Григорій СОЛОМОНЧУК
ЧИСТА РОБОТА
Гумор і сатира

ПЕРШЕ ПОЛЮВАННЯ

Минуло літ-літ, а перше своє полювання пам'ятаю, ніби те було вчора. Ніч не спав - готувався. Налив пляшку самогону з бідона, щоб мати не бачила. Бо як почне, як почне... Важко було з нею. З батьком легше. Тільки щось не так, то він одразу… і що під руку попаде. Отож збираюся. Рушницю, набої - все приготував, і насилу діждався ранку.
Збір був на вигоні. Розбилися на групи по два-три чоловіки і рушили полювати. Я був у парі з дядьком Іваном - найдосвідченішим мисливцем. Хоч і тинялися цілий день, та все ж вдалося побачити щось схоже на зайця. Як сказав дядько Іван, "на недосяжній відстані".
Коли ми присіли біля скирти пообідати, дядько Іван узявся навчати мене:
- Головне, - казав він, - як зустрінешся з вовком на відстані пострілу, щоб він не помітив твого хвилювання. Звірюка дуже хитра й підступна. Не дай Боже відчує, що ти його боїшся чи що забув набої - тобі каюк. І ніколи не дивися в його хижі очі. Гіпнотизує, мов Кашпіровський. Дивися в його пащу. Коли ти бачиш хижі ікла, це додає тобі сміливості й упевненості. Щоб ти вовків не боявся! - дядько підняв гранчак, що налив із моєї пляшки. Хруснув огірком і вів далі.
- Було мені: і вовк помилився, і я. Він, певно, подумав, що я набої забув, а я забув, що їх узяв. І пішов він прямо на мене. Я тихенько з першої на четверту - й ходу щосили. Забув, що в мене є набої. А все через те, що подивився в його хижі очі. Гіпнотизує звірюка страшенно. Дерева обмерзлі - не вилізу. Бігти важко - снігу чималенько. А він, звірюка, відчуваю, вже у потилицю дихає. "Боже, допоможи. Боже, допоможи", - шепочу. І раптом - о Господи! -шубовсь, і провалився в яму.
Пам'ятай: у нашій справі на рушницю надійся, а про Бога не забувай.
Сиджу, не дихаю. Серце як не вискочить. Нагорі сніг рипить. Певно, думаю, ходить звірюка навколо ями, живого не випустить, - дядько випив ще півгранчака.
- А, попався, - завиває вовк. Казка! Якщо він до мене звертається, думаю, то слід підтримувати роз-мову - це може продовжити мені життя.
- Вовчику, в мене діти маленькі, - кричу, - відпусти!
Тиша. Потім знову рипіння снігу. І знову:
- А, братику, попався, - такою чистою українською мовою вовк розмовляє.
О, думаю, наших декотрих депутатів сюди б у яму - за годину вивчили б державну мову. Я йому:
- Вовчику, пробач, будь людиною.
- Вилазь, сучий сину, - чую, - хіба з вами можна по-людськи?
- А їсти не будеш? - запитую,
- Ти ж неїстивний, та ще й, певно, горілкою смердиш?
- Ой, дуже смердючий, - я аж закричав, - ти, вовчику, отруїшся. То що, вилазити, не будеш їсти?
- Ні, не буду. Я зроблю те, що ти хотів зі мною зробити.
- А що я хотів з тобою зробити? - запитую. - Я нічого не хотів робити.
- Вилазь! - кричить. - Шкіру здеру й підеш собі додому.
Ось ти, Андрію, виліз би? Бачиш, ні. Бо молодий і немає мисливського гарту. А я переборов усе: і страх, і гіпноз. Висунув голову, а там Микола Заєць і Пилип Убийвовк заливаються від сміху. От сучі сини! Це вони гнали того вовка й подумали, що то він упав у яму.
А як виліз, ледве пляшкою горілки я зняв гіпноз. Страшенний гіпноз у звірюки...
- Ще й не таке бувало, - дядько Іван покрутив порожню пляшку й підсумував, - та урок, як бачиш, скінчився. Іншим разом бери трошки більшу пляшку, то й більше дізнаєшся…
Ми зібралися. Попереду, важко ступаючи, йшов дядько Іван, а я за ним. Полювання закінчилося, і ми поверталися в село.

