Григорій СОЛОМОНЧУК
ЧИСТА РОБОТА
Гумор і сатира

СОБАЧЕ ЖИТТЯ

Гуляю з маленькою донечкою у скверику.
- Тату, хочу їсти.
- Ось лавочка, присядьмо. У нас же є ковбаска. Спасибі тьоті, що нарізала. Сідай тут - бери їж.
Собака прибіг, сів недалеко від нас навпроти.
- Тату, дай собачці ковбаски.
Дивлюся на ті сто грамів - сам би з'їв із целофаном, а як дитині пояснити?
- Доню, собачка доросла, а дорослі ковбаси не їдять. Ти коли-небудь бачила, щоб тато або мама їли ковбасу?
- Ні, не бачила. А собачка маленька, вона їстиме.
- Ні, доню. То вона на зріст маленька, а років їй уже багато.
- А ти мене не обманюєш?
- Ні, доню, батько не обманює.
Я й не зогледівся, як дитя кинуло собаці шматочок ковбаси. Собака подивився на ковбасу, потім на мене... - повернувся й пішов геть. А я й не зрозумів: чи то щось у ковбасі не те, чи собака не захотів мене брехуном виставляти.

ЦІЛЬОВА ДОПОМОГА

- На тобі, Петре, такий добротний костюм. Що - зарплату віддали за два роки?
- З моєю зарплатою шкарпетки добрі не купиш. Це - гуманітарна допомога.
- Настільки я знаю, там речі поношені, а твій костюм новенький.
- Розкажу - не повіриш! Купив я на розкладці піджака. Прийшов додому, по кишенях, і знайшов сто доларів. Ще й записка по-нашому: "Цільова допомога. Викинь це дрантя й купи собі костюм". Тож не міг я знехтувати добротою тієї людини, хоч мені й не до костюма. Тепер сусіди не вилазять із тієї розкладки. А сусід-пенсіонер навіть заявив: "Я, каже, більшу надію маю на розкладку, аніж на пенсію". Дай Боже йому помилитися.

ПРЕТЕНЗІЇ ДО АТС

Я аж підскочив на ліжку. Дзеленчав телефон. Спросоння схопив слухавку:
- Слухаю.
- Це Борис?
- Ні. Ви не туди попали.
Поклав слухавку. Подивився на годинник - друга ночі. "Борис, щоб ти скис". Знову дзвінок:
- Слухаю.
- Це Борис?
- Борис, Борис, - відповідаю. Знаю нашу АТС - сну не буде. Попададимуть не туди десятки разів підряд.
- Моя дружина вагітна.
- Вітаю вас.
- У неї почалися перейми. Прийміть виклик.
"Ось це який "Борис"."
- Приймаю. Диктуйте адресу.
Записую адресу. Телефоную по 03 й викликаю "Швидку допомогу". Це для мене легше й спокійніше, аніж десять разів підряд відповідати: "ви не туди попали, це квартира". Я вже такі дзвінки сприймаю спокійно. Звик і змирився з сюрпризами нашої АТС.
Одинадцята година вечора. Збираюся спати. Дзвінок:
- Це довідкова аеропорту?
- Ні - це квартира.
Поклав слухавку. Через хвилину знову дзвінок:
- Це довідкова аеропорту?
- Набирайте правильно номер.
- Ми набираємо правильно. Ваш телефон непра-вильно приймає. Третій дзвінок:
- Це довідкова аеропорту?
- Довідкова. (А що залишається робити?).
- Наш син Вадик уже добу не може вилетіти через негоду. Телефонував нам і не знає, коли буде виліт. А ми дуже за нього переживаємо. Чи не змогли б ви сказати, коли все-таки буде виліт?
- Наша авіація літає в будь-яку погоду, - відповідаю, - а гідрометеоцентр не дозволяє нам вильоту. Так що всі претензії до нього.
Поклав слухавку. Ліг - і невдовзі заснув міцним сном. Схопився. Телефон розривається. Увімкнув світ-ло. Дивлюся на годинник - пів на другу.
- Слухаю.
- Довідкова аеропорту?
- Довідкова.
- Це батьки Вадика. Ми додзвонилися в гідро-метеоцентр. Гідрометеоцентр виліт дозволяє.
- В нас усе готово, - хоч і спросоння, але я збагнув у чому річ, - зараз же вилітаємо. Чуєте? Турбіни гудуть, - і я вовком вию у слухавку...
Якщо хтось думає мене звинуватити в непорядності, то претензій таких не приймаю. Я вночі, як і всі порядні люди, хочу спати, а не бути комутатором. Усі претензії до АТС.

