Григорій СОЛОМОНЧУК
ЧИСТА РОБОТА
Гумор і сатира

ПОЛІТИЧНИЙ ВИР

Надумав я піти геть із великої політики. Навіть публічну заяву зробив. Дружині на городі. А тут вибори підвернулися. Приїжджають якось до мене лідери партій "Хрін" і "Редька" та й ну мене умовляти, щоб очолив виборчий блок.
- Кіндратовичу, - в один голос, - нам потрібне ім'я. Авторитетнішої людини в селі, аніж ви, немає.
- Ще якісь партії входитимуть до блоку? - цікавлюся.
- Найімовірніше, - кажуть, - увійде партія "синіх".
- А "рудих''? - питаю.
- Вони йдуть лівим флангом.
- А ми яким флангом?
- Фланги уже всі зайнято, - кажуть. - Центр також.
- Будемо... іти... - вирішую я, - впоперек! З назвою визначилися?
- Ні, - відповідають. - Уся надія на вас. У вас голова, досвід. І програмку, Кіндратовичу, прикиньте. А ми постараємось ще кілька партій запрягти в наш блок.
- У нашому селі, - розмірковую, - зареєстровано сто тридцять чотири партії. Ще вісімнадцять чекає на реєстрацію у Мінюсті. Отже, щоб нам створити потужний блок, потрібно партій із... двадцять. Я беруся працювати над програмою, якщо ви забезпечите цю кількість.
- Будемо гнуздати, Кіндратовичу, - вони мені, - кого тільки зможемо, то й розвернемо впоперек.
На тому й розсталися. Через тридцять вісім годин відбувся з'їзд, на якому створили Поперечний виборчий блок "Вила" - із двадцяти трьох партій. Я зачитав програму, в якій, зокрема, говорилося:
- покінчимо в селі з колорадами;
- виведемо наш район зі світових циклонів і торнадів;
- ліквідуємо блохи в собак і котів;
- доб'ємося скасування смертної кари на Островах Зеленого мису;
- вимагатимемо надання Макогінському Національному Округові економічної незалежності.
Штаб наш розмістився в моєму порожньому хліві. Де колись мукала корова й хрюкали свині - тепер кипіли політичні пристрасті.
До нас зачастили персони навіть із району. Знайомилися з програмою, пропонували фінансову підтримку. Завдяки спонсорам, рекламні щити було розміщено по всьому селу й на полях.
Кількість наших прихильників зростала щомиті. Соцопитування показували: за нас готові проголосувати вісімдесят відсотків електорату. Але... але яблуком розбрату стало формування виборчого списку. Поступатися ніхто не хотів, і блок розпався на блочки та півблочки. Зі мною лишилися тільки безпартійні: дід Матвій і баба Текля. Я не міг покинути вірних мені людей без діла. Тож терміново скликав прес-конференцію, на якій у присутності діда Матвія, баби Теклі, собаки Сірка, півня Будильника, двох курок і кота Васька оголосив про створення правої партії лівого заднього крила "Резервісти ново-старої генерації".
Дід Матвій і баба Текля бурхливими оплесками привітали цю подію. Півень Будильник вилетів на паркан і протяжним "Ку-ку-рі-ку" сповістив усьому куткові про створення нової партії, а Сірко, погнавшись за котом, розпочав виборчу кампанію: "Гав-гав-гав".

