Григорій СОЛОМОНЧУК
ЧИСТА РОБОТА
Гумор і сатира

БЕЗПЛАТНА КОНСУЛЬТАЦІЯ

П'ю зранку чайjк. Без цукру. Я можу навіть і без канапки. Як немає з чого її зробити. Гаряченького зранку влив усередину - і бадьорий до обіду. По радіо реклама: "За такою-то адресою в такий-то час - безплатна медична консультація".
А чому б, думаю, на дурняк і не поконсультуватися. Хоча й почуваюся непогано. Сон нормальний. Апетит - було б що їсти, то й не спав би. Нерви - слава Богу. На мінімальну зарплату реагую стримано. Коливання долара не виводить мене з рівноваги. Не зловживаю. Але ж консультація на дурняк!
Наступного дня рано-вранці приходжу за вказаною адресою. Людей - як вороння на свіжій ріллі. Записався на чергу. Сто шістнадцятий. Інваліди, ветерани без черги. Чекаю. Бачу, без черги багато суне. В одного питаю:
- Ви, напевно, з Наполеоном ще воювали?
- Я з Кутузовим воював.
- Ну і як він тепер почувається?
- А він зараз прийде на консультацію, то в нього й запитаєш.
Годин за шість розболілася голова й закололо в боці. Вчасно, думаю, прийшов. Наче передчував.
Аж під вечір я все-таки потрапив до консультанта.
- Ну, - каже лікар, - розповідайте, що вас турбує.
- Голова і в боці...
- З якого боку?
- З обох уже коле.
- Погані ваші справи, - каже лікар. - Швидко втомлюєтеся?
- Сьогодні, - кажу, - так натомився , що й дихати важко.
- Овва... то вам не можна їсти ні солодкого, ні солоного, ні кислого. Забудьте про сало й м'ясо.
- Про м'ясо, - кажу, - я вже давно забув.
- Вам треба негайно і серйозно лікуватися, - каже лікар. - Якби прийшли через тиждень, було б уже пізно. Зараз я вам випишу рецепт.
Довгенько він писав, а тоді каже:
- При нашому консультаційному центрі є аптека. За цим рецептом ліки вам відпустять з двадцятивідсотковою знижкою. І негайно розпочинайте лікування.
Пішов я в ту аптеку. Як дізнався, на яку суму виписали мені ліків, за голову схопився. Лазаренкові менше приписують...
Поплентався додому. Розповів дружині про безплатну консультацію.
- Ой, лишенько, - сплеснула вона. - А що ж тобі давати вечеряти? У мене сам розсольник. Як же на ту дієту розжитися?
- Та я, - кажу, - й не хочу зараз їсти. Пізно вже.
- Що, може, там годували? - питає дружина. - То і я піду завтра на консультацію.
- Ні, - кажу, - лише консультують. Я чайку як випив уранці, то й досі ситий. Апетит щось пропав.
- Я й подумати не могла, що в тебе пропаде апетит.
Ніч не спав, крутився в ліжку. Добре, що наступного дня вихідний. За тиждень після консультації геть я знесилився. Дружина змушена була викликати дільничного лікаря. Розповів я йому все. Він мене обстежив і каже:
- Їжте все, що є в хаті. Бо від тих ліків, що вам понавиписували, ситі не будете. Та й дорогf то їжа.
- Що, можна й солоне, і солодке?
- І кисле також.
- Маріє,- кажу тоді дружині, - розсольник ще там залишився?
- Та ще не вилила в помийницю, але він уже не свіжий. Може, зварити свіженького?
- Сип, Маріє, насипай і несвіжий.
З'їв аж дві тарілки того розсольника. Невзабарі полегшало. Сили з'явилися, настрій. Тож я й подумав собі: "Безплатно консультуватися можна тоді, як маєш гроші. Та й про здоров'я ж треба думати!"

