На першу сторінку


ЄВГЕН КОЛОДІЙЧУК
БУЛЬДОГ НА КУРОРТІ
Гумор і сатира
Київ 2003р

ЗМІСТ

1. Як на війні
2. Макаки
3. Віддай мою ногу
4. Лист на хутір Мозамбік
5. Сповідь жінки
6. Комедія
7. Спи спокійно
8. Спорт на ліжку
9. Гарантія
10. Нема порядку
11. Била мене мати

12. Бульдог на курорті
13. Цуп сидячи!
14. Цілувати, чи ні?
15. Колись все було!
16. Лист київської діаспори
17. Куплю президента
18. Кульпохід на порнофільм
19. Цьомики
20. Твоя взяла!
21. Для рідної жінки
22. Звернення КДБ

23. Кафе "Інтим"
24. Група "Регіт"
25. Будь мавпою
26. Дід Мороз слухає
27. Як писати гумор
28. Рекламний серіал
29. В'яжіть мене!
30. Колядники
31. Заочна любов
32. Журавлі
33. Гвалт, ріжуть!
34. Навіщо ті гроші?
35. День злодія
36. А Земля крутиться


Слово до читача

Дорогий мій читачу!

Перед твоїми очима -- вибрані, перебрані, пересіяні й перевіяні твори, написані написані у різні роки, друковані в різних моїх книжках, чи й свіжіші, публіковані лише в пресі або ніде досі не обнародувані.
Книжка ця не дуже солідна за обсягом, і не тому, що в автора забракло духу скомпонувати грубший том або фоліант. На товсту книжку потрібен товстий гаманець. Або "круті" спонсори...
Але маленька книжка має великі переваги. По-перше, твори тут зібрані лише найкращі, тобто -- короткі. По-друге -- естрадні. тобто такі, що їх можна читати зі сцени (а тим більш -- по радіо чи телебаченню). По-третє -- ті, що не втратили актуальності. І є, на скромну думку автора, дотепними та смішними.
Отож, смійтесь, друзі, на здоров'я. І дай Боже лікуватися вам тільки сміхом!
Автор


ЯК НА ВІЙНІ

Приїхав я в місто до внука.
- Пішли, - каже, - дідусю, в концерт.
- А що там буде? - питаю.
- Співати будуть. Естрадні мелодії. Тільки ти не лякайся.
А чого мені лякатися, коли я в 45-му Берлін брав. Страшнішого, думаю, не буде. Пішли, кажу.
Прийшли. Сіли. Слухаємо.
Забили барабани, заскреготали труби, замигали прожектори.
- Артпідготовка, - думаю. - Як на війні...
Дивлюся, що далі буде.
На сцену вибігла дівчина і стала перед мікрофоном роззявлять рота.
- Правильно, - думаю. - Я теж колись рот розкривав, як в артилерії мене глушило.
Коли грім ущух, дівчина стала кланятись.
- А коли ж буде співати? - питаю.
- Взагалі, - каже онук, - щоб чути естрадну музику, треба її розуміти. Підготовка, дідуню, потрібна.
Ну, підготовка, думаю, вже була. Зараз концерт почнеться.
Та в другому відділенні знов: як вріжуть з усіх крупнокаліберних інструментів...
Якийсь хлопець схопився за мікрофон, з переляку заверещав і заметався по сцені.
- Видно, що в артилерії не служив! - гукаю онукові.
- Не чую! - кричить він.
- Нічого, Петрусю! - кричу у відповідь. - Ми як брали Берлін, десять діб нічого не чули! А тут - дві години всього!
Бачу, й Петрик вже вуха тре. Як на морозі.
- Тримайся! - гукаю йому в саме вухо. - Пережили війну - переживемо й таку естраду!