МОРАЛЬНА ШКОДА

Слухаю вирок суду: "За моральну шкоду, заподіяну міністрові дерев'яної промисловості Дубовичу Іванові Семеновичу (добре, хоч думаю, не в особливо великих розмірах) стягнути з журналіста газети "Щітка" Їжакова Петра Михайловича десять тисяч гривень на користь потерпілого". Як сніг на голову в жнива. Матеріал правдивий, а маєш гонорар. Хай живе українське правосуддя! Покидаю зал засідань і виходжу на вулицю. Настрій - немов мене винесло на безлюдний острів - пустка в душі. Вірив у власні сили, у закон, та все те з вироком суду відійшло на недосяжну відстань. І вже сонце на небі перетворюється у червоний прапор, на який поволі насувається серпом місяць, з'являється молот. Ця емблема мені завжди асоціювалася з черепом на трансформаторі високої напруги.
- Їжаков, - долинає до мене чийсь голос, - зачекайте хвилинку. З вами хотів би зустрітися Іван Семенович, - промовив незнайомець, порівнявшись зі мною.
- Хто ви такий будете, якщо не секрет? - запитую в нього.
- Я адвокат Дубовича, - відповідає він. - Думаю, у ваших інтересах їхати зі мною. Машина чекає нас.
Хвилин через п'ятнадцять ми в кабінеті міністра.
- Сідайте, сідайте, - запрошує господар, пока-зуючи на м'яке крісло. - Ось ви який, Їжаков. Чесно кажучи, я вас таким і уявляв. Тільки думав, що ви з вусами. Кавалерист.
- Нещодавно поголив, - промовив я, сідаючи в крісло.
- Навіщо! - здивувався чиновник. - Як на мене, вони вам личать.
- Не заважатимуть писати.
- Бачите, до чого дописалися, що й онуки проклинатимуть вашу писанину. Хіба мало доброго в нашій промисловості? Та ви бачите тільки погане.
- Ваші слова мене дивують: що доброго можна написати, як з промисловості залишилися тільки тирса й корчі.
- Вас не для того держава навчала, щоб ви збиткувалися над її слугами. Чи набагато мене вистачать? Працювати немає коли через суди.
- До суду ви подавали, а не я, - кажу йому. - Для того й вовк у лісі, щоб дехто не дрімав. Та й думав не тільки про себе. Преса повинна шукати недоліки, яких керівники не бачать чи не хочуть бачити.
- Хибне у вас уявлення про пресу. Почитайте газету "Реформаторським курсом". Ось де люди працюють на користь держави.
- Це - лизоблюдство, яке ніколи не приносило нікому користі, окрім тих, хто цим займається.
- Ви так розмовляєте, ніби суд на вашій стороні. Думаю, у вас таких грошей немає? - запитав міністр.
- Отут ви правильно думаєте.
- Тож щоб поставити мою мораль на місце, йдіть і шукайте щось добре. Кому як не вам знати, що хороше слово також її лікує. Я думаю, ми домовилися?
- Домовилися, - я підвівся і вдаю, що не помічаю простягнутої руки чиновника, прямую на вихід.
Тепер мотаюся - шукаю щось добре. Підошви постирав на черевиках, натер мозолі на ногах, та все марно. Не знайдеш того, чого немає, а брехні не писав ніколи й не писатиму. Тішить тільки надія, що мораль дубовичів не доживе до моїх онуків!

