відпочинемо. А проснеться міжнародний критикан - розіграємо.
- Може, ти сам, а я піду додому?
- Е, ні, - каже Андрій, - ти фінансував цей проект, так будь до кінця.
Вдосвіта я підскочив від якогось гуркоту. Схопився й Андрій. Ромуальд вивалював у ванній двері й кричав:
- Я ще живий! Я ще живий!
Коли відчинили двері, Халява стояв із мармуровим обличчям і хрестився. В очах страшенний переляк.
- Де я? - не впізнавши Андрія, обгорнутого простирадлом, запитав Халява.
- На-а-а не-е-е-бі, - протяжним басом відповів Андрій. - Ви-и-ихо-одь.
- І ти тут? - вгледів мене Ромуальд. Підійшов ближче до мене й на вухо: - А це - хто? - ледь помітно кивнув головою в бік Андрія.
- Святий Петро, - мовив я тихо.
- Значить, ми в раю? - зрадів Халява.
- Ми в розподільнику, - кажу. - Святий зараз вирішуватиме: кого куди.
- То, може, ти б із тезкою домовився? - шепоче Ромуальд.
- Пробував, - кажу, - і слухати не хоче. Вимагає гроші, корупціонер клятий.
Халява став щось шукати в кишенях. Потім підійшов до Андрія і тремтячою рукою простягнув йому гривню.
- Святий отче, - мовив Ромуальд, - прийміть. Може...
- Ах, ти ж, халявська мордо, - мовив "святий", - на дурняка хочеш і в рай пролізти?
Переляканий Ромуальд завмер зі скорченою фізіономією. Андрій зняв простирадло.
- Андрі-і-ю! Апостоле ріднесенький! Ну й наснилося, - Халява повернувся на землю. - Буває ж таке.
- А все через те, що не закушував, - каже Андрій.
- Випивка без закуски, - кажу я, - злочин. Що ти вчора й довів.
- А що сталося? - спохмурнів Ромуальд.
- А ти ніби й не пам'ятаєш? - суворо мовив Андрй. - Дівчат як замовляв?
- Пам'ятаю розмову про дівчат, - Халява силкувався ще щось пригадати.
- Слухай і запам'ятовуй, - каже Андрій, - коротко розповідаю зміст учорашнього серіалу. Приїхала кума моя Клавка з подругою. Гомоніли, співали. А потім на тебе немов ґедзь напав. Став чіплятися до Клавки. Падав на коліна, признавався їй у коханні. Вимагав окрему кімнату. Довелося тебе ізолювати у ванній. Тепер вона все розповість моїй Тетяні. А та не забариться - твоїй, як тільки вона повернеться з відпустки, - закінчив Андрій. - Погуляли. Зекономив на закусці!?
Для Халяви, який обожнював дружину, а заодно й боявся її, це був смертний вирок. Він обхопив голову руками, ходив по кімнаті й повторював два слова:
- Я пропав. Я пропав...
- Сам не спав цілісіньку ніч. Думав, що робити? - підливав масла у вогонь Андрій.
- А мені, а мені, - не знаходив собі місця Ромуальд. - Андрію, ну придумай що-небудь.
- Один є варіант, - каже Андрій, - зателефоную кумі. Як узагалі вона схоче говорити.
- Андрійку, спробуй. Я... я пропав...
Андрій підійшов до телефону, зняв слухавку. Непомітно для Халяви витягнув шнур із розетки. Набрав якийсь номер:
- Клавочко, доброго ранку. Тільки не клади, я тебе молю, слухавку. Вислухай. Усі ми живі люди, з ким не буває. Та не гультяй він. Ні. І не ідіот. Він чудовий робітник. Сім'янин? Прекрасний! Діток? Двоє. Жінка - красуня. Ні, не п'яндига. Клавочко, не розбивай сім'ю. Ну... хотів зекономити на закусці. А так він людина чудова. Де дружина його? У відпустці. Так, так, я розумію... і яку ж ти хочеш компенсацію за моральну шкоду? Дві пляшки шампанського і коробку цукерок, - Андрій подивився на Халяву, той махнув головою: "Згодний". - Клавочко, а, може, тобі грішми? Можна й грішми. Чудово. Сьогодні, кажеш, обов'язково. - Ромуальд знову махнув головою. - О десятій біля вашого гастроному? Добре, Клавочко, ти душа, а не кума. До зустрічі.
- Побіг я, - мовив Ромуальд, як тільки Андрій закінчив "розмову". - Одна нога там, друга тут. У мене є приховані про всяк випадок.
- Може, ми трішки жорстокі з ним? - питаю Андрія, коли за Халявою зачинилися двері.
- Нехай кидає пити, - прорік приятель, - і нас дурити.