ПРО ЖУКІВ І СТАБІЛЬНІСТЬ

- Драстуйте, Юхимовичу! Як життя, діду?
- Нікуди вже я не їду. Оце в поперек ніби хто вила встромив.
- Купіть "Фастум-гель".
- Легко сказати: ходіть. А я вже не те що до Фастова, а й до Попільні не дійду.
- Кажу, купіть "Фастум-гель". Мазь така. Баба нею натре, і вила як рукою зніме. Ще й брикатимете.
- Навіщо мені брехати? І ноги вже не слухаються, мов не мої.
- І для ніг "Фастум-гель" добрий. Натрете, то ще й за дівчатами бігатимете.
- За курчатами? Кат би їх узяв. Та я вже ледве курку переймаю.
- Та не за курчатами. А за дівчатами, кажу, ще бігатимете!
- Ще й за дівчатами мені бігати? А що ж хлопці тоді робитимуть?
- Для них вистачає тепер занять - наркотики, горілка...
- Е-е-е, якби шалівка, то я паркан полагодив би. А то, бач, які діри, що й горобець залетить.
- Не дають, Юхимовичу, горобці жити?
- Не їздять діти.
- І зв'язку з ними ніякого немає?
- Є. Тільки порося закувікає, то й з'їжджаються.
- Зв'язок, діду, перевірений життям.
- Авжеж затям. Бо й на таксі поприїжджають.
- А з бідністю боротьба у вас ведеться?
- Ведеться-ведеться. Що не день, то й на двоє-троє бідних меншає. А то хто поїхав?
- Син Петра Кривого.
- Гарна машина.
- "Тайота", Юхимовичу.
- Сволота, кажеш, - весь у батька. Якби оце картопля вродила, то дочці б таку машину купив.
- Ви, діду, за цілий вік не вторгували за картоплю навіть на колесо до такої машини.
- То хай вона горить із усіма колесами. Без такої цяці обі йтися можна. А от без картопельки - дзуськи.
- У тих машинах, діду, такі жуки їздять, що обходяться без картоплі... Ну, піду, бо спішу на електричку.
- Не продаю теличку.
- Спішу, кажу, на електричку.
- Не продаю телички, бо немає.
- Бувайте здорові.
- Давно продав корову. Уже й забувся, яка вона була.

