Григорій СОЛОМОНЧУК
ЧИСТА РОБОТА
Гумор і сатира

ШУКАЙТЕ ЖІНКУ

Їду поїздом. Один в купе. Ніч пливе за вікном. Куняю сидячи. Відчиняються двері - дивлюся: вона...фея! Мрія мого життя!
- До вас можна? - проспівала фея.
Я cпромігcя лише кивнути головою.
- Нудьгуємо? - чарує її голос. - А мені також не спиться, - вона плавно, як сніжинка, опустилася на краєчок сидіння, підсмикнула до колін коротеньку спідничку, - зорі не дають спати.
- Зараз місяць з'явиться, то він їх порозганяє, - сказав я.
- А я й не хотіла б цього, - воркує фея. - Хочу милуватися ними до ранку.
"Чому я не сокіл, чому не літаю, - вертиться в голові, - усі зорі були б біля твоїх туфельок".
- Я вам не заважаю?
- Що ви, що ви, - прошепотів я.
- Мене звати Ліза.
О, Монна Ліза, о, Монна Ліза! Як я втомився шукати...
- А... мене... мене... мене... Максим, - ледве згадав своє ім'я.
- За знайомство, - мовить фея, - давайте перекуримо. У вас є сигарети?
- Не курю, - в ту мить я прокляв свій здоровий спосіб життя. - А я зараз. Зараз. Зачекайте хвильку.
Пішов я по вагону. Дурманить дух спітнілих, сонних тіл. Напівпітьма. Дивлюся - ворушиться один на горішній полиці.
- Добродію, - шепочу, - в тебе цигарки немає?
- Тебе що, приспати? - він мені. - Лунатик…
- Зуби розболілися, - кажу, - виручи.
- Зараз, як устану, - мовить добродій, - то полікую тобі зуби. Один сеанс - і навіки забудеш про карієс.
Посунув я далі. Пройшов увесь вагон, усі сплять. "Яка жінка! - дзвенить у голові. - О, Монна Ліза!" Ех, хоч пан, хоч пропав - розбуджу оцього.
- Добродію, добродію, - став трясти я за ногу чоловіка, що дуже голосно хропів.
- Що, Ганю, на роботу? - спохопився він.
- Цигарки у вас не буде? - питаю.
- Цигани, Ганю, цигани! - заверещав пасажир. - Рятуйте, хто може!
З горішньої полиці хтось стрибнув прямо мені на голову. Я упав. Заломили руки за спину. Якась туша усілася на мене зверху.
- Попався, злодюго! - чую крик.
- Лежу, - оповідав писклявий голос, - бачу, крадеться. Я зразу збагнув - аферист. Примружив очі й спостерігаю. А він руку під ковдру і ну по кишенях.
- Та ви ж у трусах, - пробасив хтось.
- Еге, дивися, й штани вже встиг стягнути.
- А то чиї висять?
- Еге, дивися - мої.
- Ось що я скажу, - басувало далі, - схоже, цей тип - гомик.
- Справжній! А чого саме до мене він ліз? Я приводу не давав.
- Сподобався ти йому, - чую бас. - Голос твій заворожує. Відпустіть його, - наказав бас.
Я підвівся, хапаючи повітря, як риба під час придухи.
- А я що казав? - дивлячись на мене, каже здоровань. - Жертва прогресу.
- Я цигарку шукав, - ледве вимовив я.
- У трусах оцього симпатяги? - запитав здоровань.
- Я його, - кажу, - тільки за ногу потермосив.
- А чого мене? Я приводу не давав, - прописклявив "потерпілий".
- Бачиш, - шпетить мене здоровило, - через тебе чоловік голос втратив. Правильно я кажу? - звернувся до писклявого.
- Я приводу не давав, - торочив той.
- Що за вибори тут? - підійшла провідниця. - Дайте електоратові хоч уночі відпочити.
- Та ось цей, - показує на мене здоровань, - агітує отого симпатягу в свою партію.
- Я приводу не давав, - писклявив "сямпатяга", підтягуючи труси. - І взагалі, я хочу спати.
- Чкурай, - мовить здоровань, - ховайся. Не зваблюй електорат.
- Я негайно! - і поліз на свою полицю.
- Ну, агітаторе, - запропонував мені здоровань, - ходім перекуримо.
- Я не курю, - кажу. - Дама до мене прибилася в купе. Стихія! Ти мене розумієш? Ото чорти й потягли мене по вагону цигарку їй шукати.
- То, кажеш, весняна повінь!
- Торнадо, - мовив я.
- Щось не віриться мені, - каже здоровань.
- Ходім, - кажу, - зіграємо в бартер: ти мені сигарету, а я тобі сто грамів.
Заходимо в купе - винуватиці спокою немає.
- Ну що, - питає здоровань, - уляглося? Циклон минув! Подивися, чи хоч речі на місці.
...Чемодана стихія все-таки змила. Я стояв і вдивлявся в темінь, яку шибки не впускали в купе. Вітер за вікном шматував повітря. А в голові тукало: "Яка жінка! Яка жінка!"