ПАЦЮКИ

Люди звикли знаходити собі проблеми. Якщо їх і немає, то їх створюють. Моя дружина любить, щоб у квартирі було щось живеньке. Пташинка якась чи тваринка. Спершу був у нас папужка. Дружина його й говорити навчила. Він наслeхається новин по телевізору й цілими днями кричить: "Реформи! Стабільність!" Я спершу й злився, а потім звик: що з дурня візьмеш?
Але якось дитя відчинило кватирку, й папуга тільки помахав крильми.
- Як ти міг? - накинулася на мене дружина.
- По-перше, - кажу, - це ж не я відправив його в світ широкий. А по-друге, видно, ти перед ним чимось завинила, що він утік.
- Він же не виживе - кричить дружина. - Пропаде!
- У нас, - кажу, - як дурень уміє говорити - не пропаде.
За кілька днів у нас було вже кошеня.
- Оцей Пушок уже не вилетить, - усміхнулася дружина.
Перезимувало воно в нас. А весною... як дременуло... прямо з балкона. Мене звинуватили в халатному ставленні до брата меншого. Згодом дружина принесла пару білих пацюків. Не думаю, що вона їх занадто любила. Скоріш за все - щоб мені досадити.
- Знайомся, - мовить, - це - Адам і Єва.
- Вони, - кажу, - нам тут едем влаштують.
- Оці, - дружина мені, - вже нікуди не подінуться.
- Поживемо, побачимо, - буркнув невдоволено я.
Влітку дружина з донькою поїхала відпочивати, а я залишився сам із пацюками.
- Не дай Боже, - застерегла дружина, - щось трапиться з цими лапочками...
Запрацювався я, замотався та й забув про пацюків. Десь через тиждень іду з роботи, бачу: сусід Василь проводить у дворі прес-конференцію. Мене гукає.
- Біда, Петре, - мовить Василь, а сам білий, як мої щурі. - Пацюки в підвалі завелися. До тебе ще не добралися? Бо дірка в моїй підлозі якраз під твою стіну.
- Ні, - відповідаю. - В Багдаді все спокійно. А які вони на колір?
- Білі, - каже Василь. - Днів зо три, як занадилися. Щоночі ганяють по хаті. Нахабні! Навіть у ліжко лізуть. Я позавчора був трішки... того... дав газу. І добряче спав. Так вони, гади, хотіли пальця на нозі відгризти. Добре, що дружина вгледіла та прогнала. Оце й боюся, ще якусь заразу занесуть.
А я візьми та й ляпни:
- Не бійся, - кажу, - Васю, пацюкам зроблено щеплення.
- Про що ти, Петре? - дивується Вася. - Яке щеплення? Яким пацюкам?
- Усім, - став я викручуватися. - Десь місяць тому приїжджала санепідемстанція до нас. У підвалі половили всіх пацюків і зробили їм щеплення.
Василь так подивився на мене, ніби я йому хотів відгризти палець, і каже:
- Петре, що з тобою? Бачу, моя розповідь тебе дуже налякала. Ти якийсь кумедний. Ти цілий?
- Є від чого лякатися, - кажу. - Я сам на господарстві. Можуть з'їсти і відігнати не буде кому.
- Серйозне в тебе становище, - поспівчував мені Василь. - Спи, Петре, при світлі. Так безпечніше.
- Багато нагорить, - кажу. - Дешевше спати взутим.
- І портрет свій прикривай про всяк випадок. Ніс у тебе... для них - райська насолода. Як зіпсують фотографію, перед жінкою не оправдаєшся. А я йду до Миколи, візьму капкана...
Я Василя відвів у бік і кажу:
- Не роби цього. Не бери гріха на душу. Краще замасти оту дірку. Хай вони перекочують до Пальмирочки. Отам є чим поласувати.
- А ти молодець, - мені Василь. - Здорово придумав. Іду дірку замащувати.
Я також хутенько подався додому. Насмажив шкварок. Поклав на тарілочку й поставив біля дірки, що прогризли пацюки. Сам умостився в крісло й став чекати. Так і закуняв.
Радості моїй не було меж, коли я прокинувся й побачив: Адам і Єва смачно пораються біля шкварок!