СТАРТОВИЙ КАПІТАЛ

- Гірко! Гірко! - стоголосий рев рознісся громом по селу. Розпашіла наречена підскочила зі стільця, мов на пружині. За нею повагом підвівся наречений. Сільське парубоцтво втупило каламутні очі у пишні Любині перса. Залягла тиша. Молодому було байдуже - чи солодко, чи гірко. Люба обвила його шию і жадібно поцілувала. За столами знову зашуміло, задзвеніло і заплямкало.
- Ех, парубота, - докоряв хлопцям дід Матвій. - Таку дівчину проґавили.
- Ти менше дивись на дівчат, - гримнула його дружина.
- А на кого ж мені дивитися? На вас, бабів? Ось візьму й одружуся з якоюсь молодицею.
- А що ж ти з нею робитимеш?
- Як не справлюся, то ось ці козаки допоможуть. Правда, хлопці?
- Правда, тільки беріть помолодшу.
Шумить люд за столами, що прогинаються від випивки й закуски. Любина мати, Федора, від щастя не знаходить собі місця. Догоджає гостям. Особливо молодому та його дружкaм у дорогих чорних костюмах. Дочекалася. І на її подвір'ї свято! Хіба могла вона хоч подумати про таке. Чи не сон це?
...Люба росла без батька. Вчитися не хотіла, і мати її не силувала. Федору більше цікавила чоловіча стать. Після школи з любиними знаннями спокійно можна було йти на ферму доїти корів. Що вона з успіхом і зробила. Незабутні то були роки. Працювала без особливого ентузіазму. Але була вперта й могла за себе постояти. Коли їй завфермою докоряв, що вона запізнюється на роботу, вона відповідала дотепом:
- То не я запізнююся, то ви зарано приходите.
Фуражир Михайло завжди ставав на захист Люби:
- За молоддю майбутнє, - казав він. - Якби не було таких, як Люба, то й колгоспу не існувало б. Треба цінувати такі кадри.
- Ти мені не розбещуй молодь, - гримав на нього завфермою.
Але обійшлося й без Михайла... О-ой, з ким тільки не зустрічала вона світанок у копиці сіна. Михайло також був не проти погрітися з Любою, але дівчина категорично йому відрубала:
- Я з одруженими ніяких справ не маю. Розлучися, тоді поговоримо.
Випадковим свідком цієї розмови стала Михайлова сусідка, вона й розповіла все його дружині.
- Бачиш, - сказала та, - а ми на Любу ремствували, а вона порядна.
Так і причепилося до дівчини це прізвисько. Ніхто її інакше й не називав, як Люба Порядна.
А згодом у село приїхав молодий зоотехнік. І він не розминувся з Любою. Місце зустрічі було незмінне. Вадим утер носа всім парубкам - Люба зайшла в тяж. А як узнав він про те, зараз і зарепетував, сказав Любі, що втопиться в річці глибокій, як вона не звільниться від халепи...
- А-а-а, то ти це халепою називаєш? Гаразд, тисяча баксів - і потиснемо одне одному руки.
Як Вадим почув таку суму, то й перестав топитися й заходився шукати на фермі мотузку, благаючи Любу хоч трохи уважити в ціні. На що Люба сказала:
- Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.
Перестав новоспечений зоотехнік шукати мотузку й задумався, де дістати рятівні банкноти. Отож чкурнув до батьків порадувати вдало розпочатою кар'єрою зоотехніка.
Вислухавши сина, батько ухопив пасок і зі словами "Народили вдвох, а порішу й сам" кинувся на Вадима. Та після короткої бурі запала хвилина мовчання. Наступного дня гроші було зібрано, й Вадим рушив у зворотню путь.
Тієї ж ночі він спалив кляту копицю, що звабила його. Не було б копиці на їхній дорозі, не було б того, що сталося. Позираючи звіддалік, як догорала копиця, Вадим собі мимрив під ніс:
- Спалено всі мости.
А в Люби Порядної уже визрів інший план, куди сягнистіший.
Спалила вона своє робоче вбрання, щоб силосом у хаті не пахло, вирядилася, як на парад, напахтилася й пройшла урочисто селом. Хлопці та чоловіки тільки очі повитріщали. Навіть той самий зоотехнік. Та Люба сказала:
- Хлопчики, вже копицю спалено. Тепер мене чекають палаци!
Та й зникла із села.
Як далі склалася доля нашої героїні, новітня історія замовчує. Невідомо це й сільським детективам. Навіть Любиній матері. Але знали всі, що Порядна свого доб'ється. І вони не помилилися. Погожого літнього дня в село в'їхав кортеж: "Мерседеси", "Вольво", "Тайоти", прибрані стрічками й квітами. Сирени сколихнули сільську тишу. За колоною стояла завіса пилу, в якій бігли дітлахи. Їм із машин кидали цукерки й дрібні монети. Колона зупинилася біля Федориної хати. З першої машини вийшла в білосніжному платті Люба Порядна. Зівак зібралося вже доволі, але мало хто міг впізнати молоду. Тільки Федоря як глянула, то й знепритомніла. Її відливали мінеральною водою "Боржомі". Коли вона прийшла до тями, на подвір'ї вже ладнали столи.
Любин чоловік був птах великого польоту. Бізнесмен. І Люба навмисне приїхала в село відсвяткувати весілля. Усім показати - хто вона тепер. Молодого чи то від свіжого повітря, чи від щастя добряче розібрало, і він мугикав та вигукував:

Я піднімаю свой стакан,
Так вип'єм за тібя, мадонна.
Я нє віном хачу бить п'ян,
Хачу бить п'ян од самогона!