ПОЛІТИЧНІ БУДНІ

Стоїмо з Петром понурені. Немає кворуму.
- Чого зажурилися? - підійшов Андрій. - Ніби птахи перед вирієм.
- Формуємо список, - кажу йому.
- То що я, - питає Андрій, - буду третім номером?
- Давай десятку, - каже Петро, - очолиш список.
- Тільки гривня на господарстві, - мовить Андрій.
- З гривнею, - я йому, - можемо тільки послати... на... мажоритарку.
- А взагалі, - каже Петро, - з таким капіталом ти політичний труп.
За деякий час ми сформували п'ятірку. Список очолив з рейтингом вісім гривень наладчик Жора. Зараз же затвердили програму мінімум: взяти три пляшки й що-небудь занюхати.
Після першої розпочалися дебати, які після третьої переросли в бурхливі. Правий Андрій з лівим ухилом наполегливо гнув свою лінію, що він за єдіную і нєдєлімую. Прогресивний анархіст Жора був іншої думки:
- Я, - каже він, - більше тижня з однією бути не можу.
Центрист Петро правив своєї:
- Я за нєдєлімую, - каже, - але тільки не за єдіную.
Коли програму мінімум було вичерпано, поступила пропозиція: взяти додаткові зобов'язання. Проголосували. Лічильна комісія підрахувала голоси. Назбиралося ще на дві пляшки.
Поки голова лічильної комісії Андрій втілював результати голосування в життя, було оголошено перерву. Розійшлися по фракціях.
Після поновлення засідання дебати стали відвертіші й гостріші. Прогресивний анархіст Жора став агресивний і застеріг центриста Петра, що виключить його мікрофона навіки, якщо той не дотримуватиметься регламенту. Петро замовк і перейшов у опозицію, заманюючи й мене. Але я заявив:
- Проти влади не піду!
Збагнувши, що назрівав розкол у більшості, Андрій запропонував завершити засідання.
По дорозі додому я розмірковував: який вердикт мені винесе домашній верховний суд?

ЗИГЗАГИ ЖИТТЯ

Як я любив Оленку! Років із п'ять за нею упадав. Але вона віддала перевагу тверезому способові життя й гарантованому державному забезпеченню - нашому дільничому Павлові. Потім уже проходу не давала мені Тетяна, щовечора проводжаючи додому з бару. Та вона на мене ніякого впливу не мала.
- Залийся ти нею! - рубонула одного вечора Тетяна й зникла назавжди.
Боячись, що я залишуся сам, моя матуся стала вести таємні переговори з моїм приятелем Петром, щоб він знайшов мені вірну подругу життя.
Якось, коли я в барі саме запивав пивом, нагрянув Петро. Перехилили з ним по чарочці. Гомонимо: яка погода в Австралії, почому барель нафти на світовому ринку. А потім Петро й каже:
- Слухай, друзяко, ти скільки збираєшся парубкувати?
- Хіба я винуватий, що так життя складається? - кажу.
- Є для тебе пjдруга, - мовить Петро. - Хоч зараз ходім познайомлю.
- Якось незручно, - кажу, - перший раз підемо і з запахом.
- Не бійся, Ігорку, - Петро на те. - Вона, на твоє щастя, носом не чує. Давай ще по чарочці та й підемо.
- Як ще по чарці, - кажу, - то вже й видно буде.
- Не переживай, - Петро мені, - вона трішки недобачає.
Випили по дві.
- Ігорку, - мовить приятель, - ходімо. Дякуватимеш усе життя. А ім'я - Та-а-а-я-я.
Прийшли. Відчиняє двері дама.
- Онучка вдома? - питаю.
А Петро мене за рукав смикає.
- Цить, - каже. - Це - Тая. Добре, що вона недочуває, - і до неї криком: - Таю! Це Ігорко! Ми до вас у вечірній час!
Дивлюся на тактико-технічні дані Таї: зріст дев'яносто, вага дев'яносто. Років? Не скажу. Дама!
- Проходьте, - каже Тая.
- Спасибі, - кажу, - я постою.
- Заходь, - мені Петро, - як жінка просить.
Зайшли. Тая стала накривати стіл.
- Вона, - кажу я, - і приємна жінка, але ж рознесло її, як гарбуза.
- Життя важке, - мовить Петро, - та й чотирьох дітей поставити на ноги...
- Скільки? - перепитав я.
- Не хвилюйся, Ігорку,- заспокоює приятель, - вони всі прилаштовані. В Ізраїлі.
- А вона чого не там? - питаю.
- Арабів боїться, - каже Петро. - Шостий чоловік чи то восьмий у неї був араб.
- Петре, - підвівся я, - не губи мою молодість.
- Час тобі, Ігорку, прибитися до берега.
- Ні, - кажу, - Петре, я виходжу у відкрите море. Іду своїм курсом.
Тая зайшла в кімнату.
- Пробачте, - я їй, - мадам, щось із пам'яттю моєю стало. Забув. У мене о сьомій зустріч із електоратом. З моїм приятелем, думаю, сумувати не будете, - і я покинув тиху гавань.

