Григорій СОЛОМОНЧУК
ЧИСТА РОБОТА
Гумор і сатира

СВИНЯ Є СВИНЯ

Сиджу за столом. Переді мною чистий аркуш паперу. В руках гусяче перо. Мрію написати фейлетон. Назву визначив - "Чому ревуть воли". Піднімаю голову, дивлюся, від печі до мене струдель летить: здоровий і запашний. Заскрипіли й відчинилися вхідні двері. У кімнату влетіла булава. Точно така, як нашому пре-зидентові вручив головний козак країни. Струдель розломився - і з нього сиплеться мак прямо мені в рот.
- А, наркоман! Попався! - закричала булава голосом генпрокурора, - зараз я тобі покажу, чому воли ревуть, - та як улупить мене по голові. Аж мак посипався з рота, і думки повилітали з голови. Від булави потяглося безліч рук, схопили мене за плечі й стали так трясти, що й голова одпала б, якби не проснувся.
- Вставай, - трясе мене дружина. - Свиню вкрали й собаки десь немає.
Схопився я. Одягнувся й чимдуж на вулицю. Собаку за хлівом знайшов, убитого. А від свині й клітка уже прочахла.
- От, сволочі, - зайшов у хату й кажу дружині. - Собаку навіть зарізали. Дожилися.
- Зараз такий час, - вона мені, - людям голови одрізають. А ти дивуєшся, що собаку... Іди, Юхиме, в сільську раду.
Через деякий час у сільраді я писав заяву на ім'я начальника райвідділу міліції.
- Я зараз їду в район і віддам вашу заяву, - поінформував мене голова. - Думаю, що наші правоохоронці розберуться з цим неподобством.
Через кілька днів викликають у райвідділ до слід-чого.
- У вашій заяві написано, - почав слідчий, - украли свиню. Здорова була свиня?
- Та десь, - відповідаю, - центнерів півтора.
- По вашому виходить, - говорить капітан, - діяла якась група. А в нашому районі незаконних бандформувань немає. Ви знаєте про це?
- Виходить, - мовлю, - законне формування вкрало.
- У мене інша версія, - каже впевнено слідчий. - Я тут дійшов висновку, що вона сама втекла.
- Як вона могла сама втекти? - дивуюся. - І чому?
- Ви її хотіли зарізати? - подивився пильно мені у вічі слідчий.
- До свят, - кажу, - думав.
- Через те вона й салом накивала. Дурна чекати, коли ви її заріжете.
- Але ж вона не знала, що її різатимуть, - кажу. - Та й хлів був зачинений знадвору.
- З усього видно - собака відчинив двері.
- Собака був на прив'язі.
- З усього видно, собака скинув ошийник, - на-полягав капітан.
- Собака - друг людини, - кажу. - Чому він свиню випускав би?
- Друг, кажете. А хіба друзів на ланцюгу тримають? У місті - отам собака друг людини. Його у квартирі тримають. І не було жодного випадку, щоб з міста хоч одна свиня вийшла.
- А собаку хто зарізав? - питаю.
- З усього видно - свиня його загризла. Свиня є свиня. Їй тільки дай волю.
- Віддячила по-свинячому, - кажу.
- Не віддячила, - мовить замріяно слідчий, - а знищила свідка. Єдиного свідка! Де ви діли труп?
- Закопав, - відповідаю.
- Поспішили, - слідчий задумався. - Прийдеться вам його відкопати й привезти на судмедекспертизу.
- Як я його вам доставлю? - цікавлюся. - На плечах? У мішку?
- Ви що, для такої справи не знайдете транспорту?
- Так у вас же є транспорт, - кажу йому.
- Наш увесь задіяний на пошуки, - говорить капітан. - У вас свиня втекла. У селі Глухий Кут коро-ва від господарів у ліс подалася. Бізоном, розумієте, себе уявила. Гуси, кури від людей тікають. Проявіть ініціативу, допоможіть нам.
- У мене й своєї роботи вистачає, - кажу.
- Ну раз ви наполягаєте, то не будемо возитися з тим трупом. З усього видно, наша версія правильна. Свиня є свиня. Забирайте заяву. Ось тут розписуйтеся.
- Свиня є свиня, - міркував я, коли, прощаючись, слідчий тиснув мені руку.

