Шовіністи, манкурти все ще вважають Україну «окраїною» Росії

Невдячні споживачі чи донори невдячного сусіда.

Було — було, а такого в страшному сні не примариться. На 19 році незалежності, то тут, то там, на теренах нашої держави з’явилися «біг — морди» якогось недолугого пана Пересунька під назвою «Окраино! Вспомни имя свое». Стоїть це посміховисько біля мапи імперської Росії, куди окрім колишнього Союзу, ввійшли навіть Польща і Фінляндія. Знову «єдиная, нєдєлимая» виперлася на світ Божий. Те, що під «окраиной» слід розуміти Україну, уточнюється нижче: «Вкраїна, згадай ім’я своє». Себто, знайте своє місце, хохли — малороси.
СБУ на цю провокацію відреагувала дуже делікатно: провела з Пересуньком, колишнім нардепом, а тепер головою Соціалістичного союзу... профілактичну бесіду. Ай — я — й, не чини так, це суперечить українському законодавству. Гіркозвісне КДБ діяло куди рішуче: за любов до України заганяла патріотів туди, де Макар телят не пас.
Що ж нам треба згадати?
Спасибі манкуртові Пересуньку, який спонукав оживити нашу пам’ять: хто ми, чиїх батьків діти, якого роду – племені? Та споконвіку ми — українці. Тут і згадувати нічого. У своєму духовно — культурному становленні ніколи не пасли задніх. Ніколи не гріх заглядати в історію. Тільки не в ту, яку писали радянські псевдовчені на догоду великодержавникам і власному шлункові. Коли все ставилося з ніг на голову, аби втокмачити в голову українцям думку про їх другосортність. А між тим, у державних архівах досі за сімома замками пиляться документи, які невигідно оприлюднювати українофобам. Бо всі месіанські претензії їхні луснуть, немов мильні бульбашки. Розчиняться, як туман, і химерні вигадки про культурний московський розвій часів Київської Русі. Адже це був час, коли російський етнос тільки формувався. І формувався він у надрах Золотої орди — в розгулі дикого азіатства і кривавої агресивності. Коли в Європі і Придніпровських степах набирав силу лицарський дух, московські князі раболіпно прислужувалися ординським завойовникам і багато чого запозичили у них потім. Саме на руїнах Орди стала зміцнюватися Москва, вона взяла на себе роль провідного центру Орди, збирала її землі до купи.
У ХVI — XVII століттях стан культури в царстві московському був первісним. Шкіл майже не було. Існувала лишень одна друкарня, де виготовляли тільки церковні книги. Петро І пропонував за наукою їхати до київських вчених. У своїй багатотомній праці «Історія України — Руси» Михайло Грушевський писав: «Український народ, як прирівняти його до московського, приміром, — був тоді далеко розумнішим, освіченішим. З України потім ціле століття надходили на Московщину люди, що там зводили школи, бібліотеки, вчили, писали, друкували. Довгий час усі вищі духовники у Московщині були з України, бо своїх учених там не було. Довгий час Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвелося, працею та заходами тих же українських вчених.
Українці почали їхати в Москву ще у ХIV столітті. Вони писали перші російські підручники, виправляли церковні книги ( до речі, матом на той час була заповнена майже вся релігійна література). Вчителями дітей царя Олексія, у тому числі, і царевича Петра, був український просвітитель Семен Полоцький. Більшість сюжетів києво — руських билин і казок, переказів, обрядів, пісень було перенесено на московський грунт, при цьому часто змінювалася територія дійства, а герої набували рис російського етносу. Приміром, Ілля Мурин з Полісся став «Ильей Муромцем», київська чудотворна ікона Божої Матері, яку А. Боголюбський вкрав при розоренні Києва, стала володимирівською чудотворною іконою.
Українці принесли в Москву західно-європейську і свою, руську, культуру, їх вплив відчувався в архітектурі, малюванні, звичаях і навіть московській мові.
До Москви їхали і ремісники-українці. Вони виробляли порох, одяг, римарські речі. Українці служили послами і товмачами, складали більшість у царських та державних канцеляріях. З українцями до Москви прийшов театр, драматична і любовна поезія, комедійний жанр. Вже за часів Катерини II українці заснували національне російське співання.
Усьому цьому є пояснення. Адже Московська держава перебувала під гнітом Орди 300 років, в той час, як Київська Русь – лише кілька десятиліть та й то не всі. Це, безумовно, в різній мірі позначилося і на культурі, і на менталітеті етносів.