НУ Й ЧОЛОВІКИ ПІШЛИ

Ну й чоловіки пішли слабенькі. Безпомічні. Нічого не можуть. Та навіть і не хочуть. Було їх у мене. Два... три... та Бог із ними, було. Не щастило мені на них. Що таке чоловік? Це - аксесуар до жінки. І не більше. Нерви в них нікудишні. І в зашморг у мене вони лізли. Один вистрибнув із восьмого поверху. Десантник. Михайло від ацетону, царство йому небесне... Думав, що то я горілку сховала. А я її зроду не ховала. Як є, то й сама не проти.
Вадим був чоловік справний. Обов'язки знав і добре їх виконував. Про тепло й добробут дбав, як прем'єр. А як мужчина, то, я вам скажу, гарант стабільності. Десь його, бідолаху, протягло, то так став кашляти, що в мене вуха закладало. З тиждень він мучився.
- Ти довго ще кашлятимеш? - гримнула на нього.
- Ні, - каже, - недовго.
Десь днів за два лежить, бачу, Вадим, не кашляє. Думаю, людина слова. А серце не на місці. Я до нього. Тіло саме лишилося, а душі, царство їй небесне, вже немає в ньому.
Подруга моя Марина аж двох утримує. Чоловіка й коханця. Перший безробітний, а другий роками зарплату не одержує.
- Ти що, - питаю її, - не можеш здихатися цих трутнів?
А вона мені:
- А кому ж ти їх підкинеш? Хто їх візьме? Та й я не зозуля. А самі ж пропадуть. Жаль.
Був пристав до мене один партійний. Центрист. Ну такий - ні риба, ні м'ясо. В теорії, правда, сильний. А на практиці нікудишній. Все ратував за багатовекторність.
- Ти, - кажу йому, - зі своїм вектором хоч з однією справся по-людськи.
- В такому разі, - скипів, - я іду до Європи.
- Іди, - кажу, - вона саме вільна. Минулого тижня Петра вигнала. Тебе, певно, чекала.
Пішов. За кілька днів прителіпався назад.
- Ну що? - питаю.
- Не в той, - каже, - вектор попав.
- Векторися, - я йому, - далі. Святе місце довго порожнє не буває.
Я оце хочу сказати між нами жінками: що будемо з чоловіками робити? І чи потрібні вони взагалі? Та й, як казав мій партійний, час сказати народові правду: яка ж вони тоді сильна стать?

