КАВА З ПЕРЦЕМ
Альманах київських сатириків і гумористів

Богдан ЖОЛДАК

Богдан Жолдак — найбільший письменник на Україні (власна вага 154 кг). Народився в сім’ї письменників-незаможників 13 лютого 1948 р. На думку Ю. Винничука — батько українського чорного гумору. А також білого і дебілого. Ще створив кілька жанрів у літературі — «драйв-сторі», «гопак-оперу» та «антиклімаксизм». У Львові його більше люблять, аніж у Києві, тому мріє започаткувати зворотну міграцію.
Увійшов до літературної течії «Нова хвиля», з якої ніяк не може вийти, тому жене її й далі. Прозові збірки «Спокуси», «Яловичина-макабрески», «Як собака під танк», «Бог буває», «Антиклімакс», «Топінамбур, сину», «Музичні війни», «Шиzотерапія». Драматург, сценарист, має безліч фільмів, п’єс та нагород за них. Створив майстер-клас з кінодраматургії на кінофакультеті КДІТМу (уперше в Україні), був шоуменом кількох телевізійних та радіопрограм, зараз веде щотижневу радіопередачу «Абзац» (щосуботи на каналі «Культура»).
Лібідослухняний, непереорінтований. Публікувався у США, Канаді, Хорватії, Німеччині, Японії та ін. Розкрив секрети Стоунхенджу та закрив секрети Вервольфу.
Спілчанець Національної спілки письменників України та Національної спілки кінематографістів України, а також об’єднання «Кінопис».

ЧИМ ХОРОШЕ МЕТРО

— то це тим, що в ньому приходять про нього хороші думки. Особливо коли везеш цілу святкову банку соку.