Дехто з дружків йому підтягував.
За столами точилася жвава розмова:
- Он як Люба піднялася.
- А головне що?
- Стартовий капітал.
- Треба було не одну копицю сіна зіпсувати.
- А що те сіно? Бур'ян. Тобі його шкода?
В одному з танців Люба кружляла із зоотехніком.
- Щоб ти знав, Вадику, я тепер полюбила біологію.
- А я через неї не можу батькам на очі показатися.
- Ех, Вадику, життя тільки починається.
- Для тебе, бо ти багата.
- Ти сам спалив усі мости, - на Любчиному обличчі з'явилася загадкова усмішка. - А жаль.
Від цих слів Вадим захмелів ще більше.
- То, Любо, горіло моє серце, моя душа. Я тоді ввесь згорів. З мене лишився тільки попіл.
Люба притислася до Вадима, і її ніздрі наповнив ніжний аромат свіжого сіна. В неї запаморочилася голова.
- Чекай мене вночі у садку, - вогнем обпекло вухо зоотехнікові. - Ми все владнаємо.
Земля відірвалася від Вадимових ніг, і він мало не впав...
Згасає день, затихає гуляння. Розходяться гості. Декого й ведуть. Вулицею потяглася вервечка людей. Чути розмови:
- Допався! Щоб ти смоли гарячої напився.
- Та не кричи.
- Ноги хоч переставляй. Я тебе що, тягти буду?
- А хіба я п'яний? Вечір такий, що ноги самі не йдуть додому. Може, вернемося та ще на коня?
- На коня тобі ще! З тебе й кобили вистачить...
Співи розлилися по всьому селу. Та згодом усе стихло. Тепер жаб'ячий оркестр наводить жах на комарів. Без шуму й пилу викотився на небо Віз. Місяць хазяйським оком оглянув небо: чи все гаразд. Чи всі зірки до роботи стали. І, задоволений, спрямував свій погляд у Федорин садок. Вадим, щоб не дратувати місяця (ну й нишпорка!) сховався за розлогу яблуню. Місяць усміхнувся (от парубота!) і поплив собі далі. Зовсім близько крикнула сова. У Вадима з несподіванки мало не вискочило серце. До солодкої миті залишилася вічність...
Ранок. Перші промені сонця лоскочуть верхів'я дерев у Федориному садку. Ковзнули по прим'ятій людськими тілами траві, та й подалися на подвір'я. Небо чисте, як очі коханої. Десь закукурікав ледачий півень. Протарахкотіла вулицею підвода, і незадоволений пил поплив ліниво за нею. Село давно прокинулося. Давно не спить і Федора. Зять і дружки тільки-но просинаються. Люба блаженствує. Вона спить, міцно обнявши красивими руками подушку. Її обличчя лоскоче сонячний зайчик.
Ще сонце не встигло добряче протерти свої заспані очі, а на Федориному подвір'ї заворушилося, зашуміло, закудкудакало, заскавучало й задиміло. З "Мерседеса" забухкав і завищав магнітофон. Сірко став на дибки: дай йому волю, він розірвав би на шмаття цю шумову машину. Магнітофон затих, заграла гармошка. Сірко усівся й крутив од задоволення хвостом - слухав місцевого виробника.
За столами гомін. Сусіди уже похмеляються. Точаться веселі розмови:
- Ну й вогненна ж була...
- Нічого. Але наша краща...
- А де ж це молода?
- Де-де, наче не знаєте. Спочиває з ночі...
- Де б і собі знайти такого жениха?
- А наші всі такі...
Молодий ходить півнем на подвір'ї, випнувши груди.
Десь під обід бадьора й усміхнена молода випливла з хати. Молодий з дружкaми уже зачекалися її. Тут же велено було сурмити збір. Нiколи - діла бізнесові не ждуть...
- Я ж тебе, донечко, виховувала, щоб ти була порядна, - розчулилася мати, прощаючись.
Заскавучав пес, закудкудакали кури, зашуміли мотори. Кортеж повільно рушив.
- Бережіть її! - кричав підпилий завфермою. - Люба була найкраща наша доярка. За нею й досі корови плачуть...
Хтось смикнув його за полу піджака. Завфермою ще щось пробурмотів і замовк. З "Мерседеса" Люба розсилала повітряні цілунки.
Вадим з гурту гаряче помахав рукою. Він тепер міг показатися на очі своїм батькам...