НЛО

Люблю я прогулятися надвечір полем. З мішечком. Може, щось трапиться, то є в що взяти. Перейшов через посадку, дивлюся, стоїть тарілка. Здоровенна. Як колись у нас була клуня. Я й змикитив: НЛО. Видно, щойно сіла. Тепло від неї - трава сохне. У мене й мурахи поповзли по спині. Тут своїх, думаю, вистачає з ложками, ще й ці приперлися. З тарілкою. Тихо навкіл, ні душі. Затягти б цю машинерію в приймальний пункт металобрухту, міркую. А тут - кілька тонн. Було б за що наїстися. Своє залізяччя вже все поздавали. Чотирнадцять снарядів я знайшов і здав. Правда, прийшлося їх розбирати. Не бере цілого приймальник. Боїться. І я боюся. Кажу дружині:
- Як підірвуся, то всім скажи, що загинув при виконанні.
- При якому виконанні? - питає.
- При виконанні, - кажу, - святого обов'язку - добуванні прожиткового мінімуму для сім'ї.
Став я за дерево й спостерігаю. За об'єктом. Раптом відчиняється люк, дивлюся... і тут уже наші... з тарілки вилазить Петрович. Мене це й не дуже здивувало, бо Петрович після двох гранчаків може розмовляти будь-якою мовою і з ким завгодно.
- Чудові хлопці, - Петрович грюкнув люком.
- Петровичу, - шепнув я, - ти що, вже працюєш на інопланетян?
- А тебе чого тут чорти носять? - він мені.
- Я, - кажу, - прогулянкою легені лікую. А що ти робив усередині? Вже й їм щось загнав?
- Тут відбувається міжпланетний семінар, - каже Петрович.
- І яка тема? - питаю.
- Як боротися з тими, хто щодня, щоночі тиняється з мішками по полях і цупить усе, що на очі попадеться.
- А про тих, - питаю, - що мішками гроші цуплять, а крадуть машинами, ешелонами, мови не було? Чи, може, мені виступити з такою доповіддю?
- Запізнився ти, - каже Петрович, - доповіді вже закінчено. Розпочалися дебати. Хочеш послухати?
- А це безпечно?
- Я зараз іду до баби Тетяни по добавку, - каже Петро-вич. - Сподобалася їм її творчість.
- Вони також випивають? - дивуюся.
- А що, вони не люди? - мовить Петрович. - Як хочеш, ходімо зі мною. Ось дали, бачиш? - показує американську купюру.
- Що, й у них долар конвертує?
- Його, - каже Петрович, - тільки на сонці немає.
Десь за годину я, Петрович та інопланетяни співали в тарілці "Несе Галя воду". Якийсь був у них неземний акцент. Але люд здібний і схоплював Петровичову науку миттєво.
Останнє, що я пам'ятаю, так це слова Петровича "На коня". Музика - не знаю чия. А далі...
...Просинаюся в посадці. Мішок під головою. Ні тарілки, бог з нею, ні Петровича немає. "Украли, думаю, такого чоловіка". А ніби ж порядні люди були. Що ж мені робити? Кому про це розповіси? Хто повірить? Скажуть: "Допився".
Я бігом у село. До хати Петровича. Забігаю на подвір'я. Валя, дружина Петровича, качкам їсти дає.
- Валю,- питаю, - ти знаєш, де твій Віталій?
- Знаю, - каже.
- А звідки, - дивуюся, - ти дізналася?
- Звідти, - показує рукою в небо.
- Що, передали по рації?
- По телебаченню показували, - вона мені.
- І де він тепер, бідолаха? В якій галактиці?
- Хлів, - каже, - його галактика. Біжи, подивися.
Заходжу в хлів. Петрович сидить зажурений біля свинячої клітки.
- Ти як, - його питаю , - вдома опинився?
- Підвезли мене, - каже.
- А мене чого покинули?
- Бо ти не захотів їхати.
- А з якої галактики ті хлопці? - питаю.
- Ти ж десь записував їхню адресу, - каже Петрович. - Подивися по своїх кишенях.
Став я нишпорити по кишенях.
- Ех, жаль, - кажу, - загубив. Немає. Може, ще навідаються.