Духовними донорами українці були і в пізніші часи. У Москві вони заснували слов’яно – греко – латинську академію на зразок Київської і вчителювали там впродовж XVII століття.
А скільки харизматичних українців зробили свій внесок у науку і культуру Росії. Взяти хоча б Миколу Гоголя. З його ім’ям пов’язана ціла епоха у розвої російської літератури. Щоправда, писав він російською, але по духу залишався українцем.
Українське коріння мали Кукольники – батько і син, Федір Достоєвський, Володимир Короленко.
Наприкінці XVIII століття до Північної Пальміри прибув син Закарпаття Михайло Бодянський, який з часом став першим ректором Санкт-Петербурзького університету. Вчитель Гоголя Іван Орлай був вихователем царських дітей.
Віддали свій талант на благо Росії музиканти — композитори Бортнянський, Березовський, Ведель. Та й у геніального Чайковського нуртувала в жилах українська кров. Його прадід Федір Чайка був козаком Омельницької сотні Миргородського полку. Феофан Прокопович закладає основи московської драматургії. Ілля Рєпін, Ігор Грабар, Ілля Мечніков і безліч інших уродженців знедоленої України попрацювали во славу Росії.
Отож її культура складалася з різноманітних клаптиків чужої духовності, але, як видно, в українофобів це проходить поза їхньою свідомістю.
Наводжу ці факти не для того, щоб применшити духовний набуток північного сусіди. Велика російська культура ніяких рекомендацій не потребує. Вона визнана усім світом. Просто хочу нагадати деяким забудькам, що Україна ніколи не була окраїною, тим більше — областю Російської імперії. І не вина, а біда русів — українців у тому, що вельми агресивний сусід привласнив нашу історію, культуру, мову.
Якщо бракує ворога, його треба вигадати.
Отакі історичні парадокси творилися і в царські, і в радянські часи. Віддаючи своє, українці завжди були уярмлені у власній країні. Тож скільки треба мати цинізму, щоб свого одвічного донора зневажати і нищити, ставити його у становище упослідженого, меншовартісного.
Цікаво, чим же керувався безбатченко Пересунько, цей безродний Іван, виставляючи на показ свій огидний, провокаційний біл-борд на території вже незалежної, суверенної України? Своє ім’я вона пам’ятає. Во віки віків не забуде. Поки українці залишатимуться українцями. А чи захоче згадувати своє ім’я Пересунько, коли власні ж нащадки затаврують його ганьбою?
Лакейське прихиляння «землячків» до московських великодержавників не таке вже й поодиноке явище в Україні.
Той же невтомний кандидат у президенти Янукович, котрому не подобаються промови Юлії Тимошенко на захист єдиної державної мови, нещодавно показував в Одесі свою тружденну руку, що нею він сподівається, нехтуючи Конституцією, підписати указ про впровадження другої державної російської мови. Ніби її хтось притискує. Наш проФФесор, по суті, веде війну на знищення української мови, що рівнозначно знищенню держави. Але мова наших предків набагато старша за російську.
Ось і виходить, наші доморослі манкурти самі включаються в істеричний галас українофобів, на кшталт директора інститута сучасної політики і економіки Шевцова-Ковердяєва, який цинічно заявляє: хохли повинні верещати від захоплення, що їм, убогим і сірим малоросам, випало таке щастя жити поряд з «великим русским народом»(?!)
Яке «щастя» ми вже відчули. Згадаємо нищення української мови, культури, геноцид українського народу під час так званої колективізації, голодоморів.
Ну, не можуть російські великодержавники традиційно не шукати підлого ворога, що позначилося на менталітеті цілого народу. Якщо не з ними, значить кволі, примітивні, не відчувають месіанської ролі старшого побратима.
Чечню, скажімо, можна задавити бронетранспортерами: народ хоча і волелюбний, але в результаті геноциду — вимираючий. Ідеологічну окупацію Придністров’я можна включити до реєстру так званого «собирания русских земель».
А як бути з Україною, незалежною, суверенною, цим солоденьким шматочком вимріяного благоденства? Силовий чобіт уже не проходить. Можна давити Тузлою, газом, ембарго на ввезення харчових продуктів. Але куди надійніше — створення образу недолугих хохлів, які не знають, від чого відмовляються.