ПРО ДУШУ

Душа існує! Ось вам хрест. Сам у цьому переконався. Мертве тіло душа залишає і шукає інше. Живе.
Сусідка моя поховала свого чоловіка. І тижня не минуло, а від неї, бачу, вранці виходить якийсь чоловік. Через кілька днів уже, дивлюся, інший вискочив. А була ж така порядна жінка, так любила свого Петра. "От що горе, думаю, робить з людьми".
- Як тобі, Валю не соромно таке робити? - кажу їй. - Петро ще не захолов, а в тебе що не день, то й інший чоловік.
- По-перше, вона мені, - не щодня, а щоночі.
- По-твоєму, це не те саме?
- Певно, що ні, - каже Валя. - Як ти, Миколо, міг на мене таке подумати? Хіба ж це я роблю по своїй волі?
- Можна подумати, що Петро тобі такий заповіт лишив.
- Я тобі розповіла б, але ж ти не повіриш.
- Розповідай, - кажу, - Валю. Я тепер уже й у реформи вірю.
- Щовечора приходить до мене Петрова душа й вимагає, щоб я їй тіло чоловіче приводила. Вона в нього вселяється. І, виходить, я з Петром, як і раніше, щаслива до ранку. Ти ж мене знаєш, хіба могла б я з чужим чоловіком спати.
- Але ж тіло чуже.
- Та-а-а, скільки там того тіла? - похитала головою Валя.
- Я й казав усім, що Валя на таке не здатна... А от у моє тіло, Валю, Петрова душа змогла б вселитися?
- У тебе якесь таке тіло, що не кожна душа захоче в нього вселятися.
- У мене, Валю, резерви приховані.
- А твоя Марина повірить у безсмертя душі?
- Вона до батьків поїхала. Буде післязавтра.
- Ну, коли ручаєшся, то приходь увечері...
- Тільки, - застерігаю, - щоб не було накладки. Я прийду, а Петрова душа уже в іншому тілі...
... Страшнувато було іти до Валі. Довелося прихопити пляшку сміливої.
- Може, для хоробрості?
Валя закуску поставила. Випили по дві чарки.
- А душа скоро завітає? - позираю на Валині красиві ноги.
- Миколо, ти дивишся на мене Петровими очима. Душа його тут! - сплеснула Валя. - Вона вже в тебе вселяється. Відчуваєш?
- Відчуваю, ніби в душі щось перевернулось, але тіло не реагує.
- В тебе, видно, з прихованими резервами не все гаразд.
- То, може, ще почекаємо? Пляшку спорожнимо, а там, гляди, й душа освоїться в новому тілі. Їй же потрібен час.
- Іди, Миколо. Ліпше я залишуся з самою Петровою душею. І як Марина з таким тілом живе?
- Валю, - кажу, - я ще не розкрився...
- Ступай, Миколо, і не муч Петрову душу й моє тіло...
Приходжу додому - і як грім серед ясного неба: Марина сидить! Прилетіла уже з села.
- І де це тебе носило? - питає. - Тільки не кажи, що по сигарети ходив у піжамі.
- У Валі, - кажу, - був. Душа Петрова з'явилася.
- А тебе чого туди понесло?
- Так Петрова душа вимагала чоловічого тіла.
- А до чого тут ти?
- А я хіба не чоловік?
- Раз у штанях, то й чоловік, - лукавить дружина. - Душа ж сліпа.
- У тебе міркування первісної людини. Душа більше бачить, аніж ти думаєш.
- І що ж та душа хотіла? - допитується Марина.
- Вселитися в мене. І через моє тіло увійти в контакт із Валею.
- Ну й що, вселилася?
- Майже...
- А контакт?
- Я не піддався.
- А може, контакт підвів?
- Марино!... Я не сказав ще останнього слова...
- Останнє слово буде за мною, - всміхнулась вона.
Через кілька днів приходжу з роботи, а за столом сидять: тіло кавказької породи і моя розпашіла Марина. На столі апельсини, мандарини й недопита пляшка коньяку. Мені й заціпило.
- Садісь, дарагой, - припрошує смагляве тіло.
- Я хазяїн...
- Ти хазяїн, я хазяїн. Будь как дома - садісь...
- Марино, що це таке?
- Чого ти побілів? Якась одинока душа прибилася...
- І що?
- Нечемно було б з мого боку - виганяти самотню душу...
- Ти мені голови не затуманюй...
- А ти не віриш в існування душ?
- Ось я витрушу з нього ту душу та й побачу - є вона чи немає?
- Хазяїн... хазяїн... мой душа для мєня, а твой для тєбя... - і тільки курява знялася... Не вдалося й витрусити...
А от Петрова душа мало ж не вселилася в мене...