М А К А К И

Махнув я на вихідні в Лос-Анжелес.
У культпохід по гриби аеробус профспілка організувала. В порядку культурного обміну.
Там, у довколишніх джунглях, кажуть, боровиків - комбайном можна косити. І що не кажи - таки імпорт.
А вони довкіл Києва, в зеленій зоні відпочинку, пляшки з нашими етикетками виявили бажання збирати. З товариства колекціонерів публіка.
Прилетіли ми, сіли, гід-грибник нас зустрів, зуби продає, ласкаво просимо, каже. Ну, ми ці штучки з їхньою показухою знаємо. Пилюку в очі вміють пускати. Ми теж, коли треба, сервіс їм покажемо. Вік пам'ятатимуть.
Здивувало нас дещо інше.
Глянув я мигцем на майку гіда-грибника - і очі на лоб полізли. На однім рукаві отакенними нашими літерами "ФАСТІВ" написано, на другому - "ПРИВІТ ІЗ БЕРДИЧЕВА".
Попереду, на всі груди, вогнем палахкотить:
"Ваня + Маня = любов".
І серце двома шампурами для шашликів перехрещене.
Біля нашого гіда стоїть якийсь вишкварок - теж на майці живого місця нема: вздовж і впоперек всілякі оголошення, наче то не людина, а ходяча рекламна тумба.
З одного боку - писаними літерами:
"Ти мене поважаєш?"
З іншого - друкованою кирилицею:
"Йди ти в баню!"
Ну, й ще там деякі лаконізми, що в ліфтах можна зустріти...
Бачу, коло того шминдрика крутиться подруга з написом на пазусі:
"Тут був Коля".
І торба в неї полотняна через плече теліпається. На цій торбі - Пугачова з Кіркоровим. На капоті нашої "Волинянки" сидять.
Ну й дикуни, думаю. Орангутанги. Макаки. Імпортне все копіюють. Наче свого нема.
Залишили ми тим фарцювальникам своє ситро безкоштовно, дали кульки паперові з-під молока (вони там по п'ять доларів за штуку їх продають), пляшки з-під кефіру як сувеніри подарували - замість кришталю в шафи ставлять!
Сказали на прощання "гуд бай" та й полетіли додому.


ВІДДАЙ МОЮ НОГУ!

Плачуть, ниють, стогнуть, розпускають нюні:
- Жити стало погано!
Чому погано? Кому погано? Хто сказав - погано?
"Ходять слухи, ходять слухи, що ціни будуть піднімати". Ну й хай собі ходять, щоб їм ноги повсихали. Більші ціни - менше м'яса. Менше м'яса - менше в наших шлунках буде атомних реакторів. З отими уранами й стронціями.
Вся Європа їсть овочі й фрукти, запиває соками. А тут - давай ковбасу. Та на ті наші варені ковбаси - собаки бродячі здалеку гавкають. А він - своєї: не буде ковбаси - страйкуємо!
Ну й страйкуй. Он я читав колись у газеті таку замітку. Застрайкували за кордоном лікарі. Так у цей час смертність там різко скоротилася. А в нас той страйк буде ще кориснішим. Бо лікарів удвічі більше, ніж в Європі. А чим більше лікарів - тим більше хворих, чим більше міліції - тим більше бандюг.
Транспортники лякають: "Буде мала зарплата - зупинимо всі тролейбуси". Дай Боже! Здоров'я своє завдяки вам укріпимо. Свіжим повітрям подихаєм. Інфарктників стане менше, як ходитимемо пішки.
"Воду гарячу не дають, світло на дві години вимикають"...
То й що? Один відставник мені розказував. Служив на далекій Півночі. Так там півроку - день, півроку - ніч. Світла нема. Час є. Жінка під боком - є. Каже - восьмеро дітей за ці полярні ночі удвох з дружиною надбали.
А тут - демографічна катастрофа. Смертність більша за народжуваність. Та у нас в Україні світло треба взагалі цілодобово вимикати!
Ах-ох - національна трагедія: вдень не працюватиме телебачення. Зате ж економія яка! Електроенергії треба менше. Вугілля треба - менше. Бойовиків і порнофільмів на екрані - менше. Повій на вулиці - менше. Злочинців у тюрмах - менше. Роботи міліції - менше.
А ви робите трагедію. Коли на екранах нема мордобою та безкоштовних уроків сексу.
Скиглять: "Тіснота в транспорті, не можна втиснутись". А для мене тепер цей транспорт - пересувний цирк, мандрівний театр і клуб "Для тих, кому за тридцять". Скільки там концертів надивишся!...
- Муж-ж-чина, я вихажу!
- Ну то йдіть на здоров'я. Привіт чоловіку.
- А мая нага - в вашей сумкє!
- Яка, ліва чи права? Та не клав я їх в сумку. Кому ваші ноги потрібні...
- Слушай ти, рекетир. Оддай мою ногу. Бо оддаси Богу душу. Якраз коло Лук'янівського цвинтаря.
Ну де іще надурняк почуєш такий концерт гумору?
Де іще можна пригорнутися так до чужої молодички?
Не встиг сісти в тролейбус, чую - обхопили мене за стан. Дивлюсь - якась жіночка. Не може коло дверей втриматися. Щоб не вивалитись на вулицю, вхопилась за мене.
- Ви тісніш пригорніться, - кажу. - Отак. І не за талію, а за шию. Так буде зручніше. І не боком, а обличчям до мене станьте. Можете голову покласти мені на плече. Бачите, як нас пресують. Хоч не хоч, а доведеться цілуватися.
Ви де виходите? О, і мені там. Може, в одному будинку живем? Давайте сумку - до хати вам донесу. Хліба нема? То по дорозі купимо. А пляшка вдома є? Добре. Чоловіка нема? Ще краще. Не треба вам гроші тратити, оголошення до цих газет писати. Бачиш - надурняк познайомились. Як тебе звати? Тося? Дуже приємно. Мене Петро.
Дай тільки подзвоню з автомата додому, щоб мене не чекали. Їду терміново у відрядження. На три дні. А там видно буде...
Не тролейбус - загс на колесах. А ви плачете - тіснота...