ВИЙШЛИ З КРИЗИ

Директор сільгосппідприємства "Вічний Путь" Іван Сидорович Посередько сидів у своєму робочому кабінеті. Після вчорашньої сивухи йому було зле. "Добре мусі, - Сидорович дивився на цокотуху, що жваво повзала по столу. - На всьому готовому. Розвелося ж їх". Він натиснув кнопку. З'явилася секретарка Валя.
- Валю, повиганяй мух із кабінету. Завтра ж. Не можу дивитися на цих трутнів. Працювати заважають. А зараз давай-но до мене хіміка.
Хвилин за десять з'явився хімік.
- Викликaли, Сидоровичу?
- Ти з ким нині борешся?
- З довгоносиками! - відрапортував хімік.
- Розроби терміново програму боротьби з мухами. Спасу від них немає.
- А як же довгоносик?
- Довгоносик на полях. А ти займися спершу тим, що нам тут не дає життя. Назавтра ж підготуй програму виходу з кризи.
Одержавши завдання, хімік пішов. Наступним директор викликав зоотехніка.
- Які у нас надої за квартал? - запитав його.
- Триста кілограмів від корови, - доповів зоотехнік.
- Від якої?
- Так вона ж одна лишилася - Манька, - мовить зоотехнік.
- Було ж дві? - здивувався Сидорович.
- Здали Рябу, Сидоровичу, взимку на м'ясо. На двох кормів не вистачало.
- А бугай Вася перезимував? - питає директор.
- Перезимував, - каже зоотехнік, - але на Маньку вже й не дивиться. Не зводить погляду з доглядальниці Люби.
- От час настав, - мовить Посередько, - вже й худоба змінює сексуальну орієнтацію.
- Та в нього, Сидоровичу, одна орієнтація: аби Люба щось у ясла вкинула.
- Негайно розроби програму виходу з кризи, - дав наказ зоотехнікові директор.- Іди.
Як тільки в кабінет зайшов бригадир тракторної бригади, Посередько запитав:
- Як там наша техніка?
- Техніка, Сидоровичу, вся на полях.
- Невже на пальне розжився? - зрадів директор.
- Та вона ж там з позаминулого року стоїть.
- Скільки тобі треба кінських сил, щоб її постягувати в парк? - питає Сидорович. - Перед виборами обов'язково начальство нагряне.
- Пар чотири, думаю, вистачить, - мовить бригадир.
Посередько натиснув кнопку. З'явилася секретарка.
- Виклич негайно конюха Микиту, - наказав їй Сидорович.
- Вітаю вас, - у кабінеті з'явився конюх.
- Тут, Микито, така справа: техніка наша задихається. Кінські сили потрібні їй на підмогу. Пар чотири.
- Так у нас тільки дві на ходу, - каже Микита.
- А ти двома не обійдешся? - звернувся Сидорович до бригадира.
- Сівалки можна постягувати й двома. А комбайн не потягнуть, - відповів той.
- Значить, - каже Сидорович, - терміново розробіть програму виходу із цієї кризи. А комбайн можна й частинами перетягувати. Дійте!
Залишившись у кабінеті, Сидорович став куняти. Але мухи не давали поритнути в сон. "Геніально сказав поет, - міркував Посередько, - любив би я і літо, якби не мухи й бур'яни."
До кабінету зайшов агроном.
- Що нового в агрономії? - запитав Сидорович, відганяючи мух зі спітнілого обличчя.
- В агрономії все по-старому. В ній головне строки.
- Як із сівбою ранніх зернових?
- Ранні зернові, Сидоровичу, уже пізно сіяти, - каже агроном.
- А пізні?
- А пізні... ще... рано, Сидоровичу.
- Дивися, - застерігає Посередько, - щоб не опинитися в кризі. Іди.
- Іване Сидоровичу, - в кабінет зайшла секретарка, - до вас кореспондент райгазети Вітя Котик. Хоче взяти інтерв'ю.
- Всі вони з району тільки взяти хочуть, - буркнув незадоволено директор. - Нехай заходить.
Зайшов кореспондент, привітався.
- Я тобі скільки казав, Котику, - миші нам не заважають. Що ти сюди занадився? Працівник пера і бруду.
- Така в нас служба, - спокійно мовив Котик. - Приїхав дізнатися, як живе ваше господарство? Чи виходите з кризи?
- Ситуація стабілізувалася, - почав Сидорович. - Намітилися позитивні зрушення. Думаємо цього року збільшити поголів'я дійних корів мінімум удвічі. Техніка з полів не сходить. Ведеться боротьба з усіма паразитами.
- Мене здивувало, - каже Котик, - чому в цей час комбайн у полі?
- Комбайн уже стоїть підготовлений до збирання нового врожаю, - відповів Сидорович. - Так що з кризи ми вийшли!
- І куди вийшли? - питає кореспондент. - Якщо не секрет.
- А ти приїжджай через місяць. Ми відкриємо пам'ятник у центрі села, то дізнаєшся, - Сидорович підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