ПРАВДОЛЮБ

Як хочеться добре жити! У сусіда який домище. А повітка - палац! Там не свиней тримати, а всесвітній конкурс краси проводити. Паркан навколо - китайська стіна. Муха не залетить. Нувориш. Синок у нього такий крутий. На іномарці приїжджає.
- Де це нащадок працює? - якось питаю сусіда.
- У столиці, - дере носа. - Академік! Хваткий він у мене.
- Є, - кажу, - в кого вдатися. А сам думаю: який з нього академік? У нього кашкет тридцять шостого розміру. А нога - п'ятдесят восьмого. З нього водолаз був би. І ластів не треба. А в мого сина - ото голова. На замовлення шапку шиємо. Освіта непочата середня. А скільки голів у нашому керівництві, які не дотягують до середніх розмірів. Придивіться! А для голови мого сина немає в нас роботи. Де правда? А руки болять у нього. У нас, скажу вам, весь рід страждає від того. У батька мого також боліли. У мене болять. Сусід за-лізний. Ніколи не скаржиться на руки. Картоплю якусь нову вирощує, що жуки не їдять. То тепер його жуки у мене пасуться. Мене оця несправедливість вибиває з колії. Треба щось робити. Взяв я шмат фанери, написав на ній: "Хочу знати правду". Тільки став прибивати фанеру до бруса, дружина прийшла з городу.
- Ой, боженьку, - сплеснула в долоні, - у нашого батька руки перестали боліти. Тин будеш лагодити? - усміхається лукаво.
- Тин почекає. Є справи важливіші, - кажу їй і показую плакат.
- Іди на город, - вона мені, - отам буде тобі й правда.
- Зараз, - кажу, - найвідповідальніший період у житті держави. І я, як свідомий громадянин, не можу осторонь стояти. Що я потім онукам скажу, коли вони запитають: де ти, діду, був у той історичний час? На городі, скажу, був? Га? Картоплю полов. Та краще мені не дожити до такого сорому.
- А ти й не доживеш, як не буде картоплі, - бурчала дружина.
Але мені своє робить. Узяв плакат і поплентався в центр села. Зробив із гілля курінь біля сільради. Сиджу. Підходить Петро, приятель мій. Довго вивчав плакат, а тоді пита:
- І я хочу знати правду: коли віддаси троячку?
Ох і гадина! Тиняється по селу, рік не дає проходу за ту троячку.
- Як тільки вийдемо з економічної кризи, - від-повідаю, - так і віддам.
Похитав він головою і пішов.
Десь через годину потому з'явився голова сільради:
- Яка біда примусила тебе побудувати цю гігантську споруду?
- Хочу знати правду, - відповідаю, - за які кошти мій сусід такий паркан поставив? Живе, як куркуль. А я через той паркан не можу вчасно проснутися. Бо не видно коли сонце сходить.
- Треба вставати, - він мені, - до сходу сонця.
- А коли ж тоді лягати? - дивуюся.
- Як сонце зайде.
Я розумію, ще взимку можна так лягати і вставати. А влітку? А весною? Тієї ж ночі - як кіт наплакав. Оце ж такий розумака й видумав: весняний день - рік годує. Якби воно так було, то хіба я той день не від-працював би. Хай і в кредит.
- Значить так, громадянине Нуднику, - каже голова, - завтра в селі буде районний семінар, то ти цей курінь поки що перенеси на своє подвір'я.
- Не на того натрапили, - кажу. - Не зрушу з місця, доки не взнаю правди.
- У тебе година на передислокацію, - застеріг і пішов.
Через деякий час зупиняється біля куреня міліцейська машина. Виходять майор і два сержанти. Втупилися поглядами в плакат. Потім сержант став щось нашіптувати майорові на вухо. Мабуть, пояснював начальникові зміст плаката.
- Кажу тобі правду, - мовив майор, - запам'ятовуй. Будування житла без відповідної ухвали та ще й у заповідній зоні - стаття така-то.
- Я брехнею ситий по горло, - не здавався я.
- То з тебе треба брехню спершу витрусити. Бо не буде куди правду помістити. А це ми робимо стаціо-нарно. Через діб десять, п'ятнадцять ти будеш готовий до прийому правди.
- А, може, йому шокову терапію провести? - під-кинув сержант і полапав, чи на місці кийок.
- Хай вибирає, - каже майор, - що йому краще. Ми - держава демократична!
Демократи, а вибір, як у комуністів, міркував я, розбираючи курінь.