ЗАСАДА НА ЛИСА

Швидко збігає час на полюванні. Находившись добряче, ми з дядьком Іваном присіли на поваленій сосні відпочити й підобідати. Дядько Іван, смикнувши гранчак і смачно закусуючи, став розповідати цікаві мисливські пригоди.
- На лиса збираємося з Миколою Зайцем у засаду до скирти. Частенько зимою вночі лис до неї навіду-ється, щоб поласувати мишами.
Морозець брав під вечір. Ми відповідно вдягнулися - валянки, кожухи. Трохи зігрілися, щоб не замерзнуть. Тільки пляшку прилаштовую в рюкзак, а тут жінка в кімнату:
- А навіщо це ти береш її? - питає. - Понапиваєтесь та ще один-одного постріляєте. Ідете на полювання чи на гуляння?
- Цить, - кажу їй, - не накаркай! Не розумієшся в справі, то не лізь. Гляди, вуха прихопить чи ніс - чим розтирати будемо? Це тобі не на печі сидіти. По-лювання на лиса - діло серйозне.
Прийшли ми на місце. Засіли недалеко від скирти - чекаємо. Місяць освітлює засніжене поле. Рідко по небу пропливають хмарки. Майже цілу ніч просиділи - марно.
- Давай, Миколо, - кажу, - пляшку спорожнимо, щоб додому не нести, та й по хатах.
Випили. Не встигли як слід закусити, аж раптом із посадки з'явились якісь два об'єкти.
- Ну, Миколо, - кажу тихенько, - тримайся, буде діло.
А вони все ближче і ближче, й прямісінько до скирти. Дух перехопило, серце як не вискочить. Дивлюся - й очам не вірю - казка! Ведмідь іде, піднявшись на весь зріст, а поруч - вовк.
- Щоб була відеокамера та зняти, - шепоче Микола, - бо ніхто ж не повірить у це диво.
- Хоча б сфотографувати, - я йому, - та не розслабляйся. Ти стріляєш ведмедя, а я вовка. Не дали ми їм дійти до скирти: з двох стволів одночасно й влупили. Вовк заскавучав і відкинув хвіст, а ведмідь як дряпонув полем, тільки сніг піднявся. Звалив я вовка на плечі, та й потяглися ми в село. Прийшов додому. Почав обдирати вовка у хліві. Коли чую голос Семена, сусіда мого:
- Іван уже проснувся?
Дружина моя відповідає:
- А як він міг проснутися, коли й не лягав. Вовка он у хліві обдирає.
Семен тільки в хлів - зараз у крик і до мене з кулаками:
- Ах, ти ж гадина! - кричить. - Убив мого Мухтара!
- Ти що, Семене, мелеш, - я до нього. - Уже зранку того... похмелився? Не бачиш, що це вовк?
- Це ти залив сліпи й не бачиш, - кричить, як несамовитий. - На ньому, глянь, ошийник.
Тільки тепер я збагнув: а й справді, звідки ж у вовка може бути ошийник?
- Цього я так не залишу, - погрожує Семен. - Я ж пішов удосвіта до скирти, щоб ніхто не бачив, соломи набрати. А ти, гад, ледве не застрелив мене. Дивися, - й показав прострелену полу кожуха. Про Миколу я ні слова - усе взяв на себе.
- А не крадь, - кажу йому, - колективне добро. Всі люди працювали, а такі, як ти, розтягують його. Якщо кожний візьме по в'язці, то що з тієї скирти залишиться? Мене голова й поставив охороняти її, щоб злодія спіймав. Ось ти, Семене, й попався. А я ще й премію добру отримаю.
- Не бреши, - Семен уже розмовляв спокійніше.
- А ти біжи й спитай у голови, то й узнаєш - брешу я, чи ні.
Та все ж пообіцяв я Семенові дістати на літо породисте цуценя. І добрим могоричем ми й загладили ту справу.