ПСИХОЛОГІЯ

- Ти знову в своїй ролі? Гастролі тривають. Мені набридло дивитися на твою п'яну пику, - мовила дружина, відчинивши двері.
- А ти думаєш, Іро, мені приємно щодня дивитися на твою фізіономію у дверній рамі? П'ятнадцять років ми розмовляємо різними мовами. Злагода вже й не сниться. Он сусіди - як голуби. Удвох і повеселяться, й поворкують.
- Вони обоє вже сині ходять.
- Зате щасливі. Мир і дружба у них панує. Вони однодумці. А ми? Рідна моя, ти своєю поведінкою вбиваєш усі мої благородні почуття.
- То не пий, і ми будемо однодумці.
- Іро, хіба я можу тверезими очима дивитися...
-...на мене?
- Ти знову за своє! Чому б нам не взяти прикладу з сусідів? Сісти вдвох і весело провести час. А не гризтися щодня...
- Я тієї гидоти, якою ти веселишся, терпіти не можу.
- Найлегше сказати: не можу. А про сім'ю ти подумала? Ти що, хочеш зруйнувати наш союз? Подумай про дітей. Ти своїм егоїзмом можеш посиротити їх. Вони тобі цього не пробачать. Треба перебороти себе.
- То що, мені починати пити, як ти?
- Боже збав, Іро, починати з таких доз Міністерство охорони здоров'я не рекомендує. Дозу ми тобі підберемо...
- Мене від однієї думки про ту мікстуру вже нудить.
- Люба, сучасна медицина на високому рівні. Чому б тобі не звернутися до нарколога чи до психіатра зі своїм горем? Я певен - допоможуть.
- То це не тобі треба звертатися до них, а мені?
- Іро, нум розсудимо тверезо...
- А коли ж це буде?
- Ну, зараз, куди ж далі тягнути. Ось дивися: мій співробітник покинув пити. Ну й що? П'яний нікому не був потрібний. А на тверезого знаєш скільки знайшлося? Тепер удома не ночує... Жінка втратила чоловіка, діти батька. Хіба це вихід? Чому ж Міністерство охорони здоров'я проти цього не застерігає? Мені страшно й подумати, що мене відірвуть од сім'ї. Уяви, Іронько, сама - діти напівсироти. Люба, не муч мене, бо заплачу.
- Чого стоїш? Заходь. Роздягайся. Ґудзика не можеш розстебнути.
- Бачиш, до чого ти мене довела. Геть руки не слухаються. Ніби не мої. Я давно став помічати, що ти мене, Іро, не любиш.
- Що ти собі надумав? Ану ж допоможу роздягтися. Отак... сюди руку сунь... молодець. Суп їстимеш?
- Ні, Іро, я оце й жити не хочу. Як подумаю... що мене... від сім'ї... ох як тяжко мені на душі...
- Я тобі зараз постелю. Ляжеш - полегшає. Не хвилюйся, все буде добре. Лягай. Я тебе укрию. Тобі не холодно під однією ковдрою?
- Ой, важко мені, тяжко, Іро... як подумаю...
- Заспокойся. Може, тобі чайку гарячого? Легше стане...
- Не хочу. Легше мені стане, бачу, тільки на тому світі.
- Що в тебе такі дурні думки в голові?
- Ой Іро, Іро. Хіба ж можна так жити, як оце ми живемо з тобою?
- Пробач мені, любий. Все буде добре...

НАША ВЗЯЛА!

Сусідка моя, Маруся, вийшла заміж за негра. Хасим звати. Скромний такий хлопець. Непомітний. Особливо вночі. Я відмовляв Марусю:
- Своїх тобі негрів мало!..
А вона:
- Хочеться чогось такого... екзотичного.
Перелітували вони, а восени Хасим став у вирій збиратися. І Марусю за собою кличе. А Маруся не переносить спеки так само, як Хасим холоду. Як вище п'ятнадцяти градусів, у неї починає в животі булькати.
- Радіатор закипає, - жартує Маруся.
Тож Хасимові довелося гніздитися у нас на зиму. Марусині батьки купили йому два кожухи, чотири светри й три пари валянок.
Перезимував негр вдало. Відморозив тільки праве вухо і чотири пальці на ногах. Та трішки посірів.
- За декілька зим, - раділа Маруся, - геть побіліє.
Навесні Маруся народила білого хлопчика. Хасим, як побачив нащадка, сам побілів. Днів зо два ходив білий, як крейда. А потім ще більше почорнів.
Вася - сільський африкознавець - подивився на малого й авторитетно заявив:
- Це не негр. Африкою воно й не пахне. Тут задіяний хтось із іншого материка.
На що спеціаліст-міжнародник Петрович заперечив:
- Усі ми негри. А кричить воно, чуєте, як? А-а-у-у, а-а-у-у! Що це означає?
Усі, в тім числі й африкознавець, знизали плечима.
- А це значить, - вів далі Петрович, - що воно хоче вигукнути "Африка - Україна, Африка - Україна". Але не вистачає духу.
Медики пологового будинку заспокоювали Хасима:
- У природі все можливе. Підросте - почорніє.
Маруся ж розкривала дитя й переконувала чоловіка:
- Дивися, труситься й мерзне так, як і ти.
Хасим не погоджувався. Він тільки повторював два слова:
- Ганьба! Корупція!
Марусині батьки, м'яко кажучи, недолюблювали зятя. Надто дорого їм обійшлася його зимівля. Онукові ж раділи.
- Наша взяла! - вихвалявся Марусин батько.
На захист сім'ї і Марусиної честі було залучено всіх медичних світил району. Вони швиденько за тисячу баксів довели, що Марусине біле дитя - негр.
Цей висновок геніїв медицини, а також запевнення Марусі, що їй циганка наворожила, ніби наступне дитя буде чорне, вселили в Хасима надію на щасливе сімейне життя...