ЛИСТ НА ХУТІР МОЗАМБІК ІЗ КОЛГОСПУ "С Н І К Е Р С"

Дорогий куме Гаврило!
Не знаю, як там у вас на хуторі, а в нашому колгоспі, як і скрізь по Україні, йде приватизація. Україну приватизують Єльцин з Клінтоном, а наш колгосп купив Жора з Бесарабки. Ну отой, що "жвачкою" в своєму собачнику торгує.
Він каже, що міг би купити всі наші ядерні ракети та обгородити ними свій офіс замість штахетника. Валюта в нього є, але жінка Лариса не дозволяє. Каже, що тоді Жора стане слабохарактерний нижче пояса.
То Жора взявся за перебудову. Хоче щось побудувати в
окремо взятому колгоспі. Чи то комунізм, чи капіталізм - він каже, що це його не пече. Основне - аби була цвітущая жизнь. Для Жори та Лори. І колгоспної контори.
Безробіття, каже, в нього не буде. Замість корівників будуть ці, як їх... Ка-ка... Каба-ре. Корови будуть танцювати на сцені. Цей, як його... Стриптиз. А бугаї будуть дивитися. Ляпати в долоні. І кидати на сцену валюту. Отака буде, пане Гаврило, перебудова. Корови доїтимуть бугаїв.
Так що всі будуть, каже Жора, при ділі.
З контори він зробить офіса.
У клубі буде казино.
З фольклорного ансамблю "Припічок" організує еротичний театр. З доярок будуть ці... фотомоделі. Або масажистки. Яка різниця, що масажувати?
Трактористи будуть брокерами. У десятирічці влаштує курси підвищення кваліфікації рекетирів.
І мене, куме, на ці курси записали. У підготовчу групу. Не знаєте, що то за спеціальність? Кажуть, не треба ні сапати, ні сіяти, а тільки збирати врожай. То я до вас приїду вже дипломованим рекетиром.
Чесно кажучи, в нас, куме Гаврило, теж не всіх приватизовано. Агроном Петро приватизував недавно в коморі завскладом Анжелу, голова взяв торік в оренду медичку з сусіднього села, інженер з техніки безпеки влаштував у клубі аукціон: хотів купити завклубиху за валюту, та пішов звідти з побитою мордою.
Вчіть, куме, англійську. Бо оце був я недавно в Києві, то магазини - наче в Нью-Йорку: все по їхньому на них пишеться. Тільки матюки висять на вулицях з ближнього зарубіжжя. Добре, що хоч по цьому ділу першість у світі тримаємо. А то взагалі б нас недорозвиненими вважали.
Тримайтеся, куме. Цілую вас в ліве вухо. Вітайте куму Ганнусю. Кажуть, у фермери ви удвох записалися. Та збираєтеся ковбасний цех відкрити. То як відкриєте - гукніть у гості, я не забарюся. Пепсі-коли з собою прихоплю, а може й смирновської, чи отого, що з бородою на пляшці - Распутіна, прости, Господи, таку грішну назву.
Обіймаю, куме.
Хай живе приватизація!
До побачення в капіталізмі!