ПОЛЮВАННЯ НА ДИКОГО КАБАНА

- Добре, що застав тебе вдома, - ще з порога почав захеканий Микола, сусіда мій. - Щойно зустрів Пилипа. Каже він: у посадці під Дунайкою лежить ціле стадо диких кабанів. Лежать, каже, боки повивертали й гріються на сонці. Збирайся та ходім.
- Ти знову йому повірив? - питаю. - Забув, як минулого року надурив нас? Під Ставищами у посадці грибів - хоч косою тни. А там трави навіть не було. Усю вівці випасли.
- Ні, кажу тобі, не бреше. Він і сам забив кабана. Стегно показав, ніс у сумці. Там же кукурудзяне поле, й вони понаїдалися качанів та й лежать собі.
- А чим же він його забив? - питаю. - У нього рушницю на тому тижні дільничий забрав. Та й стегно те може бути свійського кабана. Купив у когось і ніс додому.
- У мене такий мисливський стаж, то що, я не відрізню стегно дикого кабана од свійського. Підкрався він до них з ломиком. Улупив, каже, найменшого, щоб можна було донести самому, а ті решта й не поворухнулися. Пооб'їдалися, мабуть. Збирайся, бо неза-баром уже й вечір, а завтра може бути пізно.
Переконав мене Микола - збираюся.
- То що, може, візок прихопимо? - запитую Миколу. - Бо будемо ж брати найбільшого.
- Бери візок, - відповідає він, - бо дорога далека.
Рушниці поклали на візок, щоб легше було йти, і рушили аж під Дунайку. Дунайка - сусіднє село кілометрів за шість від нашого. По черзі тягнемо візок, гомонимо:
- Як усе буде гаразд, то можна буде й два взяти, - каже Микола. - Візок у тебе добрячий - витримає.
- Хоч би вернутися раніше, як жінка прийде з роботи, бо дуже вже злиться на мене, - кажу йому. -"Куди ти, допитується, ходиш? Щось мені підозріле твоє полювання: за два останні роки нічого не вполював". Але, дасть Бог, сьогодні реабілітуюся.
Підійшли ми до кукурудзяного поля.
- Тихіше, - кажу Миколі, - щоб не злякати.
- Пилип казав, що вони зовсім ні на що не реагують, - відмахнувся він.
Стали ми обходити кукурудзяне поле. Хоч була пізня осінь, а кукурудза ще не зібрана. В нас як бензин є, то трактори зіпсовані. Відремонтують трактори, то вже бензину немає. Дивна ситуація: хоч би які були негаразди навесні, та все ж засіють. І доглянуть, а зібрати - немає ні сил, ні ресурсів. Раптом метрів за п'ятдесят від нас із посадки виткнулося щось схоже на стіжок і посунулося в наш бік.
- Кабан! - закричав я й кинув візок. А Микола завмер на місці. Не може ані ворухнутися, ані слова мовити.
- За мною! - трясонув я Миколу. - Тут метрів за тридцять у кукурудзі причеп, який ми навесні залишили.
Уже чути, як стіжок сопе і хрюкає. Не пам'ятаю, як опинилися ми на причепі. А вона, тварюка, прибігла й ну перевертати. Риє і риє під колесами.
- Жаль, - кажу Миколі, - що забули на візку рушниці. Я оцьому героєві показав би, хто ми. Бач, яке хоробре, як завзято риє.
- Для повного щастя не вистачало, щоб свиня з'їла, - мовив Микола, отямившись. - Як загинути, то вже краще від вовка.
А він не вгамується ніяк. Хрюкає - аж луна йде. І риє, риє. Причеп ходором ходить. Земля аж летить з-під причепа.
- Якщо кнуряка, - кажу, - і надалі так ритиме, то ми довго не протримаємося. Переверне, гадюка, причепа.
Коли як бахне щось. Ми з Миколою й попадали на причепі. Вуха позакладало.
- Що це може бути?! - кричу Миколі.
- Причеп нахилило на бік, то, може, кнуряка іклами ската пробив. Ніколи не чув такого пострілу.
- Щось не риє вже, - кажу Миколі, - може злякався та втік.
Підвелися ми. Дивимось: кабан лежить біля причепа.
- Це його вибуховою хвилею оглушило, - мовить Микола. - Може, доки він відійде, встигнемо до рушниць дістатися?
- А може, він придурився і тільки й чекає, коли ми зліземо.
- У мене є ніж, то можна було б його...
- Доріж, - кажу, - щоб він не мучився.
- Та-а-а-а... - Микола зам'явся, - щось мені свинини перехотілося. - І простягає ніж мені.
- Мені дай благополучно додому дістатися, то заріжу півника молоденького. А кнура не хочу.
Почали ми тихенько злазити з причепа. Кнуряка оком моргнув, рилом сьорбнув - хрю-хрю -й звівся на передні ноги. Ми знову на причеп.
- Доведеться, - кажу, - тут і ночувати.
- А це ж не літо, - чухає потилицю Микола.
Кабан сидить, головою водить у різні боки, а на задні ноги не підводиться.
- Щось із ним не те, - я до Миколи, - рити не хоче.
- Мабуть, забув, чого він тут. Може, поповземо кукурудзою?
- Я кину качана, побачимо, чи зреагує.
Ми почекали трішки й стали тихенько злазити з причепа. Виглянули з-під причепа - сидить. Ледве дихаючи, ми поповзли. Слава Богу, все обійшлося. Добралися додому десь опівночі. Постукав я у вікно. Заскрипіло ліжко, й знову тихо. Постукав іще раз - чекаю.
- Кого там носить у таку годину? - чую голос дружини.
Певно, й забула, що мене немає вдома.
- Це я, Галю, відчиняй.
- А де це тебе, клятого, носило?
- На кабана дикого полював, - кажу їй.
- Уночі... кабана полював... Кабаниху пас якусь.
- Впусти, - благаю, - в хату, бо замерз, як цуцик. Я тобі все розповім.
- Непотрібні мені твої мисливські казки. Із свиньми півночі тягався, то йди з ними й досипай.
Діватися було нікуди, і я пішов спати у хлів.