ЯК ЛОВИТИ СОМІВ

- Я тобі, Максиме, скажу: не було у вашому роду жодного справжнього рибалки. І дід твій - царство йому, і батько - нехай живе, вудилища в руках не тримали, як слід. Так звідки ж у тебе буде хист до цієї справи? - Іван Каленикович смачно затягнувся самокруткою, і їдкий туман розплівся по ґанку. - Риболовля - це не наливай та пий, як пишуть деякі несерйозні гумористи. Це - ціла наука.
- А я вам скажу, - мовить Максим, - як вона клює, то навіть голого гачка хапає. А як не хоче брати, то ти їй хоч рябчики чіпляй - не візьме.
- Ти мене вчитимеш? - засмутився Каленикович. - Та мій дід був рибалка на всю область. А батько - на весь район. Попитай свого батька. Він знає. Дід без риби дня не був. А ти кажеш: то клює, то не клює. Риба - завжди бере. Тільки до неї підхід треба знайти. Дід розповідав, що було кілька днів на рік, коли він приманку на березі звечора розкидав, а вдосвіта приходив, а карасів на березі - трави не видно!
- Не знаю, як колись, а тепер і не клюне, - каже Максим.
- Такий ти рибалка, - махнув рукою Іван Каленикович. - На що ти хоч ловиш?
- На черв'яка
- На якого?
- Червоного.
- На сирого? - питає Каленикович.
- А на якого ж.
- То вона в тебе й не клюватиме. Треба ловити на вареного.
- Як на вареного? - здивувався Максим.
- Її ще небіжчик Оверко привчив до вареного черв'яка. З тих пір сирого й не нюхає.
- Та ви що? - чухає потилицю Максим. - А як же ви їх варите?
- Просте це діло, - почав Каленикович. - Накопав черв'яків, промив і в емальовану каструлю. Днів зо три не давай їм їсти. Пити - тільки дистильовану воду. Щоб промилися внутрішні органи. Потім вариш. Додаєш спеції. Цибуля, морква, трішки перцю, лавровий лист. Крупів пригорщу.
- То це вже ви, Калениковичу, не черв'яки варите, а суп якийсь.
- Слухай уважно - будеш із рибою. Як тільки морква зварилася, витягуєш черв'яки. Промиваєш на друшляку холодною кип'яченою водою. Все! Ти з рибою. Запиши. На сто грамів черв'яків одна цибулина, солодкий перець...
- Один?
- Можна два. Ложка солі.
- А петрушки не треба? - питає Максим.
- Ні в якому разі! Не займайся самодіяльністю. Минулого тижня пішов я рибалити. Так я тобі скажу: не можна було черв'яка наживити на гачок. Риба з води вискакує, черв'яка з рук вириває. За вербу ховався, щоб наживити. От тобі й не клює.
- Ну то хай у мене не клює, - каже Максим, - але й Ілько мені казав: не клює і квит. А він же рибалка - дай Боже кожному.
- Хто це тобі таке сказав? - хитаючи головою, усміхнувся Каленикович.
- Ну що ви, Калениковичу, у них рід риболовецький. Ільків чи то двоюрідний дядько, чи то троюрідний був сомолов. Ви, може, й знаєте його. Йому сом чи то відірвав руку, чи то відкусив. Соми ловити, Калениковичу, це вам не черв'яків варити.
- Ти знаєш, скільки я сомів зловив за своє життя? - примружив очі Іван Каленикович. - Та я їх колись мішками ловив. Ти хоч чув, як мішками ловлять сомів?
Максим тільки знизав плечима.
- А ти мені про якогось Ількового дядька торочиш. Більше сомів, аніж я, ніхто в наших краях не зловив . Розповів би тобі, але й часу не хочу витрачати, - Каленикович махнув рукою, пройшовся по ґанку.
- Та не сердьтеся, Калениковичу, що я чув, те й сказав.
- Ось ти хоч знаєш, що найбільше любить сом? - питає Іван Каленикович.
- Воду, - відповів Максим.
- Сом любить смажену свинину. Щоб наловити сомів, брав я свинячий окіст. Нашпиговував його всілякими спеціями і запікав. Щоб шкоринка була рум'яна-рум'яна. Потім різав на шматки. Добрячі такі. І в мішки по шматку. Занесу ті мішки у воду. Не глибоко. Десь по пояс. А сам на березі перекурюю. Запах пішов по річці, соми заворушилися аж у Дніпрі й ринули.
Перед Максимовими очима по річці плив здоровенний рожевий окіст. Голос Калениковича долинав до нього десь іздалеку. Максим не встигав ковтати слину.
- За декілька хвилин вода біля мішків кипить - вів далі Каленикович. - Соми б'ються. До м'яса добивається найбільший. Потім - вляглося. Тільки чутно чавкання. Це вже соми у мішках. М'ясо їдять. І тут головне, - підвищив голос Каленикович, аж Максим здригнувся й ледве не впав з табуретки, - тихенько й швидко позав'язував мішки. Як зазіваєшся, без ніг залишишся. Ох, і сильна риба. Трактор. А ти мені розповідаєш, що хтось тобі казав. Ще не вродилася така риба, щоб я її не зміг зловити.
- А білу акулу, Калениковичу, змогли б зловити? - прийшовши до тями, питає Максим.
- Вона у нашій річці є? - питає Іван Каленикович.
- Акули, Калениковичу, водяться у морі, - пояснює Максим.
- Ти мені замани її тільки в нашу річку, каже Каленикович, - а я знайду, як її взяти.