Відтоді, як гучномовці стали рекламувати пустопорожні слова про пустопорожні організації, то думок не стало. Колись на ескалаторах люди могли нормально дивитися одне на одного, та тепер, збелебехані рекламою, занурилися в себе ще глибше. І от одного разу я заскочив себе на несподівано радісній думочці, що, їздячи отак років кілька, я вже кожне обличчя навпроти бачив по кілька разів!
На цім небаченім піднесенні я в’їхав на підземну платформу. Й одразу наштовхнувся на двох радісних хлопчиків. Якби вони жили в епоху Чарльза Діккенса, то додали б йому літературної слави: їхні благенькі личка надто пасували до благенької одяганки. Не тому, що вони сьогодні теж пройнялися вселенською любов’ю до нескінченного потоку пасажирів. А через зужитий овочевий ящик, який правив їм за столика. Туди припасовано лещата, розкладено інструмент: маленькі обценьки, викрутки, зашарпаного газового балончика й коробку з запчастинами.
— Заряджаємо газом! — святково гукало меншеньке.
Інше щоразу додавало:
— В кого одноразові — підходь!
Я було розчулився, однак пригадав, що свою одноразову запальничку стратив, намагаючись із двох таких зробити цілу, так, що деталі розбіглися закутками кімнати. Туди, куди забігли й дві такі попередні запальнички.
— Заряджаємо газом! — цвірінькнуло маля.
В голосі цім була радість, що воно знайшло екологічну нішу в непростому житті. Моя всесвітня радість оголилася, так наче кілька зіпсутих запальничок зібрались докупи, зблиснула іскра, наче я не став одноразовим, — пригадалося, що сьогодні ж День вчителя. Яким я колись був.
Воно, семикласненьке, щасливо здобувало місце під сонцем. Ну, кому ще в цивілізованім світі стукне в голову заря-джати одноразові вироби? А ці двоє замість жебрачити чи торгувать бульварною пресою, чи мити багаті автомобілі, збагнули, як гідно заробляти на прожиток. І хоч існування їхнє було дешевше навіть за таїландське кресало... Але!
Я замилувався, як хлоп’я, вихопивши в клієнта запальничку, спритно висмикнуло коліщатко, а інше дитинча тицьнуло згори балона, той мав надвершя з велосипедного ніпеля, мить — і рідкий газ заповнив її всю вщерть. Мить — і спритні пальчики наладнали туди знову кремінця.
— Заряджаємо га...
Хлопчик недомовив. Побачивши перед себе кількох у шкіряному. Таких само, як і первісні жовтневі активісти, які перекинули наше буття. Ці, теперішні, теж полюбляли шкуратяну вдягачку. Функціонери новітнішої доби проросли з суспільства так швидко, що воно проґавило їхнє постання. Це ті, що переінакшували нашу свідомість до ще нижчої ницості. Вони дозволяли собі вже заїхати іномаркою до підземного переходу. Розширені для такого випадку очі сяяли правдою, тією, що надавала переваги над юрбою.
Хлоп’ята враз зіщулилися. Середній шкуратянин недбало копирснув пальцем їхню бляшанку. Й неохоче зійшов із хмар:
— А за місце башлять?
Він полінувався завести мантру про те, що хтось когось візьме під свій захист од когось. Зважаючи на мізерність «підзахисних», не став трудити гортань, а:
— Дє бабки, я питаю?
Така простота означала, що ніякий мент не захистить од голених потилиць.
І тут я отямився, я втратив щастя знайти себе, нарешті, знайомим у натовпі, і вселенська любов, яка огорнула була в підземній норі, бризнула на скалки, на запчастини, як і одноразова моя колишня запальничка. Це сталося для мене так раптово, що я, стоячи збоку стриженої потилиці, теж проминувши довгі балачки, несподівано для мого кулака зацідив ним у голену скроню. Що власник її неочікувано для вестибулярного апарата злетів могутніми черевиками і разом з ними гупнув на запльований асфальт.
Другий кинувся на мене без довгих рефлексій. Однак авоська з моєю трилітровою банкою вітчизняного соку, тіпнувшись ізнизу, розлетілася на сливові бризки, розбиваючи на скалки свідомість здоровила, й він брязнув шкірою поруч із нею.
Ніхто не встиг зрадіти, бо я зазнав удару. Себто я спершу побачив себе під колоною, занадто раптом близькою й твердою, а вже потім збагнув, що перед тим був удар. Той третій, хто так вдало бив, сунув до мене, і я одмахувався, сидячи, авоською, отак потроху розуміючи, що ані трилітрової банки, ані соку в ній давно нема: окропивши його рештками нападника, лише додав йому люті. Він, картинно працюючи на публіку, підтягнув рукавичку на правиці, потім міцно й туго стиснув її. Куцо замахнувся, аби впровадити правду...
Цієї миті сталося ще несподіваніше: між нами виникло двоє хлоп’ят. Благенькі їхні постаті, безтілесні, які наважилися заробляти поза юрбою, іменовану суспільством. Й поза мною. Чималим дядьком, якого спіткала всесвітня любов. Помінятися з нею місцем — це було занадто для двійки гороб’ят.
Третій здоровило подивувався не менш за мене. На цих нещасних проти розкішного й шкіряного чоловіка. Він іще раз обсмикнув рукавичку на тугому кулаці, — жесту було досить, аби весь натовп кинувся навтьоки. Однак функціонера наче вітром підхопило, і, втрачаючи блискучу тілесність, він здійнявся в повітря... Його одкинув тонюсінький, ледь чутний посвист, майже пташиний. У тендітних, доволі брудних, пальчиках малюка сичав балончик газу. Тільки іншого, не такого, як для запальничок. Здоровило, хапнувши аерозолю, від’їжджав підземним асфальтом, ноги його, молотячи важкими протекторами, додавали швидкості шкіряному ковзанню. Досунув стіни, і враз йому заціпило, — після того, як він помолотив рукавицями.
Підземний натовп поволі перетворювався на суспільство. Дехто навіть не втримався і почав вигукувати до малят. Одна пані примудрилася й мені потиснути руку, бо я встав.
Та враз усе вщухло, юрба вмить посірішала, впершись поглядами позад мене. Я також озирнувся. Оті перші двоє шкуратяних уже звелися, безтямно водячи зіницями, аж поки вперлися в мене. Зір виповнився змістом. Шкіра — формою, набуваючи мети. Немов два Големи посунули на мене, несучи рифлені черевики пльованою підлогою. Вони не завершили ходи, — знову двійко горобчиків виникло між нами. Скинувши проти нападників балончики, вони вкрили володарів нового світу тонкими хмаринками нервовопаралітичного газу. Ті брикнулися, наче таргани.
Меншенький хотів щось казати, але сміх його дитячий випереджав слова. Він довго реготався, доки вимовив до цих трьох, на підлозі:
— Я ж казав: ми — заряджаємо газом!

До КАВА З ПЕРЦЕМ Альманах київських сатириків і гумористів