НЕБЕЗПЕЧНІ, БО ДИКІ

Хто не полює, той не їсть дикої качки. Жаль мені тих, хто ні разу не був на полюванні: мовляв, краще відразу купити качку, аніж цілий день лазити по болоту. Хоч про смаки й не сперечаються, але скажу, що свійська качка ні в яке порівняння з дикою. А про саме полювання - годі й казати.
Дуже багато качок на Кожовому озері. Це на рубежі Київської й Житомирської областей. Там їх - води не видно. Очерет, осока ходором ходять. З'їжджаються сюди мисливці двох прилеглих областей. Настріляють тих качок - по мішку. Виб'ють, здавалося б, усе до пір'їни. А наступного дня їх знову: води не видно, очерет - ходором.
Так склалося, що я давненько не був на тому озері. А оце якось зустрів дядька Петра, доброго мого знайомого, затятого мисливця, який полює на тому озері. Питаю його, чи не перевелися качки на Кожовому озері.
- Там їх ще більше стало, - каже. - Спіткало мене велике горе. Потонув мій Вірний. Який собака був, сам знаєш. Місяців зо два тому пішов я з ним на озеро. Качок, як ніколи! Стріляю, а Вірний не встигає їх виносити з води. Скільки він їх виніс - уже й не пам'ятаю. Стомилися - і я, і він. Дивиться на мене такими очима й благає: досить. А я думаю, ще одненьку, ще оцю і все. Поплив він по останню качку й уже вертався назад. А там же, знаєш, які хоробрі качури. Побачили, що він стомився, напали на нього й заклювали. То він, бідолаха, й утонув разом з тією качкою. Важко було без нього, доки не придумав новий спосіб полювання. Тепер я стою на тому березі, куди хвиля прибиває. Стріляю, а хвиля качок і несе до берега. Ото візьму з собою набоїв з десяток - качок двадцять і є. Більше набоїв і не беру. Куди ж тих качок дівати? А вони там ніби з води ростуть. Дивне місце!
Так, справді, дивне місце. Тож хто хоче напевно вполювати дику качку, приїжджайте на Кожове озеро. Можна навіть без човна й собаки. Тільки треба рано-раненько, щоб зайняти місце на тому березі, куди хвиля прибиває.
Але якщо ви надумали полювати на човні, пам'ятайте: тільки не на гумовому. Качур - підступна пти-ця. Пірнає під човен і прокушує гуму. Небезпечно й на дюралевому. Він легкий, і зграя качок запросто може його перевернути. Слід полювати тільки на дерев'я-ному човні. Задля повної безпеки покладіть у нього кілька важкеньких камінців. Дехто камінці везе з собою, але можна й по-іншому. Як іти до озера від станції, то на шляху стоїть груша-дичка, а під нею лежать добрячі камінці. Беріть найбільші, не пошкодуєте.
Але найголовніше для досвідченого мисливця знати бабу Маню або тітку Ганю. Вони живуть недалечко від озера. Качки в них точнісінько як дикі, і не дорогі.