ЗДИЧАВІЛІ ЗАЙЦІ

- Я міру знаю, - Оникій Маркіянович відсунув гранчак. - Більше трьох не п'ю. За годину.
- То розкажіть-но щось цікаве, Маркіяновичу, - прохає Степан.
- Те-е-е, кажуть, що ми, мисливці, всі брехуни, - Оникій Маркіянович прикурив цигарку. - А такі трапляються пригоди, що жодний фантаст до такого не дофантазується... Іду я ото полем під Романівкою. І до посадки тримаю курс. Ствол, як завжди, у мене напоготові. Я був раз розслабився, то добу сидів у тій посадці на дубові. Кнуряка загнав. Готовність секундна - і я на вершечку. А воно давай підривати дуба. Жолуді тоді мене врятували. Вродило їх того року - повно! Став я їх рвати і свинюці кидати. Перестав хряк рити, їсть жолуді. Наїсться, думаю, та й піде. Де там! Налупилося, лягло й лежить. Тільки рохкає.
- То свійська була свиня, - каже Степан. - Сікач, як наїсться, особливо жолудів, ще з більшим завзяттям риє. А диких свиней у наших краях зроду не було.
- Знайшовся краєзнавець, - невдоволено мовив Маркіянович, - я тобі кажу, що диких свиней раніше було у тій посадці більше, аніж тепер по всій країні. І не збивай мене, Степане. То що я казав? Ага. Аж уранці я зліз із ясеня.
- То ви ж ніби на дубові були?
Оникій Маркіянович кілька разів затягнувся, погасив цигарку й мовив:
- Жолуді закінчилися, для безпеки евакуювався на ясеня. Так ото іду із собакою. Коли заєць вискакує. Здоровий, як лис. О! Я зараз же: "Стій! - кричу. - Стрілять буду!" Не реагує.
- Беріть-но по п'ять крапель, Маркіяновичу, щоб зайці слухалися.
Випили.
- На чому я зупинився? - Маркіянович дістав цигарку, прикурив.
- Ви кажете "Стій", а він не реагує.
- Еге, не реагує. Довелось застосувати зброю. Я його - бах! Дріб від нього рекошетом. А із шерсті у всі боки іскри. Феєрверк! "Мухтар, - кричу, - взять! Живого!" Мухтар відразу ліг на курс. Десь за кілометр перейняв його. І без жодного слова - бах з лівої у вухо. Відважний пес. Не те що зайця, а й кота не боїться. Заєць брик, - нокаут. Але потім підводиться, сплюнув і каже:
- За что?
Мухтар погано російську розумів, але не розгубився.
- А чого, - питає, - ти тут бігаєш?
Заєць почухав вухо й каже:
- Бо я бєжєнєц.
Набігло їх до нас із півночі - страшно!
- Закусіть, Маркіяновичу, - каже Степан.
- Не заважай! Каже "Я - бєжєнєц, а ти хто такий?" І Мухтара бере за груди. Геть здичавів! Щоб я не підоспів з рушницею, була б по Мухтарові хвилина мовчання.
- То це якийсь москаль сюди забіг? - питає Степан.
- Та їх набігло в наш район вісімсот тисяч.
- А чого це вони до нас занадилися?
- Там, тобі скажу, вони на полях, у селах геть усе повиїдали. Розвелося їх більше, як мишей. Були випадки - собак загризали.
- Та це ви, Маркіяновичу, бачу, погано закусили.
- На свої очі бачив, ось тобі хрест, - Оникій Маркіянович перехрестився. - Десь минулого тижня сиджу біля грубки, куняю. Чую виття. Літак, думаю, іде в піке. Мухтар так не балакає. Вискакую на подвір'я, дивлюся: вовк летить по городу і виє не своїм голосом. А за ним три зайці женуться.
- Біженці? - питає Степан.
- Вони, - похитав головою Маркіянович. - Я навіть упізнав того, що брав Мухтара за груди.
- Щоб були рушницю прихопили, було б діло.
- Куля їх не бере. Порода - сибірська. Шерсть - бетон!
- Та ви, Оникію Маркіяновичу, - каже Степан, - такий мисливець, що й в око вцілите. І не тільки зайця...
- Е-е, це хитрюща звірюка, - Маркіянович задумався, - вухами очі затуляє. Швидкість розвиває - двісті кілометрів.
- Ми, Маркіяновичу, не зайці, - каже Степан, - розвиваємо швидкість значно меншу. А вам ще далеченько до хати. Кілометрів зо два.
- Що для мисливця така відстань?..
- Та й баба, мабуть, заждалася.
- Оце серйозний аргумент, - Оникій Маркіянович із третьої спроби підвівся. - Я - міру знаю!
- Добре вас зайці налякали, - мовить Степан, - що коліна трусяться. Давайте я вас проведу додому, бо, може, ті зайці уже й на людей нападають.