ЖИТТЯ ІДЕ

Зачерствіли. Ні своє, ні чуже не болить. Розриваємося і розривають. А ми ж не ящірки. Відірване одмирає навіки. Пересічних пересікло понад сто партій. Схоже, взяли зобов'язання: двотисячному рокові - дві тисячі партій.
Ідемо до ринку. Здорово йдемо! Одиниці ще працюють, решта вже на ринку. Украв - продав. Купив - перепродав. Бізнесмени. А хто й останнє продав. Посередник на коні, а виробника пора в Червону книгу заносити.
Рвуться до влади. З думкою тільки про народ. Про себе геть забувають. Дорвалися. Фу! Перепочили. Згадали про себе. Треба ж учитися. Слава Богу, що лікарі не держслужбовці, і їх спершу вчать. А уявіть собі - заскакує до операційної чоловік і вимагає:
- Дайте скальпель і кілька пацієнтів - на хірурга буду вчитися.
Мурашки поза спиною лізуть. А ще ж діточок своїх треба вчити. А декому й онуків. Про народ залишається думати тільки перед наступними виборами. Через те й не туди ідемо. І винуватих немає. Хто попереду? Народ! Він везе. Вони тільки поганяють.
П'янію від реформ, а закусити ні за що. Може, референдумом удасться? Хоча мене й не влаштовує дві палати в парламенті. Кожному депутатові по палаті. Із охороною! Щоб не вискочив. А декому й камеру. Та не тільки для депутатів, а й для багатьох можновладців. На твердому краще думається. І про себе час буде подумати. А то все про народ та про народ. І коли очистимо поверхню від того, що на ній плаває, тоді, певно, із глибини щось підніметься. І будемо мати не те, що маємо, а те, що повинні мати. Що заслуговує наш працелюбний народ. Сусід-торгаш повчає:
- Ти, - каже, - Іване, не вмієш жити.
- Як усі вмітимуть жить, - кажу йому, - то не буде чим торгувати.
Життя у більшості (лише не парламентської) за ме-жею життя, а рейтинги наших керманичів на найвищому рівні. Рейтинг, як картопля, росте: чим більше гною, тим краще. Піщинок менше в Сахарі, аніж у нас усіляких лауреатів. І чим гірше, тим їх більше. Кращий серед рівних! Кращий по ввозу! Найкращий по вивозу! Лідер розваленої економіки! Людина року!(??) А чому б не бути людиною завжди! (Важко, але по-людськи). Виявляється, за регламентом акції, людиною можна бути тільки один рік. Сміявся б, та зуби ні за що вставити. Зате привілей - язик вільний. А реформи, якими годують уже роками, жувати не треба. Раніше ковтав, тепер випльовую.
Святкують люди незалежні. І салютами, парадами хочуть втовкмачити мені в голову, що я також незалежний. Де вона моя незалежність? Я залежний від свого керівника. Бо він незалежний. Від закону. І зароблені колективом кошти може пустити не на виплату зарплати, а на оновлення свого гардероба. Залежний я від ЖЕКу, від міськдержадміністрації. Бо ні від чого незалежно можуть загнути такі ціни на товари першої необхідності і за квартплату, що вибух реактора - дитяча забава.
Я залежний навіть від погоди. Бо на мені взуття й одяг народжені ще застоєм. Правильно назвали той період. Тоді в мене стояло чотири пари взуття в коридорі. Ідучи за реформами, все позношував. А реформи ідуть! Я не проти реформ, але у мене вже немає в чому за ними йти. Астролога знайомого питаю:
- Чи можна босим іти за реформами?
- Можна, - каже, - тільки ноги постираєш по самі кісточки.
Панове реформатори, пожалійте, дайте щось на ноги. Незручно ж - у Європу йдемо. Якби в Африку, то Бог з ним, можна було б і босоніж. Та й хотілося б знати, де ми тепер?? На якому етапі? Бо не тільки реформи мають властивість іти, але й життя спливає.