СПОВІДЬ ЖІНКИ

Якесь ненормальне у мене сімейне життя.
Сусіди скоса дивляться. На роботі сміються. Родичі дивуються.
Муровенки вже давно розлучилися. Головчиха другий раз за першого чоловіка заміж вийшла. Турова вдруге од чоловіка втікла. Одні кажуть - до матері, другі кажуть - до турків. Галайська живе зі своїм на віру. Він - у своїх батьків, вона - у своїх. Бо шлюб, каже, сковує свободу. Кроку не дає вільно ступити. Як ото тісні джинси.
Тільки я, як остання дурепа, вже п'ятий рік у сімейних тенетах борсаюся. Зі своїм осоружним чоловіком та любою донечкою.
Одне слово, не модно. Не сучасно. Од людей соромно.
А по друге, я собі підрахувала, що тримати чоловіка - економічно невигідно.
Ну навіщо він вдома? Не варить. Не пере. Посуду не миє.
Зарплатню, щоправда, приносить. Сотню на місяць принесе - півтори сотні винесе. То на обіди. То відрядження. То іменини. То внески. То товариство тверезості. То кооператив садівництва. То клуб собаківництва.
Ну, буває, що там якийсь гріш і зостанеться. Дитині платтячко часом купити. Собі яку мізерію. Кожуха там, чи манто...
Але той гріш я й так матиму. Чоловіка не буде, аліменти - будуть.
Тож глава сім'ї тепер нерентабельний.
Ну, а закортить там в чоловічому товаристві посидіти, погомоніти, - то кума можна в гості запросити. Чи на роботі шефство візьмуть. Над самотньою жінкою. Сьогодні Іванов додому проводить, завтра - Петренко, післязавтра Бабідзе. За "слизьким" графіком.
Та найкраще, гадаю, службі сервісу такий би вид послуг організувати. Щоб, приміром, раз у місяць, за невелику платню, приїздив додому майстер доброго настрою. Тоді буде справжнє свято.
Бо як свій, постійний весь час очі муляє, то раз на місяць радість, а щодня - клопіт. Радість - коли зарплату чи премію там приносить. Ото й усе.
От питають, нащо дехто собаку в квартирі замість чоловіка тримає. Бо бульдог на зборах не затримається. У пивбар не тікатиме. І гарчати на тебе не буде. Я його теж не гризтиму, бо тварин треба любити - он про це по газетах пишуть, фільми знімають.
Про зразково-показового пса є кінострічка. "Білий Бім", наприклад. А про зразково-показового сім'янина - щось не пригадую... В кожному фільмі - любовний трикутник. Або й шестигранник. Нормальну, здорову, порядну сім'ю, вірне подружжя ви в кіно коли бачили? Ото ж бо воно...
Не модні вони, несучасні, ці архаїчні, як солом'яна стріха, порослі мохом сім'ї, де він, вона та воно.
Он на картинах середньовічних теж мадонна одна з дитиною. А чоловіком там і не пахне. Третій - зайвий.
То я теж прийшла якось пізно ввечері з кінокартини про сучасну любов та й кажу своєму:
- Ласкаво просимо - геть з хати!
... Тепер собі - живу, як усі. А то ж раніш - сором було в очі людям дивитися.
Ото тільки дочка весь час скімлить:
- Купи мені бра-атика. Росту, як сирота...
Ну, братик - це не київський торт. Купити його легше...
А як спитає той малий, ледве навчиться говорити: "Де мій тато?" Що тоді робити?
Колись, як був матріархат, у кам'яному віці, - не питали, де мій тато. Скромніші діти тоді були...
А як дочці пояснити, що в нас гарнітур фінський, темний, а тато був світлий, блондин. І зовсім не імпортний. Що він не вписувався в наш інтер'єр. І ми його здали в комісійний.
Мала ще дитина, дурна. Що вона в сімейному житті розуміє?