ЯК СПЛАВЛЯЄТЬСЯ СТАЛЬ

Дивують мене деякі скептики, мовляв, не ідуть у нас реформи, а дехто навіть до того договорився, що їх зовсім немає. Дивно це чути, бо не бачити реформ можуть тільки сліпі. Говорилося про це не раз, та повторити не завадить - сказано дуже влучно. Ви поди-віться: картопля - основний продукт харчування багатьох - уже багатьом по ціні недоступна. І вирощувати її - збиткове діло. Тож реформатори взяли правильний курс - на Африку. Підрахуйте, що дешевше: два кілограми бананів замінюють відро картоплі. А витрати на приготування картоплі - газ, вода. Про колорадського жука вже й мовчу, хоч він і не останній ворог нашої незалежності. Бананчика обібрав, з'їв і порядок. Африка розвивається, тож без бананів не залишимося. Відпадає потреба вирощувати картоплю, а це значить, що багато вивільниться землі.
Яблука наші також дорожчі від апельсинів і мандаринів. Для кого їх вирощувати, такі дорогі? Скільки клопоту біля саду, скільки це забирає здоров'я. Та головне - землі багато вивільниться! Скептики знову можуть запитати: а що на тій землі будемо сіяти, садити? Почекайте, відпочиньте - нехай негри працюють. А ми апельсинчика обібрали, з'їли і порядок. Турботу реформаторів про наше здоров'я важко пе-реоцінити.
Курятина, привезена з-за тридев'яти земель, вдвічі дешевша, аніж курятина з Василькова. Для чого вирощувати цей продукт, якщо він нам не по кишені? Скільки біля курей клопоту: слід мати яйце, висидіти з нього курча, доки воно доросте до курки, торбину зерна з'їсть. А ми його вже для себе завозимо, те зерно. А скільки їх, клятих, здохне, не порадувавши кінцевим результатом виробника. "Окорочка" заморського купив, з'їв і порядок. Враховуючи, що в нас проблеми з газом, можна було б постачати їх уже смажені .
Про свинячі окороки, схоже, реформатори забули. Жаль! Слід виправити це негайно. Немає значення, від кого будуть ті "ніжки" - Клінтона, Квасневського чи Шірака - головне, щоб були дешевші й щоб одпала потреба вирощувати їх у нас. Адже щоб виросло кілограм свинячого окосту, свиня з'їдає тільки хліба десять кілограмів. То хіба ми дурні зовсім?
Помилки є, цього ніхто не заперечує. Відомо: не помиляється той, хто нічого не робить. Навіть хто тепер нічого не робить, також помиляється. Реформатори заявили - знайдено шлях виходу із кризи! Знову тут скептики: де той шлях? Немає ніякого шляху. Нудить від цих балачок. Подивіться, як живуть наші реформатори, і в кого повернеться язик сказати, що того шляху немає? Може, він не кожному підходить, може, когось від нього й нудить (не бананчика ж обібрали), але те, що він є, незаперечно .
Долар не втримали в коридорі, і він уже в хаті, витіснивши гривню в коридор, а багатьох людей у підвали й підземні переходи. Головне - грошову реформу провели! Велике реформування потребує великих жертв. Не всім вдасться прожити так, "чтоб нє било мучітєльно больно", як писав реформатор-письменник більшовицького перевороту. Багатьом "мучітєльно" і дуже "больно". Жертви були великі, коли сталь гартувалася, не менше їх тепер, коли сталь сплавляється.
Слід більше завозити імпортного хліба. Добре пам'ятаємо всі реформаторські жнива: бензину немає, техніка часу хрущовської відлиги, а погода просто знущається над нами. Ми центр усіх циклонів. Раніше було легше, адже не знали, що в тому центрі. Вісім років реформатори ведуть битву з врожаєм, а він за цей час зменшився тільки вдвічі. Хліба в світі вистачає і проблеми тут бути не може.
Слід продовжувати й продовжувати реформи до тих пір, доки землі наші не будуть повністю вивільнені. Щоб зробити останній ривок - продати землю. Для чого така нам земля, на якій все таке дороге? В цьому напрямку, як бачимо, реформи не ідуть, а біжать. Нам залишається тільки споживати дешеву продукцію. Знаю, скептики можуть запитати: а де ж гроші заробити? Ви вже й думать навіть не хочете. Як ще й про це піклуватимуться реформатори, то їм не буде коли реформи проводити.