ЧИ ДАЛЕКО ЗАЇДЕМО?

Сплачуймо за проїзд, свідомі громадяни. Не схотів пішки - плати за проїзд! Чий це віз ящиками навантаже-ний? Документ ваш. Інвалід. Напевно, ще й першої групи? Бо здорова людина сюди цього воза не затягнула б. Але ж за перевезення багажу треба платити.
А ось сидить. Морда як не лусне. Червона, як совєцький прапор. Місця на ній вистачить і для серпа, й для молота. Чорнобильське показує?? Ох, і рознесла ж його радіація, бідолаху! Сусід мій ліквідатор, то кістки в нього шкіру протирають. Атмосфера його тримає. Розпався б у невагомості. А цей, дивися, ще й реактора переверне. От і вір у шкідливість радіації. Знаю. Студентський. Я тебе сьогодні вже п'ятий раз бачу. Напевно, з інституту кишенькової тяги? Практику тут проходиш?
Може, хоч оці дві молодички заплатять за проїзд? Розмальовані, як папуги. Кров з молоком. І реформи їх не беруть! Бананчики, апельсинчики в сумці. Пляшка шампанського стирчить. Службові?! Наша служба небезпечна й тяжка. Мабуть, на якесь суперсекретне завдання їдуть?
А ці два типи - народжені незалежністю. В одязі, виробленому розвинутим соціалізмом. Порожняк везете здавати? Здасте, проїзні купите!
Це що за клоун? Стоїть літерою "Г". Руками вхопився за поручень, мов депутат за мікрофон.
- Ти тут, ніби шлагбаум, - звертаюся до нього, - перекрив увесь прохід.
- А інакше, - він мені, - важко втриматися.
Якийсь каскадер за кермом. У нього що там, одна педаль?
- Платіть за проїзд, шановний.
- Я дивлюся, так він не туди їде, - мовить клоун. - Що, з дороги збився?
- Як ти можеш знати, куди він їде, - питаю його, - коли ти далі черевиків не бачиш.
- А я відчуваю, що не туди.
- Як не туди, то виходь.
- Я зараз роздивлюся, - силкується підняти голову. - Може, й туди, а може, й не туди. Стривай. Протри вікна. Бачиш, геть запотіли. Нічого не видно.
- Протри краще свої очі і чкурай на вихід. Або плати за проїзд.
На зупинці з допомогою пасажирів виповз на світ божий:
- Як побачу рідну хату...
Ой лихо! Чи далеко ми так заїдемо?