І ось створюється провокаційна мильна бульбашка — 100-серійний телесеріал «Автономка». Українці тут зображені не просто як комічні салоїди, а як найзапекліші вороги.
На російський підводний човен якимось дивним чином потрапляє українська розвідниця. Після цього човен відважних російських моряків іде на дно, екіпаж наражається на тривалу мученицьку смерть, і в цей час підступна українська шпигунка намагається спокусити усіх офіцерів, включаючи командира. Однак російських моряків, істинних патріотів Росії, сексуальним домаганням так просто не зіб’єш (мабуть, тому, що в Росії, як і в колишній есересерії, сексом не тхне).
Чим далі, тим дивніше. Декілька українських офіцерів на тлі українського прапору і портрета В.Ющенка виструнчилися перед американським генералом, усім своїм виглядом стверджують, що готові відстоювати американські інтереси.
Тут же випливає мерзотний тип голови студентської партії «Молода Україна», який у кожній серії влаштовує доблесним російським морякам усілякі прикрощі. Ці карикатурні хлопці з жовто-блакитними і помаранчевим прапорами обов’язково щось пікетують під гаслом «Україна для українців», кидають у вікно каменюку із запискою «Смерть окупантам», хочуть відібрати у російського флоту маяки.
Діють тут також злостиві америкоси, які хочуть викинути росіян з Чорного моря. А між ними — примітивні і нікчемні персонажі — українці. Вони «шокають» і «гекають», жадібно наминають сало і бурмотять на своєму малоросійському діалекті, їх образи карикатурні, викликають фізіологічну відразу.
Так на кого ж розрахований цей маразматичний образчик? Ясна річ, ні на примітивного шовіністичного обивателя, але зверхнього і амбітного у своїх месіанських претензіях.
Брязкання зброєю – не найкращий аргумент
На сьогодні ситуація ще більше ускладнюється. Російське керівництво свідомо взяло курс на демонтаж чинної системи безпеки, ключовим напрямком якого стало прагнення підпорядкувати Україну виконанню геостратегічних інтересів Росії. Наслідком такої стратегії є стрімка ескалація напруження у двосторонніх відносинах. Безпрецедентного загострення набула інформаційна війна проти України. У російському суспільстві з українців продовжують формувати образ ворога, на Україну навішують ярлик головного дестабілізатора у відносинах ЄС і Росії. Про що і йдеться у Зверненні інтелектуалів, політиків та громадських діячів України до парламентів, урядів і народів світу. Серед підписантів цього документу – відомі письменники, вчені, а також Герої України: перший президент Леонід Кравчук, Левко Лук’яненко, Ігор Юхновський.
Як істинних патріотів, їх непокоїть, що послання президента РФ від 11 серпня цього року стало черговим кроком у реалізації зовнішньополітичної стратегії Кремля, який відверто нехтує українським суверенітетом, містить ознаки втручання у внутрішні справи України та не узгоджується із загальноприйнятими нормами міжнародного права. Рішення Медвєдєва відкласти відрядження посла в Україну на пізніший термін можна оцінювати як відвертий зовнішній тиск сусідньої держави на волевиявлення українських громадян у майбутніх виборчих перегонах.
Уперше за тривалі роки з’явилися ознаки того, що Кремль не виключає з арсеналу своїх зовнішньополітичних інструментів щодо України силових заходів.
Про це, поряд із поданням Медведєвим до Державної Думи Росії законопроекту, який дозволяє використовувати російських збройних сил за межами РФ, свідчать заяви про розгортання відповідної пропагандистської кампанії.
Надумані суперечки навколо Чорноморського флоту РФ стають пропагандистським обґрунтуванням можливого силового втручання у внутрішні справи України для придушення її суверенітету та свободи, перетворення України у територію неподільного впливу та контролю з боку Росії. Російська риторика щодо України, на жаль, нагадує найжахливіші історичні приклади 1930-х років.
Втім, брязкання зброєю – не найкращий аргумент у будь-яких домовленостях. Та як би там не було, а ні імперські амбіції наших сусідів, ніякі пересуньки, януковичі, симоненки не здатні змінити хід історії. Україна велика і вільна країна з величезним потенціалом демократії, яка за 18 років незалежності здобула авторитет і стала важливим суб’єктом європейської політики. Попри всі труднощі і незгоди, вона розвиватиметься і надалі.
На тому стояли і стояти будемо!

Володимир Луценко,
член Національної Спілки письменників України