ПРАВО І ОБОВ'ЯЗОК

Їду автомашиною повільно - менше сорока кілометрів. Вискакує з кущів міліціонер - на кокарді й на погонах листя. Махає жезлом. Зупиняюся.
- Автоінспектор Реп'ях, - козирнувши, представився він.
- Що за маскування? - запитую. - Навчання проходять чи, може, бандитів ловите?
- Автоінспектор, сержант Реп'ях, - він знову козирнув. - Ваші права.
- Їх так багато, - кажу йому, - відразу по пам'яті всі й не згадаєш. Може, проводиться місячник прав?
- Що ви з себе корчите? - незадоволено мовив він. - Права водія.
- Може, я вам обов'язки водія розповім, я їх краще знаю?
- Документи давайте на право водити машину!
- То так би й сказали, що вам потрібне посвідчення водія.
- А то ви не знаєте, що мені треба! Корчите тут.
- Чогось ви такий, - кажу йому, - знервований? І черевики на вас ніби не ваші.
- На що ви натякаєте?
- Я подумав... ну... хотів сказать, що не по формі.
- Менше думайте, а робіть, що вам кажуть, - сержант показав своє посвідчення.
- Посвідчення ніби й дійсне, - кажу, - але ж черевики...
- То ви вірите черевикам чи посвідченню?
- А що б ви подумали, коли б до вас отак із кущів...
- Ніколи мені думати - я на роботі.
- Я подумав, що самі замаскувалися, а це, виявляється, згідно з інструкцією.
- Менше балакайте, а то тут багато грамотних їздить. Чому, скажіть, на такій підозріло малій швид-кості сунете?
- А що, і це вже порушення? - запитую.
- Поки ще ні. Але дуже підозріла у вас швидкість. Певно, гальма несправні. Мене не проведеш.
- Ні, - відповідаю, - все в порядку.
- Усе в порядку не може бути ніколи і ніде. Ракета - і та летить не туди куди треба. Щоб ви менше думали, зараз перевіримо ваші гальма. Я пройду метрів сто вперед - дам вам сигнал. Ви розженетеся, а коли я махну жезлом - загальмуєте. Питання є?
- Ні, - відповідаю. - Все зрозуміло.
Відійшов він. Гукає - давай. Рушив я, біжу і дивлюся на нього, коли махатиме жезлом. Не витримав:
- Махай! -кричу. - Однак більшої швидкості не наберу.
Добігаю до нього, махнув він, я різко загальмував.
- Ну як, нормально? - запитую.
- Я вам сказав би, але я на службі. Я не інструктор зі спорту, я - автоінспектор! Гальма перевіряю у машинах.
- То ви ж сказали - мої перевіримо.
- Свої перевірите у психіатра.
- Там дорого беруть за перевірку, кажу.
- То ви на дурняк вирішили перевіритися. Нічого не вийде. Багато грамотних тут таких їздить.
"Просто так цей реп'ях не відчепиться" - промайнула в мене думка.
- Прийміть презент, - простягую йому пачку "Мальборо", - гуманітарна допомога.
- В гуманітарній допомозі дуже часто долари знаходять, - мовить сержант.
- Буває, - кажу йому, - що й гривні трапляються.
Сержант узяв пачку, переконався, що там лежить те що йому треба, сховав у кишеню й, козирнувши мені, зник так само, як і з'явився.