МЕНЕ НЕ ЗДИХАЮТЬСЯ

Я завжди керуюся принципом: сім разів одміряй і не спіши відрізати. Особливо у відповідальних питаннях. Ось зараз багато претензій до правоохоронних органів, що вони бездіяльні. Тут, я скажу, не можна рубати з плеча. Слід відміряти і відміряти. Якщо посадити всіх злодюг, то в нас у жодній адміністрації, в жодній організації кворуму не буде. Навіть у самій прокуратурі . З усіх невдоволених про це хто-небудь думав? Це ж не реформи проводити для народу. Тут конкретні люди. "Злодії! Обікрали!" - у кожного на язиці. Ми ж Європу лякаємо. Імідж свій незалежний підриваємо. Мій сусід, дядько Андрій, і комуніст був зразковий, і демократ прекрасний, ніколи не вживає цих слів. Іду якось пізно увечері. Чую, назустріч хтось шкандибає. Придивляюся, дядько Андрій трубу несе.
- Чим це в таку пізню годину займаєтеся? - питаю.
- Трубу, - каже, - приватизував.
- А чому вночі приватизовуєте? - цікавлюся.
- Бо вдень, - мовить, - начальство приватизовує. Ну, поприватизовували все. Зате ми вільні. У гастроном зайшов, подивився, що начальство їсть, і вільний. А душа радіє: все є і в черзі стояти не треба. І риба, яка хочеш, і ковбаси, і балики, які хочеш. Та все є, що ми хочемо. Правда, по ціні, що не можемо. Але ж гривню стабілізували. Може, колись і ковбасу стабілізують. А як забув для чого зуби, то реклама нагадає, що для карієса. Та так нагадає, що аж заболять. Приходжу в поліклініку. Як дізнався, скільки коштує полікувати зуба, то й п'яти заніміли. Стою рота роззявив. А в зуби ніхто й не гляне. Бо в кишені немає. Хоч закам'яній отак із розкритим ротом, а хоч іди на всі чотири. Ти - вільний! А скільки вільних людей вільно риються в смітниках. Не добралася до них ще податкова. Пора вже оподаткувати ці нетрудові відходи. За день в од-ному ящику чоловіків з десять риється.
- Там уже нічого не знайдеш, - кажу одному чоловікові. - Шестеро вже до тебе там рилося.
- Знайду, - мовить він спокійно, - я - геолог.
І так впевнено перебирає. Що не кажіть, а приємно дивитися, коли людина займається своєю справою. Вселяє і тобі віру в завтрашній день. От тільки не знаю, коли учителі там риються. Та й що там знайдеш, як не спеціаліст? Їм би сіяти. І сіяти добре. Поки ще є де сіяти. І є ще господарства, що сіють. У нас не так усе й погано, як декому хочеться знати.
Якось заходжу в магазин. Окороками заморськими вітрина завалена. Тюльки не видно. Навезли тих окороків. Думають, що ми їх їмо. А на ті окороки й мухи не сідають. Купив дві тюльки відсвяткувати день боротьби з бідністю. Іду додому. Знайомий назустріч.
- Що, рибок для акваріума купив?
- Для акваріума, - кажу. Не став йому пояснювати, що акваріум мій уже висох давно.
А я живу, бо вільний! І хочу запевнити наше керівництво: хоча б які реформи проводили, вони мене не здихаються.