ЖЕРТВА РЕКЛАМИ

Купляю оселедці в кіоску.
- Оселедці такі, як минулого разу були? - питаю.
- Фірма та сама, - усміхнулася продавщиця.
- А які минулого разу були? - почулося із черги.
- Ох і смачні ж були, зроду таких не їв, - кажу. - А головне - оселедці дуже корисні. Одного з'їв і тільки водичку попивай.
- На воді довго не протягнеш, - зауважує хтось.
- Вода - це здоров'я, - кажу. - Людський організм на сімдесят відсотків складається з води.
Узяв я оселедці, розраховуюся.
- Петровичу, добрі оселедці? - підійшла сусідка.
- Оселедці з цибулькою і картопелькою завжди добрі, - кажу. - Беріть і насолоджуйтеся дарами моря.
Наступного дня рано-раненько мене розбудив дзвінок. Відчиняю двері - стоїть бабуся й тримає в руках півоселедця.
- Нарешті, знайшла тебе, афериста, - мовила вона, трясучи під моїм носом недоїденим оселедцем. - Узнаєш? Забери його, поки тобі ним голови не побила.
- Звідки ви взяли, що він мій?
- Думаєш, я не впізнала, що це ти рекламував учора біля кіоску оцей непотріб? Щоб ти довіку насолоджувався такими дарами моря!
- Мені добрі ці оселедці. В кожного свій смак.
- Не викрутишся! Або верни гроші, або зараз викличу міліцію!
- Ідіть туди, де ви його купили, там і з'ясовуйте, що до чого, - я зачинив двері.
Ще довго чути було крик у коридорі. А через кілька днів отримую повістку до райвідділу міліції. Приходжу.
- Я думаю, ви знаєте, чого вас сюди викликали? - питає слідчий.
- Навіть не здогадуюся, - відповідаю.
- А це вам ні про що не говорить? - слідчий розмотав пакунок і показав шматок іржавого оселедця. - Кримінальну хроніку вчора дивилися?
- Ні.
- А жаль. У будинку пристарілих чимало людей отруїлося. Можливо, й оцими оселедцями, які ви рекламували. Визнаєте цей гріх за собою?
- Одним гріхом менше,- кажу,- одним більше - все одно.
- А що, багато гріхів маєте?
- Вистачить, - кажу, - не на одного.
- І які ж у вас ще є гріхи?
- Над Йорданом камікадзе підірвав себе в автобусі на минулому тижні, пам'ятаєте?
- Ага... Ну й що?
- Так то був я...
Слідчий глянув на мої черевики, на мене й стукнув по столу кулаком:
- Але сліди звідти до нас не дійдуть! Ще нам тільки міжнародного скандалу бракувало. Ось що - забудьте про те. Ясно?!
Мені то ясно, а чого він не може збагнути: якщо камікадзе, то вже б я не міг тут стояти. Але він авторитетно мені сказав:
- Вистачить із вас і оселедців.
- А за оселедці що буде? - питаю.
- Пишіть, що явитеся з повинною, - слідчий дістав аркуш паперу. - А я вас відпущу з підпискою про невиїзд.
Написав йому й те, і те.
- Тільки ж про Йордан нікому ні слова, - застеріг слідчий, прощаючись.
- Могила, - кажу, - а оселедця вік не їстиму.

До змісту Григорій СОЛОМОНЧУК ЧИСТА РОБОТА