К О М Е Д І Я

Подзвонили з району. Я саме був у конторі, трубку підняв.
- Як у вас перебудова? - питають.
- Та добре, - кажу. - Голова - он з вікна видно - вже перебудувався. Завфермою - теж. От бригадир - ще не зовсім. Шиферу на дах не вистачило. Але й він скоро нову хату закінчить. Так що з перебудовою у нас - порядок.
У районі, чую, розсердилися, та виду не подають, не лають, як раніш бувало.
- А з гласністю як? - цікавляться.
- І з гласністю, - кажу, - все гаразд. Он мій малий у першому класі, ще букваря читає по складах, а матюкається вже, як десятикласник. Як я почув, то паска взяв, штанці з нього спустив, а він кричить: я неформал, у нас свобода слова!
- Та не про те мова, - знову мені перечать з району. - Ну, вибори у вас були? Нове начальство вибирали?
- Ну, були, - відказую. - Ну, вибирали.
- І скільки ж у вас кандидатур висували на керівну посаду? - цікавляться.
- Та звісно, скільки. Дві було кандидатури. Така вказівка, балакають, поступила з району. Щоб кандидатур було дві, а щоб вибрали-таки Федора Юхимовича. Того, що й тепер головує.
В трубці щось гикнуло, а потім зашкарбарчало і невдоволено стало кашляти.
- Ви ким працюєте? - чую по хвилі.
- Та звісно ким - обліковцем, - кажу. - Село наше бригадне, неперспективне, посаду бригадира - й ту скоротили. Оце обліковець за найвище начальство лишається. Школу у нас в селі закрили, церкву - розвалили, клуб - згноїли. Правда, побудували ферму для скотини. Та почепили на ній лозунг: "Все - для блага людини!".
- То бюрократи у вас, значить, є? - отак просто в лоб мене і питає. Ну, що ти йому скажеш... Що нема - так ніхто не повірить. А як є - то кажи конкретно, хто...
- Бюрократизм, - кажу, - є, а бюрократів у нас - нема. Бюрократ - як снігова людина. Всі про нього говорять, та ніхто не бачить...
- Ну, а ви в своєму селі бачите їх, чи ні? - вперто наполягає той, з міста. - Називайте конкретно, щоб я записав.
- Можете записати мене, - кажу. - Михайло Іванович Порхавка. Обліковець-бюрократ. Продукт застійного періоду. Замість комп'ютера осідлав рахівницю. І думає на ній в'їхати у світле майбутнє. Де кожен питиме "кока-колу" і їстиме імпортну ковбасу. Та співатиме пісеньку:
Продав меблі, продав хату -
Купив палку сервелату.
- А ви артист, - посміхнувся той у трубці.
- А як ви здогадалися?! - питаю. - В художній самодіяльності точно - участь беру. Хочете - розповім по секрету, як ми комедію розіграли? - кажу йому, стишивши голос.
- Та нащо по секрету. Тепер гласність, треба говорити все вголос, - переконує той з району.
- Я ж вам казав про вибори, - балакаю далі в трубку. - Що у нас було два кандидати на одне місце бюрократа.
- А плюралізм у вас був на зборах? - перебивають на тому кінці дроту.
- Та мабуть, - кажу, - був. У президії, видно, сидів. Він у нас товариш новий - я його добре ще не знаю.
- Ну критика, опозиція мали місце? - знову мене перепитує.
- Критика знизу? Аякже. У районі сказали, можна критикувати навіть того міського начальника, якого недавно зняли. А ще - Сталіна і Брежнєва. Словом, тих, кого вже нема.
- А в опозиції - хто був? - там, на тому боці, вже починали сердитись.
- Та баба Текля, - кажу. - Вона у нас губата. Можна сказати, позаштатний критик. Її навіть заохотили: можете, бабо, лаяти всіх і все, що хочете, вам нічого не буде. Сіна для корови - не буде. Коней виорати город - не буде. Палива на зиму - не буде...
У трубці хтось чортихнувся і вже, видно по всьому, хотів закінчувати зі мною розмову.
- Ви не думайте, - кажу йому, - було на зборах дуже цікаво, зовсім не так, як раніш. Були і репліки з місць, і непланові виступи, і мікрофони навіть стояли в залі.
- Ну-ну? - пожвавився телефонний голос. - То розкажіть, як було далі. Оце вже те, що слід, в дусі часу.
- Звісно, що так, - погоджуюсь. - А як було, питаєте? Може, незручно хвалитися, але - моя заслуга. Я ж у клубі - керівником драмгуртка. Весь гурток залучив! Прийшов до нас у клуб сам Федір Юхимович подивитись на репетицію.
- Ти, як скінчиться звітна доповідь, - кажу одному артистові, - даси репліку з місця. Ти - неплановий виступ із залу зробиш. Ти чехвостити будеш Федора Юхимовича - щоб для звіту в район була критика недоліків нашого керівництва. Тексти я вам роздам. А щоб було природніше, - хлопцям своїм кажу, - можете щось від себе експромтом критикнути.
- А що саме? - запитують.
- Тавруйте, - кажу, - губителів природи на Байкалі. Корупцію в Середній Азії. Мафію на Сицілії. Расизм у Преторії. І аварію на атомній станції Тримайлайленд.
- А місцеві недоліки можна? - це тракторист Петько.
- А чого ж ні, - відказую. - Крийте несприятливі погодні умови.
Чую, в трубці забулькало - хтось п'є воду. Видно, розхвилювався.
- Та ви не хвилюйтеся, - заспокоюю. - Все ж було, як насправді. Ніхто в залі й не подумав, що ми граєм комедію. Хіба це нам вперше?