КУЛЬТУРНИЙ

Я людина спокійна, але не можу проминути всяких порушень, які мені трапляються. Мушу вказати людині на її недоліки. Провести виховну роботу. Бо переконаний, що маю талант педагога.
- Цей талант у тебе, - каже дружина, - певно, від мого діда.
- До чого тут твій дід, - кажу їй.
Я вже з нею й не сперечаюся, бо переконався, що не піддається ніякому вихованню. Дуже важко з жінками. А з чоловіками - небезпечно. Шепелявлю, думаєте, чого? Це наслідки останнього виховання.
Серед білого дня біля автобусної зупинки стоять юнак і дівчина. Стоять і цілуються. Підходжу до них і культурно питаю:
- Невже не можна до вечора почекати? Навколо стільки людей, а ви тут влаштували оцю сцену.
Юнак, на вигляд культурний, відповідає:
- Чого ви, дядьку, причепилися?
- Я ще й причепився, - кажу. - Як вам не соромно таке робити? Безсовісні!
Юнак подивився на мене й каже культурно:
- Відійдіть, я вас прошу. Може я з дєвушкой прощаюсь навсєгда. І взагалі, не ваша це справа.
- Як це не моя справа? - пояснюю йому. -Що, пшоно курей буде вчити?
- А хто це тут пшоно? - подивився він на мене згори.
Я сам хоч низький, але міцний, і ніколи не відступлю від свого... Очуняв - хтось одеколоном водить під носом. Чотирьох зубів так і не знайшов. Як мені їх жаль! Як я беріг їх від карієсу! Скільки на них "Діролу" витратив... До міліції не звертався. Мав раз із нею справу. Думаєте, чогось добився? П'ятнадцять діб - і більше нічого. Розповім вам і про те.
Стоїть на перехресті - свистить і махає жезлом. Культурний такий. Погони лейтенанта. Підходжу й питаю:
- Ти чого свистиш і жезлом махаєш? Світлофор же працює. Що, робити вже нічого? Бандитів усіх половили, з корупцією покінчили? Скрізь навели порядок? Залишилося тільки свистіти?
- Громадянине, - мовить він грубо, - відійдіть! Не заважайте працювати.
- Оце дублювання світлофора, -культурно йому пояснюю, - ти вважаєш роботою?
Щось він не туди махнув, не тоді свиснув, сам створив аварійну ситуацію, а я винуватий. Виявилося, пе-рекривали рух, бо їхав чи то міністр, чи то заступник міністра, а лейтенант показував йому дорогу. Цікаво. Якщо той міністр не знає дороги в місті, в якому живе, то чекайте - знайде він вам шлях виходу з кризи... Усі наче відбувають на роботі.
А як двірники працюють? Іду, мете - пил стовпом. Підходжу до нього й культурно запитую:
- Це ти й у квартирі так мітлою махаєш?
- Ні, - каже, - у квартирі з мітлою не розвернешся.
- А тут ти розвернувся на всю котушку. Подивися: за метр нічого не видно. Хіба не можна по-людськи: взяти віник, водичкою покропити й підмести культурно. Куди ти поспішаєш?..
Він вислухав мене уважно й посилає до начальника ЖЕКу.
- Ідіть, - мовить, - і всі претензії викажіть йому. А я людина маленька, я - пилинка.
Думаєте, я не вказував тому начальникові на недоліки? А відповідь одна: за квартири слід платити.
- Я вчасно плачу, - кажу йому.
- А ваші сусіди, - він мені, - мають велику заборгованість. Ви, як людина культурна, повинні провести з ними виховну роботу. Як вони погасять заборгованість, тоді й приходьте до мене зі своїми претензіями. А тепер, пробачте, ніколи мені.
Я вже встиг із сусідом порозмовляти:
- Чому, - питаю культурно, - ви не платите за квартиру й комунальні послуги?
- А чим платити, - відповідає, - коли зарплатні не бачив уже більше як півроку? На тещину пенсію важко жити вп'ятьох.
- Ви ж людина культурна, - наполягаю, - і знаєте, що всім тепер важко. Депутати навіть голодують.
- Вони, - мовить, - кращим голодують, аніж я обідаю.
Та я від свого не відступлю. І далі вестиму виховну роботу. Треба тільки знайти спонсора, щоб зуби вставити. Бо, самі розумієте, - шепеляючи важко виховувати.

ПРОГРЕС

- Добрий день, діду.
- Доброго здоров'я. Це ти, Миколо?
- Я, діду. Не впізнали?
- Та вже бачу погано. Дивлюся й думаю - ти це чи не ти. Давненько тебе не бачив. Приїхав батьків провідати?
- Так, діду.
- Це ж ти в столиці тепер живеш?
- У столиці.
- А яке там життя?
- Добре життя, як гроші є.
- Чи воші є, питаєш? Трясця їхній матері, давненько не було. А раніше було ж їх, як згадаю, - мурашки по спині бігають. А мила дустового в день зі свічкою у селі не знайти. Думаю: зі шкури вилізу, а дістану мило. Налузали ми з дружиною клумак квасолі, й поїхав я у столицю продавати. Знайшов базар. Примостився. Тільки розв'язав клумак - підходять троє з візком.
- Почому, господарю, продаєте? - запитує один. - Беремо оптом.
- Сорок, - кажу, - за клумак.
Один забирає в мене з рук мотузку й зав'язує клу-мак. Я й одразу помітив, що обличчя в них підозрілі.
- Давайте, - звертаюся до них, - спершу розра-хуємося.
- Давайте, - мовить той, що зав'язує клумак. - Тримайте його, - наказав двом іншим. А вони здорові, як ото наш комірник Петро. Схопили мене за руки двоє, а третій почав щиглі давати. І лічить: один, два, три...
- Досить! - кричу. - Я ж просив сорок рублів, а не щиглів.
- Не репетуй, - до мене той, що щиглі дає, - сам ціну встановив, то й тримайся. Ми розраховуємося точно. Сказав сорок, сорок і одержуй. А про гроші мови не було. Іншим разом казатимеш, що тобі треба.
Так сорок щиглів і дали. Ні більше, ні менше. Аж сто свічок в очах засвітилося. Ой було всякої нечисті раніше в столиці. Повернувся додому ні з чим.
- Добре вторгував? - до мене дружина.
- Сорок, - кажу їй, - але можна було б і більше.
- Дурень! - кричить вона. - Ти завжди продешевиш. Краще б сама поїхала. Чому ж ти більше не заправив?
- Щоб більше був заправив, - кажу їй, - то був би не витримав.
Щоб їх грім побив. З тих пір більше з села нікуди не виїжджав. Хіба що тільки в сусіднє село до млина. Тепер, напевно, в столиці не так. Немає вже бандитів?
- Немає, діду, вже бандитів. Тепер вони називаються рекетири, кілери, олігархи. На базар приїжджають уже на "мерсах"...
- Аж із Марса, кажеш, приїжджають.
- Не з Марса, діду, а машина так називається - "Мерседес". І вже не щиглі дають, а пістолет під бік.
- Прогресує, кажеш, чоловік.
- Прогресує, діду, прогресує.

