Гуморески

Наталка ПОКЛАД
Живемо!

***

Така ти дорога, глибинко,
і так до тебе я ладком,
коли передаєш торбинку
із куркою і молоком.

Хвалю твої пісні живлющі:
ми з ними — вічно на плаву;
і рідне слово невмируще
та ще традицію живу...

...І так на тебе нарікаю,
кричу тобі про темінь-звих,
як зі свого втікаєш раю
і вибираєш знов не тих.

У серці топчеш сонця бризки,
догідливо киваєш всім —
і кулишся по базариськах,
й чекаєш, поки вдарить грім...

Живемо!

Геть гонитви, клопіт-гроші,
і прання, і схлипи хати;
дозволяю собі розкіш —
всеньку п’ятницю — читати.

...Але тут прийшла онука
і сказала: «Бабо, граймось!..»
Потім ти прийшов: «Розлука
затяглася — це вже крайність...»

Потім телефон дзеленькав,
листоноша в двері стукав...
День на диво коротенький,
книжки не взяла і в руки.

Ювілей

Вже на носі ювілей,
отже, треба — як в людей:
треба книжку, ще й хорошу,
й презентацію, й фуршет...
Ці проблеми — наче воші,
аж звивається поет.

А всі спонсори пропали,
і помічників катма.
Мов стіна довкола стала,
і пробитися — дарма.

Літо спечне — це б до моря
чи в село — до солов’їв...
А поет — мов хорт у горах,
у гонитвах душу з’їв.

Тож яка уже там рима
і поезія яка?
Обіцяли й на калими,
не дали ж — і п’ятака.

Серце б’ється в апогеї,
в нім образа, страх і щем...
.............................................
Пережити б ювілеї,
будні ми переживем.

***

Історія — це пані ні для кого,
іспанська ж кров не годна без пригод.
Сервантес був чутливий до нового
й заримував:  «народ» і «Дон Кіхот».

А ти мене в Іспанію не пустиш
і, кажеш, цим врятуєш від спокус:
я вдома шаткуватиму капусту, —
домашня жінка — безперечний плюс.

Хай світ в розпусті і злодійстві тоне,
ми не такі, на цноту в нас патент,
у нашім вічно непорочнім лоні
патріотична квіточка росте.

Хтось Україну популяризує…
Яке нам діло — хто, кому і як?
В діжках капуста. Люди, це не всує,
крім того, предок наш — він був козак.

Він, як і я, знав три слов’янські мови
і Відень брав, дійшов до Піреней.
Пусти ж мене, і я обов’язково…
А втім, ну що нам до чужих ідей?

Ми патріоти, ми самодостатні,
хоч ратуєм за досконалий світ, —
але найкраще нам у рідній хаті,
а то ще жінку спокусить сусід.

Із лекцій старого гнома

Біжи на гору — радісно,
з гори збігай теж радісно,
впадеш — то падай радісно
і радісно вставай.
Камінням будуть кидати —
ховай обличчя радісно
і радісно, завжди і всюди,
пам’-я-тай:
НЕГАТИВНІ ЕМОЦІЇ
ШКОДЯТЬ ЗДОРОВ’Ю!..

***

Дефлоратори
патріотичних цнот
перестаралися —
пішов у загул
народ.

Епітафії

Біганина, кохання, протести…
Ось ти в профіль, а ось ти — анфас…
Все минає.
                   Лишаються тексти.
І вони нас вкарбовують в час.
І вони оправдовують нас.
‘
Наче вітер — будитель астральний.
Наче випар отруйних сполук…
Як поет — безпереч геніальний.
Як людина — падлюка з падлюк.
‘
Жовчний вінницький писака
про патріотизм балакав.
Та його патріотизм —
це моральний аутизм.
Рвався муж цей у герої,
та була в нім вада злецька:
заважала група крові —
дуже вже совєцька.

Constanta

***
«Я добра, я добра!» —
сокира кричала
і точно… між шийні
хребці попадала.

***
Поміняли свій одяг, колір волосся, зуби,
поміняли тини навколо хат і машини,
поміняли слова й прапори, навіть партії, —
лиш в очах не змінити, не витравити нічим
отого совкового духу, що вміє
жувати, плювати, клясти і боятись, —
і тим дуже гордий,
і на тому стоїть.

***
Колись це були вожді —
кипіло довкола ідеями…
…………………………
Обліплені привілеями,
пливуть, як бульки по воді.

***
Ну що ж, мої дівчатка й хлопчики,
попорайте свої городчики,
бо на городчики — надія,
коли усе гребе Росія.
А вже тоді, роздерту й мляву,
згадайте про свою державу…

***
Усе в нас вийшло навпаки:
не ті ми прийняли сигнали,
не там поставили гачки,
коли голосували.
Не ті вродили в нас жита
і вибуяла доля,
історія в нас теж не та,
не ті верхи-роздолля.
Не той акцент, не той баланс,
не ті пісні рельєфу…
Не той народ сьогодні в нас,
що треба еМВееФу.