СПИ СПОКІЙНО
медичні поради

Радіаційна обстановка в Києві та навколо нього невблаганно поліпшується. І як діло піде так далі, то ми можемо лишитися без радіації взагалі. А це, на жаль, грозить плачевними наслідками. Без цього наш адаптований організм - як алкоголік без ста грамів. Може бути стрес.
Нас у листах часто запитують: що робити, аби цього не сталося?
На прохання трудящих, слід будувати нові, потужніші АЕС. Вони будуть більш естетичні, розмістяться в найчарівніших куточках природи і своїм зовнішнім виглядом нагадуватимуть санаторії, профілакторії та будинки творчості. В кожному такому закладі буде дискотека, відеобар, сауна та басейн з важкою водою.
Поступила така записка: чи можна їсти хліб?
Взагалі хлібні продукти можна вживати майже всі.
Не можна їсти дунайських оселедців, дніпровської тарані, тріскової печінки, шпротів, а також білуги, севрюги, стерляді, кети, горбуші,
червоної та чорної ікри. З рибних продуктів, багатих на йод та мікроелементи, можна споживати кільку в томаті та сріблястий хек.
Надійшло таке запитання. Досить цікаве. Чи слід кип'ятити воду, чи все одно?
Воду слід кип'ятити, після того дати їй відстоятись.Важкі елементи тоді осядуть на дно. Збираєте потім ці альфа, бета і гама частки електромагнітним уловлювачем, перекручуєте їх на м'ясорубці, додаєте до смаку цукру, солі, лаврового листка і подаєте до столу на десерт.
Домогосподарка з Капустинців цікавиться: що таке радіонукліди і з чим їх їдять?
Радіонукліди - це щось схоже на шампіньйони. Вони теж визрівають під землею у темних, захищених від сонця місцях. Придбати цей продукт можна в гастрономі, універсамі, на колгоспних ринках а також у магазинах споживчої кооперації.
Чи впливають ці нукліди негативно на здоров'я?
Навпаки: при деяких хворобах здоров'я пацієнтів різко поліпшується. Хворі поправляються буквально на очах. Так, що потім кравець на примірці запитує: де робити вам талію?
Якщо все-таки ви захворіли на радіофобію, - зняти цей синдром можете таким чином. Найвразливішу частину тіла, шановний друже, слід обгорнути свинцевою фольгою та почепити на неї дозиметра. Це захищає організм від радіофобії, знімає психологічний дискомфорт.
Товариші, запитань багато, а часу мало. Тому буду вибирати найсуттєвіші.
Ось іще Вася Борщ із другого "Г" класу запитує: "Чи можна було гулять по вулицях Прип'яті і гратися в квача у травні 86-го?
Зараз я живу у місті Києві, але мама досі свариться, коли я довго гуляю в дворі з друзями і ми читаємо там у газетах статті про дівчат, котрі заробляють у нічну зміну кількасот баксів. А я проробив у колгоспі в трудовому загоні ціле літо і заробив сім гривень 50 копійок.
А ще я хотів вас запитати: чи може гуляти по вулиці з дівчатами учень другого класу і не боятися СНІДу?".
Своєму юному кореспондентові можу сказати авторитетно: гуляй, Вася, у дворі, скільки тобі захочеться! Чи точніш - скільки тобі дозволяє мама. А читай краще про піонерів, чи волонтерів, або ще краще - про пластунів, а не про дівчат, котрі женуться за довгим карбованцем. І дружи з однокласницями, які відмінно вчаться та збирають макулатуру. А щодо СНІДу, то ти, Васько, гарантований від цієї хвороби років на десять.
Мене дивують, товариші, ось такі записки: "Чи можна вважати технічним прогресом хімізацію, радіацію і взагалі все, що нищить людську цивілізацію?". І не посоромився навіть підписатись: студент-філолог Грицько Ковбасюк.
Просто обурюють і викликають здорову злість такого типу гуманітарії: то їм річку забруднили, то ліс вирубали, то болото осушили, то АЕС в історичному місці ставлять. Давайте, бачте, їм пам'ятники старовини чи релігійного культу реставрувати. А якраз у тій Лаврі, чи в Софії, чи в
Андріївській церкві добре було б реактор і змонтувати. Там би як рвонуло - стіни витримають. І дах не завалиться.
Якщо після моїх порад не всім ще вдалося позбутися тої хронічної недуги, що зветься радіофобією, раджу зайнятися аутогенним тренуванням.
Негайно лягайте на канапу, повністю розслабтеся, і спокійним голосом протягом години повторюйте:
- Я спокійний, серце б'ється бадьоро, пульс рівний, фон у районі тахти абсолютно нормальний. На моїх вустах грає оптимістична усмішка, мої руки готові до нових оплесків. У моєму тілі розливається приємне тепло, я засинаю.
Спи спокійно, дорогий товаришу!