ПРО БОРЩ І ЩОСЬ

- Десь уже трохи ковтонув? - мовила дружина відчинивши двері.
- Не трохи, - кажу, - а й добре ковтонув. І не десь, а в Нінки.
- Знову в цієї відьми був! Я їй патли пообриваю.
- Пізно надумала. Вона постриглася наголо.
- Уявляю її - Фантомас!
- Помиляєшся, Зіно. Щоб ти бачила, як їй личить така зачіска! Принцеса.
- А я кажу - Фантомас!
- Далеко, - кажу, - Фантомасові до Нінки.
- Не бреши.
- Навіщо мені брехати? Савович як побачив Нінчин новий імідж - запропонував їй руку й серце.
- А кому потрібне його серце з двома інфарктами? Тільки лисій Нінці.
- Ну, не скажи. До двох інфарктів його довела сама Аглаїда. Чого стоїмо на порозі? Суверенітет нічий не порушено.
- Що в неї було за свято? - питає дружина, пропускаючи мене в квартиру.
- День народження.
- Скільки це їй?
- Вісімнадцять, - кажу.
- Вісімнадцять їй до ста не вистачає.
- Зіно, жінка завжди молода.
- Чужа, - сердито мовить дружина.
- Та яка різниця: чужа, своя, аби...
- Аби доступна, - перебила дружина.
- У тебе, Зіно, якісь туманні думки, що я побоююся за твою мораль.
- О, правильно. Я ж хати не тримаюся, так?..
- Зіно, - кажу,- можна і в хаті деградувати. І взагалі, давай поговоримо про щось приємне. Я, наприклад, не проти ще повечеряти.
- Борщ є. Сьогодні зварила. Ну, не борщ, тобі скажу, а щось.
- Як щось, - кажу, - то не хочу. А як борщ - насипай.
- Бери їж, - дружина поставила переді мною тарілку. - Я в цей борщ душу вклала.
- Було б краще, - я їй, - якби ти в нього м'ясця вклала.
- Якого?
- Телячого. А свинячого було б ще краще.
- Заробиш, тоді буде й м'ясце. Чого ти крутиш носом? Чого бовтаєш? Що ти там шукаєш?
- Хоча б картоплину - кажу. - Про буряка вже й мовчу.
- Там є все, - мовить Зіна. - Розварилося.
- Зіно, - кажу, - економ воду. У борщі смертельно недопустима така доза Н2О. І взагалі, Зіно, частіше слухай радіо. Телевізор дивися.
- Що ти верзеш? До чого тут радіо? Телевізор?
- А там популярно щодня повідомляють: зростає добробут населення. А в тебе ніяких зрушень. Навпаки, торік у борщі було більше картоплі. Або ти, Зіно, від мене приховуєш добробут, або тоді я не населення.
- Ти зовсім з глузду з'їхав?
- А як же пояснити ці розбіжності?
- Насмоктався, як жаба комарів, прийшов і воду вариш. Зараз як уліплю черпаком, то перед очима будуть розбіжності.
- Зіночко, пробач, - збагнув я, що переборщив. - Ну... випив... язик... свербить. Ти ж знаєш, що я тільки тебе люблю. А борщ, Зіночко, це справді не борщ, а щось.