ПІД ҐРАТАМИ

Скорочення штатів скоротило мені дорогу до зоопарку. Я тепер - через огорожу. Туди мене тягне інстинкт. Не дивитися - поживитися. Минулого тижня хвоста риб'ячого поцупив у ведмедя. Чотири дні смажив. Смажу - запах іде. Нюхаю і заїдаю хлібом. Наївся, хвоста сховав. На четвертий день геть винюхав. Довелося з'їсти. У папуг якось двоє яєць приватизував. Правда, какаду угрів мене в тім'я. Ох, гад, б'ється. А розкричався: "Грабують!"
- Цить, - кажу, - дурню, це - податкова.
У нього й дзьоб упав на груди. Папужка, а знає нашу податкову - замовк відразу. Увечері я ум'яв ті двоє яєць. Сирими. Більше калорій. Ліг спати. Прокинувся від того, що хтось моїм голосом повторює якісь два іноземні слова. А навкіл - ні душі.
Е, думаю, яйця папуг шкідливі для інтелекту. Більше їх не їстиму. Нехай плодяться, дурні, в зоопарку.
Хотів у страуса яйце потягти. Ото яйце! Та як глянув на його дзьоба - перехотілося.
Уліпить, міркую, - в землю влізу. З головою. І археологи не знайдуть.
Надумав іти на лева. Чому? Бо в лева м'ясо. Цілісінький день вистояв біля клітки. Чекав, коли він залишить м'ясо, а сам піде всередину. Лев спершу підозріло дивився на мене. Потім - зі співчуттям. Я ж не відводив погляду від кістки, на якій було ще трохи м'яса. Лев підійшов до ґрат, подивився мені в вічі, похитав головою. Потім поплентався до м'яса. Ще раз глянув на мене, тяжко зітхнув - і лапою висунув кістку за ґрати. Сам демонстративно зник. Жест був - царський!
А то якось заночував у знайомого верблюда. Примостився на сіні. Верблюд поруч, гріє мене своїми горбами. Вранці вгледів мене охоронець. Прибіг, розкричався. Верблюд злякався, схопився.
- Ти чого тварину лякаєш? - питаю охоронця. - Кричиш, ніби тобі верблюд на ногу наступив.
- А ти хто такий, що тут розлігся?
- Я, - кажу, - з товариства охорони тварин. А ти з якої клітки вискочив?
- Я... - зніяковів сторож, - не з клітки. Я... з будки... охоронець.
- Твоє місце в клітці, - кажу. - На волі ти небезпечний. Звірів лякаєш.
- Ану забирайся звідси!- гримнув охоронець. - Знайшовся захисник тварин!
Верблюд зробив коло, підійшов до нас. Став біля мене, слухає.
- Васю, - звертаюся до верблюда, - скажи й ти своє слово. В нас же демократія.
Реакція верблюда була миттєва: як плюне церберу прямісінько в пику, його й змило... як водою.
Тварина - вона все розуміє. І допоможе!