БУМЕРАНГ

В ударі був ударник! Саксафон прагнув нагадати про себе, та марно. На майданчику перед мікрофоном кліпала блакитно-бузковими очиськами й плямкала губами, немов викинута на берег рибина, напівгола діваха. За столом у кутку сиділи дві особи: Остап Бондар і Артур Гичка. Судячи з екіпірування - "старі українці". Розчервонілий Остап підвівся й, розмахуючи руками, кричав:
- Офіціанте! Офіціанте!
Завдяки ударній роботі, кричати доводилося, як на мітингу.
- Остапе, може, досить? - Артур силкувався вплинути на приятеля.
- Ще раз кажу - я пригощаю! - урочисто вигукнув Остап.
Почути щось у цьому гуркоті було неможливо, але за якусь мить офіціант випірнув із тютюнового диму, немов Джин із пляшки. Кивнув головою, слухаю.
- Клієнт хоче знати, - кричав Остап, показуючи на Артура, - екзотичні страви ??!
Офіціант підійшов до Остапа й на вухо торохтів:
- Страусові коліна під білим соусом. Яйця африканських ящірок під маринадом. Крила білого орла під червоним соусом.
- Дві порції колін... дві порції крил, - Остап пильно подивився на Артура й додав: - Кожному!
- Остапе, може, досить? - нагадав про себе Артур.
- Не лізь у пляшку. Я - пригощаю! - Остап поплескав себе по животі. - І пляшку "Наполеона". Пий, гуляй, Артуре! Джин розчинився в диму дорогих цигарок. Остап втупив погляд примружених очей у юний талант на естраді й вирішував ребус: ноги в неї ростуть від щелеп чи, може, все-таки, од вух? Артурові навіявся спомин: "З півроку тому я добряче надурив Остапа. А він, дивися, молодець, усе забув. Зустрів, як рідного батька. Запросив у ресторан. Я пригощаю! Я пригощаю! Лопух!"
Коли було обсмоктано коліна й доставлено в шлунок крила, а від другої пляшки кон'яку залишилася тільки тара, Остап покликав офіціанта. Джин не примусив себе чекати й хвилини.
- Ну, Артуре, - Остап підвівся, поправив комір піджака, - жаль мені покидати цей райський куточок і прощатися з тобою. Але всьому приходить кінець. Я весь час пригощав, а ти тепер розрахуйся, - і спокійною, впевненою ходою пішов із раю.
З останніми словами Бондаря, ударник наліг на барабани. Хміль швидко покидав Артура. А зуби його цокотіли в такт барабанів!

ДОРОГИ, ЯКІ ВИБИРАЄМО

На екрані гурт людей знущався над музичними інструментами. А неголений, патлатий співак невпевнено доводив, що він не бультер'єр і не собака. Пере-ключаю на інший канал. Там співачка, розмальована, як веселка, рекламувала себе аграріям, як засіб проти бур'янів. Бо де вона буває вдвох, там не росте й чортополох. Безкоштовний гербіцид. Правда, що після того росте - невідомо.
- Відпочиваєш? - у кімнаті раптово, як даішник на трасі, з'явилася дружина, й вимкнула телевізор. - Довго ще будеш байдики бити? Та кінець кінцем - є он біржа працевлаштування. Чому б туди тобі не сходити?
- Сьогодні був, люба, на біржі, - кажу їй, - і знаєш, що пропонують? Вантажником.
- З твоїм свинячим дипломом, - каже, - можна й вантажити.
- Ач, свинячий у мене. А в тебе який, грамотійко?
- Я диплом одержала за знання, а ти свій за батькові поросята.
- А чому ж ти, така грамотна, та пельмені ліпиш?
- Ліплю і, як бачиш, жива, - рубонула дружина. - Ще й тебе, трутня, годую. А з тебе корона спаде, як будеш вантажити? Мій брат академію МВС закінчив, а працює охоронником. І кого охороняє! Президента фірми "ЛТП-ЛТД". Тричі його за тої влади відправляв під патронат начальника тюрми, а тепер охороняє. І нічого страшного. Метаморфози, любий. Хто був нічим, той став усім... Ну й що ти думаєш робити, як не хочеш вантажити?
- Мене завтра сусід бере на мітинг. Каже, там також платять. Так що, люба, іду в політику.
- Дивися, - вона мені, - політика справа тонка. Я тобі раджу краще іди вантажити.
- Ні, ми вже з сусідом домовилися.
Зранку наступного дня на підступах до майдану нас із сусідом перестріла група бритих молодиків у модних шерстяних пальтах, з мобілками.
- Куда, братани, ідьотє? - цікавиться один.
- На захист Конституції ідемо, - відповідає сусід.
- Маладци хахли, - мовить бритий. - Констітуція только тогда чевото стоіт, кагда ана умеєт защіщаться. Ідіте прямо і направо.
Прийшли. Людей чималенько. Виділяються серед них чоловіки військової виправки. Рясніють плакати - "Руки геть від Конституції". Метрів за п'ятдесят, за міліцейським кордоном, інший гурт мітингуючих.
- А то що за мітинг? - питаю сусіда.
- То - альтернативний, - відповідає.
Придивляюся. Там гасла: "Захистимо свої Конституційні права".
- Щось я не збагну, - кажу сусідові, - яка ж у них альтернатива? Вони також за Конституцію.
- Альтернатива в тому, - сусід мені, - що тут платять, а там ні.
- А чому так? - дивуюся.
- Бо тут ти захищаєш Конституцію, тому й платять. А за те, що ти захищаєш свої конституційні права - хто ж тобі платитиме?
У скронях застукало й задзвеніло: "не бультер'єр я й не собака"
- Ні, Леоніде, - кажу сусідові, - ти роби як знаєш, а я не хочу бути хохлом, - і пішов до мітингуючих, які захищають людські права.