ЗАДЕМОКРАТИЗУВАЛИСЯ

Я оце собі розмірковую: яка чудова річ добробут. І як приємно відчувати, що він у нас постійно зростає, отой доробут. Хоч куди зайди, все сяє добробутом. У магазинах всі вітрини в добробуті. На серці радість і думка молотком б'є у скроні: "А він же іще зростає". Та так зростає, що ми ніяк не дотягнемося до нього.
І стабільність мені до душі. Сусід мій стабільно шукає роботу за фахом. Сусідка стабільно не може полікуватися. Правда, і я вже кільканадцять років стабільно недоїдаю. Але мовчки. Не роблю з цього шоу. Як дехто залізе в намет і кричить: "Я оголошую голодування". Цим самим деструктивний елемент хоче порушити нашу стабільність. Він, бачте, хоче соціальних стресів. Голодуй собі мовчки. Як більшість людей у нас це робить. Так ні, треба державу дискредитувати. Не розуміє простого, що він своїм наметом інвесторів відлякує. Найбільше інвестори в нашій державі бояться наметів. А скільки незадоволених базікає: "Я маю право. В Конституції записано". Мало що в Конституції записано! Там і про безплатне медичне обслуговування йдеться... Але ж май клепку в голові. На безплатну медицину - в нас уже вісімдесят п'ять відсотків хворого населення. А як платну, то всі практично здоровими... помирають.
Освіта безплатна. Та ще й стипендію дай. То хто ж тоді працюватиме безплатно?!
Демократія наша, хоч би що хто не говорив, таки чудернацька. Як її не любити? Вона в нас тепер у зеніті. Можуть мільйони виходити на акції протесту. Вимагати виплату зарплат, підвищення пенсій. І їм нічого не буде - ні копійки. Можуть навіть кричати "Уряд - геть!", "Гаранта - геть!"
І ніхто на них не зверне уваги. Кричи, хоч лусни. Все одно, що кричати: "Суддю на мило!" Оце задемократизувалися!
Але органи охоронні повинні реагувати. Вони зобов'язані захищати добробут, стабільність і демократію. Інакше для чого їм держава дала кийки?
Київ - місто кия.

ЛЮБИТЕЛЬ КОНКУРСІВ

Толян Джміль, мій друзяка, прибігає якось до мене:
- Прочитав, - каже, - в газеті, що журнал "Плейбой" мільйон доларів заплатить відомій тенісистці, як вона зголоситься сфотографуватися гола для обкладинки журналу. Я бачив її фото. Немає на що глянути. Уявляєш мою сусідку Олену.. .з ракеткою... у всій красі? Поки тенісистка надумає, давай купимо ракетку, вмовимо Олену, я сфотографую. Надішлемо швиденько фото в журнал. Відчуваю удачу - мільйон буде наш.
- За Олену, - кажу, й більше дадуть. Тільки гроші мені не потрібні, і без них клопоту вистачає.
Толян махнув рукою й побіг. Напозичав грошей, купив тенісну ракетку й став умовляти Олену. Вона була й погодилася, але вимагала сто баксів задатку. Толян знову став збирати гроші. Може, й назбирав би, та про те дізнався Оленин кавалер. І добряче настукав Толянові, зробивши з його фізіономії фоторобот - Інтерпол не розпізнав би. Але не відбив у Толяна мрії про мільйон. Черговою претенденткою стала кума Оля. Коли кум Петро був на роботі, Толян узяв пляшку міцної рідини, ракетку, фотоапарат і подався в гості до куми. Після третьої чарки кума зголосилася за півмільйона позувати. Коли все було готове до фотопроб, неждано-негадано нагрянув Олин чоловік, кум Петро. Шок допоміг Джмілю катапультувати через вікно. Але Петрові вдалося все-таки влупити йому в вухо. Після цього Толяна було оголошено на Петровому обійсті персоною нон ґрата.
От якось Толян скаржиться мені:
- Важко добути мільйон.
- То перший, - кажу, - важко. Решта підуть легко.
- Ти думаєш?
- Тут і думати, - кажу, - не треба.
Наступною, хто впала в очі Толянові, була продавщиця сільмагу Люба. Толян пішов на хитрість. У завклубу розжився на перуку. Приклеїв вуса, надів бриля, плаща, окуляри. Через плече в чохлі ракетка. Загримований він явився в магазин. Представився фотокором якогось знаменитого журналу. Став змальовувати Любі райдужне життя, як вона погодиться сфотографуватися для журналу. Сільські хлопчаки за мить доповіли Любиному батькові:
- До магазину зайшов підозрілий тип із великою сумкою на плечі.
Коли батько забіг у сільмаг із дрюком, "тип" стояв до нього спиною, а стривожена донька вигукувала:
- Не на ту натрапили!
Недовго думаючи, батько угрів фотокора по голові дрюком. Дрюк розлетівся на цурки. Перед очима майбутнього мільйонера блиснуло, як від фотоспалаху. Та все ж Толян зорієнтувався, де вихід, і чкурнув з магазину.
- Щоб не капелюх і не трухлявий дрючок, - розповідав потім Толян, - виходу не було б, був би винос.
Ще після кількох невдалих спроб Толян зупинився на своїй дружині Клаві. Запитує в мене:
- Як тобі цей варіант?
- Чудовий, - кажу. - З нього треба було й починати. І голова була б ціла, і мільйон не доведеться ні з ким ділити.
Не знаю, як те все відбулося, але Толян сфотографував Клаву з ракеткою. Хоча Клавиній комплекції більше личила штанга, ну, принаймні - гирі. Надіслав фото в журнал. Через деякий час надійшла відповідь: "Фото не за адресою. Надсилайте його в журнал "Очевидне і неймовірне".