СПОРТ НА ЛІЖКУ

Працювати фізично нині стало не модно.
Зараз модні різні вправи пішли.
Одні пропонують бігти до природи.
Другі - втікати од інфаркту.
Треті - вправи йогів.
Влітає, приміром, шеф до вас у відділ, лютий, як звір, чортів хоче дати, а ви бац - на письмовім столі донизу головою стоїте, завмерли в йогівській позі верблюда...
Ну, такі витребеньки, самі розумієте, - річ несерйозна.
Дехто ще пропонує спортивний комплекс побудувати у себе вдома.
На кухні - турнік.
У коридорі - перекладину.
В туалеті - кільця.
У ванній - драбину.
В спальні - батут.
У їдальні - тенісний корт.
У кабінеті - боксерський ринг.
Все це клопітно. І небезпечно.
Встаєш собі рано з постелі, ще очі не встиг розплющити - волаєш дружині сніданок скорше нести.
Вона тебе бац по морді! Боксерською рукавицею. Ти - беркиць з копит... І нічого не скажеш. Спорт є спорт.
Дивишся - дітлашня в коридорі твою дисертацію футболить.
Все правильно. Майбутні форварди ростуть.
Найкращий спорткомплекс - ліжко або тахта. Ніякого причандалля в хаті чіпляти не треба. Не бігаєш навкруг дому, як дурень зі ступою, не дражниш собак десь на стадіоні чи в парку своїми пришелепкуватими традиційними вправами. А зміцнюєш своє здоров'я без відриву від подушки.
Я навіть спеціальний комплекс вправ розробив для занять спортом у ліжку. Ну, наприклад.
Вправа перша - дихальна.

Протираєш очі. Позіхаєш. Набираєш повні груди повітря і могутньо його видихаєш. Бажано, щоб при цьому з рота вилітав звук, подібний до реву реактивного літака на бриючому польоті.

Друга вправа - потягусі.

Вихідний стан - лежати на ліжку долічерева. По-собачому (чи котячому) вигнути спину, розкинути врізнобіч руки, закинути назад голову, в солодкій знемозі заплющити очі і так завмерти.
Заняття це слід повторювати до тих пір, поки дружина не стягне ковдру.

Третя вправа - масаж.

Поснідавши (можна в ліжку), погладжуєш живота. Потім задоволено його поплескуєш - спочатку однією, потім обома руками - слухаючи, як там з голосним бурчанням іде розщеплення вуглеводів і синтез жирів. Тоді всією п'ятірнею шкребеш повільно шкіру навколо пупа, поки вона не стане
приємного поросячо-рожевого кольору.
Дехто радить на вихідні їздити в село, до родичів та знайомих, допомогати колгоспові, щоб діти могли порпатися в землі, садити там квіти, доглядати дерева, що це, мовляв, і спорт, і виховання, приємне та корисне.
Та який же це спорт, як його не показують по телевізору?
Ви бачили коли-небудь на екранах, як дітлашня на грядках порпається? Як шефи до машини ящики з помідорами чи огірками телющать?
Трибуни тут не плещуть. Призів за це не дають. Просто смішно було б замість футболіста чи хокейного кумира дивитися, як котрийсь піонер чи пенсіонер у колгоспнім саду яблуню обкопує, вишеньки-черешеньки вздовж асфальтової траси садить чи помідори в городі підв'язує.
Отже, увага! Прихильникам статичних вправ. Шанувальникам інтелектуального спорту!
Вийняли руки з-під ковдри.
Ввімкнули телевізор чи магнітофон.
Голова зручно лежить на подушці.
Тіло в горизонтальному стані.
Очі напівзаплющені. Поза розслаблена. Живіт повільно підіймається і опускається.
Все хороше, все чудово.
Звучить легка, бадьора, тонізуюча музика (наприклад, "Все можуть королі".
Приготувалися до чухальних вправ.
І - раз... І - два... Почали!


ГАРАНТІЯ
Сучасна байка

Чорт сидів у затінку і читав виробничу характеристику на новоспечених грішників:
"У зазначеному колективі Лев з Носорогом завжди були на ножах.
Баран на Лося дивився вовком.
Кабан рив під Слона яму.
Заєць мав зуба на Антилопу.
Лисиця Бегемота ладна була в ложці води втопити".
Не встиг дочитати останній абзац, коли раптом - комісія.
- Знов на роботі романами граєшся, - невдоволено буркнув заввідділом пекла.
- Та ні, ось погляньте, - догідливо простяг аркуш своєму мікрошефові.
Той взяв у пазурі і заглибився в читання. Складки навкруг пащеки поступово почали згладжуватися, на мордяці з'явилося щось подібне на усмішку.
- Подивіться і ви, - передав головному.
- Що ж, тут дружний, згуртований колектив, - вдоволено ошкірився Вельзевул, прямуючи до виходу.
Чорт закрив за гостями двері і глянув у бік котла. Там саме Заєць мірився виплигнути на травичку.
- Давай допоможу, - сказав Баран. Вхопив за вуха - і втокмачив сіромаху в смолу головою.
- Цей котел з гарантією, - вдоволено потер лапи Чорт, та й пішов до вахтерки Відьми.