ОПОВІДІ СЕМЕНА ВОЛЬФОВИЧА

Знайомий мій, полковник Семен Вольфович, не любив випити... сам. Тож, коли приїжджав на дачу відпочивати, я з задоволенням відгукувався на його пропозицію:
- Петре, ану збігай, візьми пару фугасів.
Я швиденько робив марш-кидок, і через деякий час доповідав йому по-військовому:
- Ваше завдання виконано. Боєприпаси доставлено.
- А ти - молодець! Як буду генералом, візьму тебе на службу.
З чарки полковник ніколи не пив, тільки з гранчака. Мені ж завжди ставив наперсток.
- Яке звання? - питав щоразу.
- Єфрейтор! - відповідав я, хоч у армії й не служив.
- Значить, з наперстка , - промовляв офіцер. - З гранчаком до цього снаряду тебе підпускати небезпечно. Може десь перемкнути.
- Я був радий і тому. Як фугас було розміновано, полковника тягло на військову підготовку.
- Я з тебе зроблю справжнього солдата, - мимрив полковник. Потім, як грім серед ясного неба: - Встать!
Я від несподіванки підскакував аж до стелі.
- Слухай мою команду! - кричав Вольфович. - Шикуйся! Струнко!
Десь із півгодини ми займалися стройовою підготовкою. Я був мокрий, хоч викручуй. Але мусів терпіти - фугас один ще був заряджений. Ми відпрацьовували підхід і відхід од начальника, віддання честі.
- З тебе, Петре, будуть люди, - говорив охриплим голосом служака. - Сідай, закріпимо науку.
Після чергової порції пального він розповідав про військові клопоти:
- От скільки служить тобі костюм? - запитує.
- А що це таке? - я йому.
- Ну... ось у мене форма... китель, штани. Даються вони на п'ять років. І все. Цивільним добре. Ганчір'я з-за кордону наперли. Пішов, купив дешево. А військового ж обмундирування не завозять. Де справедливість? Га?! Тож раз і назавжди запам'ятай: костюм - це штани й піджак. Була в мене ситуація - на навчаннях штани вкрали. А комбат мені: "Ти їх загубив, - каже". Як же я, кажу, міг загубити, коли пасок на місці? "А як же вкрасти можна було, якщо пасок на місці" - він мені. Пообрізали, кажу, шлейки. "Щоб так вкрали штани, - мовить, - то треба було нафугаситися до чортиків"
Безсовісний! Ще й не така була обстановка. У засідці заснув. Просинаюся. Думаю: це смеркає, чи дим розвіюється. Ворожий. Кулемет, слава Богу, поруч. Якесь хлопча, бачу, корову жене.
- Ти як сюди попав, вражий сину? - запитую. - У зону бойових дій.
А воно мені, шмаркач, каже:
- Війна скінчилася, дядьку. Беріть кулемет, ідіть додому. Ваші всі ще звечора поїхали.
- Легко сказати: беріть кулемет. Як ти його допреш? Місцевість нерозвідана. А не дай Боже, ще противник з кулеметом, як я, залишився. І не покинеш кулемет. До частини не встигнеш добратися, як будуть за океаном знати. Це не плуг залишити в полі.
- До села далеко? - питаю пастуха.
- Оце через поле, а далі через гайок і буде село, - пояснює.
- Кузня де там у селі? - треба, думаю, замітати сліди.
Поле широке - кілометрів зо два. Та ще й кукурудзяне. Ледве перетяг ту обузу. Стежкою через гай було легше... Селом іду, люди хрестяться й ховаються. Тільки собаки валують. Притягся до кузні.
- Нашому славетному селянству - подарунок од військових, - вручаю ковалеві кулемет.
- Скорочення йде? - втрутився дідок, що стояв поруч.- Мечі перековуємо на орала? А тут ходова ще ого-го, - покрутив колесо дід. - От щоб мені така ходова, зробив би візок. І могорич поставив би.
Вдарили по руках. Обмили вдало проведену операцію. Ось така була обстановка, наближена до бойової.
-Ти - не воював? - вивалив на мене мутні очі Вольфович.
- Сьогодні, - кажу, - ще ні. Тільки фугаси підносив і стройова була.
- Так ото я й кажу, якщо мають украсти штани, то пасок не врятує... Шикуйся! Струнко! Відійти до сну.
І з моєю допомогою виснажений вояка маневрував до ліжка.