КАЗКОВИЙ ЛІС

Приїхали на природу. На галявині розмістилися. Ми з Віталієм швиденько організували вогонь. Наші дружини нанизували нам на шампури м'ясо. Помідорчиками, цибулькою запахло. Десь за годину пропустили по першій і закушували шашликами. Раптом... тріск, ніби дерево зламалося. Ми аж підскочили. Дивимося - ведмідь виходить на галявину. Схопилися ми, немов ошпарені, покидали все і на ноги. Сховалися за деревом і спостерігаємо за незваним гостем. Клишоногий підійшов до нашого "столу", взяв пляшку, понюхав. Потім перехилив її і видудлив півторачку "Немірова" з медом. Згріб лапою всі помідори і вкинув у пащу.
- От, нахабна тварюка, - шепнув я.
- А що ти йому зробиш? - каже Віталій. - Хазяїн лісу.
Ведмідь тим часом уминав шашлики. Ми ж тільки облизувалися. Але закуски було мало для бурмила, й він за кілька хвилин брикнув з чотирьох.
- Ну що будемо робити? - питає Валя.
- Я, - кажу, - не знаю. Вперше в такій ситуації.
Тут, бачимо, заєць вискакує на галявину. Вистрибнув на ведмедя, подивився на всі боки. Зліз і до пляшки з пивом. Перекинув її, пиво ллється, а воно, вухате, злизує язиком із ковдри.
- Ви хоч зайця можете відігнати? - питає Катя.
- Ти бачиш, як він поводиться? - я їй. - Не інакше, як Мишкова довірена особа. Тільки під високим патронатом таке можна витворяти.
- І закусити йому вже нічим, - каже Віталій. - Щоб були знали, то взяли б капусти.
А тим часом ведмідь захропів.
- Ти знаєш, скільки спить п'яний ведмідь? - питає мене Валя.
- Знаю тільки, що як смокче лапу, - кажу я, - то може спати півроку.
- То що, - каже Валя, - я стоятиму в купальнику й чекатиму півроку, коли він стане лапу смоктати? Ви ж чоловіки! Та бігайте всуньте йому в пащеку ту лапу. Хай смокче. А ми хоч одягнемося.
Заєць знову потоптався по Мишкові. Видно, геть окосів. Потім зліз і, плутаючи сліди, зник у лісі.
- От вам і заєць, - каже Катя, - культурний. Випив, закусив і до зайчихи.
- А, може, й наліво заверне, - мовить Віталій. - Бо щось його заносить.
- А це мурло насмокталося... - каже Валя. - А може, він... того... вже готовий.
- Бігай, - кажу до Віталія, - та послухай, чи дихає.
- Я й звідси чую, що дихає, - мені Віталій.
- Цікаво, - кажу, - як він себе вестиме на похмілля?
- Дуже цікаво, - хитає головою Катя. - Не дай, Боже, цього дочекатися. Тим паче, немає вже чим похмелятися. Заєць усе поперевертав.
- А в нас же в сумці ще є пляшка, - потер руки Віталій.
- Бігай, - посилаю Віталія, - вийми пляшку з сумки, відкрий і постав перед ним, щоб бачив. Бо як не знайде, то горе нам буде. Хто б міг подумати, що таке бурмило звалиться від пляшки.
- Я от думаю, - каже Валя, - а що, як сюди з'явиться ведмедиця? І стане шукати того, хто напоїв її чоловіка. Що тоді робитимемо?
За кілька хвилин чуємо рев і тріск.
- О! - вигукнув я. - Накаркала. Напевно, Мишкова половина суне.
За якусь мить на галявину, ламаючи гілля, вишкандибала люта ведмедиця. Схопила Мишка за барки й ну трясти. А він тільки крутить головою, а підвестися не може. Ведмедиця ухопила сумку, в якій була пляшка, і стала нею гамселити п'яндигу по чому попало. Бурмило підвівся й, прикриваючи морду лапами, похитався у кущі. За ним - ведмедиця, луплячи сумкою клишоногого по спині.
Ми швиденько зібралися й покинули казковий ліс.

До змісту Григорій СОЛОМОНЧУК ЧИСТА РОБОТА