НЕМА ПОРЯДКУ
Монолог сталініста

При Сталіні був порядок. Була одна сім'я. Був один батько. Йосип Вісаріонович. Всі були тісно згуртовані. В камері чи бараці. І говорили всі на общепонятном для конвойних язикє.
Тепер дехто хоче, щоб у столиці України та українською мовою балакали. Навіть у кабінетах. Навіть в міністерствах. І навіть там...
А я вас питаю: зачєм? Що, від цього ковбаса дешева появиться? Появиться тільки ця: кон-фрон-та-ція. Одним словом, контра. Бо говорити по-своєму - сплошной націоналізм.
Взагалі я вам доложу, що кругом у світі живуть одні націоналісти. У Франції балакають по французьки. В Англії - по англійськи. В Німеччині до сих пір шпрехають по німецьки. Замість того, щоб говорити по нашенськи. І нічого їх навіть війна не навчила.
І Київ, бачите, вже підніма хвіст трубою. Кожен по своєму хоче варнякать. Ті - хохлацькою. Ті - циганською. Ті хочуть завоювати Крим. Причому - мирним путьом. Одчепити його од нас і причепить до Туреччини. А в Ялті для інтуристів валютний гарем відкрити.
Бажаючих там працювати вже зараз - хоч відбавляй. Конкурс, як в театральний інститут можна робити. Але ж - оп'ять-таки: на кого работаєм? На гнилий Захід? Замість того, щоб обслуговувать своїх трудящих. Передовиків проізводства і ударників праці.
Та нащо далеко йти - он у Києві бізнесмени хочуть увесь Подол купити. Зробити з нього музей. Порнобізнесу. І перейменувать на Гаманець-Подільський. Отака перестройка.
При Сталіні такого не було. В усьому був порядок.
Ну добре, без Криму та Подолу можна обійтися. А як Україна, припустимо, схоче приєднатися до Канади? І продавать Москві сало та хліб за валюту? Жах і ужас!
Хочуть, щоб коломийки в Києві замість "року" співали. Та гопака на Хрещатику танцювали. Хай у Канаді співають. Школи українські там собі відкривають. Та до нас приїздять з концертами.
А то, чого доброго, скоро дійде до того, що на вулицях замість джинсів шаровари почнуть носити. І горлати "Реве та стогне".
Нема на них Йосипа Вісаріоновича. Він би їм показав Кузькіну мать...


БИЛА МЕНЕ МАТИ

Била мене мати. Ох, і била...
За те, що переказ на "п'ять" написав.
А як було діло?
Через дорогу картоплю колгоспну копали. Мати й каже:
- Біжи, принеси, Панасе, прокатайся велосипедом. Візьми з собою мішечок. Набереш, покладеш на раму - і гайда додому.
- Та як же, - питаю, - мамо? Це ж не наша...
- Дурний ти, - каже. - Колгосп наш?
- Наш.
- Ну, то й картопля наша. Тільки гляди - бригадир тебе щоб не бачив...
А мені що? Шурую велосипедом - аж картоплиння тріщить. Став біля купи, в мішечок накидав, повісив на раму. І - газую назад.
Тут основне, щоб однаково по обидва боки картоплі було. Бо інакше хилить в сторону чи мішечок сповзає. Кілька рейсів зробив - насобачився.
А на другий день у школі переказ: "Діти - помічники старших". То я оце все описав. Як я колгоспні картоплі возив...
Вчителька мій твір похвалила.
"За мову твору, - сказала, - ставлю тобі п'ять, а за зміст - хай мати прийде, то ми з нею поговоримо..."
Мати прийшла зі школи, як столовий буряк. І вся трясеться:
- То я тебе красти вчу? Я злодюгу виховую?! А як матері щось на грам поміг, то оте на всі п'ять треба було розписати? А на! А на! А на!
Так і досі не знаю: чи картоплі мало привіз, чи переказів на "п'ятірки" більш не треба писати...

Далі

Куштуйте на здоров'я!

Намалював —Валентин ІВАНОВ.
Ідея та наповнення — Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ©, 2007—2012.