ОВОЧЕВИЙ СЕРВІС

Зайшов я в магазин "Овочі й фрукти". Дивлюся - на всіх полицях красується рідкий харчовий продукт, що міністерство охорони здоров'я застерігає не зловживати ним. Відразу подумав, що не туди попав. Вийшов. Ще раз прочитав вивіску "Овочі й фрукти". Знову зайшов. Але ж овочами й не пахне. За столиком тільки три фрукти стоять і смокчуть, смокчуть...
- У вас бурячки є? - питаю продавщицю.
- Тільки сік із бурячка є,- сміється вона.
- Якісь овочі, фрукти все ж таки...
- Ти що, не бачиш, що в нас є?
- Може, десь, - кажу,- щось завалялося? Борщу захотілося.
- У нас не буває овочів, - пояснює мені продавщиця. - По це добро іди на ринок.
- Ну, у вас же на вивісці написано "Овочі й фрукти".
- На парканах що понаписувано? Але ж ти туди не йдеш.
- Мені, - кажу, - небагато треба: бурячок і кілька морквинок. Подивіться.
- Ти знаєш, скільки ми платимо за оренду? І якщо ми торгуватимемо бурячками, то борщу не зваримо.
- У вас же на вивісці такі красиві овочі намальовано: буряки, моркву.
- То що, тобі зняти з вивіски? Васю, - звертається продавщиця до "фрукта" за столиком, - полізь та зніми йому пару морквин і буряка. Бо, бачу, не відчепиться.
- Ти подивися, Оксано, - каже Вася, - якими очима він на тебе глипає. На буряка такими очима навіть зголодніла корова не дивиться. Хіба ти не бачиш? Ти йому потрібна. - А до мене Вася: Не міг якийсь інший підхід знайти? "Буряка, буряка" зарядив. Ніжніше тут слово потрібне.
- Я зарядив, - кажу, - бо мені потрібні овочі.
- Овочі, овочі, - усміхнувся Вася, - ну й фрукт. А в тебе смак непоганий. Оксана - помітна панна. І поки що у вільному плаванні. Дрейфує. Після шторму.
- Менше ляпай язиком, - обірвала його розпашіла Оксана.
- А що я сказав поганого? Дивися, який гожий кавалер. Ви вдвох швидко борщ зварите.
- Як будуть усі отакі овочеві магазини, то й забудеш, - кажу я, - смак борщу.
- Зате, -мовить Вася, - узнаєш, що таке смак бажання. Як у тебе з добробутом, піднімається?
- Добробут, - кажу я, - зростає, а не піднімається.
- Якщо зростає, то добре. А як не піднімається, то вже катастрофа. Борщ тут не допоможе. Треба радикальніші заходи. Правильно, Оксано?
- Добалакаєшся! - рубонула Оксана.
- Ну чого ти сердишся? - мовив спокійно Василь. - Ми ж повинні клієнта прощупати з усіх боків, щоб не підсунути тобі якогось інваліда, котрий після борщу тільки спатиме. - І до мене: - То, кажеш, проблеми є, але вирішуються. Дивися, щоб ситуація не вийшла з-під контролю. Не запускай це діло. Борщу взагалі не їж. Пропоную кожен день натщесерце майонезну банку хрону. Ох, і допомагає. Сила!
- Ти, видно, втік з лікарні? - питаю його. - Не долікувався?
- Чого б це я втікав з неї, - каже Вася. - Вигнали, гади. Борщу не хотів їсти.
Я покрутив пальцем біля скроні та й пішов. Про що з ним говорити, як він недолікувався?