ГИРІ

Їду. Весняний вечір п'янить бузковим ароматом. На душі важко. В кишенях легше. Півкоробки сигарет. Я не курю. Про всяк випадок ношу. Лікар приписав. У мене раз не було закурити, то мені так дали прикурити, що два місяці був на витяжці. Обидві ноги витягували. І на всьому ж своєму. Навіть дві гирі дружина купила. Хоч гирі були й однакові, але на вагу різні. Ліву ногу й витягли на двадцять сантиметрів більше, аніж праву. Я й казав їм, костоправам, що ліву ногу дуже тягне. А лікар мені:
- Вона у вас слабша. Вам і здається, що більше її тягне.
Коли після всього гирі зважили, виявилося, що різниця між ними п'ять кілограмів.
- Сильна у вас ліва нога, - мовив професор, - за такої ситуації мало б витягти її ще більше.
- Як це називається, - питаю, - таке лікування?
- Безкоштовне, - каже професор. - Гирі в усьому винні. Але не хвилюйтеся, втягувати швидше. За місяць ми її всунемо назад.
За місяць усе-таки вкоротили ногу. Але тільки на десять сантиметрів.
- Давайте краще праву підтягнемо до лівої, - запропонував мені професор - дешевше буде.
Я відчув, що більше таких екзекуцій не витримаю, і відмовився. Так і виписали мене. Тепер так і мучуся.
Як тільки вийшов з лікарні, увесь базар прочесав з дружиною, а таки знайшов того, що гирі продав. Стоїть, морда - мов кіоск. Рука - як гиря. Двопудова. Думаю: краще б я тебе не знайшов.
- Ви, бачите, що через ваші гирі сталося? - заголосила дружина.
- Нічого не бачу, - мовить торгаш.
- Гирі, - каже дружина, - я у вас дві купила однакові, а на вагу вони різні. І нерівномірно витягли ноги моєму чоловікові. Подивіться.
- Я, бачу, - каже мордатий, - що гирі поставили його на ноги. А що він трохи перекошений, то нічого страшного. В ліжко ж вміщається?
- Ти, гаде, - кажу я, - що підсунув? Медицину нашу скомпрометував. Я тобі оці всі гирі зараз на голові поб'ю.
- Ти що, - він до мене, - сп'янів од свободи? Чи за медперсоналом скучив? Уліплю, - потряс кулаком переді мною, - і навіки залишишся молодим у пам'яті рідних та близьких.
Я позадкував. Думаю: "Ногb суперечкою не вкоротиш. А життя цей динозавр може вкоротити".
Мордатий був задоволений. Але тут неждано для нього, та й для мене, моя Оксана відкрила другий фронт. Вона стисла свої кулачки, зціпила зуби й рушила на торгаша. На якусь мить він розгубився.
- Забери її, - отямився мордатий, - а то я їй зараз розповім, за що тобі насправді ноги поперебивали.
Ці слова, мов постріл, зупинили Оксану. Повний ненависті погляд вона перевела на мене.
- Оксанко, - вичавив я, - він хоче тебе купити.
Оксана знову перевела погляд на здорованя.
- Ну-у-у, - процідила крізь зуби, - і за що?
- Нехай сам розповість, цікавіше буде, - мовив спокійно динозавр. - Дуже шустрий він у тебе був. Ну, тепер уже буде тільки при тобі.
- Оксанко, - я взяв дружину під руку, - ходімо додому. Не вір цьому приматові.
- Кульгай, кульгай, - крикнув динозавр нам услід, - поки не розповів усієї правди!