ПІДКОВА НА ЩАСТЯ

Познайомився я з Галинкою, коли в її роті білів рівний рядочок молочних зубів. Красивіших зубів у селі не було ні в кого. Я був на два роки старший за неї, але закохався, як дитина. Коли молочні у Галі повипадали, а на їхньому місці з'явилися сталеві й не тридцять два, а тільки чотирнадцять, любов моя не минула.
Галя жила з бабусею. Матір бачила один раз. Коли народилася. З пологового будинку мама привезла її прямо до бабусі. І зникла в невідомому напрямку. Бабуся всім розповідала, що Галин батько льотчик-випробувач. Загинув, не доживши два дні до появи на світ нащадка. І показувала залишене Галиною мамою фото полковника авіації з некрологом, вирізане з газети.
Не зважаючи на мою та бабусину опіку, Галинка росла розбещеною.
- Вся в батька, - докоряла їй бабуся.
Коли Галинка досягла повноліття, я свою хату покинув, і стали жити у її бабусі. Перші мої зарплати йшли на вставляння зубів Галинці. Коли з її рота стало випромінювати сонце, я ще більше закохався. Я був щасливий доки Галя не народила сина, схожого, як дві краплі води, на сільського коваля Петра Підкову.
- Що це значить? - не витримав я.
- Коли ми займалися любов'ю, - вона мені, - я під подушку клала підкову.
- Для чого? - дивуюся.
- Щоб дитя щасливе було, - мовить.
Та я добре знаю нашого коваля. Він такий козак - клепає всіх, хто теплий. Я розходився й наробив багато шуму.
Горда Галинка зібрала деякі свої речі й подалася в світ широкий.
- Шукати щастя, - просичала мені.
- Забирай же свою підкову, - кажу.
- Його і підкову залишаю тобі на щастя, - рубонула Галина. - Я не скупа!
Але я повернувся до батьків, малого й підкову залишив на щастя Галининій бабусі...
Дуже сумував я, три роки молив Бога, щоб Галинка повернулася. Бог почув мої молитви. Галинка повернулася в село з двома дітками. Пошуки щастя її трішки зігнули й забрали кілька сонячних зубів. Вона мені простила все, що колись здуру їй наговорив. З свого боку я пообіцяв їй доукомплектувати зуби. Через деякий час ми побралися. Коли розписувалися, коваль Петро подарував спеціально викувану до цієї події підкову.
- Кладіть її під подушку, - мовив він, - щоб щасливі були діти!
З сільської ради після реєстрації шлюбу я ніс Галинку додому на руках. Позаду бігли дітлахи й кричали:
- Віддай маму!
Я був щасливий!

До змісту Григорій СОЛОМОНЧУК ЧИСТА РОБОТА