ЗДОРОВЕЦЬКА РИБА

- Кажеш, перевелася у ставку велика риба? - Пилип Кіндратович поставив чарку на стіл, узяв огірок, підніс його до носа, понюхав. - А я кажу, не перевелася!
- То ви що, мені не вірите? - Запитав Іван Семенович, тримаючи в руках спорожнілу чарку.
- Вірю, - мовив Пилип Кіндратович, закусуючи, - а ти мені віриш?
- Я вам вірю, а ви мені не вірите?
- Вірю, Іване, вірю. Але слухай, що я тобі розповім. Оце з тиждень тому рибалив я отам у вільхах. У березі в Миколи Слизького. Перемішав у теплій воді "Чапі" й "Віскас". Ото приманка - сила! Не пробував? Слабак! Кинув те місиво у воду. Сиджу-чекаю. Хвилин через двадцять як почало клювати - страшно. Кинув - і є, кинув - і є.
- Давайте, Кіндратовичу, ще по чарці, щоб завжди клювало, - налив Іван Семенович.
Випили, закушують.
- Так ото я тобі кажу, - вів далі Кіндратович, - одна за одною. А діло було надвечір - навколо тихесенько, сонечко ніжно пригріває. Я й закуняв. Але вудку тримаю міцно. Раптом як смиконе - я аж підскочив, мало у воду не впав. Тягну - не піддається. Нікуди ти, думаю, від мене не дінешся, жилка в мене добряча, перевірена. Торік відро обірвалося в криниці, то я прив'язав до жилки гак і витяг його. А відро півторачка. Дужче тягну - ніби, відчуваю, пішло. Важко, але йде. Голова з'явилася. Ох і здоровенна! Око - як оцей огірок, - Пилип Кіндратович потряс у руці недоїдений огірок. - Я ще дужче потягнув. Коли це - лусь! - і все! Обірвало! А ти, кажеш, перевелася здорова риба.
- А я вам кажу, то ви за корч зачепили, - запе-речив Іван Семенович. - На тому місці п'ять корчів у воді. Бо й мені таке було.
- То ти що, мені не віриш? - запитав сп'янілий Кіндратович.
- Вам я вірю, а ви мені що, не вірите? - наполягав Іван Семенович, у якого усе більше червонів ніс. - Кажу вам, там самі корчі.
- А око, тобі кажу, як огірок. Велике й зелене.
- Та то, мабуть, жаба сиділа на корчі. Хвоста ж ви не бачили?
- Як луснула жилка... пішла хвиля, - повільно й зосереджено розповідав Пилип Кіндратович, - точно як зараз бачу, показався хвіст. Так такий, кажу тобі, великий, як ото дві ласти вкупі.
- Кіндратовичу! То русалка! - вигукнув Іван Семенович. - Точно - русалка! Ще мені дід розповідав, що в ті вільхи раніше щовечора русалки виходили. Певно, знову занадилися.
- Так ото я тобі й кажу, що велике - куди там тому корчеві, - Кіндратович підняв руку й помахав указівним пальцем біля скроні.
- Ото вона і є, бо риби там такої великої немає, - Іван Семенович подумав трішки й запитав. - А може, вона щось і говорила?
- Отут я тобі нічого не скажу. Сам знаєш, так потягло, що руки й ноги затряслися, - Пилип Кіндратович витер долонею губи, про щось задумався. Потім, певно, щось згадавши, промовив: - Хоча щось ніби я й почув. Ніби - іди до мене. Справді, як зараз чую - іди до мене. Точно - іди до мене. Бо я сказав - не піду! - Пилип Кіндратович стукнув так по столі кулаком, що перевернулася порожня пляшка. - Так ото я тобі й кажу - що було, то було. Не піду, кажу! - знову закричав Кіндратович.
- Та тихіше, Кіндратовичу, а то ж дружина з дітьми у хаті, - заспокоює його Іван Семенович.
- А ти ще й дружини боїшся? Слабак. Я - русалки не злякався. Не піду, кажу їй і все!
- А куди це ти не підеш? - почувся на подвір'ї голос дружини Кіндратовича. - Пилипе, ану йди-но сюди швиденько.
- О, принесло нечисту, - тихенько мовив Пилип Кіндратович. - Усе, Іване, я в дорозі, я в путі.
- Та чого це так злякалися, Кіндратовичу? Русалки не злякалися, а тут...
- А тут я тобі скажу, - не дав договорити йому Кіндратович, - не русалка. Попробуй не піти за цією відьмою.

До змісту Григорій СОЛОМОНЧУК ЧИСТА РОБОТА