ГАРАНТІЯ

Купили ми з дружиною новий холодильник. Зразу ніби нічого, але через день почав тряскати. Буває, про щось на кухні замислишся, коли як тряскотне, аж підскочить. Дружина боїться сама з ним на кухні ли-шатися.
- Це тільки з моїм щастям, - каже, - можна так вийти заміж і купити такий холодильник. І щось у мене, бачу, чим далі, тим гірше з вибором.
"Ага, думаю, я кращий за холодильника".
- Не хвилюйся, - заспокоюю її, - хай трішки потряскотить. Може, в нього період адаптації. Як не адаптується за тиждень, то викличемо майстра. Холо-дильник же на гарантії. Номер телефона майстерні у нас є.
Але чим далі, тим ставало гірше. Почало його ще й трясти. Приходжу з роботи - дружина вже вдома. Вона раніше приходить. Сидить у кімнаті й голосить:
- Пограбували! Усе повиносили! Усе поперевертали!
- Що пограбували? Де поперевертали? Все ж на місці.
- Біжи подивися на кухні, - кричить.
Заходжу на кухню: холодильник стоїть посередині, стільці перевернуті. Нічого не второпаю. Холодильник стоїть тихо, смирно. Раптом увімкнувся і затрясся, й сунеться по кухні. Ага - ось цей грабіжник усе поперевертав. Ледве заспокоїв дружину.
Наступного дня телефоную в майстерню:
- Тут ремонтують холодильники?
- Так, тут.
- Тиждень тому я купив холодильник. Зразу нічого, а тепер таке виробляє, що просто жах.
- Він, певно, у вас, на гарантії? - цікавляться.
- Так, на гарантії.
- Розказуйте, що ж він там виробляє.
- Трясеться й по кухні їздить.
- А морозить?
- Морозить, ще й добре.
- Бачите, у нас велика черга на ремонт по гарантії. У багатьох холодильники не морозять. А у вас це дрібниці. Вам пощастило. Ставлю вас на чергу.
- І коли вона дійде? - цікавлюся.
- За тиждень-два.
- А що ж мені тепер з ним робити? Він же їздить по кухні.
- Поки що прив'яжіть його.
- Як? До чого? - здивувався я.
- По голосу відчуваю, що ви сільська людина, а такі питання задаєте. Та хоча б до батареї.
- А як він ще й батарею одірве?
- Та що він у вас - скажений?
- Ще ні, але...
- Тримайтеся. Через тиждень обов'язково телефонуйте.
Почекаю, думаю, зима надворі. Можна й на балконі продукти тримати. Холодильника, від гріха подалі, відімкнув. Телефонував не раз і не два, а відповідь та сама: мовляв, не дійшла ще до вас черга. В людей не морозить, а у вас дрібниці. Прив'яжіть, і нічого страшного. І щоразу в кінці розмови:
- Через тиждень телефонуйте обов'язково.
Уже й весна прийшла. Без холодильника незручно. Хотів підключити - дружина категорично проти. Знову телефоную в майстерню. Про попереднє телефонування ні слова. Вислухали мене уважно.
- Він у вас на гарантії? - цікавляться.
- Ні, - відповідаю, - не на гарантії.
- В який зручний для вас час приїхати? - запитують.
- Що, можете й сьогодні?
- Можемо й сьогодні. Ми виконуємо будь-яке бажання своїх клієнтів.
- Можете й зараз?
- Безумовно.
- Приїхали за двадцять хвилин. Відремонтували. Заплатив гроші, бо це, виявляється, сьогодні єдина гарантія.

До змісту Григорій СОЛОМОНЧУК ЧИСТА РОБОТА