НЕОРГАНІЗОВАНИЙ НАРОД

Мене пограбували. Серед білого дня. У людному місці. Підставили ніж під ребра. Поки я отямилася, грабіжники витягли гаманець і зникли машиною. Кинулася у райвідділ міліції.
- Мене щойно пограбували, - кажу черговому.
- А чого ж ви не кричали? - питає лейтенант.
- Все одно, - кажу, - ви не почули б.
- Телефонувати треба було негайно 02.
- Давайте, кажу, уявимо, що я вже тут.
- В якому напрямку зникли злочинці? - питає черговий.
- Сіли спокійно в машину й поїхали в північному напрямку.
- Номер машини не запам'ятали? - питає.
- Запам'ятала, - кажу, - 11-13 КУКУ.
- Ну-ну, - мовить лейтенант, - розберемося. Отам сідайте, - показує на стілець, - почекайте, слідчі зайняті.
Десь за годину нагадала черговому про себе.
- А для чого вам слідчі? - здивувався лейтенант.
- Годину тому мене пограбували, - кажу йому. - Злочинці сіли в машину 11-13 КУКУ й зникли в північному напрямку.
- А-а-а... ну-ну, - згадав черговий, - зараз з'ясуємо, - він кудись зателефонував. - Ідіть у 508 кабінет. Там вас приймуть.
- Стою на тролейбусній зупинці, їм чебурека, - розповідаю слідчому. - Підходять двоє, підставили ніж під ребра. "Руки донизу, - каже один, - і всміхаємося..."
- Смачні там чебуреки, - замріяно мовить слідчий. - І завжди свіжі! А я сьогодні ще й не обідав. То скільки вони у вас поцупили?
- Двісті гривень, - кажу, - забрали. Самі ж сіли в машину 11-13 КУКУ.
- Так, - мовить слідчий, - це сто п'ятдесят чебуреків. Жаль! Але я вам не радив би зв'язуватися з тими бандюгами.
- Так я ж і прийшла, - кажу, - до вас, щоб ви з ними зв'язалися.
- Якщо ми їх спіймаємо, - каже слідчий, - то вам же прийдеться бути свідком. А ви знаєте, що таке в наш час бути свідком?
- Знаю, - я йому, - але заяву все одно писатиму.
- Дивіться, - мені слідчий, - це ваша справа.
- А я думала, - кажу, - що це буде справа на злочинців.
- Ви можете описати когось із грабіжників? - питає слідчий.
- Можу, - кажу, - в мене пам'ять добра. В одного ніс здоровенний, як оцей графин на столі. І кільце в носі отаке товсте, як палець, - показую йому мізинець. - Татуювання на руці "Не забуду вирок суду". В другого коротка стрижка, хрест, вибритий на голові. На лобі - наколка "Палата ума".
- Будемо робити фоторобот, - мовить слідчий. - По-моєму це ж ця свиня минулого тижня Курочкіна пограбувала. Зараз зв'яжуся зі слідчим, що веде цю справу, - він зняв слухавку, набрав номер. - Пилиповичу, як там просувається справа Курочкіна? Та ти що! Застрелили, кажеш, Курочкіна. Чотири кулі в грудях... сліди тортур. У мене тут жінка, пограбували. Той самий почерк. Ну добре, бувай.
Я перестала писати, втупила очі в слідчого.
- Пишіть, пишіть, - мені слідчий, - ми цього кнуряку з кільцем знищимо. Тепер він нас зненацька не застукає. Ми вам бронежилет видамо. А коли пройдете піврічну підготовку - отримаєте пістолет. Ми його організовано...
- Скільки ж ви його збираєтеся ловити? - дивуюся.
- Поки не впіймаємо! - твердо мовив слідчий. - Я, думаю, роки його лічені.
- А мені що, роками постійно бронежилет носити? - питаю.
- Вдома можна знімати, - каже слідчий. - Якщо у вас двері броньовані. Пишіть, пишіть!
Я зім'яла заяву, підвелася.
- Ви, куди? - вдаючи здивування, питає слідчий.
- Ставити броньовані двері! - підвелася й рушила з кабінету.
- От який у нас народ неорганізований, - кинув докір слідчий. - Ми так ніколи не покінчимо з організованою злочинністю.