***
Кіт вмивається весь день —
що йому інфляція?
А від радіопісень
у душі прострація.

***
Той старий еротичний сюжет,
слів липких лоскітливі ґондзолі…
Я ніколи не йшла на десерт —
забагато було в мені солі.
 

Грегор

Хоч мій світ веде не сила,
а екстаза відкриття, —
я війну оголосила
партачам життя-буття.

Політичні іподроми —
і поезії хода;
перегони, переломи,
девальвації, розгроми…
Ой, була ж я молода.

Не вождя собі шукала,
а шукала корогву,
зшила білими нитками
істину стару й нову.

Та нікому не придався,
загубився між харизм,
списаний під грифом «давнє»
мій порив-категоризм.

Я роззброїлась дощенту,
я до сповіді пішла,
я жбурнула дивіденди
псам новітнього хохла.

Не ведіть мене до раю, —
ґвалт  у вашому раю.
Хоч стою я скраю, маю
заповідь, а не шлею.

Під прицілами спецназу,
в парадигмі харакір —
обминаю, мов заразу,
фальші брязкальця липкі.
          

Інтереси

«Ой мамо, купіть мені ту —
біленьку, як в бабки Марії.
Я буду її годувати,
нехай на балконі живе.
Дивіться, яке в неї пір’я!
Який в неї гребінь красивий!
Я так вже люблю її, мамо!
Ми з нею подружим…
                                          Купіть!!»
«Та що за химера, дитино?
У місті — і курку…
                                   Одначе,
візьмімо, Іване. Ще тиждень —
і свято, — якраз холодець».

Кохання у грилі

У Ялті на пляжі — пивце й помідор
і парочки  на променаді.
У Ялті на пляжі — веселий мінор,
бо наші фінанси на спаді.

Коханий, морозива хочу, і край,
та ще й до ковбаски — кагору…
А ти мені кажеш:
                            «Фігуру тримай,
купайся — й дивися на гори».

У Ялті на пляжі — принад і спокус,
і плоть моя аж умліває.
А серце у тебе холодне — як брус, —
мене за вуздечку тримає.

Фасони, і профілі, і гаманці,
й розкотиста музика хвилі —
й пахкі чебуреки, й солодкі млинці,
і наше кохання у грилі.

Бажання

Квітневий ранок — як новенький шлягер.
Виводить сонце соло на трубі.
І серце не тримає рівноваги —
ізнов щось вимудровує собі.
Землі скресання — апасіонато,
шал верховіть, пахнота-трем основ…
І хочеться якщо не закохатись,
то хоч би фліртом лоскотнути кров.

Naturalis

Температура плюсова,
спідничка — міні,
і серця вихори-дива,
і сміх кармінний.
А пташка пурхає: злітай!
І стежка пахне;
і вуст очікують вуста,
і сонце-знахар
тобі шепоче:
                     холод вмер,
тож геть колготки,
і кожна жінка відтепер —
нектар солодкий…

          
Єва

— Не рай, не світло, не моє,
не золота еклога…

— Візьми його таким, як є,
й зроби із нього бога.

— А де ж вогонь, що перейма
мої роки солоні?

— Вогонь ти розведеш сама
у бога на долоні.

— А де зірки, які мені
обіцяно справіку?

— А ти вари борщі смачні
і богу, й чоловіку…

***
Я весні дорікнула: «Така ти сумна,
легко впали твої всі колоси…»
І наклала на мене покуту весна,
бо терпіння, сказала, — підносить.

Я в терпіння вгорнула свої ночі й дні
і весні посилаю памфлети…
А хтось квітку малює мені на вікні —
білу квітку з чужої планети.

***

Ми — старі вже? Що за казка?
Наша старість — просто маска,
а під нею — сто вулканів
будять серця юний Канів.

Вір, колего, ще ми, ще ми
сколихнемо гострі теми,
а наш досвід допоможе
відшукати слово Боже.

Ще верхи — без позолоти,
тож багато в нас роботи:
хочуть казки онучата,
хоче пісні рідна хата.

І кохання нас діждеться —
ми його зіп’єм до денця,
в тім блаженному пориві
щедрі, вдячні — і щасливі!..

Вір, колего, ще ми, ще ми
сколихнемо гострі теми,
а наш досвід допоможе
відшукати слово Боже.

***

Розказати вам щось про бабусю?
Я, їй-право, за це не беруся.
В баби Елі — маленька собачка,
баба Алла — громадська діячка,
баба Оля картини малює,
баба Валя фуршети пантрує,
баба Соня — на пляжі все літо,
баба Галя казки пише дітям,
баба Маша вчить всіх танцювати,
баба Тося іде в депутати,
баба Ната закохана знову,
баба Зіна воює за мову,
баба Нюся — щоднини на дачі,
баба Тома над фільмами плаче,
баба Ганя вже 100 років хвора,
баба Зося — солістка у хорі,
баба Ліда на ринку торгує,
баба Рая весь рік протестує...
Стільки справ — і всі справи нагальні,
а бабусі — в екстазі змагальнім,
і якій це сказати (не з фуками):
«Все покиньте — й займіться онуками»?..