НАПРУЖЕНА ОБСТАНОВКА

Мені що, аби робота. І не більше двадцяти чотирьох годин на добу, театри... кіно... у мене щодня й щоночі театр. В кіоску торгую. Такі сюжети, що в американських фільмах не побачиш.
Друга година ночі. Підходять добряче п'яні: військовий і діваха висить у нього на плечі. Офіцер дістає гранату, суне у віконце.
- Купи, - каже, - справжня.
- Я продаю, - кажу йому, - а не купую.
- Ця штука тепер, - мовить офіцер. - на вагу золота.
- Так іди з нею в ломбард.
- Ти ж знаєш, ломбард зачинено. А в мене обстановка напруженіша, як у державі. Купи, пригодиться.
- У мене немає ворогів.
- Мабуть, не віриш, що вона бойова? Слово офіцера. Хоч діє із шумом і пилом, але в радіусі двадцяти метрів мурахи живої не знайдеш.
- Васю, це все слова, - прохрипіла діваха. - Покажи на ділі.
Вася став витягувати кільце. А подруга наспівувала:

Бєз тєбя, любімий мой,
Зємля мала, как остров...

Мене від несподіванки пригнуло під прилавок.
- Ти там не сховаєшся, - мовить Вася. - Кажу тобі: в радіусі двадцяти метрів. Чи ти там капці міняєш?
- А ти куди сховаєшся? - питаю.
- У нас броня міцна - стукнув себе в груди офіцер.
- Що ти за неї хочеш? - не витримав я напруженої обстановки. Дешевше, думаю, буде. Вася зараз у такому стані, що й на амбразуру полізе. Бравий солдат. На кителі "Відмінник бойової підготовки".
- Мадам хоче десерт, - каже Вася. - Дві пляшки оболонського давай і пачечку солоних горішків. Дешево віддаю. Ти думаєш, мені її не жаль? Але чого не зробиш задля розрядки обстановки.
- На, - даю йому те, що він просив. - І забирай також свою начинку. Кесарю кесареве, а граната повинна бути у солдата.
- Гляди, пошкодуєш, - він мені. - Радіус тридцять метрів. Черв'яка живого не знайдеш.
Вася забрав гранату й, наспівуючи разом із дамою " Ми умножім нашу радость", попленталися кудись. І в радіусі двадцяти метрів зникли з поля зору.
Сиджу, куняю. Десь за годину-півтори знову напружується обстановка. Являється знайомий дует.
- Ти не спиш? - питає Вася.
- З вами, - кажу, - заснеш навіки.
Вася простягує ту саму гранату й каже:
- Купи. Дешево віддам.
- Я ж, - кажу, - її вже купив. У тебе що, склероз?
- Якби ти її купив, то вона була б у тебе, - він мені.
- Васю, він із тебе дурника робить, - хрипить діваха. - Напевно, не вірить, що вона справжня. Покажи на ділі.
Вася знову став витягувати кільце, примовляючи:
- В радіусі сорока метрів тарганів не залишиться.
А дама після десерту наспівувала:

А ти такой холодний...

Я знову не витримав напруженої обстановки. Вася був некерований, як броварська ракета.
- Ну, не потрібна мені граната, - кажу й розмірковую, як би його здихатися. - От якби кулемет. Граната що - одноразова. А кулемет - це вже стабільність.
- 3робимо, - каже Вася. - Скільки тобі?
- Патронів?! - не второпав я.
- Кулеметів, - каже Вася, - скільки?
- Та... хоча б... один...
- Скільки даєш за кулемет? - питає Вася.
- П'ять пляшок пива, - кажу.
- Ну, це ти хочеш в роздріб, - мовить офіцер, - а за оптовими цінами...
- А на скільки ж він тягне? -питаю.
- Сім пляшок пива, - відповів Вася.
- Та це ти вже загнув! - обурююся. - За кулемет сім пляшок...
- Так в роздріб же, - не здається Вася.
- За сім пляшок давай ще до кулемета два ящики патронів.
- Один даю, - мовить офіцер.
- Тільки два, - може, думаю, відчепиться.
- Вговорив, - підняв Вася догори руки...
...Сиджу. Обстановка напружена, як у вугільній промисловості. Не дай Боже, Вася кулемет притягне...

До змісту Григорій СОЛОМОНЧУК ЧИСТА РОБОТА