ДИВНИЙ СОЛДАТ

Серед новобранців рядовий Карасик вирізнявся дивною поведінкою. Тільки-но випадала вільна солдатська хвилина, він випрошував у чергового по роті швабру і так завзято мив підлогу, що пара стовпом стояла. Коли черговий запитував:
- Навіщо це тобі?
- Для душевної рівноваги, - відповідав.
Однак це насторожило командира рою настільки, що він доповів про дивну поведінку Карасика взводному. Але старшина був задоволений:
- Оце справжній солдат! - говорив він. - Молодець! Спершу думай про казарму.
Оскільки любов дивного солдата до швабри з кожним днем посилювалася, то взводний доповів командирові роти:
- У рядового Карасика не всі вдома. Весь вільний час миє підлогу. Як на мене, в армію він потрапив по блату.
- Не заважайте людині, - буркнув невдоволено присутній старшина. - Робота дурнів любить.
Через деякий час командир роти був вимушений направити рядового Карасика на медогляд.
- Рядовий Карасик на медогляд прибув! - відрапортував солдат, як переступив поріг кабінету психіатра.
- Я чув, - мовить лікар, - що ви без швабри жити не можете. А я вас бачу живого й без швабри.
- Якби я зайшов до вас із шваброю, що б ви подумали? - зніяковів Карасик.
Психіатр подивився солдатові у вічі й мовив:
- Дивлюся оце на вас - придурюємося?
- Може, й придурююся, лікарю. Бо і мати мені так говорила, і вчителі.
- То це у вас ще зі школи?
- Так, лікарю, зі школи.
- І як це все розпочалося?
- Ще в п'ятому класі, - мовив Карасик зажурено, поринаючи в спогади, - біг я по коридору й налетів на швабру... Вона мене так огріла по лобі, що знепритомнів. Кілька днів не приходив до тями. Життя моє було на волосині. Ненька вже й пиріжків напекла, і священика із сусіднього села покликала. Врятувала ж мене сільська цілителька - баба Текля.
- Від чого постраждав, - сказала вона, - тим і будемо рятувати. Затисніть йому в руки швабру.
І стала баба Текля читати молитви, заклинання. Через добу я повернувся до життя. Але після того хтось усе диктує мені "Візьми швабру, візьми швабру".
Лікар слухав розповідь, кивав головою. Потім запитав:
- Служити, значить, не хочемо?
- Що ви, лікарю! - мовив Карасик. - Я не діждуся, коли прийму присягу, коли мені видадуть автомат!
- А чого вам так не терпиться?
- Може, отой, що диктує мені, побачить автомат та відчепиться. Тільки я прошу вас, лікарю, не кажіть про це нікому. А то дурнуватих багато тепер служить, будуть сміятися.
Після розмови лікар зробив висновок: "Карасик несповна розуму. Його треба комісувати." Незабаром цей висновок затвердила й окружна комісія.
Карасик від'їздив додому. Останній, із ким він прощався, був старшина.
- Ну, рядовий Карасику, - лукаво посміхнувся старшина, - наостанок помий ще раз підлогу.
- Нехай дурні тепер миють, - мовив Карасик. - Я своє відмив!!

ЖИТИ ХОЧЕТЬСЯ

Жити хочеться. Що б там не було. Буває находить. А так усе нормально. Ветеранам у нас набори дали до виборів. Коробка сірників... на двох, кусок мила... на трьох, пакет перловки... на всіх. Жити можна. Правда, тут і невдоволення зразу:
- Що це за набори? Мало! Ганьба!
А сільський філософ Вася Кріт каже:
- Щоб ви знали, шановні громадяни, що до наших виборів ні в Європі, ні навіть в Америці ветеранам взагалі нічого не дали.
Усі тут:
- Не може бути.
Вася їм:
- Газети треба читати, - й пояснив далекоглядну політику керівництва. Торік зайняли перше місце в районі з надоїв молока. Бабі Теклі козу онук подарував на сімдесятиліття. То вона трохи молока здавала. Цього року вже на другому місці. Зате перші з м'яса. Баба козу здала. Їсть, клята, багато. Тепер у нас темно. Хоч світла й немає півроку, а все одно жити хочеться. Ну, не зовсім немає. Вдень світить. Зверху. Але чим ближче до зими, тим менше. Філософ каже:
- Менше світить, менше бачиш. Ціліші нерви. Довше проживеш.
Але понаписували листи до районної влади. "Всіх підтримуємо, дайте світло". Надійшла відповідь: "Вашу скаргу розглянуто. Зауваження слушні. Притягнуто до відповідальності районного двірника Петра Мітлова і няню санаторію "Орлятко". Примітка: іншого разу пишіть розбірливо. У вас що там - світла немає?" Самі ж винуваті. Вдруге написали. Збираємо гроші на конверта. Найактивнішу участь беруть пенсіонери. Вони у нас найстабільніші. На конверт зібрали. Ще марка потрібна. Тепер інтенсивно збираємо гроші на марку.
Колгосп функціонує. На полях росте здебільшого те, що сіється... саме. Кукурудза родить хрінова. Зате хрін, - як кукурудза! Тепер - ферма. З свинством покінчено. З великою рогатою - також. Жодної голови на фермі. Тільки три в конторі лишилося. Директор, бухгалтер, економіст. Демократія діє. Директор - лівий, економіст - правий, бухгалтер, він же й касир, центрист. Видає наліво й направо.
А так усе нормально. Жити хочеться. Реформи пройшли по селу. Як татаро-монгольське іго. Так витоптали землю, що картопля погано родить. Але для себе вистачить... До Нового року. Буряк непоганий. Сіна є копиця. Худоби не тримаю. Скільки ж тієї копиці? А в хаті чотири душі.
Сусід минулого року тримав бичка. Ніс йому сіно. По дорозі став нюхати. Бичок угледів. Подумав, що їсть. Одірвався. Й так його поколошматив - два тижні лежав без тями в лікарні. Так і виписали. Бо бичка не вистачило, щоб лікувати далі. До тями прийшов уже вдома. Та як узнав, куди пішов бичок - знов утратив свідомість. Так і ходить. Нікого не признає. Тільки на тещині команди реагує. А від сіна утікає, мов спринтер від стартового пістолета.
Філософ якось зачитував статистику нашого розвитку. Нічого. Обнадіює. Щоправда, за час реформ кількість колорадів на душу населення збільшилася вдвічі. Не відстає й "вовчок" Не відчувають, паразити, позитивних зрушень.
Що мені дали реформи? Це - апетит. Причому на все без винятку. Якщо раніше їв тричі на день, то тепер цілодобово... їсти хочу. А так усе нормально. Жити хочеться.

ЩЕ ЗМІГ БИ

Усе на нервах. Скільки в мене тих клітин ще залишилося? Відчуваю, небагато. З кожним днем нервові клітини тануть, немов сніг навесні. Як врятуватися? Куди сховатися? Прийдемо до кращого життя, а в мене жодної клітини не залишиться. Як жити без нервів? Я не хочу бути роботом. Купив за половину зарплати заспокійливе (здоров'я дорожче!) Випив на ніч кілька пилюль. Ліг. Ніби трішки заспокоюють. А потім, як згадав, скільки коштує заспокійливе - до ранку не міг заспокоїтися.
А оце якось купив сосисок. Реформу проштовхнути. Поперек горла застряла. Сиджу оце, їм. По телебаченню передають новини: "Правоохоронні органи вилучили двадцять тонн неякісного фаршу, що призначався для виготовлення сосисок". І перелічують вміст того фаршу. Так там тільки папір туалетний і їстівний. То полізе та сосиска в горло після почутого? А якщо той папір був уже використаний? Та ще й за призначенням. До нас же поставляють усе, що там уже використали. На кожнім розі магазини з імпортними недоносками з Європи. Там навіть, пробачте, і труси є. І шкарпетки. Щоб ми по тому запаху не збилися із взятого курсу на Європу. А прийдемо - будемо там уже свої. Бо обов'язково з кимось із них ми одні штани носили. А то, може, дехто, пардон, і труси. Ото вже взагалі породичаємось.
Зайшов у один із цих магазинів. Роздивляюся сорочку.
- Беріть, - мені продавщиця, - вона ще послужить. Навіть більше, аніж нова китайська. Це ж фірма. Якість перевірена роками. Їй сто років незабаром минає.
- Кому, - питаю, - сто років минає? Сорочці?
- Та ні, - мовить, - фірмі, що їх виробляє.
- А-а-а-а... я ж бачу, -кажу, - що цій сорочці більше п'ятдесяти не даси.
На телебаченні все закордонне рекламують: то смажений свинячий окіст, то холодець. Ото задоволення голодному люду! Думаю, багато хто ще пам'ятає, що то таке. А нам жувальну гумку пропонують, прокладки, тренажери. Цілий день на екрані масажують напівголих дівах.
Якось, коли показували великим планом масажування тієї частини тіла дівахи, де ноги зростаються з хребтом, зайшла дружина.
- Он що він дивиться, - просичала. - Аж очі рогом лізуть.
- Апарат, - кажу, - дивлюся. Бачиш, яке чудо.
- З твоїм масажером біля того апарата, - вона мені, - нічого робити.
- Ти, думаєш, розтрусить? - питаю.
- Тебе не вистачить і на один сеанс, - рубонула дружина.
- Мені, - мовлю, - з кілограм ліверу, тільки такого, як колись робили, і я ще зміг би... підтримувати реформи.

До змісту Григорій СОЛОМОНЧУК ЧИСТА РОБОТА